Мене звали Таня

                Хай, Господи, усі діла
                Тебе  славлять...
                Псалом 144.ст.10








               







    Давно-давно, в якомусь іншому житті звали мене Таня Ставру.
    Разом з незнайомими чоловіками в ошатних чорних костюмах та капелюхах підходжу до своєї могили. На сірому камені могильної плити читаю ледве помітний напис «Таня Ставру». Роки життя роздивитися не встигла, бо дуже довго розбирала іноземні літери імені та прізвища. Було незвично одночасно бачити себе живою в елегантному сірому костюмі і свою могилу під старим каменем,  надписаним чужим ім’ям.
    Сон швидко розтанув, мов сніг на долоні, але в пам’яті викарбувались напівстерті вітрами, зливами та часом іноземні літери на могильному камені.
    Через скільки земних життів проходить душа? Як і що вона пам’ятає з минулого?
    Сьогодні ці питання залишаються відкритими...
    Пам’ять душі заганяла в глухий кут мій розум. Він бився мов птах в тенетах, силився зрозуміти незрозуміле, бо твердо знав, що в цьому житті зі мною нічого подібного не траплялося. В такі хвилини мудра душа тихесенько нашіптувала: « Облиш! Прийде час -  все зрозумієш!»
    Народилася і виросла в Україні. Мама померла рано, виховувала мене бабуся, та попри любов до неї, все ж не могла говорити про те, що мене непокоїло. Всі двері й віконця мого внутрішнього світу були щільно зачинені і я не знала кому відкритись, хто мене зрозуміє. Сумне і страшне хотілось забути, але, виявляється, нічого не забулось.
    Дещо дивне і незвичайне трапилося зі мною у шестилітньому віці. Увечері, повертаючись з дитячого садочку, зрозуміла, що захворіла. Всередині пекло  наче хтось величезну жарину вкинув, і з кожним кроком та жарина з місця на
                2


 місце перекочувалася, немов поставила собі за мету спопелити мене дощенту. Ледве добрела до старого цвинтару, на якому вже давно не ховали небіжчиків, присіла на траву, заплющила очі, стало темно ...і біль припинився, та коли очі знову стали бачити, я вже кудись так швидко летіла, що навіть не зрозуміла побаченого внизу: різнокольорові прямокутники, довгі стрічки без кінця і краю з коротенькими поперечними смужечками, наче дві довжелезні драбини на землю поклали. Пізнала – це ж залізничні колії! Двічі на день перетинала їх, йдучи з дому в садочок і повертаючись звідти. Політ припинився раптово на подвір’ї дитячого садочку навпроти молодшого братика (він залишався в цілодобовій групі). Мовчки і не присідаючи дивилася в очі братика, але він не всміхався мені, наче й не бачив. Чому ми з братиком так дивно поводились? Відповіді не було... Потім залишила братика і попрямувала до ляльок. Я не відчиняла дверей, не йшла по підлозі, а зразу зупинилася навпроти ляльок. Вбрана у вишиванку дівчинка з віночком і стрічками на голові мала яскраву спідничку та червоні чобітки, на  порубкові також була вишиванка, блискучі сині шаровари з червоним поясом та низенькі чобітки. Ляльки стояли високо на полиці – діставали їх звідти не кожного дня, але навіть тоді можна було лише потриматись за ляльку, а не бавитись нею. Мене ніхто не підіймав так високо, однак я зблизька роздивлялася обличчя ляльок без жодної подряпинки, милувалася вбранням, однак руками їх не торкалась. Роздивлялася довго – потім був політ у зворотному напрямку значно нижче й повільніше, наче хтось знав про моє бажання і виконував його, щоб запам’ятались не прямокутники, а дахи будинків, сараїв та різнокольорові огорожі дворів та садиб.
    Надзвичайний політ без літака скінчився, знову стало темно. Через короткий проміжок часу очі знову бачили зелений моріжок обабіч втоптаної стежини, глинище і тоненькі деревця, дбайливо посаджені старшокласниками середньої школи, а жарина, якої не відчувала під час
                3


подорожі, спалахнула всередині з новою силою.
    Ранком мене повезли до лікарні. Повільно котилася бричка, духмяно пахло сіно, на якому лежала. Вночі пройшов рясний дощ, все навколо виблискувало чистими кольорами, листя ще не встигло просохнути і крапельки води прикрашали його немов дорогоцінне каміння, але це мене не радувало. До міської лікарні шлях не близький, а крім візника, що правив кіньми, поруч  не було нікого. Медсестра та рідні передбачливо не поїхали, щоб, мовляв, в міській дитячій лікарні не відмовилися прийняти хвору з селища, бо й таке траплялося...
    У передмісті бричка перетинала величезну, мов озеро, калюжу. Раптом в очах потемніло, та коли стала бачити, то болю вже не відчувала, а спостерігала за колесом, що повільно котилося і котилося по воді. Ободом колеса вода підіймалася догори і потім неквапливо стікала вниз до калюжі. Я не стояла в воді, не бігла за колесом і не нахилялась, але воно, граючись з водою, весь час крутилося переді мною. Це щось нагадувало, здавалось ось-ось потягну за кінчик ниточки і вузлик розв’яжеться, але так і не згадалось... Раптом все навкруги почорніло, світло зникло, та коли через мить заяснів в очах ранок, побачила калюжу, по якій проїжджала бричка, десь збоку, попереду спину кучера, а синє небо над головою. Жарина, якої не відчувала під час споглядання гри колеса з водою, нагадала про себе таким пекельним вогнем, що навіть дихати не стало сили. В тій неблизькій дорозі перепочинок від болю під час спостереження за колесом, що перетинало калюжу, траплявся ще кілька разів, я навіть бачила саму себе на підводі в гарній новенькій сукні. Найбільше подобалось дивитися на колесо і воду, яка то підіймалася колесом з калюжі, то стікала донизу. Траплялося таке завжди після того, як чорніло в очах, але коли з власного бажання заплющувала очі (також темно!), та ні біль не припинявся, ні колеса в воді, ні себе на бричці не бачила. Чудасія та й годі! 
                4

    Ось з такими  розвагами і до лікарні дістались, а там білі халати зняли лемент, як можна таку хвору дитину одну відправляти?! Розмовляли поміж собою і шансів на життя давали небагато....
    Розуміла, що говорять про мене, але не було сил ні боятись, ні плакати, ні говорити. Бачила, як пішов візник, наче обірвав ту нитку, що зв’язувала з іншим життям за стінами лікарні. Звідкись прийшли лагідні слова: «Не бійся, я з тобою». Підняла очі: «Хто це так хороше розмовляє зі мною?» Заклопотані люди в білих халатах снували в маленькій кімнатці приймального відділу, кожен робив свою справу, але до мене ніхто не звертався. Правду кажучи, я не боялася, бо почувалася геть розчавленою і було лише одне нестримне бажання лягти просто на фарбовану дерев’яну підлогу саме зараз і саме тут.
    Лагідні слова таким теплом лягли на серце, що я підсвідомо повірила в них, а також в те, що в палаті, куди мене поклали, присутній ще хтось невидимий, бо пізніше, коли запропонували оголити сідничку для уколу, підняла такий галас, що здивовані лікарі змушені були знайти інше місце для цих процедур на весь час мого перебування у лікарні.
    Господь мене не залишив і хвороба швидко відступала. Кожного дня хлопчики та дівчатка з інших палат пригощали хто цукеркою, хто печивом. Дивина! Я нікого з них не знала, але вони приходили та ще й з гостинцями! Ласощі приймала з подякою, але сама нікому не пропонувала яблук, які щодня приносила бабуся, бо щоб приспати докори сумління, нікого не пригощати і виправдати свою жадібність, з’їдала яблука перш ніж прийде гість.
    Спантиличене сумління вмовкало, та не надовго. Тоді жадібність вдалася до іншого аргументу: «Тебе пригощають цукерками і печивом, а в тебе великі яблука і на всіх їх не вистачить, якби ж і в тебе було печиво чи цукерки, тоді б  звичайно...»
    Одного дня бабуся з яблуками не прийшла, а хтось передав мені великий паперовий ріжок з дорогим магазинним печивом, але ні цього дня, ні
                5


наступного гості з інших палат так і не завітали. Присоромлена була не тільки жадібність, але і я – маленька дівчинка, тож хоча печиво роздала дівчаткам в своїй палаті, та пам’ять про ті докори сумління залишилася на все життя.
    Літати у снах почала ще в дошкільному віці, але завжди зі мною був Той, Кого я не бачила, як не бачила і свого тіла. Небо, в якому літала, відрізнялося від того неба, яке ми звикли бачити на землі. Воно справляло незабутнє враження і мало надзвичайно яскравий вигляд: величезні квіти, дивовижні узори, намальовані вправною рукою Майстра напівпрозорими, різнокольоровими і такими, що світяться барвами. Видовище того чуда витонченої досконалості й гармонії заспокоювало, дарувало почуття умиротворення та благодаті Господньої. Дивилася на небесні квіти здалеку, але й цього було досить, щоб відчути, що купаюсь в милості Божій, в невимовній і незнаній раніше любові, доброті та спокої. Не було меж ні тій доброті, ні тій любові, хотілося залишитися там назавжди, але Той, Хто зі мною був, не вимовивши й слова, повертав мене додому. Однак почуття Божої благодаті, як умиротвореної, простої і гармонійної пісні душі ношу в своєму серці з дитинства.
    Одного разу бачила невідомий мені світ і незнайоме небо, чимось схоже на наше – темно-синє та безхмарне. А в ньому  білі  та чорні дивовижні фігури стрімко злітали  догори, різко змінювали напрям руху, падали і знову кудись летіли. В моєму розумінні між ними відбувалось щось на зразок війни. Агресивність, якою був просякнутий весь простір, торкнулась і мене.  Стало страшно.
     «Це бореться добро зі злом», - пояснив Той, Хто все це показував. Потім побачила іншу картину: весело й бадьоро йшли по землі піонери з піснями, прапорами та барабанами. Радісно було на це дивитись, бо й сама любила ходити в піонерській колоні. «Я все це зруйную, але ти нікому не говори», - почула тихі слова. Радість зникла, натомість прийшли тривога і страх...
    Піонерські колони розвіяло вітром історії, мовчать барабани, вкрилися тліном прапори – піонерський рух зруйновано без краплі крові, а я боялася війни. Даремно!
                6

    Протягом багатьох років снився один і той самий сон. Довго не могла зрозуміти, про що йдеться і що відбувається. З напівтемряви, наче з нірки, навпроти світла бачила невисокий валик, мов скошену траву згорнули неправильним півколом. Кожного разу твердо знала, що на когось чекають. Відбувалося щось поспішне і незрозуміле: хтось відтягував валик назовні, півколо збільшувалось і в моїй «нірці» ставало світліше. Там, де знаходилась,  не було ні підлоги, ні стелі, ні дверей, ні вікон, та й поруч не було нікого, але не бракувало затишку й тепла. Комфортно почувалась доти, доки не починалась метушня, бо на когось таки чекали і, певно, затіяли прибирання. «Може й собі долучитись до тих турбот і допомогти?» - сама собі думаю, але робити це не поспішаю. В цьому місці сон обривався, щоби потім  повторюватися  знову і знову. Пізніше, коли вже мої діти виросли, наснився ще один, з якого і зрозуміла про що саме йшлося.
    Гарячі хвилі бігли від ступнів ніг до шиї, потім до обличчя й голови та там і залишались. Кожна хвиля приносила кров, біль і жар, кров, біль і жар. Обличчя горіло, мовби хтось під самісіньким носом багаття розклав, губи і ніс набухли, роздулися, здається ще трішки і кров поллється через очі й вуха. Час від часу хвиля відкочується, тоді тамується біль і спадає жар. Після короткого перепочинку хвиля жару і нестерпного болю знову проходить через все тіло, підіймається до обличчя і залишається на маківці. Здається, немає більше нічого крім тиску і болю на маківці. Продовжується це довго, та поступово біль гарячим тугим кільцем спускається до лоба, а там – на маківці, де спершу нестерпно боліло, давило і пекло, з’являється маленький прохолодний острівець, який весь час збільшується. Гаряча хвиля спускається до брів, чіпляє кінчик носа і, нарешті, голова, ніс, губи і все обличчя в божественній прохолоді. Щось штовхає мене і я головою, обличчям, носом падаю в збільшене півколо. Виявляється – це не трава, а щось м’яке, ворсисте і шорстке одночасно.
    Падіння припиняється відразу, як тільки обличчя торкається чогось м’якого, податливого і водночас пружного. Воно закриває рот і ніс – дихати нічим. Страшно розплющити очі і страшно задихнутися в тій пружній м’якості...
                7


    Крик панічного страху і розпачу виривається з мене, він іде з живота, з легень – крик безпорадності, страху і  розпачу. То був перший крик нового життя...
    Від цього крику і прокинулась.
    Чому? Чому це снилося багато разів?.. Можливо душа моя стільки ж разів розпочинала нове життя на землі?..Можливо..
    Дитячі роки привиділись чудовою музичною картинкою:  бачила  себе в невеличкій кімнатці за клавесином. Зліва від мене сиділа вчителька в строгій блузі, застебнутій до самого підборіддя, її пишне сиве волосся зібране в високу зачіску. Грала якусь ніжну кришталево-прозору неземну мелодію - вона тонка, мов перший лід, глибока як весняне небо, переливається шовковою травою і срібними дзвониками.  Як  же це було  гарно!
    Той, Кого  не бачила, говорив, що до чотирнадцяти років мене вчили  музики ...  Прокинувшись, шкодувала про те, що не можу записати ту чарівну мелодію, бо в реальному житті музичної освіти не мала.
    Якось  вранці, коли вдома  не  було  нікого,  знайшла папір, олівець і записала те, що згадалося, та коли порахувала – виявилося, що написала 42 літери, тобто, значно більше, ніж насправді було в абетці. Це запам’яталось, як запам’яталось і те, що букви F, Q, t, S, f та ще кілька ніхто з дорослих вдома не назвав, сказали тільки, що то не російські, не українські, а іноземні літери.  На  той  час  до  школи  ще  не  ходила, але  знала  більшу  частину  абетки  і  добре рахувала.  Пізніше, на уроках фізики та німецької мови познайомилася з багатьма з них, та лише більш ніж за сорок років, коли в моє життя ввійшла англійська мова, всіх своїх «незнайомців з дитинства» змогла, нарешті, назвати по іменах. Слово «адреса» в російськомовному написанні завжди кортіло писати з подвійними буквами «д» та «с». Запам’ятовувала і знову помилялась, коли треба було писати російською мовою, та ось в англійській мові це слово має подвоєні  d,s.
                8


    У дошкільному віці наснилась пожежа: на сусідній вулиці, що нижче нашої, горів будинок моєї подружки Каті. Зі свого двору добре бачила високі язики полум’я над дахом. Скоро окремі стрічки злилися в суцільний стовб вогню, що зловісно підіймався в чорне нічне небо.  Палав будинок. Знизу по широкій вулиці до палаючого будинку бігла юрба чоловіків в одному спідньому. Мене здивували їхні широкі й короткі – трохи нижче колін кальсони, вони були зовсім не схожі на ті,  які носив дідусь – довгі та вузенькі донизу. Можливо, саме тому я й вирішила, що вулицею знизу вверх бігли чужинці.
    Минуло кілька десятиліть, перш ніж побачила на прасувальній дошці в селищі євреїв-хасидів поблизу невеличкого містечка Монро, що в штаті Нью-Йорк, саме таку білизну.
    Страшним і найбільш надокучливим в моєму реальному дитинстві був сон з павуком. Добре пам’ятаю, що в дитячому садочку, коли діти ставши в коло, співали тому, хто стояв всередині, відому пісеньку про павучка в червоненьких чобітках: « Павучок, павучок, червоненький чобіток! Ми тебе годували, ми тебе напували, на ніжки поставили, танцювати заставили. Танцюй скільки хочеш, вибирай, кого захочеш!», - я завжди мовчала,
 бо пам’ятала про маленького павучка, що наснився вночі, і не хотіла його не тільки бачити, а й співати про нього. Кілька років снилося одне й те ж саме: у верхньому кутку кімнати під стелею сидів павук, розкинувши навколо себе мереживо павутини. Підростала я, зростав і павучисько, щоразу все ближче і ближче наближаючись до мого обличчя. Хотілося кричати і кликати на допомогу, але страх так заполонив мене, що навіть жодна думка не могла ворухнутися. Весь час за цією німою картиною паралізуючого страху, безпорадності та внутрішньої паніки спостерігали чиїсь очі. Спокійні та співчутливі очі – мовчазні свідки мого страху. Від страху ладна була вмерти, але павук зникав на мить раніше моєї смерті.
    У старшому віці за цим кошмаром після невеличкої паузи бачила інший сюжет, інше «кіно»: на великій зеленій галявині перед двоповерховим будинком чорноокий хлопчик ганявся за фіолетовим метеликом.
                9

     Я  звідкись знала цей будинок з жовтими горизонтальними дошками стін та віконницями з вузеньких поперечних дощечок. Ні воріт, ні огорожі, ні хвіртки – цього нічого навколо будинку не було, а сліпуче сонце, бездонне синє небо і зелена трава були такими яскравими, яких в Донецькій області не побачиш. З-поміж високих дерев, хоча тіла свого не бачила, спостерігала за смаглявим худеньким хлопчиком в чорних коротеньких штанцях та білій тенісці. Він безуспішно ловив метелика. Це  також повторювалося кілька  ночей, врешті-решт, стало жаль маленького мисливця з чорними живими очима і подумки попрохала метелика: « Досить тобі! Піддайся!» Метелик опустився на кущ, на кілька секунд зазівався – і ось уже сітка закрила небо, відібрала свободу.
 Хлопчик підняв голову – наші очі зустрілися. Обличчя не зле, але щось в його очах було таке, що примусило серце здригнутися і з сумом замислитись над подальшою долею метелика. Враз зовсім близько бачу хлоп’ячу долоню з фіолетовим метеликом, а в метелика – кругле жіноче обличчя! Таке знайоме обличчя з короткою зачіскою, але ніяк не збагну, хто ж це? В очах жінки-метелика не помітила ні страху, ні відчаю, та враз вона заспівала якусь прекрасну пісню чистим і ніжним голосом. Здивуванню не було меж... Вранці без відповіді залишилось питання: «Що зробив хлопчик з метеликом?»  Пізніше зрозуміла, що бачила чужі сни так само, як хтось бачив мої сни з павуком. Прокинувшись, довго копирсалася в закутках своєї пам’яті, але так і не згадала, де раніше бачила той двоповерховий будинок, і чому  він видався мені знайомим. Те, що біля будинку не було паркану, саду й огороду, говорило, на мій погляд, що хлопчик полював на метелика в чужій країні, де багато сонця і синє-синє небо.
    В останньому сні павук підібрався до мене вже зовсім близько: поряд з обличчям висіло товсте, наче канати, павутиння, а кошлаті лапи спритніше канатоходця прямували в мій бік. Ще тільки один маленький крок – і мені кінець! Як же не хотілось помирати скутою страхом! Змирилась з невідворотністю того, що мало статись, закрила очі і подумки звернулась до Бога: « Господи! Хай здійсниться те, що має бути, але звільни мене від страху!» І страх зник! Я стільки його зазнала, а він за одну мить щез, пропав, розтанув тихо безслідно і назавжди – саме так я відчувала. Коли спромоглася розплющити очі, побачила, як павука наче вітром здуває від мене в куток
                10

кімнати, а ще через мить в центрі павутинного полотна з’явилося усміхнене чоловіче обличчя: темні очі – схожі на ті, що дивились мій сон, темне волосся і маленька чорна шапочка на голові. Приголомшила не поява чоловічого обличчя, а власна реакція на саме обличчя, як на небажану зустріч з особою, перед якою чимось невиправно завинила і воліла би про це забути і саму особу ніколи не бачити, можливо тому й не запам’яталось те усміхнене обличчя.
    Перестала боятися павука  і  він забув дорогу в мої сни. Пройшов час і знову побачила вві сні чоловіче обличчя, цього разу борода закривала всю його нижню частину, шапочки на голові не помітила, але очі впізнала. Чоловік всміхнувся і заговорив. Спочатку з’явився шум і тріск, який буває під час  настройки радіоприймача на потрібну хвилю. Голос почула тоді, коли зник ефірний шум, що то був за голос!  Він зачаровував і заспокоював, хвилював кров, бентежив душу і п’янив голову.
    У віці дванадцяти-чотирнадцяти років я ще не знала, що кохання до жінки приходить через вуха, але в тому дивовижному сні опанувала цю мудрість.  Очі дивились на його темне волосся, що росло на лобі мисом у вигляді літери V, а сама розтанула в чарівних звуках голосу.
    Він говорив щось хороше-хороше – душа моя це відчувала, та коли почала дослухатися до слів – отетеріла, бо не зрозуміла жодного!
    В розпачі кричала російською та німецькою (в розрізі шкільної програми, звичайно): «Не понімаю! Ніхт ферштейн!»
    Та він, посміхаючись, продовжував говорити щось тепле, лагідне і ніжне красивою милозвучною, однак не зрозумілою і складною мовою.
    Врешті наважилась запитати: « Кто ты?» З усього, що почула у відповідь, зрозуміла лише слово кузен, адже воно траплялося в літературі. Один кузен впікся образами і стусанами, якщо і в цього схожа вдача, то радіти нічому...
    Далекий куточок моєї свідомості підказував, що це сон, лише сон, та я була

                11

глибоко вражена, бо сподівалась почути у відповідь щось зовсім-зовсім інше, тільки не це слово «кузен». 
    Потім він про щось двічі перепитав. Чому, не розуміючи мови, відповіла не роздумуючи: «Мене звати Таня»? Чому назвала не своє ім’я? Поцікавилась його ім’ям, але побоювалась, що не зможу запам’ятати і вимовити почуте. Ім’я виявилось коротеньким, голосно повторила кілька разів «Вагі» і дивилася в очі. Стверджувальний кивок розвіяв сумніви – вимовила правильно.
    Розповідаючи шкільним подругам про незнайомця зі сну, дивувалася, яким чином зрозуміла його запитання на невідомій мові та чому назвалась чужим іменем. Перебрала в пам’яті всіх родичів, але за кордоном, здається, нікого не було, і в сім’ї про це не говорили. Дівчата поцікавились, чи не єврей він? Я заперечила, а потім додала: «Здається грек». Довго ще вчувався той дивний голос, а перед очима стояло усміхнене обличчя з акуратною бородою та кутиком чорного волосся на лобі. Пізніше наказала собі: «Треба забути цього казкового Принца, бо інакше моє життя піде шкереберть». І я забула...майже.
    В дитинстві одного весняного сонячного дня бігла стежкою між городами. Навкруги свіжо буяла молода зелень картоплі, буряків та моркви, а над головою синіло небо, ще не вибілене літньою спекою. Теплий вітерець пружно і водночас ніжно обіймав голі ноги, що легко відривались від землі, потім опускались на неї, щоб через мить знову бути в повітрі. Тієї миті прийшло відчуття, що колись такого ж сонячного дня теплий вітер тримав мене, коли кружляла в повітряних потоках і гралася з ними, як грає риба з водою... Зупинилась, заплющила очі, підняла руки догори, нече крила,...і мов блискавкою, так швидко щось душу пройняло і щезло також блискавично, залишивши натомість відчуття забутого польоту, легкості, радості, світла і щастя.
    Уже в зрілому віці, під час перебування в Сполучених Штатах, Господь дав побачити галявину, де в снах мого дитинства чорноокий хлопчик довго-довго ганявся за фіолетовим метеликом.
                12

                Я стану бабочкой, любимый,
                Когда уйду...
                И в жизни будущей, любимый,
                Тебя найду.
                За тридевять земель
                Отправлюсь,
                Пойду искать...
                Найду тебя, мой сокол ясный,
                Душа моя.
                И на виски туманом брошу
                Пыльцу с крыла.
                То седина,
                Мой голубь сизый,
                То седина...
                Ни век прошедший, ни юность нашу
                Не возвратить,
                И то, что прожито не нами, -
                Нам не прожить.
                Любовь, как бабочка,
                Имеет лишь два крыла,
                13

                Те крылья – ты и я,
                Мой милый, душа моя.
    Прийшли слова і склався вірш, так легко склався, наче згадався...
    Вже старшокласницею почала отримувати у снах листи. На той час моя тітка вела активне листування з різними військовими інстанціями, розшукуючи молодшого брата, тобто мого дядю, який під час Великої Вітчизняної війни пропав безвісти. Військові так нічого і не додали до тієї невизначеності –  «пропав...». Листи у снах були товсті і я достеменно знала, що вони адресовані мені, але написи на конвертах прочитати не вдавалося, бо чорнило вицвіло, а ледь-ледь помітні букви написані незрозумілою мовою. Написи на конвертах зроблені в правому верхньому кутку і посередині. Своє ім’я шукала у верхньому напису, та не знаходила (У Радянському Союзі на конвертах зверху писали куди і кому, а внизу – звідки і від кого).
    Іноді адреси не  шукала, бо знала, хто надіслав лист  і, що в ньому стільки хорошого, теплого, доброго та ніжного, що навіть прокинувшись,  душа ще довгий час була переповнена тихим щастям. Сторінки листа часто мали досить незвичний вигляд: немов розділені навпіл умовною рискою зверху донизу, а текст кружляє то по один, то по інший бік від невидимої лінії, а місцями тексту взагалі не було. Так можна записувати вірші, певно це й були вірші... Як же хотілося прочитати те, що ще можна було розібрати, але, на жаль, мова, на якій вони написані, була мені невідомою...
    Та все ж одного разу вдалося прочитати на конверті в правому верхньому кутку коротке ім’я «ALEX», довге прізвище починалося з літери «М» і, прокинувшись, повторити його не спромоглася. Ще кілька разів отримувала листи, а потім вони перестали  надходити. З надією підходила до поштової скриньки, та нічого там не знаходила – настрій падав по синусу вниз, з таким настроєм і  просиналась.
                14

