Дикий мед Карпат

               

                ДИКИЙ МЕД КАРПАТ
               
                Життя – це роман Бога

   
                Частина перша

        Червнева днина висока, пригожа, ласкава підганяє Адама Радника з бібліотеки додому.  Сонечко уже прищурило вії до західного обрію, теплими золотокосими промінцями обіймає місто Вінницю, тішить людей потоками різних новин, обіцяючи гарний вечір.
    Тролейбус гойднув вусами,  зупинився,  видав легке, Ох!  і…став випускати людей з салону, злегка втомлено зітхаючи.
    Адам, направив швидкі кроки  в бік свого будинку, почті забіг в під’їзд, через кілька секунд, відкриваючи двері квартири, запитав поспішно:
    - Хто є дома? 
    - Я, - відповідає весело мати. – Батько пішов до товариша, буде пізніше.
    - Новини гарні несу, - цілує маму в щічку, весело сповіщає син.
    - Мий руки і … сідай  їсти улюблені млинці.
    - Дякую. Дійсно мої улюблені млиночки. Зараз розкажу щось дуже цікаве. Нині, обідаючи в столовій, почув гарну розмову двох хлопців, що працюють на заводі, правда, в різних цехах і відділах. Говорили, що збираються їхати в Яремче, в Карпати. Вони там були в минулому році, мають охоту знову туди податись. Я перепитав, як це було, а вони  тут же запросили  мене в свою  нинішню  поїздку. Пообіцяв, що подумаю, а сам після роботи поїхав в  бібліотеку, взяв три книжки про Карпати. Вечором почитаю – завтра дам відповідь поїду, чи ні.
    - Карпати – одне з гарних місць на землі. Жаль, що там не побувала. Батько проїздив через Карпатські гори у Львів. Розказував, а в очах зірочки світились від настрою.
    - Поспілкуюсь і я з татом відносно цієї поїздки. По всьому тому, як вони вели розмову, появилась і у мені охота поїхати туди.

                Частина друга

    … Гурт хлопців з десяти чоловік, з міста Вінниці приїхали в курортне місто Яремче під обід. Зустрів їх високий, білявий спортивного вигляду молодий чоловік - спішно пішов назустріч керівнику гурту Антону, сказав світло:
    - Радий бачити вас знову у нас. З приїздом! Як добирались? Добре? Тоді приступимо до того, що вас зараз розселять по кімнатах. О 13-ій годині дня – обід. Після обіду – розкажу як будете відпочивати. Дам розлад екскурсій і всього іншого, що вас тут  чекає.
    … Адам поселився жити з молодим чоловіком по імені Михайло, або Михась. Вікно кімнати виходило в сторону Прута, звідки чулися  музичні звуки. Постояв, прислухався, сказав зітхнувши:
    - Під такі мелодії будемо спати солодко.
    - Атож. Тут все не похоже на наш край. Навіть  відголоски  інші, - мовить Михайло, і, виглянувши з вікна, каже привабливо: - Після торішньої поїздки  мені цей край весь час снився. Мабуть, чекав на мене, бо ми з ним гарно спілкувались і дружили. 
     - Спілкувались?  Ти з горами вів розмову, - усміхається Адам.
     - Було і таке. Через два дні сам станеш шукати гірські вершини, щоб поговорити.
     - Поживемо – побачимо, - відповів Адам, і, притишивши мову, застеріг: - А нас сусіди не чують?
    - Чують. Деколи, коли будемо горланити пісні.
    - А таке може статись?
    - Чому ні? Від настрою співати хочеться. Поживеш, переконаєшся, що кажу правду.
    … Після обіду Борис, інструктор туристичної бази, дав  розклад екскурсій, походів, культурних заходів, вільних днів,  роздав  листки з переліком всього того, як себе вести в горах, куди можна ходити самостійно, і так далі, і тому подібне.
    Адама більше всього цікавили походи в сторону стежки Довбуша, скелі Довбуша, до водопадів і Ватри в нічному лісі. Те, що він поїде у Львів і  Ужгород – це обов’язково - батько сказав, якщо не буде екскурсії до Львова, щоб він сам туди напроситися.
    До самого вечора Адам ходив околицями міста, писав етюди, тішився кольоровою мовою мешканців, які не звертали на нього ніякої уваги, так як місто Яремче, здавна являється центром відпочинку людей  в Карпатськім краї. Як сказав старший інструктор Борис, в Карпати, а особливо  в Яремче, приїжджають не тільки люди всього Радянського Союзу, але і з-за кордону.
    Другий день почався СМАЧНО, так виразився Михайло, бо сніданок був дійсно напрочуд смачним і розкішним.   
    Після такого чарівного сніданку, молода, вродлива жінка по імені Ганна, запросила туристів на екскурсію по місту  Яремче. Її вона почала з давньої історії, а саме - що 200 років тому, тут  були маленькі поселення, які називалось Дора і Ямна. Сюди прибув біглий чоловік, по імені Ярема Годованюк. Згадують, що ніби то він  привертав увагу до  різних людей, яких запрошував в гості до себе, і які стали тут селитись сімейними родами. Назва села Дорна в переводі  – ворота. І дійсно, це місто називають - ворота в Карпати. На висоті більше 500 метрів над виміром  моря, у дуже гарному  природному куточку, на березі річки Прут, яка розтинає дві гори, лежить славне, цікаве і своєрідне містечко, Яремче, в якому проживає 800 чоловік, в основному гуцулів, що розмовляють на своїм діалекті: ласкаво і м’яко.  Славиться місто своєю дійсністю: чарівними красотами пейзажних краєвидів, пам’ятниками культури Природи і людей, та ще й віковічними  чудовими  місцями, які ніде і ніколи не повторяються. Якщо ринутись в  далеку історію Карпат - можна узнати - ці землі належали людям, що називали себе «русинами», або українцями. У населення, що поселялись тут жити, в мово-значеннях лежить український говір, злегка перемішаний іншими виразами.  Відносно того, що значить «гуцул» - ясної відповіді немає.  Одні твердять, що це від слова «кочун», що значить кочівник, то б то, люди, які переселялись жити  з одного місця на друге. Є ще і інші припущення назви цього слова, але … підстав точного його значення не знайдено.
    … Узнавши з екскурсії багато за Яремче, яке в переводі з давнього значить «Вернути назад», Адам записав в своїм блокноті - що його більше всього цікавило. Вийшло так, що Яремче – одно із самих відомих курортних місць, куди можна поїхати в любий період року. Дві гори: Маковецька та Чорногориця – з річкою Прут, являються головними частинами землі Карпат, і  здавна належали тому, хто мав більше сили захопити його для себе. Можливо тому, в мові гуцулів є слова  від угорців, австрійців, поляків. Роки 1900-ті перемішали правду і неправду Карпат, що і привело до руйнування сімей, родин, цілих народів. І як каже поговірка, що все пройде, все минеться – правда  вийде в світ. Після війни 1914 року, і після революції 1917-го, частину українських земель було віддано Польщі. А в 1939 року їх знову повернуто Україні. Далі все помінялось, зажило по-другому, проявляючи себе у всіх проявах життя. За короткий період після Великої Вітчизняної війни, в карпатськім краї пройшли великі зміни. Люди  з новою силою стали продовжувати розвивати свою культуру, навчання, розширяючи промисловість, сільське господарство,  і спираючись на  цінні навики з минулого; відкрили і поширили виробництво різних речей необхідних в житті і в бутті. В Яремче став діяти новий базар, де гості краю можуть придбати самі що не є  багаті і красиві речі - в вигляді килимів, прикрас для будинку, одежі, музичних інструментів,  і все це в колориті  карпатського населення. Адам купив для себе дудку, а батькам - особливого ґатунку килимок для тахти.
    - Завтра подряпаємось по стежці Довбуша  вверх, аж до хмар, - сміється Михайло. – Вторік я там був. Так цікаво, що не розказати. У тебе є фотоапарат, чи ні? – звернувся він до Адама.
- Ні. Не маю. Пізно про це подумав.
- А хто ти за фахом?
- Інженер-конструктор. Малювання для мене хобі. Батьки хотіли щоб я
став художником, а я вибрав друге направлення роботи.
   - Я – працівник будування. У мене є теж нахил до малюнку. Між іншим – я теж закінчував дитячу художню школу.
   - Тоді ми з тобою похожі. Вчився і я на художника в дитячому віці, - сміється Адам. – В Карпати взяв з собою альбом, блокнот і олівці. Іноді у мене ладно виходять картинки виконані пером.
   - Не мішало би мати фотоапарат. Не вийшло мені його купити. Були інші проблеми, - злегка зітхнув Михась..
    - Пізно узнав за цю поїздку. Думаю - саме цікаве залишу в етюдах.
    - Завтра підемо в гору, вершина якої видніється звідси зеленим чубом дерев. З нами піде провідник, якого звуть Яків. За нього мені розповідав хлопець, що працює тут екскурсоводом. Дорога не легка. Щоб дібратись туди потрібно не тільки мати силу, а ще й бажання знайомства з історією Олекси Довбуша.
    - Читав  за нього. Раніше, коли вчився в школі в предметі історії значилось ім’я цього опришка. Поважають його мешканці цих країв, героєм славлять. Його іменем називають дітей, пишаються тим, що він стояв за бідних, за тих, хто кусок хліба заробляв великим потом, - перегортає альбом, говорить Адам.
    - У мене є книга написана за героїв Карпатських земель. Там мається повість посвячена Довбушу. А ще, у  мене є коротенько   записане, що  чув і бачив в минулому року, коли тут побували. Вечором розкажу  більш поширену біографію Олекси. Цікава. Виняткова і навчальна.
    - Дякую. Послухаю з настроєм, бо коли веде мову екскурсовод, частенько не все ясно сприймається.
     Вечір прийшов в Яремче, не похожий на подільський, в нім грали барви чогось незрозумілого для Адама, ніби хтось розлив в західній частині неба різнокольорові  фарби, які мішались, малюючи дивну картину, де зливались  верхи гір. Спішно взявся за олівець. Руки вміло залишали на папері  пейзажний етюд, де, по його  розумінню все таки він зумів передати нехай і соту  краплини красоти передвечірнього карпатського краєвиду. 
    - Ти що так дбайливо виводиш в альбомі? – запитав Адама Михайло.
    - Те, що закохує мене в цю місцевість.
    - А мене захоплюють дороги, що ведуть тут до неба. І ці дороги  знаходяться недалеко від нас, в цім краєчку землі, де ми тимчасово поселились жити. 
    - І мені здалось, ніби то  звідси ближче до вічного обрію. А він тут неповторний.  Мабуть ні один майстер живопису не зловить і не зафіксує його дійсності. Не можу знайти слів і передати того життєвого відчуття, яке володіє нині мною. Думаю - розкрию руки, мов пташка крила, і …полечу обіймати карпатську місцевість, яка полонить мою уяву. 
    - Віршів не пишу, але люблю, - задумливо мовить Михайло. -  Зараз прочитаю дещо з того, що витяг для себе з книжок. Мене дуже зацікавив поет з цього краю Богдан Антонич. Чув про такого? Хочеш, дещо передам з його поетичного слова. Він мало жив на землі. Чи то випадок, чи то відведено йому таке коротеньке життя, але …  залишив  після себе високий поетичний наспів. Ось послухай. Вірш – називається «Свічка».
                В малій кімнаті стіни, наче руки, 
                Тримають полохливу тишу в жмені.
                Сіріють тіні просиво-зелені,
                Самотня свічка блимає зо скуки…
  А ще кілька рядків про ліс.
                Навчися лісової мови
                Із книг про лисів і лисят!
                Виходить місяць жовтобровий
                Писать елегії на пнях.
                Струмки полощуть срібло тиші,
                В росі купається трава.
                У книзі лісу ніч запише.
                Найкращі і прості слова.
     - Мій товариш Микола Ткачук, декламував його вірші так гарно – серце заходилось.  Мені напрочуд чуйно подобаються  рима і слова поета, - веде мову, вдивляючись в синь простору, Адам.
      - Тоді прочитаю ще один, який називається: - «Черемховий вірш», - усміхається Михайло.               
                Вже ніч нагріта п’яним квіттям,
                Димиться в черемховій мглі.
                І букви наче зорі світять,
                В розкритій книжці на столі.
                Стіл обростає буйним листям,
                І разом з кріслом я вже кущ.
                З черем черпаю – з книг столистих
                Рослинну мудрість вічних пущ.
    - Дякую за приємну розмову. Я так не можу бачити світ наш, як бачив він.
    - Я же не можу їх читати так, як читав мій вчитель Іван Романович. Він родом  з Карпатського краю.
    - Люблю розумних людей., - горне слово Адам, і, злегка задумавшись, звернувся до Михася:  - Ти обіцяв розказати за Олексу Довбуша.
     - В чім річ. Всідайся в крісло, підемо розмовами в життя цього чудового опришка. В минулі році мені про нього розказала одна жінка з цих місць. Живе вона в Яремчі. Купив я у неї чоловічу вишиванку, а ще приглянув рушники. Вона запросила до себе, сказала, що там я можу вибрати, який мені більше сподобається. Так я і зустрівся в житті  з цікавою жителькою землі, по  імені Текля. Їй 60 років. Вона ще працює - продає різні вироби одягу і прикрас на базарі. 
    - Де б я не бував, завжди знаходжу собі приятелів, друзів, товаришів, з деякими уже зустрічався, з іншими – підтримую письмову розмову, то б то, пишемо один одному довгі  листи. Приємно знати, що хтось за тебе думає, чекає відповіді на твоє написане, та ще й  шле привіти, - радісно мовить Адам, присуваючи до столу стілець.   
    - І у мене таке трапляється, - продовжує  розмову Михайло. –  Коли гостив у Теклі Богданівни -  їв у неї пироги з грибами, попросив аби розповіла за Довбуша. Передав, що екскурсоводи дають довідку за його життя дуже коротеньку. Почувши, що хочу більш доцільно узнати за цього відважного чоловіка, жінка зраділа,  вроді би вникла в минуле. Почала з того, що Олекса  був, є і буде героєм цих місць, а ще й великим героєм України. З якого він роду точно – ніхто не може сказати. Одні ведуть розмови, що батько його був ковалем, і молодий Олекса  йому допомагав. Інші толкують,  що його батечко з обіднілого роду, у якого було тільки небагато овець. Праця важка, кріпацька, чорна і негідна примусила і Олексу піти наймитом пасти чужих овечок. В дитинстві він пізнав багато чого поганого – хворів, мав мало сили, ріс тихо, ніколи і нікому не перечив. Та згодом став розуміти, як важко живеться у світі простому люду – гноблення феодалів чулося і бачилося скрізь. В юнацькі роки він став наслухати за опришків - тих людей, які повставали проти свавілля багатих. Що робилось тоді в його голові, не відомо. Мабуть уже в той час зрозумів - далі жити так неможливо, потрібно щось робити, в захист народу.
    - Люди нині сприймають Довбуша так, як було насправді. Він для них ватажок і захисник  - перекладаючи на столі книги і газети, мовить Адам, і, відчинивши ширше вікно, прислухався, заговорив солодко: - Цікаво співає своє річка. Думаю, вона похоже так співала і Олексі.
    - Атож. Я теж ловлю пісенні, живі звуки тутешніх гірських річок, і  задумуюсь в питанні – а як  такі ж  мелодії і розмови  чули люди  в дуже далекім минулім? І знаю відповідь – вони теж слухали, як і ми слухаємо все, що діється і звучить навколо нас. Отож Довбуш  знав і розумів  мову Природи, бо народні оповідання  розказують, що його самого, і його товаришів захищали Гори, Ліси, Полонини. А ще в розмові з Теклею узнав - Олекса у тутешніх людей - «Закарпатський Робін Гуд». Згоден з нею. Народився він в 1700 року. Коли веду мову про ті роки, мрією сягаю в далеке, далеке і,  стає на душі і серці чуйний спомин  і питання -  як тоді тутешньому народу жилось? Мабуть не легко. Тисячі людей не сприймали панського свавілля, ставали воїнами, які вершили чесну справу – вели війни проти своїх гнобителів. Одним із них став і Олекса Довбуш - згодом  ватажок руху опришків. Численність його гурту була не велика, приблизно сорок, а може на десять, п'ятнадцять чоловік більше. В цім бойовім гурту був його двоюрідний брат Василь Баюрак, вірний друг – Павло Орфенюк,  товариші і приятелі, які завжди були поруч. Після смерті Довбуша, загоном почті 10 років керував Василь. Головною зброєю у опришків була БАРТКА, або як її називають – сокира. Проти Довбуша йшли не тільки пани з своїми  озброєними людьми, але і сам Потоцький, з  своєю великою армією. Багато вельмож ловили Олексу, та впіймати не могли. Його люди  трималися гір. У них мались свої полонини, байраки, скелі і камінні переходи, де гурт відсиджувався тоді, як горами і лісами йшли їх пошуки. Може тому існує багато повістей, що Довбуш зі своїми хлопцями в скелях мали  цілі кімнати, де можна було переховатись кілька днів.
    - Одне із таких місць - є скеля, під назвою – Довбуша. Я за неї дещо читав, а ще, мені про неї розказав батько, - тре чоло Адам.
    -  Іноді задаю собі питання, як він зумів зібрати навколо себе, похожих  однодумців. Мабуть розумним і мудрим був. За короткий час  згорнув до купи самих що не є  вірних товаришів, на них надіявся, їх любив, і стали  вони для нього одним сімейним колом. Не кожному дано бути організатором і керівником в рішенні великих задач.  Олекса Довбуш лідер руху опришків, і цього відвести від  нього  неможливо. Опорним пунктом у них були Чорногори. Антифеодальна і національно-визвольна війна тривала тут багато років. До Довбуша, і після нього люди не схилялись перед феодалами в низькому поклоні, йшли у гори, збирались гуртами, нищили фільварки панів і господ, що сприяло поширеному рухові, поступово звільнятись від ярма гноблення. Про Довбуша написано багато, а ще більше  існує народних оповідань, балад, казок, пісень, цілих поем які передаються із покоління в покоління, несуть з собою правдиві і трішки придумані повісті про нього.
     - А пісню, можна сказати народну, і історичну знаєш? – запитав товариша Адам.
    - Гаєм, гаєм зелененьким?  Не пісня –  ціла повість про його життя. Текля Богданівна за неї мені розказала. Навіть трішки проспівала. Там ведеться мова від дня народження Олекси, до кінця його життя. Є така, чи то правда, чи байка, ніби то він любив дівчину, з якою  повинен був вінчатися, та …обставини змусили змінити плани. Так трапилось - Марічка вийшла заміж за Степана Дзвінчука. Тільки Олекса все життя любив Марічку, і ніби то загинув від зрадництва її чоловіка, Штефана.  Живуть ще довідки, як вельможі пообіцяли за Олексу, хто його видасть, отримає  не тільки гроші, але й земельні наділи. Ось і попався на цю вудку Степан. Хто знає, що і  як сталось, відірвати все від дійсності -  не можливо. Відносно Яремче -  є докази, що мати і сестра Довбуша жила деякий час тут, і … до них навідувався Олекса. В  місті Станіславі, нині Івано-Франківськ, про нього ходить багато повістей. А ще, більше розмов літають мов птахи, що Олекса мав багато схованок для добра. Згадують - в одному місці зібрана Олексою велика кількість золота, срібла, прикрас, різних цінностей, і це місце називають Богородчанський склад.
     - Хто знає, можливо і є якийсь склад добра Довбуша. Та … попробуй знайди в цих кручах і скелях те, що він заховав, - усміхається Адам.
    - Про нього складено сотні байок. Навіть нині згадуючи за Олексу, люди передають  що  є дуже цікава історія про чорта, якого малий Олекса підстрелив, про ворону, що вела розмову з ним, про скарб, який він закопав в середині двох доріг і т.п. Все це, скоріше всього, придумано. Хоч можливо дещо і було правдою, бо бути таким здібним керівником як він – потрібно мати  Божий дар. Як це можна підстрелити чорта – не розумію, - сміється Михайло. – А те, що знав  він добре  людей - правда.  Ще одне.  Довбуша убили, коли йому було сорок п’ять років.
     - Як любить казати моя бабуня – поклін тобі за гарну розмову за Довбуша. - Як добре, що я сюди приїхав. На заводі дали відпустку, а місця, куди би податись, щоб з толком відпочити, не підказали. Пощастило мені зустрітись з вами.
    - Між нами є хлопець архітектор. Дивився, як він спостерігав місце побудови курорту Яремче - в очах цікавість, а в рухах радість. Я сам з великим задоволенням сприймаю тутешні побудови.  Дерево тут грає  важну роль. Зайдеш в таке мешкання – а в нім лісом пахне. Люблю все натуральне, - розглядаючи  миску з дерева, яку купив, веде солодку мову Михась.
    - Хочу придбати дещо цікаве  для бабусі і дідуся. Вони у мене заслужили цього. Бабуня завжди, як тільки буваю в селі, де вони з дідусем живуть, веде розповідь, в якій звучать слова навчання молодого покоління. Не просто висловлюється, у неї говір – наука.  Іноді приводить приклади, як не потрібно жити. Для мене, мої дідусь з бабкою – високі вчителі буття земного.
     - Згоден з тобою. Сам не раз спостерігав, прислухався до розмов старших, де живуть цінні уроки для людського буття, - роздільно говорить, ніби вкладає в кожне слово його цінність, розказує, розглядаючи, якісь записи, Михайло.
    - У тебе розклад  екскурсій мається? – спішить узнати Адам.
    - Ага.
    - В розпорядку вечір «Поезії». Мабуть тут живе не один поет, який римами розказує про Карпати і їх красоту. Дивлюсь на пейзажі гір, а сам міркую, як вони виглядять в січні. Мабуть пісенно і ласкаво, бо читав в книгах, що зима тут ворожить погляди.
  - Не великий  я мастак ковзання на лижах. А тим більше спускатись з цих височезних гір. Ні, то не для мене. Тішитись сніговими заносами, бігти наввипередки з вітром, котитись по снігу -  можна. А все інше … зась.
   - Я би попробував спуститись з гори, але не з Маковецької чи Чорногориці. Для мене зима диво-дивне. Змалечку думав про неї. Не міг зрозуміти, що то сніжинки, і чому вони такі різні. Перепитував старших, хто їх виробляє. Годинами дивився, як іде сніг. Навіть записав у своєму зошиті, що сніжинка – являється самим високим створенням мистецтва, - пробує провести олівцем  лінії в блокноті, Адам.
    - Коли вперше прибув у Карпати, думав, що ніколи не надивлюсь і не налюбуюсь ними. Вони ворожать і зовуть до себе. Чарівне тут все: гори, ліси, полонини, річки, водоспади, скелі. Але самими чарівними тут являються люди. Якби ці місця не обживав чоловік, нас би тут не було, - сміється Михась. 
     - Зараз розкажу дещо не про Карпати, а про наше Поділля, - присівши на стілець, киває головою Адам. -  До сусіди Данила  Тарасовича приїздив товариш з Прибалтики. Якби ти побачив як він любувався нашими пригорбками, річкою, горбатими схилами берегів,  ставочками, лісами, долинами, левадами і дубинами - ти би здивувався. В його очах палав вогник щастя, і ще чогось такого, яке приходить до людини з любов’ю до величі Землі. Бачив я, як він пив воду з польового джерела. Підставляв жмені, бризкав на себе, сміявся щасливо, і якось зовсім не так, як це роблять дорослі  люди - він ніби дитина, яка вперше побачила щось для неї невідоме і дуже їй потрібне. А як він вдивлявся в білі селянські хати! Сам знаєш, що значить наше Подільське село. В нім такі чарівні пейзажі, такі дійсні і величні природні красоти, що плакати хочеться від радощів душі і серця. Ідеш стежиною у поле, а навколо лани хлібів, буряків, квітучої різними кольорами картоплі, медові поля репсу, гречки, кукурудзи і т. д. А які гарні по колориту наші сади, видолинки, горбочки! А ліси. Один дубовий, другий з акації, третій змішаний різними деревами. Є у нас ліси хвойні, липові, ясеневі і т.д. Та що й казати – кожен край має свою величність і свою незрівняну красоту. Вчора  написав етюд  тонесенької стежини, що бігла в гору по  лісочку. Років три тому був  в музеї. Там йшла виставка живописних праць. Щось подібне, до тої стежечки, яку я вчора відобразив на папері, бачив в одній живописній картині. Мені тоді так захотілось піти нею туди, куди вона стрімко вбігала.
   - А ти знайди тут таку стежку, і … подайся у гори. Вона тебе потягне в такі хащі, що не виберешся, - весело кепкує над товаришем Михась. 
    - Попробую піти. Не думаю, що стежка тягне туди, де не живуть люди. Раз є її початок, є і кінець.
    - Відносно нашого Поділля, то ти правду кажеш. Ходив я з хлопцями вздовж Бугу. Красоти неймовірні! Ліси казкові. А левади квітучі, і охочі для кохання, - сміється Михайло.
    - Було мені п’ятнадцять, коли  з батьками поїхав в місто Бар. Звідти ми попрямували до Могилів-Подільського. Мене там вразило одне гасло в Будинку культурі, де написані слова Лесі Українки.
                Красо України Поділля,
                Розкинулось мило, недбало …
Вернувшись додому,  перечитав багатенько віршів Лесі, та не тільки прочитав -  зробив з них збірку, де вона пише про красу України. Мені ця робота ой, як знадобилась в школі.
    - Не пам’ятаю, хто написав такі віршові строчки, - мовить Михась.
                Моє Поділля, край мій волошковий
                Розкинулось як велетень казковий.
   А ще є такий вірш, один куплет прочитаю, а ти скажи, як він тобі подобається.
                Прозорі ріки і гаї затишні,
                Поля розлогі, під бездонним небом.
                В садах весною зацвітають вишні,
                А літо пахне молоком і медом.
    - Від твого вірша - запахло нашим краєм. Раз пішла така розмова, послухай і ти кусочок віршика:
                Ти синім небом дивишся на мене,
                Щоб я, бува душею не зачах.
                В моїх ночах – тополь свічки зелені,
                В моїх очах, задумливих очах.
    Ці слова написав поет Григорій Чубаш. 
    - Бач як гарно, коли треба, згадали своє рідне Поділлячко віршовою мовою. В розважальній програмі  для нас значиться вечір «Поезії». Ми повинні не впасти лицем в болото, а прочитати вірші про свій рідненький край, - видає Михайло.
     - В екскурсію нічної ВАТРИ, нам  мабуть включать  легенди, казки, правдиві і придумані, різні історії людей і природи, - перегортає книгу, Адам, і, приглядаючись до неї, каже: - Хотілось би побувати в Ворохті - що значить в переводі – Піднебесся. Перед поїздкою сюди прочитав в журналі, що люди заселяли цей край більше 8000 літ назад. Вченими тут знайдено багато речей з тих років, які ми називаємо древніми.
   - Завтра нам розкажуть  коротенько про Довбуша. Узнаємо і про Білих хорватів, Русин,  Лемків і інших народів цього краю. У мене є товариш, який жив в цих горах до того часу, коли його батьків не переселили в Причорномор’я. За себе веде мову, що  він є РУСИН-ЛЕМКО.
    - Раз пішла така розмова, вернусь до Поділля, нашого Поділлячка, рідного і милого, до своєї ласкавої малої Батьківщини. В Вінницькій області,  у селі Дяківці народився знатний поет України, Михайло Стельмах. Не стану переказувати за нього, мабуть сам знаєш його біографію. Жив він так, як жили діти  тридцятих років нашого століття. Вчився гарно, любив працю, любив сільські благодаті, любив свій найдорожчий для нього край. Зараз я прочитаю тобі його вірш, називається він: - «Поміж березами дівча іде».
                Рожевий схід. Галуззя молоде
                Пісні виспівує привітні.
                Поміж березами дівча іде
                У хусточці блакитній.
                Стою під кленом біля джерела –
                У серце йдуть пісні привітні.
                А дівчина, як молодість, пішла 
                У хусточці блакитній.   
    Слів не багато – а сказано чимало, навіть стільки, що все життя не охопить.
    - Один лектор якось сказав, що кожне окреме слово – філософія, - киває  головою Михась.
    - А кожне окреме слово – роман. 
    - Вірно. Я би до цього не додумався. Не додумався я би і написати так, як пише Стельмах. - Є у мене його книжечка. Невелика, але …. для мене вона багато значить. Мені її подарувала та, яку любив, а вона мене не зрозуміла, - усміхається Михайло.
      - І таке буває. Я не маю його книги, зате маю вирази, які він писав: - Послухай уважно: -  «Із неба лились звуки похожі на далекі дзвони». А ще  - «Дідусь сказав, що то співають лебедині крила».
