Про таку незбагненну р зну любов

               
    В дитинстві я найбільш за все любив свою матусю і найбільші мої страждання пов’язані з тим, що мамусі не було поруч. Частіше я перебував то з однією бабусею, то з іншою, або з нянею. Вперше, коли побачив няню, навіть подих затамував – зачарований її капелюхом. Але як вона про це здогадалась? Якось  таки здогадалась, бо запропонувала його приміряти. Няня возила мене в візочку, а я весь час кликав маму. Не плакав, не скімлив – просто кликав маму. Няня щось розповідала, та найчастіше лунало слово «мама». Про маму я слухав уважно, так і заспокоювався. Мамусю відчував навіть на відстані, коли вона наближалась  в своїй машині, але була ще далеко-далеко, я наполягав, щоб няня зупинилась і ми кілька хвилин чекали, поки під’їде моя люба матуся.
    Яке  ж то було щастя ночувати не в бабусі, а засинати вдома в своєму ліжечку! Татусь читав казки або цікаві історії про птахів та звірів, а мамуся вкривала ковдрою, цілувала і бажала солодких снів. Навіть заплющивши очі, бачив її всміхнене обличчя і чув тихий, лагідний голос:  «Солодких снів, синку!» Та мені вже було солодко і я знав, що коли виросту,  матиму такі ж як у татуся вуса і від мене буде приємно пахнути кавою.
    Запам’яталась дитяча вистава, яку ми з мамою і татом дивилися з першого ряду. Під час епізоду, де розбійник кривдив дівчинку, я вибіг на сцену – зупинити мене не встигли, бо ніхто цього не очікував - і став боронити її. Розбійник втік, дівчинку було врятовано, а глядачі весело аплодували. По закінченню вистави мене запросили на сцену і нагородили як героя-рятівника.  Мамуся пишалася  мною і від того сердечко моє по вінця наповнилось радістю...
    Вперше я закохався в трирічному віці в Настусю – п’ятирічну дівчинку, що жила на нашій вулиці. Щоранку, коли проходив мимо , кликав її. Вона наближалась до хвіртки – легка і світла, немов вранішнє сонечко. Іноді я
                1

 дарував їй квітку, щойно зірвану на вулиці, та почуття мої кудись поділись, коли почув, як вона радилась зі своєю бабунею за кого їй заміж виходити: за мене, чи за мого старшого брата Макса? Але ж Макс жодної квітки  Настусі не подарував, навіть не вітався,  бо не звертав уваги на молодшу за себе дівчинку!
    Дідуся Івана я любив і боявся, бо він мав важку руку, сердито сварив і грубо лаявся, тому намагався йому не суперечити. На запитання: «Кого ти найбільше любиш?» - я мусив відповідати, що найбільше в світі я люблю дідуся Івана, бо він найкрасивіший і найрозумніший. Окрім дідуся Івана мене про таке ніхто не запитував, а дідусю завжди кортіло це знати саме тоді, коли поруч були мама з татом, або бабуся Галя і дідусь Вітя. Звичайно ж, я відповідав завчене. На обличчі дідуся з’являлася хитра посмішка, а очі інших моїх рідних дивилися сумно. Чому?  Мені ставало незатишно... Одного разу я відповів інакше, сказав, що люблю і дідуся Вітю, і дідуся Івана, і бабусю Галю, і бабусю Нелю. Сміялися всі, та найгучніше – дідусь Іван, бо для нього це було  грою і забавкою...
    Уже в дорослому віці прочитав якось в Біблії мудрі слова: «Батьки, не дратуйте дітей ваших, а то впадуть на дусі». Якби ж дідусь Іван читав Біблію!       Восени, коли починались заняття в школі, мамуся віддалялась від мене ще далі, бо щовечора перевіряла домашні  завдання старшого брата, сварила його то за недбалість, то за щось інше, про що писали в шкільному щоденнику. Хай би мене сварила, аби тільки була поруч, але на той час я в школу ще не ходив. Одного разу почувався самотнім і впав у такий розпач, що в присутності бабусі і няні заявив: «У мене немає мами, бо то не моя мама, а мама мого брата». Бабуся розгубилась і не знала, як мене втішити і заспокоїти. Няня не втішала, вона запропонувала: « Будемо мислити по-дорослому, ти вже хлопчик не маленький. Так чи ні?» Я погодився. « Макс твій брат – це ж дійсно так?» - продовжувала допитуватись няня. Я знову погодився з нею.  «Значить Максова мама – то також і твоя мама, вона тебе любить не меньше,
                2
 Макса. Згадай, що ми читали про звірів та птахів – у вовчиці кілька вовченят і любить вона їх всіх, у лисиці кілька лисенят – вона також їх всіх любить, у пташки кілька пташенят – і вона всіх їх любить. Це ж зрозуміло, так?»  Я знову погодився. « Тепер дивись, - няня взяла мої руки в свої, - це  два сини у матусі ти і Макс. Ось зараз одному сину буде боляче»  Няня злегка здавила ту мою руку, що назвала Максом. Потім відпустила і знову запитала: «Одній руці боляче, то якій руці ти приділиш більше уваги,  наприклад, злегка подуєш на неї?  Певно, що на ту руку, яка того потребує.  Максові саме в цей час болять шкільні проблеми, тому мама приділяє йому зараз більше уваги, а любить вона і тебе, і Макса однаково». Я заспокоївся, все зрозумів і більше з цього приводу не впадав у відчай.
   Йшов час, і знову я ночував то в однієї бабусі, то в іншої. З ранку до вечора   був з нянею і дуже сумував за мамою. Без її любові, здавалося, навколо мене чорна пустка. Тоді й оголосив няні, що вона – моя мама, а її чоловік Андрій – мій тато, бо вони мене люблять і я їх люблю.  Поки говорив, губи в няні зблідли,  рум'янець збіг з обличчя, і я боявся почути у відповідь щось таке, після чого той простір без маминої любові перетвориться в бездонну прірву,  де  не  буде  навіть  няниної  любові.  Стало так страшно, що навіть закололо в кінчиках пальців... Няня поцілувала мене, пригорнула і тихесенько, майже пошепки, відповіла: «Добре, ми будемо твоїми мамою і татом – названими мамою і татом, ти  нас  тільки називатимеш так, бо справжні мама й тато в тебе є, вони тебе дуже-дуже люблять. Це така ж правда, як і те,  що я стою поруч з тобою. Ти мені віриш?»
    Хіба я міг не вірити? Те, що я понад усе хотів почути, я почув від няні, а їй  завжди вірив, тому і надалі продовжував називати няню – нянею, а її чоловіка – Андрієм...
    Приблизно в тому ж віці трапилась одна прикра історія, якої краще б не було, але ж вона трапилась..
                3

