Пам ят вчителя

               
                Берковського  Федосія  Корнійовича

     В  першому  класі  навчалося  нас  майже  сорок  учнів  і  до четвертого   
 класу  всі  предмети  від  співів  до  математики  викладав  один
учитель  -  Федосій  Корнійович.  Він  пройшов  війну,  був  високим, 
худорлявим,  доброзичливим  і  вмів  так  тримати  нас  своєю  любов’ю,  що 
розбишак  в  класі  не  було.  Ми  також  любили  його  і  найбільшою 
нагородою  вважали  можливість  занести  в  школу  його  сумку  з  двома  чи
навіть  з  трьома  пачками  перевірених  зошитів,  пройти  разом  з  учителем, 
при  цьому,  кордон  чергових  старшокласників, щоб  на  кілька  хвилин 
раніше  за  інших  зайти  до  ще  порожньої  класної  кімнати. 
Мені  здається,  що  вчитель  знав  про  це  «друге  дно»  нашої  уваги  до 
його  робочої  сумки,  і  залюбки  віддавав  її  бажаючому,  навіть,  на  очах  у 
чергових. 
     Запам’яталося  читання  книжок  після  уроків.  Іноді  ми  сиділи  й  слухали 
вчителя  до  приходу  другої  зміни,  інколи  книжку  слухали  по  кілька  днів, 
і  тоді  з  нетерпінням  чекали,  коли  ж  закінчаться  уроки  і  ми,  нарешті, 
зануримося  в  невідомий  і  чарівний  світ.  На  читання  добровільно 
залишався  увесь  клас.  Учитель  читав  не  поспішаючи,  пояснював  окремі 
місця,  доречно  згадував  щось  зі  своєї  вчительської  практики  чи  випадки 
                1
 з  життя  і  вчив  нас  через  шкільне  вікно  бачити  увесь  світ  і  правильно 
ставитись  до  того,  що  в  тому  світі  діється.
     Мені  здається,  що  саме  під  час  отих  майже  щоденних  читань,  не 
шкодуючи  власного  часу  і  зусиль,  він  ліпив  і  формував  нас  як 
особистостей. 
    Одного  разу  хтось  із  колишніх  учнів  учителя  привіз  в  подарунок  з 
далекої  закордонної  подорожі  чи  з  відрядження  волохатий  кокосовий 
горіх.  Наступного  дня  ми  з  цікавістю  роздивлялися  цю  заморську  дивину, 
слухали  розповідь  про  ті  далекі  країни,  де  ростуть  кокосові  пальми  і 
родять  кокосові  горіхи.  Потім  увесь  клас  по  малесенькому  шматочку 
смакував  білу  м’якоть  (тверду  насправді)  кокосового  горіха.
     Нас  переповнювала  щира  любов  до  свого  вчителя  і  ми  намагалися  це
показати:  коли  хтось  приносив  гарну  кольорову  листівку,  ми  за
 згодою  власника  листівки,  надписували  її  і, навіть,  серед  уроку 
передавали  на  стіл  Федосію  Корнійовичу.  Він  з  вдячністю  приймив  ці 
наші  незграбні  й зворушні   прояви  любові,  а  коли  закінчили  перший 
клас,  донька  вчителя  надписала  кожному  з  нас,  кожному  хлопчику  і 
кожній  дівчинці  вітальну  листівку  в  зв’язку  з  успішним  переходом  до 
другого  класу.  Моє  сердечко  весняним  квітом  розквітло  від  ніжної 
турботи  і  любові,  які  несла  в  собі  малесенька  листівочка.

                2
   Уроки  співу  назавжди  запам’яталися  піснею,  яку  з  особливим
задоволенням  вивчали:  «Летят  перелетные  птицы  в  осенней  дали 
голубой,  летят  они  в  жаркие  страны,  а  я  остаюся  с  тобой.  А  я  остаюся  с 
тобою  родная  навеки  страна,  не  нужен  мне  берег  турецкий  и  Африка 
мне  не  нужна,  не  нужно  мне  солнце  чужое,  чужая  земля  не  нужна!»
     Серце  переповнювалося  чимось  п’янким,  великим  і  кришталево-
чистим,  коли  співали  про «родную  навекі  страну»,  голоса  дзвеніли  й 
летіли  в  височінь,  щоб  осягнути  «родную  навекі...»,  а  далі  ми  набирали
повні  груди  повітря  і  щосили,  неначе  нас  туди  налигачем  тягнули,  а  ми 
з  усієї  сили  опиралися,  вже  не  співали,  а  волали:  «...  не  нужен  нам 
берег  турецкий  и  Африка  нам  не  нужна!» 
     Який  там  берег  турецький,  яка  Африка?!  Он  справа  гора  Карачун  зі 
своїми  легендами,  біля  її  підніжжя  сила-силенна  камінців-кремінців:  вони   
за  формою  схожі  на  мешканців  морських  глибин,  зверху  ніби  вапном 
побілені,  а  середину  мають  блискучу  та  чорну.  В  долині  тече  річечка 
Сухий  Торець;  тече,  поки  влітку  зовсім  не  висохне,  а  восени  знову 
водою  повниться,  від  рясних  дощів  напивається.  В  тій  стороні,  куди 
річечка  попетляла,  височать  білі  крейдяні  терикони.  Тут  котилися  колись 
чумацькі  підводи,  прямували  до  тих  озер,  що  з  соляною  ропою.  Озер
 звідси  не  видно,  однак  сучасним  транспортом  до  них  можна  швидко 
дістатися.  З  правого  боку  лежить  донецький  степ,  де  перекотиполе  з 
                3
вітром  грається.  Степ  порізаний  лісосмугами  та  ярами.  Дно  найглибших 
ярів  вже  й  крейдою  біліє,  а  там  ген-ген  за  степом  прохолодний 
загадковий  ліс. 
     Ще  малими  якось  непомітно  вчитель  навчив  нас  любити  свій  край, 
свою  батьківщину  і  це  особливо  гостро  ми  відчули  на  уроках  співу.
      Починаючи  з  другого  класу,  коли  трішки  підросли  й  набралися 
сили,  вчитель  щовесни  водив  нас  на  екскурсії  до  лісу,  в Бабине.  Дорога 
була  не  близькою,  але  в  лісі  на  узліссі  на  нас  чекала  висока  стара  дика 
груша  густо  обсипана  квітами,  наче  молоком  облита,  криниця  з 
джерельною  водою  на  галявині  вкритій  м’якою  травою,  де  ми  довго 
відпочивали.  Траплялося  знаходити  в  лісі  зарослі  кропивою  окопи  часів 
війни,  сліди  бліндажів  та  землянок,  вирви  від  бомб  та  снарядів.
     Криниця  виявилась  глибокою,  а  вода  в  ній  холодною,  бо  я  туди 
шубовснула  з  головою,  послизнувшись  на  мокрій  дошці.  Вирятував  мене 
з  холодної  купелі  Федосій  Корнійович. 
     Ніщо  в  житті  не  проходить  безслідно,  все  карбує  свій  слід  в  нашому 
серці,  в  душі  і  формує  нас  як  особистість.
     Дякую  Господеві  за  те,  що  впродовж  чотирьох  років  моїм  вчителем  в
Билбасівській  середній  школі  був  Берковський  Федосій  Корнійович  і 
залишив  в  моїй  душі  незабутній  та  незгладимий  слід.

                ІВАННА  БЄЛУШКО                2012
                4