    На той час віршованих листів не отримувала, проте сподівалася, що в більш дорослому віці мені їх обов’язково хтось напише. Сподівалась недаремно... До романтичних листів треба було ще дорости, але нудьгувати не випадало...    
     Якось до нас з бабусею зайшли в дім дві циганки. Почали про се, про те, про різне, й поміж іншим: «Вашій онуці зроблено на крові, якщо Ваша ласка, то за певну суму знімемо порчу, а в посуді, що Ви самі ось сюди поставите й накриєте, через три тижні з’явиться кров і жаба, та до цього часу в посудину заглядати не можна». Моторошно гупало в скронях: «Чому мені? Я ж іще зовсім маленька і нікому нічого поганого не зробила!» Тамуючи тривогу і безпорадність, запитала циганку: «Хто зробив? Навіщо?» Та відповіла, що цього сказати не може. Дивна якась жінка, інша щось би вигадала, а тут так виразно на мене дивиться: « Сказати не можу!» Чому ж тоді мені здалося, що це якось пов’язано з бабусею? І я не стала наполягати, щоб циганка зламала печать таємничості з того загадкового «не можу».
Бабуся рахувала гроші, а в моїй голівці вирували дорослі думки: «Це ж вся пенсія, як же ми жити будемо?» Потім цей клопіт наче хтось рукою відгорнув і залишив натомість невідворотне, мов присуд: «Так треба, Так треба. Так треба». Душа заспокоїлась, хоча й нічого не розуміла. На язиці крутились запитання: «Кому треба? Чому?» Але я так і не наважилась відкрити рота.
    Пізніше поцікавилась у бабусі: «Навіщо дали їм гроші, адже Ви мене вчили, що де цигани – там обман?» «Тебе пожаліла, бо після їхніх слів на тобі лиця не було!» - почула у відповідь. В посуді, як і слід було чекати, нічого з того, про що говорили циганки, не з’явилось.
    Людська пам’ять, як бездонна криниця, здається, що все вичерпано, але час мине і згадається то одне, то інше вималюється так яскраво, наче вчора відбулося.
    В дитинстві дуже хотілося мати таку ж гарну ляльку, як у дитячому садочку.
                15

 Пам’ятаю, що під час хвороби бачила цю чудову ляльку разом з новеньким іграшковим краном в кутку нашої кімнати. Раділа з того і дивувалася одночасно, бо не розуміла звідки в нас з’явились іграшки – жили ми бідно. Потім хвороба з Божою допомогою відступила, але в дитячий садочок мене більше не водили, я раділа і насолоджувалася свободою, яку отримала. Вранці можна було довше поспати, а вдень – погратися з подружкою чи сходити в крамницю за хлібом. Вдома значно цікавіше!.
    Повертаючись якось влітку з крамниці, знайшла на узбіччі дороги новеньку банкноту в 25, чи в 50 , а можливо навіть і в 100 карбованців. Точніше не пам’ятаю, але в моєму розумінні то були великі гроші. Спочатку зраділа знахідці (дуже хотілося мати справжню ляльку!), та потім стало якось соромно, бо хтось же згубив ті гроші і втратив чимало, аж раптом прийшло на думку, що гроші мені підкинули і зробила це молода жінка. Підняла очі – ні жінки, ні будь-кого поруч не побачила, на мене ніхто не звертав уваги, тільки через дорогу неподалік від чайної стояв чоловік, спираючись на палицю, і щось з посмішкою розповідав синові. Хлопчик – старший за мене, уважно слухав і не зводив з батька очей. «Ці не могли підкинути, я помітила б. Можливо з ними ще хтось був?» - міркувала і вирішувала, що ж робити. Потім підняла гроші, зібралась було йти, але щось змусило ще раз глянути на батька з сином, можливо відчула погляд хлопця. Він дивився зверхньо, з погордою, наче знав як мені заздрісно, бо не було на світі такої пари очей, що дивились би на мене з такою ж ніжністю і любов’ю, як дивився на нього тато. Хлопчик пишався своїм батьком!
    Я відвернулась і, похнюпившись, побрела додому. Тоскно на серці було і гірко, бо вперше в своєму коротенькому семирічному житті відчула ущербність від того, що ні за які гроші не можна було змінити мого тата і підняти з могили маму, ніхто зі мною так не розмовляв і не оточував ніжною батьківською любов’ю, замість неї була порожнеча...
                16

    Йдучи, намагалась заспокоїтись: «Завидки – діло не добре, але ж ніхто не дізнається, та й хлопчику нічого поганого не бажаю, хоча він і задавака. Мене любить бабуся і треба прийти додому веселою, щоб вона нічого не помітила». Раптом в потік моїх думок втрутились чиїсь чужі: «Пробач мені, я не хотів тебе образити». Вражена й розгублена зупинилась, озирнулась – від чайної відійшла вже досить далеко і ні бачити, ні чути хлопця з татом не могла. Спантеличено мовчала, бо не знала як відповідати, адже голосу не чула. « Я твій родич, твій брат, тільки не говори про це нікому, бо мені перепаде. Я також сумую, бо в мене немає бабусі».
    «Він говорить, що мій брат, і в той же час, що в нього немає бабусі. Хіба може таке бути?» – юрмились думки і не знаходили відповіді, але запитати не наважилась, бо чогось остерігалась... Після невеличкої паузи голосно відповіла: «Добре, не скажу». Хотілося запитати про його батьків, але втрималася з тієї ж причини – остерігалась почути щось неприємне. Вирішила, якщо сам не сказав, значить так треба, скаже тоді, коли можна буде це зробити. Бабусі не говорила нічого, а з часом забулась і розмова без слів і її загадковий зміст. Знайдені гроші користі мені не принесли, бо за ті кілька хвилин подорослішала, іграшки перестали цікавити, тож поклала знахідку в невеличку дитячу валізу, яку подарувала мені тітонька. Потім дорослі витратили їх на дорослі потреби, і я не заперечувала.
    Через кілька років одного літнього ранку чекала електричку на пероні невеличкої станції, і щоб згаяти час, переходила від кіоску до кіоску, розглядала виставлені у вітрині зірочки з повидлом, пиріжки з горохом та м’ясом, глазуровані пряники. Відійшла від юрби і звернула увагу на невеличку групу: красиві, засмаглі, ошатно вдягнені тато, мама й син стояли осторонь, стояли так, щоб їх було видно, наче очікували на когось. Біля них не було жодної валізи, що притаманне пасажирам. Вітрини кіосків перестали цікавити – я не могла відірвати погляд від родини і якоїсь
                17

миті, поволі наближаючись до них, почала фантазувати: «Якби в мене були такі красиві родичі! Хай би це був мій дядечко, котрий не повернувся з війни. Приїхав він з родиною здалеку. Свіжий колір обличчя і світлий одяг відрізняє їх з поміж усіх, хто чекає на потяг. Можливо вони приїхали з Америки?» Чи мої це були фантазії, чи чужі думки, мов камінчики в шибку, до мене прибились, а згодом моїми стали – сказати важко. Врешті зупинилась – не надто близько, але й не далеко, і все продовжувала дивитись на жінку, хлопця і чоловіка – саме так вони стояли. Дорослі жваво розмовляли між собою, начебто нікого й нічого навколо не помічаючи, а мої очі прикипіли до жінки – тендітної і граційної з тонкими рисами обличчя. Пишне каштанове волосся м’якими хвилями падало на плечі, а до сіро-блакитної шовкової сукні з довгими рукавами пасували зі смаком підібрані маленька сумочка і туфлі на високих підборах. По низу спідниці – там де обірвалась нитка, тонка тканина злегка провисла, однак це не псувало загального враження чарівної вишуканості. Побіжно глянула на чоловіка – міцної статури, високого зросту, вдягнений в білу теніску та світлі сірі штани. Чисто поголене засмагле обличчя мало разючу схожість з портретом мого дядечка, який щодня бачила у великій рамі на стіні. Мамин брат не повернувся з війни – пропав безвісти. Подумалось тоді: «Він так схожий на дядю Колю!» Звідкись, мов хвиля до берега, прибилось: «Він без ноги». Та тільки не це мене хвилювало, я розмірковувала: «Це мій дядечко чи ні? Певно, що ні. Дядечко тут би не стояв, коли до батьківського дому лише 20 хвилин електричкою. Це просто схожа людина». Попередні фантазії розвіялись – зараз я намагалась мислити логічно...і щиро вірила в непогрішимість своїх логічних висновків.   
    Потім мої очі зустрілися з карими, майже чорними очима юнака. Ввесь цей час він розглядав мене, перш ніж я це помітила. Зніяковіла і ладна була б сховатись мов мишка в нірку, але біля мене, як і біля них – нікого. Дорослі жваво розмовляли, а ми не зводили очей одне з одного: очі в очі. Думки не обтяжували і не заважали – їх просто не було. В душі підіймалось щось тепле і
                18

радісне, як при зустрічі дуже давніх і гарних друзів, а сердечко все кудись рвалося, рвалося, рвалося... 
    Де раніше бачила цього красеня? Пам’ять страйкувала, а серце тануло мов свічка, та чомусь глибокий сум холодним туманом впав на душу. Потім   думки, наче тенісні м’ячики полетіли від нього до мене, а від мене до нього.                « Нас показують одне одному. Не сумуй, ми будемо разом». «Коли?»   «Не скоро». Почала підраховувати, скільки ще чекати до повноліття. Справді не скоро. Сумно. Кидаю свій м’ячик: «Шість?» Те, що почула у відповідь, ні передбачити, ні зрозуміти неможливо: «Ні, сорок».
    Скільки ж це мені буде? Більше п’ятдесяти років. На той час у мене вже, певно, будуть і сім’я і діти, чи потрібно це тоді буде? Чорний гумор, та мені не до сміху, бо маю проблеми з почуттям гумору.
    «Чому? Які перешкоди?» - це знову була моя подача.
    «Твоя смерть і те, що ти зробила». Про смерть не питала, бо це чомусь не викликало навіть тіні сумніву, а розумом і душею прийнялось, як аксіома.
     «Що, що я зробила? Скажи будь ласка!»
    «Ти ще не готова це почути».
    Просила, наполягала і таки упросила, щоб відкрив мені те, чого не знаю і чого ще не готова була почути. Його відповідь затрималась, а потім, мов, поривчастий вітер, потік енергії торкнувся мене і огорнув примарними, розмитими видіннями. Вони так швидко промайнули, що не запам’ятались, але душа – дивний і незбагненний камертон емоцій – піймала і запам’ятала всі зміни почуттів: спокою, безмежної любові, щастя та блаженства.
    «Ось бачиш, я не могла нічого поганого вчинити! – полетіла до нього моя радість. Я раділа поки не скінчилась пауза, бо інший потік приніс зовсім інші
                19

емоції: почуття сорому і глибокої, наче прірва, провини. Щось таки було, але що? Розум згадати не міг, а душа йому в допомозі відмовила. Можливо тому, що моя радість так швидко зникла в безодні сорому і провини, в душі, помимо моєї волі, підіймалась хвиля неприязні до юнака. Ця зміна настрою не залишилась непоміченою і телепатичне спілкування припинилося. Юнак голосно привітався: «Доброго дня». Відповісти на привітання намагалась якомога миролюбніше, та хіба шило в мішку утаїш?   
    Душа моя не дивувалась ні телепатичному діалогу, ні словам про смерть, але ганебні вчинки згадувати не бажала, певно знала, що розум підлітка не готовий до цього. Похнюпившись і з гіркими думками побрела до електрички, переконуючи себе, що цей хлопець не для мене – такої бридкої, поганої, яка скоїла щось неймовірно погане. Він – щастя когось іншого. Біля потягу, мов недоспівана пісня, наздогнали мене слова любові, почуття ніжності та образ симпатичного чорнявого малюка.
    «До чого тут цей малюк? Нічого не розумію. Хіба можна кохати таку, якою зараз почуваюсь? Звичайно ж – ні! Категоричне ні!»
    Всі ті ніжні почуття і освідчення в коханні щезли в чорній безодні, в яку перетворилось моє розчавлене серце. Довгий час в електричці намагалася осмислити і зрозуміти все, що відбулось на пероні, знайти пояснення. Однак розум і почуття до одного знаменника не приводились, а я раділа тому, що більше ніколи не зустріну юнака (так, принаймні, вважала). Потім припинила марні намагання осягнути розумом, і як в річку, поринула в глибину своєї душі. Там стали зрозумілими слова про мою смерть, але всі намагання підійняти це прозріння до розуму закінчувались провалом. Розум в розпачі й безпорадності жбурляв думки в різні боки. Після кількох безплідних спроб  витягнути з глибини душі зерно розуміння, звернулась до речей простіших, а саме: згадала все своє свідоме життя і не знайшла в ньому нічого такого, за що було б соромно, якщо не зважати на дитячі витівки, то ж прийшла до
                20

висновку, що я нормальна і непогана дитина, а все, що пригнічує, треба забути, бо то не з мого життя. Вже в електричці не розумом, а душею зрозуміла, що там на пероні залишився мій дядечко з родиною і до батьківського дому не може піти, бо причина всього того жаху криється в моєму минулому житті, яке було до смерті. Колеса вагону стукотіли й кликали, кликали...Кликали, щоб скінчити це страхіття, бо бабуся вже стільки років після війни чекає на сина, а він живий, та прийти до рідного дому не може...Ангел-хранитель на той час був зі мною і думки потекли в іншому напрямку: «Це не син бабусі, це не мій дядечко, бо той обов’язково прийшов би до рідної матері. Треба забути того хлопця, забути наші розмови, бо все значно моторошніше, ніж казка про Синю Бороду.». Певно, то була хвилина, яка не до кожного під Новий рік приходить... Я забула обличчя хлопця, і навіть тоді, коли намагалась згадати – не могла, тільки тендітна жінка в легкій сукні залишилась в пам’яті взірцем елегантності.
    Бабусі про зустріч на пероні розповіла лише через кілька днів, коли трохи заспокоїлась. Повідомила, що зустріла в місті сім’ю і батько родини був дуже схожий на портрет мого дядечка. Бабуся важко зітхнула – наші думки були схожі: «Коли б то був син, він обов’язково прийшов би до батьківського дому».
    Жили ми з бабусею вдвох, та час від часу в нас були квартиранти –місця в будинку хватало всім. Пізньої осені тітонька Валя найняла кімнату й принесла з собою лишень одну невелику валізу. Миловидна, темноволоса і чорноока тітонька Валя з дому йшла рано, а поверталася пізно ввечері. Одного дня квартирантка попередила, що скоро приїде її племінник. Про небожа розповіла тільки те, що звати його Олексієм і він навчається. Із сумом в голосі додала, що в хлопця зараз великі проблеми, бо він такого накоїв... Тітонька при цьому так виразно дивилась, начебто це якимось чином стосувалося саме мене. « При чому тут я?» - здивування було написане на моєму обличчі,
                21

але розпитувати не наважилась, хоча й була заінтригована тією загадковістю, яка напівпрозорим серпанком обгортала наших квартирантів. Племінник тітоньки Валі – високий, чорнявий і мовчазний юнак мав трохи сумний вигляд. «Що ж він накоїв, чому такий сумний ?» - зі співчуттям дивилась на струнку постать. Через три дні квартиранти залишили наше помешкання і ніхто в селищі не знав, звідки вони і куди поїхали.
    Запам’ятався останній вечір напередодні від’їзду: на вулиці ще було видно, а по кутках кімнати вже збирались тіні. Дорослих вдома не було, в будинку залишились тільки він та я – кожен в своїй кімнаті. Хотілося підбадьорити хлопця, поговорити з ним, можливо навіть розвеселити та підняти настрій, тому, вигадавши привід, постукала в двері. Перед дверима, чекаючи відповіді, з жартівливим і задиристо-веселим настроєм розмірковувала: «Як мені з ним спілкуватись?»  «Як з братом», - наче підказав хтось. «Добре, це не складно», - чи сама собі вирішила, чи відповіла комусь, та й переступила поріг. Хлопець із сумом дивився на сіру мряку, похмуре низьке небо і мокрий, аж чорний, двір, бо всі кольори з’їла пізня осінь, та ще й вікно, біля котрого стояв, між двійними рамами було облуплене, відшарована фарба надулась, потріскалась і висіла клаптями – зимову раму не витягували кілька років, бо її чи перекосило, чи заклеїлась фарбою, тож і не виходила. Вітаючись, на долю секунди зустрілись поглядами, перед очима майнуло яскраво синє небо, яке буває сонячного дня навесні. «Сумує за своїм небом», - так чомусь вирішила. Печаль та сум юнака певним чином вплинули на мій грайливий настрій і він розвіявся... Олексій уважно слухав мою заготовку і якоїсь миті в його очах побачила зацікавленість до моєї юної особи. «Приємно, але не зрозуміло, може кепкує, то й нехай собі». Дивилися у вікно, розмовляли про все і ні про що, та прямого погляду очі в очі уникали. Краєм ока помітила, що бритва ще не торкалась його щік, і обличчя, на диво, знайоме, можливо десь вже бачила. Подумалось: «Якби мала фотографію, тоді, не соромлячись, могла б роздивитись і пригадати, де раніше зустрічала
                22

юнака».Сутінки заповзали до кімнати. Ввімкнули світло, але ще довго стояли біля темного вікна, розмовляли про навчання, а думали кожен про своє. Потім запросила на чай з варенням. Бабуся і тітонька Валя з’явились одночасно і ми разом чаювали. Вранці квартиранти, як завжди, поїхали, але цього разу ввечері не повернулися. Не повернулись вони ні другого, ні третього дня і взагалі не повернулись, а в кімнаті залишились валіза наповнена старими газетами та маленька фотографія юнака на підвіконні. Радості моїй не було меж, але було і здивування: «Як він дізнався про моє бажання мати фотографію?» Довго роздивлялась вродливе обличчя, та, на жаль, не згадала... Глибоко в душі з’явилась роздратованість та невдоволеність собою.
    Одного разу, коли роздивлялась фотографію, наче хтось шепнув на вухо: «Ми будемо разом». Звичайно, фотографія не вміє говорити чи передавати  думки, але ці слова мені сподобались і я часто повторювала «Ми будемо разом!!!»
    Минав час, збігали дні й місяці, а роки зростали разом зі мною, та в житті нічого не змінювалось, лише змінювалось забарвлення цього коротенького речення: «Ми будемо разом!!!». «Ми будемо разом». «Ми будемо разом...» «Ми будемо разом?» «Ми будемо разом?!» Бачила в дзеркалі свій широкий кирпатий ніс, круглі й рум’яні, мов пиріг, щоки і вже не вірила цим магічним словам. Боляче було бачити обличчя вродливого юнака на фотографії без надії щось згадати про нього. Довго вагалась та все ж викинула геть малесенький клаптик паперу з зображенням, однак половина мене наполягала: «Не роби цього!» Певно то була менша половина, бо я таки зробила ...
    Школа залишилась у вчорашньому дні. Колеса електричок долали шлях, згідно розкладів Донецької, Харківської та Дніпропетровської залізниць, і

                23

доправляли мене до того міста, де збиралася вступати до інституту. На мене ніхто не чекав та й знайомих не було, але не переймалась тим, де буду ночувати, хвилювало одне, щоб в електричці ніхто не чіпав, бо в таку далеку подорож вирушала вперше.
    Після полудня на лаву навпроти присів молодий чоловік, вдягнений у чорні штани та клітчату сорочку, речей у нього не було. Втомлені очі, акуратна чорна борідка і зворушливий кутик стриженого волосся на лобі над переніссям. Незнайомець ненав’язливо розговорив мене, поцікавився планами, перепитав чому не маю наміру вступати до медичного інституту. Я чесно зізналась, що боюсь завалити екзамени. «Я допоможу» - з’явилася в моїй голівці чужа думка. «За все треба платити, а грошей у мене немає», - чи сама собі подумала, чи подумки відповіла. Надалі моїх проблем не торкались і розмова точилась навколо інших тем. Більше говорив мій сусід, говорив просто і виважено, зі знанням справи, не вихваляючись. З цікавістю і великим задоволенням слухала його бездоганно правильну вимову, красивий голос. Багато в чому, про що говорили, розумілась, як першокласник в геометрії, але не комплексувала і не конфузилась, почувалася спокійно та комфортно.
    Розмовляючи про те, про се, подумки шукала відповідь на питання, яке турбувало з того моменту, коли з’явився попутник: де й коли бачила це обличчя? Зазирнути в очі не вдавалось, бо він їх опускав чи відводив у бік. Я напружувала пам’ять, намагаючись згадати чоловіче обличчя з мого шкільного сну, але крім овалу, наче виконаної олівцем замальовки до портрету, нічого в пам’яті не з’являлось, жодної риси: ні очей, ні носа, ні губ – нічого, немов губкою все стерли. Це не був провал пам’яті, а щось інше, що ні зрозуміти, ні пояснити не можу й зараз.
    Під час паузи в розмові у моїй голові раптом виникло запитання: «Я тобі подобаюсь?» Думка, вочевидь, належала не мені, а співрозмовнику. Я зніяковіла і з провінційною сором’язливістю подумки відповіла коротеньке:
                24

«Так». «Тобі добре зі мною?»  «Так, добре». «А ти б стала моєю дружиною?» Останнє несподіване питання просто приголомшило! Швиденько почала причісувати свої думки, налаштовуючи їх на дипломатичність і обтічність, пропускаючи пункт про різницю у віці (на мій погляд співрозмовник був років на дванадцять-п’ятнадцять старшим за мене) відповіла: «Мені ще треба отримати спеціальність...»
    Я зовсім не здивувалась цьому безсловесному діалогу, наче таке відбувалося кожного дня і стало звичним, хоча від того, про що ми подумки спілкувалися, ніяковіла, але розум, наче він на цьому знався, заспокоював і плів нісенітниці: «Заспокойся, це лише твої думки, тільки думки, їх ніхто не чув, вони ж не слова, забудь!»
    Душа була мудріша...Причісування думок і відчуття, що їх можуть почути так самісінько, як і слова, - це запам’яталось, одначе я часто про це забувала, як забувають про речі, якими довго не користуються.
    Вечірнє місто вразило різнокольоровими вітринами магазинів і кафе, неоновою рекламою. Попутник допоміг знайти місце в готелі і, зазирнувши в мій паспорт, заплатив 6 руб. 50 коп. за перебування, дав настанови, куди вранці треба звернутись і став прощатись. Він не взяв грошей, які йому віддавала. Соромлячись і ніяковіючи запитала в замішанні: «Як вас звати?» «Віктор», - відповів коротко, а я ще подумала: «Переможець».
    Студентські роки почалися після вступних іспитів і семестри котились від сесії до сесії. Одного теплого сонячного дня разом з двома подругами зупинились на розі вулиці, обговорюючи наші дівочі проблеми. З протилежного боку площі, відокремившись від двох друзів, до нас прямував чорнявий широкоплечий юнак високого зросту з карими очима та сліпучо-білою посмішкою на вродливому смаглявому обличчі. Такого хлопця не помітити було просто неможливо! Мої подруги не відводили погляду від
                25

хлопця, а я опустила очі, намагаючись зрозуміти, що відбувається зі мною: в голові запаморочилось, ноги зм’якли, стали немов ватяні, і з’явилось огидне відчуття чужої непристойної руки під спідницею. Обіруч вхопилася за подруг, щоб не впасти, а юнак, тим часом, зупинився за кілька кроків від нас і з помітним акцентом, привітався: «Добрий день!» Він посміхався, дивився лише на мене і чекав відповіді. Його обличчя здавалося знайомим, та моя пам’ять мовчала. Дівчата зачудовано дивилися на красеня, а я, пов’язуючи   неприємні відчуття з появою хлопця, відповіла грубо, зі злістю: «Добридень».Здавалося, він не помітив нечемності, бо все ще всміхався, вимовляючи підкреслено по складах прощальне: «До по-ба-чен ня!» - і повернувся до своїх друзів, що стояли віддалік, одягнені в такі ж як і в нього  білі сорочки та чорні костюми.
    «Ти чому так грубо відповідала?» - розпитували здивовані дівчата.
    «Не знаю (не розповідати ж їм про огидне відчуття!), та мені соромно». Вибачатись навіть і не думала, та уже й було ні перед ким – хлопці зникли.
    «Ти його знаєш?» - все перепитували однокурсниці.
    «Ні, не знаю,перший раз бачу», - впевнено відповіла, бо мою пам’ять наче зачарували на забуття.
    Закінчувався передостанній рік студентського навчання. Навесні полюбляла гуляти у сквері біля історичного музею. Там завжди затишно. Кущі таволги, які в народі називають «нареченою», в цей час вкривалися білим цвітом і стояли немов облиті молочною піною. Студенти з конспектами, молоді мами з малятами, закохані та пенсіонери – кожен знаходив тут затишний куточок. Був такий куточок і в мене. Я повертала обличчя до теплих лагідних сонячних промінчиків, слухала пташиний щебіт, спостерігала за бджолою на округлому суцвітті таволги – набиралася сил перед наступним екзаменом. Якось одного дня на вільну лаву навпроти сіла молода жінка з
                26