      … Кудись тихо крокував вечір. Над горами потемніло. Півколом встало небо, зажевріло від заходу сонця, палахнуло над верхами гір, так, ніби хтось хльоснув батогом. А далі стало затихати, дрімати, позіхати.
    Адам прислухався до потоку річки, що ніколи не стихала, витягуючи різні звуки, які нагадували чиїсь довгі розмови перемішані піснями, зітханням і шепотінням. Спати не хтілось, але, він змусив  поставити голову на подушку і піти … в далекі спомини, які поступово зникали, перетворювались у квітучі сни. І тут до нього ніби вернувся голос інструктора, який в перший день перебування його тут, в Яремче, розказав дивну казку, що проливає світ на річку Прут і величаву гору Говерлу. 
 … Наступний день видався тихим, свіжим, добрим і ввічливим. Адам з Михайлом уже стояли біли центрального корпусу туристичної бази, чекали хлопців і екскурсовода, який поведе їх по стежині Довбуша.
    Екскурсію провідник, він же і  екскурсовод,  почав з історії життя славного ватажка захисників бідного люду, Олекси Довбуша. Говорив мало, саме головне і цікаве з його земного буття.
     Перше, що він сказав, що саме значить слово – ОПРИШКО.  Вроді воно іде від слова ОПРІЧ, тобто – окремо, осторонь. А ще слова - ОПРИСК, це значить УЛАМОК СКЕЛІ. А ще – є таке слово – ОПРИСКЛИВИЙ – нестримний, або  дошкульний. Перші опришки появились в 1498 року. А пік їх – 1730-40-ві роки. Загони опришків грабували панів, магнатів, провладних вояків. Вони нападали на маєтки, багаті будинки  купців, навіть фортеці. Зброєю у них служили: барта, арбалети, луки, списи, ножі, пістолі, рушниці і навіть гармати.
     Далі екскурсовод, оглянувся в сторону лісу, мовив лагідно:
     - Наша екскурсія починається від Яремче, далі ввійде в буково-смерековий ліс при горі Маковиця. Продовження її – 4 кілометра. Іти будемо від 2-х, до 3-х годин. Стежина має вигляд кільця - спочатку вверх, потім вниз. Початок її знаходиться в урочищі Дрібка.
     Адам усміхнувся, подумав, чого це потрібно іти 4 кілометри дві, а то і три години. Він не міг уяснити, що саме головне в цій стежині каміння, які в деяких місцях ставали припонами при ходьбі.
    - Підемо? – тихо запитав Адам Михайла, і, зиркнувши на лісний масив
махнув рукою чи то привітання, чи зустріч, чи початок знайомства.
 День був довгим, сонячно-теплим, зранку вмитий росою, а уже  через
годинку, екскурсанти відчули, як важкувато йти такою дорогою: душно,  вроді би не вистачає кисню для дихання, розуміючи, що такий схил, який вони проходять, впирається в те, що чим вище, тим тиск повітря інший. Саме на висоті 800 метрів над морем, є кінець стежини.  Прийшлось відпочивати три рази, бо дехто із екскурсантів просив спочинок.
    Коли дійшли до кінця – зупинились дивним баченням скель.
    - Як тобі такий ракурс? – запитав Михась Адама.
    - Тепер  розумію, чому така стежечка носить назву Олекси Довбуша, -
відповів  серйозно Адам, і, ступив за екскурсоводом, який вроді пірнув кудись у скелю.
    - Ідіть за мною, - почув голос провідника.
    Все було так, ніби Адам попав в якийсь не земний лабіринт. Печери і лази піскові. Тут були великі кімнати, і малі закутки.
    Коли Адама догнав Михайло, вони глянули один на одного, і … тихо засміялись. Навколо чулося: - Ох! Ах! Яка красота і тиша! і т.д.
    Далі був відпочинок, дехто фотографував місцевість, дехто щось записував, а деякі, їх було три чоловіки, почали малювати те, що кому прийшлось до вподоби.
    - Я зроблю пару невеликих зарисовок, - сказав Адам Михайлу.
- А я зберу для себе кілька камінчиків – як пам'ять про Олексу.
Дорога назад була не тільки важка, вона була нестримна, ніби тягнула
вниз, а  бігти по ній не було ніякої можливості.
   - Хоч, не хоч, - сказав Павло, один із вінницьких товаришів Адама, - дотягнув до вершини, дотягнеш і до Яремче.
     Добре приставши Адам з Михайлом зітхнули спокійно, коли перед ними появились будинки туринської бази.
    Зайшовши в кімнату хлопці зразу же пішли приймати душ, не переставали вести розмову, як нині цінно і цікаво провели день: я  Михась  гарно висказався – вбігли в минуле історії Карпатської землі.
    - Екскурсовод сказав, аби дізнатись більше за опришків, потрібно поговорити з людьми краю. Зрозумів, що так воно і повинно бути – своїх героїв більше всього знає народ. У нього своє бачення тої чи іншої людини,  її життя не по книзі – а по тій ниточці, яка снувала буття чоловіка с дня народження, до … останніх днів, - розглядає свій малюнок, пояснює  Адам. – Мені удалось передати історичну цінність і настрій  місця, який поважають і цінують люди землі. А це не просто – тут як не кажи – є кусочок істинної, живої правди героя  Карпат.
  - Я наглядав, як писав етюд Семен Овчарук. У нього гарно вийшло. Можна   
сказати - він знайшов хороший ракурс входу в печеру. Для художника це є саме щонайперше, при тому, коли ти починаєш працю над картиною, чи етюдом.
    - Розумний ти. Жаль що не великий художник. 
    - Я можу зробити зарисовку навмання – побачив, залишив у собі відбитком в пам’яті те місце, яке мені впало в зір. Через  деякий час, я або опишу словами дійсність баченого, або виражу олівцем, чи акварельними фарбами, - перегортає газету, розказує за себе Михайло.
    - Якщо ти такий питливий, то ось тобі аркуш паперу, олівець і … зроби малюнок стежини Довбуша, - ласкаво насміхається над товаришем Адам.
    - Просто. За три хвилинки, буде тобі на аркуші стежина, і ти по ній повинен пройти без зупинки, - регоче хлопець.
    За вікнами кімнати, де весело вели розмову Адам з Михайлом, мінявся великий літній день. Навколо чулися різні голоси:  переговори Прута, усмішка водоспаду, співи пташок і  різні перегуки людських голосів, що збирались у дворі перед головним корпусом турбази.
     Адам поклав на стіл альбом, розкрив його, сказав радісно:
     - Тепер  маю про що розповідати батькам.
     - Та не тільки батькам, - відізвався Михась, - друзям, знайомим, дівчині, яка впала тобі в око.
    - Дівчині? У мене немає постійної красуні. Є, просто знайомі.
    - Ти що, ніколи не закохувався так, щоб голова крутилась? – весело запитав товариш.
    - Було щось подібне, хотілось, щоб вона була частіше біля мене, та … коли вона стала приходити в  мій будинок -  зрозумів – це не та ягода, яка визріла для мене.
    - За неї можеш розказати?
   - Чому ні? Почну з того, що ми з Тамарою познайомились в кінотеатрі. Наші місця були, випадково, поруч. Слова солодкі, розмова привітна, погляди юначі. Затягнула мене ця зустріч в лабіринт любові. Два місяці частенько зустрічались, обнімались, цілувались, а далі вона стала мене випитувати, хто я, чим займаються мої батьки, з якого я роду і т.п. Повір, мене такі питання про неї не цікавили. Для мене Тома була подружкою юності і … все. Трапилось так, що ми йшли з нею недалеко мого будинку, а вона візьми і скажи, що не погано було би її познайомитись з моїми батьками. Я не втямив, чому саме потрібне це знайомство, і  … запросив дівчиноньку до себе. З цього і почалось…
    - Що саме почалось? – усміхнувся хлопець
    - Те, що вона всім стала розказувати, ніби вона моя наречена. Я укоротив ті розмови, дав їй зрозуміти, ніби то, хочу одружитись з дівчиною, якою зустрічався в школі. Думаю, вона мене зрозуміла добре, бо перестала ходити на наші побачення.
    - Серце твоє не забилось болем? – запитав Михайло.
    - Ні. Я не хтів її вразити зразу же. Повів розмову, ніби то шкільний роман мені не дає забутись. Ось і все.
    - А інші дівчата тебе тягнули в любовні чвари?
    - Було дещо. Так… випадкове, чи може просто подобались трішечки. Щоб дуже потягнуло до жіночої спокуси – ні.
   - А  мені одна красуня не давала спокою довгенько. Насилу відлучив від себе. Не знаю, як у мене сталось, познайомився з дівчинонькою, і все у нас пішло по доброму. Вона гарно співала. Одного разу її запросили на сцену, попросили заспівати те, що вона хоче. Вийшла і сказала – що проспіває пісню про кохання, для Михайла. Я тоді був таким щасливим, ледь не запропонував,  щоб вона стала мені дружиною.
     - Бажаєш одружитись?
     - Є думка. Мабуть в осінь, коли батько добудує для мене дві кімнати. Я живу в районі Блідої криниці, у власному будиночку батьківського роду.
    - Не хочеш відриватись від спадщини?
    - Не те, що не хочу – не можу. Так у нашому сімейству призначено - самий молодший з дітей, залишається жити при батьках, щоб зберегти місце прапрадідусів. Наш будинок в три кімнаті, зараз буде з п’яти, та ще й з верандою. В ньому буде два входи, для двох квартир. Якщо моя  дівчина мене любить, то  зрозуміє, що все це для нашого майбуття.
    - Розумні ви люди.
    - Не жалуємось. Мій дідуньо був старостою церкви. А бабця – з роду купців. У нас меблі зроблені по заказу: вигляд мають міського типу з дорогим візерунком. Маються ще живописні картини, хороших майстрів пензлю. Живе в нашім роду віра в добро і благодать  Господню. Ось хто я такий, - неспішно мовить Михась.
    - А дідусь є?
    - Дідуся немає, бабуня живе з нами. Вона тримає в кулачку огород - три сотки землі, яку безмірно любить. У неї квітник, грядки з овочевою огородиною, три деревини, з яких: вишня і дві яблуні. Від бабуні  вчусь жити - як подобає людині на землі. Вона читає книги, пише історію роду, ходить в гурток старшого покоління в центральну бібліотеку міста.
    - То з вашого роду можна писати історичну повість, - весело пропонує Адам.
    - Мені здається, що з кожної людини Землі, можна писати книги.
    - Можна. Так кажуть і мої бабця з дідусем, що живуть в селі.
    - Ти згадував за них, знать вони заслужили, що ти рвешся туди в вихідні дні.
    - Не тільки рвусь, я там гарно відпочиваю. Ніде так легко мається, як у ріднім будинку предків. Якась ідилія, чи можливо солодка родинна радість окутує тебе, де живе твій родинний початок.
    - У мене, в селі жили батьки матері. Нині вони живуть в місті. Зате мамина тітка Наталка мешкає в селі. Іноді мені так хочеться поїхати туди, де долина-вишиванка, верби купаються гілками в водиці, місяченько ночами грається в ставочку з зірочками, а, по осені там справляють весілля, дуже славні, гучні, музичні з традиціями українського народу.
    - Я три рази бував на сільських весіллях. Так танцював, що на другий день боліли не тільки ноги – все тіло просилось полежати.
    - Мій товариш Слав’ян, виходець із села. Якби ти почув, як він уміло веде розмови про сільські устої, ти би залюбувався його мовою. Слухати його можна довгі часи. Якось, зайшов  до нього в гості, а він, розгорнув тему життя людей у сільській місцевості, и ми проговорили половину дня, все про сільську красоту і доброзичливість. 
   …  День мінявся завжди по-своєму: ранок, половина дня і … вечірня пора, яка переходить в ніч. Чи то Адам пристав від походу в гори, чи  може багато інформації прийняв в екскурсії, тільки захотілось йому побути одному під віковічним шатром неба, що яскравими хустками-хмарами укрили казково-ліричні вершини карпатських гір, де кожну мить проходять незнані події, в яких живуть видумані і не видумані історії.  І він, спокійно, ладно і охоче, пішов на беріг Прута, а там, знайшовши маленький видолиночок – приліг у траву, довго дивився в височезний простір Всесвіту, думками ходив в кудись, де діють не зрозумілі для людей віковічні дійсності. І було йому щасливо і легко, що він запланований Кимось, живе на самій красивій планеті Земля. Жити тут для людини - велике щастя.      
    А наступного дня, після сніданку Адам сказав Михайлу, що хоче піти попрацювати на природі.
    - Підгледів  вчора, коли йшли в екскурсію гарне місце: каменюки, смереки, берези і ялини – змішаний лісок, а від нього стежка-ворожка тягнеться кудись, а куди … я розгадаю, - примруживши весело очі сказав, і … махнувши рукою пішов вниз до річки.
    День широкий, світлоокий, пригожий пригорнув Адама, підтримував його  думку, що саме сьогодні він зробить етюди з гори, яка йому в ніч снилась, ніби то вела з ним розмову, що він повинен відобразити її в своїм творчім нахилі.
    Мінливим видолинком тихо попрямував в сторону схилу. Стежинка різнобарвна, грайлива, тонесенька і пружна тягнулась поволі вверх. А ось і каменюка: світла, затишна, романтична. Поряд з нею скала іншого типу: поросла злегка лишайником, мохом, якимись тоненькими квітучими стеблами травиці.  Адам раптом зупинився, здивовано став розглядами велику грудку моху, а в нім якась інша рослина виставила себе протяжними листочками, і … золотистими квіточками. Ось як можуть тісненько жити і дружити рослинки. Мабуть в один час на одному і тому ж місці появилось  зерно трави і моху, і стали вони  жити однією сім’єю. Усміхнувся за витівки Матінки-Природи. Присів на камінь, що витягнувся в вигляді стільця. Розкрив альбом, став розташовувати етюд так, щоб він мав середину листка. Працював десь близько півгодини. Зітхнув з задоволенням, розглядаючи своє творіння. Залишив альбом, попрямував до сіро-срібної скали. Зупинився біля неї, погладив, промовив привітно: - «Доброго дня, добродійко. Я тебе залишив малюнком в етюді. Дякую, за те, що ми зустрілись».
    А чи привиділось, чи насправді було, ніби якась дівчина вийшла на полянку і … махнула йому хусточко. Постояв, прислухався, та … нічого не змінилось, не хитнулось, не промайнуло. Взяв блокнот, альбом олівці, пішов далі, і не пройшовши метрів сто, побачив невелику полонину. Припустив кроки, впав в пахучу траву, покачався, вдихаючи пряні запахи літа, потім ліг горілиць, задумався.  Так він лежав довгенько, згадуючи, як він сюди попав, як  його стріли, які бачення прийшли до нього, і як він мріє прийняти дар Карпат, що стали в його життєвій дорозі близькими і рідними.
    Глянув на годинник, піднявся, озирнувся, сказав сам собі:
    - Потрібно йти назад.
    Піть! Піліть! Піть! Піліть! – пролунало десь поруч його. Недалеко на вершечку кущика сиділа жовто-коричнева пташечка, і, виводила в світ свої високі і натхненні пісні.
    Адам прислухався до її співу, пошукав в пам’яті  яких пташок знає, та, нічого не придумав, повернувся, і, рішив пройтись полониною вниз.
    Під ногами м’якенька травиця, солодкі запахи червневої днини,  концертні співи  птахів, ніжний говір лісу і … гори, що тихо тягнуться до хмар, до простору. Коли полонинка закінчилась, почався ліс. Озирнувся – стежина зникла. Звернув правіше, та і тут її він не знайшов. Тоді  вернувся назад, відшукав місце де сидів, став розглядати все навколо,  і знову попрямував у ліс  … та стежечка  знов десь пропала. Він навіть злегка розгубився. Рішив іти так, як ішов сюди, то б то, вертатись вниз. Пройшла ще одна година, а Адам все блукав і блукав лісом, зупиняючись для роздумів, для того, щоб подумати, де він знаходиться. Постояв кілька хвилин біля якоїсь величної скелі, і рушив навмання, коли перед ним враз появилась інша скеля. Від неї вниз круте урвище, сірі каменюки, а ще нижче, чи то руками людей, чи то природа постаралась, щось похоже на сільський двір. Висока камінна гірка, гарна, обласкана сонцем, вітром і дощами здалась йому хатою. Усміхнувся – таких хат ніде немає. Промайнула думка - можливо це хатиночка для тих, хто живе в скелях: то б то: духах, потойбічних істотах, лісовиках і русалках.
     - Тут я і відпочину, - сказав в повний голос комусь і собі, приліг на широкому виступу скали, ловлячи руками промені сонця, подумав: якщо він не появиться  в Яремчі до вечора, його почнуть шукати. А що, якби вилізти на дерево, і глянути, де знаходяться людські житла. Кинув погляд вверх, засміявся: таке дерево осилити, щоб полізти на нього, потрібен навик. Так він лежав майже півгодини, коли раптом відчув запах диму. Піднявся, потягнув носом - дійсно димок тягне з правої сторони. Схопив сумку, поспішив правіше, а коли димок усилився – зрозумів -  недалеко є житло.
Ще дві хвилиночки ходу і … перед  ним враз прояснилось,  дерева порідшали, посвітліли. Тут він збавив кроки, і мугикаючи якийсь мотив пішов туди, де серед лісу виднівся невелика оселя.
    Лісна побудова показалась Адаму маленьким казковим житлом, бо вона дійсно була такою: дерев’яна, привітна, з світлими віконцями,  квадратним подвір’ям, яке було огороджене тином і воротами. Зупинившись на кілька секунд, розглядаючи місцевість, постукав палкою по тиночку, запитав:
    - Господарі є?
    Із-за хати вийшла молода дівчина, зупинилась, запитала:
    - Щось трапилось?
- Зблудив я. Турист з Яремчі. Може допоможеш вийди з лісу? – заговорив
спішно, підступаючи до воріт.
    - А чому би ні? – сказала дівчина, і пішла назустріч гостеві.
    - Буду дуже вдячний за допомогу.
    - Хвилиночку зачекайте, - спохватилась дівчинонька. – По вас видно, що  втомились. Винесу водички.
    - Втомився. Шість годин блукаю лісом, а він не закінчується, - усміхнувся,
Адам.
    - Тоді заходьте в подвір’я. Сідайте біля столу, - запросила господарка, а сама  поспішила до житла.
    Адам став оглядатись навколо. Як йому здалось - лісний будиночок мав вигляд казково-гостинного: тут була грядка з квітами, камінна доріжка, і ще, чи то хлівчик, чи може якась невеличка побудова, що нагадувала малесенький мрійний затишок. Нічого не придумав, куди попав, а лише  побачив, як дівчина, що здалась лісовою красунею із дикого лісу, вся осяяна сонцем, з довгою косою, в цвітній блузі, і зеленій спідниці,  йшла до нього, несла на дерев’янім підносі миску, дві кружки і … який кухлик, назви якого, він не знав.
    - По-перше, - мовила лагідно дівчина, - мийте руки і … лице. А далі я вас пригощу диким медом і водичкою з джерела. Не дивуйтесь - правду сказала, що будете споживати дикий мед. Здавна в Карпатах люди знають його властивості - його їдять, аби звільнитись від утоми. Він посилює силу людині, дає змогу  іти далі, навіть тоді, коли чоловік пристане геть.
    Розмова дівчини, в лагідній інтонації, її рухи і погляди м’яко стелились обабіч Адама, входили в його свідомість неймовірно чудними словесними потоками, розтягненими в аплікації ніжного творіння Карпатського вислову. 
    - Не знаю як вам і дякувати за все. Я ніби в казку попав, - зітхаючи, мовить хлопець.
    - А я в цій казці хто? – сміється дівчина.
    - Лісова Королева.
    - Тоді будете робити те, що я буду приказувати. Мене звуть Марися, а хто ви?
    - Я – Адам.
    - Що? Адам? У вас ім’я Адам?
    - А у вас такого немає?
    - Є. Та тут випадок зовсім інакший. Ви прийшли  з лісу, а мені в першу мить здалось, що ви чоловік з минулого. Існують такі мешканці в нашім епосі, які виринають з далеких віків, щоб побачити, якою стала земля за довгі літа з початку Світу.
    - Цікаво тлумачите. А коли саме почався Світ для людей, не підкажете?
    - Тільки один Бог знає, як це все сталось. Людям не дано пам’ятати початок життя на Землі.
    - У кожного із народів нашої Планети є свої бачення створення земного життя. Ми з вами українці. Правда, у нас одна мова з атрибутами добавлення чогось від природи, від самої людини, як вона сприймає буття, від  оточуючих її проявів Високих Законів Всесвіту і т.д.
    - Ви звідки родом, і хто ви за фахом? – з цікавістю запитала Марися.
    - З міста Вінниці. Три дні назад приїхав з товаришами в Яремче. Сам я працівник заводу, конструктор. Хоббі – малювання. Сьогодні нам дали вільний день. Завтра ідемо в похід. Підемо в село, в полонину. Обід обіцяли в сільській їдальні. Розказують, що екскурсія дуже цікава і повчальна. Жаль, що не маю фотоапарата. Сам не знаю чому не придбав його до цього часу. Тепер куплю, - сміється Адам, і, зиркнувши на дівчину перехопив її миттєвий погляд, подумав: - А вона дійсно красуня, та ще й не проста, а та, яка вабить тайною своєю меланхолічністю, загадковістю, чимось таким, який не передати словами.
    - В Вінниці не була. Вторік їздила в місто Кам’янець-Подільський. Стільки новин привезла звідти – не перелікувати. Мати каже, що кожне місце на землі своєрідне і добре. А доброту потрібно цінити і любити. Все що має земля в суспільстві з народом – це любов і доброта. Без цього не  існувало би чоловіка.
     - Філософією пахнуть ваші слова. Мій татусь філософ від природи. Працює вчителем в технікумі. А матуся – лікар. З дитинства знаю, що всяк чоловік по своєму - є щось від  природної філософії. В селі, звідки мій батечко, живе дядько Матвій. Йому 75 років. Він похожий на дуба в повній силі. Від нього пахне добротою і цінними розсудками. Коли  приїжджаємо  в село - заходимо до нього.  Він тут же - несе з собою усміх, приємні рухи, добрі слова. Сідаємо вечеряти, і уже знаємо, що до співу північних півнів  будемо сидіти і вести розмови на різні теми. І яку би тему не завели – вона не закінчується, а переходить в іншу. Зоряне небо дивиться на нас, а ми, ще не все розказали один одному. Є поговірка, що … на деяких цікавих і розумних людях світ тримається. Я думаю - на такому як Матвій дійсно тримається наш світ земний, - веде розмову Адам, бере ложечкою мед, приглядаючись, як його солодка золотиста   капелька  довго тримається, поки упаде з ложки в миску.
    - Мій батько, царство йому небесне, вчив нас розуміти життя через призму прожитого народом. Час від часу, люди проживаючи відведені їм роки, залишали після себе те, що їм було залишено від предків,  та ще й від себе. Все це складалось в єдине і земне. Мені слова за минуле пахнуть чимось несказанно цінним.
    - Вибачайте, а хто живе і цім будиночку, - показав очима на хатку Адам.
    - Ніхто. Це хатина лісників. А мій чоловік – один з них. Побудована вона давно, ще мене на світі не було. Тут є сліди мого тата. Я іду сюди, щоб почути його кроки, голос, спів. Він гарно співав. Жаль, що покинув наш світ рано. Було татку всього 35, коли його не стало. А нас у батечка з матінкою було троє дітей. Я сама старша. Жили ми не в Яремчі. Є тут одне село, моя колисонька, моя родина.
    - Ви кажете, щоб почути татусеві кроки, пісні, мову - а як ви їх чуєте?
    - Просто присідаю і вслуховуюсь в окружність. Коли вітер відлітає в високі Чорні гори, коли тихне ліс, зупиняюсь, і ніби впірнаю в особливий спокій, в якому чуються ті кроки тата, які ніколи не зникнуть звідси. А ще тут живуть відголоски його пісень. Я вірю – він мене теж бачить,  а як саме –  невідомо, але знаю - татуньо поруч зі мною, - підперши голову рукою,  розказує Марися.
    - Чудно все. Я теж кілька раз чув голос моєї прабабусі. Не злякався, а присів. і став сам про себе просити, щоб вона приходила до мене. Я її дуже любив, бо як каже матінка, що  я схожий з нею лицем і розумом.
    -  Я теж похожа на бабку і татуся.
    - Марисю, - звертається Адам до дівчини. – А скільки років вашому чоловікові, що він працює старшим лісником, як я зрозумів уже давненько.
    - Це велика і довга історія життя. Він товариш мого батька. Трапилось так, що він прийшов в мою дівочу дорогу, і не вийшов з неї. Мені скоро 21 рік виповниться. Півтора – я замужня жінка. Якби не Богдан, не знаю де і як я би жила. Він не раз помагав матінці вийти з важкого становища. Коли  пішла вчитись  в Яремче, потрібні були кошти. Він допомагав. Тоді саме зрозуміла, що подобаюсь Богдану. Дружини у нього не було. Чому саме – не знаю. По закінченню технікуму  запитав, чи не вийду за нього заміж. Через півроку я переїхала жити в Яремче, у нього власний будинок.
    - Ніхто і ніколи не може знати, як складеться доленька, - так говорить моя матінка.
    - І моя матуся, теж так висловлюється.
    - Мед ваш дійсно допомагає.  Дві ложки – сили прибавилось. А я і не знав за такий мед. Вірніше чув, та не пробував. 
    - Тепер будете знати. Правда, всього знати неможливо. Тому ми різні. Жалію, що не вчилась в інституті. За фахом я вишивальниця. Крім того - працюю  на ткацьких станках, мережу на машинці і т.д.
    - Я купив батькам килим. Приглядався, як він зроблений, та нічого не втямив. Пуховий, кольоровий, м’ягкенький, ніжний - а мені радість.
    - Ха!Ха!Ха! – сміється дівчина.   
    - А де ви берете воду? Криниці тут ніде не бачу.
    - Джерело знаходиться правіше воріт.
    - Водиця у вас дійсно джерельна. Ковтаєш, і відчуваєш природний цілющий дар. Я вперше приїхав в Карпати. За вроду краю чув багато. Три дні – а мені явились такі красоти, що не присняться ніколи. Інструктори і екскурсоводи відкривають нам сторінки цікавої природи Карпат, а ми ховаємо їх слова в розсудок, ахаємо, радіємо щастям.
    - Ви так гарно розказуєте, що й мені охота поділитись. Для мене все тут  дороге і привітне. А чи розказали вам  екскурсоводи  про водоспади, і саме чого вони так називаються? Коротенько? Відносно їх назв, придумані чудові повісті, оповідання, поговірки і т.д. Моя бабуся вела розмови, як і коли утворювались карпатські гори, чого вони так називаються, що то значить полонина, потік, водограй і все інше, без якого не може бути цієї землі.
    - Про це ми чули, але хочеться знати більше.
    - Одного разу, я випадково підслухала екскурсію Ганни Петрівни. Гарно вела мову, та … я б  на її місці добавила би пару байок, коротких оповідань, правдиву і злегка придуману біографію Олекси  Довбуша  і його товаришів.
    Адам слухав Марисю, а сам думав, що не така і проста ця дівчина, як йому здалось.
    - А мені ви розкажете щось оригінально-правдиве і трішки  придумане за   водопади: Прибій, Дівочі сльози, Гук -  та інші водограї і потоки?
    - Вам розкажу, - тихо сказала, і, усміхнувшись, добавила: - Може ви хочете їсти? У мене смажені гриби, запіканка, чай із лісових трав.
    - Якщо так, то несіть запіканку і чай. Ніколи не пив чай з гірських трав, та ще й Карпатських.
    - Хочете, повість про Маковицю?
    - Це про гору повість?
    - Про неї. А ще я вплету в розмову назву деяких видолинків, скель, рослин, сіл, полонин, приток Прута і тому подібне.
    Адам їв запіканку, а Марися, ніби літала над Карпатами, і все розказувала, розказувала, розказувала про все, що привертає увагу людей до дуже  своєрідного, доброго, щирого, історичного.
    - Хочете, розкажу більш широко про смерічку.
    - Дуже хочу, - весело засміявся хлопець.
    - Тоді слухайте. Смерічка схожа з ялиною і сосною, але це тільки схожість, насправді СМЕРЕКА – чудове дерево, без якої не було би Карпатської красоти. Росте над рівнем моря приблизно в широтах 800 метрів і  до – 1700. Висота її сягає до 50 метрів. Гори Карпати покриті смерекою на 60 процентів всієї площі. Її називають Царицею лісу. Коли  густо росте – здається – що вона не просто зелена, а темна. Дерево чистить повітря від пилі, газів, грязі, а  повітря її лікувальне. Живе довго, до 300 років. Без неї Карпати не були би такими живописними і пісенними, бо шум її гілля – це своєрідні мелодійні звуки.  З молодого дерева виробляють музичні інструменти – трембіти.
