На годиннику зараз 12:19, це значить, що Молитва скінчилася, і Віче вже почалося.
А я - у "розбитому" стані душі. Вже дві години поспіль. Бо я хочу їсти. До сліз як мені це все обридло. І я молюся на свій лад.
Тато мені сказав, що поставить мене над народами. Мені, мабуть, не вистачає віри. Бо я уявлення не маю, як то може статися.
Наразі почуваюся як той пророк Ілля, який сів під сухим кущем і заплакав.
"А сам пішов пустинею, дорогою одного дня, і сів під одним ялівцем, і зажадав собі смерти, і сказав: Досить тепер, Господи! Візьми душу мою, бо я не ліпший від батьків своїх!… (1 Царів 19:4)
Але тримаюся Біблійного досвіду. Мабуть, це і є моя віра:
"І поклався він, і заснув під одним ялівцем. Аж ось Ангол діткнувся його та й сказав йому: Устань та попоїж! І глянув він, аж ось у його головах калач, спечений на вугіллі, та дзбанок води. І він їв та пив, і знову поклався. І вернувся Ангол Господній удруге, і діткнувся його та й сказав: Устань, попоїж, бо дорога тяжка перед тобою. І він устав, і попоїв та напився. І він ішов, підкріплений тією їжею, сорок день та сорок ночей аж до Божої гори Хорив." (1 Царів 19:5-8)
Я не знаю, що додати. Але сльози тічуть, і ридається нестримно. Бо тільки на Бога моє сподівання, і моя молитва. Хай там виграють на площі, бо програш точно нічого не змінить для мене. А на виграш є сподівання.
Болить голова від сліз. Плакати мені не можна, Тату. Досить. Тепер хай замість мене плачуть інші. Хай плачуть від радості за мене, та полегшення. Амінь.
12:37, 18.11.2018
Кар'ялонні
П.С.: На годиннику зараз 13:19. Сльози скінчилися, стало легко. Хочеться спати. Скоро Тато принесе мені хліб та молоко. Дякую, Тату.
Можливо, я не вмію вірити та дякувати так, щоби те збувалося. Я не знаю. Навчи мене вірити так, щоби вода перетворювалася на молоко. Ти ж вмієш вірити так. Навчи й мене. Амінь.