малюком. Дворічний хлопчик в біленькому трикотажному костюмчику, можливо, зовсім недавно почав ходити самостійно. З цікавістю слідкувала за непевною, хиткою ходою, розглядала смагляве округле личко, високі вилиці, широкий носик, гостреньке підборіддя і чорняве коротеньке волоссячко, що утворювало на лобі зворушливий кутик... Боже милостивий! Я знала раніше такі ж пухленькі щічки, рожеві губоньки, карі оченята характерного розрізу, підборіддя, ніс, волосся!  Перш ніж маля ступило крок в мій бік, з’явилась впевненість, що я бачу свого синочка, свого Ванюшу. Серце бухало вже не в грудях, а десь у горлі, тож мала зціпити зуби, щоб бодай не вискочило і не злякало малюка. Руками, ногами, всім тілом трималася за лаву, бо таке було непереборне бажання схопити хлоп’я на руки, притиснути до грудей і ніколи з ним не розлучатися.
     « Певно, з’їжджаю з колії здорового глузду, бо ні сім’ї, ні чоловіка, ні дітей, поки ще, Бог не дав, і цього хлопчика бачу вперше. Що ж робити?» -  думки одна через одну перестрибували, а я мовчала і не рухалась – завмерла.
    Жінка якось дивно на мене глянула, покликала Павлуся, взяла його на руки і пішла по вбраній у біле алеї.
    Я ще довго залишалась на тому ж місці, намагаючись зрозуміти свої переживання, зрозуміти себе. Тоді вперше зародилась думка про те, що це була пам’ять з минулого життя – пам’ять душі, хоча раніше про це ні читати, ні чути не доводилося.
    Звичайно, коли б на те не було волі Божої, цього нічого би не трапилось.
    Подругам про свою пригоду не розповідала – боялась, що приймуть за божевільну, себе ж заспокоїла: «Треба почекати, прийде час, коли все зрозумію».
    Дні збігали, тижні тікали, семестри минали – так і настав час дипломної
                27

практики. Запам’яталась вона в зимовому засніженому Ярославлі не тільки казково-білою набережною, тихим лапатим снігом, що кружляв у світлі ліхтарів, падав на перехожих, на плечі, на дерева і річку – все вкривав іскристим, м’яким і холодним пухом, а ще й цікавою зустріччю в Троїце-Сергієвській Лаврі, що в Загорську під Москвою.
    Домовилися з приятелькою у вихідний день поїхати в Загорськ. Ранок видався морозним, холодним, тож чекати на морозі – не чай з бубликами пити. Приятелька не прийшла, бо захворіла, але про це стало відомо лише наступного дня, а того ранку в Загорськ я поїхала одна.
    В Лаврі – церковний спів, малинові дзвони (чому їх так називають?), запалені свічки, ікони, картини біблійного життя та Страшного суду – все разом створювало піднесений небуденний настрій в першу чергу для мене. Монахи – мешканці чоловічого монастиря – зустрічалися то тут, то там. Вони виконували покладені на них обов’язки так, як це робили щодня.
    Зайшла в музей Лаври і в одному залі «приклеїлась» до групи московських студентів. Молодий смаглявий і кароокий гід з продовгуватим підборіддям цікаво розповідав, переходячи від одного експонату до іншого. Він нагадував мені когось, може відомого актора? Не згадала, певно маю стійку амнезію на окремі типи зовнішності...
    Ходила за групою і спочатку несміло, а потім, відкинувши сором’язливість як непотріб, не зводила очей зі смаглявого лиця. Присутність мою в групі помітили, але до часу не заперечували і я з великим задоволенням супроводжувала студентів, насолоджуючись дивним тембром голосу гіда, та надзвичайно гарною і правильною вимовою (хіба ж я чула про що він говорив?!).
    Легкий смуток на душі не заважав тихому і короткому, мов

                28

подих, щастю. Я почувалася щасливою! Думки мої оберталися тільки навколо юнака.
    «Який же ти гарний!» - дивилась на нього і подумки повторювала одне і те ж саме, бо дуже хотіла, щоб він про це знав.  «Поговоримо?» - прийшла відповідь.  «Поговоримо» погодилась не вагаючись. «Ти вродлива».   «То й що з того? Ти ж не залишаєшся, а йдеш, до того ж, це не моя заслуга. Господь дав...» - так розумненько відповідала, наче сама до цього дійшла. Хотіла ще щось значуще подумки сказати, але раптом всі слова, наче пір’їнки вітром, роздмухало. Такого ще зі мною не траплялось! Я всміхнулась – стало весело. «До зали з церковними прикрасами та дорогоцінностями пропускають тільки за списками  поданими заздалегідь», – так пояснив гід, потім ласкаво вибачився і закрив переді мною двері.
    Ось і все, казка скінчилась, та я раділа цій казці, коротким хвилинам тихої радості, заспокоєності та щастя. Назад поверталася вечірньою електричкою, що розвозила всіх, хто їздив до Москви за продуктами. Люди в вагоні гомоніли, бо в столицю рушали не поодинці, а компаніями, тож я втішалась тим, що не треба підтримувати розмову, і з головою занурилась в ті почуття, які мене переповнювали, боячись згубити найменшу краплину. Однак, коли захотіла уявити обличчя юнака з музею, то зробити цього, на жаль, не змогла. Амнезія, вибіркова якась амнезія, якщо взагалі ставлять такий діагноз...
    Вже залишились в минулому і захист диплому, і випускний вечір, прийшов час проводів та від’їздів. Спочатку проводжали хлопців з нашого курсу в літній військовий табір, потім одна по одній почали залишати гуртожиток і дівчата. На порозі нового життя всі були сповнені світлих і радісних надій та легкого смутку, бо товариство, до якого звикли за час навчання, розліталось в різні міста і на різні підприємства, згідно отриманого направлення. Через

                29

місяць-півтора вчорашні студенти стануть молодими спеціалістами і ніхто не знає, як складеться життя у подальшому... 
    У приміщенні залізничного вокзалу до мене підійшов чоловік – насунутий  низько на лоба сірий кашкет, сорочка в клітинку та піджак невиразного сірого відтінку. Виразними були тільки темні очі на худому засмаглому обличчі з тонкими рисами.  «Я передбачу твою долю», -  промовисто оголосив чоловік, не питаючи моєї згоди та ще й звертався так, наче ми були давні знайомі, і відразу ж швидко продовжив: «Ти красива», - я скептично віднеслась до цих слів, адже щодня себе в дзеркалі бачила, та сказати нічого не встигла, бо він говорив далі: «Але щастя мати не будеш. Твій ворог в тобі».
    Веселощів поменшало, хоча все, що відбувалось, серйозним не вважала, однак посмішку на обличчі тримала з чималим зусиллям.
    « Не розумію, поясніть, будь ласка».
    «Язик твій – ворог твій; язик твій – ворог твій», - повторив він двічі.
    «Дякую. Зрозуміла!» - намагалась приховати свій зіпсований настрій. Хотіла ще запитати про лікування моєї «хвороби» язика, можливо є інші шляхи крім хірургічного, але сірий картуз і піджак швидко згубилися в натовпі.
    Не скоро, правда, а таки знайшла в Біблії просту й доступну методику лікування такої розповсюдженої хвороби, як «колючий язик».
    Чекали свого часу направлення на роботу разом з викупаними в шампанському інститутськими значками, однак ще тривали останні канікули... В план підготовки до нової сторінки життя була включена поїздка в місто за покупками. Свіжий ранок, безхмарне небо й сонечко, а також мокрі  чисто вимиті вулиці індустріального Краматорська створювали бадьорий та веселий настрій. До універмагу було ще далеченько, коли помітила, що з протилежного боку вулиці одночасно зі мною до перехрестя доріг
                30

наближаються двоє юнаків. Вони вийшли з бокової вулиці і передбачити їхній напрям руху після перехрестя було неможливо. Один був високий чорнявий красень атлетичної статури, а другий – невисокого зросту. Дивитись на високого взагалі не можна було, бо очі осліпнуть, серце, мов віск, розтане і сама помреш – не встанеш. Щоб такого не трапилось, я опустила очі й швиденько їх проминула. Чую хлопці йдуть за мною, йдуть так близько, що навіть розмову їхню чую. Колінця мої задерев’яніли, не слухаються, ось-ось впаду на таку чисту, але ще мокру бруківку. А хлопці йдуть за мною – не обганяють й нікуди не звертають, чую їхні кроки. Добре черепашці, коли не хоче, щоб її бачили, сховається в свій будиночок, який завжди з нею, у мене ж, на жаль, панцира не було. Як же мені незатишно!
    «Бачиш, дівчина», - чую говорить один другому.
    «Почалось...» - думаю собі.
    «Гарні речі на ній».
    «Отакої! Поговорили про мій старенький одяг, а про мене – жодного доброго слова, візьму та й заплачу!» Стало смішно і спокійно, колінця знову стали слухняними і панцир не знадобився...Посміхнулось сонечко, всміхнулась і я. Обернулась, щоб і хлопцям посміхнутись, та їх уже не було. Куди ж вони поділись, куди щезли? В цьому місці дорога відгалуджень не мала, і приватні будинки відсутні, можливо не почула автомобіля, певно, так і сталося...
    Останні канікули запам’яталися саме цією зустріччю, а прийшов час – стала до роботи. Потім зустріла хлопця, за яким пішла не на край світу, бо він туди не кликав, а лише до РАГСу... Наша маленька донечка росла так, як ростуть всі діти: сміялась і плакала, падала і підіймалась, раділа і засмучувалась. У мене було таке гостре бажання зупинити час хоч ненадовго, щоб натішитись чарівними губоньками, які старанно вчились вимовляти слова, малесенькими
                31

вправними ніжками, що дріботіли по підлозі, цікавими рученятами, які тяглися до всього, що бачили оченята. Зупинись час! Та заклики – марні...Пізніше, коли молодша донька почала ходити до школи,  бачила сон, в якому вже немолодий чоловік ставив на невеличку бетонну плиту малюка приблизно двох років. На свіжому бетоні вузенької і коротенької плити залишились дві впадинки від черевиків. Поряд на траві лежали ще кілька плит такого ж розміру, обрізки дощок та щепки. З того місця, звідки дивилася, двір був не рівний, а підіймався вгору. Будинок стояв на пагорбку.
    Летіли роки і доля закинула мене в Сполучені Штати Америки. Там , в невеличкому містечку Монро, що на півночі штату Нью-Йорк, я впізнала будинок, біля якого у снах мого дитинства смаглявий хлопчик довго ловив фіолетового метелика. Я бачила очі хлопчика, коли він тримав метелика на долоні – очі мисливця, який доклав чимало зусиль, перш ніж отримав перемогу, але було там і ще щось незбагненне, незрозуміле – те, що примусило моє сердечко болісно стиснутись від тривоги за метелика... 
    Був ще один сон, який зняв би всі тривоги й страхи за крихітне створіння на долоні хлопчика, коли б... Однієї ночі відразу після сну про страхітливого павука я не побачила, як звичайно, яскравого синього неба і хлопчика на зеленій галявині – взагалі нічого не бачила, лише чула прекрасний лагідний жіночий голос, що розповідав мені казку про хлопчика, який довгий, дуже довгий час ловив метелика, та коли спіймав, то ніжно пригорнув і назавжди залишив з собою родимкою на грудях...
 Жінка говорила літературною російською мовою без жодного акценту так красиво та мелодійно, що я, наче піснею, насолоджувалася її вимовою (на той час я вже вивчала в школі російську) і було в тому голосі стільки щирої любові до мене, стільки тепла, що хотілося з головою зануритися в цю безмежну любов і випити її, немов воду з кухля, до останньої краплинки. Я
 
                32

захопилася чарівним голосом і зосередилась виключно на тих почуттях, які він збудив в моїй душі, а сама казка – зміст її заховався десь глибоко в свідомості, довгий час таївся і з яскравими картинами кольорового сну про хлопчика на галявині не зустрічався, тож розвіяти моєї тривоги не міг. 
    Впродовж майже двох років щосуботи бачила двоповерховий будинок на пагорбі, галявину біля нього – зелену літом та білу взимку, низенькі кущі, стрункі сосни навколо, високий сарай з дверима, що складалися з верхньої та нижньої половинок. Все це дихало вільно, за огорожею не ховалося і приваблювало мій погляд – не більше.
    Зимового вечора після роботи пішла до Монро. Йшла, як завжди, узбіччям: білі вогники – мені назустріч, а червоні – випереджали і весело бігли попереду, поки їх не ковтав поворот дороги. Містечко красиво розташувалось на пагорбах навколо затиснутих в лещата доріг двох озер. Вода з останнього меншого озера водоспадом перетікала в невеличкий струмочок, який після дощу перетворювався в бурхливий каламутний потік. Там, де дороги розбігались врізнобіч, зеленів луг. Дикі гуси розкошували тут все літо, вони не боялися людей і дозволяли себе фотографувати. Пісчаний берег в цьому місці належав пернатим мешканцям та кільком поодиноким деревам, які стояли на чатах зимою й літом.
 Глибокої осені перелітне птаство, що летіло з півночі, втомлено падало на воду в пошуках їжі та відпочинку. Гуси, качки та лебеді рясно вкривали всю поверхню озера, перегукувались, розповідали родичам про свої пригоди і зовсім не звертали уваги на цікавих перехожих, які спотерігали за ними з мосту...Зимою, коли морози вкривали озеро товстою кригою, відгороджували каток і дорослі та юні ковзанярі отримували неабияку насолоду, а на Різдв’яні свята посеред озера ставили прикрашену різнокольоровими електричними гірляндами скульптурну групу, що

                33

зображала народження Сина Божого... Тут завжди цікаво, тож і того вечора кінцевим пунктом моєї прогулянки було озеро.
    Вечірню тишу стривожили різкі звуки сирен та автомобільних гудків. На дорозі, що проходила по інший бік озера, зібралось кілька автомобілів і поліцейських в тому числі. Різнокольорово мигтіли поліцейські машини, а на кущах грали жовто-рожеві сполохи. Потім все стихло, наче вимерло, тільки жовто-рожеві сполохи міцно тримали мою увагу, наче намагались до чогось достукатись, щось розбудити...Врешті вони таки розбудили пам’ять і я згадала дуже давній незрозумілий сон: такі ж сполохи на кущах в повній тиші, а потім ще й ледь помітна на товстому стовбурі стрілка, спроектована на сосну світлом. Підказка – он воно що! Поки дісталась на той бік, обігнувши пів-озера – стрілка зі стовбуру перебігла на стіну будинку, та зрештою зникла, як і всі ті машини, котрі там було скупчились. Яснів місяць. Перейшла дорогу і зупинилась поміж високих сосен, що оточували вкриту снігом галявину біля двоповерхового будинку. З одного боку галявина обсаджена кущами і коли б на ній зеленіла трава, вона виглядала би так само, як у тому сні про хлопчика, що ганявся за метеликом! Будинок – це той, що давно  наснився, лише колір стін відрізняється: зараз стіни білі, а колись вони були жовтими! З цього місця – між високими соснами спостерігала у своїх снах за чорнооким хлопчиком, який ловив метелика! Відкриття мене приголомшило, я не могла ні дихати, ні говорити, хоча говорити було ні з ким. Радість прийшла, коли минув шок, тож зваживши все, вирішила найближчим часом завітати до господарів і з’ясувати, чому ж таки мені снився саме їхній будинок.
    Двері, що вели на кухню відкрила господиня, та почувши з чим я прийшла, запросила в дім, здивовано прийняла від мене квіти, але пояснити нічого не змогла, тому що будинок вони купили в родичів чоловіка і живуть тут лише останні сімнадцять років, а ті, хто продав будинок, виїхали. На кухню, поки ми розмовляли, приходив господар будинку, але в розмову не втручався.
                34

Обличчя чоловіка, наче побите віспою, доводилось кілька разів бачити за різних обставин. Господиня запросила зайти через кілька днів – можливо тоді зможе чимось допомогти, і відвезла мене в селище хасидів, де я на той час мешкала.
    Прикро, прикро відчувати себе в глухому куті, та все ж в тому місці, де відлущився верхній білий шар фарби, стіна була жовтою, але до чого тепер це все? Хто ж, врешті, навів стрілку на будинок? Хто бачив мої сни і за чиїми снами я спотерігала? Відповідей не було...
    Через кілька днів неприємності посипались на мене, наче подарунки з мішка діда Мороза і, щоб заспокоїтись, довго ходила нічними дорогами, холодне повітря та швидка хода трохи заспокоїли. Падав легкий сніжок і ноги самі прийшли до парадних дверей будинку, що на розі 17 роуд і тихої вузенької вулички недалеко від Варвіксевінгбанку, навпроти невеличкого озерця з водограєм. Всі вікна першого поверху світились. На ґанок вели сходи: верхні – дерев’яні, а нижня – бетонна.
    В правому кутку нижньої сходинки припорошені тоненьким шаром снігу дві невеличкі впадинки – сліди дитячих черевичків повернуті носочками до будинку.
    Довго-довго дивилася на малесенькі сліди – таку зворушливу і ніжну спробу зупинити час. Яке ж кохання жило в цьому домі, коли дорослі з такими вигадками гралися в дитячі ігри! Хотілося торкнутися їх пальцями, змести з них холодний сніжок, та я відчувала чужі погляди і не бажала нікому показувати своє хвилювання. Кілька разів подзвонила в двері, але їх ніхто не відчинив. Мене це не засмутило, бо всі мої думки зосередились на цій парі відбитків малесеньких дитячих черевичків. Ще раз зупинилась на бетонній сходинці, дивилася як холодний сніг

                35

замітає і вирівнює маленькі впадинки. Відгрібаю сніг ногою, а потім однією своєю ступнею прикриваю обидва дитячі відбитки. Сховала! Пальці мої аж горіли, так хотілося доторкнутися і пестити хвилюючі сліди чийогось минулого життя.Чийого? Не можу повірити, не можу повірити...
     «І твоя ступня вкриє сліди ніг сина...» Думка не нова, але де я її читала чи чула? Пізно вночі, повертаючись до свого помешкання найдовшою дорогою, згадала той сон, коли вже немолодий чоловік ставив маленького хлопчика на свіжозалиту бетонну плиту, яка мала стати сходинкою...
    Наступного дня зробила кілька знімків будинку і вже не гадала про те, чи я сповна розуму, чи ні, хоча якщо скажу, що бетонну сходинку, на той час, уже сховали під дерев’яним покриттям, то... Проте, кожен має право на власну думку.
    До того будинку більше не приходила, бо зрозуміла, що спілкуватися зі мною господарі не бажають, а те, що вони роблять, має певний сенс, тільки мені він поки не відкрився...
    Сни – це наші гості з майбутнього, але до мене приходили й інші гості – з минулого життя, з того життя, яке колись проживала душа до смерті фізичного тіла. Скоріше, що  під час  сну, в душі  сколихнулись  спогади  про минуле життя в іншому тілі. Повірити в це нелегко, адже ми матеріалісти і пояснити те чи інше явище намагаємося за допомогою науки, але якщо згадати, що душа вічна, то чому б і ні? Тим більше, що матеріальне життя залишає і слід матеріальний, треба його тільки віднайти, але то вже інша історія. Складніше відрізнити гостей: хто з майбутнього, а хто з минулого? Тільки час може внести ясність – спогади накопичуються і наче пазли складають картину життя, життя минулого, не сьогоденного, а сни мають властивість або збуватись, або ні, але і про це ми дізнаємося тільки з часом...
 
                36

    Цей сон наснився, коли моїй старшій донечці виповнилося три чи чотири роки.
    Теплого сонячного дня відпочивала разом з донечкою, бабусею і тітонькою на березі озера. Бабуся сиділа в інвалідному візку, а я стояла спиною до озера і пильно вдивлялася в дорогу, що йшла вгору. Біля озера росли невисокі кущики і кілька берізок. Одна берізка відрізнялась від своїх сестер, бо від одного кореня росло відразу два стовбури. Я була в прекрасному настрої, спокійна, як бувають спокійними люди, оточені любов’ю рідних та близьких, а присутність поряд старших додавала впевненості в непорушності тієї гармонії, яку створюють любов і гарний настрій.
    На дорозі з’явилась машина і, виблискуючи на сонці склом, дверцятами, всією поверхнею, підіймалась на пагорб до будинку з баштами. Вочевидь, її так пильно виглядала. Машина проїхала і солодке п’янке почуття безмежного щастя обгорнуло мене з голови до ніг, однак тривало воно не довго. Холодною змією заповзла в серце тривога, бо за моєю спиною, поки я дивилася на дорогу, щось трапилось. У розпачі обертаюсь, шукаю очима донечку, рідних, але нікого не бачу: ні донечки, ні бабусі, ні тітоньки. Тільки далеко під лісом на іншому боці озера дві жінки в довгому одязі прямують разом з моєю донечкою до лісу. Донечці в тому сні було років вісім-дев’ять. Вже сутеніло, однак на це уваги не звертала, широкою алеєю бігла навздогін і щосили, аби почули, кричала й благала: «Бабусю! Не забирай моєї донечки! Поверни мені її, не забирай!» Бачила, що не наздожену, марні мої зусилля, але продовжувала бігти стежкою вздовж озера і благати, щоб повернули мені донечку. Старша з жінок обернулась (та це ж не моя бабуся!), змахнула рукою, прощаючись, і ліс заступив їх.
    Прокидаюся в сльозах – в реальному житті моєї бабусі вже давно немає серед живих. Моторошно і лячно від такого сну, а що робити – не знаю, тому

                37

звертаюся до Всевишнього в молитві, щоб захистив і зберіг життя мого дитяти.
    Довгий час щотижня прибирала в будинку, що по вулиці Севенспрінг в селищі Кіріяс Джоел на півночі штату Нью-Йорк. Тієї весни трохи довше затрималась на веранді, витрушуючи килимки. Дерева тільки-тільки просинались від зимового сну і гріли проти сонечка ще не розкриті бруньки, тому й видивилась поміж гілок блакитний клапоть, якого раніше не помічала.   Навпростець через чагарі, щоб не збитися з напрямку, дійшла до озера. Воно не таке вже й маленьке – ген ген аж до лісочку тягнеться! З одного боку озера чи може ставу насипана гребля, а на греблі широка березова алея. З тієї сторони, де проходить дорога, кущі та поодинокі берізки. Серед них є особлива – два стовбури з одного кореня виросли. На пагорбі зліва – екскаватор помаранчевого кольору, а дорогу, що веде на пагорб, ховають високі кущі. Я впізнала це місце, що  колись наснилось, тільки час вніс свої поправки – на пагорбі вже не було будинку з баштами, берізки подорослішали і вільну місцину обабіч дороги заполонив чагарник. День стояв сонячний, весело щебетали пташки, а мене огорнув сум при зустрічі з цими свідками трагедії мого минулого життя, та найбільше сумувала за донечкою. Яка доля її спіткала і чому так трапилось? Тамуючи сльози, піднялась на високий пагорб. Там, де стояв будинок з баштами, синів великий пластиковий намет, поряд – бульдозер з екскаватором яскравіли жовтогарячими боками. Від будівлі, що колись тут височіла, залишились тільки старі стіни погреба та кілька східців вниз. Сонце світило мені в спину, коли фотографувала залишки будинку, де колись жила моя душа, тож сфотографувала і свою тінь на старій стіні...
    «Коли твоя тінь буде збережена на стіні замку», - згадала слова зі сну, що зійшли в день нинішній відлунням минулого.
    Старі стіни погреба – все, що залишилось від будинку з баштами на
                38

