Сьогодні був у метро. Для мільйонів людей, в цьому немає нічого незвичного. Звичними, також, стали і всілякі диваки, яких у великих містах вистачає. От і я зустрів групку молоді які завчасно святкували хелоуін. Серед них була дівчина з відразливим гримом, певне якоїсь героїні з фільму жахів. Хоча то може був і не грим. Може вона на своєму гарному обличчі намалювала відображення своєї душі.
Я дивився, а в сердці майже не було осуду, переважав біль. Подумалось, що якби її побачив сьогодні Христос, то в Нього напевне з'явилася б в очах сльоза.
Отже метро. Так сталося, що вже давно його не відвідував, якось не доводилось. Назвичним для мене цього разу було бажання залишити його якомога скоріше, а в сердці з'явилася туга за чимось ще не пізнанним але таким бажаним. Відчув себе нібито за гратами.
І чомусь згадав нещодавно почуте свідотство вже немолодої пані, котра під час війни, коли була ще зовсім мала, опинилася у концтаборі. Вражали подробиці, та з огляду на те, що довелось їй пережити, є змога здогадатись, чому запам'ятала.
В її спогадах були всі деталі, і жменька соломи під нарами, на якій знайшла притулок вона і двоє її молодших братів. І слабка пожива, яку приносила ввечері мама, після рабської роботи на господарів табору. І щоденна загроза смерті та її бридкий сморід від крематорію та купи трупів, яка з'являлась щодня.
А ще вразив випадок про маленьку дівчинку, з колись сонячним, а тепер сірим від бруду, кучерявим волоссям. На вигляд їй було не більше трьох років, хоча... В тих обставинах визначити вік по обличчю і статурі було важко. Так от, дівчинка йшла межи бідолах смертників і жалібним голоском прохала: "Їтти... Їтти..." Та на превеликий жаль, ні в кого нічого не було поживнішого ніж шматочок сирої картоплі.
А потім сталося жахливе. В'язні, майже беземоційно слідкували, як мала вийшла на зорану, заборонену зону. Ніхто її не зупинив, бо ж різкий рух в того бока, карався дочасною смерті. А дівчинка сіла на землю і піднявши голову в бік сонечка наче той маленький сонячник, ловила промінчики тепла. Аж поки тінь не закрила його.
Мала розплющила очі і побачила перед собою конвоїра, який здивовано дивився на таку незвичну порушницю режиму. Було декілька випадків, коли люди божеволіли від постійного страху смерті й самі бігли в сторону огорожі щоб покінчити з таким зубожінням. Але дитя було не з тих. Вона розплющила очі, підвелася на заслаблі ніженьки і простягла рученята до нього, мовляв забери мене звідси. На обличчі конвоїра з'явився страх, він відсахнувся... Коротка черга і мала повільно, немов пелюстка троянди, впала на ріллю.
Але самим вражаючим була розповідь пані, про свою власну смерть. Після дослідів у штатній лабораторії, її маленьке тіло викинули на смітник, у купу мертвих людей. Вона розповіла про спогади мами, про те як ненька, прийшла з роботи і не знайшла в баракові доньку. Як побігла її шукати і знайшла нагорі тої жахливої купи тіл, ледь-ледь живу.
Якби там був присутній в Тілі Іісус, він би, напевне теж заплакав. А може він там і був?
А може є і тепер?
Для Нього, наш світ в порівнянні з небом, був гіршим за той концтабір...
Найм'якіша перина цього світу, то як жменька соломи у холодному кутку. Людські душі, за гратами гріха. І наглядач - безжалісний і бездушний. Багато чого не розуміючі душі у пошуках чогось їстівного і в не свідомості прямуючих у пазурі смерті. І Спаситель, що ледь ще живі душі знаходить, серед купи мертвих тіл і відігріва Своїм теплом.
У цього світу є одна велика біда - люди не вважають себе за гратами жахливого концтабору. Тому мабуть і не розуміють, що рано чи пізно прийдуть і за ними і виконають вирок.
Але за гратами смерті існує життя. Пані розповідала, що вони вже втратили всіляку надію на порятунок. І коли одного разу почули рідну мову, то спочатку навіть не повірили.
Сьогодні Христос поряд, щоб визволити нас від смерті, але багато тих хто так і не вірить...
Тих, хто так і не повірив.