    - А де ще вона росте, крім Карпат? – запитав Адам.
    - Росте в Альпах, Татрах, і на недалеких землях від Буковини.
    - Про трембіту розкажеш?
    - Аякже. І про неї розповім, бо, не було би такого цінного і своєрідного музичного інструменту, як трембіта.
    - Я не знав, що трембіта з смереки.
    - Щоб виготовити її потрібно багато часу, здоров’я і любові до неї. Спочатку шукають молоде, струнке смерекове  дерево. Зрізують, і залишають на рік, щоб воно набралось силою музики, яка його окружає звідусіль. А через рік приступають робити з ствола деревини ТРЕМБІТУ. Це велика і дуже поважна праця. Жаль, що вам не дають екскурсії туди, де знаходяться такі майстерні, де працюють талановиті люди, в яких душа співає трембітою.
    - Гарно сказала – душа співає, - усміхнувся Адам.
    - Інакше не можна висловитись, коли йде мова про музичні наголоси цього інструменту. Вона здавна живе серед мого народу. Бабуся казала, що трембітою говорили пастухи, коли  під вечір збирались гнати в село табун овець, чи корів. Пізніше – трембіта сповіщала, яка година дня. Її звуками  вповиті всі Карпати, без неї не можна собі уявити цінного і буттєвого в нашім краї. Є навіть казка за неї. Кажуть, що трембіта буде дуже  музичною і звучною, коли її виготовлять з дерева, на яке впала блискавка. Доповнюють - голос в трембіті – це голос від творця Землі.  Довжина її – до 3-х метрів, а вага – до 1, 5 кіло. Мундштук дерев’яний,  роговий або залізний. Вона занесена в книгу Гіннеса, - весело розповідає Марися, поглядаючи на гостя.   
    - Тобі би бути екскурсоводом. Примітив, що не всі екскурсоводи так можуть розповідати за свій край, як ти.
    - Невже? Я коротенько висловлююсь. За наші смереки можна писати вірші, оповідання, повісті і навіть романи.
     - Не знав, що дерево може стати головним героєм  роману, - дивується Адам, і, зітхнувши, добавив: - Ради такої зустрічі з дівчиною, яка співуче і з натхненням веде мову про свій край, можна було би  сюди їхати з насолодою.
    - Що ти кажеш! Це я-то так цікаво розповідаю вам про самі що не є прості речі. Ніхто мені не говорив, що я можу бути лектором чи екскурсоводом. Веду мову саме ту, яка присутня багатьом мешканцям цього краю.
    - Ні. Три екскурсоводи вели з нами екскурсії, і всі вони гарно знають свою землю, але … якось не з таким захопленням ведуть розмови, і не такою мелодією звучать їх слова. Признайся,  вірші пишеш?
    - Ні. Але люблю їх читати. Мій батько був закоханий в поетичне слово, та так, що іноді висловлювався віршами. Я люблю твори Лесі Українки, Шевченко, Богдана Антонича,  Івана Франко і  наших нинішніх поетів. Перелікувати не стану, ти сам знаєш, як нині пишуть ті, хто рифмує слова.
    - А співаєш гарно?
    - Не погано. Якщо стрінемось ще один раз – заспіваю. Але так, щоб ніхто не чув, - сміється дівчина. - А ти вірші складаєш?
    - Ні. Читати люблю, дещо зразу же входить в голову, та … то все так собі - мені до душі скоріше  малюнок. Подивись, що я нині, коли блудив по горах, видав на папері.
    - Тут видна рука художника. Є композиція, грайлива форма ліній, барвиста окружність. Все що потрібно для етюду.
    - Ага, значить ти ще розбираєшся в художніх замислах.
    - Трішки. Я же майстер по вишиванню. Крім того, можу непогано шити.
    - Зараз помацаю сам себе, чи не сплю я. 
    Адам став оглядати свої руки, радісно засміявся:
    - Ні не сплю. Я в Карпатах, близько Яремче, в лісі, де живе Лісова Королева, яка спасла мене від сорому, коли я заблудився в невеликім лісочку, - жартує хлопець, а Марися, тим часом, підливає йому дикого меду в чашечку, показує очима, щоб він продовжив його споживати.
     … Кудись крокуючи горами Карпат йшли події про які так затишно, так охоче і так доброзичливо розказувала Марися Адамові, за край, в якому, по її розумінню жила і живе  історична правда, і самобутня, не впіймана видумка.
    Сонечко прориваючись через вершки буків, смерек, ялин залишало на столі, за яким сиділи Марися з Адамом візерунки від гілля, ніжно торкались їх рук, одежі, голів, обличчя.
    - У тебе на чолі пробігла тінь, і залишила згадку від мене, - задумливо  каже дівчина.
    - А у тебе в косі присів промінь. Зачекай хвильку я його зав’яжу, і залишу тобі на пам'ять.
    Адам встав, зробив два кроки до дівчини, взяв її косу в руки, і тут щось враз ніби пролетіло через все його тіло, якась незнана до цього часу енергія прошила його всього: тихо, ніжно, величаво і так чутливо, що він стрепенувся. Ніколи і ніхто не визивав у душі Адама того незримого  почуття, що заставило його серце співати в ритм  голосом Марисі. Дівчина встала, розвернулася лицем до Адама, всміхнулась так просто и так загадково, що він не втримався, обняв її, пригорнув, поцілував в вуста, і, не відпускаючи, сказав ласкаво:
     - Хто ти, Марисю? Звідки прийшла в мій світ? Що мені тепер робити, і як жити?
    Мовчали гори, мовчав ліс, мовчало надвечір’я, лише не мовчали серця Марисі і Адама, і вони, взявшись за руки стрімко  спускались кривою гірською  стежиною вниз, не розуміючи що з ними: їм було так байдуже до всього того, що огортало їх, і що дивилось їм вслід – знали і відчували – з цього часу вони уже не зможуть жити одне без одного, і світ цей білий і широкий обнімав їх разом одним подихом, одним поривом, одним цілунком.
    А ось і видолинок. Марися зупинилась, тісно притулилась до Адама, провела рукою по його хвилястому волоссі, з ніжністю глянула в його очі, тихесенько заговорила:
    - Знала, що ти прийдеш. Чекала тебе довго, довго. І дочекалась. 
    - І я знав і відчував - мене не даремно потягнуло в гори сьогодні. Там,  в горах, була ти, я  тебе бачив в полонині. А через деякий час, ти  прилинула до мене з глечиком дикого меду, меду для кохання, -  шептав Адам, обіймаючи дівчину, шепочучи:  – Коли ми знову стрінемось?
    - Через день. Ось тут, в цім видолиночку тебе буду чекати, коли сонце стане спускатись в обрій, - зітхнувши, відповіла тихо Марися.
    - Тоді до зустрічі, - ще раз тісно обнімаючи дівчину сказав Адам, і, ступив крок в напрямку річки.
     … В готель Адам повернувся,  коли на землі стемніло, коли густі тіні  заполонили Яремче. 
    - Де ти був? – кинувся з питаннями до Адама Михайло.
    - Шукав свою долю.
    - Що?
    - Кажу, що шукав свою долю. І знайшов. Вона така, яку чекало моє серце.
    - Загадками  мовиш. Може розтлумачиш, що і до чого?
    - Від тепер все моє життя зв’язане з Карпатами, - весело промовив  Адам, і  відкривши широко вікно,  гукнув: - Марися, ти мене чуєш?
    Далеке, чуйне відлуння покотилось по вершині гори, вернулось світлим наспівом до Адама, а він, розкривши руки, обняв його, засміявся весело і щасливо.
    Михайло стояв і здивовано дивився на товариша, потім хитнув головою, сказав чуйно:
    - Кохання, є кохання. Воно приходить навіть тоді, коли ти його зовсім не чекаєш. Я вірно кажу? – звернувся приятель до друга.
    - Вірно, на 110 процентів, - присівши на стілець підтвердив Адам, і, розвернувши альбом показав товаришу етюди, в яких сміялись куточки карпатських гір.
    … Ранком, наступного дня Михась став говорити, що екскурсія, яку сьогодні їм пропонують, невелика, всього на дві години. Тема – близьке знайомство гостей з природою, з цінностями  землі, з поетичним настроєм.
    - Ще один деньок на природі. Ще раз притулюсь до  неї не тільки очима, але і узнаю поширену історичну її дійсність.
- А Павло з Анатолієм самостійно попрямували в гості на полонину   
 до нового знайомого.
    - Нехай ідуть. Це теж свого роду екскурсія.
    - Мене завжди цікавили печери. Є вони і в нашім краї, але … малі, не такі відомі, і не такі старі, як тут.
    - Тобі відомо, яка сама велика печера на землі?
    - Ні.
    - Підкажу. Сама велика печера – Шондонг. Вона знаходиться у В’єтнамі.  В ній ростуть 3-х метрові дерева. Висота її 200 метрів. Там свій  клімат, хмари, річки. Шириною до150 метрів, довжиною,  до 5-ти кілометрів. 
    - Не знав. Тепер буду знати. І стану передавати іншим за саму велику печеру на планеті Земля.
    - Я теж за неї узнав недавно, перед самим від’їздом сюди.
    - Вчора, чекаючи тебе з твого особливого походу в КУДИСЬ, я рішив спуститися  вниз берегом річки метрів 200. Беріг, як беріг. Хтів уже вернутись, та  раптом зупинився. Прут ніби притих, берегова долиночка  розширилася. Переді мною появилась рівнина.  Не роздумуючи, що роблю,  ступив в трави. Враз, мені здалось, що хтось  мене веде в сторону. Пройшов кроків десять і … ахнув – переді мною появилось два кущі, та такі вони незвичні, всі в квітах, з запахом свіжості і солодкого настрою. Перше, що прийшло мені на думку – зірвати кілька квіток в букет.  Не знаю, як трапилось - ніби хтось підказав, щоб я цього не робив. Зірву квіти, вони  через деякий час зав’януть. А на кущі  же – ними  стануть тішитись не тільки люди – вся ПРИРОДА.
    - Ти ще й романтиком гарним буваєш. Запримітив  за тобою милу рису характеру – з роду ти лірично-приємного. Хто в твоїм сімействі ботанік чи природолюб?
    - Дідусь мав охоту бути вчителем природи. Не повезло. Зате після нього в саду залишились рости якісь чудні дерева, які він привіз маленькими кущиками з Києва – дарунок від вченого садовода. Родичі до цього часу згадують дідуня словами подяки за його творчий нахил до рослин.
    - Мої дідусі,  мама і тато люблять вести розмови про природу, яку вони по своєму бачать.
    - Був у мене товариш, який йшов через луг, цілував квітки.  Я примітив, як він плакав, при тому, коли ми в лісі знайшли будинок мурав’їв, який хтось зруйнував. Як могли поправили його, обгородили, підчистили.
    - Від лісу, від мурав’їв вам щире дякую. - Цікаво, куди нас сьогодні поведуть, - перебирає речі в ящику стола, мовить Адам.
    - Куди не йди – все цікаве. Не знаю як ти,  я іноді наглядаю за дітьми, які зупиняються при калюжі, чи потоку річечки, чи, коли сонце враз випускає свої промінці з-за хмар.  Мій племінник, якому сім років,  при наймі розказав, що бачив блискавицю, яка в небі зробила почті коло. Дорослим не зрозуміти дитячі уроки життя. Для діток все в новину: і навкруги, і поруч, тільки ми цього не знаємо.
    - Мабуть будуть щасливими твої діти, бо мати такого татка як ти – щастя.
    - Ха!Ха!Ха! – сміється весело Михась.
    - Пройде час – згадаєш наші розмови. Я радий, що доля звела нас  якраз в Карпатах. Наші приїзди заплановані Кимось давно. Я все це відчуваю Серцем і Душею.
    - Чудний ти якийсь після свого блукання по лісу, - каже,  приглядаючись до рюкзака, кладе  туди зошит і олівець Михайло, усміхається: - Збирайся. Пора іти.
    … В невелику подорож зібралось іти  п’ятнадцять чоловік. Серед них п’ять дівчат, три дорослі чоловіки, хлопці, із них четверо друзів  Адама з Вінниці.
    - Ти де вчора блукав? - запитав Олександр Адама.
- Шукав доленьку.
- Смішний ти буваєш. А я вчора їздив в Ворохту. Не один, нас п’ятеро.
Місто дуже подобалось. Ми там побували на концерті. Якраз в гості до цього міста прибули люди з Чернігова. Змішались українці в однім ритмі танцю. Ми теж не пали духом, пішли в танок. Звідкись появились молдовани,  з своїм ритмом «Молдовеняски». Пісні, музика, говір – а нам потрібно їхати до Яремче. Десь взявся якийсь парубок, сказав, щоб ми не турбувались, він нас усіх завезе на своїй машині, куди ми скажемо.
    - Завіз? – перепитав Адам
    - Аякже.  Прибули ми якраз перед вечерею. Хлопця-русина звати Микола.  Дав адресу, запрошував приїздити до нього в гості. Смішний і … добрий. Ми йому записали номера своїх домашніх телефонів, будемо дружити. 
     - Увага! – полинуло з сторони входу в центральний корпус турбази. – Збирайтесь гуртом, хто готовий в похід, який буде тривати біля двох годин. Станемо  знайомитись з природними красотами берегів Прута: долинами, узліссями, диким садком,  двома джерелами. Далеко не розходіться, тримайтесь в цілому, разом.
    - Як тобі йдеться? – почув Адам поруч голос Олександра.
    - Вільно, - засміявся хлопець, і відвернув гілку куща, що росла поруч з стежиною, сказав смачно: - «В рай ідемо. Ти придивись які приємні тут місця. Коли ми виходили з турбази, Олег Петрович, наш керівник «загону смільчаків», сказав, що описати красоту Карпат не може ніхто – потрібно дивитись на них самому, і запам’ятовувати». 
    … Взамін двох годин мандрівники-туристи  з Яремче, затягнули похід на три години. Зробили, між ходою дві перерви: першою була – біля джерела, де вода криштальна, і місце казкове. Друга – де Прут різко міняє течію: бурлить, клекоче, співає і веде нескінчену повість від дня свого народження, до часу, коли з ним починаєш розмову. А розмову з річко почав керівник туристської групи, він так і сказав: - «Поспілкуйся з нами  Прут». 
    … Після обіду Михась запропонував Адаму:
    - Давай обміняємось спогадами, де ми нині були. Як тобі така екскурсія, що головними героями  стали красоти місцевості, витяги з історії краю, знайомство з багатством Карпатської землі, та ще коротенько, але дуже потрібно – з рослинним і тваринним світом. Як по твоєму, хто він цей екскурсовод, який так доцільно і поетично вів нині з нами спілкування?
    - Він вчитель історії. Узнав від Степана, інструктора бази. А відносно походу, бачу і чую – красоти  Припруття,  прийшлися тобі, як кажуть люди, до серця, - розкладає на столі аркуші паперу, мовить Адам. -  Мені теж сподобалось все, від перших кроків і слів нашого екскурсовода, до того часу, коли він з нами прощався, сказав з настроєм: - «Отримав насолоду розмови з вами, бо то і є спільнота народу, і … урок для поширення своїх знань». Виходить, він і від нас поширює своє бачення світу.
     - Ми від нього, він – від нас.  Тут дійсно природа дуже мальовнича, маю в вигляді територію карпатських земель. Не пам’ятаю хто із дівчат, що йшли з нами в поход, запитав Олега Петровича, за гори Бескиди і Горгани.  Чув, що він відповів? Ні? Сказав, що ті гори дуже гарні з вигляду, з лісистими місцями, де є багато фруктових дерев. Як тобі таке? Йдеш лісом, цілуєш очима чарівні високі гори, а перед тобою чи то сад, чи то гай, чи то ліс.
    - Вершини деяких гір – то є кратери колишніх вулканів. Уяви собі, що  колись  з них виривались на волю потоки вулканічних мас.  Потрібно було задати Петровичу питання, чи не повторяться вибухи цих вулканів в наступному, скажемо, 22-гому столітті, - м’яко мовить, Михайло.
    - Тісно прислухався я до мови Олега Петровича, коли він розказував, що крім фруктових дерев,  там є виноградники. От би попасти туди в похід, - радісно видає своє бажання  Адам.
    - А я би хтів побувати там, де багато джерел, озер, ставків. Закарпаття – це ще землеробство, не просте, а поширене і освоєне. 
    - Після того, як ми відпочили біля співучого джерела, наш керівник торкнувся розмовою до гори Піп Івана. Вчені дивуються, як там появилось дерево Сосна Гірська, і Європейська Модрина.
    - В другий раз поїду в інше курортне місце. Тут є багато курортів, такі як: Славське, Драгбрат,  Воєводино, Хутор Тихий і інші. А ще маються дуже славні старі замки, фільварки, хуторські споруди. В Мукачеві замок Паланок. Один мій знайомий з Вінниці був  там.
    - Бажалось би побувати тут в ніч, коли в горах розгорнеться літня гроза. Мамина подруга Ася, два роки тому назад була в Болгарії. Попавши в гірську місцевість, вони з чоловіком мали велике щастя наглядати грозу в горах. Скільки раз Ася би не приходила до матінки - тільки почне мову до поїздки в Болгарію – згадує нічну грозу і гори, - передивляється свої малюнки, з настроєм говорить Адам.
    - В минулому році прибувши сюди,  в першу же ніч не міг заснути. Мені здалось, що Прут кликав мене до себе, - посміхається  Михайло.
    - При підготовці поїздки, в бібліотеці перебрав багатенько книг. Хтілось хоч би дещо узнати за цей край, - дописує щось в зошиті, Адам. -  Саме тоді стало мені відомо, що тут проростають 50% рослин, які ростуть на всій території нашої Батьківщини. А ще тут протікають  річки України: Дністер, Прут, Тиса і Черемош. Мені дуже хочеться побувати в Карпатах на озері Сеневір. Це озеро – перлина Карпатської землі. Вода в нім така чиста, що там водиться форель.
    - Олег Петрович тішився словами, що Карпати – це легені України. Як тобі таке бачення і відчуття цього явища?
    - Саме що не є щасливе і життєве.
    - А мені бажається побачити диких звірів, які тут водяться, а саме: олені, косулі, ведмеді, вовки та інші, яких ми можемо бачити тільки в зоопарках.
    В двері хтось постукав. Адам вийшов зустрічати гостя, і, тут же видав щирою  радістю: - «Хто то до нас завітав? Та це ж Романчик, наш бойовий товариш з Вінниці».               
  …Над Карпатами плило в кудись велике золотооке сонце, освітлюючи верхи дерев і гір,  робило краєвиди такими загадковими, що всі, хто вперше прибули сюди, дивувались, залишали в пам’яті чисті спомини, думку, ще хоча би разок приїхати в ці місця.
     Ближче вечора Адаму захотілось пройтись берегом річки. Пам'ять потягнулася в минуле, і тут враз здивувався – він ніколи не міркував тут бути. Родились, і діють  плани поїхати в Сибір, в край снігів і сходу сонця. Там, в місті Іркутську живе його двоюрідний брат. А ще йому бажалось і бажається походити цікавими стежками  Криму, який давненько кличе його до себе. Згадав, як був два рази в Одесі, на Кавказі, мандрував полями Сумщини, багатенько разів  купався в Дніпрі. І тут доля повела його в гірський край західної частини  України. При думці за цей приїзд, перед ним став образ Марисі. Він навіть зупинився. Озирнувся, угледів виступ невеликої скелі, що собою освітлювала кусок місцевості. Під ногами попався камінчик. Нагнувся, пошукав, знайшов. Поклав до кишені. Далі стежина пройшлась ближче річки. Нагадав, як про неї розказував екскурсовод, що річенька стрімка, гірська, чванлива, приваблює собою особисту історію, яка веде в ті, незміренно далекі часи, коли створювались землі Карпат. Якщо ввійти в історичні данні, то є одне висловлювання відносно Прута, що з латинського він означає швидкий і вогняний. На жаль в програму не заплановано похід, де родився його  початок. Говорять - ріка дуже цінна, одна із цікавих річок Землі. По течії вона має свої розкішні краєвиди, водоспади, тихі запливи, гомінкі притоки, бурхливі переходи і т.д.
      Раптом Адам зупинився, примітивши круглу галяву. Аж в грудях забилось від чудотворного явища: там в самій її середині, виросла смерека. Тінь від неї довга, тонка, горда. Ступив ближче, провів рукою по траві, вдихнув її запах, тихо засміявся. Блаженство і  радість прилинули до його серця, затріпотіли ніжністю, добротою, солодким спомином свого існування в цім світі. Глянув в бік, де виднілись гори. Захотілось гукнути так, щоб вони його почули. Екскурсовод сказала, що гори Карпати  назвали від слова КАМІНЬ. Він про це знав раніше, але, саме тут, серед гір, коли бачиш вершки їх, стає зрозуміло, що то значить камінь для місцевості, де аж до хмар стоять величаво гірські красоти. Ступив кілька кроків присів на очіпки, вдивляючись в золотисто-оранжеві квіти, але як вони називаються не знав, просто дивився і любувався рослинним світом землі.
      Думка знову понеслась до Марисі. Помислив, потрібно  запитати звідки у неї це ім’я. І тут сам про себе засміявся: він нічого не знає про неї, а уже мріями складає плани  їх майбуття в одній сімейній згоді.
       Коли збирався в поїздку в Яремче, поцікавився історією краю,  згадав,  про ці землі писала Леся Українка.  Вона  поезією розказувала за Карпати, а він уже ходить тут, де щомить звучать і радіють слова - мелодійні слова  мови гуцулів. Якщо ти щось в розмові з мешканцем краю не зрозумів, пояснять приємно і зразково. Чомусь пригадались спілкування з татом, як, перед його поїздкою, радив, щоби син зарання дещо знав за ту сторону, куди  веде його дорога долі. В  одній книзі  вичитав, що ці землі здавна були смачним куском для багатьох європейських держав. А ще він при навчанні в школі і інституті,  вчив історію України. Та якраз тоді не зовсім чітко і досконально придавав значення історичним довідкам. А тут випало щастя бути в західній частині Батьківщини.  Давно знає – кожний чоловік має своє бачення, як жити і де жити. Чомусь, при цьому, коли так подумав,  зрозумів – його так вчили, він так знає, але … не погано було би, якби поговорити про це з зовсім дорослим, який пройшов і тернистий і рівний шлях життя. Та тільки тут, в Яремче за короткий час перебування,  не зможеш здійснити все те, про що би хотів би знати, якраз – чому саме, в основному, люди вибирають житло в краю свого роду. 
     Десь далеко, в горах почувся звук трембіти. Адам навіть присів на каменюку, думкою майнув в гори, де полонини з селами і хуторами. Хто знає, кому і чому подає голос оця трембіточка: може  хтось сповіщає, що іде субота, або, що у когось скоро буде весілля, а може розказує людям про виняткові новини. Раніше він ніколи не бачив Трембіти. Два дні назад  він її навіть підняв, але витягти з неї мелодії не зміг, - не всяк може передати через неї щось своє. І знову думка притулилась до Марисеньки, як вона гарно вела розмову про цей винятково-привабливий музикальний інструмент. Мабуть, закоханий вівчар, що пасе овець в високих  полонинах, розповідає музикою про свою любов, про те, як він сумує за дівчам, і мелодією нагадує, що скоро вони будуть в любовному побаченні.
    Роздуми великі і малі не покидають Адама ніде: чи то він  в горах, чи на березі Прута, а може в кімнаті веде мову з Михайлом. Ось і зараз, коли  самотньо вивчає карпатську природу - в альбомі лягають неповторні картинки гірських краєвидів. Він, Адам має до цього краю багато питань, хоч знає - на них повної відповіді не отримає, а хотілось би. Пройшовши ще кілька кроків до невеличкого видолиночку, зупинився, сказав сам собі:
    - Повернусь  назад. Попробую поділитись думками з Михасем. Він другий раз в Яремче, мабуть знає більше за  ці дивовижні місця. Я, наприклад, не знаю чому саме Волинь  і Буковина так називаються, де знаходяться початки річок, які течуть звідти в Чорне і Балтійське море. Не погано би знати і історію всієї Західної території України. Екскурсоводи розповідають за них, та не все – охопити в одну, дві години велику історію неможливо. Навіть вчорашній похід, а в розмовах він був зовсім коротким, не може відповісти на багато його питань: Коли, Чому, Звідки, Як саме і т.д.
    Доріженька стрімка, хутенька, кольорова. Ласкаві тіні, співи пташок, загадковий говір річки злились в один концерт, від чого на серці Адама легко і надійно. Його ніби щось тягне вернутись на базу, чи то бажання спочити, чи про щось з кимось повести розмову, чи може просто посидіти на лавці з бука, гайнути думками туди, де він був сьогодні, та ще й вчора -  де сміялась дивним сміхом дівчина з таким квітучим і добрим  іменем Марися.
    Біля головного корпусу Адам зустрів Мартина, хлопця, який теж відпочиває тут.
    - Доброї днини, - привітався приятель.
    - Доброї, - усміхнувся Адам.
    - А ти чому не йдеш на лекцію?
    - Яку лекцію?
    - Оголошували зранку. 
    - Не чув. Лекція уже почалась?
    - Ні. Через хвилин десять почнеться. Поспіши, якщо хочеш узнати більше.
    В залі уже було багатенько відпочиваючих. Адам присів біля Ярослава, хлопця зі Львова, запитав стишено:
    - Звідки лектор?
    - З мого рідного міста Львова.
    - А що його сюди так далеченько занесло?
    - Він виходець з Яремче. Розумний чоловік. Історик, географ, філософ, гарний політик, навіть віршописець. Я з ним знайомий. А ще він чоловік дорослий, відомий в гуртах співаків, так як сам гарно співає.
    - Талановитий землянин, - радісно каже Адам. – А як його звуть?
    - Олександр Степанович.
    - Тоді я попав саме туди, куди мені потрібно. Щось підказало мені вернутись назад, з мого походу до букового лісу. 
    - Звідки? – перепитав Мартин.
    - Закортіло  пройтись нижньою частиною лісу. Там росте  багато буків. Про це мені сказав інструктор Петро.
    - А у вас на Вінничині буки ростуть?
    - Ростуть, в парках.
    - Бачив це дерево?
    - Бачив, але не знаю нічого за нього.
    - Не знаєш? Тоді послухай – якщо хочеш, - усміхнувся хлопець.
    - А чому би ні? – Розкажи, з задоволенням сприйму твій урок.
    - Я коротко. Назва його прийшла від слова «книга». Люди готовили з нього палочки, якими писали. Ось весь сказ назви. А сам бук – велике дерево, листове. В нього густі віти, що мішає нижнім гіллям приймати сонячні промінці, і вони у нього відпадають. Крона його чудово гарна: велична, ажурна, мальовнича. Він живе довго – до 500 років, висотою до 30 метрів, в обхваті стовбура  до 3-х метрів. Цвіте самими що не є простими квіточками, зате плоди дуже цінні. Якщо  скажу, що вони як фісташки, то ти зрозумієш їх потребу і цінність. Любить бук високі гори, і росте по всій Європі і навіть Америці, Китаї, Японії,  і т. д.  Якщо почуєш колись, що меблі зроблені з бука – купуй, не прогадаєш. А ще, з його жолудів роблять цінне масло, яке не уступає оливковому. Крім того, будинки з бука – стоять дуже довго. У нас розвита деревообробна промисловість, де в основному, виробляють  багато різних  виробів.
    - А у нас його садять як прикраси в парках, садах, полях. А тут глянув на букові лісові порослі, дух перехопило.
    - Забув сказати – з бука роблять музичні інструменти: гітари, балалайки, скрипки, мандоліни, і  все інше.
    - Невже?
    - Дуже цінні пам’ятники культури виробляють скульптори з букової деревини.
    - Чув про це, а ось горішків його не коштував. Тепер попробую.
    - З горішків ще виробляють муку. Хліб з пшеничної і букової муки дуже цінний і корисний.
    - Та ти що! Невже дерево має такі високі властивості? Вік живи … вік учись, - весело говорить Адам.
    Зал притих, коли на сцені появився лектор. Чоловік високого росту, з приємним виразом обличчя, середнього віку, він визвав у слухачів радість, йому заплескали, зал пожвавішав.