високому пагорбі Форест стріт. Форест стріт – ця назва вулиці збереглася ще з тих давніх часів і підняла з глибин душі ніжні, теплі, хвилюючі емоції, коли одного разу біля мене зупинилась легкова машина і жінка перепитала: « Як проїхати на Форест стріт?»
    Будинок згорів і вітер попіл розвіяв, а почуття – незбагненна й невмируща річ, бо для них навіть та вулиця, на якій вони живуть чи жили,  стає особливою.
    До подорожі в Америку було ще довго і друга донька ще не народилась, але ми її вже чекали. Рутинна робота на заводі обридла. Шкідливі умови праці та марність всіх моїх зусиль підняти технологію відновлення автошин на належний рівень, спонукали шукати інше місце роботи.
    Нова робота трапилась, але через півроку я мала йти в декретну відпустку. Що ж робити? Сумніви шматували душу: відкриєшся новому керівництву – на роботу не візьмуть, але завод таки залишила. Совість не давала спокою, однак керівництву на роботі нічого не говорила. У відчаї думки приходили одна чорніша за іншу. Про свої переживання не говорила нікому, тільки до Господа підіймала очі: «Прости, Господи, і навчи, що робити?»
    Через два-три тижні послали мене у відрядження до профільного інституту в місто Шебекіно, що під Харковом. В аеропорт приїхала завчасно, але засидівшись в манікюрному салоні, спізнилася на свій рейс. Летіла наступним рейсом. Нічний літак прибув до Харкова сонячним ранком. Речей з собою взяла небагато – на плечі жіноча сумочка, а в руці легкий портфель. Раптом з боку натовпу, що прямував до міста, підійшов незнайомець високого зросту і приблизно мого віку. Твідовий піджак в сіру і чорну цятку напрочуд гарно пасував йому, як і мені новий сірий трикотажний костюм з цяточками. Він упевнено, не зронивши жодного слова, взявся за ручку мого портфелю, як зробив би це чоловік, чи хтось із близьких родичів.
    «Дозволь?» - його голос і дії не лишали місця для заперечень, хоча говорив
                39

м’яко і чемно, якщо закрити очі на те, що не привітався і звернувся на «ти». Проте, фамільярністю я б це не назвала.
    « Хіба він знає про мій цікавий стан?» - враз майнула думка, та зваживши, що в портфелі не було нічого цінного, відпустила ручку. Кілька хвилин йшли поруч, не знайомлячись, але розмовляли як давні друзі.
    Куди?.. Чому?.. Звідки?.. Запитання й відповіді текли спокійною річечкою і не напружували, та зненацька – бесіда продовжувала точитись в одній площині, а думка, що з’явилась: «Я твій чоловік», - була настільки ж далека від теми розмови, як Північний полюс від Південного, і наче зовсім з іншого виміру.
    Можливо я ще не була готова сьогоденним розумом прийняти те, що наші душі зустрічалися десь в іншому житті і, що взагалі воно було – інше життя, тож залишила ці слова без відповіді.
    Під час спілкування стало легко, спокійно, тепло і впевнено! Відійшли і немов зсохлися мої сумніви, тривоги, сімейні проблеми. Таку зміну настрою розум пояснити не міг, а душа тихо раділа, бо пояснення їй були не потрібні.
    Наблизився молодий хлопець з камерою.
    «Ти все зняв?» - поцікавився мій співбесідник. «Так, все», - почула відповідь юнака.
    «Невже мене знімали?», - подумалось, бо таки чула якусь тріскотню, але тривоги й хвилювання цього разу пройшли стороною. Ми тепло попрощались і розійшлися: він з юнаком в один бік, а я з портфелем – в інший!
    Швидко впоралася зі своїм завданням, але повертатися додому не поспішала, хотілося якомога довше затримати і зберегти в душі тепло, спокій
                40

і рівновагу – таких бажаних і рідкісних гостей в моєму житті...
    Пізніше чоловік уперше виявив щось на зразок ревнощів чи невдоволення тим, що затрималась у відрядженні на добу. Після цього відрядження розповіла, нарешті, чоловікові про свої переживання. Поговорили і все стало на свої місця: що головніше – те на чільне місце, а решта – не мало значення. Я з любов’ю чекала дитину.
    Залишалося ще кілька тижнів до народження донечки, коли на автобусній зупинці побачила кароокого незнайомця з худорлявим смаглявим обличчям. Низько насунутий на лоба плаский картуз, розстебнута чорна куртка відкривала темного светра з малюнком та біленький комірець сорочки. Широку білозубу посмішку було видно здалеку, але обличчя не ясніло радістю, бо в очах – туга через край, печаль та смуток.
    Була впевнена, що бачу його не вперше і він іде саме до мене, але швидко пригадати, за яких обставин ми зустрічались не могла. Незнайомець наближався, а я очима прикипіла до його очей. Думки в голові гуділи мов бджоли у вулику, і найпершу, яка дзижчала своїм величезним знаком питання: «Де бачила?» - відсторонила у найдальший куточок і дала свободу іншим. Ті ж – інші дихали вільно і я їх навіть боялась, як раніше ніколи себе не боялася.
    «Чому ти ходиш за мною?» - а сама про нього не можу нічого згадати, навіть імені. «Я заміжня і чекаю дитину, хіба не бачиш? Можливо б і вийшла за тебе заміж (таких пропозицій від нього не надходило, чи я знову щось забула?), але життя склалося так, як склалося. Мені шкода, від щирого серця шкодую» - в такий безсловесний монолог сформувались мої думки.
    А ще хвилювалася і не хотіла, щоб він говорив про своє кохання, бо не могла сказати «так» і не хотіла відштовхнути відмовою. Чому???
                41


    Тим часом незнайомець справді підійшов до мене і поки ми розмовляли, дивилася тільки на його гостре підборіддя, бо повіки обважніли і не підіймались – в очі співрозмовника глянути так і не спромоглась. Він запитав про щось незначне, але мої думки розбіглись і відповідала невлад.  Прощаючись, подякував, а за що? Я ж так до пуття нічого і не пояснила?
    Настав час другій донечці з’явитися на світ, тож залишила вдома чоловікові коротеньку записку з переліком термінових домашніх справ і рейсовим автобусом приїхала до лікарні. Донечку народила сміючись – у прямому і переносному значеннях. У найвідповідальніший і здавалося б зовсім не підходящий для сміху момент мої коліна почало трясти і водити з боку в бік. Несила було втримати сміх, а нянечка та акушерка умовляли заспокоїтись і нічого не боятись. Я не боялася, одначе впоратися з «танцюючими» коліньми не могла, тож мусила обхопити їх долонями, іншими словами – мусила взяти ноги в руки. Поки прибирала до рук «танцюючі» коліна, з’явилося відчуття, що в такій ситуаціїї вже колись була в іншому житті, і до того веселого і легкого настрою, який створили «танцюючі» коліна, додалось щось ніжне, тендітно-лагідне й зворушливе з нетутешнього минулого. Так відчувала душа, а розум? Хіба таке розумом осягнеш?
    На третій день мені принесли дивовижні фіолетові квіти. Раніше навіть бачити таких не доводилось, і раптом – такий чудовий подарунок з тонким і ніжним ароматом! Не знала цих квітів, але душа моя зраділа їм, бо вона їх знала, як знала і того, хто їх дарував, тож раділа і тішилась, а розум запитував: «Хто приніс?» - записки не було. Відповіла няня: «Чоловік, звичайно».  Визирнула у віконце – там нікого. Знову до няні: «Чи ж для мене ці квіти? Можливо помилились?» « Вам, вам чоловік передав», ще й прізвище перепитала, щоб сумнівів не було.
    Я сподівалась отримати квіти від чоловіка, дуже цього хотіла і з
               
                42

нетерпінням чекала день і другий... Він приніс, але не затримався під вікнами палати – такого раніше не було. Тут було щось не так...
    « Скажіть, який він з себе той чоловік, що приніс квіти?» - насмілилась запитати в нянечки. У тієї брови полізли догори: «Отакої! Чого тут тільки не побачиш, та вже щоб свого чоловіка не знати...» - красномовно говорили здивовані очі жінки, але  вимовила  вона  лише  два слова: «Гарний, чорнявий».
    Більше не розпитувала, бо мій чоловік не чорнявий, а знати хотілося, чому той гарний і чорнявий приніс мені квіти і, врешті, хто він такий?
    Перед випискою, поки мене не було в палаті, інша нянечка забрала квіти (вони були все ще свіжі та духмяні) і подарувала комусь з лікарів. Така безпардонність мене розлютила, та під гарячу руку нянечка не потрапила і, слава Богу, залишилась жива, здорова і неушкоджена.
    Пізніше дізналася, що то були фрезії. В той час до нас з далеких країв квітів для продажу ще не возили, на базарі фрезій також не було.
    Воно може й на краще, що не повезла квіти додому, бо тоді не я, а чоловік питав би мене: «Звідки такі квіти?» Чоловік мовчав, а щоб я говорила?
    Діти росли, а незрозумілі сни продовжували снитись...
    На великій залізничній станції кілька пасажирських потягів. Зовні вони відрізняються від тих, які зустрічались в Україні в наш час. Будівлю вокзалу бачу здалеку зліва від себе. У тому напрямку пішов чоловік і я очима проводжаю його спину в темному светрі. Ось він уже пройшов під дерев’яними конструкціями, що тримають дашок над платформою, вже видна тільки непокрита чорнява голова, а потім і вона губиться в різнокольоровім натовпі.
               
                43

    Я тримаю на руках сина – дворічного гарненького темноволосого хлопчика. Риси обличчя, на жаль, не запам’ятались. Справа від мене – доросла сестра Роза Фаркаш з маленькою сумкою в руці, а біля наших ніг – два великих чемодани та шкіряний баул. Потяг, яким ми приїхали, повільно рушає. До нас прямують двоє чоловіків, одягнених в однакові чорні плащі та чорні капелюхи. Білозубі посмішки світять з-під чорних борід і не викликають занепокоєння. Чоловіки підходять зовсім близько і простягають руки до мого сина. Я вклякла – ні слова, ні півслова не можу з себе вичавити, бо чи голос перервався, чи малюка боюсь налякати, тільки міцно притискую його до грудей, тримаю щосили і, з надією на допомогу, дивлюся на високу кремезну Розу, але та повернулася до мене спиною і, начебто, нічого не помічає. Я не бачила тієї проклятої миті, коли розкрились мої міцні обійми, і не знаю як саме це трапилось, тільки бачила чорні капелюхи, які разом з моїм синочком розтанули в людськім морі...
    Прокинулася з гірким почуттям провини: чому не кричала, чому нікого не кликала на допомогу? Мені здавалося, що якби..., то тоді б сталося все по-іншому, але про Того – Всемогутнього, Хто насправді зміг би допомогти, я не згадала.
    Проводячи душу з одного життя в інше, Господь вчить її, вчить всеціло довіряти Йому – Великому Творцеві і дає час, щоб «зробити роботу над помилками».
    У реальному житті, коли старшій донечці виповнилось два рочки, вона подавилась шматочком пиріжка. Я розуміла, що не маю часу ні на телефонний дзвінок, ні на виклик швидкої допомоги, але й не знала, як допомогти маленькій. Переповнена страхом за життя донечки, звернулася до Господа: «Боже, допоможи, бо я не знаю що робити!!!» Наступні дії мене здивували, бо ніколи раніше не доводилось про таке ні чути, ні читати:
 
                44

я перевернула донечку ніжками догори і кілька разів струсила – шматочок пиріжка не міг перебороти силу тяжіння і впав на підлогу. Це був, як стало відомо пізніше, єдиний шанс і єдине правильне рішення! Дякую Тобі, Господи, за своєчасну допомогу і низько вклоняюсь!
    Молодша донечка у цьому ж таки дворічному віці серйозно захворіла. В лікарні поставили помилковий діагноз і призначили не належне лікування. Стан маленької погіршувався і тільки щира молитва до Господа допомогла вилікувати донечку – ми потрапили в обласну дитячу лікарню і все стало на свої місця. За це також Тобі дякую, Господи! Слава Тобі, честь і поклоніння, Господи Всевишній!
    Кілька снів-спогадів епізод за епізодом відкривають сторінки минулого життя, сповненого трагізмом та любов’ю...
    В цю кімнату на сеанс чи то зі знахаркою, чи з екстрасенсом, якщо говорити сучасною мовою, я приходити не хотіла, але сестра вмовила: «Будь ласка, заради нашої бабусі, можливо це їй допоможе!»
    Середину кімнати займав довгий і міцний дерев’яний стіл. Біля нього – такий же міцний стілець з високою, прямо-таки королівською спинкою, коротше кажучи, меблі були надто масивними, щоб вважати їх сучасними. В торці столу на стільці з високою спинкою сиділа молода знахарка. Дві свічки висвічували вродливе обличчя, струнку шийку в глибокому вирізі білої блузи і темне волосся, що пишними хвилями спадало на плечі. В кімнаті зібралися сусіди і разом з ними наша бабуся в інвалідному візку. Ми з сестрою, по-літньому вдягнені, стояли віддалік біля чорного холодного каміну. У мене був глибоко пригнічений настрій, я нічим не цікавилась, не розмовляла з сестрою, тільки вдивлялася в чорноту каміну. Сусіди по черзі підходили до знахарки, тихо говорили з нею, а потім один по одному виходили на вулицю. 

                45

Останньою від’їжджає бабуся в своєму інвалідному візку, а мені подає знак рукою –залишайся, мовляв. Сестра пішла за бабусею, а я лишилась віч на віч зі знахаркою.
    «Давно чекаю на тебе, знаю твою проблему і допоможу», - чую її голос. Я апатично слухаю і цікавості не виявляю, а тим часом на столі з’являється великий глиняний кухоль, наповнений рідиною червоно-кривавого кольору і невеличка тарілочка білого м’яса з дрібними кісточками.
    «Чи не жаб’ячими ніжками мене пригощають?» - враз майнула думка.
    «Ні, ні, ні! Не хвилюйся!» - стривожилась знахарка, немов читаючи мої думки. «Це курятинка, курятинка...»
    Стиха запитала про здоров’я бабусі, але жінка відповіла стримано і загадково: «Твоя бабуся – не проста жінка», - і посунула до мене тарілочку з м’ясом. Слова жінки мене здивували, але уточнювати нічого не стала. Голоду я не відчувала, тож м’ясо тільки пригубила, а напій з кухлю – густий і несмачний випила геть увесь. Випила – і оглухла. Знахарка щось говорила, але голосу її не чула, тільки бачила повні принадні вуста, які то відкривали, то закривали два рядки білих зубів і руку, що сунула мені чистий аркуш паперу. Ось вже аркуш в моїй руці, та я не можу зрозуміти навіщо він мені? Через мить свідомість тьмариться і я провалююсь в чорну безодню.
    Наступний сон був логічним продовженням попереднього, бо там уже не було ні депресії, ні апатії, то була чорна безодня...
    Можливо у тій самій кімнаті, а може кімната була іншою, але також на першому поверсі, біля мене троє чоловіків у чорному: двоє тримають мої підняті руки, а третій застебнув гудзики на кофтині та опоряджує спідницю без жодного слова докору, натомість я п’яно кричу щось недоречне і намагаюсь звільнитись від чужих рук. У відчинені настіж двері і вікно
                46


сміються, глузуючи, кілька фізіономій в чорних капелюхах і одязі такого ж кольору. На них уваги не звертаю, а ось докори сумління... Їх намагаюся заглушити голосним криком.
    Цей сон кілька ночей доводив мене до нестями і, навіть, коли просиналась, перериваючи жахіття, то задрімавши знову потерпала за власне життя.
    Біжу лісом. Від когось втікаю, чи з якої іншої причини – цього не знаю. Одяг на мені літній, але весь брудний, розірваний та пошматований. Ліс навколо старий, рідкий з високими стрункими соснами на пагорбах. Місце дуже красиве, але незнайоме – заблукала. Пташки співають – не слухаю, далі біжу і не зупиняюсь. Може зустріну когось, хто допоможе? Зраділа, коли почула стукіт сокири. Біля вікової сосни побачила високого огрядного чоловіка з сокирою і мокрим від поту голим торсом. Мого привітання він не почув і продовжував вправлятися біля сосни.
    «Почекаю, коли скінчить, і запитаю шлях», - сама собі міркую. Дочекалась: зрубана сосна повільно падає просто на мене, я ледве встигаю відскочити, а хвиля, піднята кроною дерева, штовхає мене в глибину лісу.
    «Чи він убити мене хотів?» - озирнулася на лісоруба, а побачивши підняту над головою сокиру і вирячені очі, чимдуж навтьоки від того, хто не став моїм рятівником. 
    «Не вбила сосна – уб’є він, треба тікати!» - думки підганяли ноги, а ті вже дороги не вибирали...
    Кілька разів, не зупиняючись, повертала голову назад і гукала: «Фаркаш! Фаркаш! Фаркаш!» Так я його знала, виявляється!  Одначе це не зупиняло мого переслідувача.

                47

    Просинаюся серед ночі, розплющую очі – як добре, що це лише сон!
Засинаю і погоня невблаганно продовжується знову. Так продовжувалося кілька днів.
    Може я даремно втікала і пан Фаркаш гнався за мною, щоб перепросити за те, що налякав ненароком тією сосною, та забув сокиру опустити? Можливо, ось тільки я про це не знала і сподівалася, що коли назву його по імені, він зупиниться.
    В останньому сні страх паралізував волю, відібрав усі сили і з криком: «Допоможіть! Допоможіть! На допомогу!» - впала під дерево.
    Недалеко від мене по стежці пробігла кішка, а крізь гілки пробивалось слабке світло. Зраділа, що є люди неподалік, і покликала на допомогу. Мене почули, хтось голосно наказав: «Світла, дайте більше світла у вікно!» Довго лежала і дивилась на освітлене вікно і тоненькі гілочки кущів...
    Але то ще була не смерть! Після цієї сцени сон з переслідуванням більше не повторювався. Можливо тема мала логічну розв’язку? Можливо ось у цьому сні: кімната з білою стелею і білими стінами – це те, що я бачу. Над моєю головою снують руки в білих хірургічних рукавичках. Через кілька днів продовження сну: знову тільки білі стіни і біла стеля, а у відчинені двері кімнати заглядає чоловік з худорлявим смаглявим обличчям у білому халаті. Чую чийсь голос: «Це ваш чоловік». Мене здивувала власна реакція на це повідомлення, бо не можу пояснити, чому я з жахом і переляком відсахнулась від нього і заплющила очі, щоб не бачити, коли, врешті , відкрила очі – у кімнаті вже не було нікого.
    Проходить чимало часу, перш ніж знову побачила себе  в лікарняній палаті. Цього разу в двері обережно і несміливо зазирає чоловік у білому

                48

халаті, невелика чорна борідка прикриває нижню частину обличчя. Дивлюся на нього і не відчуваю ні страху, ні радості, ні занепокоєння – ніяких емоцій. Він заходить до палати і хтось голосно повідомляє: «Це ваш лікар», - а після невеликої паузи додає: «Це ваш чоловік».
    Немов німа лялька, не  відвожу  очей  від  того,  кого  назвали  моїм  чоловіком,  але жодне  почуття  не  торкнулося струн  моєї  душі. Невже то була психіатрична лікарня? Чому, чому навіть у снах про павука, коли вперше з’явилось поголене  худорляве обличчя незнайомого чоловіка, мене охопив такий самий жах і переляк, як і в лікарняній палаті? Хто б знав, хто б знав...Можливо знав той, хто приготував для мене кухоль криваво-червоного напою?.
    Ту кімнату, де пригощали білим м’ясом з дрібними кісточками, я впізнала. Не з «першого погляду», ні, лише після того, як з усіма найдрібнішими подробицями згадала сон про молоду знахарку. Сюди, в кімнату на першому поверсі, можна було заїхати навіть в інвалідному візочку – широкі двері та пандус замість сходинок давали таку можливість. Ніяково виглядав з-під не досить широкого фанерного листа камін, бо сучасна система опалення відібрала в нього життя, відібрала живий вогонь, а два стільці з високими королівськими спинками не відходили від старовинного довгого столу з міцних і товстих дощок. Можливо в цьому будинку на розі вулиць Севен- спрінг та Форест і жила та моя бабуся, що користувалась інвалідним візком?  З другого поверху цього будинку побачила озеро, де втратила донечку, а на пагорбі Форест стріт, вище озера чи ставу, жила моя сім’я, поки не трапилась пожежа...Це було в минулому житті в Сполучених Штатах Америки, а в Україні мамин і бабусин будинки також стояли поруч, тільки мамин на пагорбку. Інвалідним візком бабуся не користувалася, але життя прожила не легке. Наймолодший її син – мій дядечко пішов на війну, коли радянська армія визволила нашу місцевість і на той час йому ще не було навіть

                49

вісімнадцяти років. Він пропав безвісти наприкінці війни. Старша бабусина донька – моя мама померла в молодому віці, заливши нас з братом ще зовсім крихітними. У великій кімнаті на стіні завжди висіли поруч два великих портрети – молодшого сина, який не повернувся з війни і старшої доньки – моєї мами. Після війни, коли вже годі було чекати на повернення сина, дідусь захворів. Жорстке радіоактивне опромінення одну хворобу вилікувало, але спричинило іншу – пошкодило мозок. Бабуся в лікарню чоловіка не віддала, доглядала сама, поки було його віку. Сама ж бабуся померла від хвороби крові.
    А в моєї тітоньки, на жаль, Господь забрав дев’ятирічну онуку... Чому це трапилось? Відповіді я не знаю.
    Прізвище Фаркаш вперше почула в селищі хасидів, однак воно не здавалося мені новим і чомусь завжди викликало в душі тривогу. На той час всі мої незвичайні сни радісні й гіркі лежали десь в далеких кутках пам’яті, припорошені мов пилом, товстим шаром забуття та поточних проблем.
    В іншому сні бачила пожовклий від часу аркуш паперу, списаний красивим почерком, з надірваним правим нижнім кутиком. На аркуші старанною рукою були виписані умови якогось договору чи документу на десять пунктів. Часу   було замало – знала про це, тож преамбулу пропустила не читаючи, а побіжно переглянула лише пункти, написані російською мовою.
    Багато з того, що прочитала, здавалось безглуздям і нісенітницею. Ось те, що запам’яталось, хоча послідовність може бути іншою:
           Коли твоя душа вдруге пройде той пекельний шлях, яким пройшла ти.
           Коли чоловік впізнає тебе, побачивши, немов уперше.
          Коли ти впізнаєш чоловіка.
               
