Зимов розваги

               

     Три  дні  вітер  крутив  сніг,  що  сипався  з  неба,  а  той,  що  вже  впав  на 
землю,  кудись  гнав,  перекочував,  утворював  впоперек  вулиці  замети,
а  попід  заборами  намітав  кучугури.
     Нарешті  виснажена  хуртовина  вщухла  і  виглянуло  сонечко.  Ще 
вдосвіта,  коли  за  сусідом  дядьком  Іваном  приїжджала  машина  із 
крейдяного  кар’єру,  що  в  сусідньому  селищі,  середину 
вулиці  зверху  донизу  розчистили  від  снігу.  Іноді  розчищена  дорога 
закінчувалась  біля  його  двору,  але  частіше,  завдяки  дядькові
Йвану,  середина  вулиці  манливо  виблискувала  проти  сонця  й 
запрошувала  побігати  по  ній. 
     Дашута  помітила  в  вікно  Наталку,  що  саме  виходила  з  двору 
навпроти,  швиденько  накинула  пальтечко,  встромила  ноги  в  теплі 
валянці  й  гайнула  до  подружки.  Дівчата  ковзали  по  утрамбованим 
коліям,  що  лишилися  в  снігові,  хоть  і  трусько,  бо  ковзанка  не
 гладенька,  зате  ноги  не  провалювались.  Та  коли  колінця  стали 
трястися,  пішли  падати  на  незайманий  сніг,  широко  розкинувши  руки.
Роздивлялися  відбитки  постатей,  потім  урізноманітнювали  відбитки, 
падаючи  то  на  спину,  то  на  один  бік,  то на інший.  Це  набридло  швидше, 
аніж  ковзанка.
                1
Прочинилася  хвіртка у високому  червоному  паркані,  виглянув  Валєрка –
онук  бабці  Руденчихи  й  син  дядька  Йвана.  З  ним  ні  дівчатка,  ні 
хлопчаки  з  вулиці  не  товаришували,  бо  підлості  в  того  було  більше,  ніж
зросту.  Однієї  морозної  зими,  коли  Наталка  була  ще  зовсім  малою,  він 
запросив  її  до  себе  у  двір.  В  цей  найбагатший  на  вулиці  двір,  -  тут 
тримали  і  корову,  і  свиней і  курей,  ніхто  з  сусідів,  та  з  сусідських 
дітей  сюди  не  заходив.  У  дворі  бабці  Руденчихи  під  ринвою  влітку  з  дощовою 
водою,  а  взимку  пустою  стояла  велика  металева  бочка.  Того  морозного
дня  бочка  була  густо  вкрита  памороззю,  що  яскраво  виблискувала  проти 
сонця.  Наталочка  зняла  рукавичку  й  приклала  пальчика  до  блискіток. 
Іній  розтанув,  але  пальчик  прилип  до  металевої  бочки.  На  тому  місці,  де 
був  пальчик,  утворилась  невеличка  темна  проталинка.  Дівчинка  робила 
пальчиком  проталинки  то  в  одному  місці,  то  в  іншому  і  з  цікавістю 
спостерігала,  як  темні  проталинки  починають  сивіти,  на  них  з’являються 
крихітні  блискучі  голочки.  Валєрка  запропонував  Наталочці
зробити  проталинку  на  бочці  язиком.  Довірливе  та  нерозумне  дівча 
послухалось  старшого  хлопчика  і  притулило  язика  до  промерзлої  бочки. 
Потім  хтось  голосно  реготав,  а  хтось,  гірко  плачучи,  побіг  до  бабусі. 
     Дівчата  навіть  відвернулись  від  Валєрки,  бо попри  свій  підлуватий 
характер,  той  ще  й  при  першій-ліпшій  нагоді  вихвалявся  своїм  татусем  -
  дядьком  Йваном,  в  того,  буцім,  була  якась  особлива  червона  книжечка, 
                2
якої  не  було  в  батьків  інших  дітей.  Діти  запитували  вдома  у  матерів  та 
бабусь,  що  то  за  книжечка,  але  ті  навіть  говорити  про  це  забороняли.
Така  ось  таємничість  оточувала  дядька  Йвана  з  його  червоною 
книжечкою.
     Тут  на  вулицю  вийшов  Колько  тітки  Полі.  Він  хоч  і  був  молодший  за 
дівчаток  та  мокроносий,  однак  у  сніжки  з  ним  можна  було  гратись. 
Гратися  в  сніжки  на  дві  команди  Колько  згодився.  Домовилися  грати  до 
перемоги:  влучить  Колько  в  одну  з  дівчат  -  він  переміг,  та  якщо 
дівчатка  поцілять  Колька  -  тоді  перемога  за ними.  Палицею  провели 
впоперек  вулиці  лінію  -  це  кордон,  який  не  можна  порушувати,  й  гра 
почалася.  Малий  верткий  Колько  вправно  ухилявся  від  сніжків,  а  дівчата 
розбігалися  врізнобіч  від  хлопчакових  снігових  кульок.  Гра  ставала   
млявою  й  нудною,  бо  жодна  з  команд,  вочевидь,  не  мала  перспектив 
на  перемогу.  Дівчатка  пошепталися  одна  з  одною,  потім  призупинили 
гру  і звернулись  до  Колька: «Команди  в  нас  нерівні,  бо  ти маленький 
і  граєш  сам,  тому  одна  з  нас  піде  в  твою  команду,  якщо  ти  згоден».   
Колько  погодився.  Наталочка  пішла  до  Колька.  Наближаючись  до  лінії, 
яку  самі  провели  впоперек  вулиці,  відчувала  піднесення  й  пишалася 
собою:  вона  йде  в  розвідку,  вона  розвідниця.  І  не  мало  значення  те,  що 
Колько  -  це  тільки  маленький  сусідський  хлопчик,  він  зовсім  не  ворог, 
головне  -  дівчинка  відчувала  себе  розвідницею!
                3
Перейшовши  «кордон»,  Наталочка  враз  замислилась:  «А  хто  ж  я  на  цій 
території?  Розвідниця  чи  шпигунка?»  Бути  шпигункою  їй  зовсім  не 
подобалось,  але  тут  вона  таки  шпигунка!  Щось  раптом  надломилося  в
  душі,  кудись  розвіявся  піднесений  настрій,  але  все  мало  йти  по 
сценарію,  який  вони  придумали  з  Дашутою:  Наталка  притримала  Колька, 
щоб  він  стояв  на  одному  місці,  а  Дашута  з  легкістю  влучила  сніжком. 
Дівчата  перемогли,  а  малий  Колько  плакав,  бо  такої  підступності  не
очікував.  Наталці  було  соромно  й  ніяково,  вона  втішала  Колька: 
«Заспокойся,  це  ж  тільки  гра,  ось  візьми  сніжок,  я  не  буду  втікати  і  ти 
влучиш,  візьми!»  Хлопчик  з  усієї  сили  заліпив  сніжком  Наталі  в  спину  і 
перестав  ревіти.
     Дівчатка  побігли  грітись,  а  Наталя  вирішила,  що  ніколи  -  ніколи  не 
буде  розвідницею.




                ІВАННА  БЄЛУШКО.   2012.



                4