    - В першу чергу скажу вам: - Доброго дня. Тим, хто мене знає, я радий знову зустрітись. А тих, хто вперше прийшов на мою лекцію – дякую, будемо знайомі. Мене зовуть Олександр Степанович, я нині житель Львова, працюю викладачем в інституті, маю дозвіл на проведення лекцій. По приїзду в Яремче, (я родився тут), за запрошенням директора туристичної бази, читаю лекції. Ось і нині трапилась нагода зустрічі з вами. Тема мого мовлення проста: - «Сучасна історія Західної частини України». Зрозуміло – я не стану повністю розказувати за цей край – поділюсь нею коротенько, але влучно, щоб ті люди, які не знають її – мали уявлення, як і коли вона  почала свій розвиток.
    Зал знову пішов оплесками, а лектор усміхнувся, подякував, хитнув з задоволення головою, сказав приємно, ввічливо:
     - Тоді приступимо. Не стану доповідати за далеке минуле - торкнусь  подій  з 1920 і 40-х років. Нині у мене така тема. І так - почнемо.  Після Великої  Жовтневої революції  Україна мала договір з Європейськими державами, визнати, як і де буде проходити межа між землями України і інших держав. Скоро пройшов розділ. Одна частина землі відійшла Польщі, а частина – Україні.  Саме тому, з того часу термін «Західна Україна» закріпився назавжди. Сюди входили: Буковина, Волинь, Галичина, Поділля, Закарпаття і Полісся. Ці землі раніше належали не тільки Польщі, але й Литві і Молдавському княжінню. Та все це було давненько - (із-за воєн, які приносили зміни людям), тут господарювали литовці, молдовани, поляки. Але, саме більше ця земля пам’ятає Польську владу. І знову ремарка: - Землі Поділля, такі як Вінницька, Житомирська і Рівненщина -  в ході війн відійшли від Західної України. Нині, в цю  частину входять області: Львівська, Тернопільська, Волинська, Хмельницька, Рівненська, Чернівецька та Закарпатська.   
    Адам уважно слухав лектора, багато дечого він знав з того, про що говорилось, та не відпускав від себе нитку розмови, йому було все цікаво знати. І враз, один із слухачів задав питання Олександру Степановичу, щоб він відповів, чому саме, і як саме люди дали назву, таку як Буковина, Волинь, Галичина, Закарпаття, Полісся і т.д.
    Лектор мило усміхнувся, відповів, що, трішки пізніше, з задоволенням розкаже цікаві історії назв земель  цього краю.
    - А поки-що розташую історичними кусочками те, що проходило в областях України розділених в 20-ті роки - саме тут, в краю Карпат і Прикарпаття.
    Зал мовчав, лектор увійшов в свою ритміку так, що Адаму здалось –  він, сидить на  високій полонині, а звідкільсь, з піднебесся линуть звуки голосу Олександра Степановича, а Адам їх збирає в вінок звитий з історії, якийсь особистий, дійсний, лагідний для нього. Вінок  йому дуже потрібен, знає –  в нім  бачить сім’ю Марисі, її родичів, і її саму.
    Слова в слова лектора  – повісті, роки, події. Все це відбитком знання і навчання залишалось в Адамові, про яке він знав і не знав, але воно нині було дуже потрібне.
    Олександр Степанович зробив малесенький перерив, випив водички, перекинувся словами з старшим інструктором, сказав привітно:
    - Саме тепер розкажу про назви окремих областей цього краю.   - Почну з Буковини. Думаю, ви догадались - назва ця прийшла від дерева бук. Гарне дерево. Величне і історичне.  За нього написано дуже багато, - якось співуче сказав лектор, - так як  воно має висові і цінні  властивості для харчування, промисловості, захисту світу від забруднення і т.д.  Дам коротесеньку вказівку,  як до цих земель прийшла назва – Буковина. До 14 століття ці землі називались Шипинські. Як і чому їх стали називати Буковина, відомо мало. В письменах значиться – Земля буків.
     Лектор змовчав на кілька секунд, зітхнув, продовжив говорити: -   На хвилиночку вернусь в історію самої  Буковини. За неї  є  багатенько гарних відомостей. Вони торкаються неоліту. Маються  докази, що колись дуже давно тут мешкали люди  тріпольської культури. Збереглись в літописі навіть назви поселень: Шипинці, Глибоке, Дорашівці. Пізніше там жили скіфи, про це писав грецький історик Геродот, який був в цих краях. Ближче до наших віків, там уже мешкали фракійці, гети, даки, готи, гуни, сармати, і інші племена. А з  п’ятого століття землі належать слов’янам. Цікаві книги про Буковину можна нині знайти в бібліотеках, в частих домашніх архівах, в наукових  і учбових підприємствах, в інших місцях, де написана і розписана її історія. Жаль, що у нас мало часу на зустріч, можна було би запросити  тих, хто гарно читає вірші, або співає, або водить розмови казками і легендами, відносно історії  краю. Живе у Львові гарний чоловік, який іноді приймає участь в моїх лекціях. З ним легко працювати, бо він художник, поет, музикант з народу. Кажу – з народу, бо так воно є. Звати його Олесь. Він працівник мебельної фабрики. Розказує, що дерево, з яким він працює: співає, веде мову, передає історію далекого минулого, яку йому передали його предки. Вперше, коли тільки  познайомившись з Олесем -  подумав, що він філософ, можливо музикант чи байкар. Та ні, в нім є все те, що я перерахував, а ще й доповнення - чоловік примічений Природою, в широких знаннях живого Світу. Він так любить свою фах, що може за нього розказувати  дуже цікаво і влучно довгі часи.
    - А що саме він розповідає про свою працю на фабриці? – запитала гарненька молода дівчина, що сиділа недалеко Адама.
    - Починає розмову про деревину, яка лягла перед ним дошками, фанерою, маленькими і великими кусками дерева, з якого буде виготовлено те, що він має розписаним, на листах від конструкторів і технологів. Якраз тут він вложить своє знання природи:  від неба, сонця, місяця, зірок, переліковуючи всі пори року, їх зміни і  їх працю в звершенні погодних проявів. Не забуде  і місця, де росло дерево, в якому стані було і т. д. В його мові звучать слова з світлими інтонаціями, це ніби тихі розмови і високо-мелодійні звуки трембіти. А чому саме трембіти – догадайтесь. Я сам купив для книг полки з буку, згадав Олеся і … вірте, чи не вірте – саме від них почув далекі мелодії гітари  і … трембіти.
    Люди в залі легенько засміялись, а лектор, почесав злегка чоло, сказав дуже співуче, загадково:
    -  Раз пішла така розмова, почитаю вам вірш Богдана Антонича-Ігоря, якого ніколи  і нікому не  перевершити в порівняні природи і рими в ній, які він залишив нам, потомкам. Слухайте уважно:
                Осінь переїхала по полі возом золотим,
                Понад кучугури кучеряво мряка – срібний дим.
                Сонце з батогом проміння вогняний погонич,
                Навпростець по небі білі хмари в перегони.
                На куделі верховіття сиве павутиння
                Підпираються гори рукою далечінь синя.
                Вітер жовте листя з дубів змітає помелом,
                В гущині сухе гілля мідяний псалом.
                Білі квіти впали – заповідь майбутніх січнів;
                Перший раз тоді цілувала землю вічність.
       
          -  Ще один стовпчик із його вірша, про Батьківщину.
               
                Слухай: Батьківщина свого сина кличе
                Найпростішим, неповторним вічним словом.
                У Пруті відбились зорі і обличчя,
                Кароокі люди і співуча мова.
     Адаму здавалось, що він уже не тут у залі туристичної бази в Яремче, а десь там, де поруч сині гори, стрімкі смереки, віковічні буки, а поруч з ним Марися – дівчина з Карпат, та, яка влетіла в життя його раптово, квітуче, барвисто і назавжди, бо він уже не бачить себе без неї – вона  принесла йому золотий кухлик дикого меду, в якому він знайшов своє майбуття.
    Лектор наголосив перерву на десять хвилин. Люди загомоніли, пожвавішали, задають одне одному питання, і, ввібравши в очі задоволення, поглядали на сцену, де зупинився один із робітників бази, відсуваючи стіл в сторону.
    - Ти про що так уперто думаєш? - почув Адам голос товариша. - Я до тебе третій раз звертаюсь, а ти … в далекій-далині ходиш мріями, бо на лиці видно – там діється  щось для тебе інше, не теперішнє і тутешнє..
    - Так. Діється щось друге. Загубив я сам себе в Карпатах, ой, загубив! Ніколи не думав, що вони прийдуть до мене таким видінням, як я їх нині бачу. Хто знає, можливо мій далекий пращур мав пряме відношення до цього краю. Всі довгі віки земного буття люди мандрували, переселялись жити по дві сторони Карпат, а мені здається, що я  теж в якомусь відношенні, маю  тут щось родинне -  відчув серцем – цей край прийшов до мене родовим відгоном минулого. Чув, як нині лектор розповідав, що не так давно і моє Поділлячко мало якесь відношення цих земель. Не далеко від Вінниці знаходиться місто  Кам’янець-Подільський. Коли туди приїжджаю  – вдихаю гірське повітря. А ще – місто Чернівці. Моя двоюрідна  тітка живе там. Коли гостив  у неї, а мені тоді було 10 років, оглядався в сторону Карпатських гір – мені здавалось, що вони кликали мене до себе. 
     - Вірно міркуєш. По собі знаю. В 16 років, задумав поїхати в  Одесу. Мені вдалось. Повір, коли вперше прийшов на беріг моря, побачив  той краєвид, який мені снився часто. Стояв і … плакав, бо такого чудового бачення моря, як я тоді побачив, не вернути ніколи. Ось тоді я зрозумів, що в світі все міняється кожну мить. Нічого немає постійного.
    - І ми міняємось. Що мене цікавило в 17 років, нині не приваблює. Мені уже двадцять п’ятий пішов. Вік, який бачить уже щось інше. Два моїх товариша одружені. Коли буваю у них пахне сімейним укладом, навіть меблі про це шепчуться, - розказує Адам, а сам,  усмішкою поглядає, як якась дівчина обіймає хлопця, весело сміється, заглядаючи йому в обличчя.
    Мартин озирнувся, зітхнув:
    - Ганнуся зі своїм коханим горнуть хвилі любові одне до одного, - тихо веде мову хлопець. – Вона тут працює, а він приходить сюди вечорами, коли вона чергує.
- Гарна буде пара, - годиться Адам. – Хто і коли підбирає пари, не знаю,
 … але воно завжди так є.
    - У мене є дівчина у Львові. Зустрічаємось давненько. Вона закінчила інститут. Подружимось в осінь. А знаєш що, приїжджай до нас на весілля. Моя Олеся з села, що недалеко міста. Весілля будемо справляти і у неї, и у мене. Так що запрошую в гості. Запиши мою адресу. Буду радий зустрічі, - радісно говорить  Мартин.
    - Назви вулицю і номер будинку, я запам’ятаю. Пам'ять маю добру.   
    На сцені задзвенів дзвінок – кликали людей слухати далі виступ лектора.
    - Та це не одна лекція, а щось похоже на цілий  культурний захід, -  каже Адам.
    - Олександр тут буває не часто, та коли вийде на сцену – чекай чогось особливого. Думаю - нині буде хтось щось співати, чи може декламувати вірші, чи можливо тітка Докія злетить в минуле своїми казками, байками, придуманими і не придуманими оповіданнями про край карпатський, - тішить мову приятель, і, поправивши рукав сорочки, додав: - Хотів би  я почути гуцульські легенди.
    В залі враз всі притихли. На сцені вийшов старший інструктор бази. Поруч Адама дівочий голосок стишено сказав: - Буде пісня. Слово даю – буде пісня.
    Дійсно, було оголошено, що на сцені, за проханням багатьох відпочиваючих прозвучить пісня, Ярослава Барнича: - «Гуцулка Ксеня».
    І під бурхливі оплески на сцену  немов би виплила,  жіночка, років під тридцять: чорноброва, з довгою, перекинутою на плече косою, в гуцульському вбранні.
     Зал знову заплескав, а жінка  легко, ніжно, відкрито усміхаючись сказала: 
     - Мені дуже приємно нині зустрітись з вами. Мене зовуть Олена. Я не велика  співачка, але, без пісні не проходить ні один мій день. З піснею я народилась, з нею живу, з нею вишиваю свій рушник майбуття. Не стану розповідати, хто написав слова цієї пісні, хто склав музику на неї, ви мабуть всі знаєте її історію.
     Адам ніби стрепенувся - мова Олени нагадала йому мову Марисі. В  інтонації голосу, в вимові слів, в переливах між ними, вловив ніжну суть того, що жило в їх похожому говору.
     І знову по залу покотились оплески, і під їх радість біля Олени зупинився хлопець з гітарою. В нім Адам признав одного із інструкторів туринської бази.
    - А я підіграю, - жваво вимовив гітарист, і, хитнув головою, набрав перші нотні мелодії знайомої пісні, яка  розкривалась дивними звуками, що линули звідкільсь: з неба, з вершин гір, з полонин, з душ людей, з минулих 30-х років, коли цю пісню вперше було написано і виконано.
      Співачка мимоходом зиркнула на хлопця, що уже ввійшов в роль музиканта, тихо зітхнула, музично підтримала перші акорди гітари, почала спів:
                Темна нічка гори вкрила
                Полонину всю залила,
                А в ній постать сніжно-біла
                Гуцул Ксеню в ній пізнав.
                Він дивився в очі сині,
                Тихо спершись на соснині,
                І слова  ніжні любові
                Він до неї промовляв:
                - Гуцулко Ксеню я тобі на трембіті
                Лиш одній в цілім світі розкажу про любов. 
     Слухачі в залі стишились до капельки, яка тримала людей в полоні слів, мелодії, життя і любовної правди в ньому. Адам від настрою і щастя  ніби застиг, вбираючи  в себе все що діяло тут, в незнайомому йому місці, в тім місці, яке він вибрав  собі для відпочинку, і яке відкривало йому двері в пізнання, про що він не думав, і яке прийшло в його свідомість, в його земне буття.
    … Вернувшись з культурного заходу Адам застав Михайла біля відкритого вікна.
    - Як тобі така лекція? – запитав товариша.               
    - В минулому року була похожа. Примітив - в Яремче так заведено. Прийшов вечір – або іди гуртом в ліс, де тобі розкажуть казки і правдиві бачення світу, або завітай в клуб, де знайдеш собі прихильників музики, пісні, поезії. Не знаю, чи в цім року послухаю вірші поетів з Яремче, чи може запросять сюди когось з сусідів, скажемо – З Ужгороду, Чернівців, Львова, чи навіть з невеликого районного центру, бо, повір, тут живуть і діють невмирущі джерела таланту. Кажу – невмирущі - йде зміна від одного покоління, до другого, і так далі.  В примір візьму Володимира Івасюка. Його вірші, музика, пісенні виконання – це щось неперевершене. Кажу так, бо це є дійсність. Сам знаєш – в світі ніщо не повторяється. Те що виходить з вуст однієї пісні  одного чоловіка,  не повториться ніким.
    - Ніколи не задумувався  про це, - присідає в крісло, мовить Адам. -  Відносно пісні про Ксеню, як вона написана - чув не раз. Товариш мого батька, по імені Гордій Степанович,  гарно співає, грає на піаніно, як кажуть, сам  собі акомпаніатор. Зимою, разом з батьками,  ходив до нього в гості. Там, в виконанні господаря, чув пісню про Ксеню. Вразило мене в ній щось дуже своєрідне, те, яке взято з життя, і передано словами і мелодією.
    - Історію пісні знаєш? – з цікавістю запитує приятель.
    - Чув, ніби то якийсь поет, взяв з життя правдиву подію,  написав слова про кохання дівчини до хлопця, - спішно говорить Адам, поглядаючи правіше, де якась красуня-дівчинонька тішиться сміхом.
    - Є щось в твоїй  мові правдою. Але, в дійсності -  цю пісню  написав композитор Ярослав Барнич, а праобразом стала красуня Ксеня Калиновська, що  мешкала в Івано-Франківському. Трапилось ця подія в 1930-ті роки. Та існує ще одна версія, ніби то вчитель села Шешори, що на Косівщині, склав слова пісні для своєї племінниці. Хто знає де правда, де маленький вимисел. 
    - Як би там не було – пісня невмируща. Вона полонила і буде ще довго полонити серця людей, особливо молодих. Є у мене знайомий хлопець, по імені Йосип. Якби я міг за ним конспектувати його розмови – вийшла би хороша книга, в якій любий чоловік знайшов би для себе щось добре, потрібне, легке. Він пише невеликі вірші, малесенькі оповідання, висловлювання людей, передає написаним  коротенько події, які приходять на день-два і … щезають, а він їх уже залишив жити в зошитах. Сам частенько користується різними виразами. Від нього я почув ось що: - «Якщо кохання закінчилось, то воно і не починалось». Або: - «Коли тебе зрадили, це все рівно, що руки зломили. Пробачити можна, але обійняти уже не вийде» - так сказав Лев Толстой.  Або ще так: - «Жити потрібно для тих, кому ти потрібен. Дружити - лише з тими, кому довіряєш. Спілкуватись з тими, хто тобі приємний, і бути вдячним тому, хто тебе цінить». –  Так сказав Федір Достоєвський.
    - Люблю і я різнобарвні висловлювання. Мій дідусь знає їх багато. Скажи - Йосип не письменник?
    - Каже, що пише для себе і своєї сім’ї. Є люди, які в своїх  комодах, скринях, шкапах, столах і ящиках тримають самі що не є корисні для історії  речі. В моєї тітки Галини зберігається одяг її бабусі. Твердить, ніби то по  одягу можна читати книгу сімейного клану, - веде далі розмову Адам.
    - Дійсно, - киває головою товариш, - по одягу можна читати багато дечого. Ти придивись до гуцулів. Одежа в них особлива. В ній відбиток життя людини цього краю. Я тут вдруге, та не можу надивитись на місцеве населення. Побачимо багатенько дечого  в неділю. Яремче перероджується в такі дні. От би попасти сюди в великі святкові весняні деньочки. А ще краще – завітати в полонину. Кожна полонина святкують святки окремо. Це ніби день її утворення, або народження. Розказував мені один відпочиваючий, що був на такому веселому святі. Розмовляв, а очі світились радістю.
    - У нас попереду дні, які ми можемо призначити для походу в села. Можливо домовитись з інструкторами, щоб допомогли звершити  наше задумане.
    - Давай завтра же звернемось до керівників бази, аби почули наш голос про похід на свято в село чи хутір, - запропонував Михась.
   Адам кивнув головою згоду, і тут, в цю же хвилинку  над горами пролинув звук трембіти: високий, мелодичний, загадково-чудний, який перервав розмову друзів, повів їх думки в невідомі їм світи. Кожен із них окремо по своєму сприймав цю мелодію, кожен відчув її значення, її існування. Адаму  подумалось, можливо голос трембіти зве когось на побачення, а може розказує, що його не буде. Як все-таки чудно живеться людям на землі.
     …Суботній день видався теплим і трішки загадковим. По програмі у Адама невеликий похід по нижньому схилу гори, до крутого водограю, де Прут за кілька секунд набравши швидкість, бурхливим потоком впадає в низину, утворену ним же самим, з чи то гуком, чи криком, чи співом, бо в його падінні чується багато чого загадкового, поважного і рідного. Крім  того, в поході екскурсовод розкаже за цінність рослинного світу, який тут своє образний, цінний і … повчальний  в єднанні з людьми.
      Михайло, кладучи в сумку альбом для малювання,  жартує, що потрібно всім брати кошики для губ, бо чув, що деякі туристи після такого походу  несли їх в кухню ресторану цілими мішками.
    Спочатку йшли видолинком. Дерев  було не багато, просвіти через них тягнулись в небосхил, що вигравав в сонячних промінцях барвистим відблиском, і тихо кликав  до себе.
     Коли екскурсовод, його звали Данило,  оголосив зупинку на широкій полонині, туристи всі як один лягли на землю, в траву, яка доходила їм вище колін, і … вдивляючись в небесний благодатний синій простір, сміялись від щастя, від буття, від солодкого настрою відпочинку.
    Через кілька хвилин, один із туристів почав читати щось із творів Івана Франка. Його змінив інший, якраз вірші, які знав Адам.
                Твої очі, як те море
                Супокійне і світляве;
                Серця мого давне горе
                Як пилинка у них тоне.
                Твої очі, мов криниця
                Чиста на перловім дні,
                А надія мов зірниця,
                З них проблискує мені.
     І  тут же другий хлопець підхопив віршове читання.
                Полудень.
                Широке поле безлюдне,
                Довколо для ока і вуха
                Ні духу!
                Ні долі.
                Без впину,
                За річкою геть у долину,
                І геть аж до синіх тих гір
                Мій зір
                Летить і в тиші потопає,
                У пахощах дух спочиває, -
                У душу тепло поливає
                Простір.
    - Розкажіть нам за полонини: які вони, там, високо, куди добратись не легко, - звертається до екскурсовода чоловік років під сорок.
    - Є у нас екскурсія в полонину, оту, яку ви називаєте дуже далекою. Це вам здається, що вона під небесами. Люди привикли ходити стежками через схили гір. Раніше, років сто назад, побувати  гуцулу  з тої полонини, скажемо спуститись в місто Віжницю, було не легко. Нині туди крокують стовпи, несуть дротами  електричну енергію, є телефонний зв'язок, бігають різні машини. Дуже красива ця земля, де живуть  талановиті, добрі і працьовиті люди.  Раніше, в далекі минулі часи чоловік шукав місце проживання,  і  знаходив  його в горах. Сімейно будували житло,  селились гуртами, обживались, благородились, зберігаючи сотнями літ одвічну культуру, національну гордість, гідність, закони, віру в Бога, і разом з тим підтримували цінні життєві відносини з людьми, що жили недалеко них. Багатенько народу поселялись саме там високо, аби не підкорюватись феодальному гнобленню. Тільки до дрібниць визначити чому саме під самі вершки гір селились люди, повністю неможливо. Думаю, ви це розумієте. Про той час розказує давній анекдот. Ніби то зустрілись два чоловіки з двох полонин. Гостюють свято, ведуть жваві розмови. Один із них каже:
    - Мій кум дуже розумна людина. Така розумна, така розумна - не передати словами. Він навіть в Вижниці був. А це багато значить.
    - А нам у Вижницю можна поїхати, скажемо, якби заказати екскурсію? – запитує керівника гурту, молода жінка.
    - Чому ні. Можна. Є екскурсія в Косів, в Івано-Франківськ, в Луцьк і інші міста Закарпаття. Хочете, повеземо вас в Чернівці, в Кам’янець-Подільський,   в Рівне, Хмельницький і т.д.
    - В Косові стає великий базар. Я там був два рази, - в’яже вінок з трав молодий чоловік, зиркаючи на гарненьку дівчину, що любується вершинами сонячних гір.
    - Цікаво, а звідки появились Карпати. Слухав історію  Яремче, та не почув, чого саме тут виросли ці гори, - присідає ближче екскурсовода молодий, світло-русий чоловік.
    - Не розказали? Можливо ще розкажуть. Та якщо цікаво –  коротенько передам історію я.
    - Дякую. З задоволенням послухаємо, - розглядаючи  блакитну квітку, що виросла серед  густих трав, - ніжить мову  жінка, в великому кольоровому   вінку на голові.
    - Вам мабуть говорили, що назву Яремче отримало від імені жителя цього краю, Яреми, який першим там знайшов місце для проживання.  Є ще  інші думки, чого саме це селище так назвали, та, це вже і не так важно, саме головне – бут  був побудований  перший  житловий будинок, жила перша сімейна згода, де вигідне буття:  річка, поруч невисокі полонини, ліс, який був охоронцем, ще й поставляв людям м’ясні і рослинні продукти,  потік давав  рибу, а долини і взгір’я – радувало вирощувати для споживання деякі рослини, і випасати домашню худобу. Місце вільготне, мальовниче, затишне. Це я так думаю. Але якимсь незрозумілими інстинктами відчуваю – не один чоловік так думав, як думаю я. Згодом стали селитись діти, внуки, правнуки  першого поселенця. Їх кликали не тільки землі, де можна жити, їх тягнули гори, оці гори, які ви бачите нині. Гори можуть говорити, можуть бути гарними порадниками, добрими сусідами, щасливими побратимами. Серед людей існують тисячі оповідань, де річ іде  про зв’язок і  дружбу чоловіка з окремою горою, скелею, долинкою, річкою, полониною, деревом, кущем, травами. Я не придумую нічого – це істина правда, і відірвати її від зв’язку людей і природи не можливо.
    - А ви не тільки хороший екскурсовод, ви поетична натура, - наголосив весело молодий хлопець.
    - Дещо, з того, що ви кажете, дійсно мається у мені. То вже доповнення, а в основному, я дитина цього краю.
    - По всьому видно, хто ви.
    - Щиро дякую, - ввічливо відповів молодий  чоловік. – Зараз переведу мову на гори, які визивають у всіх, хто їх вперше бачить, цікавість, так  точно, як для мене стало Чорне море, коли я там вперше побував.  Назву свою гори  отримали від слова – «КАМІНЬ», і це  вірно. Як вони утворились на нашій  планеті, дуже навіть цікаво. Зараз думкою майнемо в далекі часи, мільйони літ  назад.  Хто знає, як все те, що ми нині бачимо,  творилось і…  залишалось.  Гори – це загадка з багатьма ще невідомими подіями. По толкуванню наших вчених, місце, де нині майорять чудовими пейзажами гірські хребти, колись в велику давнину утворення Землі, тут розливався великий океан, під назвою Тетіс. Що воно значить це слово, не відомо мені. Задумайтесь на мить, уявіть собі хвилі океану, його міць, його красу, його буття. З літами на дні його осідав пісок, глина, вапняк. Мільйони років бушував і красувався цей неймовірно грайливий і цікавий водний простір, та поступово  приходило щось інше – мінявся пейзаж, вигляд, стиль. Океан мілів, затихав, випаровувався.  Води  поступово зникали, залишився дивний пейзаж дна океану – піски і вапняки клеїлись глиною, каменіли, утворюючи оці висоти, які ви нині бачите. Летіли кудись віки, тисячоліття, все мінялось, приймало іншу значимість. Йшли мільйони літ,  земля осушувалась, між камінними вершинами поступово стала осідати  пилюка, утворюючи узгір’я, які ми нині називаємо полонинами. Між горами потекли струмочки, що по волі Природи течуть так, як це діється на Землі. То ж ті перші струмки, дали народження річкам. Є у нашім краї  потік Боярский, Малявський, і інші потоки: мальовничі, своєрідні, величаво-казкові.   
    - Назву горам давали люди, і як це було, не скажете? – спішно запитав хлопець, що тихо тішився білою квіткою ромена.
    - Є у нас цікаві, навіть дуже цікаві вершини, то б то – гори. Хребет Явірник, Шивка, Чоногруддя, Маковецька,  і інші. Розповідати окремо  за них не стану, ви отримаєте інші екскурсії, там вам передадуть їх життєвий хід. Ми же з вами зараз продовжимо ходьбу, саме туди, де нас чекає щось незнане і поважне. 
    Адам легко задумався, він уже раніше слухав невелику екскурсію про утворення цих гір, та саме тут, в нинішній розмові, зловив ще щось від самого маленького початку першої секунди зародження океану, до його кінцевого подиху.
- А тепер зверніть увагу на другу сторону Прута. Що ви там  бачите?   
- Село. Не дуже велике. За селом поле, засаджене чи то картоплею чи 
буряками, - приглядається пильно жінка, що стоїть поряд з Данилом.
    - Так. Сільське господарство у нас не таке, як скажемо, в Вінницькій області. Але воно має свою історію. Тут люди здавна займались тим, що  на землі вирощували: зернові, картоплю, буряки, деякі овочі, але не в такій мірі, як це роблять в південних областях України. Можливо, хто-небудь із вас вихідці  з села, тоді їм відомо, звідки пішла, скажемо пшениця. При згадці за неї у нас появляється видіння хлібної булки. Та, рідко хто із людей, мешканців міста, знають історію цієї цінної рослини. Не стану глибоко і широко заходити розмовою в її історичну давнину, скажу коротенько: пшениця одно із давніх рослин, на які звернув увагу чоловік землі. Дика пшеничка появилась в державах Малої Азії, південної Європи, в північні Африці. При укріпленню  Римської імперії вона уже була цінною культурою, і її запаси в імперії грали важну роль. Римську імперію тоді називали «Пшеничною імперією».  Запаси пшениці – це запаси продукції харчування, і … значить кріпості держави. Із стеблинки, на якому розвивалось кілька зернят – чоловік вивів культуру пшениці багатьох сортів і видів.
- Я з Одеської області, - весело сповістила молода жінка, що спокійно
розглядала другий беріг річки. – Приїдьте до нас літом, побачите пшеничні поля в усій їх красоті. А запахи! А радість! А щастя, що ти бачиш золотаве поле хлібних нив!  Коли починається час збирати урожай – відчуєш високу гордість - життя людини на землі. І тоді до тебе прийде вислів: - «Все і у всім».  Пшеничне поле у мені, я – у пшеничнім полі.