                50

           Коли чоловік дізнається про твою останню думку.
           Коли зникне викрадене і ти проклянеш своїх благодійників.
           Коли в тебе відберуть нажите і твоя ступня покриє сліди ніг сина.
           Коли знайдеш втрачене, але не зрадієш і гіркота заполонить твою душу.
           Коли твоя тінь залишиться на стіні замку.
           Коли полюбиш чужу доньку, як власну.
           Коли твоя душа оплаче тебе і вклониться твоїй могилі.
    Все розмістилось на одній стороні аркушу – іншу сторону я не бачила, і врешті, зрозуміла, якої помилки припустилась, не ознайомившись з преамбулою, бо й тепер не знаю, що ж має відбутися?
    Ці химерні умови нез’ясованої  угоди наснились на Батьківщині – задовго до поїздки в Сполучені Штати Америки, та я їх не розуміла. Тільки через роки і роки – в якийсь момент життя в селищі хасидів біля Монро перетворилося з буденного і сірого на пригодницький серіал. Саме тоді в пам’яті спливала то одна, то інша фраза і обставини сьогоденного життя наповнювали сенсом той чи інший пункт угоди зі старого пожовклого аркуша.  Розуміння кожного слова приходило болісно і давалось нелегко.
    Були коротенькі сни, які відкривали певні обставини минулого життя. В  дитинстві, ще навіть коли в школу не ходила, кілька разів  бачила себе  на високому яскраво освітленому помості в вишуканих довгих сукнях на тоненькій фігурці і завжди в дивовижно-гарних капелюшках. Кожного разу на мені було інше вбрання і кожного разу з того високого помосту серед множини чорних капелюхів, чорних костюмів, звернених до мене облич та піднятих рук, я шукала очима в першому ряду чоловіка з худорлявим
                51

смаглявим обличчям, білозубою відкритою посмішкою під невеликими вусами. На ньому завжди були тільки світлі костюми кольору кави з молоком та коричневий капелюх, які дуже йому пасували. Зустрівшись поглядами, ми  тримались один одного, наче діти, що взялися за руки. Та одного разу мої очі не знайшли того, кого шукали, і мені стало сумно...
    В тому ранньому віці, коли снився цей гарний сон, я ще не знала, що той високий поміст має назву «сцена», а ті, хто знаходився внизу – глядачі і вони можуть аплодувати стоячи. Та була одна деталь, на яку не знаходила відповіді навіть тоді, коли поняття сцена, актриса, співачка стали зрозумілими, а саме: чому серед глядачів не бачила жодного жіночого обличчя? Живи я серед хасидів, відповідь би не забарилась, бо навіть в синагозі та в автобусі жінки й чоловіки перебувають нарізно – їх роз’єднує  завіса.
    Я не стала співачкою, як сподівалася в дитинстві, отже сон був спогадом минулого життя – відома (кому б ще аплодували стоячи?) співачка, яка співала єврейські пісні, можливо і сама була єврейкою? 
    Це багато чого пояснює, бо завжди, коли чую єврейські пісні, в горлі з’являється клубок, а з очей течуть сльози, навіть коли я цього не хочу.
   Коли вже поїхала навчатись у велике місто, почала часто снитись садиба, де пройшло моє дитинство і всі шкільні роки. Снилась не вся садиба, лише сараї – один біля будинку моєї мами, а інший – біля будинку бабусі. Сараї були схожі, але це не ті сараї, які насправді стояли біля маминого та бабусиного будинків. Мамин сарай у сновидіннях був вищим і більшим, але з такими ж дверцятами з верхньої та нижньої половинок, а бабусин –був довгим-довгим,  та й розташування біля будинку мав зовсім інше, ніж в реальному житті. В цих снах завжди виникало почуття провини за те, що довгий час не

                52

з’являлася додому, не давала води й корму свині чи корові і худоба загинула з моєї вини від голоду та спраги, що качки розбіглись і я їх розгубила...
    В реальному житті біля бабусиного двору росла одна висока акація і дві шовковиці – біла та чорна. Шовковиці росли на нашій вулиці тільки біля двору моєї бабусі, тому дітлахи з усього кутка ласували нею – бабуся дозволяла, але прохала не ламати гілки, не нівечити дерево. У  снах шовковиця завжди була лише одна, до того ж на землі лежала спиляна акація. Поверталася на канікули і біля бабусиного двору мене завжди зустрічали дві шовковиці і акація, а снилося щось зовсім інше...
    Взагалі сни-спогади приходили ігноруючи хронологію – в дитячому віці згадувалось щось із дорослого життя, а в дорослому – якісь дитячі витівки.
    Ось, наприклад, як ця: біля ґанку зібралась невелика  групка  дітей – четверо чи п’ятеро. Найстарший з них – кароокий темноволосий підліток з худеньким обличчям стоїть на ґанку. Через його плече до тих, що стоять внизу, летить білий песик з чорною плямою на голові, кумедно перевертаючись в повітрі та безпорадно дригаючи лапками. «Хто кинув песика?» - діти дивляться один на одного і починають говорити про шапку-невидимку. Песик належав моєму дядечку і одного разу навіть прокусив мені пальця, але мій родич на це тільки посміхався.  Запам’ятала лише його чорне волосся та веселі очі.
    Ці дорослі спогади минулого життя снились в дорослому віці задовго до подорожі в США.
    Всі стіни, підлога та різні механізми в приміщенні вкриті шаром білого пороху. Це – млин. Мій чоловік витрушує і складає мішки акуратним стосом.
 Борошняна хмаринка навколо високої широкоплечої постаті повільно осідає

                53

білою памороззю на зачесане назад русяве волосся, на гарне, чисто поголене
обличчя з високими вилицями, на міцні руки...
    В реальному житті бувати у млині не доводилось.
    У своєму будинку спускалась крутими сходами з другого поверху. Поручні прикріплені справа і зліва просто до стін. Назустріч, з дверей кімнати, раптово з’являється худорлявий чорноокий юнак невисокого зросту, який вів справи чоловіка і був його компаньйоном. Розгублено і водночас здивовано перепитую: «Це ти?» Серце б’ється тривожно і радісно. Ми поспіхом усамітнюємося в комірчині під сходами – аби тільки нас не помітили, аби не помітили!
   Минав  час - день  за  днем  і  рік  за  роком…   Давно  вже  закінчила  інститут  і  провела  в  останній  путь  бабусю, з  якою  виросла.  Мені  ж  снилося начебто приїжджала  додому  пізнього  вечора  ( як  і  в реальному  житті),  знала,  що бабуся  ще  жива, повертала  за ріг – ось вже й моя вулиця, здалеку вдивлялася у вікна бабусиного будинку – може хоч десь зблисне світло, та все дарма! Двері будинку були замкнені.  Син та донька бабусі   одноголосно  стверджували, що не знають, де її шукати. Серце моє краялось, та вдіяти нічого не могла. Прикро, що єдине віконце в усьому світі, яке мені світило, віконце, за яким мене чекали, тепер було темним. Мене більше ніхто не чекав, йти було нікуди... Де ж все-таки бабуся? Що з нею трапилось? Довго це снилось, довго серце краялось і плакала душа.
    Врешті стало відомо, що тітонька знає, де знаходиться бабуся, але мені про це з невідомих причин не говорить. Через кілька таких снів знаходжу бабусю на лікарняному ліжку. Голова бабусі  була пов’язана білою хусткою, саме так пов’язують стрижені,

                54

 немов у новобранців, голови єврейські жінки. Бабуся зі мною не розмовляла, не відповіла на жодне з питань, взагалі не сказала ні слова, може навіть і не впізнала мене? Старенька не була схожа на мою покійну бабусю – це я усвідомила ще уві сні.
Можливо бабуся сердилась на мене через те, що я так довго її не відвідувала? Думаю, що тітонька не повідомила бабусю про те, як я її шукала. Яку мету переслідували тітоньчини інтриги? Про це я не знала тоді, а зараз можу лише здогадуватися, що саме ця інтрига спричинила чимало горя і бід в моєму минулому житті, тому що моя бабуся, як сказала в нічному видінні знахарка, була «не простою жінкою» і, можливо, вона сама приготувала все те, чим потім пригощала мене молода знахарка...
    В реальному житті моя бабуся втратила свій шанс стати «не простою жінкою», коли не змогла бути біля ліжка своєї вмираючої бабусі-ясновидиці та прийняти від неї дар у спадок, бо саме на той час тяжко захворіла.
    Ще кілька невеличких епізодів, які залишили в душі глибокий слід того життя, яке було колись, але минуло.
    В домашньому одязі вільного крою, що приховує розповнілі форми, стою біля кухонного столу. Руки зайняті звичною роботою – щось чистять, ріжуть. Рухи мої повільні і трохи незграбні.
    Не чую кроків того, хто зайшов, лише відчуваю інтимний дотик, мистецький дотик коханця, котрий пробуджує чуттєвість і запрошує до любовних розваг, ніжно і без слів говорить: «Ти – найкраща, ти – найкоханіша, ти – найжаданіша, ти – найсексуальніша, ти – най..,  най...,  най..!»
    Серце завмирає, гаряча хвиля підіймається і рум’янить щоки, ноги мліють, а груди – пружніють. Уві сні я знаю, чиї це руки, і тому, не повертаючи голови 
               
                55

 з ласкою, ніжністю і томлінням в голосі зупиняю чоловіка: «Ну, Альошо!»
    Повертаю голову – на мене зверху вниз з любов’ю і ніжністю дивляться усміхнені карі очі. Невелика борідка ховає підборіддя, темне волосся набігає на лоб мисом – це мій другий чоловік!
    Останню крапку минулого життя душа також запам’ятала...
    Разом з двома сестрами відпочиваємо на чистому жовтому пісочку біля скелі на березі моря. Поблизу не видно нікого – ми одні. Яскравий сонячний день, блакитне небо і синє море створюють чудовий настрій.
    Сестра Роза Фаркаш вирішила викупатись і кличе мене. Я вагаюсь, бо не вмію плавати. Роза, не чекаючи згоди, міцно бере мою руку і тягне за собою. Спекотно, тож вирішила, що добре було б поплюскатись у воді біля берега. Мовчки йду за Розою. Зайшли у воду, але Роза моєї руки не відпускає, а тягне  за собою все далі й далі в море -  туди, де глибше. Роза кремезна, набагато вища і сильніша за мене, тому звільнити руку ніяк не вдається. Мені не до сміху, бо вода вже сягає підборіддя. Роза йде далі (з її зростом це безпечно) і тягне мене за собою, а потім, не відпускаючи руки, грубо штовхає мою голову під воду. Я пручаюсь, кричу, але на березі крім молодшої сестри Тоні немає нікого. Легені розриваються й серце вже вискакує з грудей – дихати нічим, але порятунку годі чекати. Це мій кінець, та ні страху перед смертю, ні жалю за життям – тільки глибокий смуток, тривога і біль за чоловіка: «Альошо! Як же ти це переживеш, Альошо?!»
    Про що людина думає, коли помирає? Про найдорожче, про найдорожчих. Я не тужила за тим життям, яке в мене відбирали, як колись відібрали дітей, душа моя за тобою, коханий, побивалась і боліла твоїми болями, які принесе звістка про мою смерть. Смерть була моментом істини мого життя, а воно було в тобі і для тебе до останнього подиху, якщо про це не банально
               
                56

говорити з-під води... Розповідаючи колегам по роботі цей сон, іронічно говорила про те, як саме і як довго чоловік переживатиме сумну звістку, але імені «Альоша» не називала, і не тільки тому, що у мого реального чоловіка інше ім'я. Мій внутрішній голос тихо мовив: «Не обманюй себе, бо твоя іронія – це тільки ширма, за якою ти ховаєш потрясіння, розпуку , тривогу і біль».
    Можливо так воно і є, адже душа мудра.
    Закотилося життя, закотилося, мов сонце за обрій... А що ж душа? Душа вічна! Де вона була і як їй там малось – цього не знаю, але знаю,що коханого свого забути не могла.
    Як і звідки сюди потрапила – не скажу, бо не знаю. Тільки бачу себе на березі озера, бачу зелену траву, але не відчуваю, що стою чи сиджу на ній, бачу невеличкий місток через річечку, мій будинок, будинки сусідів, та залишаюся на одному місці, здалеку спостерігаю і до будинку не наближаюсь. Настрій у мене легкий, бадьорий, радісний. Від будинку до озера через місточок йдуть люди. Хтось несе собаку, загорнену в смугастий плед так, що виглядає тільки собача голова. Собаку кладуть на траву на осонні.
    Наближаюсь, та на мене ніхто не звертає уваги – мене не помічають, кожен займається своєю справою, тільки пес підіймає голову і дивиться мені у вічі, а мої очі даремно так напружено шукають когось.
    «О, та це ж його пес! Але деж він? Чому його немає? Де він?» - запитую Того, Хто був зі мною.
    «Хіба ти не знаєш?» - відповідає Той, Кого не бачу.
    «То де ж він? Що з ним трапилось?»
    «Зараз восьмий місяць, а рівно місяць тому десятого дня, літак, яким він 
                57

летів, розбився». « Цього не може бути!» - на таке я не сподівалась, такого не очікувала.
    «Дивись – у газеті опублікували список пасажирів того рейсу, там знайдеш і прізвище свого чоловіка».
    Заглядаю через чиєсь плече, бачу пожовклу газетну сторінку на...іноземній мові. Читати мені чомусь важко, тому вголос називаю прізвище чоловіка і, справді, знахожу його, однак це не моє сьогоднішнє прізвище.
    Звістка про загибель чоловіка заради якого подорожувала, щоб лише побачити його, сумна, як для людини, але ні смутку, ні горя, ні пригніченості, ні жалю я не відчуваю. З тим же світлим почуттям піднесеної бадьорості та легкості віддаляюсь від озера і тільки пес проводжає мене піднятою головою та сумними очима.
    «Бувай, друже, побачимось!»
    Прокинувшись, не змогла повторити прізвище, але запам'яталась перша літера «М», з якої воно починалось.
    Я впізнала те місце, де бачила замотаного у плед пса, і де не знайшла того, кого хотіла побачити. Це в центрі містечка Монро, штат Нью-Йорк, біля озера з маленьким водограєм, а навпроти водограю – будинок, в якому жила тоді, коли мене звали Таня. Ще я зробила цікаве відкриття, що там, де перебувала моя душа, з повагою відносяться до справжніх і великих почуттів і ця подорож – яскравий тому доказ. Бог – є любов, хіба не так?!
    Ще один невеличкий сюжет наснився задовго до поїздки в Сполучені Штати Америки: навкруги пісок, пісок, пісок, а з піску підіймається маленька жіноча рука і кличе мене до себе. Я й гадки не мала , куди та рука мене кликала, але навіть не маючи гадки, нічого не розуміючи, попрямувала
               
                58

саме туди, куди кликала рука, бо всі наші шляхи-дороги в Божих руках і тільки з Його великої ласки стеляться нам під ноги.
    Дорога до Америки простелилася тоді, коли Радянський Союз розвалився, а бізнес-тури за кордон та в Росію допомагали тільки підтримувати сім'ю від зубожіння, але суттєвих проблем не вирішували, коли обридло тягати непомірно важкі сумки, тремтіти під час перевірок на митниці, мерзнути в електричках, боятися рекету на базарах, та шпани – в вагонах.
    Залишалося спробувати знайти роботу за кордоном. Колеги з лабораторії принесли газету з потрібною інформацією, а сімейна рада мою пропозицію підтримала одноголосно.
    Мрії про Сполучені Штати Америки несли не тільки надію, але й сумніви: як залишити дітей на одну зарплатню чоловіка не менш, ніж на три-чотири місяці, адже поки не буде виплачена обумовлена сума агенції в Нью-Йорку, через яку відбуватиметься працевлаштування, допомагати сім'ї не зможу?
    Радилася з друзями, приятелями, знайомими, але поради давали різні, тож не дивно, що сумніви обсіли, мов голодні вовки здобич. Саме в той час почула підказку в проповіді євангельського пресвітера через систему радіомовлення: «Якщо вам потрібна слушна порада, запитайте її у Господа, бо всяка справа піде на лад, коли вона богоугодна».
    Три дні постилась і молилась, а третьої ночі отримала пораду через сон, який бачила: стою на березі величезного озера, чи моря, бо протилежного берега не бачу, але мені конче потрібно туди потрапити. Під рукою на березі немає ні човна, ні плоту, навіть поганенької дошки не бачу, тільки дерев'яна кабінка з невеличким незаскленим отвором над дверима. На березі нікого не видно, тільки чую лагідний голос, що звертається до мене: «Сідай і пливи!»
               
                59
 
    Кабінка – це не човен, бо й води набереться і перевернутись може, однак вибору не маю: зачиняю за собою дверцята і пливу. Всередині сухо, вода відсутня, а в незасклений отвір над дверима вже бачу зелений берег з великим білим будинком на пагорбі.
    «Ось тут біля самого берега прибій переверне мій незвичайний човник і я потону», - подумалось з острахом.
    «Пливи, не бійся», - підбадьорював з берега знайомий голос колеги Оленки, з якою разом збиралися в заморську подорож.
    Вже дно мого «човника» скребе по піску – до берега дісталась і море у сні перепливла без пригод! Так Господь відповів на мої молитви.
    У посольстві США обійшлось без ускладнень і візу отримала з першого разу.
    Мої вітання, Америко!
    У тій далекій країні я ні шляхів, ні доріг не обирала, але Господь привів мене в селище євреїв-хасидів біля невеличкого містечка Монро, що на півночі штату Нью-Йорк. На протязі двох місяців, поки не потрапила в селище, я пізнавала Америку з найнижчої соціальної сходинки, на яку поставило мене життя, але й там, в селищі хасидів, ще довгий час на ній тупцювалась.
    Літак приземлився в аеропорту Кенеді і тільки з повітря можна було отримати уявлення про його гігантські розміри. Нас зустріли іменними плакатами і повезли до офісу. Вздовж дороги – жодного деревця, тільки купи, купи, купи чорних та кольорових пластикових пакунків.
     «Це сміття», - пояснив водій, - « В Америці всього багато, і сміття також».
               
                60

В офісі відібрали наші документи до того часу, поки не виплатимо борг за працевлаштування та вартість квитків за переліт. З Києва прилетіла я і ще одна жінка, так одночасно ми й стали з нею безправними рабинями в самій розвиненій, самій прогресивній і вільній країні світу. Розум говорив, що все це тимчасово, але навіть тимчасово усвідомлювати таке нестерпно. Цього ж вечора знайшли для кожної і місце роботи: мене відвезли в Бруклін доглядати хвору стареньку, а Ірину влаштували в Нью Джерсі домашньою робітницею. Телефонні спілкування в офісі не заохочували, тож робили все , аби їхні рабині, хоча б тимчасові, не спілкувалися і нічого не знали про долю одна одної. Через півтора місяці, коли вже і я працювала в штаті Нью Джерсі, мені вдалося зв’язатися з Ірою по телефону, а ще через кілька місяців ми зустрілися з нею в селищі хасидів.
    Напівпідвальна односпальна кімната в Брукліні і вісьмидесятирічна Нетті в інвалідному візочку – моє перше місце роботи в Америці.
     Нетті мала ясні очі та гострий розум, говорила на англійській, а я – на українській та російській, та ще вивчала в школі німецьку. Донька старенької Розалі залишила на столі маленький російсько-англійський словничок і нас з Нетті наодинці, але дав Бог і ми порозумілись. Ввечері відвозила стареньку до ліжка, а з самого ранку до вечора вона сиділа в креслі біля столу. Там і відбувались наші розмови, хоча насправді говорила тільки Нетті, а я кивала головою, чи відповідною мімікою виявляла своє ставлення до почутого. Так я дізналася про те, що раніше велика сім’я жінки займала весь під’їзд двоповерхового будинку, а потрапила Нетті в Америку ще дівчинкою, коли разом зі своїми батьками приїхала сюди з Італії. Мама заохочувала її вчити не тільки англійську мову, але й бруклінський діалект, бо сім’я оселилася в Брукліні серед співвітчизників. Нетті любила готувати для своєї родини – двох хлопчиків, донечки та чоловіка. В кухонних шафках я дійсно бачила безліч різних форм
                61

і формочок для випічки, великих і малих жаровень для м’яса та каструлі різного розміру.
    Старший з хлопчиків Джозеф насправді був сином померлої сестри, а молодший син після закінчення школи помер від серцевого нападу прямо за обіднім столом. Джозеф працював поліцейським в Брукліні, але після смерті дружини переїхав жити в Каліфорнію, він часто дзвонив матері, надсилав невеличкі грошові перекази та подарунки. Старенька весь час не знімала з плечей зеленої куртки з капором, що подарував Джозеф, і час від часу нагадувала мені, чий це подарунок. Вона дуже любила Джо.
    Після смерті молодшого сина чоловік не міг справитися з втратою і важко захворів, а помираючи, залишив дружині сто тисяч доларів і суворий наказ користуватися ними, поки її віку, а решта відійде дітям.
    Нетті заповіт не виконала – вона поділила кошти, залишені чоловіком, порівну між сином та донькою, а я так і не зрозуміла з її інтонації чи жалкувала вона за тим, що зробила, чи ні?
    Після того, як продали всю квартиру, для Нетті орендували малесеньке приміщення цокольного поверху, де вона й продовжувала мешкати – такими були умови продажу квартири.
    Цю історію розповідала мені старенька, коли ми вечорами сиділи за столом і я дивилась в її очі. Дивовижно – я не знала жодного англійського слова, однак розуміла жінку!
Вдень я забирала і приносила пошту, виносила сміття і пластикову та алюмінієву тару, коли проїжджали збирачі, а потім віддавала Нетті ті кілька центів, що отримувала за вторинну сировину. Того листа про підвищення орендної плати також принесла я.
               
                62

    Вона була стримана, як завжи, але розпач, безвихідь і паніка з’явилися не тільки в її очах, навіть в кожній зморшці сухенького обличчя. На своїй рідній мові заспокоювала, як могла: «Не переймайтесь, донька щось придумає, не віддасть же вас в будинок престарілих, та й на вашому з нею спільному банківському рахунку (я й про таке знала!) є чимало коштів», - так я втішала, бо вважала, що будинок престарілих – це найгірше, чого можна побажати літній немічній жінці... Нетті тільки головою хитала: «Розалі зводить будинок, тож гроші підуть туди».
     Донька забрала листа і, начебто, все заспокоїлось. Пройшов тиждень чи два і якось ввечері Розалі завітала до матері. Ми знаходилися в одній кімнаті, тож все відбувалось на моїх очах. Розалі довго говорила і про спілкування, яке там буде і, якого бракувало в цьому помешканні, і про родича, що працює в тому будинку престарілих і вже чекає не дочекається Нетті, щоб поговорити з нею. Донька ще і ще знаходила різні аргументи, але Нетті весь час мовчала, її обличчя скам’яніло, живий вогник в очах згас. Страшне для мене слово «піпелсхом» лунало цього вечора кілька разів... Врешті Нетті спромоглася заговорити і перше, про що запитала – це про мою подальшу долю, долю її компаньйонки. Така турбота вразила мене до сліз і я їх ледве стримала. Закінчився важкий день. В останнє вкладала стареньку на ніч, в останнє ретельно з усіх боків підіткнула ковдру, вимкнула світло, обійняла сиву  голову і облила її гіркою росою моєї душі, бо душа розривалась від болю, але перешкодити тому, що мало відбутись наступного дня, не могла.
    Нетті здивувалась: «Ти все зрозуміла?» Я ствердно опустила голову.
    Добре, що вранці спершу мене відвезли в офіс агенції «трудових резервів», а вже по обіді приїхала машина за Нетті Ароне. Сподіваюся, що останні чотири місяці свого життя, які старенька там провела, принесли їй більше
               
                63

радості, ніж вона мала, коли жила в Брукліні разом зі своїми російськомовними компаньйонками.
    Потім була сім’я молодих євреїв з колишнього Радянського Союзу, приїхали в США ще дітьми разом з батьками: Лазар – з Москви, а Єва – з Одеси.
    В перший день, тільки-но переступила поріг їхнього дому, мені стало так незатишно, що навіть на обличчі це якось позначилось.
    «Вам не подобається? Скажіть, ми знайдемо іншу хатню робітницю!» - були спантеличені господарі виразом мого обличчя. Я запевнила, що все мені подобається, аби тільки я їм сподобалась. Потім Єва ознайомила з будинком і відкрила холодильник. Чого там тільки не було! «Свинини й сала немає», - зауважила господиня так, наче сама жалкувала з цього приводу, а може хотіла побачити тугу за салом на моєму обличчі... Холодильник був заповнений таким розмаїттям продуктів, яким зараз і нас не здивуєш, але на той час в моїх очах холодильник став відзеркаленням багатої країни і заможної родини. Окрім пакунків, коробочок і баночок на полиці стояла величезна каструля з супом. В супі плавали порізана великими шматками нечищена картопля і стільки курячого м’яса, що ним можна було б нагодувати... Багатьох можна було б нагодувати.
    Через два дні мали приїхати на гостину батьки Єви. Меню святкового обіду господиня полишила на мій смак і розсуд.
    Хто пам’ятає Україну середини дев’яностих минулого століття, той знає, наскільки сутужно жилося пересічному громадянину не обтяженому ні високою посадою, ні товстим гаманцем, який мав напівпорожній «споживчий кошик», заборговану підприємством зарплатню та голодне бурчання в животі. Це нагадую для того, щоб зрозуміли, що не могла я так швидко адаптуватися до стандартів заможної країни і вивернути шматки м’яса на
               
                64

смітник разом з нечищеною картоплею.
    Курятину з супу перемила, відділила від кісток, підсмажила разом з грибами, цибулею та морквою і приготувала картоплю, потім додала ще різних спецій і свіжого кропу. Смакота! Гості з’їли картоплю з великим задоволенням!
    Під вечір батьки поїхали додому, а господиня відкрила морозильне відділення, уважненько роздивилась, а потім запитала: «Яке м’ясо ви брали для приготування обіду?»
    «Ось він мій зірковий час! Нехай бачать, яка заощадлива та хазяйновита у них робітниця!» - сама собі думаю і повільно, насоложуючись кожним словом, передчуваючи якщо і не аплодисменти, то хоча б слова розчулення і подяки, відповідаю: «Звідти м’яса не брала, використала курицю з вашого супу.»
    Говорю і спостерігаю за обличчям господині, а воно, продовгувате, видовжується ще більше, брови повзуть догори і великі гарні очі дивляться на мене з незрозумілими почуттями. Ні особливих слів, ні аплодисментів я так і не дочекалась, але добре вже те, що не сварила.
    Господарі пишались своїм будинком, який придбали завдяки банківському кредиту, але найбільше чомусь говорили про пилосос – останнє слово побутової техніки середини дев’яностих років. Все, що засмоктувалось, осідало в камері з водою, треба лиш перед початком роботи наповнити її водою.
    Єва провела інструктаж і кілька разів повторила, що все сміття разом з водою треба виливати в унітаз. Що не зрозуміло і що може бути простіше? Так ні ж, я візьми та й перепитай, чи можна з пилососа вилити на вулицю під
               
                65

 кущ або під дерево? Господиня роздратованості не стримувала і в останнє, ледь розтулюючи уста, щоб бодай не сказати чогось зайвого, конкретизувала, куди саме вилити сміття з пилососу.
    Ранком вирядила господарів на роботу, їх чотирирічну доньку Габріель автобус повіз в приватну школу, а я підготувала пилосос до роботи і обійшла з ним обидва поверхи будинку і сходи, вкриті килимовим покриттям. Певно, ці два тижні, коли не було хатньої робітниці, пилосос відпочивав, бо в нижній камері зібралась вражаюча кількість сміття. Якийсь час розмірковувала чи витягти сміття окремо й викинути в бак для сміття, чи виконати наказ господині так, як вона того хотіла. Згадалось роздратоване обличчя Єви, і, вже не вагаючись, вилила все з пилососа в унітаз і спустила воду. Ковтун з волосся й пилу, наче пробкою, заткнув зливний отвір і брудний потік швидко вкрив підлогу, перебіг через невисокий поріжок і лизнув блакитне килимове покриття в коридорі. Сіра мокра пляма на блакитному стрімко збільшувалась, бо американський зливний бачок поняття не мав про економічний режим роботи і подавав воду не шкодуючи. Що ж робити? Біжу то до дверей, наче пальцями можу втримати на порозі сіру каламуть, то повертаюся до цього неймовірно щедрого зливного бачка, але унітаз – не амбразура, тут подвиг Матросова не повториш, то що ж робити? Допоможи мені, Господи!
    Врешті побачила вентиль і бачок вгамувала... Оце прибрала так прибрала!
Господиня була не в захваті, коли побачила наслідки мого прибирання, але не сказала нічого, тільки зібрала розіслані на мокрому килимі газети та постелила замість них махрові рушники.
    Це було моє друге місце роботи в Сполучених Штатах і, здавалося, що все б мало бути чудово, бо розмовляли ми на одній мові і бажання працювати в мене було, але все йшло шкереберть, хоча я з усієї сили намагалась сподобатись господарям...  Господарів слухай, але й своєму розуму
                66

