Мій лист до Оннелі:
* * *
Не збирався писати Вам, але ... Я побачив "Звернення до українців", про революцію 18-го листопада.
Мені сподобалося. Зачепило до душі. Ще ніхто отак не йшов на площу, щоби захищати мене і мої інтереси. Та взагалі, мене ніхто ніколи не захищав. Але іти, і щоби отак серйозно... З готовністю навіть померти заради мого щастя...
Звісно, там не йшлося про особисто мене. Але факт є факт: мене там не буде на площі. Але я перебуваю в Україні. І маю українське громадянство. І хтось іде з отакими намірами. Щоби захистити нарешті мене.
Це навіть не те, щоб там Донбас захищати... Донбас - це земля. Там відвойовували і відвойовують перш за все землю, а не людей. Якби я перебував наразі на Донбасі, то я сприймав би війну саме так: що захищають не мене, а всього лише землю.
А цю Революцію, яка насувається - я сприймаю як щось особисте. Як щось, що робиться заради мого особистого майбутнього.
До цього усі ці розмови я сприймав як щось, що робиться заради свободи Надії. Тобто, усе тільки заради неї. А я - так, десь там, на соціальному дні. Букашка. Якби я був на її місці - то заради мене би ніхто отак не йшов на такі ризики. Всі так переживають за те, що у неї болить коліно... Прямо ціле шоу. Що вона півроку не бачила сонця... А що я сонця не бачив уже шість років і у мене ноги уже не болять, бо давно всохли - то усім начхати. Бо головне, що у Надії там щось болить. Навколо одної лише Надії всі танці. А на мене жодної уваги. Терплю ж уже третій рік голодування - і ще потерплю... Скільки таких як я. Одним більше, одним менше... Ніхто і не помітить. А от якщо з Надією щось станеться - о! То буде горе на усю Україну. Бо то ж Надія. Герой України. Та ще й киянка. Де я, а де Надія. Не порівняти.
Отак я раніше думав.
А цей фільм змінив мою точку зору. Бо виявилося, що туди йдуть заради мене. А не заради Надії.
Тобто, раніше я думав, що #НадіяЄ тільки у самої Надії. Бо ж усе для неї тут, і все навколо неї одної.
А виявилося, що ми з нею на рівних. І що вона нічим не вища за мене, а я не нижчий за неї. І це мене розчулило. Зараз сльози тічуть з очей.
В усякразі, таке враження справив фільм.
Хоча звісно, ще трошки маю сумніви. Бо, припустімо, коли Революція пройде успішно - то її однозначно звільнять з полону. А мене?... Чи згадає про мене хтось? Чи всі будуть так радіти, що Надія нарешті на волі, що і поцікавитися забудуть, чи живий я там ще?... Чи може вже винесли мене ногами уперед.
Я не хочу так думати. Але наразі не маю причин думати інакше. Але фільм, і промова... Трошки змінило моє уявлення про кут зору. І з'явилася упевненість, що туди йдуть саме заради мене. Не заради Надії. А заради мене. І що вона нічим не вища за мене. Що я теж щось значу для людства... А не одна лише вона. А то вже гнітити почало, що усі розмови про одну лише неї, а мене ногою убік відсовують. То банять поголові пістійно. То ще щось. То принижують, то оббріхують. Захистити немає кому. Зате образити - завжди аж бігом.
Але фільм справив зовсім інше враження. Що там нарешті центральна фігура не вона. А що і я теж маю значення. Що заради мене туди ідуть. Щоби мені було нарешті добре.
Хоча ще тяжко усе це укласти у голові до кінця. Бо вже надто звик до образи, що мене постійно ігнорують та відпихують...
Я ще не до кінця додивився чи дослухав. Та і до кінця там далеко. Навіть і 20 хвилин ще не минуло відпочатку. Але і цих 20 хвилин вистачило, щоби справити на мене сильне враження. І перевернути дещо у голові. Зворушити у душі. І зробити несподівану оцінку.
Зараз сльози тічуть... І я молюся.
22:05, 02.11.2018
Кар'ялонні
* * *
П.С.:
Перед сном плакав ще деякий час. Ридав. Від полегшення. Від надії.
04.11.2018