    Адам, слухаючи жінку, злегка здивувався її умінню кількома словами  повернути увагу всіх, як вона сказала, що людина і природа – було, є і буде одне в одному.
    - Як по твоєму, - прошептав Михайло, нахиливши голову в сторону Адама, - такій жіночці пальчика в рот не клади. Розумна і … виразна.
    - Нас запросили поїхати в гості в Одеську область. А я поїду, - веселенько сказав Данило. – Обміняємось поїздками – ви до мене, я – до вас.
    - Буду ждати, - грайливо відповіла жіночка.
    - Дякую. Тепер ми переведемо розмову на іншу культуру, яка у нас посідає важне місце в сільському господарстві – це  картопля. Не так давно, на початку травня до нас прибув гурт людей з Миколаївської  області. Веселі, балакучі, не байдужі до нашого краю. Пішла у нас розмова за картоплю. Один із гурту, його звати Северином, так уважно слухав мене, коли я вів розмову за картоплю,  що не витримав, і … пішов розказувати, як він готовить її в ресторані. Виявилось – він повар, а повару, про картоплю розказувати не треба – він сам поведе розмову про неї, та так, що заслухаєшся.
    - А я прибула до вас з Камчатки. Що воно таке картопля знаю не багато. Ви нам розкажете її історію? – звернулась до керівника групи доросла жінка, років під п’ятдесят.
    - Авжеж,  розкажу. Нині ми собі і уявити не можемо, як без картоплі готовити їжу. А прийшла до нас ця рослина не так вже і багато років тому назад, якщо зрівняти, коли вона появилась в світі.  Картопля відноситься до пасльонових. У нас вона з Латинської Америки. Там її використовували в їжу, та не так уперто і багато, як нині. Історія її тисячолітня давнина. Є кілька довідок, як ця рослина  попала в Європу. Описано - ніби її завезли моряки. Але нині уже доведено - привіз її з Америки  в Іспанію  в 1580 року, монах Нероним Кордан. Поступово стала показувати себе, як дуже цінна рослина, і почала набирати швидкість розповсюдження. В Росію її завіз Петро  Перший. Не спішно, з натягом – поширилось її вирощування.
    Михайло, показав очима Адаму, на схил неба, який прийняв весело-загадковий пейзажний вигляд.
    - Жаль, що не маю кіно-камори, - тихо відповів Адам, і, слухаючи Данила, який солодко-грамотно вів розмову про сільськогосподарські рослини, що враз до нього прийшло – екскурсовод виходець з села. Тільки та людина, яка знає рослини, які вирощують його батьки, і яка приймала, і до сіх пір приймає, нехай не часто, участь, при посаженні і  збору врожаю може так врочисто, світло і прихильно вести розмову за них.
     … Екскурсія пройшла на Ура! Вернувшись в готель, Адам не сказав нікому нічого, не озираючись на поклик товариша, який гукнув, що на вулицю скоро вечір, і  ходити в ліси не велять - поспішив в сторону схилу гори, туди, де невелика галявина зі скелею, що нагадує глечик. Там він  буде чекати Марисю. Усміхнувся, глянув на годинник, подумав, що  прийде раніше неї, та, коли попереду стежечка вбігла в поляну, побачив дівчину, що не йшла – бігла до нього розкривши руки. Спохватився, стрімко ринувся назустріч, обняв, заговорив спішно, як він підганяв день,  як чекав надвечірок, як хотілось побачити її, ту, яка ввійшла в його серце, його душу, його життя.
    - Думала, не прийдеш – злегка ніяковіючи, говорить Марися.
    - Як не прийду? Цього не може бути, - сміється, цілуючи дівчину.
    - Хочу вірити тобі, тому все залишила, гайнула сюди, - гладить лице Адама Марися, зазираючи в очі, тішить усмішкою його цілунки.
    - А давай втечемо самі від себе кудись, де нас ніхто не зустріне, - говорить стишено Адам.
    - Як це втечемо самі від себе, - кепкує дівчина.  - Цілих два дні жила цією зустріччю. Я ніби знов стала молоденькою дівчиною. Ніколи не думала, що можна зустріти хлопця отак, як ми з тобою зустрілись, і … забути все на світі, думати тільки про те, що буде побачення,  про яке  колись мріяла багато раз, ще тоді, коли бігала дівчам гірськими  стежками. Мені снився юнак з русим чубом, високий, славній, добрий, ласкавий і ввічливий. Кликав у снах, звав кудись. У сні я знала, що уже замужем,  та, махнувши рукою на  поклик чоловіка, тікала з юнаком - тільки куди саме – не пам’ятаю. Мама казала, що сни збуваються, якщо дуже хочеш щоб було так, як видиться.
    - Ти мені так і не розказала за свою родину, - каже Адам. – Давай присядемо ось там, де виступ скелі. Гарне місце, а ще його грайливо і поетично прикриває кущ.
    - Дійсно, тут хороша схованка, - годиться Марися.
    - Сідай навпроти мене, - гладить руку дівчині Адам,  і стелить  їй на камінці свою курточку.
    - Ой, яке файне і добре місце. Довго думала, як тебе познайомити з біографією моєї рідні. Почну з матінки, - зітхнувши, сказала дівчина. -  Матуся моя полька по національності. Звати її Кароліна. Вона з родини Мілявських. Жила сім’я біля Львова. Батько її помер рано. Коли мамусі виповнилось 19-ть, вона дружила з хлопцем з гарного роду, і готовилась вийти за нього заміж. Та, тут появився мій татусь. Як все трапилось – не знаю. Він  обіцяв мамі гарне життя у Львові, та … щось не вийшло як потрібно, повіз її в своє село на полонині, недалеко Яремче. Батько працював лісником, любив свій фах, ліс, гори, край гуцульський. Був він грамотним, читав історичні книги, цікавився родословною гуцулів, виховував нас дітей в шануванні  до людей, праці, любові до землі. Тільки прийшла біда – батько помер. Вертався з роботи, попав під холодний дощ, простудився і … Мати з  нами, дітьми хтіла переїхати до Львова, та родичі тата порадили залишитись. в селі. Помагали нам всі, тільки їх поміч була не так і велика – троє дітей, це не просто вижити. Тоді якраз відізвався молодий лісник, якого тато вчив працювати в лісовій галузі. Добрий, приємний, гарний з лиця - сказав матері, що за добро потрібно платити добром. Без його помочі нам би прийшлось жити дуже скромно.
    - Ау-у-у-у! – понеслось над лісом. – Марта-а-а-а!  Іди до Білої поляни!
     Ха! Ха! Ха! -  сміється Марися. – Це у нас так перегукуються ті, хто в лісі збирає гриби, або ягоди.
    - І у нас теж так перегукуються, - відповідне Адам, і, зірвавши листок з куща, проводить ним по личку дівчини, заглядає ніжно в очі, звертається ніжно:    
     - Ти мамина донька, чи татова?
     - Уже казала, що взяла риси від усіх потрошки. Я бабусина, -  тулячись до  Адама, шепче:  – А ти чий?
     - Дідусів.
     Марися зітхнула, відвела гілку куща, глянула вдаль висоти дерев, сказала  задумливо:
    - До цього часу сумую, коли згадую, як мені хотілось вчитись, а у матері не було грошей купити мені новий одяг. Богдан, я маю на увазі, нинішній мій чоловік, дав матері грошей, сказав, щоб вона не журилась, він допоможе чим зможе. Я вчилась гарно. Росла ще скоріше. Коли мені виповнилось чотирнадцять років вишила нашій сусідці сорочку - такої вишиванки не мав ніхто з місцевих жінок. Тоді до мене звернулась ще одна жіночка, я вишила і їй сорочку, яка була на виставці в місті. Моя праця підняла мене на висоту гір, бо не всяк у нас так бачить національний малюнок, як я. З того і почався мій навик працювати творче і постійно. Життя йшло як йому потрібно було іти. У мене появились друзі з Яремче, з Івано-Франківська,  Львова – вони теж приймали участь в виставках
- У тебе є вишиванка? Хотів би побачити тебе в гуцульському
вбранні. Кажу про це, а в уяві уже ти, спішиш до мене з полонини, тонкою стрічкою-доріжечкою, а за тобою видніється висока Маковиця.
    - Люблю  цю гору. Вона викликала і викликає у мене якесь диво, ніби то ми з нею знайомі давно. 
    - Нині на екскурсії так точнісенько, як ти розмовляєш, говорив екскурсовод. Він ніби відкривав мені нову Америку, передавши кількома словами історію Карпат. Всяк, хто приїжджає сюди уносить з собою в свій край,  особливості народження цих гір. Я навіть уявити собі не можу, як це колись все було – океан, а на його дні згущались піски, вапняки, глина, які дали  початок створенню гір. Глибоко думав, мислив, малював думками минуле, а, вернувшись  на базу, згадав, як тато розповідав, що колись в тих місцях, де нині  живу, теж було море. Недалеко Вінниці, в районі Могилів-Подільського є невисокі схили. Коли їх копнути  глибше – можна знайти гальку, маленькі камінчики, пісок, глину кількох кольорів,  і навіть великі, ніби обтесані кимось скелі. Дома у нас на поличці красуються звідтіль взяті  кілька цвітних камінчиків. Мати їх береже, каже, що їм мільйони років. Води Дністра виносять на береги багато цікавого, по якому вчені узнають історію цієї річки.
    - Ось бач, якби ти не поїхав сюди, ти би не вернувся питаннями до свого Подільського краю, де теж, я так думаю, живе цінна і мрійна історія землі.
     - Марисю, та ти у мене дуже розумна і цікава дівчина.
     - Я у тебе? А ти у мене хто?
     - Самий що не є рідний уже чоловік, бо не уявляю себе без тебе.
     - А теж уже не уявляю себе без тебе. Два дні задаю собі питання, що я роблю, що спішу до чужого хлопця на побачення. Ти як ти -  я замужня жінка.
    - Не думай про це. Все буде так, як нам  там, десь в Небесах відзначено бути поруч одне одного багато років.
    - Що ти кажеш? Як це може бути. Не помиляєшся?
    - Ні. Я вірю в свої відчуття.
    - Мамуся теж вірить в відчуття. Вставала зі сну рано, розказувала, що їй бачилось у сні. Вона в них вірить. Іноді до неї приходили якісь видіння, тоді матінка або плакала, або сміялась. Ніколи не забуду, як я закінчувала навчання, матуся сказала виразно:  - «Чекає тебе донечко весільне свято. Жаль, що не той буде стояти поруч з тобою, якого би хтіла бачити в сімействі, а інший – що  загорне тебе своїм масляними словами».
     Я сміялась, бо в той час стрічалась з Ярославом, у якого очі сині, а чуб рижий.
    - Який чуб? – перепитав Адам.
    - Темно рижий. Хлопець не поганий, веселий, здібний до музики, трошки романтичний. Нам тоді з ним було по вісімнадцять років. Ходили взявшись за руки. Не знаю, любила я його чи ні, але він читав мені вірші, в яких цвіло кохання.
    - Гарно сказала – цвіло кохання.
    - Думаю – кохання дійсно цвіте.
    - І кого це я стрів в карпатському лісі, не відаю, - сміється Адам.
    - Мене. А я – тебе. Скажи, пісні Володимира Івасюка любиш?
    - Люблю.
    - Значить вгадала. Подумала -  якщо вони тобі до вподоби, будемо дружити, -  радіє Марися.
    - Дуже до вподоби. А Ярослав любив їх?
    - Любив. А ще він любив мене, бо так і говорив всім, що я його доля. Та тільки не вийшло нам побратись. Дорогу перейшов Богдан. Чим він мене полонив, до цього часу не розумію. Його мова, його дарунки, його мрії для майбуття сміялись, а відлуння гір повторяло його слова музикою і надією на щось незвичне. Коли про це дізналась мама – заплакала, і так вона і залишилась в моїй пам’яті  - сльози течуть по личку, а вона їх не витирає, каже крізь них: - «Рішай сама, кому постелиш рушник сімейної згоди».
І я постелила рушник Богдану. Чому саме – не знаю і все. Він так високо радів і сміявся від щастя, що ми з ним поберемось -  не змогла  уже сказати йому - Ні.
    Марися змовчала, стулилась, ніби хтіла покинути свої згадки. Адам присів поруч неї, обняв, поцілував очі, личко, вуста, сказав тихо, тихо:
    - Не сумуй.  Буду завжди поруч. Як це все станеться, не знаю, але, все що є уже між нами, не вичерпати і не витягти нікому і ніколи.
    - Недавно  була у Львові, у матері. Ой, вибач, не розказала як трапилось, що мама з моїм меншим братом переїхала жити в пригород Львова. Коли  закінчувала навчання, молодша сестричка поступила вчитись в Львівський медичний технікум. Поміг в цім випадку мамин двоюрідний брат. Матуся залишилась жити в селі з Мітею, про якого бабуся  каже, що він росте до неба. Мого брата зовуть  Дмитро, а ми його кличемо Мітяйко. Він змалку хтів стати механіком. Коли і як він навчився бути водієм машини, не  пам’ятаю, але, коли закінчив вісім класів, подався в училище, заявив, що через два роки  буде мати свою власну машину.
    - Смілий у тебе брат.
    - Похожий на батька. У татуся сміливості було стільки, що всі дивувались. За один рік він побудував хату в три кімнати.
    - Це той будинок, де ви жили?
    - Той. З того часу, як я дала слово Богдану для одруження, у матері появилась надія переїхати до Львова. Там живе її матуся, родичі, знайомі. Допоміг випадок.  Мати оголосила продажу будинку. Один чоловік зразу же став торгуватись, і … коли зійшлись на ціні, матуся згодилась. Мамці допоміг той же її  двоюрідний брат, знайшов для неї в прибережному селі біля  Львова, невеликий, не дуже новий будиночок в три кімнаточки.
    - А ти залишилась жити в Яремче? Не хотілось бути поруч матері, брата, сестри?
    - Хотілось, але … У Богдана великий будинок. У мене якраз була уже робота, друзі, товариші. Не можу відповісти до цього часу, що я тоді думала, як планувала життя, як бачила майбуття, воно тоді для мене не співіснувало, не всміхалось навіть на горизонті.
    - Цікаво виходить, твій Богдан зумів показати себе зі всіх сторін. Розумію – йому давно пора було мати сім’ю, та, щось чи то мішало, чи може не знаходив пари, а можливо він був закоханий в тебе, коли тобі було 14 років. Таке буває.
    - Коли ми побрались, він признався, ніби то я йому подобалась ще в роки дівчинки. Не знаю нічого, та … злегка привикла  до нього.
    - А про Черемош щось цікаве знаєш? Чув, ніби то ця річка – гордість людей цього краю. Гостив я в Кам’янець-Подільському, у брата мого друга, Павла. Дивні люди мене там окружали. Брат Павла викладач в інституті. Розумний, як кажуть у Карпатах люди, аж страшно. В перший же вечір нашого знайомства, Андрій Антонович, так звати брата друга,  розказав дещо за природу Прикарпаття, включив і розмову місто  Віжницю, він там частенько гостить, і, саме головне торкнувся краси річки Черемош. Ми були зачаровані його розмовою, бо він признався, що коли їде туди, шукає зустрічі з цією річкою так, ніби з коханою жінкою. Я не великий знавець природи, сприймаю її просто, хоч і деколи вона для мене грає цінну роль в житті. Саме тоді, в колі Андрія -  заслухався розповіддю родича, і вивів для себе щось цінне і приємне.
    - Черемош – душа Карпат, -  спокійно сказала Марися.
    -  І він так сказав, - весело підтвердив  Адам.
     - Саме цікаве те, що ця річка бере початок з-під гір Каменова та Камен. Саме те місто, де б’є  джерельце, похоже на КОМІН гуцульської пічки. Побувавши там вперше - без екскурсовода побачила все, про що тільки тобі розказала. Місце там незвичне, цікаве, святкове. Одна жінка, що брала саме  там водицю передала, ніби то Черемош – син того краю, де він почав себе. Гори ті називаються Паленаця. Прислухайся, як все це добірно і чудно звучить. Черемош впадає в Прут, і ніби помирає, хоч це звучить сумно, та, так говорять за нього люди.
    - Андрій казав, що є Білий і Чорний Черемош.
    - Так. Є такі легенди, ніби в Білий Черемош  Боги постачають світлі, срібні води, а Чорні -  темні, які мають колір сумний і каламутний. Все це окреме  бачення людей, бо по ходу течії  води Чорного Черемошу мають різний колір: сірий, срібний, жовтуватий, зелений, бронзовий і т.д.  Саме в його колоритності  роль грають землі, де він протікає. Тобі потрібно обов’язково побувати  там, біля цих річок. Розказати за них коротенько, не можливо. Це так, як би ти розказував за Дністер, бо чула від людей, що він має дуже багату історію.
    - Ти мене зовсім дивуєш, дівчино моя, люба красуне з Карпат, та, яка відкриває світ бачити все навколо в барвистих тонах Землі.
    - Це я така файна, що ти за мене так висловлюєшся? Невже? Я то думала, що мені не мішало би ще багато вчитись, щоб розкривався мені світ ширше і добріше.
    - Будеш вчитись, якщо захочеш.
    - Мама  мені завжди каже, щоб я ловила митті життя не просто, а значимо - 
- є митті які мають прикус Вічності.
    Марися задумалась, зітхнула, сказала м’яко, з солодким натхненням:
- Іноді, вчасно зробиш кроки, які потім поміняють твою ходу всього життя.
    - Цікаво. Розумно і справедливо.
    - Люблю коли матуся, присівши в кухні за столом входить в розмови, в яких живуть істини життя. І так у неї все гарно виходить, я так не можу міркувати.
    - А що вона каже, за твого Богдана? Як вона до нього відноситься.
    - Трудно відповісти.  Ніколи не чула розмов, як вона бачить моє єднання з Богданом. Якось висловилась, що мені потрібно було вчитись у Львові. Чому саме – догадалась. Там я була би більше представлена самостійності. В домі часто згадувалось, який Богдан добрий, розумний, привітний. А тут, в Яремче він був поруч, навіть тоді, коли я вчилась.
    - Подруги що казали, коли ти зібралась виходити заміж?
    - Спочатку не вірили. Та він дуже складно все розставляв, планував солодке життя, багате і вірне.
    - Можливо  не маю права так казати, та, тільки десь глибоко в  моїй свідомості тріпоче думка, що ти і сама не розуміла, як все далі буде.
    - В самий останній день перед весіллям, я хтіла втекти у Львів.
    - Якби ти втекла, тоді би ми з тобою не стрілись, - тихо мовить Адам, цілуючи руку Марисі.
    - Ой!  Слухай. Зараз розкажу дещо цікаве. На день народження  Міті поїхала у Львів  одна. Якби ти знав – яка я була щаслива тоді. Два дні пробігли миттю. Не могла наговоритись з матусею. Вона у мене дивна жінка. За роки прожиті в гірському селі, неня ні з ким не посварилась, не нагнівалась, не сказала і не подумала про когось недобре. Я не така як вона. Хоч … мабуть така же. Іноді можу гніватись. Буває це не часто.
    - Це ти можеш сваритись? - почісує чоло Адам, і, усміхнувшись, каже спокійно: - Моя мама лікар. Терпіння має велике. У  мамусі є двоюрідний брат. Звати його Роман, трішки старший мене. Людина чудова, приємна і загадкова. Коли  буває у нас – радістю  заповнюється весь будинок. Якось  завітав в наші краї, і, тільки переступив поріг, почав розмову з натхненням, що їздив у Дубину, є таке старе українське подільське село, яке має історію під 400 років. Туди його запросив друг, в якого там живе дідусь, що  розказує чудові сільські повісті.
    - Моя бабуся теж гарно передає історію свого села.
    - Старше покоління вміє передати молодшому – правду життя пращурів. В той вечір ми засиділись за вечерею, як кажуть, до других півнів. Добре, що це була субота. Передам, як ми почали спілкуватись. Роман розгорнув  мальовничу мову, повів нас в опис села, куди їздив з товаришем. Слухав я, а переді мною бачилось невелике селище, в якому переплелась історія трьох століть. Чому саме трьох – скажу: Рома - так ми ласкаво, по родинному, називаємо  Романа,  привів приклад, що хати в селі якісь не похожі одна на другу. Там збереглась архітектура 18 століття, яку підтримує уже 19-те, і … новий – 20-й вік. Село витягнуте прямокутником. Вулиці рівні, різної широти, а стежки, що в’ються від хати до хати, попри подвір’я, дуже гарні і романтичні. В центрі селища збереглись три  будинки, побудовані в 1790-х роках. Всі вони камінні, колись належали панам, та згодом їх перетворили в школу. Фасад не знесли, так він і діє до цього часу – з вензелем лісного мотиву. Тут мається невеликий парк. Але головною розмовою Романа був старезний сад, що розташований в кінці села, ближче лісу. Зрозуміло - дерева, які були посаджені при закладці саду, не збереглись. Коли дерево відживало свій вік, на йому місці люди закладали нові сажанці. Так селяни мали свій колгоспний садок. А тут ще  є одна справа – в межах саду з полем,  колись давно пан висадив дуби, явори, дикі грушки, в’язи. Ці насадження зберігали садок від великих снігів, вітрів, злив. Один з мешканців, розумний чоловік порадив  залишити все як було при панові, ось тільки садочок потрібно гарно пильнувати, а все інше нехай живе, як було задумано господарем. 
    - Виходить, що пан був архітектором своєї землі, - мовить Марися.
    - Як ти сказала - пан був архітектор землі. Влучно.
    - Виходить так – він був гарним господарем, розумним агрономом, бачив життя наперед на багато років.
    - Можливо і так. Не думаю, що пан міркував про різні  життєві зміни і нинішнє буття людей. Роман з таким нахилом радості розповідав, за сад був таким, ніби-то він його бачив молодим.
    - Уявлення, при розмовах грають велику роль, - покусуючи травку каже Марися.
    - Наш Рома трішки романтик. Він веде щоденник - там всі його думки. Міркую, він написаним залишив в нім своє бачення старого панського саду.
    - Щоденник  і я  писала в сьомому класі. Смішний він у мене.
    - Мені здається, що Романчик пише його з дитинства. З ним спілкуватись можна годинами. В той вечір описав поїздку в Дубину словами, що складались в повість. З особливим наголосом розказав, як стали старіти садові насадження, і, ніби вболівав, що вони відживали свій вік. Та все в нашім світі має біографію з дитинства до старості. Саме в старості  чоловік іноді робить щось цінне, яке має велике значення, яке продовжує його існування, в іншім виразі. А старий сад дав можливість деяким пташкам селитись в його стовбурах, то б то в дуплах. Всі ми знаємо, що в дуплах дерев поселяються білки,  пташечки, бджоли, джмелі, різні комахи і т.д. Так сталось і з старими панськими деревами.  Для саду це дуже добре явище. Спочатку це були синиці. Люди це бачили -  рішили  спилювати тільки віти - залишати  стовбури, де появлялись  дупла. Сама знаєш, синиці, і не тільки вони але і інші птахи поїдають шкідників - зберігають здоровими дерева. Роки йшли. При межі поступово старіли  дуби, в’язи, горіхи. Як і коли в одному із цих дерев в глибокому дуплі поселилась жити сова, ніхто не знав. Голос її чули ті, хто мешкав ближче садочку. Через два роки, облюбували  місце для проживання інших видів сов, а їх є багатенько в світі  по виду і роду. Зацікавився цим явищем біолог району, а його підтримав агроном села. Стали придивлятись до цих птиць, вивчати їх повадки, життя, існування колонією.
     - У нас теж маються сови. Гарні вони з вигляду. Дуже розумні і культурні, - додає своє до розмови дівчина.
     - Отож розумні і культурні. Чоловік, який взявся розказувати Ромі за причуди сов, по імені Макар, з таким знанням і настроєм про все говорив, ніби то сови ведуть розмови. І він це чув.   
     - Як так чув? – здивувалась Марися.
     - Чув, і все. Всім відомо, що сови селяться саме в старих дуплах. Як всі птахи, вони є різної породи, такі як: Філін, Сова Біла, Бородавчата, Сипуха, Вухата, Мохната, і ще Домашній сич. І всі вони  по своєму видають у світ голоси. Сава славна своєю  загадковою красотою. Очі великі, ніс загнутий, а пір'я сіро-кольорове, з переливами. По величині  різні. Є маленькі, є великі. Летить така красота в нічну пору, злякаєшся, хоч і не має чого боятись. Сови нічні птиці. Серед них є і такі, які полюють вдень. Вони не тільки перелітні, деякі залишаються зимувати у нас. Із всіх сов самий цікавий для людей – сич, який нагадує собою  великого горобця. Він видає такі звуки, що страшно стає. Може: сміятись, плакати, заводити, верещати, шипіти, навіть вимовляти деякі людські слова.
    - В наших широтах сови не рідкість. Не знаю чому, люди говорять, що вони розумні, і символи їх прирівнюють до мудрості.
     - Про сов читав такі віршові строчки. Правда, вони на російській мові:
                Мудрейшая птица на свете  - сова.
                Всё слышит, но очень скупа на слова.
                Чем больше услышит – тем мельне болтает.
                Ах, этого многим из нас не хватает.
     Ха!Ха!Ха! – весело сміються Адам з Марисею.
    - В дитинстві теж наглядала за деякими пташками. Збудує собі пташечка гніздечко в кущі - ніхто не примітить його. А я додумалась  наглядати, куди вона летить, і звідки вилетить. І … знайшла такий кущик. Там була хатинка жовтої пташечки. Ой, як цікаво було спостерігати за її повадками. 
   -  Дійсно цікаво. А особливо таким людям, як Макар.  Він за совами  спостерігав кілька років. Ми були здивовані, розповіддю Романа, узнавши, що сам Макар  був очевидцем їх  зльоту на раду.
    - На раду? Як це?
    - У птахів, як і у людей,  є причини збиратись на РАДУ,  для рішення важних питань. Як це проходить – ніхто не знає.
    - Як саме збиратись?
    - Не зрозуміле це явище. Макар примітив, що в одну молоду вечірню пору стали злітатись в старий сад сови - саме туди, де було багато старезних дерев. Затримався, заховався, присів наглядати. А совочки все летіли і летіли до гурту. Коли їх там зібралось багатенько, Макар рачки підліз ближче і … ледь не ахнув – там було стільки цих птиць, що він злякався. Забилось серце, неспокійно стало на душі, і він знову рачки, відліз до дороги, а далі … бігом в село.  На другий день поїхав в районний центр, до біолога. Вернувся, радів, що був свідком невідомого науці явища – чому саме тваринний світ, одного виду, збираються в такі гурти – не зрозуміло нікому. Припущення є, але, то тільки припущення.
    - А мені би хотілось побачити таке явище теж, - лагідно мовить Марися.
  Дядько твій уже одружений?
    - Ні. Смішний і … добрий . Якось висловився, що одружиться саме тоді, коли у мене буде наречена.
    - Де він працює?
    - В редакції журналу. Зустріч з ним – свято. Ота його поїздка в Дубину лягла в його оповідання, бо крім розмови за сов, він там ще мав змогу побачити дві картини, маю в вигляді живописні, дуже цінні і історичні. Їх написав помічник пана села Дубини. На них відображено дві жінки і чоловік – учителі тодішньої школи. Народився той художник якраз в кінці 18 віку.  Працював у пана. А панський сад, про якого я уже тобі розказав, посаджений внуком першого пана. Родословна велика і приємна, бо, як не кажи, ці вельможі  люди зробили на землі багато цінного і потрібного.
    - Розмовами ти розгортаєш книгу свого роду, а я – свого, - лагідно мовить Марися. 
    - Якось Роман нам видав таке, що ми  ніби й знали, але … не змогли би так все об’єднати. А він це зробив. 
    - Що саме? – спішно запитує дівчина.
    - Він задав нам питання, із чого складається життя. Батько, мати і я стали перераховувати частинки того, як іде буття людини. Та … все таки не дотягли того, що нам підказав Роман. Життя – це пам’ять, терпіння, відповідальність, мудрість, прив’язанність, добро, зло, страх, гординя, біль, милосердя, радість і … ЛЮБОВ. Саме головне в Житті – ЛЮБОВ, і про це повинен кожен знати. Без любові немає життя.
    - Якби не було любові – не було би життя.
    - Правду кажеш. Моя бабуся розказує, що її брат був дуже щасливим, бо був закоханий в дівчину, яка стала йому дружиною. А дівчина була закохана у нього, і мала щасливу долю.
    - Я знайшов якось невеличкий камінь в три кольори. Показав Михайлу, а він тут же розказав приємну історію свого родича, який поїхав в гості до сестри на Урал, і … випадково, копаючи там грядку, знайшов камінь синього кольору. Спочатку не зрозумів що це, думав скло, а вийшло, що ця штуковина називається, САПФІРОМ.