канікули не влаштовуй! Слушна думка, хоча й прийшла запізно, але сподіваюсь, що в майбутньому вона мені в пригоді стане, якщо згадаю вчасно.
 В  будинку мені відвели кімнату на другому поверсі.Це  помешкання для хатніх робітниць. Поруч  була спальня для гостей і простора світла дитяча кімната, а спальня господарів знаходилась на першому поверсі. Донька господарів в своєму ліжечку не спала навіть вдень і щовечора вмощувалася в ліжко батьків. Господиня хотіла це змінити і кілька разів натякала, що попередня робітниця брала на ніч дівчинку в своє ліжко. Однак це йшло в розріз з моїми правилами, тож я робила вигляд, що не розумію, про що йдеться. Після напруженого дня з четвертої ранку до двадцять третьої хотіла кілька годин провести усамітнено, зібрати себе до купи і відродитись наступного дня, мов Фенікс з попелу, а щоб втаємничене відродження не набрало розголосу, на ніч закривала двері кімнати. Вимикала світло і тиша та темрява огортали мене, тільки на полиці зеленіло око електронного годинника. Сон зморював відразу і затишно, наче м’якою ковдрою вкривав кожну зморену клітиночку. Тіло солодко відпочивало, душа зігрівалась, зцілювалась, але рівно опівночі в кімнаті здіймався такий ґвалт, що й мертві б піднялися. Першої ночі довго не могла спросоння втямити, що відбувається, та коли зрозуміла, то навпомацки дісталась до годинника, наосліп кілька разів посунула верхню кнопку то вправо, то вліво, і галас вщух. Потім повернула кнопку на попереднє місце, щоб ненароком чужу річ не зіпсувати і швиденько в ліжко – сни додивлятись.
     Раніше не доводилось користуватися електронним годинником, але витрачати дорогоцінний нічний відпочинок на його вивчення – це вже занадто! Вдень про годинника забувала, а вночі він знову капостив. Так продовжувалось три ночі, а потім дзвінка вже не чула – спала немов після маківки.
                67

    Якось вночі піднявся шалений гуркіт. «Почалася війна» - першою з’явилася думка, коли розплющила очі. «Сім’я в Україні, а я в Америці, що ж робити?» «Відчини двері!  Негайно відчини двері, чуєш?! Зараз же відчини!» - це господар дому намагався перекричати будильник і достукатись до мене. Ввімкнула світло, приборкала будильник і відкрила внутрішній замок. Хазяї влетіли в кімнату з докорами: «Ти серед ночі підняла на ноги ввесь будинок!»
    Цієї ночі Лазар ночував в кімнаті для гостей на другому поверсі поруч з моєю кімнатою. Його розбудив дзвінок годинника, а все інше – то вже справа рук господаря, але ж хіба про це скажеш?
    Мовчки слухала картання, та думки роїлись навколо тієї жінки, яка раніше жила в цій кімнаті. Залили їй, певно, сала за шкіру, коли наважилась залишити по собі таку бомбу сповільненої дії... Та вона й уявити собі не могла, з якими вилясками спрацює нехитрий годинниковий механізм, і яка здійметься веремія, а я, несамохіть, цьому посприяла, але не жалкую.
    Останньою краплею, після якої мені наказали збирати свої речі, був невеличкий папірець, вірніше платіжний документ, що кілька днів поспіль лежав на кухонному столі. Щоб він не згубився і не забруднився, бо кухня є кухня, поклала його в шухляду до кільканадцяти схожих документів. Говорити нема про що, але речі наказали пакувати... З радістю й піснею я збирала речі, чим здивувала господаря, однак і Габріель мене вразила. Вона не очікувала побачити мене зібраною в дорогу і спантеличено запитала: «Ти їдеш через мене? Не їдь, залишайся, я буду все робити, як ти скажеш, тільки залишайся!» Єви вже не було вдома, а Лазар все чув і мовчки зачудовано спостерігав за донечкою та не знав, як її потішити. Розчулена, я ледь стримувала сльози, що ось-ось вже зібрались пролитись, притисла дівчинку до грудей, заспокоїла і пояснила, що в мене виникли непередбачені обставини. Вона запрошувала мене знову приїжджати,

                68

як тільки я владнаю свої справи і просила обов’язково подзвонити. Я обіцяла, але знала, що нічого з обіцяного не виконаю. А потім... потім Габріель принесла мені черевики і поставила біля ніг. Лазар не міг приховати свого здивування, а я була зворушена до сліз і залишила цей дім з теплими почуттями до маленької дівчинки.
    Такою була моя дорога до єврейського селища Кіріяс Джоел, куди потрапила напередодні єврейської паски. Це були особливі дні, бо кожна господиня готувала свій дім до свята – таке собі найгенеральніше з найгенеральніших прибирань в масштабах всієї єврейської спільноти і покладалося воно на руки жінок з України, Польщі, Росії, країн Прибалтики та Європи. Хтось із прибиральниць приїздив своїм коштом, хтось через агенцію, хтось уже встиг трохи попрацювати в інших місцях, а когось привозили сюди прямо з аеропорту, до того ж, не всі жінки знали англійську мову.
    Кілька місцевих хасидок («боски» - так їх назвали полячки, які першими почали сюди приїздити) набирали команди прибиральниць, знаходили для них помешкання – на чотири або більше ліжок в кімнаті, а потім вправно скеровували цю армію за адресами клієнток. Працювати жінкам доводилось по десять-дванадцять годин на добу з одним вихідним днем, коли місцеве населення святкувало шабаш. Щоранку отримували наряд на роботу – дві, три чи навіть чотири адреси, а ввечері приносили в запечатаних конвертах гроші, які господині передавали за виконану роботу. Тим робітницям, які не були зв’язані з агенцією, «боски» щотижня платили зарплатню, а тим, що виплачували борг агенції, не платили нічого і навіть не запитували, чи мають ті кошти на хліб, чи ні. Пам’ятаю, перше, про що запитала «боску» під час нашого знайомства – чи будуть нас годувати там, де ми працюватимемо? Ствердна відповідь мене втішила, і, віддаючи належне своїй «босці», додам, що по телефону вона цікавилась навіть чим мене годували. Я вважала, що 
               
                69

 в неї таке ставлення до всіх своїх робочих бджілок, але , на жаль, глибоко помилялась..
    Надійку з Трускавця привезли в селище прямо з літака, мови вона не знала  і за кілька днів так схудла, що я наважилась запитати, чи годують її ті господині, де вона працює? Надійка відповіла, що ні. Можливо вони й пропонують щось, додала з сумом, але я мовчу, бо мови не знаю, тож ходжу голодна.
    «За вечір мови ти не вивчиш та, сподіваюсь, запам’ятаєш одне слово, яке говоритимеш завжди, щоб тобі не пропонували. Тільки «Йес!», а потім буде видно до ладу чи не до ладу воно прийдеться, бо в наших умовах краще вже щось не до речі сказати, ніж мати пустий шлунок при важкій роботі».
    Наступного вечора Надійка радісно повідомила: «Спрацювало! Сьогодні всі мене годували і давали пити!»
    Валентина, яка вже довгий час працювала в Сполучених Штатах, але мови так і не вивчила, стала легкою здобиччю для шахрая. Гроші рідним надсилали всі і у кожного був свій шлях: одні вкладали гроші в посилки ( ризик, звичайно, був), інші – через когось, але найбільш доступним і безпечним способом вважалась пересилка грошей через «Вестерн юніон». Квитанції Валентині завжди заповнювала росіянка Женя, яка мешкала за кілька будинків на цій же вулиці. Того дня вони домовлялися йти в місто разом, бо Валентина хотіла переказати своїм домашнім певну суму, але чомусь не стала чекати Женю і в місто пішла з тими, з ким разом жила. Допомогти Валентині ніхто не міг, бо ніхто з жінок не знав мови, тож в офіс Валентина зайшла одна, поклала на стійку дві тисячі доларів і домашню адресу, написану латинськими літерами.
    Хлопець швиденько заповнив квитанцію, забрав долари і задововолена Валентина побігла до телефону, щоб
                70

повідомити рідних. Через два дні передзвонила знову і тільки тоді з’ясувалось, що хлопчина оформив перевод лише на двісті доларів.
    Одного разу мене здивувала «боска», бо поцікавилась чи є в мене родичі в Америці? Я відповіла, що родичів не маю, але зваживши, як місіс Глок телефонувала і просила господиню назвати все, чим та мене годувала, а про Надійку не потурбувалась, зрозуміла, що мене хтось-таки опікав. Хто ж це? Хто? Чому вони знають про мене, а я їх не знаю? І якщо в мене дійсно тут є родичі, які знають мене, то чому б не зустрітися по-родинному? Відповідей я не знаходила, а заморочуватися на цьому не було ні сил, ні бажання – не хочуть зустрічатися, значить ставлю крапку і витрачаю сили на роботу, роботу і ще раз роботу, хай їй лиха година, тій роботі!
    Після свята роботи поменшало, «боски» почали скорочувати свої чисельні армії прибиральниць і тоді Джо – водій мікроавтобусу, відвозив жінок в Монсі до інших «босок». Там були інші правила і найму житла, і оплати роботи, бо містечко було значно більшим за селище хасидів.
До середини літа сяку-таку роботу «боска» мені ще давала, але коли випало працювати в будинку її подруги щодня по п’ять-шість годин, зрозуміла, що скоро і мені можуть відмовити. Невдовзі це таки сталося.
    Місіс Глок покликала мене до себе і цього разу навіть вийшла з двору, а біля двору вже стояв Джо зі своїм мікроавтобусом. В кабіні мікроавтобусу, поряд з місцем водія, сидів смаглявий чоловік з худорлявим і наче віспою подзьобаним обличчям. Як тільки «боска» почала говорити, що я гарно працюю і вона мною задоволена, я зрозуміла, чим закінчиться кінець цієї розмови. Слова місіс Глок перекладав Джо, та слухала його неуважно, бо саме вирішувала, що ж робити далі. Мене обурювало не те, що не стало роботи, а те, як за мене все вирішували: «Зараз ти разом зі Джо поїдеш до твого помешкання,
                71

збереш речі і сьогодні ж він тебе відвезе...» Я відповіла, що подумаю, але місіс Глок ні часу на роздуми, ні місця на сьогоднішню ніч не давала.
    «Треба залишитись, треба залишитись, треба залишитись!» - билася в скронях думка, і я вже почала обмірковувати свій наступний крок та, щоб виграти час, розпочала переговори з  Джо, але, зрештою, від його послуг відмовилась. Місіс Глок такого не очікувала і встигла зателефонувати хазяйці, поки я дійшла до свого помешкання. Діна була доброю жінкою, але не вважала за потрібне йти проти місіс Глок, бо та оплачувала їй кожне арендоване для своїх робітниць ліжко. Тож відмовляючи, вона через кожне слово вибачалась і згадувала мою вже в минулому «боску». « Я в глухому куті, що робити не знаю, навіть оселі на ніч не маю, допоможи, Господи!» - звернулася подумки до Всевишнього, а потім запитала: «Діна, хто в твоєму домі господиня: ти чи місіс Глок?» Це була, дякувати Богові, саме та кнопка, яка перемкнула червоне світло світлофора на зелене, а нову «боску» знайшла собі сама, бо самостійно працювати на той час ще не була готова.
Одна з моїх клієнток, в будинку якої прибирала щоранку, працювала в місцевому санаторії для породіль, тож вирішила запитати в неї відносно роботи в цьому закладі. В санаторії вільних робочих місць не було, але Малка запропонувала себе в якості моєї «боски». Ми дійшли згоди і почався новий етап мого життя на чужині.
    У маленькій напівпідвальній кімнатці будинку навпроти центральної синагоги, ми жили втрьох: одна – кандидат наук із Саратова і двоє інженерів з України. Кімнатка була настільки маленькою, що моє ліжко знаходилося в другому ярусі біля невеличкого віконечка, куди ніколи не потрапляло денне світло, але надходило свіже повітря. Тут нам весело жилося! Доволі часто після роботи до нас приходили в гості жінки з Польщі, Естонії, Казахстану, Росії і сміх у кімнаті не вмовкав. Згадували цікаві та смішні історії з минулого
               
                72

життя на Батьківщині і від сміху боліли щоки. Саме тоді мені згадалися сни про павука, про хлопчика, який ловив метелика на зеленій галявині біля двоповерхового будинку, згадалося і обличчя того чоловіка, котрого бачила  уві  сні, а також нашу з ним різномовну розмову. Згадала і знову забула. Восени Настя вирішила повернутися до своєї родини в Саратов, бо там на неї чекав маленький синочок і чоловік наполягав повернутися якнайшвидше. Настя привозила на виставку до Чикаго роботи місцевих умільців. Виставка пройшла з величезним успіхом, всі експонати були розкуплені. Упорядники виставки подарували росіянці навіть великого гаманця для грошей, а потім того гаманця хтось викрав, ось тому й затяглося Настине відрядження на пів-року – заробляла гроші, щоб розрахуватися з авторами самобутніх виробів. Вже й квиток придбала, але «боска» заробленого не віддавала. Ми не придумали нічого кращого, ніж піти до Настиної «боски» втрьох. Я не хотіла йти, бо вважала, що затія наша марна і користі не принесе, однак таки пішла. Нас не чекали і наша поява – наче сніг на голову, та попри все, хасидка затялась, що грошей не має і зараз віддати не може. Ми рукам волі не давали, але підняли такий гамір, що всі сусіди чули, та пішли від неї, як і прийшли – ні з чим. Насті було гірше, ніж нам з Оленою, бо ми знали на що йшли і, крім того, отримували свій заробіток щотижня, у нас не було вдома маленьких дітей і наші чоловіки не погрожували одружитися на іншій, якщо  будемо зволікати з поверненням на Батьківщину. Спроба допомогти Насті, на жаль, виявилася безуспішною, ми повернулися до своєї кімнати з почуттям побитої безправної бродячої собаки... Пізно вночі, коли вже всі спали, я вийшла на подвір’я і звернулася в молитві до Господа, молилася за Настю і просила допомогти їй.
    Наступного дня все змінилось – «боска» віддала майже всі гроші, бо їй хтось телефонував і знайшов переконливі аргументи на користь Насті, а я дякувала Господа за допомогу. Настя полетіла в свій рідний Саратов, а ми ще деякий час жили вдвох в цій кімнаті, а потім я пішла від
                73   

своєї «боски» і почала працювати самостійно та переїхала до Діни, яку колись довелося вмовляти піти проти місіс Глок і залишити за мною ліжко в кімнаті, де жили приїжджі жінки-прибиральниці. Пізніше сюди переїхала і Оленка з Києва.
    У середині листопада в одному з будинків, де прибирала, зустріла того, кого все життя не могла ні впізнати, ні згадати, ні остаточно забути.
    На невисокій переносній драбині стояла в коридорі й мила лампу. Господиня вийшла на дзвінок, щоб відчинити двері. Поріг переступив вже немолодий чоловік і привітався, зігнувшись в низькому поклоні. Коротке чорне волосся на маківці прикривала маленька чорна шапочка, худорляве смагляве обличчя з ледь видовженим і плавно округленим підборіддям широко всміхалося білозубою посмішкою, а карі очі були трохи сумними, з-під темного светра з малюнком виглядав білий комірець сорочки. Ми з ним були приблизно одного віку. Я відповіла на привітання і доки дивилася на нього, в мене з’явилося відчуття, що в цього чоловіка немає дружини, а темного светра з малюнком і навіть самого чоловіка раніше вже бачила. Дивилася зверху вниз і посміхалася так широко, як робила це в дитинстві, коли зустрічала знайомих, і чому знову навчилася в Америці. У нових білих кросівках та чорних трикотажних штанях, у фіолетово-блакитному фартусі поверх малинового гольфу та жовтих гумових рукавичках, з пристебнутим на грудях наручним годинником на браслеті – виглядала мальовниче, наче новорічна ялинка, і  почувалася легко, невимушено та впевнено.
    Чи довго ми дивилися в очі один одному? Стільки, скільки дозволяв етикет затриматись біля дверей. Він пішов у кімнату до хворої, а я запитувала себе: «Де бачила ці очі, підборіддя, светра?». У тому, що бачила, сумніву не було, але пам’ять мовчала.
     Тільки раптом звідкись випливли і прибились, наче хвиля до берега, кілька слів: «   і побачить, наче вперше...»
                74

    Звідки ці слова? Де їх раніше зустрічала? Запитання вишикувалися стіною, а відповіді забарились... Після огляду хворої лікар (так я вважала) довго розмовляв з хазяйкою дому, розпитував про мене, але чомусь називав ім’я Таня.
    «Знову мене з кимось сплутали», - подумалось, та про почуте ім’я Таня більше не згадувала. Поверталася після роботи в кімнату, де проживало нас кілька чоловік, а в скронях болісним наривом пульсувало: «Де? Де? Де раніше бачила цього чоловіка?»
    Того дня сказала подрузі, що зустріла лікаря в тому домі, де працювала. Приходив до старенької. Він не красень, однак мені сподобався, і, здається, я його вже десь бачила – такі знайомі очі! Можливо бачила молодшим – згадати, на жаль, не можу.
    З нетерпінням чекала наступного тижня, щоб побачити і, можливо, сказати лише два слова: «Добридень!» і «До побачення!»
    Потім щосуботи у вихідний день хтось почав телефонувати в нашу кімнату. Телефон висів на стіні і до нього міг підійти будь-хто, але завжди просили  покликати Таню. Говорили на англійській, тому жінки завжди кликали мене. Я вважала, що до телефону кличуть мою подругу, яка на той час вже працювала в іншому місті, намагалась це пояснити, але незнайомець не брав до уваги моїх слів, натомість освідчувався в коханні.
    Потім почала здогадуватись, хто нас турбує щосуботи і кому саме адресовані слова кохання, але чому «Таня»?
Одного разу поцікавилася його ім’ям і трубка відповіла: «Вагі». Перепитала : «Вагі?» Відповів ствердно: «Вагі». Це ім’я вже десь чула, але у зв’язку з чим – пригадати не вдалося.
               
                75

На палкі освідчення відповісти було нічим, та хіба ж мене вони стосувались? Я маю інше ім’я і знайомих по імені Вагі не пригадую. А здогадки? Інтуїція в решті-решт? На це не покладалась, тому що у здогадки-загадки відповідь могла бути зовсім інша, хіба мало дотепників полюбляють розиграші?
    Страйк мозку продовжувався, клітини пам’яті спали...
Незнайомець тільки освідчувався в коханні, але побачень не призначав і не звертав уваги на зауваження про те, що Таня в нашій кімнаті не живе.
У будинку місіс В., де я працювала, бачили один одного раз на тиждень чи рідше, зустрічались очима, вітались, кивнувши головою, і на цьому наше спілкування закінчувалось. Іноді в його погляді було щось колюче, холодно-неприємне, але я не розуміла, чим це викликано і чому адресовано мені. Згодом телефонувати перестали, про кохання в трубку більше ніхто не зітхав та й у місіс В. довго його не зустрічала.
     А тут ще й сусідка наша – Оля з західної України померла раптово, не хворіючи...Вона, доречі, вже збиралась повертатися до чоловіка.
    Працювала тільки в одного господаря: прибирала в місцевій бані. Всі зароблені гроші зберігала в того ж господаря і ніхто не знав, яка це була сума. Про свої наміри повернутися на Батьківщину вона повідомила господаря і з дня на день очікувала, коли той віддасть зароблене. Не дочекалась... Прийшла одного вечора з роботи, заточилась і жінки, що мешкали разом з нею, ледве встигли стільчик підставити, щоб на підлогу не впала. Тільки й встигла сказати: «Господар чаєм пригостив...»
    Лікар швидкої констатував смерть від серцевого нападу, а поліція цей висновок не взяла під сумнів і додаткове посмертне обстеження ніхто не призначав, бо чоловік був надто далеко, а сусідки по кімнаті давно вже не мали легального статусу, тож засвічувати себе в офіційних протоколах бажаючих не знайшлося.
                76

Тих грошей, що віддав господар, не вистачило  навіть на останню подорож померлої, щоб навіки упокоїтись в  рідній землі, а на кремацію потрібен був дозвіл чоловіка... Ми так і не дізналися скільки ще перебувало тіло покійної Олі на чужині.  Нехай земля їй буде пухом...
    У березні, невдовзі після смерті Олі, мене приголомшила зустріч на вулиці, навіть не сама зустріч, а ті відчуття, які вона викликала. Зима 1996 року в Америці була сніжною, і того ранку ще лежав сніг.
   У старенькому осінньому пальтечку, береті – часів моєї молодості, як звичайно, за чверть до восьмої вийшла на роботу. Вище по вулиці на тротуарі стояв маленький худенький і вже не молодий чоловічок, якого подумки назвала «ряженим детективом», бо вже двічі бачила його на нашій вулиці в коротенькій курточці, вузеньких світло-картатих штанях, в чудернацькій кепці, наче казанок, та ще й з командирською польовою сумкою через плече. Своїм кумедним виглядом «детектив» відрізнявся з поміж чоловічого населення цього єврейського селища. Морозний вітер пройняв його до кісток і поплямував щоки синьо-фіолетовою фарбою. «Задубів бідолаха», - пожаліла наближаючись. Напередодні він крутився біля будинку, де жила покійна Оля, тому дивилася на нього з пересторогою, бо всі ми – приїжджі робітниці – жили тут нелегально.
    Піймавши напрям його погляду, зупинилась. Знизу під’їхав легковий автомобіль і пригальмував на протилежному боці широкої вулиці навпроти мене. Сучасна модель, правда не знаю, яка саме, бо на цьому не розуміюсь, виблискувала новою темнозеленою фарбою і на вулицях єврейського селища була великою рідкістю. З автомобіля вийшов чоловік років сорока, одягнений так, як всі чоловіки тут вдягаються: в усьому чорному і тільки білий трикутник сорочки на грудях.  Пейсів, правда не було, лише акуратна борідка.
    Він голосно і різко покликав «детектива». Від тембру і звуку цього голосу
                77

 забула де я і хто я, забула про роботу, серце переповнилось ніжністю і затріпотіло, мов пташка крильцями. Голова ще навколо своєї осі не оберталась, та відчувалось, що до цього лишилось недовго, і слухаючи свій внутрішній голос, ступила крок назустріч. Це був порив душі, а ноги – тільки інструмент, і було ще миттєве коротеньке відчуття того, що все відбувається в іншому часі і в іншому столітті...
    Зупинилась і довго-довго дивилася на того, хто стояв на протилежному боці вулиці.
    Що йому скажу? Хіба мало схожих людей? Скільки разів мене з кимось плутали...
    Душа моя до нього рвалась, та розум тілом керував...
Я згадала обличчя того хлопця, який в мої студентські роки сказав мені тільки «Добридень» та «До побачення»... Якби ж можна було повернутись у юність, чи в ті – інші часи, ступивши лише кілька кроків через вулицю!
    Провела рукою по обличчю, наче павутину зняла. На мене чекала робота в реальному світі тож і думки повернулись до реалій життя.
    Через деякий час знову побачила його в будинку місіс В. і пізнала лише по голосу, очах, поставі, бо чорна з легкою просіддю борода змінила вигляд обличчя до невпізнанності.
    З цього й почалася в душі моїй пожежа? Ні! Все почалось на засніженій вулиці, коли душа на голос линула? Думаю, що набагато раніше: в минулому житті, в минулому столітті.
    Намагалась пройти там, де він знаходився – це було нескладно і мало природний вигляд, бо після огляду хворої він довгий час розмовляв по
               
                78

телефону на кухні, або з хазяйкою дому місіс В..Прислухалась до звуків його голосу і не хотіла ні про що думати, лише слухати, і слухати, і слухати...
    Пам’ятаю кілька таких моментів, коли почуття реальності ставало хистким, поступаючись на мить місцем дивним образам.
    Він розмовляв з місіс В., обіпершись спиною об край високого столу, випроставши довгі ноги майже до середині кухні. Така знайома картина! Я підходила до нього, щокою горнулась до плеча, його рука обіймала мою талію, голова хилилась до голови, а борода приємно лоскотала і колола щоки... Так було колись і про це знала моя душа, але що зараз мені робити? Що робити з цими спогадами? Що? Що? Що?
    Яке хвилювання мене охопило, коли побачила на його руці обручку! У душі піднялося щось неймовірне, але з почуттями гіркоти та розчарування, доречних в цьому випадку, не мало нічого спільного. Чому так взяв за душу вид обручки на його пальці? Відповіді не знаходила так само, як і тоді, коли вперше побачила обручку на руці мого чоловіка. Можливо, мов коштовні діаманти, збереглися в душі хвилюючі настрої та ніжні емоції, що виникли колись і були пов’язані з історією шлюбу в минулому житті?
    Іншого разу якось підходила до місіс В. з невідкладним питанням. Господиня стояла на порозі кухні спиною до мене, а він сидів на стільчику навпроти, схрестивши напівзігнуті ноги, дивився в мої очі й одночасно розмовляв з місіс В..Вперше бачила його так, наче він когось тримав на колінах.
     Сильна, немов порив вітру, хвиля зупинила мене, ніжно торкнулась, ніби ангел крилом зачепив, і перед очима майнуло дивовижне видіння: присівши на коліно біля його ніг, підіймаю руки до того, кого він тримає – до нашого сина. Любов і ніжність переповнили душу, а я кам’яним стовпом вклякла на відстані трьох метрів з широко розплющеними очима,
                79