    Мені подарували маленького  декоративного  кролика. М’якенький і  пухнастий він кумедно стрибав по квартирі, йшов до рук, подобався і мені, і брату, і мамусі з татком. До певного часу довговухий стрибунець радував усіх, поки мені не здалося, що кролик забирає від мене мамину увагу і любов. Тоді й вирішив вбити кролика і обмовився про це няні.
   «Навіщо? – здивувалась та. –  Мисливці вбивають зайців, коли виходять на полювання, вовк вбиває, бо їсти хоче, а ти навіщо, та ще й такого малесенького?»
    «Так треба», - відповів коротко і не став нічого пояснювати, бо няня майже відмовила мене від здійснення задуманого.  Тижнів зо два ще вагався, але врешті посадив кролика в глибоку коробку і закидав іграшками...
    Вдома були саме мама з бабусею, однак мене чомусь не сварили, тільки сказали, що кролика треба терміново везти до ветеринара.
    Через кілька днів розповів няні про свій вчинок, щоправда, без подробиць. Вона засмутилась і покартала: «Не треба було цього робити, якщо він тобі не подобався, то міг би комусь віддати, а вбивати беззахисного –  дуже недобре і не по чоловічому. Гарні люди так не роблять».
    Чому вона про це раніше не говорила?  Певно такого «сюрпризу» не очікувала?..
    « Я поганий і мені треба таким бути!» - відповів сердито, але сердився, скоріше, сам на себе, бо ,помилково, вибрав хибний шлях, щоб привернути мамину увагу, наробив дурниць, але мети своєї так і не досяг...
    Якось закохався в майже дорослу дівчинку з компанії мого старшого брата.  Зрідка, коли мав нагоду її побачити, пригощав персиками з нашого саду, а вона мене – червоними ягодами пізньої полуниці. Через рік-два Таня мала закінчити школу, а я туди тільки збирався. Оскільки  Таню бачив   рідко,
                4

а закоханість не проходила, я почав вигадувати  різні історії про нас з нею і одного разу запропонував послухати цю історію няні. В той час я вже сам складав казки і розповідав  їх няні.  Вона слухати  вміла, тож  розповідав не поспішаючи, та  якоїсь миті зрозумів, що вигадана мною історія –  це лише вигадка, казка, і ніколи-ніколи мені не ходити поряд з Танею. Стало так гірко, так невимовно гірко, що я невтішно заплакав. Стурбована няня оглянула мене з усіх боків, чи бува оса не вкусила? Я продовжував плакати, тож няня запитала: «Чи можу тобі чимось допомогти?» « Ні,  мені  ніхто  не  допоможе...» -  відповів  безнадійно .Вона  й слова не зронила,  лише  пригорнула  до  себе, а мої сльози лились і лились, поки не вилилось все моє горе, і, врешті, я заспокоївся в обіймах няні.
    Чимало пригод я ще мав, перш ніж знайшов свою половинку, але найглибші шрами залишились в моєму серці з дитинства.
    У нас з дружиною двійко діточок – хлопчик та дівчинка. Я люблю і дружину, і дітей, і маму з татом, і всіх моїх родичів, бо любові в серці вистачає для всіх. Давно пройшли дитячі страхи про те, що малесенький кролик забере  мамину любов, але ми з дружиною робимо все, аби ніякі страхи не гризли сердечка нашим дітям. Це зовсім не важко,  якщо кожного ранку бажати їм доброго ранку, вдень – доброго дня, а ввечері – солодких снів, і  посміхатись, дивлячись у вічі, а іноді й вусами полоскотати...