    - Гарний цей мінерал. Від слова Небо – його назва пішла. А ще його називають Божество, або й Ефір. В минулих роках його величали Царем, Батьком, Вождем, - розглядає якусь темно-червону  гілочку на кущику, веде мову Марися, і, усміхнувшись, добавляє: - Єгиптянки носили сапфір на грудях, як суть Істини. А ми частенько ходимо розмовами про істину, а що воно – не знаємо. Є догадки, доведення, та … все це якось не складно, розпливчато.
   - Кажуть, що істина це те, що діє в дійсності, відображає події, твердить в про те, що відбувається. А ще іноді в розмовах додають, що істина в дорозі, - каже Адам: - А у нас Істина в нашім коханні.
    - І в природі, яку ми бачимо, - усміхається дівчина, а сама, задумливо доповнює: - Істина – це доскональна думка, подія, пізнання чогось і т.п.
     - Дідусь каже, що Істина в Божих Словах, - киває головою Адам, і … розкинувши руки, гукає: - «Істино, обізвись!»
    Останнє - …ЗВИСЬ! – пролунало високо, широко, мелодійно.
    - В цім і є ІСТИНА, про яку ми ведемо мову, - сміється Марися.
    - Договорились, - каже  Адам, і  падає м’яко в траву,  вдивляючись в глибину синього простору, горне слова  мрійно, задумливо: - Як добре, що я заблукав в лісі. Люди говорять, потрібно заблудитись, щоб знайти щастя.
     - Щастя? – усміхнено питається Марися.
     - Ти моє щастя. Я не з тих, хто помиляється в такому коханні.
     - А ти моє. Сон снився славний, добрий, ввічливий. Ніби то батько каже: - «В твоїх життєвих дорогах були круті повороти, та … від нині перед тобою стелиться інша дорога. Не звертай з неї».
    - Сни бувають віщими.
    - Бувають. Мама знала, коли батько захворіє. Їй сон приснився невтішний. Зітхала, мовила: - «Дай Боже щоб не збулось те, що приснилось». А воно збулось. І що то за сила, яка керує нами, - каже Марися, і, приклавши пальчик до вуст, додає тихенько:  - Там, нижче нас, в повороті доріжки йдуть двоє.
    - Я нічого не боюсь, - шепочучи, відповідає Адам.
    - Вони пройдуть осторонь. Їм потрібно спуститись вниз, від перехрестя доріг, - гладить по голові Адама Марися, і, закрутивши на пальчик кучер, додає: - А у тебе волосся м’якеньке, ніжне. По натурі ти добра людина.
    - Таким я родився, від  батька і неньки.  В моїм роду немає злих осіб. Тому нам всім легко живеться. Ні з ким не сваримось, не обзиваємось поганими словами, не  судимось.
    - Біля матері живуть дві сусідки. З ненькою вони дружать, а між собою – ні. Мама рішила їх помирити. І … помирила. Тепер три сімейства миряться так, що інші люди дивуються, - розповідає Марися, запитує Адама: - А як живуть твої батьки з сусідами?
    - Славно. Чесно і правильно. Так воно повинно бути. - Ой, куди це я тебе своїми розмовами  повів. Почав за Романа, кінчив сусідками, - обіймає  дівчину, і, ніжно погладивши їй  голову, задумливо каже: - Як  буду без тебе там, в моїм краю, коли повернусь туди, не знаю.
    - І я не знаю, як буду без тебе тут. – Стану ходити лісом в тих місцях, де ми з тобою ходимо, і буду слухати відголоски твоєї мови.
    - А я буду любити тебе на відстані, бо твій портрет я уже зафіксував в пам’яті. Тільки вірю – пройде час, і ми станемо з тобою крокувати разом довгий вік. Я так планую, так воно повинно статись.
    - Вчора вертаючись з роботи, не знаю чому саме пішла стежкою в ліс. Мене ніби хтось туди повів. Темніти стало, коли я уже була в Синім кутку, де сходяться три стежинки. «Синім кутом» - називаю смерековий густий ліс, що  трикутником тягнеться в високу гору. Присіла  на виступ скали, задумалась і не побачила, як темна ніч крадькома підходила до мене. Все навколо стихло, зніжилось, згустилось.
    - Ти не боялась, що заблудишся? – здивувався Адам.
    - Ти що? Я же донька цього лісу. Він мене береже так, як я його.
    - А мене береже моє рідне місто. За нього я тобі розкажу багато.
    - Ти не заблудиш в своєму місті, а я у своєму лісі. Не боюсь нічних дерев. Привикла з ним дружити з малку. Рідко коли блудила. По деревах, по видолинках узнаю, куди відійшла. Одного разу йшла з гостей  від Одарки,  з сусіднього села. Чомусь припізнялась, і щоб скоротити дорогу, пішла ліском. Мабуть задумалась, коли спохватилась, що не туди іду. Моторошно стало. Глянула, а в небо випливає місяченько. Прикинула, в яку пору і де він появляється в цей час. Звернулась до нього, а він, такий славний, добрий, ввічливий освітив все навколо так ясно, що до мене прийшло раптом все, куди повинна іти.
    - Місяченько -  загадка  небесної природи. 
    - У Львові живе подруга. З нею  знайома давно. Познайомились  через бабуню – мати  Дани - товаришка моєї бабки.  Даночка закінчила інститут, працює бухгалтером. В неї є хлопець, який її любить, а чи вона його кохає – не знаю. Мабуть не зовсім подобається він їй. Вона гарно співає, приймає участь в самодіяльності, навіть вірші пише, а потім їх наспівує. Борис, ім’я її хлопця, виступає  проти того, щоб вона привикала до сцени. Що йому не до вподоби, не знаю. А вчитель музикального училища всім толкує, що голос Дани схожий з голосом Орфея.
    - Ти знаєш, хто був Орфей? – тихо запитав Адам дівчину.
    - Чому ні? Знаю. Він син Бога Аполлона. Інші говорять, що він син Бога Еагра, і музи Калліпсо с Фракії.  А вчився він мистецтву співати у співака Лина. Грав  на лірі. Його слухали не тільки люди – звірі, птахи, дерева, кущі – вся Природа притихала, коли він  починав свою гру. Жінку його звали Евредіка.
    - Хто тобі за це розповідав?
    - Директор Будинку культури. Я трішки співаю у хорі. Іноді і сама виступаю соло, та то, просто так, бо у нас всі майже співають. Правда: нот  не знаю, зате слух ловить гарно звуки.
    - А я думав, що ти Лісова Королева, а ти, як кажуть – бери вище. Похвалитись співом не можу. В школі більше уваги приділяв мистецтву малювання. А співати можу тільки тоді, коли мене ніхто не чує, - сміється Адам.
    - Неправда. Голос у тебе мелодійний. Ніжно стеляться звукові переливи, і переходи між словами чуйні, натягнуті м’якою струною.
    - Мама каже, що співати може кожен чоловік, лише він співає по своєму. Сусідка Міла видає голосом такі мелодії, що багато людей дивуються. Та вона сама себе не чує. Я не тільки не співак, я простий мрійник  написати картину живими фарбами. Для мене живі фарби сховані в квітках, листках, землі, глині, в корінні і т.д. Я подумав, що можна зготовити фарби самому. Не легко, але … цікаво.
    - Часто наша думка нагадує кольорового метелика,  який літає вільно, і так красиво – душа радіє. Такою і думка наша буває. Вона же може і ломитись, - усміхається Марися.
    - Мені так приємно і добре слухати тебе. Ні з однією дівчиною  не розмовляв, як з тобою.
     - Частенько сумую за КИМОСЬ, щоб поговорити від душі, про все і про всіх. Їхала  автобусом в Косів, а поруч сидів дорослий чоловік. Задумливий, спокійний, привітний. По виразу обличчя видно - гідний чоловік землі. Коли вийшла з автобуса в Косові, він усміхнувся, сказав:  - «Ми ще з вами зустрінемось». Здивувалась, та нічого не відповіла. В той же день наші дороги пересіклись біля двору тітки Ксені. Тіточка – мамина подружка. Вони дружили з того часу, як мій татусь привіз мамусю в цей край. Коли ми вели розмову з тіткою  у подвір’ї,  той чоловік з яким я їхала в автобусі, якось дуже  раптово появився у хвіртці. Ксеня усміхнулась, запросила його зайти у двір. І тут я узнала – чоловіка звати Юстин, він родич тітчиної подруги.  Дві години  ми  троє вели розмову,  а мені здалось – пройшло кілька хвилин. Коли тітонька заговорила про історичне минуле Гуцульщини, Юстин  сказав так: - «Історія, це скарбниця минулого, примір для навчання нинішнього, передрікання майбутнього». Знаєш, хто про це сказав? Ні? Це сказав Сервантес. Твори його читала мало. В нашій бібліотеці не завжди є те, про що хочеться почитати.
    - А хто був насправді Юстин?
    - Я його оцінила, як пророка. Правда, пророки родяться дуже рідко, десь приблизно раз у 700 років.. А ті, які пророчать недалеке майбутнє, живуть серед нас. А бути ним - велике щастя.
    - Марисенько, ти не тільки загадка, ти провідниця,  що виводить мене з чогось незнаного, у світ, про який  мало знаю, - тулить до себе Марисю Адам, а вона, обнявши його, шепче: 
    -  Давай побіжимо в нижню долину. Там зірки граються в жмурки.
    -  Невже, мається така  долина, де зіроньки сходяться, щоб погратись?
    - Доганяй мене! – гукнула дівчина, і, миттю схопилась, побігла стежиною, що вилась між дерев.
    Адам не зумів догнати Марисю, а вона зупинилась в видолинку, підняла руки вверх, неначе хотіла злетіти, а він, стояв віддалік, дивився на неї, любувався, сказав пошепки: - «Я люблю тебе, дівчино з Карпат. Ти для мене Дикий мед, який дає силу, любов, життя».
    - Не догнав! – гукнула Марися.
    Десь далеченько, мабуть в полонині, хтось відізвався дзвінко, мелодійно, чисто по-гуцульське: - «Не барися! Чекаю!»
    - Хто це? – підійшовши ближче до дівчини, запитав Адам.
    - Мабуть той, хто в цю годину виглядає свою Марічку.
    - Такої ночі я ще ніколи не бачив. Широта небесного простору,  мільйон зірок, тиша і спокій, в  якому живе дійсність. Мені хочеться сміятись і плакати від всього цього, що я відчуваю в ці хвилинки.
    - Я привикла до цього існування Природи. Все, що ми з тобою тут побачили за хвилиночку - уже у Вічності. Все виникає із неї і залишається в ній.
    - Мені здається, що я попав в якийсь незнаний до цього часу СВІТ.
    - Прислухайся, хтось далеко співає. Чуєш? – горнучись до Адама, мовить Марися.
    - Чую. Дійсно хтось далеченько прикрашає вечір мелодією пісні. Пісня – душа чоловіка.
    - Ти розумний, мій любий друже. Я цим щаслива. Здається –  ще ніколи  не відчувала того, що відчуваю зараз. Яке то велике щастя, коли любиш. Мамуся часто згадує татуся, як вони стрілись, покохались, повінчались. Перед їх знайомством, їй приснився сон.  Віщий. Снився їй мій батечко, що кликав до себе.  Із-за кохання вона поїхала в карпатську полонину, туди, де не всі  можуть привикнути.
     - Кохання – це особливе почуття, яке творить і щастя і горе. Вчені кажуть, що любов може  мінятись за хвилинку. Тут вона була, а тут … кудись зникла. Ніхто і ніколи не заставить людину кохати іншу, як і розкохати.
    - Я про це теж думала.
    - Знаєш, що прийшло мені в голову? Давай  заплетемо тобі вінок з однієї травиці. Наприклад – з хвоща, чи голубинки, а може пирію. 
    - Згідна, - весело сміється дівчина. Хочу признатись – я із роду княгині Теофілії Яблунівської. Правда, далекий корінчик, але … бабця показувала запис в документах, там чорним по білому написано, що ця  вельможна пані мала відношення до прадіда її тата.
    - Хто була ця пані Яблунівська?
    - Власниця солеварні.
    - Ти не шукала в архівних документах щось за неї?
    - Мама шукала. І … знайшла. Є у мене план і ціль пошукати ще раз згадки про цю родину. Нікому про це не розказую. Якось поділилась з чоловіком, а він усміхнувся, сказав, щоб я переворушила історію життя Олекси Довбуша, там є теж згадки за цю вельможну пані. Знаю. Не дружила вона з такими, як Олекса, та … Богдана моя родословна  не цікавить.
    - Всім відомо, що ця файна вельможа пані, як кажуть - «Мала гострий зуб» на Олексу. Він і її заставляв платити йому дань.
    - До речі. Чи можеш розказати щось виняткове за Олексу Довбуша. Нам за нього розказували,  та … одна жінка, що працює в турбазі прибиральницею, передала, щоб ми за цього чоловіка поцікавились у місцевого населення.
    - Не можу тобі прямо сказати що знаю щось дуже головне в його біографії, але почну з того, що  з самого раннього дитинства його ім’я було на слуху. Сотні розмов за нього, вились серед людей. Не всі вони дійсні, але … за роки, коли він, з своїми однодумцями пішов проти  феодалів, в його бутті сталось багатенько чого, що сьогодні видають за великі  оповідання. Хто може знати дійсну правду за цю відому всьому світу людину, яка не побоялась піти проти  сили ЗАКОНУ, який був написаний багатими вельможами. Людину створив Бог. Він не поклав в основу її нації, не назначав володарів і підневільних для землян. Все це придумав народ. Той, хто мав більше достаток, пихатий, заздрісний і сильніший, який поступово став на іншу дорогу життя, яку він сам собі мостив. Так появились багаті і бідні.  Та що я кажу, - спохватилась Марися. – Ти це все знаєш. Мене болить, коли бачу бідняків. Нинішній світ став іншим, чим він був колись, я маю в вигляді – коли жили перші люди від сімейства Адама і Єви. Багаті появились пізніше. Вони і написали закони для себе. Згадай басню Глібова - … «А більший меншого тусає, та ще б’є, за тим, що сила є».
    - Та ти, моя кохана дівчинонько, заговорила мудрими словами вчених Землі, - весело каже Адам. – Тоді розкажи, хоч би небагато за Довбуша, що був бідняком, і вів неспроможну війну з багатими.
    - Не знаю, що вам за нього розповідали -  скажу те, як про нього веде мову народ. Читала його біографію. Є щось в ній вірне, і … не зовсім. Давно це було, триста років назад. Люди, які знали Олексу - не володіли грамотою, писати не могли, не знали тонкості законів, які поступово створювали сильніші. Народ побачив в Олексі захисника, тому все, що він робив – брали за приклад для себе,  цінували і шанували його.  Багато було усних передач, які  обростали, доповнялись, зменшувалися, збільшувались, частково були не зовсім дійсним, інколи видуманим. Але, коли почуте за нього від різних людей згорнути в єдине, можна отримати гарну і дійсну історію життя цього великого і чуйного чоловіка.
     - Дійсно так. Роман каже, що навіть нинішні дослідники життя деяких відомих людей, які жили і творили двадцять років назад, теж не всі вірні. А тут людина з 1700-х років. 
    - Високо маю за приклад  розповідь за Довбуша, зі слів бабусі. В неї дуже хороша пам’ять. Те, що прочитала п’ятдесят літ назад – нині ясно передасть написане. Мамуся теж має хорошу пам’ять, та не таку її матінка. А мені до них не братись, - сміється Марися.
    - Із моїх родичів пам’ять гарна збереглась у тітки Ганни. Для неї згадати  за два покоління нашого роду – запросто: всі прізвища, імена, знає і роки народження, - гладить руками травицю, розказує Адам.
    - З чиєї сторони тітка Ганна? – придивляється до куща глодини, питається дівчина.
    - З батькової. Сестра його матері. Живе в приміській зоні міста, у власному будинку. Колишня вчителька, хоч люди говорять, що колишніх лікарів і вчителів немає – вони завжди живуть і діють на хвилі свого фаху. Вірю, вона тобі сподобається. Є у неї якась риса характеру, що ніколи ні з ким не свариться. Коли запитав, чому у неї стільки вірних друзів - мило відповіла: - «Якщо читаєш книгу, а вона тобі не подобається, не читай. Якщо маєш друзів, а вони погано про тебе думають – залиши їх». Ось так вона і живе. Зустрічі з нею – свято. Коли би я до неї не приходив, завжди розказувала щось таке цікаве і благодійне, що я, після її розмови був дуже щасливим. Від неї, як від сонця випромінюється доброта.
    - Гарна у тебе родина. Достойна і славна, - тихо зітхає Марися.
    - Ми відійшли від теми, - усміхається Адам. – Ти обіцяла розказати за славного опришка Олексу Довбуша. Мене його біографія зацікавила ще з того часу, коли збирався сюди їхати.
    - Ха! Ха! ХА!  - сміється Марися. – Я уже тобі багатенько чого за нього розказала. Запав тобі в пам'ять наш Довбуш. Це добре. Та, сказати вірно – сама, як тільки розмова почнеться за Олексу – тут же вуха точком в сторону того, хто за нього згадує. Вернусь до його дитинства.  Як і де народився Олекса, в якім сімействі, в якій родині - йдуть різні  розмови.   На мій погляд – він народився в бідній сім’ї – це видно від того, що  пішов проти багатих, аби покращати життя бідноти. Як більшість людей того часу, в його батька були вівці, що давали змогу виживати всьому сімейству. А значить – Олекса пас отари овець. Він трішки налягав на одну ногу. Чому – ніхто толком не відає. Не відрізнявся від простих людей нічим. Любив дівчину, та … чи то доля така, чи щось інше – не одружився з нею, зате весь вік кохав її одну.
     - Чув, ніби то  чоловік цієї красуні  застрелив його, - мовить Адам, складаючи з трав запашний букет.
    - Хто може правдиво це знати. В історії записано, що чоловік його колишньої нареченої зрадив Олексу, видав його владі. Попробуй розгадай нині ті обставини, які привели Довбуша до будинку коханої жінки. Так чи не так – вбивство мало місце бути.
    - А де це саме трапилось?
    - В селі Ляхівці, нині Підгірне. Саме тоді, Олекса мав «переговори» з панею Каштеляновую в її замку. Він, вроді би прибув в ці краї взяти подать золотом від неї. З цими подіями зв’язаний і Чорний ліс. Та все це, мало подібне, на то, що тоді відбулось. Жах і чорний смуток прикував розмови людей до смерті Олекси. Те, що написане – має своє право жити.  В книгах його образ відомий всім: високий, худорлявий, чорнявий, з дуже гарними розумними очима, привітний і смілий – він був лагідним до бідноти, а в багатих брав, як він говорив – лишки. Нині є урочище, яке називають Довбушевим. А біля Замкової гори мається гарна криниця, теж названа його іменем. В розмовах людей, які ведуть мову про Довбуша, згадується Чорногірський хребет. По даним, саме там мав він  свій притулок з товаришами.
    - Мені би хотілось побувати в Чорногір’ї.
    - Я там була не один раз. Мій батько іноді мандрував горами. Згадується мені, як одного разу, чого саме не знаю, відвідав скелі в Івано-Франківській області, які носять ім’я Довбуша. Там є село Бубнище, де живе старий чоловік, що гарно і правдиво веде розмову за Олексу. Мама каже, що Стороживе укріплення має відношення до Довбуша – саме  там знаходилась головна його база, приблизно в 1743 року. У моєї бабусі є невелика книжечка, де описано, як проти Олекси, і його товаришів вийшов на війну з 2,5- тисячею воїнів, сам головнокомандуючий всієї Польщі Йосип Потоцький, і його полковник Пшелуський. Знать кісткою в горлі став їм Довбуш.
    -  І все таки - тобі би працювати екскурсоводом.
    - Мені?  А вища освіта?
    - Запросто. Інститути є повсюди. Заочний відділ і … тільки зумій мати бажання для навчання.
     - Воно ніби і так, але …
     - Без але. Я буду з тобою поруч.
     Марися задумалась, зірвала травичку, глянула на неї близенько, сказала: - Ця травичка називається пирій. Коли була малою, брат навчив мене грати на ній. У мене виходило не так файно, як у Миті.
     - А  у мене готовий новий вінок для тебе. Глянь, він чисто карпатський, похожий на край, де виросли трави, з яких я його зладнав, - кладе на голову дівчини вінок Адам, а сам, обійнявши ніжні дівочі плечі, сміється тихенько: - Я люблю тебе, красуне з Карпатських гір. І ніхто і ніколи не рушить наше кохання. Якщо навіть хтось посміє – я, буду сильним, таким як був Олекса Довбуш.
  - А для мене ти щастя, що прийшло і залишилось в моїм серці.
     Адам піднявся в повний ріст, розкинув руки, наголосив дзвінко: - «Ви мене чуєте, Карпати?! Я люблю Марисю, самою що не є високою любов’ю в світі!»    
    Якусь мить все навколо стишилось, зібралось ніжністю,  зупинилось.
    - Щасти вам, Боже! – враз долинуло від річного берега.
    - Що це було? – пошепки запитав Адам.
    - Мабуть відгукнулись Карпати, - засміялась дівчина.
    - Дякую!!! – гукнув Адам, і, закружився з Марічкою в танці, мугикаючи  мотив вальсу.
    - Ніч сьогодні особлива. Не хочу іти в готель. Можливо заночуємо ось тут, де кольорова полонинка, де спокійно дрімають дерева, кущі, трави. Я обійму тебе ласкаво, і під твої карпатські легенди, будемо виглядати досвіток. А він тут, мабуть чудовий: з росами, з піснями пташок, з пошаною до приходу нового дня.
     - Різнобарвні казки і повісті моєї землі продовжу розказувати в другий раз. А нині, на нас сонними очима уже дивиться ліс, - таємниче шепоче дівчина. 
    - Обіцяєш? Я згоден. Зараз попрошу тебе побути  тут ще пів годиночки.
    Зі сторони річки полинув високий чоловічий голос. Тут же до нього приєднався жіночий, і … якась незвичайно щира мелодія протягнулась ген аж до високих гір, до хмарок, зірок, до Всесвіту.
    … В готель Адам повернувся вчасно. Михайло сидів біля відкритого вікна, чи то щось слухав, чи про щось думав, лише усміхався сам собі, мабуть від  гарних споминів.
    - Ти де гуляв? – запитав Адама товариш. – Не боїшся зблудити в горах.
    - Шукав доріженьку до серця дівчини.
    - Знайшов.
    - Знайшов початок.
    - Це вже добре. По тобі видно – щастя тебе огортає. Цікаво, як ти покинеш цей край через кілька днів.
    - Думаю, що покину його на короткий час. Вернусь сюди за тим, що тут знайшов.
    - Забрати з собою його тепер не зможеш?
    - Ні. Потрібно зробити перерву. Є для цього причина.
    - Нехай тобі Бог допомагає.
    - Чуткий ти товариш. Радий за дружбу.
    … Ніч розкрила над Яремче зоряне небо так, що Адаму не хотілось лягати спати, і він присівши у крісло став передумувати все, що нині почув від любої Марисі.
    … Ранок повів Михайла і Адама в їдальню.
    - Готові до поїздки у Львів? – запитав екскурсовод людей, що зібрались біля автобуса.
   - Чому ні? – весело відповіли декілька голосів.
   - Тоді в дорогу.
   Адам озирнувся в сторону Прута, зітхнув, зайшов в салон автобуса, присів  біля вікна подумав – а що в ці хвилинки робить Марися. Вона мабуть уже на роботі в своїй майстерні. Хотілось би побачити її за вишиванням. Може напроситись  у неї, заглянути на її робоче місце. Та тут же прийшла відповідь думка – він не має права це зробити, вони зустрічаються таємно від усіх – Марисенька замужня жінка. Подумав про це, а серце стиснуло - маленький сум присів у очі.
     Покинувши Яремче автобус побіг широкою дорогою в сторону західної частини, ту дорогу, яка тягнеться через гірські перелоги, обминаючи гори, долини, полонини, залишаючи за собою відстань, яка веде до дуже цікавого і величного міста Львів. Екскурсовод, мила і приваблива жіночка, сказала по мікрофону, що її зовуть Ганна Петрівна.  Вона не тільки проводжаючий, а ще розкаже про місця, де вони будуть їхати. 
    Адам прислухався, як з переднього сидіння якась дівчина, запитала Ганну, чи не може вона розказати за Волинь. Що значить її назва.
    - Чому ні? – усміхнулась жінка. – Кілька слів за Волинь, не помішає вам знати більше за край, де ви відпочиваєте. Волинь – розташована на північно-західній  частині України, в басейні річок Прип’яті і Західного Бугу. Про цей край можна говорити дуже багато, так,  як  його біографія  має велику і багату культурну  спадщину.  Саме головне – неповторимі краєвиди Природи, комплекси архітектури і чудові народні звичаї, які передають собою історію становлення і життя людей. Назву свою ця земля отримала від слов’янського племені ВЕЛИНЯ.   Розташовані землі між Поділлям і Поліссям. З іменем Романа Мстиславовича, а це роки 1100-ті,  зв’язані гарні події становлення і розвиток цих земель. Гарно попрацювали археологи -  установили, що там, де нині Волинська земелька, жили люди кам’яного віку. Племена Венедів  згадуються в творах Плінія Старшого, Публія, Клавдія Птолемея. Є ще припущення, що Волинь названа від фортеці, яка була розміщена на березі річки Бугу і Гучви.  В деяких дуже старих письменах згадується, як  Венеди, воювали проти Рима. Край Волині, це  сам перед частини областей, таких як: Івано-Франківська, Рівенька, Волинська, Житомирська, Хмельницька. В наш час ви можете поїхати в любу область Волині.  Ближче познайомитись з невичерпною мудрістю населення, проведете цікаві порівняння  життя різних слоїв українського народу, то б то, слов’ян, які по волі буття, заселяли і збагачували той куток землі, де вони тісно осідали жити. З гарними іменами людей культури  зв’язана тутешня історія. Сам перед - великий діяч культури, історик, політик Петро Могила, мати Івана Мазепи, Михайло Кравчук, родина Косачів і багато інших. Не стану  говорити про сьогодення. Тут родився і ріс відомий композитор Ігор Стравінський, Андрон Лазарчук, Габрієла Запольська і багато інших.
- Дякую, - відповіла дівчина, яка задавала питання
    - А мені бажається почути дещо за річку Збруч. І ще одне маленьке питаннячко – що то значить Волощина.
    - Рада, що у ви усім цікавитесь. Значить не просто  ви тут  відпочиваєте, вам хочеться пізнати більше за землю, де сині гори, стрункі смереки, високі звуки трембіти, - весело відповіла Ганна. – Скажу коротко,  але чітко. І так: - Збруч – це невелика річка, притока Дністра, межа між Тернопільською і Хмельницькою областю. Назву свою взяла від боліт, з яких вона виходить. Є припущення, що вона зветься ще від слов’янського – БОРУЧ, то б то: - Іду за Боруч.  А – ВОЛОЩИНА , це є Поділля західної частини України. З Х1 століття – Князівство, що поділилось на дві частини: Молдову і Волощину.
    - Моє вам високе і щире дякую, - відізвався чоловік, і, прижмуривши весело очі, добавив спірно: - Можна ще одне малесеньке питаннячко, і я … не стану більше мішати.
    - Про що ви мовите? Я рада відповідати на ваші бажання знати все про Карпатську сторону.
    -  Тоді розкажіть про річку Прип’ять.
    -  Гарне питання. Припять – притока Дніпра. В своїй течії вона чудова і неповторима. Одну четверть води, від цієї красуні річки, несе  Дніпро  у Чорне море. Я два рази була якраз там, де Припять, не перестаючи співає своєю течією. Мене вразила  її бистрина, та ще колір, що близько до білого. Дивишся, і не можеш відірвати погляду. А ще коли ти находишся на березі в літню пору. Чому саме її води віддають білизною, знають ті, хто бачив звідки вона витікає. Її початок  - гірські місця, що складаються з кремнія.