напівзомлілою душею й боялася ворухнутись, щоб не розтектись по підлозі всім своїм зовнішнім виглядом... Розум не знаходив пояснень всім цим хвилюючим відчуттям, а душа утвердилась в тому, що знайшла того, кого не могла забути і кого весь час шукала, однак перед розумом вона не звітувала.
    «Так ось кому ти співала на березі Атлантичного океану під час вечірніх прогулянок ті кілька слів: «...я обойду весь шар земной, но я тебя найду...» - здогадався розум.
    Коли господиня повернула голову до мене, ситуація вже була під контролем і реальні турботи реального дня привели душу й розум до спільного знаменника. Після цього випадку не могла дивитись в його очі, бо з моїм обличчям відбувалось щось неймовірне: одночасно сміх і сльози смикали очі, губи й щоки в різні боки. У хвилини глибокого відчаю йшла в дальні кімнати й подумки читала одну молитву, яку знала – «Отче наш...» Приходило заспокоєння, коли ж траплялось розминутись у вузькому коридорі, ховала обличчя, опускала очі і ми відвертались один від одного, але його енергію відчувала так, як відчувають сонце і вітер одночасно.
    У мене склались гарні стосунки з усіма моїми клієнтками, але сердечність і
                80

тепло родинних відносин відзначали тільки стареньких місіс та містера Фаркаш. Містер Фаркаш ще пам’ятав рідну мову матері – українську, іноді ми з ним навіть недовго спілкувались, хоча таке спілкування єврея-хасида з  жінкою-прибиральницею не було характерним для чоловіків цього поселення, котрі побачивши на вулиці прибиральницю переходили на інший бік або низько опускали голови чи відвертались, щоб навіть краєм ока не зачепитись за щось недозволене. Мушу зазначити, що прізвище Фаркаш, коли вимовила його вперше, відгукнулося в душі неприємним почуттям тривоги й небезпеки. Довго над цим розмірковувала, але ніяких пояснень не знайшла, та коли познайомилася з найстаршими Фаркашами, з першого ж дня почувалася з ними, ніби з родичами. Старенькі довіряли мені прибирати в магазинах з дорогим посудом та сріблом, симпатія у нас була взаємна. Щотижня прибирала і в доньки Фаркашів місіс Т.. Роботи там було доволі і в будинку, і в домашній синагозі, що розташовувалась в напівпідвальному поверсі будинку, і навіть в магазині. Прибираючи в будинку, любила, при нагоді, пововтузитись з трьома її молодшими доньками.
                81

    Свої дитячі сни почала згадувати після того, коли якось вночі біля нашого будинку зупинилась одна з пожежних машин, що приїхала до сусідів. Мені було не страшно, хоча всі будинки дерев’яні й стояли надто близько один від одного. Вночі вийшла на вулицю, подивилась на величезні пожежні машини і знову пішла спати. Минуло ще три-чотири дні і згадався той давній дитячий сон про пожежу. Потім пропав сон і почала якось дивно боліти голова –
окремими ділянками. Іноді навіть відчувала пучок направленої енергії саме на ту ділянку, де боліла голова. Траплялось, що навіть на роботу не виходила, таким сильним був головний біль.Через кілька днів після нападу головного болю згадувався якийсь маленький шматочок сну, котрий через день-два доповнювався подробицями. Під час такої напруженої роботи клітин мозку, які відповідали за пам’ять, змінилися смаки. Риба, кукурудзяні пластівці з яблучним соком, капуста броколі, мед, родзинки та низькокалорійні пряники з кукурудзи стали моїми улюбленими продуктами.
   Боячись, що знову забуду те, що спливло з глибин пам’яті, почала
                82

записувати згадане. Поступово згадалось і обличчя чоловіка зі  сну, який розмовляв зі мною  на незнайомій мові таким приємним голосом, і з монологу котрого зрозуміла тільки одне слово «КУЗЕН». Через два-три тижні, згадавши ще далеко не все,  але достатньо,  щоб зрозуміти, що той, кого бачила в будинку місіс В. і незнайомець, що назвався у сні кузеном (так подумала, бо мови не знала і лише одне слово зачепилось за моє вухо), і той юнак, що вітався зі мною, розтягуючи слова і вимовляючи їх з акцентом – мали одне лице. Це відкриття мене шокувало, треба було терміново з кимось поговорити. Раніше навіть уявити собі не могла, що в моєму житті пересічної жінки з безліччю комплексів, вад і повсякденних турбот знайдеться місце для великих пристрастей і скорбот, для загадки і романтичної таємниці. Мені хотілося бігти до нього і радісно кричати: «Це я, я той метелик, що ти ловив на галявині біля двоповерхового будинку і, зрештою, таки піймав, це я бачила твої сни, а ти дивився мої!» 
    Не побігла, але почала розповідати про де-які свої дитячі сни місіс В., господині дому, в якому зустріла того знайомого незнайомця і дуже
                83

вдячна, що й вона і її старша донька Малка знаходили час, щоб мене вислухати. Розповідаючи, заспокоювалась, але повного розуміння того, що відбувається і чому саме зі мною відбувається, не було, а ще дійшла висновку, що всі ці сни тільки для мене, якщо навіть їх і не розуміла. Місіс В., з моєї згоди, обговорила ці проблеми з равином і припустила, що, можливо, мої предки євреї і поховані тут. Ніхто з моїх родичів, які жили в Україні, про закордонну рідню не згадував і про поховання також – така реальність, яку я знала, але про минуле життя розум нічого не знав...І я зважилась просити допомоги в того, хто, на мою думку, міг би пролити світло. Однак моя схвильована розповідь про те, що бачила його у своїх снах ще в дитинстві, враження не справила і цікавості не викликала. Він спокійно вислухав, стенув плечима і відповів, що допомогти не зможе.
    Це ж неправда! Кричуща неправда! Була в цьому переконана, але тільки вибачилась, гордовито підняла носа і відійшла до своєї роботи. Відмови я не очікувала і вже жалкувала, що звернулася до нього. Гнів кипів, мов самовар, і випускаючи пар гніву, злості та роздратування, подумки назвала його
                84

«Ко-зел!», але більше нічого не те що сказати – подумати не змогла, бо всі сердиті та злі слова вмить розлетілись, мов пір’я від вітру.
    «Кожен повинен сам пройти свій шлях» - легким докором вколола його думка. Не здивувалась, зрозумівши думку без слів, але на те, що й мої думки читаються, не зважила, бо геть забула про це. Гнів розтанув, стало ніяково за свою нестриманість, та втішалася тим, що жодного грубого слова не вимовила, а думки, хоч і соромно за них, та вони при мені і, одягнувшись у слово, в люди не пішли. Злегковажила...
     Давно хотіла вибачитись за свій грубий тон, коли ми вітались на вулиці в місті моєї студентської юності, тому наздогнала його вже за дверима квартири: «Пробачте, я розмовляла з вами грубо. Пробачте мені». «Коли? Сьогодні?» - почула несподівану відповідь. «Ні, давно, в Україні», - і навмання назвала рік (дати – моє слабке місце). «У той час я був у Канзасі», - сумно так глянув і попрощався. Мені лишилось тільки гадати, чому запитав про сьогоднішній день, я ж нічого нечемного не говорила. Чому? Не міг же мої думки знати, звичайно не міг, заспокоювала себе.
    «Кожен має сам пройти свій шлях», - що він хотів цим сказати? Що? Хіба я можу знати, який у мене шлях і куди він веде? Коли ж гострі емоції спливли, мов піна, перед очима став пожовклий від старості аркуш з надірваним кутиком і виписані на ньому акуратним почерком химерні пункти чудернацької угоди. Це і є мій шлях? А який в нього шлях? Невже з іншого боку листа, якого я не бачила, щось і для нього було написано?
     Врешті мій розум спромігся осягнути те, про що так довго мовчала душа... Осягнув і вжахнувся, бо заглянув у чорну безодню безумства...
   Що написано пером, того не виволочеш волом – так говорить народна мудрість, і ні скасувати, ні відмінити написане, навіть якщо те писалося
               
                85 

в безумстві, виявилось неможливим. Невідворотне мало здійснитись...
    Востаннє зустрілись через тиждень, коли вже збираючись піти після огляду хворої, підійшов зі словами прощання на російській мові: «До свидание», - потім пояснив здивованій місіс В., що російською знає лише «Здравствуйте» та «До свидание». Це звертання справило на мене таке незгладиме враження, що я навіть слова мовити не могла, а думки розлетілись і поки збирала їх докупи – він пішов і більше в цьому будинку його не зустрічала. Життя й надалі котилось, мов потяг, від однієї зупинки до іншої, невідворотно проходячи шляхом, окресленим в далекому минулому.
    Всі три години, поки прибирала в будинку, в спальні місіс Т. плакала одна з її молодших дівчаток – боляче вдарила великого пальця на нозі. Співчуваючи маленькій, змочила серветку холодною водою і поклала компрес на хворе місце. Дівчинка заспокоїлась і перестала плакати. Поряд з дівчинкою весь час в кімнаті перебувала її бабуся – старенька місіс Фаркаш.
    На столику біля дзеркала у старому чорному футлярі лежали жіночі прикраси, ті прикраси, котрі побачивши вперше, відчула веселе, радісне і дзвінке сп’яніння. Лише від одного погляду на жіночі каблучки й браслети зі старовинного золота з різнокольоровою емаллю та дорогоцінним камінням, на душі тепліло і дуже хотілося згадати те світле й хороше, свідками якого ці прикраси колись були. Здавалося, вони тихенько шепотіли: «Візьми нас, потримай хоч секунду в долонях, ми скучили за тобою», - так запам’яталася перша зустріч з тими старовинними прикрасами.
    У багатьох єврейських будинках доводилося бачити, брати до рук та складати в шкатулки дорогі і не дуже дорогі жіночі прикраси, та ставилась до них так, як ставляться до чужої дорогої чашки – дбайливо і обережно. Чому старовинні прикраси місіс Т. загадково хвилювали і тривожили душу?
               
                86

Тож, коли побачила той старенький чорний футляр з прикрасами, не встояла перед спокусою ще раз ними помилуватися, тим більше, що в кімнаті крім мене була присутня старенька місіс Фаркаш. Подивилась...і закрила футляр, бо чудо не повторилось, минулого разу вони сказали мені все. Стримано і холодно закрила потертий футляр – в одну річку двічі не зайдеш. Місіс Фаркаш підійшла до столика, взяла футляр в руку і запросила мене пройти в іншу кімнату. Старенька йшла попереду і на секунду-другу зупинилась перед відчиненими дверцятами стінної шафи поміж двома дитячими кімнатами, не нахиляючись, простягла руку з футляром в шафу, а потім зачинила дверцята. Я стояла позаду, все бачила і думала собі: «Покладеш, забудеш і сто років не знайдеш».
    Це трапилось в неділю, а наступної неділі попрохала приятельку підмінити мене. А ще через тиждень місіс Т. запропонувала мені прибрати на першому поверсі в синагозі. Сама ж господиня з однією з молодших доньок викликали таксі. Спускаючись сходами, дівча глянуло на мене так, як дивляться діти, котрі не вміють приховувати ні гарного, ні поганого, а гарного в її погляді не було нічого.
    «Дивно, це щось нове, звичайно тут до мене ставились не так. Щоб то означало?» - з’явилось тривожне й неприємне передчуття.
    Пройшло дві години, перш ніж місіс Т. спустилася в синагогу і завела щось незрозуміле: «Поверни коробку, яку ти взяла. Мама все бачила, поверни і я нікому не скажу», - вказівний палець лягає поперек блідих з опущеними кутиками губ широкого рота, сірі відвислі щоки наближаються до мого обличчя, а світлі прозорі очі кліщем вп’ялися в мої зіниці.
«Поверни прикраси, це дуже важливо, я тобі інші подарую, а ці поверни!» - пропонувала  компроміс місіс  Т..
               
                87

    У спокійних і врівноважених ситуаціях я розуміла своїх клієнтів, але в будинку місіс Т. навіть повітря було наелектризоване гарячими пристрастями,
тому навіть знайомі англійські слова розуміла з великими труднощами. Ще не зрозуміла, чого від мене хочуть, але відчула недобре. У моєму голосі з’явились сльози, котрі, звичайно ж, свідчили проти.
    Господиня дзвонить комусь по телефону, і жінка російською мовою пояснює, що треба повернути коробку з прикрасами, які начебто я взяла два тижні тому, місіс Фаркаш, буцімто, все бачила і, якщо я не поверну коштовності, то викличуть поліцію та еміграційну службу.
    Це вже гаряче, так гаряче, що запахло смаленим. У цю мить, коли почали говорити про еміграційну службу, почувалася рибою, викинутою на гарячий пісок. Висилка з Америки в двадцять чотири години в мої плани не входила, бо я не знала законів цієї країни і боялася втратити ті кошти, що тримала в банку.
    У цій екстраординарній ситуаціїя забула, що є Господь, і не згадала того, як два тижні тому старенька місіс Фаркаш ховала футляр з коштовностями. Забула й те, як на початку роботи в селищі зі мною трапилось щось подібне, тоді мене взагалі ні про що не запитували, але в молитві звернулась до Господа, і Він розв’язав вузол недовіри у моєї «боски».
    Передпасхальна вахта в єврейських сім’ях – це частина свята. У цей період за три-чотири тижні до свята все миється, чиститься, шкребеться, щоб ніде не лишилось жодної кришки дріжджового хлібу. Підготовку до свята опрісноків , як згадку про те, що Господь вивів євреїв з Єгипту, завершує господар дому, котрий озброївшись пташиним пером, свічкою і спеціальною дерев’яною ложкою, разом зі старшими синами з молитвою обходить весь дім, підмітаючи пером неіснуючі крихти.
               
                88

    У той напружений час прибирала в однієї з двох сестер Ф. і випадково
стала свідком того, як молодий чоловік діставав зі стінної шафи біля кухні гроші. Він не очікував побачити когось стороннього і моя поява його збентежила. Брат господині, як з’ясувалося, занервував і почав кілька разів поспіль зачиняти та відчиняти дверцята, крутити зелену банкноту в руках і врешті поклав гроші в шафку.
    Стало лячно за себе – бо на кого найперше подумають – на жінку, що приходить прибирати в будинку.
     Господиня місіс Ф. у цей час розмовляла по телефону на кухні, але що я могла їй сказати? Змовчала. Потім працювала ще в одному будинку, а коли поверталася ввечері і зайшла в супермаркет за продуктами, то знайшла свій гаманець спустошеним – пропали всі мої гроші: майже сотня доларів. Гроші витягли тільки мої, а конверти для «боски» залишили. Через перекладача розповіла про неприємності місіс Глок, але про те, що довелось побачити у місіс Ф. навіть не натякнула. Матерільну допомогу місіс Глок не видала, але завалила роботою так, що на сон залишалось лише шість годин. До сестер Ф. продовжувала ходити, але в той інший дім більше не посилали.
    Через кілька тижнів після свята у будинок, де я працювала, зателефонувала моя «боска». Розмову чула і старша донька господарів: дівчинка була так здивована почутим, що навіть голосно назвала моє ім’я.   
    Поки дівчинка, приклавши разом з матір’ю вухо до телефонної трубки, слухала співрозмовницю на іншому кінці дроту, я дивилася в її очі і розуміла, що розмова стосується крадіжки грошей у будинку однієї із сестер і мене звинувачують в причетності до цього. Жодного слова ніхто не сказав – це були тільки мої відчуття. Після дванадцятигодинного робочого дня прийшла до «боски». На веранду вийшли син і старша донька, забрали конверт і мій
               
                89

тижневий лист-наряд, віднесли все в будинок і повернулися на веранду.
Дівчинка сіла навпроти мене, а хлопчина вмостився на сходах і вони почали старанно вивчати кожен міліметр мого немолодого й стомленого обличчя. Очі хлопця горіли немов у мисливця, що надибав здобич, а я свої очі прикрила і подумки звернулась до Господа, шукаючи захисту і допомоги.
   «Що мені робити, Господи? Мене ні про що не запитують, та й мови не знаю. Що мені робити, Господи! Навчи й захисти, Господи!» Так і сиділа, не підіймаючи повіки, довго сиділа, заспокоїлась і навіть задрімала.
    Дівчинка голосно покликала матір, наголосивши, що я сплю. Мені повернули тижневий лист-наряд, але сестер Ф. там не було. Грім гримів, як кажуть, та зливу Господь проніс мимо.
    У ту гірку хвилину, коли в мене вимагали футляр з прикрасами, я не згадала про Господа, певно, коли вирують нестримні емоції, тоді розум відпочиває.
    Простих слів: «Я не брала», - тут не розуміли. Думки сахались в різні боки, та виходу не знаходили. З потаємною надією, що в справу втрутиться той, кого зустрічала в будинку місіс В., запропонувала зателефонувати їй, але й після цього продовжували трясти переді мною телефонною трубкою: «Емігрейшен! Емігрейшен! Поліція! Поліція!».Остання капля переповнила терези мого терпіння, стриманість лопнула мильною бульбашкою, сльози висохли вмить, а голос задзвенів такими високими нотами, про які навіть не здогадувалась. Чого я тільки не наговорила! Всі слова літературні, але всі вони були прокляттям на цей дім, на всю сім’ю. Прости, Господи, мій гріх! Маленька дівчинка не заплакала – завила пораненим вовченятком, не розумом – душею відчуваючи те страхіття, яке творилося в домі.
    «Викликайте, будь ласка, поліцію, викликайте емігрейшен, та не забудьте й
                90


перекладача запросити, бо говорити буду рідною мовою.
 Свої гроші заробляю ось цими руками і мені досить. Ви не мали нарікань тоді, коли прибирала в ваших магазинах, і я не говорю, що ваша мама не при своєму розумі, якщо стверджує таку нісенітницю. Я також єврейка і Господь у нас один!» - всіма силами легенів намагалась привести до тями сторону, яка нападала.
   Оце так метаморфоза! Ще кілька днів тому ледь оговталась від шоку, коли місіс В. припустила, що мої пращури євреї. Тепер же з надією чіплялась за цю хистку соломинку, але вона видалась надто тоненькою, щоб витримати все те, що начіпляли на мене. Тим часом до будинку зайшли чоловік та жінка. Тиск посилювався і телефонна трубка все ще танцювала перед моїм обличчям. Кілька разів намагалася сказати, що, можливо, місіс Фаркаш взяла ту коробку з коштовностями, а потім забула, але щось ніби припнуло язика, так, зрештою, я цього й не озвучила.  Погрози обридли, а до того, що говорила раніше, додати було нічого, тому, застібнувши куртку, попрямувала до дверей. Та де там! Мене схопили за руки, а двері передбачливо закрили на ключ – не випускають.
 Не випускають, то й поспішати не буду! Дістала сигарети, зручно влаштувалась біля кухонного столу і з величезним за-до-во-лен-ням почала смалити.  У мене ще тремтіли руки, текли сльози, але криза була позаду. Можливо до цього доклала зусилля і та пара, що прийшла, однак місіс Т. охолола і вирішила відпустити мене для того, щоб довідалась про прикраси у своєї приятельки, яка прибирала в будинку тиждень тому, хоча прикраси шукають два тижні.   Це була не краща моя ідея... У божевільню потрапиш – сам збожеволієш. Не чекаючи платні за роботу, проклинаючи весь цей рід, вибігла на вулицю, плакала й молилась: «Господи! Тільки ти знаєш, що не брала прикрас.
                91

Захисти мене, Господи! Нехай твоя караюча десниця буде над цим домом, над цією сім’єю!  Я прокляла їх в гніві, прости мій гріх, Господи!»
    Так тоді волала до неба, до Бога. Пройшов час, приніс зміни, змінив і мене. На сьогоднішню мене звернення було б значно коротшим: «Прости їх, Господи і допоможи владнати!» Але того вечора ходила вулицями, поки не виплакала всіх сліз, поки на зміну відчаю та безпорадності прийшло заспокоєння. Іноді крізь сльози, біль і гіркоту пробивалась до моєї свідомості коротенька, наче обірвана фраза: «Коли пропаде вкрадене...», звісно, пробитись не змогла, та цього разу пам’ять її втримала.
    Зайшла до приятельки, але та, на щастя, переїхала в інше помешкання і адреси не лишила, тож неприємна розмова самоліквідувалась. Увечері знайшла нашу кімнату перевернутою шкереберть – тут пройшов тотальний обшук. Обшукали всі ліжка, сумки, тумбочки, матраци і коробки, обшукали тоді, коли вдома нікого не було. Хазяйці квартири не стали нічого говорити, боялися, та й чи змінило б це щось? Заспокоївшись, пізно увечері згадала, як місіс Фаркаш зупинилась біля стінної шафи. Вранці зателефонувала до місіс Т., але подальшою долею коштовностей не цікавилась: чи вони знайшлись, чи поїхали в хімчистку, чи в щурячу нору на сто років потрапили – дарма.
    Через три тижні увечері отримала листа з банку. Іноді мені повертали звідти недійсні чеки, але напередодні чеків не здавала, а в конверті знайшла лист, написаний англійською мовою. Я хвилювалася, у словник дивитися не стала – очима квапливо шукала цифри, та коли їх побачила – світ захитався перед очима. Цифри склалися в таку мізерію, що її навіть на дорогу додому б   не вистачило. Сльози сліпили очі, але зазирнути в словник – і на думку не спало. Колеги з роботи ще не повернулися і зустрічати їх у такому пригніченому стані не хотілося, тому вдягнувшись тепліше , вибігла на вулицю: мокре від сліз обличчя, стрибаючі губи, танцююче підборіддя –
                92


майже індійське безкоштовне кіно для місцевого населення.
    Думки водили танок навколо питання: «Хто і як зняв з банківського рахунку мої гроші?»
    Ні до чого кращого не додумалась, як зв’язати це з несанкціонованим обшуком у нашій кімнаті. Всі документи, ніде правди діти, лежали на місці, але ними могли скористатися...
    Було шкода тих днів і місяців, які прожила в добровільному вигнанні без сім’ї, без дітей. Що скажу своїй сім’ї, та й коли тепер до них потраплю?..
    Гроші повернути не сподівалась, дякувала Господу за те,що сама ще жива й здорова і, можливо, зможу заробити. Це заспокоїло.
    Падав легенький сніжок, а я все ходила й ходила узбіччями доріг, час від часу зустрічаючи чи проводжаючи світло фар.
    Захотілося їсти, але в напівпідвальну кімнатку на чотирьох (іноді п’ятьох) повертатися ще не було бажання. Ноги понесли геть з єврейського селища в Монро в «Макдональдс». Перш ніж йти вечеряти, звернула до того будинку, біля якого в снах мого дитинства хлопчик ловив метелика. Саме в той вечір побачила крихітні сліди від дитячих черевичків, застиглі в бетонній сходинці, певно, більше ніж сотню років тому, припорошені часом і пухнастим снігом.
    Поверталася до свого тимчасового дому в єврейське селище, а слова одне за одним нанизувалися, мов намистини на нитку: «Коли відберуть нажите, а твоя нога прикриє сліди ніг сина...» Це трапилось пізнього вечора в п’ятницю і там колись стояли ніжки мого сина. 
    Наступного ранку наважилась віднести в поліцію заяву про обшук в кімнаті і про те, що зняли гроші з мого банківського рахунку.
                93


    Чверть години пріла біля віконця, підбираючи потрібні англійські слова, поки мене, врешті, зрозуміли, записали до журналу, але коли прочитали принесеного мною листа, почали дружно посміхатись. Поліцейські – люди ввічливі, над моїм глупством не сміялись, лише чемно пояснили, що банк повідомляв про нарахування річних відсотків.
    Я чула, про що говорять, все розуміла, але на радість не залишилось сили. Так і пішла без промінчика посмішки в очах і з порожнечою в грудях.
    Тоскно, сумно і боляче нести в собі стільки трагічного з минулого, та ще й у цьому житті на кожному кроці спотикатись, помилятись і набивати то носа, то лоба. Можливо це чомусь же таки навчило?!
    Я ретельно записувала згадані сни – боялася, що знову забуду. Навесні побачила озеро чи став, вздовж нього широку алею, якою бігла, намагаючись наздогнати тих, хто забрав мою дівчинку, і  роздвоєну березу, і дорогу під гору, і пагорб, де стояв колись будинок схожий на замок, і кімнату з каміном та старовинним міцним столом впізнала. Ту кімнату, в якій дали мені в руки особливий аркуш паперу і де затьмарили розум. В цьому єврейському селищі і в містечку поблизу нього я зустріла своїх знайомих, тих, які знали мене іншу, які не вміли говорити, але були свідками того не простого життя. Низький вам уклін...
    Після обшуку в кімнаті, який вчинила місіс Т., вирішила сховати свої записи за екраном електроплити, що стояла біля вхідних дверей. Ввечері відкрила зошит і побачила загорнуту сторінку там, де можна було дізнатись про мою останню думку під водою в тому минулому житті. Значить той, хто пережив всі радості і скорботи в минулому житті разом зі мною,  хотів знати цю останню думку... Сподіваюсь,  дізнався…
    Невдовзі переїхала в штат Нью Джерсі.
                94


