«Відвага аба мед п’є, або сльози ллє»
З ранньої весни до осені на башті дачного водогону, що біля крамниці, вже кілька років жила сім’я лелек. Першим з’являвся лелека. Він чепурив гніздо і чекав на свою пару. Пізніше, коли прилітала подружка, птахи стояли в гнізді, вигинали шиї та голосно постукували й тріскотіли дзьобами – такі ось лелечі заручини! В свій час насиджували та вигодовували пташенят. Батьки по черзі літали до річки і збирали в горлові мішки поживу для малят. Що було в тих мішках чи ящірки, чи жабенята, чи коники, чи може всього потроху - це бачили тільки голодні пташенятка, бо перед ними батьки висипали весь цей смачний скарб. Іноді доводилось спостерігати як лелека ніс в довгому дзьобі жабку, що останньою трапилась, коли вже в горлових мішках і місця не було.
Жаркої днини батьки приносили до гнізда воду і навіть розкидали над пташенятами крила, щоб захистити їх від спеки...
Та одного літа гніздо осиротіло. Тієї весни піднявся такий вітер, що зривав дахи будинків і кидав їх на землю за кілька метрів. Зграю ворон, які поспіхом піднялися з дерев, що скрипіли і хитались так, наче ось-ось зламаються, буран жбурнув , мов соломинку, на башту водогону до гнізда лелеки.
На той час лелека вже його причепурив і чекав на подружку. Галасливі незвані гості чорною хмарою роїлись так близько, немов всі і відразу намислили оселитися в чужому гнізді.
«Яке нахабство! Геть звідси!» - підняв міцного дзьоба лелека і добряче штурхонув ту, котра була найближче.
«Кар! К-а-а-р! Кар! Наших б’ють!» - здійняли ґвалт ворони і всі разом напосілись на лелеку.
«Цвів-цвірінь! Цвів, цвів-цвірінь! – перемовлялись під дахом горобці, які переховувались від бурі і спостерігали за тим, що відбувалось біля гнізда
1
лелеки. «Чому дядечко Чорногуз не втікає? Невже він сам-один буде ту купу хмизняку від ворон боронити?» - цвірінькнув горобець. Горобчиха розсердилась і добряче його скубонула: «Ти і наше гніздечко купою сміття назвеш? Гніздо – це не просто гілочки чи соломинки складені по особливому, це – сім’я, діти, майбутнє...» «Та я ж нічого, за дядечка Чорногуза потерпаю, бачиш як його бьють? Треба б йому втікати...» «Тобі б тільки втікати!» - невдоволено глипнула оком горобчиха. «Народився боягузом, то таким і до старості доживеш!»
Лелека ж не розмірковував, чи один в полі воїн, чи ні, - він відбивав навалу стільки, скільки міг, але сили були занадто нерівні...
Він не втік. Знівечений і знесилений впав на дроти електричної мережі, але де хоробрість, там нагорода та добрість!
Анатолій Іванович саме в цей час нагодився до крамниці, підібрав пораненого птаха і перевіз візочком до своєї садиби.
Світ не без добрих людей! Хтось із сусідів запросив орнітолога. Той уважно оглянув рани на голові, дзьобі, крилах і запевнив, що все скоро заживе, а від враження електричним струмом птах також оговтається, потрібен час, догляд і підсилене харчування. Головною стравою в раціоні лелеки була мойва, кілограмів з десять її згодували, і на ноги таки поставили! Перші кілька днів, поки птах був ще зовсім слабкий і на ногах не тримався, його вранці виносили з теплиці на подвір’я, ставили поруч велику миску з рибою і два відра з водою, а на ніч знову повертали в пусту сусідську теплицю.
Сороки з двору до двору понесли новину: «Слухайте! Слухайте! Слухайте! Дядечко Чорногуз живий! Дядечко Чорногуз живий! Дядечко Чорногуз живий!»
Раділо птаство, раділи й люди, бо птах набирався сили...
Кіру Григорівну – дружину Анатолія Івановича, лелека вразив своєю
2
охайністю. Впаде, бувало, рибка на землю – лелека, перш ніж з’їсти її, обов’язково вимиє в одному з відер, а інше відро завжди залишалося з чистою водою, щоб попити. « Який же ти чепурун! – хвалила Кіра Григорівна, - брудного, дійсно, не можна їсти».
«Так! Так! Так!» - погоджувався лелека і кивав головою. Через тиждень-два лелека став на ноги і скрізь ходив за Кірою Григорівною, немов прив’язаний, та коли вже відчув силу в крилах, довго вимахував ними, наче прощаючись з чуйними і сердечними господарями., а потім зробив коло над садибою, де його рятували й доглядали, та й полетів своїх шукати...
Ми непокоїлись за лелеку, бо не знали, чи витримає він осінній переліт до Африки, чи повернеться весною, але птах перевершив всі наші сподівання: повернувся весною в своє гніздо і відвідав садибу Анатолія Івановича і Кіри Григорівни. Повагом походжав в дворі й на огороді, кивав головою і стукав дзьобом: «Доброго вам дня та теплої весни! Радий вас бачити і щиро вдячний за турботу про мене, а тепер вже полечу своє гніздо лагодити. Ще побачимось!»
«Щасти тобі!» - бажали птахові сусіди й господарі