    - Мені дуже сподобався Черемош, - каже весело гарненька жіночка. – Він оспіваний гуцулами так, що коли слухаєш пісні про цю річку – на серці стає солодко, жити хочеться.  Черемош єднається двома річками – Біла і Чорна. Саме головне, що Білий Черемош – він якийсь, по-своєму, ніжний, кольоровий, м’яко-поетичний, тією  поезією, яка існує в нім з романтичним укладом. А  Чорний – своєрідний, прудкий, бурхливий з водоспадами, порогами,  перетинками камінних глиб.  Він теж тримає в собі романтику, що  приваблива своїм диханням, гулкими розмовами, могучими співами. Стоїш на березі такої річки, а думки в десь далеке летять, в те далеке, яке ми і уявити собі не можемо. Я знаю одного художника з цього краю, що щиро закоханий в цю землю і людей на ній. Своїми працями він творить історію, що живе не в слові – в його живописних картинах. В одній  роботі  залишив миттєвим відбитком пороги на річці Черемош. Пізніше узнала, що є пороги, які мають свою особисте творіння, це пороги: Верхоясенський, Сокольський і інші.  Була я біля Серебристого водоспаду, він мене полонив своєю срібною красотою. Цей водоспад знаходиться біля села Криворивне.  Якщо хто-небудь із вас, що зараз мене слухає, захоче побачити Черемош в красі досвітку, чи заходу сонця, поїдьте в місто Вижницю. Само містечко – казковий край. Його населення дуже різноманітне, але все там закохане в природні красоти, які його окружають. Я купалась там в Черемоші, охала і сміялась від щастя, яке почуваю в собі і тепер, коли згадую ту поїздку.
    Жінка змовчала, перевела погляд в сторону дороги, від якої вбік тягнулись гори: величні, правдиві, загадково-розумні.
    Екскурсовод усміхнулась, сказала з тихою доброю інтонацією, що дуже вдячна жінці за розповідь, бо не всякий, хто сюди приїжджає, може дати таку оцінку цій землі.
    - Я тут вперше, - заговорив чоловік, про якого Адам подумав, що він з працівників будування. – Мені хочеться знати, що ви скажете відносно нашої поїздки у Львів. По плану - там будемо ночувати, як я зрозумів в кемпінгу. Крім екскурсії по місту, у нас буде похід в театр, а на другий день проїдемось іншою дорогою до Яремче, з заїздом в невеликі міста. Це дуже добре, що нас знайомлять з різними регіонами. Для мене, працівника-будівника і трішки романтика, ця поїздка дасть велику допомогу в моїм творчім нахилі. 
Адам  усміхнувся - він відгадав фах цього чоловіка, і тут же майнула тиха
загадка - що  саме люди думають про нього.
    - За багатенько років своєї праці  зустрічала і зустрічаю людей, які не тільки з вигляду відрізняються, але, кожен із них має щось своє незвичне, що дає змогу бути в цім розширенім колі. Завжди приємно слухати вас, тих, хто приїздить до нас не просто, а з настроєм і цікавістю. А тому, маю бажання поговорити з вами, а ви, думаю,  підтримаєте мене. Моє  бажання - поспілкуватись віршами. Станемо читати вірші не важно яких поетів, лише б вони радували життя. Можливо серед вас теж є поети. Не ховайте свою поезію в скриню. Витягуйте її в світ, - пропонує Ганна, а сама зітхнувши тихенько, повернула погляд в бік гірської стежини, що поступово ховалась у гущавині кущів і дерев, почала читати вірш, який линув від неї просто, мило, спокійно.   
              І чорне море теплої ріллі,
              Й дзвінка стіна духмяної пшениці –
              То наша праця, чарівна криниця,
              Що жнуть мрію упродовж століть.
              Це із джерельних мозолів
              Ростуть потужних домен вогняні.
              Машини мудрі, міжпланетні птиці.
              Їм завдяки – у нас усе як слід.
              І що не день – нової пісні злет!
              Нова доба вривається в сонет,
              І рими їй  скоряються поштиво
              І ясен цвіт, і славен плід.
    В салоні почулися оплески. І тут же, молодий хлопець сказав учтиво:
    - Можна, я добавлю дещо віршами.
                Вірш називається: - Літо.
                Спіле яблуко сонця
                Нечутно випорснуло з-поміж листя у хмар.
                І всенький сад
                Нараз озвучився багатогомінно,
                Промінно так засвітився …
                Летімо! – гукнула груша
                Тай закружляла довкола себе
                Золотаві орбіти духмяних ракеток.
                Танцюймо! – дружно підхопили соняшники,
                Захоплено погойдуючи в такт
                Парубоцькими капелюхами.
                Радіймо! – відразу ж озвався агруст
                І аж присів від втіхи.
                А мовчуни-гарбузи  перезирнулися
                Та й на тин – хто вище?
                Лише красна  дівиця, запашна полуниця,
                Спросоння
                Засоромилась чомусь і почервоніла ще дужче.
                Старий садівник вслухався, і думав про те, що сьогодні
                Зима видається ранньою та суворою.
    І знову гучні оплески, в яких жило щось тепле і потрібне.
     - Раз пішла така розмова, - вступив молодий чоловік, в солом’янім  брилі,  - я трішки поетична натура, видам вірша, який мене ніби кличе в кудись. Радість огортає серце при його читанні.
                Узяв на руки і поніс
                Через поля і через ліс,
                Через веселі ручаї,
                В таємні зоряні краї.
                Така легка хода твоя,
                Що наче невагома я,
                Що наче я – прозора синь,
                І вод замріяна глибінь,
                І тиша дзвінкова гаїв,
                І тайна зоряних країв.
                Луна розносила слова,
                Що я судьба твоя жива.
                І розкривали пелюстки
                До нас усміхнені квітки,
                І нам співали солов’ї
                Найкращі арії свої.
                Велично розступався ліс,
                А ти мене все ніс, і ніс…   
    На якусь мить  в салоні автобуса все притихло, ніби заповнилось світлими чарами і словами тільки-що прочитаного вірша. І в ту же почулись, веселі,  особливо-привітні оплески. Адам теж  заплескав, а уява потягнулась до вчорашнього вечора, коли він взявши на руки Марисю, танцював вальс.
    - Хто автор вірша? – запитала екскурсовод.
    - Валентина Науменко.
    - Мені не відоме її прізвище, та я  попробую її твори  пошукати в Львівській бібліотеці.
     - Розкажу вам друзі - я з тих людей, які плачуть, читаючи високу поезію. Сталось так, що моя краща подруга поїхала жити на Камчатку. Самі розумієте, не малий путь приїхати їй в Україну, а я живу на березі річки Сули. То б то, я з Сумської області. Наші з нею  рідкі зустрічі – моя радість і щастя. Так трапилось, що  буваючи у Сумах заходила в обласну  бібліотеку, і, знайомилась з книгами, яких немає в нашій районній. Там я коротко знайомилась з  літературними газетами, журналами, новими виданнями збірок  поезії.  Яке я мала щастя, що одного разу прочитала вірша, написаного Григорієм Булахом, під назвою: - «Запрошення у гості». Дуже коротенько передам вам те - що мені лягло на душу.
                Запрошу, тебе друже,
                З Сахаліну до себе.
                В синьо дзвінку  мою
                Сторону.
                І тобі, як найкращому
                Гостю,
                Чорногузи розкажуть
                Про себе.
                Солов’ї віддадуть
                Тобі ніч ворону.
                Ляже в ноги  трава
                В шовковому лузі,
                (Тільки босим
                У луг ти прийди).
                Будуть верби до тебе
                Горнутись галуззям
                Над плескотом  тихим
                Моєї Сули.
    Жіночка піднялась з місця, і  тут же добавила відверто, дуже по доброму:  - Поклін вам усім, що вислухали мене – бо цей вірш  в мені сміється і плаче.
    -  І вам поклін від мене, і, думаю, всіх нас, хто вас слухав. Як добре жити, коли відкриваєш душу і серце людям, з якими ледь, ледь знайомий, але сьомим почуттям відчуваєш їх приреченість до себе, - легесенько зітхнувши, мовила Ганна. – А  зараз ми з вами проїдемо невелике містечко. Воно, як і всі міста на земній кулі має свою історію, свій уклад життя, свої щоденні події і т.д. І кожен раз проїжджаючи тут, думаю: - «От би спинитись  і … пожити серед цих людей хоч би тиждень. Сто процентів даю -  набралась би чогось позитивного, чесного і щирого». 
    - Кожному із нас свій рідний край самий добрий і незрівняний. Хтось бачить його трударем, інший історичним, третій поетично-цікавим, а я передам так, - вступив розмову чоловік років п’ятдесяти, з приємним виразом на обличчі. – Сократ сказав, що у всякий час і в різнім віці, що б з нами не проходило, і що б ми не робили, - в житті завжди є місце філософії. З цього виходить, що кожен чоловік Землі живе там, де йому назначено. І якби він не оглядався на своє  мешкання, і все навколо нього, там  чисто по-своєму діє філософія. Між іншим, немає на світі людини, яка би не була, нехай би не великим, а - філософом. Я так бачу  людей. 
    - У моєї матері живе висока інтуїція. Слово це походить  від латинського – «споглядання». Це чуткість, уявлення, метод пізнання. Не розумію, як вона іноді розказує те, що має статись. Про це говорив Платон. І нині багатенько учених розкривають і розширюють рамки, що то є інтуїція. Повірите чи ні, коли збиралась у відпустку, прийшла до матері, щоб сказала, їхати мені в Карпати, чи ні.  На якусь мить вона задумалась, зітхнула, передала: - Можеш їхати. Лиш веди себе обережно, - веде мову молода красива жінка.
    - У нас скоро буде гостити професор університету, він же і проведе лекції, в яких блискавично розказує про інтуїцію. Люблю його слухати. Скажу чесно – за ним записую його хороші вирази. Якось він сказав, що сім’я – саме тепле місце на землі, - входить в розмову Ганна. – А ще мені сподобався  розмова про Конфуція, який написав так: - «Як ми можемо знати,  що таке смерть, коли ми не знаємо, що таке життя».
    - Можна,  доповню дещо з висловів простих і відомих людей: - підняв руку  моложавий чоловік, в якому, по мисленню Адама живе віршописець, можливо не відомий ще нікому, але … десь в глибині свого життя, він уже рифмує:  - «Мудрість – історія наук». «А ще – історія – джерело наук». Про це сказав Цицерон». Хвилиночку зачекайте, добавлю дещо з другої теми: - «В нашім житті немає теперішнього, є тільки минуле і майбутнє», - одним подихом видав чоловік, і, озирнувшись на товариша, тихо зітхнув.
    Присутні в салоні притихли, чи то від сказаного цікавим чоловіком - туристом, чи може від своїх роздумів, тільки першою знайшлась моложава жіночка, яка ніжно провела рукою по обличчю, усміхнулась, оглянулась на сусідку, видала учтиво, рівномірно, привітливо: - «Ціцерон сказав, що наші руки творять природу в природі. А давнина і сучасність зливаються в одне ціле». А ще одне, без якого нам не обійтись: - «Минуле, краде у нас майбутнє».
     - Спасибі, друзі. Ваші висловлювання  і вирази – не що інше, як уроки пізнання істин, - сказала Ганна, і, кивнувши головою  показала рукою в ліву сторону бігу автобуса, тихо нагадала: - Дух перехоплюють такі краєвиди, які бачаться зараз. Мить, і … уже інша картинка. І кожен із нас сприймає її по своєму. Один – з погляду художника, інший – з сторони  поезії, третій – в ній узрів спогади  минулого, а ще є люди, які її бачать просто, без особливого натхнення. Побачив … забув. Та це буває дуже і дуже рідко.
    … Попереду автобуса стелилась дорога, яка теж, як краєвиди мінялась, бо в житті нічого немає постійного і застиглого.
    Адам переселився думками до своєї Марисі. Чому саме він називає Марисю своєю – не може відповісти. З того часу, коли він заблукав у лісі, і попав в дворик лісника, де його стріла Марисенька, пройшло не багато часу, та … саме з того дня він не може не думати про неї. Він навіть рахує години, скільки їх у нього залишається для побачення з нею.
    - Я спостерігаю нашу поїздку у Львів,  в музичному звучанні. Я би сказала – в симфонії, яка несе кожному із нас мелодійні наспіви, але кожному – окремі, - видає своє дівчина, що сидить на першому сидінні.
- Ви музикант? – запитала Ганна.
- Ні. Люблю класичну музику.  Я працюю в редакції газети. Іноді дещо 
пишу в вигляді маленьких  оповідань, етюдних виразів, віршів.
- Знаєте, що то значить симфонія?
    - Трішки знаю. Це великий музичний твір. Від грецького – співзвучність, чи гармонія. Це є з’єднання кусочків чогось в виглядів фарб, звуків, квітів. Вона має 3,  чи 4  частини. В ній складна тема для свого виразу. Є наприклад: - «Симфонія лісу», «Симфонія кохання», і т. п.
    - Люблю слухати симфонічну музику вечорами, при відкритім вікні, через яке  бачиться  наша нескінченна Галактика: незнана, загадкова, привітно-мальовнича, бо навіть вночі діють фарби, яких людина не всі сприймає, – вступив в розмову сусіда, що сидів попереду Адама. – Саме в такі години слухаю шепіт Когось -  яке ми називаємо Вечірня пора. І саме тоді чуйно і м’яко-схвильовано сприймається симфонічна музина. Віршів не пишу, але люблю. Іноді переписую їх в зошит, який для мене являється деяким помічником в житті. Мене хвилює поезія Ганни Чубач. Дівчина з невеликого Подільського села. Її батьківщина Придністрів’я, близько міста Могилів-Подільського. Район її називається красиво і загадково – Муровано-Куриловецький. Я навіть поцікавився історією того регіону України.  Якщо перевести на розмову, аби доцільніше передати історичні події Поділля, то … потрібно нашому автобусу розвернутись і … взяти напрямок в бік  Вінничини. Думаю, прийде час, і ви панно Ганна, приїдете до нас в Поділлячко, і там наш екскурсовод познайомить вас з чудовими пейзажами землі, що розтягнулась на кілометри, де зримо видніються лани пшениці, кукурудзи, буряків, садів і т.п. А які там гарні ліси! Вони не так і великі, та такі привітні і затишні, що так і хочеться ввійти в них, і … сміятись від щастя.
    - Ви не маєте відношення до туризму? – перепитала екскурсовод.
    - Ні. Люблю подорожувати. Не було такої відпустки, щоб я сидів дома. Немає путівки – пішки в дорогу, яку прокладає надія і бажання іти туди, що тебе чекає.
    - Прочитайте що-небудь з творів Ганни Чубач. Я знайома з її поезією. Та хочеться почути, що-небудь з вуст земляка поетеси.
    - Можна, - радісно заговорив молодий чоловік.
     Вірш називається: -Журавка.   
                Моя хата в подільському житі,
                Просто неба, на чорній землі.
                Маю тільки думки необжиті
                Та ще крила – небесно земні.
                Підіймаюся в небо щоранку
                І в жита опускаюся знов.
                Моя хата немає ганку,
                Тільки має тепло і любов.
                Моя хата не має стелі –
                І січуть то сніги, то дощі.
                В ній і сум, і години веселі
                Розбентежують спокій душі.
                Зустрічаю піснями врочисто
                Косовицю врожайного літа.
                Я – не жінка з великого міста,
                Я – журавка з подільського жита.
    - Дякую. У мене є подруга в Києві. Вона знайома з Ганусею Чубач. Подарувала мені її збірку творів, випущену видавництвом художньої літератури «Дніпро» в 1983 року. Книга називається: – «Житня зоря». З неї  прочитаю коротеньке, - усміхнено говорить Ганна: - А саме,  - вірш під назвою  - «Русявий мій…»
                Русявий мій із лемківського краю,
                Мій легіню із сірими очима,
                Яку на світі я провину маю,
                Що так без тебе в світі самотинно?
                Не плач – співай, веселий соловейку, -
                Чуже весілля файно відшуміло …
                І до сьогодні пам’ятають лемки,
                Яке було у неї плаття біле.
                Віддалений, розгублений, жонатий,
                Мій оленю з широкої долини …
                Мені ж без тебе щастя не хватає,               
                Як материнства жінці без дитини.
    … Автобус мчав переганяючи  вітер, що низько біг попри самі колеса, розносячи собою ласкаву пору червня. Через вікна автобуса влітали золотогриві промені сонця, тішили теплом, літом, 20-тим віком, що ніс у собі  неповторне, незрівняне і дієве, яке для кожного землянина мало свою властивість і свою дію. Адам слухав Ганну, і всіх тих, хто міг і хотів поділитись чимось тільки своїм - жило в салоні ніжністю, цікавістю, правдивістю. Тоді, коли читала вірш Ганни Чубач  екскурсовод, Адаму відізвались пам’яттю зустрічі з цією поетесою, жіночкою, в очах якої  живе світогляд з великим нахилом віддавати щонайбільше позитивного Землі і людям.
     … Година в годину – дорога близить місто Львів, те місто, яке по словах Адамового батька має особисту історію, що видиться в його побудовах, назвах вулиць і районів міста, в вежах, в шпилях соборів, в мальовничих куточках, в природних парках і в мові людей.
    - До Львова зосталось десять кілометрів, - оголошує  Ганна Петрівна. – За моїми і вашими розмовами не відчули відстані.
    Думки Адама не в своїм краї, не в Поділлі, а в Яремче, де живе Марися. Вона сказала, що стане тримати кулачок, аби він добре добрався  до Львова, який для неї близький і рідний – там проживають її матуся, брат і сестра. А ще у Марисі у Львові мешкають друзі, а зустрічі  з ними бувають не часто. Мить і … думка уже ходить біля Богдана – чоловіка Марисі. Адам ні разу не запитав Марисю, як вона відноситься  до свого чоловіка. Про те, що не кохає його, догадався з першої зустрічі, і водить розмову за нього, як  за добру людину. Допомагав її матінці, коли було важко виживати з трьома діточками. Та  ніяк не розуміє, чому ненька Марисі, не підказала донечці, що виходити заміж без кохання не треба, можливо це є навіть гріх. Погляд Адама пробігав на будинках містечка, яке вони проїздили. І раптом перед ним  сяйнув дворик і будиночок, не похожий на інші. До пам’яті  прийшло, як тато сказав, що кожна будівля, де живуть люди  -  несе в собі міфологію, романтику, філософію, тільки потрібно до неї приглянутись. З-за невеликого повороту вискочила більш широка дорога – дорога до великого міста. І знову він уже стоїть біля Марисі, а вона, вдивляючись в небесну даль, каже: - «Краще всього, якщо можеш глянути на світ через печаль. Вона вільна, як крила пташки». Ввійшов роздумами в Марисині висловлювання, подумав – є щось в неї від народної науки. У кожного  чоловіка землі є своє бачення СВІТУ, а це бачення частенько приходить через печальну істину життя. І знову миттєва згадка потяглась до Марисі. Сиділи вони під буком. Навколо стояла тиша, та така, що в ній зависають навіть всі шепотіння. І враз, в долю секунди все помінялось – з дерева на них падав листок. Він ніби не хтів злітати,  кружляв,  затримував політ, та сила тяжіння  вела його до землі. Марися нагнулась, взяла його, погладила, сказала злегка сіро-сумно: - «Ніхто не може знати, як плаче і сумує листок дерева, коли падає на землю».
     - Ми уже на початку міста, - сказала екскурсовод. – Приглядайтесь до його окраїн, бо екскурсія сюди не заглядає, - перебила спомини Адама Ганна.
 … Машина зменшив хід, зупинилась.  Далі все було так, як Адам і думав.
    Обідня пора позвала всіх  в столову, а після обідня – в екскурсію.  Екскурсовод молодий чоловік, Болеслав Львович, привабливої зовнішності, високий, русявий з великими сіро-блакитними очима, своїм говором ніби ворожив, почав розмову, яка м’яко і свідомо лягала в пам'ять.  Для Адама все це було відкриттям світу, того світу, який сміявся і плакав в цих місцях, коли люди побудували фундамент першої будівлі. 
    … Хвилина за хвилиною до Адама доходили слова – Болеслав знав історію міста так, ніби проживав тут з його початкового існування, до 1985 року.
    - Львів – обласний центр, столиця Галичини. Він займає сьоме місце по населенню. – Так почав свою екскурсію екскурсовод, і, зробивши миттєву перерву, ввійшов в розмову, яка уже жила далеким минулим.      
    Все що тут було ніби впірнув в мову Болеслава, він був уже в тому столітті, коли ці землі належали людям Русі, з уділами Галицького і Волинського княжіння. Перша письменність краю відноситься до 1240 року. В ті часи сюди добігали монголи і татари, які руйнували все, що у них було на путі. Шкоди  вони завдали дуже великої, бо вистояти їх набіги у місцевого населення не було змоги. Відбивались, як могли. Розвиток Османської імперії – відкинув назад багато цінного, що уже мав народ в ту пору життя. При падінні Константинополя, в Галичину стали  прибувати  греки – люди з високою культурою і працьовитістю. В однім документі згадується, як саме тоді, від набігів татар і монгол, вигорів ГОТИЧНИЙ стиль міста.  Пізніше,  на його відбудову прийшов стиль з Італії, а саме – ренесанс.
    Слухаючи екскурсовода Адам подумав, що він мало знає культуру будівництва – ренесанс. Не погано було би поцікавитись цим стилем будівництва більш досконало, а ще краще - поїхати в Італію. Чув, читав, бачив  Італійські картини написані художниками, різних стилів. Тиха туга посіла в серці, що важко, почті неможливо, ринутись саме туди, куди би хотілось: Париж, Рим, Лондон, Америка і інші держави, які ваблять історією минулого, та ще і дивною історією нинішніх днів.
    А Болеслав не зупиняв ходу розмови, він уже розказував, як у Львові почалось розвиватись православне братство.
    Слова-в-слова – екскурсовод зробив зупинку потокові мові, сказав спокійно:  - «Вернусь назад.  При розвитку суспільства, торгівлі, промисловості тут появлялись різні поселення, які розширялись, переростаючи в містечка. Якраз в ту пору, а це було уже 13-е  століття, король Данило заснував в цім краї місто, назвав його іменем свого сина Лева. Воно же пізніше стало столицею Королівської Русі, Галицько-Волинського князівства. Далі, поступово проходили всі переплетіння життя людей цих земель. Якраз в ці часи, з не зовсім добрими  походами появлявся і поселявся тут жити австрійський і польський люд, в основному – біглий народ. Коли розпалась Австро-Угорщина – Львів став столицею Західної української народної республіки. Багато літ ці землі належали Польщі, яка вкладала не мало коштів на поширення міст, розвитку промисловості, сільського господарства, збереження природи. У Львові знаходиться сама велика кількість пам’ятників культури  України. Його називають «Перлиною корони Європи». Він -  «Місто-музей», «Королівське місто», «Місто левів», Столиця Галичини, або -  «Маленький Париж». Символом Львова  – Великий герб з зображенням золотого лева. Найвища точка міста – гора «Високий Замок».
    Коли Болеслав почав розказувати за те, які культурні пам’ятники природи знаходяться в місті, Адам здивувався. Тут діють 20 парків і 2 – ботанічні сади. Від Львова до кордону з Польщею – 70 кілометрів. До ближнього міста Луцьк – всього 150, а до Києва – 530. Самий головний собор міста – Собор Святого Юри.
    … Болислав вів екскурсію так, що якби була змога Адамові записати його розповідь – мав би він гарну книжечку біографії міста.
     …Сонце в небі звернуло свою дорогу в сторону західної частини простору. Злегка збільшились, витягнулись смугасті тіні від будинків, дерев, кущів розказували про щось своє, творили собою приємні куточки, в яких хтось  про щось шепотів, сміявся, запитував. Адаму захотілось піти і подивитись ближче Собор Святого Юри. Пройшов три квартали, зупинився навпроти чудової споруди, оглядав його велич, згадав -  Болеслав передав, що це є Архикатедральний  собор побудований в стилі бароко в 1744-62 року. Він являється головною святинею греко-католиків, і разом з тим – він є світовою спадщиною Юнеско.
    Стояв довгенько, поки прилетіла думка, що сьогодні повинен ще іти в театр. Усміхнувся про себе, бо в цю ж мить, йому захотілось піти на окраїну Львова, і заблукати в Карпатському передгір’ї , пройтись берегом ріки Полтави, дійти до притоки Західного Бугу, полюбуватись вузькими стежкам, що біжать в села, містечка, в прилісні видолинки, туди, де на берегах потоків, лежать камінці, відшліфовані віками, в яких ще чується мова хвиль океану, що бушував тут мільйони років назад: діяв, жив, творив. Згадав, як якась тендітна жіночка, що їхала з ним в автобусі до Львова, ділилась знанням, розказувала за свій край, Полісся. Так гарно у неї виходило. В її мові  історія перегорталась з романтикою, і як здалось Адаму – дуже влучно. Вона ще сказала, що дуже любить ходити ранками, коли сонце в росинках, а у весни зелені очі. Другий чоловік, в такт її добавив, що він живе в Одесі, а коли приїжджає до батьків, які живуть в Житомирі, то шукає шляхи, якими ходили його діди. Але більше всього Адаму сподобалось, як хлопець з Полтавського села поділився своїм, що ранками вмивається росою, яка коралями стелить садок дитинства. І тут йому дуже захотілось пройтись майданом, який люди Львова щиро поважають за красоту, довговічність і ще за щось незриме, чуйне, бо, саме цей куток згортає в собі  відголоски давнини, ті відголоски кроків, як тут ходили різні люди, з своїми планами, мріями, життєвими надіями і відносинами до цього світового, величного міста, яке носить ім’я Лева. І, прибавляючи швидкість він поспішив саме туди, де по його розумінню він відчує мову, музику, пориви людей, що саме тут крокували сотні літ назад.
     Через пару хвилин Адам уже був у гарненькому куточку Львова. Стара шосейна: камінчик-в-камінчик, мощена дорога. Майнула,  появилась думка, що саме тут, ходив його батько. Саме тут він думав про минуле міста. Саме тут він зупиняв погляди на красотах будинків, а … відшліфовані камінці вбирали його музику кроків, мелодію думок, пам’ять за тих пращурів, які творили все це. Адам знав – думка матеріальна, значить тут вона була, тут вона і залишилась. Придивляючись до камінців – ахнув. Кожен із них мав свою історію. От було би чудо, якби камінці заговорили! Усміхнувся, заворожено і чуйно став вслухатись в ЩОСЬ. Чи то було насправді, чи може бажання його переселилось в КУДИСЬ, він тихо і ніжно відчув м’який відтінок чогось мелодійного, світлого, чистого. Такі мелодії відчуваються, коли людина іде по шосейній дорозі – тільки потрібно прислухатись, і … музика кроків проявить себе. Не стукіт ніг, а саме – музика.
     Перейшовши на тротуар, (уже нинішню споруду),  озирнувся навколо, притулився поглядами до старих і нових домів, замислився: от би знати якусь особливу цифру, скільки одиниць праці буде, в покладені хоч би одного метра  камінної стіни, при будівництві будинку.
     Пройшов метрів сто, звернув правіше, підійшов до архітектурного пам’ятника старого костелу, зупинився, став прислухатись. Там все мовчало, а він подумав – було би не погано послухати музику органа. Але … часу вільного замало, виходить так, що його бажання має право бути виконаним колись і тут. Озираючись через ворота костелу, відчув, там хтось прибирав доріжку. На душі стало привітно, тихо, задумливо-спокійно.
     … Після гуляння по Львову Адам направився в театр, де, як він потім сказав – був там, де проходили події в п’єсі.
     … Наступний день прийшов  екскурсією по «зеленим» островкам міста, в якому він вбачав природу краю, бо деякі парки Львова були не посаджені людиною, а залишки з дикої природи. Саме головне - екскурсовод була жінка, яка працює викладачем ботаніки і географії в школі. Звати її Ванда Ченівецька. Вона, іноді, за проханням бюро екскурсій, проводить такі лекції, так вона назвала своє призначення до любові міста в «зеленому одязі». І дійсно, в такій назві Адам побачив  Львів. Його все вражало: тендітні смереки, а поруч велетенські дуби, які прийшли сюди з берегів Дніпра – так дала їм характеристику екскурсовод. А ще тут сміялись вічнозелені ялини, та ще якісь незнані Адамові крислаті деревини, вихідці з Австралії, Франціїї, і навіть з Америки. Мохи, а їх там гарненька поляна, жінка назвала бархатними. Коли сказала, що парк обняли сонячні промені і цілують його, він здивувався; та тут Ванда раптом заговорила, що в ніч, тут ходить  Місячний скрипаль з срібною скрипочкою, і  під його музику танцюють тіні. 
    Відбивали годинники час. Екскурсія приблизилась до кінця, коли пані Ванда, глянувши на ручний годинник, сказала:
     Три дні назад проводила екскурсію з людьми з Чернігівщини. Серед них був чоловік, віку молодого, під тридцять, який в кінці нашої зустрічі заговорив віршовою мовою, запропонував, щоб під кінець екскурсії можна було читати вірші про Львів. Я злегка здивувалась, а він, не здавався, засяяв лицем, запитав, чи може він прочитати вірш. Туристи в автобусі заплескали йому, а я, роздумуючи мить, хитнула головою, дала згоду, аби він читав. І що би ви подумали, коли чоловік, а його звати Віталій, почав саме з того вірша, який я дуже люблю. Признаюсь – я закохана в твори Богдана-Ігоря Антонича. А чоловік так гарно і поетично вміло читав, що я заслухалась, і навіть, засумувала трішки.  Ось цей вірш:
                Північ чорна, наче вугіль,
                Ходить тінь по площі Юра,
                Б’ються  обручами смуги
                На блискучих сірих мурах.