Роботу довелося чекати три дні. Знову я нічого не вибирала і не вирішувала. З трьох претенденток на місце донька господині будинку вибрала мене.
    Так я потрапила в Белл Мід і це були три найкращі місяці мого перебування в Америці. Обов'язки мала не обтяжливі: доглядати за 80-річною Стеллою – веселою, доброю і хворою господинею дому, підтримувати порядок та готувати їжу на трьох. Цей будинок став моєю тихою гаванню, бо не дивлячись ні на важку хворобу Стелли, ні на те, що це  була чужа країна, почувалася так же легко і невимушено, як в дитинстві у себе вдома. Та, зрештою, колись в минулому, в іншому житті, так воно й було. В тому житті, про яке пам'ятає тільки вічна душа, але щоб не завдавати болю, вона своїми споминами не надокучає...
    Щоранку донька Стелли відкривала двері бейсмента і випускала на подвір'я зграйку курей на чолі з червоним півнем. Посипала у дворі курям, парі білих горбоносих гусей, павичам та мускусним качкам. Трійко коників бігало в загоні біля конюшні, дюжина плямистих котиків, кицьок та кошеняток, рудоголовий чорний пес Бранкоф і маленький кудлатий песик, що жив у будинку – таке нехитре господарсво, яким опікувалась Емелі – донька господині дому.
    Одного ранку, коли донька Стелли вже виїхала на роботу, старенька втратила свідомість, відпочиваючи в кріслі. Про такий перебіг хвороби мене забули попередити, тож це виявилося для мене прикрою несподіванкою. Кілька телефонних номерів, залишених донькою – про всяк випадок, на жаль, не відповідали, бо Емелі в цей час була в дорозі. Мовчав і телефон молодшої доньки, але їй залишила повідомлення. Я запанікувала: бігала то до Стелли, то до телефону, та жінка до тями не приходила, тож набрала службу порятунку 911.  Невеликим запасом англійських слів повідомила проблему і
                95


з відчаєм в голосі прохала про допомогу: «Хелп мі, плиз! Хелп мі, плиз! Хелп мі, плиз!» Покричу в трубку, а потім кидаюсь до Стелли – ляпаса по одній щоці, ляпаса по іншій, кличу по імені, а телефон тим часом червоніє – це вже служба 911 розпитує про подробиці і намагається дати мені слушну пораду, але я їх не розумію і знову кричу в трубку: «Хелп мі, плиз!» - потім чимдуж – до Стели, окликаю і трясу, мов грушу. Нарешті Стелла відкрила очі і в цей час на подвір'ї зупинилась поліцейська машина. Тільки-но поліцейські зайшли до кімнати – в дворі вже з'явилася машина служби порятунку. Після виклику служби 911 пройшло не більше шести хвилин, а пізніше і молодша донька приїхала.
    Так відбулася моя друга зустріч з поліцією і добре, що жодного разу не перевіряли документів, бо на той час віза скінчилсь і на території Сполучених Штатів я перебувала нелегально. Поліція – це не відділ еміграції, в цьому мали нагоду переконатись і мої друзі.
    Підібралась весела компанія заробітчан з різних областей України і у вихідний день, при нагоді, йшли відпочивати на природу – в ліс. Люди наші, то й гуляли по-нашому: на імпровізованому столі було  і  випити, і  закусити. Після чарки-другої ставали ще ближчими та ріднішими, серце в грудях не вміщалось, душа, мов пташка, рвалася в небо, а пісня давала їй крила. Заспівувала Галина, Іван з Петром підхоплювали, а Марія з Тетяною вступали за хлопцями. Співали щиро, голоси були гарні, лили сльози за Україною, за рідними степами та ярами, за садками та сім'ями, а коли весь смуток йшов з душі услід за піснею, то вже співали і про кума з кумою, і про таке-інше – веселе та радісно-сороміцьке. Розходилися на тиждень-два кожен до своєї тимчасової домівки сповнені радості, збуджені і наче вмиті чистою росою. Так продовжувалось кілька місяців, але хтось-таки почув ті пісні, однак радість та смуток веселої компанії не поділяв, тож одного разу на
                96


галявині з'явилася поліція. В Сполучених Штатах заборонено розпивати алкоголь і на вулиці, і на природі. Одні заплатили штраф відразу, а на інших справу передали до суду, але наявність віз не перевіряли, бо це обов'язки еміграційної служби, а не поліції.
    З хворобою Альцгеймера Стелла боролася вже вісім років, та недуга прогресувала, тож щоб не почуватися пісчинкою, загубленою в безмежному світі без минулого, за порадою лікаря, вели щоденник, куди записували всі телефонні дзвінки, а також візити рідних, близьких і знайомих, бо навіть імена дітей та онуків хвороба стирала з пам'яті.
    Другий і набагато важчий випадок втрати свідомості трапився зі Стеллою під весняним сонечком на веранді і не в зручному кріслі, а на металевому стільці. Усі ті заходи, які виявились ефективними в минулому, цього разу не спрацювали. Лише кілька мисок холодної води, вилитих на голову жінки, привели її до тями. Слава Богу, що такі екстремальні пригоди траплялись при мені тільки двічі.
    Ввечері, вклавши Стеллу в ліжко, підіймалась на другий поверх до своєї кімнати. Окрім ліжка тут був ще невеличкий диванчик і старовинний секретер, а в малесенькій нежилій кімнаті навпроти під шаром пилу спочивав клавесин. В одному з дитячих снів я сиділа поруч з вчителькою за інструментом і ніжна чарівна мелодія лилася з-під моїх пальців, хтось пояснив, що до чотирнадцяти років мене навчали музиці. В реальному сьогоденні я не володію жодним з музикальних інструментів.
    Два вікна моєї кімнати виходили на схід і рано-вранці мала щастя спостерігати, як невеликий помаранч підіймається з-за обрію, як змінюється колір неба від рожево-золотистого до жовтогарячого, як той невеличкий помаранч швидко виростає в величезну яскраво-сліпучу кулю, а розмиті
                97


в  напівтемряві обриси дерев стають чіткими. Ще не розвіялись ранкові сутінки, а вже прокинулась десь перша птаха й дзвінким співом вітає народження нового дня. Через хвилину-другу до неї приєднується ще одна, потім ще одна, і ще, і ще, а тоді вже все пташине братство загальним хором славить ранок нового дня! Хіба ж тут будеш спати! Іноді біля будинку з'являлася сім'я косуль, одного разу навіть олень підійшов доволі близько, а коли весна вже до літа наблизилась і зеленим листом чорне віття вкрила, до старого вікового клену з величезним навскрізним дуплом прилітала пара невеличких червоних кардиналів. Мені було тут добре!
    Щоранку спускалась на перший поверх крутими сходами поміж двох стін, поручнів на стінах вже не було, але залишилось кріплення для них. (В Україні ці сходи снилися з поручнями!)  Біля кухні під сходами знаходилася та ж  комірчинка, яку бачила у сні на батьківщині.
    Якось розбирала папери біля журнального столику, що стояв на площадці сходів між поверхами, і знайшла невеличку картину – вигляд зверху всієї садиби, якою вона колись була: через дорогу ще один точнісінько такий же будинок, біля нього млин та конюшня, а навколо – поля.
    Душа моя впізнала її, руки обійняли і притисли до серця, як притискають друга після довгої розлуки. Раділа, побачивши цю картину, і не мало значення, що вже ні того будинку через дорогу, ні млина не стало – все пожежа знищила, а поля відійшли до інших господарів. До пожежі в будинку висіла точнісінько така ж картина, але великого розміру – на всю стіну. Після пожежі в Белл Міді старший син Стелли переїхав в Пенсільванію і стара картина знайшла своє місце в новій садибі.
    В Пенсільванію до старшого сина ми їхали машиною: Емелі за кермом, а я зі Стеллою в якості пасажирів. Донька бабусі встигала знайомити з вартими
                98


уваги  місцями. Найцікавішим було Гусине озеро. Тут зібрались тисячі гусей. За кілька кілометрів до озера ми вже не чули один одного – такий стояв гамір, тож їхали мовчки, тільки спостерігали, як з озера підіймались ключі гусей, летіли над водою, потім об'єднувались в довгу стрічку, яка хвилясто спадала донизу і знову підіймалась догори, розпадалась на коротенькі стрічечки або окремі ключі. Одні з них сідали на воду, а інші випробовували себе в повітрі. На пагорбі поблизу озера стояв почорнілий від віку та негоди будинок. Гуси вижили хазяїв і повністю заволоділи територією навколо нього та на луках біля озера. Тільки пара білих лебедів не звертали жодної уваги на галасливих сусідів і спокійно плавали серединою озера.
    Матерелізувався і довгий сарай, який вві сні бачила біля дому моєї бабусі – цей сарай насправді стоїть в Белл Міді біля будинку Стелли. Побитий часом, пошматований вітром та подзьобаний градом сумно похилився облупленими й дірчастими стінами. Ворота конюшні просіли, розійшлися по низу врізнобіч і човгали по землі. В нижчій частині сараю давно вже ніхто не тримає ні свиней, ні собак. Двері   не зачинялись і сюди на ніч ховались гуси, павичі та качки. Якось одна качка вирішила пролізти через діру в стіні, але застрягла, так там і згинула, залишилась тільки купка пір’я та кісточки.
    В одній з нежилих кімнат на другому поверсі була зібрана велика колекція іграшкових коней різних порід та мастей, а стіни прикрашали старовинні фотографії мисливців з собаками, дам в капелюшках та довгих спідницях верхи на конях. Я не розпитувала ні господиню дому, ні її доньку ні про цю колекцію, ні про фотографії на стінах, ні про старовинний секретер в моїй кімнаті, та маленький клавесин в кімнаті навпроти. Донька Стелли Емелі грала на більш сучасному інструменті – куток великої кімнати на першому поверсі займав чорний рояль.
    На подвір’ї Стелли стояла одна шовковиця – стара, зламана низько біля
                99


землі, але ще не померла і кожної весни вкривалась зеленим листом, а величезні клени вже своє віджили і лежали на землі спиляні та безпорадні. Це було схоже на те, що снилося колись – одна шовковиця біля  бабусиного двору і спиляні дерева, хоча реально росло дві шовковиці та й дерев ніхто не пиляв.
















                100


                ПІСЛЯМОВА
                Спогадай увесь той шлях, що   
                ним водив тебе Господь, Бог твій, за ці
                сорок років у пустині, щоб упокорити
                тебе, щоб випробувати тебе, щоб
                довідатись, що в твоєму серці...
                Второзаконня, 8.2   
    Серед старих могил на двох кладовищах в Монро шукала той надгробок з сірого каменю, який бачила уві сні, але не знайшла.
    Потім було селище Белл Мід в штаті Нью Джерсі і дорога до свого дому.
    Пройшло чимало часу, перш ніж Господь дав зрозуміти, що в Белл Міді на Хоместед роуд в ті далекі часи пройшло моє дитинство, а темноокий худенький хлопчик, котрого знала з дитинства, став батьком мого сина, і його гарячі сльози в останній раз безнадійно гріли заспокоєні й холодні Танині руки. Можливо, що всі дівочі мрії про єдиного і неповторного принца – це лише глибоко в душі прихована пам’ять про коханого з тих далеких часів... З Божої ласки побачила і той дім, де душа моя знала щасливі дні, чула сміх сина – це в Монро на 17 роуд, недалеко від Варвіксевенг банку і навпроти невеличкого водограю. В селищі хасидів Кіріяс Джоел біля Монро (штат Нью Йорк) високо на пагорбі на Форест стріт стояв будинок, в якому до пожежі жила моя сім’я. Поблизу в долині на вулиці Севенспрінгс височіє будинок зі старовинним міцним довгим столом і двома такими ж старовинними стільцями з високими спинками та каміном в кімнаті на першому
                101

 поверсі, а підхід до широких дверей цієї кімнати обладнаний пандусом. Тут могла б жити моя бабуся, яку у сні бачила в інвалідному візку.
    Невідомою залишилась та адреса, де лежить сірий камінь з написом англійськими літерами «Таня Ставру».
    Я не запитую, чому так жорстоко вчинили мої рідні – люди, яких любила і яким вірила – питати нема в кого, та запитую себе: «Навіщо? Навіщо було замовляти зливу, коли сама під нею й вимокла? Чому не спалила того заговореного папірця, а зважилась творити суд?» Я шкодую, щиросердно шкодую, що так вчинила, а не віддала все в руки Господа. Можливо, ще першого разу, коли біля озера викрали мою донечку, треба було відкрити своє серце і звернутись до Господа: «Допоможи, Господи, бо я слабка і не маю сили!» Душа моя, певно, це давно зрозуміла, тільки розум опирався, не корився Тому, Хто Всесвіт тримає, бо в скрутні хвилини нинішнього життя не розумом – душею говорила: «Господи, допоможи!» Допомога приходила своєчасно, як колись на вузловій станції в Лозовій, коли вийшла з вокзалу на слизький, вкритий льодом перон, а сильний вітер напнув моє легеньке пальтечко вітрилом і поніс до краю високого перону просто на колію. Підошва на чоботях так ковзала, що зупинитись без сторонньої допомоги було неможливо, але навколо – жодної живої душі, перон пустий і вокзал вже далеко... Тоді з надією звернулась: «Допоможи, Господи, бо сама з цим не впораюсь!» Навіть не знаю звідки з’явився чоловік, бо ще секунду тому на пероні не було нікого! Він легенько взявся за рукав мого пальтечка і ковзання припинилось, а поки я на мить відвела очі на колію, до якої лишилось кілька сантиметрів, він зник...
    Шкодую, що з вини Тані – тієї жінки, якою я була в минулому житті, мій дядечко не мав спілкування зі своєю матір’ю, а його син виріс без бабусі,
                102


що моя бабуся після війни нічого не знала про свого сина. Насправді вона бачила невістку і дітей молодшого сина, які інкогніто на короткий час знімали кімнату в будинку, але бабуся навіть не здогадувалась, ким вони їй доводились.
    Я думаю, що бабуся зустрічала після війни і свого молодшого сина, котрий пропав безвісти під час війни, але він не хотів бути впізнаним. Якось бабуся розповідала, що одного разу в місті на площі недалеко від базару бачила чоловіка без ноги. Борода закривала всю нижню частину обличчя, а низько насунутий на лоба картуз прикривав очі. Навколо чоловіка зібрався невеликий натовп жінок – всі сподівалися почути гарні новини про тих своїх рідних, котрі не повернулися з війни, і по черзі відкривали перед чоловіком долоні, а той читав лінії рук, наче книгу.
     Бабуся зупинилася біля юрби, але стояла досить далеко, коли чоловік запросив пройти наперед і, взявши її руку в свою сказав, що син живий, об’явиться шестидесятого року і поминати його в церкві, наче померлого, не треба. Можливо материнське серце щось і відчуло, бо бабуся сумно додала, що більше того чоловіка не бачила, хоча ходила на ту площу ще кілька разів.
    Влітку 1960 року я зустріла бабусиного молодшого сина – мого дядю, разом з дружиною й сином на пероні станції С., а чим це закінчилось ви вже знаєте.
    Іншого разу бабуся була на відкритій веранді і спостерігала чоловіка без ноги, який не зводив очей з хати й подвір’я, коли проходив вулицею мимо.
    Моя тітка також зустрічала чоловіка без ноги, який назвав її по імені, привітався, а потім почав розпитувати про всіх членів родини і називав кожного по імені. Спочатку вона розповідала, але врешті запитала: «Колю, це
                103


ти?» - впізнала брата, але той відповів, що помилився і пішов, спираючись на ціпок. Ці історії знаю зі слів бабусі та моєї тітки. Хтось з односельців переказував бабусі, що бачив чоловіка з палицею на кладовищі біля могил мого дідуся та мами.
    Довгий час дивувалась, чому в різних місцях зустрічаються схожі обличчя. Спочатку не знала, що то були мої родичі, а коли дізналась, то в намаганні забути те прикре й болюче почуття невиправної провини та розпачу, яке мало не привело мене до самогубства, так перестаралась, що забула все начисто. 
    Та моя рідня мене не забувала... Після смерті мами мене і брата віддали в дитячий садок. Кілька разів в садочку, зі слів бабусі, мене відвідувала незнайома жінка і пригощала цукерками. Жінка наближалась до забору, кликала мене і я підходила до штахетника. Ніхто не знав, хто вона, але потім працівники садочку заборонили їй приходити.
    В старших класах всі починають замислюватись над вибором майбутньої професії. Я не була виключенням і давно вже вирішила поступати на геологорозвідувальний факультет. Бабуся була проти, але я на це не зважала. Та якось влітку на кілька днів у нас зупинились геодезисти. Здається їх було четверо: один чоловік і три жінки. Чоловік мав худорляве смагляве обличчя, сидів мовчки і ніколи не знімав картуза, а дівчата розповідали про життя в польових умовах. Виявляється, що романтики там значно менше, ніж я собі уявляла. Наймолодша з дівчат заочно навчалася в педагогічному – мені було цікаво з нею спілкуватися. Під впливом цих бесід розовий романтичний туман навколо професії геолога поступово розвіявся... Тепер я вважаю, що то були не справжні геодезисти, а мої родичі так допомагали зорієнтуватись в дорослих професіях, і, врешті, в дорослому житті.
                104


    Потім була перша самостійна подорож у велике місто і кузен, який так своєчасно з’явився у вагоні електрички, допоміг знайти житло на ніч...
    У студентські роки під час подорожі додому чи на навчання доводилось чекати потяг на вузловій станції Лозова. Одного разу до мене звернулася жінка, яка сиділа навпроти, назвала мене Танею й почала розпитувати про життя-буття. Я пояснила, що це непорозуміння, але жінка продовжувала розповідати про ту дівчину, на котру я схожа, про її батька – директора підприємства... Жінка була не сама, але її сусідка до розмови не долучалась.  Тонкі риси тендітного обличчя жінки видались знайомими, начебто десь раніше бачила, однак нічого конкретного не згадалось.
    Жінка назвала місто, де ми, нібито, були сусідами. Спочатку все сприймалось, як належне: хіба мало схожих людей, а до того ж ще й двійники бувають – збіг обставин, помилка...
    Та коли пам’ять віднайшла в потайному закутку образ тендітної жінки в шовковій сіро-блакитній сукні з довгими рукавами на пероні вокзалу станції С., впала в око акторська гра. Я дратувалась, бо не розуміла мети розігруваного переді мною спектаклю і, щоб не наговорити зайвого, пересіла на іншу лаву.
    Через кілька десятків років двічі бачила дружину, принаймні я так вважаю, мого дядечка в церкві в Україні. Вперше це трапилось в той день, коли я вийшла наперед, стала перед братами й сестрами в баптистській церкві і звернулась до Господа з молитвою покаяння. Церква була невеличкою, всі знали один одного і вітали мене з цим важливим кроком в житті, та я почувалася стривоженою і колючою, коли повернулася на свою лаву під стіною. Поруч ніхто не сидів – місце було вільне. З лави під стіною на проповідника можна було дивитись тільки повернувшись вправо так, щоб не бачити свого сусіда зліва. Тому, коли я відчула легенький дотик ніби хтось
                105


пригладжував колючки на моїй спині, здивовано повернула голову вліво. Поруч сиділа вже немолода жінка з посивілим кучерявим волоссям, посмішкою ясніли її очі, вуста і навіть зморшки на вродливому обличчі. А в моїх очах майнув переляк. Чому? Хіба ж я знаю... Можливо не готова була  побачити її поруч, але вдячна за той ніжний дотик, за підтримку і співпереживання і вона єдина з моїх рідних, хто привітав мене з цим важливим і нелегким кроком. Я не бачила, коли вона прийшла і коли пішла. До кінця служби переляк пройшов, стривоженість розвіялась, а колючки розгубились.
    Іншого разу ми зустрілися на недільній службі. Вона сіла на вільне місце поруч зі мною. Я впізнала її, ми всміхнулись одна одній та привітались. Хотілося розпитати про те, що мене хвилювало, але йшла служба і я вирішила дочекатись її закінчення, але поговорити, на жаль, не судилося...
    В Сполучених Штатах вже не зустрічаючи кузена в тому домі, де щотижня прибирала, продовжувала подумки спілкуватися з ним. Це було нелегко, бо іноді я не могла розрізнити, де його відповіді на мої питання, а де мої думки та фантазії. Найчастіше запитувала про його батьків, але відповідь завжди була одна: «Ти їх знаєш». Я запевняла, що це не так, але переконати так і не змогла. Моя пам’ять не давала жодної підказки, тож я перестала її терзати і кузена більше про його батьків не запитувала, хоча дуже хотіла їх побачити.
    Сьогодні я би й не запитувала – мені все зрозуміло і я дійсно бачила свого кузена разом з батьками, але це зараз, коли згадалися сни та зустрічі, а на той час з того малого, що згадалося, цілісна картина не відтворювалася.
    Вже в останні дні перебування в Америці на одній зі станцій метро звернула увагу на інваліда, який повільно долав сходи, допомагаючи собі ціпками. Запитала, обігнавши, чи зможу чимось допомогти. Він посміхнувся і
                106


відповів, що все гаразд і допомоги не потребує. Поки розмовляли, дивилася на його обличчя і була впевнена, що раніше вже десь бачила цього чоловіка.
    Вже відійшла від метро, та все ще запитувала себе, чому обличчя здалося не тільки знайомим, але й рідним? Поки думки одна на одну налітали, звідкись ще одна з’явилась: «Я твій дядя». «Певно з моєю головою не все гаразд», - подумалось.
    Все, що трапилося зі мною в Сполучених Штатах Америки не пройшло безслідно...
    Через кілька років зустріла в Україні в церкві чоловіка. Він сидів на окремому стільчику біля вхідних дверей, простенько вдягнений і з двома палицями. Після служби привіталася до нього і наважилась запитати, як його звати і чому раніше не бачила в церкві. Він відповів, що звати його Микола Іванович, а в церкві буває рідко. Глянула на його безпорадні ноги й запитала: «Можу чимось допомогти?»
    «Ні, не треба, за мною заїдуть», - відповів з посмішкою.
    «Таке рідне обличчя! Де ж я бачила його?», - все гадала, виходячи з церкви.
    «Я твій дядя», - наздогнала думка.
Не користуючись своїм даром телепатичного спілкування, геть забуваю про те, що можу розуміти чужі думки без слів. Таке трапилось і цього разу. Не усвідомила, який дядя, а оскільки вголос нічого цього не було сказано, то і я вголос нічого не запитала.
    Пізніше згадала, що бачила цього чоловіка в церкві кілька разів, ловила на собі його погляд, але ось так розмовляла з ним вперше.
                107


    Після повернення зі Сполучених Штатів не один раз доводилось зустрічати свого заморського кузена в різних образах і за різних обставин. Кілька сказаних слів по ситуації – і ми розходились в різні боки кожен в своїх  справах, тільки через де-який час я розуміла, хто це був.
    Врешті я зрозуміла, що попри все заподіяне Танею в тому її житті, що так чи інакше вплинуло на життя родичів, яких навіть і не знала, вони її люблять.   Дякую вам, рідні, за те, що ви самовіддано і з любов’ю стали в проломі за мою душу, дякую за всі ті молитви, якими ви молились, за весь той шлях, який пройшли, щоб і мене привести до Бога.
    Чи доведеться зустрітись так, як зустрічаються близькі люди – з довгою й задушевною бесідою, чи знайдуться відповіді на всі ті питання, що з’явились, на все воля Божа: на те, що було, на те, що є, і на те, що буде; зі смиренням прийняти її – можливо в цьому і є щастя?
    Дякую Тобі, Господи, за всі радості й печалі, які Ти мені посилав і посилаєш, за те, що даєш сили і мудрість пройти всі сходинки життя, за те, що Ти прийняв мене під свою опіку і став моїм Вчителем, Наставником і Поводирем. Слава Тобі і поклоніння!
    Але це тільки половина шляху, іншу половину проходить той, хто в минулому житті разом з Танею переживав радості, печалі й страждання, хто, як і вона, побивався за дітьми, а потім опікувався хворою дружиною. Це шлях душі її коханого чоловіка Альоші. В цьому житті Господь дав нам бути кузенами. Я не знаю всього життєвого шляху кузена, але пунктири наших шляхів переплітались на різних материках і в різних містах немов гілки плюща. В якісь особливі моменти мого життя, коли потрібна була порада, він був поруч і давав пораду, коли потрібна була підтримка, він був поруч і підтримував, навіть якщо я й не розуміла, що він мій брат, мій кузен. Він

                108

відчуває мій настрій і розуміє мою душу. «Хіба це можливо через століття?» - засумнівається хтось. Скажу лише, що можливо, та пояснити нічого не можу, бо розумом не осягнеш тонку і вічну душу...





                2010 рік                Бровари.