Життя занадто швидке, щоб його витрачати на довгі анонси. От же дія двадцять третя з кульмінацією відчуттів.
- Зрозумій. Хоча дощ і може зараз змити цю крейду на дорозі, але вона завжди у твоїй уяві. Ця межа є частиною твого зору, і я лише можу окреслити її на твоєму шляху.
- Що ти таке робиш? До чого це?
- Дивись. Перед твоїми підборами тонка лінія. Мабуть, не більша ніж на тих бікіні, що ти роздивлялась тієї неділі. А ось друга біля мене. Відстань не велика. І знаєш що? Тобі лячно. Бо ти жінка.
Так. І не треба на мене так дивитись. Тут не має навіть кроку, щоб змінитись. Але до цієї лінія ось така велика відстань в середині тебе. В тій великій норі, що ти риєш в собі, для тієї маленької дівчини, що дивиться на світ через малу щілину. Бо ти жінка.
Так. І сприймай це, як частину цього світу. Що ви боїтеся змін. До такої міри, що гидко, а ви всміхаєтесь. Вам сумно, а ви лише більше фотокарток розміщуєте по кімнаті. Бо там… Що? Миниле. А майбутнє вже не мрія, а фантазія. Бо мрію було спаплюжено вже. Все її немає. Але вже й це ти називаєш мрією.
Розвертайся. Біжи. Але подивись. Межа тут. Ось вона. Мрії не відбуваються. Відбувається життя. А воно коротке і зовсім не вистачає часу на анонси. Тут пам’ятати б усі відчуття.
Лінія дуже тонка. І я не впевнений, що є пекло. Але я впевнений, що є відчуття дуже схожі на рай.