                Місяць – таємничий перстень
                Вправлений у ночі гребінь.
                Будеш в срібнім сяйві мерзти
                Під холодним дахом неба.
                … Дзвонить ніч на площі Юра
                Хрест, неначе ключ могутній.
                І стає, мов тінь похмура,
                Нерозгадане майбутнє.   
    В автобусі стояла така тишина, як буває в випадку, коли люди чекають якесь повідомлення, про щось особливе і потрібне для життя.
     Першим заплескав Михайло, за ним понеслись оплески всіх туристів, і навіть водій, призадумавшись за кермом, зітхнув високо і, поправивши комір сорочки, провів рукою по голові, ласкаво глянув на Ванду, усміхнувся привітно.
    - Можна, я прочитаю за Львів. Мене звуть Юлій. Я тут уже вдруге, та все, що бачив, для мене мало. Приїду ще разок. А вірша Дмитра Павличка передам, бо він мене захопив в любовні обійми. 
                На маленькій планеті, у великому лузі,
                Сходить вечір на синє, на сизе й сумне.
                На шовковому вальсі, на блискучому лузі.
                Як давно і недавно, ти любила мене.
    За останнім словом вірша включився інший чоловік, він ніби продовжив читати те, що почав Юлій:
                Я слух душі розповиваю,
                І чую в тиші солов’я.
                Дзвіночок Львівського трамваю,
                Де їде дівчина моя.
     Довгі оплески знову заполонили салон, а юнак, що сидів позаду всіх, раптом встав, вийшов на середину салону, і … озирнувшись навколо, почав декламувати так, як це проходить з відомими артистами, що знають толк в читанні віршів.
                Там дівчина у мазепинці
                Сидить у третьому ряду.
                Та не виходить на зупинці
                В тім краї,
                де на неї жду…
    Під вигуки – Браво! -  юнак присів на своє місце, а Ванда, весело розглянула людей, сказала:
    - Вперше у мене так проходить екскурсія. Запам’ятаю її на все життя. Ви мені подарували свято. Дякую щиро.   
    - Жаль, - сказав тихесенько Адамові Михась, - що ми не попали  на екскурсію в музей. За той час, скільки ми тут були, потрібно було не лягати спати, а ходити і слухати, як дихає Львів в нічну пору.
    - Ти довго думав, щоб таке видати? –  легко здивувався Адам.
    - Ні. Просто сказав і  … усе, - усміхнувся Михась.
    - Пів-годинки, в музеї, нам не вистачить. Це дуже, дуже мало.
    - А як тобі картини минулих століть, які знайшли поважне місце у Львові. Тут перебувало багато відомих людей з Європи, особливо з Італії.
    - Нагадав мені Італію. А чи відомо тобі хто вперше написав портрет жінки з оголеним тілом? – притишено повів мову Адам.
    - На жаль не знаю. Бачив багато картин в таких ракурсах, де жінки показують себе так, які вони є несправжні, - теребить листок базиліку Михайло, принюхується до нього, усміхається привітно.
    Адам не встиг розказати Михайлу за творчість італійських художників, які вперше показали відкрите тіло жінки. коли почувся голос пані Ванди:
    - Увага! Оголошення. Я прощаюсь з вами, але … не на завжди. Вірю, що місто Львів вам сподобалось, а значить, ви сюди ще не раз завітаєте. Буду рада зустрічі. А зараз з вами поведе розмову ваша керівник Ганна.
     - Мало відведено часу нам бути у Львові, - зітхнув Михайло, - коли Ванда, махнувши рукою пішла в напрямку Бюро екскурсій.
     - Ось і все, - сказав Адам. Через годинку ми уже попрямуємо в сторону Яремче.
     - І станемо пережовувати те, що побачили, почули, ввібрали в себе в місті Лева. Я задоволений цією поїздкою.
     - А мені чогось не хватило в ній. Прийдеться купити путівку саме у Львів. Є такі маршрути. 
     - Значить на другий рік ми зможемо познайомитись з Львівщиною більш досконало. Цікавого є тут багатенько.
     - Можливо, - якось розтягнуто сказав Адам, і, усміхнувшись, додав: - 
                Сьогодні в нас побачення зі Львовом;
                Вдягнемо свята  одяг і підемо,
                Хай вулиці своє нам скажуть слово,
                Нехай нас вечір містом поведе.
                Послухаєм, про що шепочуть клени,
                Про що шумить в задумі Стрійський парк,
                Можливо і про тебе і про мене
                Свою він пісню нам залишить в дар.
    - О! Чому ти не декламував при Ванді? – радісно завів мову Михайло.
    - Закінчувалась екскурсія, - засміявся Адам. 
    … Близько півдня автобус, в якому їхав Адам, взяв напрямок до міста Рогатин. Спочатку всі мовчали, мабуть перегортали сторінки мовного тексту екскурсоводів Львова, і, вдивляючись в розгорнуті краєвиди за вікнами спокійного бігу автобуса, згадували щось, кожен своє саме для нього цікаве і близьке.
    Через півгодини Адам сказав сам собі: - «Сьогодні же вечором запишу коротенько те, що бачив в цій поїздці».
      І тут же, до нього звернувся Михась:
   - Я рішив нині же дещо записати від вражень в цій поїздці. Ніколи не думав, що побачу щось подібне.
    - Вік живи … - засміявся Адам. – Не думав і не розраховував, що моя поїздка в Яремче буде такою важною в житті.
    - Гляньте правіше! – голосно сказала жінка, що сиділа недалеко Адама. – Що то так велично блищить?
    - То купол церкви, - відповіла Ганна. – Тут, в цих місцях, в кожному селі є церкви. Віросповідання тут різне, та Бог один.
    - А Рогатин чим славиться? – почулося питання з салону.
    - Спочатку ми попадемо в їдальню. А потім буде екскурсія. Хочу вас запевнити, що такого міста як Рогатин, у нас мало. В нього історія чудова. Не стану передавати всього, що там є – краще самі узрієте і почуєте.
    - Зверни увагу ліворуч, - звернувся Михайло до Адама. – Пейзаж нагадує гравюру. А поруч дороги босі смерічки  смішно топчуться на місці.
    - А ти хотів би, щоб вони бігли за нами?
    - Можливо і так.
    - Ліс бризкає зеленим соком, і здалеку  відбивається райдугою, а в ній я вчуваю метафору.
    - Після такої поїздки ми з тобою станемо поетами і  письменниками.
    - Вірші писати не зможу. А ось рідним буду довго розказувати все, що бачив і чув. А чув я багато, бачив – ще більше.
    - В один час  думав, що камінь не живий, і відноситься до неживої природи. Та не так  давно, був у Києві. Сам не знаю як, попав на одну лекцію. Повів мене туди мій товариш Яким. Лектор Іван Михайлович почав її з того, що ніби то є ствердження – камінь і історія не сумісні. Та тільки деякі науковці, мінералоги доказали, що він живий, має дивну історію. Камінчики  ростуть. Як ми знаємо, сам камінь  рушиться, переходить в інший стан, іноді  звеличується, тільки люди цього не знали, бо він росте не роками – віками. За один вік може вирости на міліметри. Доказано - він дуже складне фізичне тіло. Андерсон писав, що РОМАН землі самий цікавий всіх романів. Його можна читати по пластам. Ти говорив - у Поділлі, недалеко від Дністра маються вимиті роками горби, нині відкриті для людей. Саме там пластами  можна бачити, як залягали різні породи: глина, кремній, вапняки, піски і т.п. Ось тобі і тема написати повість або і роман одної місцевості, заглядаючи в глибину історії, стверджуючи існування виміру ЗЕМЛІ. А земля, ти знаєш – жива із живих. А ще  вчений  Ферсман, доказав - КАМІНЬ – головна частина нашої планети, і являється свідком її зародження і життя, - веде розмову Михайло.
    - Жаль, що я не зовсім привик ходити на різні лекції. Нині вони не такі поширені, а в роки моєї молодості, у нас вони часто  виступали.
    - Ти мовиш, що в роки твоєї молодості, а нині у тебе який період життя? – сміється товариш.
    - Нині я молодий чоловік. Юність  моя уже позаду.
    - Іноді сам думаю, куди це я спішу. Не зрозумів, як став молодим чоловіком. Два моїх  племінники, кличуть мене дядьком, а мені  смішно.
    - Потрібно нам, друже, думати про свої сімейства, - каже веселенько Адам, а думка уже біля Марисі.
    - Дівчину маю не погану. Я тобі за неї розповідав. Придивляюсь і прилипаю  словами до її слів, бо вона розумна і пригожа, а ще вона гарна господиня.
    - В житті важну роль грає кохання.
    - Дійсно, воно дуже потрібне. Щоб узнати, яке те коханнячко, треба поїхати від коханої кудись далеченько, і … якщо будеш за нею сумувати, значить живе в тобі любов.
    - За любов і любовну злагоду написано, сказано, визнано багато, та, поки сам не полюбиш – не зрозумієш, що воно таке.
    - Моя бабця каже, що без кохання немає кохання.
    - Чудно все. Старі люди знають добре, що то є сила любові, - задумливо продовжує Михась. -  Біля моєї тітки Мокрини, що живе в  місті Шаргороді,  мешкає гарна жіночка, звати її Одарка. Розказувала мені тітка  історію її земного буття. Мене вразила ця повість. В юності Даря  полюбила хлопця. Зустрічались, кохались, обіймались. Коли сказав, що вони поберуться – була такою щасливою, що весь Світ радів. Побрались весною. Важко було мешкати в селі. Тоді Тодор (її чоловік) - перебрався жити в місто, та … через рік зустрів там молоду вдову: рижу, веселу, хитру. Затягнула рижо-коса  Тодорчика в свої хороми, стала його тішити різними розмовами, слова солодкі говорити, залишати на ніч. А в цей час Одарочка чекала милого, та … Прийшов час, коли Тодор признався дружині,  що любить іншу. Не зрозуміла, думала жартує, тільки ці жарти були дійсністю. До неї прийшло рішення, піти до вдови і … забрати назад любимого. Її ніхто в будинок не пустив. Горе спіткало Одарку таке, що вона не розуміла, що робить. Навіть в лікарню попала, бо стала заговорюватись, все про Тодора, про його любов, про них двох і їх сімейну пару. З села приїхав  брат Дари, забрав сестрицю назад в батьківський будинок, пробував лікувати. Через рік вона вернулась в місто. Стала працювати на консервнім заводі, і ходити тою дорогою, котрою ходить Тодор. А ще вона навіть квартирку купила недалеко будинку, де він же і мешкав. Почті кожен день він бачив її, а вона – його. Так і живе. Тітка говорить, що про таку любов потрібно в книгах писати. 
    -  Для твоєї повісті за Одарку, прочитаю кусок вірша, Лялі Рубан.
               - Прокинулась довкіл пустеля дика
                І небеса в палючому вогні,
                І наді мною із закритим ликом
                Сяйлива постать, в білому вбранні.
- Чому мовчиш? – запитує у мене,          
                У серці давній запаливши біль.-
                Я – Доля, Невідома, Незбагненна!
                Але сьогодні я  служу тобі.
                Чого бажаєш? Забуття чи дива?
                Для тебе все не гаючись зроблю.
                Я відповіла: - «Нехай щасливим
                Прибуде той, кого я так люблю».
    - Дивно. Не думав, що ти знаєш так багато віршів. Я, їх сприймаю гарно, але … не придаю їм особливої уваги, - посміхаючись каже Михайло.
    - Ще якусь годиночку поїздки, і ми будемо в Рогатині. Мабуть назва міста прийшла від слова - ріг. Якби ти знав, як я жалію, що не купив собі фотоапарат. Не подумав, не придав уваги, не спланував, що Карпати, це є щось неповторне і величне. Зате справно роблю зарисовки, пишу етюди, начерки.
    - Я теж жалкую. Живе в мені надія приїхати сюди в вересні, або жовтні. Тоді я придбаю собі,  можливо  кінокамеру. Дорогувато буде, зате зможу змонтувати кіно. Мій приятель Петро давненько купив цю чудові річ.
    - А як ти зможеш сюди приїхати, де візьмеш ще одну відпустку?
    - У мене є шість днів вихідних, які я заробив за цей рік. Добавлю до них  -  два дні суботи, і два дня - неділі, а ще й  попрошу дати за свій рахунок пару днів. Вийде маленька відпустка. Мені хватить на поїздку.
    - Гарну ідею подав.  Попробую і я підсумувати всі свої вихідні, - годиться Адам.
    - Здається, щось хоче сказати Ганна, - тише  мову Михась.
    - Увага! – наголосила екскурсовод. – Ми проїжджаємо гарні і  привітні місця. Гляньте правіше, що ви там бачите? Село? Місто? Не вгадали – хутір Знаєте, що значить ХУТІР?  Не всі знають. Попробую розказати. Хутір – це поселення за селом. Небагато сімейств – які разом користуються уділом землі. Почались ці заселення з Раннього Середновіччя. Назва пішла від кількох слів: німецького, шведського і українського.
    - У мене на Хуторі, під назвою «Зелений гай», живе тітка, - продовжив розмову хлопець з переднього сидіння. -  Люблю до неї ходити в пору глухої осені і зими. Саме там я почув як сміються і плачуть вітри. Іноді вони сваряться, б’ються, кричать один на другого. Спочатку про це мені розказала тітка, а потім, я сам став вслухатись в їх животворне буття. Є невеликий вітрець, який називається в народі – «Ласкавий». Він  носиться тихо, спокійно, поважно. Такі вітри бувають і взимку. Протягнеться півколом біля чоловіка, про щось розкаже, порадить, поцілує. В основному, в січневу погоду, старі розхристані вітриська гуляють з снігами. Тітка любить виходити в таку пору в дорогу, щоб поговорити з завірюхами, віхолами, хуртовинами. Я ходив з нею тішитись зимовими розмовами. Дуже дивно і неповторно вітерці співають, коли до людей приходять Сни. Ніч темна, мохната, довга. Здається все навколо спить, та то тільки здається – насправді – в таку заметіль, все в дії, в рухові, в насолоді січневої вроди. А врода та – диво із див.
    - Адам, чуєш, про що веде мову Степан. Цього хлопця  я знаю. Розумний і … дотепний. Працює в редакції якоїсь газети. Їздить багато по селах, містах, збирає новини, пише в газетах.
   - Його потрібно познайомити з моїм дядьком Романом. Буде гарний дует. В них є багато чогось  подібного і творчого.
   - Що не чоловік – щось своєрідне і цікаве.
   - Він розказував про вітри, а я згадав, що приблизно так гукають вітриська, що роблять протяги між двома великими будинками, недалеко мого мешкання. Почуєш таке в ніч – з’їжишся від ляку.
    - Для мене вітри – загадка. Читав, слухав за них розмови, та коли віють так, що роздягають людину, я неспроможний думати, як вони  родяться і … діють. Хотів би знати, якщо вони живі, то про що говорять між собою.
    - Не сприймаю - як же людина зможе поговорити з вітром. Це є велика таємниця, закрита за семи колодками. А що то таке СІМ колодок – не знаю, і ніхто мені не може за них відповісти.
    - Ми уже біля Рогатина, - почулось від Ганни. – Спочатку вийдемо з автобуса, пройдемось, освіжимось повітрям, а … далі … станемо слухати  екскурсовода. А зараз зверніть увагу на приміську територію. Це околиця міста. Вона по своєму  гарна і розумна.
    - Як це гарна і розумна. Можливо вона і права, -  каже  тихо Михайлу Адам. – Понад все мені хочеться ходити такими місцями, і … розгадувати, хто в цих оселях живе. По вигляду господарства можна узнати їх мешканців. Є дуже охайні, чисті, приязні. А є – якісь мов небораки – запущені, брудні, безликі. Мама розказує, що в чоловічому мешканні кухня похожа на господиню, а двір – на господаря.
    - Я скажу за це словами Моема. – «Будинок – це світ для жінки, а Світ – це будинок для чоловіка», - усміхається Михась.
    - Життя нам дарує море шансів, але частіше всього, нам просто лінь плисти, - весело додає Адам.
    - Ми з тобою ведемо розмови, які нас же і вчать.
    - Зараз нас буде вчити чоловік з міста Рогатин. Глянь правіше. Тут буде зупинка.
    Коли автобус зупинився, екскурсанти спокійно вийшли на вулицю,  спілкуючись про щось своє, поки не примітили молодого хлопця, який підійшов до них, сказав привітно:
    - З приїздом вас в наше славне місто Рогатин. Мене звуть Олесем Петровичем. Зразу же розкажу вам,  на ваші ще не задані питання, чому  саме місто назване Рогатин.
    - За Рогатин  чув від свого двоюрідного брата. Він тут був, коли йому було 12 років, а зараз – 28, - шепче Михайло, прислуховуючись, про що веде мову Олесь.
    - Спочатку ми пройдемось центром  міста, в якому в даний період проживає біля 8000 жителів. Під ногами гарна бруківка, вона тихо  дзвенить мелодійними переливами під нашими кроками. Особливо це можна відчути в старий вечір, або ніч. Озирніться навкруги. Що ви бачите? Гарні будинки? Вірно. Вони не тільки славні в архітектурі – вони мають свою особисту історію, з якою ми будемо знайомитись на протязі двох годин. А зараз спокійно пірнемо в історію 1000-ної давності, коли тут знаходилось слов’янське поселення, кам’яного і бронзового віків. Про це розказують розкопки, що  ведуть наші вчені археологи. Багато цікавого можна узнати з історії міста в нашім музеї. Перша письмова згадка за Рогатин відноситься до 1200-х років. Знаю, - усміхнувся екскурсовод, -  вас, гостей нашого славного історією міста цікавить сам перед його назва. Точних даних, як і чому це місто назвали Рогатин – не відомо. Є така повість, ніби то князь Осмомисл пішов на полювання, і взяв з собою дружину. Гуляючи лісом жінка заблудилась, і …злегка занепокоїлась. Тут перед нею повстав у всій своїй природній красоті Олень. Він ішов легкою ходою, а за ним поспішила княжна. Через деякий час він зник, а перед жінкою була стоянка поливальників. Зрадів князь неймовірно. В честь Благородного Оленя, що спас його кохану дружину,  він заложив місто, і назвав його Рогатин, від слова – РОГАЧ, тобто – олень. Хто може знати, як все це було, але … ми, на сьогодні, маємо чудове місто.
   Йшли не роки – століття, поселення збільшувалось, єдналось, укріпляло свій статус міста, розширило границі, появились нові споруди, в вигляді церков, важних жилих будинків, шкіл, торгових лавок, невеликих підприємств.
    Олесь зупинився, провів поглядом навколо, і, показав рукою правіше, запросив гостей пройти з ним на іншу сторону площі, і, зупинившись на хвильку, продовжив говорити:
    - Місто розташоване на березі річки Гнила Липа. Чому гнила – можете догадатись самі – води її глиняні, бувають мутними, нагадують місцевість, звідки вона родом. Озирніться навколо, і ви зрозумієте, що є багато спільного в місті з природними багатствами  землі,  і  їх красотою. Так як у нас мало часу, ми з вами  сядемо в автобус, і легко продовжимо знайомство з містом.   
    Адам уважно слухав Олеся Петровича, а він, чоловік закоханий в своє місце-проживання, говорив, ділився знанням, усміхався, пророчив Рогатину славу і міць, гордість і звершення планів, розвитку промисловості і розширенню культурних відділів, відбудов цінних історичних місць, про яких згадується в літописах краю.
     - Рогатин – місто багате різними націями, - спокійно веде екскурсію Олесь. – З давніх років тут поселялись мешкати люди, які сюди приїздили, чи були випадково. Крім корінного населення українців, тут густенько залишились проживати євреї. Єврейські райони  виділялись своїми промисловими підприємствами: вироби сукна, килимів, пошив одягу і взуття. Росла і розширялась торгівля з іншими містами і селами. Цікавими спорудами міста, це сам перед  є церква Миколая, збудована в 1666 році. Недалеко знаходиться пам’ятник польському письменнику Адаму Міцкевичу, та ще й гарні  магазини, торгові будівлі які взяли свій початок 300 літ тому назад. В приміському селі Бабинці, побудовано дві дуже гарні церкви, які виділяються своєю архітектурою і їх розміщенням.
    … Невідому куди біг час, а екскурсовод переходив з однієї  історичної події міста, до іншої, а коли, глянув на годинник, зупинився, сказав, що має ще вільні хвилинки, щоб коротенько передати деякі печальні випадки з життя людей цих земель.
    - В ті далекі часи саме сюди, на наш чудовий спокійний край робили набіги турки і татари, - сказав Олесь, з відтінком суму в словах. -  Йшли вони з думками пограбування, руйнування і гноблення населення. Вам гарно відомо, як вони, вертались назад не тільки з цінностями, а ще - гнали з собою молодих людей – робочу силу. Розказувати поширено не стану. Там, в своїм  краї загарбники  мали їх за рабів, за солдат, за коханок. Історія знає багато прикладів цих віків, але відстояти свою землю не мали сили. Не було чоловіка, який би зумів об’єднати  народи, що тоді тут  жили. Самих гарних і вродливих дівчат і жінок татари і турки примушували знаходитись в гаремах. Однією красунею полонянкою того часу була  донька  священика,  Анастасія Ліснянська, яка, по волі долі,  стала дружиною султана Османської імперії Сулеймана Пишного. Всі ці події відносяться до 1520-х років. Анастасія  здивувала загарбників,  своєю красотою і мудрістю, стала видною особою в імперії Сулеймана. Їй мається пам’ятник в Рогатині. Тут же створений ще один пам’ятник, князю, засновнику міста Ярославу Осмомислу.
Під закінчення екскурсії Олесь розказав коротенько за події міста, які
торкаються його щоденного буття. 
    - Доброї дороги, і чекаємо вас в гості. Приїздіть, двері нашого міста для вас завжди відкриті, - махнувши рукою, видав екскурсовод, і, тихо усміхнувшись попрямував через дорогу в сторону центра.      
    Перемовившись з Ганною, водій завів мотор, і огледівши, через люстро всіх туристів, запитав весело:
    - Поїхали, чи … можливо хочете залишитись тут?
    - Поїхали, - гучно відгукнулись кілька голосів.
    - Тоді в дорогу, - весело утвердив водій.
    Адам озирнувся в сторону річки, обійняв поглядом  нові і старі будинки, подумав, що все, що він зараз бачить, пам’ятає  багато чого доброго і злого. Так воно мається  всюди, на нашій землі.
    Туристи в автобусі стишились, задумались, вдивляючись в дорогу,  що перетинаючись з іншими: ніколи не спішила, ніколи не підганяла, ніколи не стояла на місці, вона рухалась так, як рухається земля навколо своєї орбіти, і летить в своїм польоті океаном  Всесвіту.
    - Як тобі подобалось, коли Олесь сказав, що місто Рогатин – одно із старих і величних  історичних міст України. Подумай - воно було заселене давно.  100000 років тому назад, тут жили люди, і не просто жили, вони творили свою культуру, своє групове об’єднання, яке вело до державного укладення, -  веде розмову Михайло, зиркаючи в вікно, де розкинулись горби, видолинок і невеликі стави.
    - А мене здивувала річка Гнила Линь. Назва народна, бо насправді  вона витікає з болотистого місця, і як повідомив екскурсовод, має в собі багато відтінків. 
    - Все про все, а те, що Роксолана родилась і виросла в цім містечку, дивно. Повір, кіно дивився, а хто вона ця красуня - знав мало. 
    - Багато чого ми не знаємо. Так …  дещо відомо, і ми пишаємось цим.  Є люди, які не знають сотої долі того, що ми знаємо. Закінчивши інститут, думав, що знаю життя. Та де там! Саме головне - ми не вивчили самі себе.  Чоловікові не відомо звідки він пішов, хто він, що робить на цій планеті, куди іде і  т.д.
    - Бачу і відчуваю ти біжиш далеченько попереду мене. Іноді і я  міркую   за людину землі. І хто би мені не говорив, як вона появилась, і як прагне пізнати тайну ЖИТТЯ ЗЕМНОГО – не сприймаю. Вічна таємниця, - зітхаючи  каже Михайло.
    - А в Біблію ти віриш? – перегортає блокнот, запитує Адам.
    - В Біблію? Вірю частково. Її стали писати з 1513 року до нашої ери, і до 90-тих років нашої ери. Вона складається з 66-ти невеликих книг. Писали її 40 чоловік. Із них – 39 -  на єврейській мові, і 27 – не грецькій. Переведено Біблію на 1700  мов.
    - Відчуваю, ти часу не гаяв, вивчав релігію. А що ти скажеш,  відносно пустині НАМИО. Вона розташована в південній частині Африки.
    - Чув про неї, але …
    - За неї мені стало відомо недавно. Ходив в гості з Романом, до його давнього приятеля, Тараса Станіславовича. Зустріч – шовк. Рідко бачив таких людей: розумний, дієвий, привітний. Сиділи в садочку, а навколо нас літали метелики, та такі різнокольорові - я здивувався. А  він, примітив моє здивування, і каже: - «Це я дав їм змогу жити тут». І тут же розказав, що уже кілька разів бував з колегами в Африці.
    - Африка, загадковий континент. Не знаю, доживу я до того часу, що можна буде вільно  їздити по всьому світі. Хотілось би. Я би бажав побувати в Греції.
    - А я  в Африці, - сміється Адам. Коли ми спілкувались з Станіславовичем, він розповів нам про африканську пустиню Намио – загадкову і мало вивчену. Уяви собі – там почті не йдуть дощі. Сонце. Спека. Дихати немає чим – а ранками все розкривається в дикій красоті – листочки, квіти, трави. Справа в тому, що над пустелею приходять і сідають тумани з моря. Рослини хватають водичку з туманів, розвиваються, квітнуть, щоб через дві години згорнутись і … завмерти в спеці сонця. А в ніч – знову оживати, на короткий час, щоб  сміятись, радіти… У всіх рослинах пустелі листки маленькі. Є трохи більші, але їх мало. Зате, там росте дивна рослиночка під назвою: - Велічія. Листя в неї 2 метри в ширину, і – 6 – в довжину. Вона, як і всі інші рослини  пустелі, згортає себе при сонячній спеці.
    - Як ти любиш казати: - «Вік живи – вік учись», - сміється Михась.
    - Глянь скоріше сюди, - спішно каже Адам. – Що каже тобі такий мотив? При дорозі, де поруч колиба, чи якийсь ресторанчик, стоїть скрипаль. Відчуваю, водій тише хід, мабуть хоче, щоб ми подивились на це диво. Підіжди, ми здається зупиняємось.
    - Прошу виходити, та не надовго. Познайомитесь з скрипалем, який частенько тут грає для тих, хто проїжджає цією дорогою. Поруч чайна, їдальня,  місце, де можна відпочити, - оголошує Ганна.
    Коли Адам з Михайлом вийшли з автобуса, біля скрипаля уже стояли туристи, хтось весело запитував чоловіка, в гуцульському одязі, як то він додумався, якраз тут на переїзді зупиняти людей своєю музикою.
    - Батько навчив грати на скрипці. Давненько це було. Правда, скрипочка у мене не Страдіварі, та … витягує мелодії гарні, сердечні. Мій інструмент родич скрипки Кремони. Знаєте таку?  Я горджусь нею. Старенька, невелика, часом видає такі ноти, що сам не знаю, як вони виходять. Заграю вам нашу, гуцульську музику. Такої ви не знайдете ніде в світі. Ось послухайте, - весело, веде мову скрипаль.
     Чоловік приклав скрипку до плеча, підняв злегка руку, протягнув смичком по струнах, і … полилась музика з віків Карпат. Що це було ніхто не знав, а скрипаль стояв при дорозі, дивився кудись в сторону гір, ніс їм мелодії скрипки, в котрій чулось все: потоки гірських рік, спів буків, м’які розмови смерічок, загадкові зітхання високих синіх гір, плескіт  водоспадів, чудна мова джерел, і ще щось рухливе, величне, загадково-дійсне.
     Адам стояв і слухав скрипаля із народу, гірського самоучки-музиканта, вбирав в себе Карпатські мелодичні голоси, а сам він, уже біг гірською стежечкою туди, де при біло-вишитій скелі, що ховається в видолиночку, його  чекає сама найкраща дівчина в світі – Марися, Королева лісу, в якої в очах живе кохання, а в рухах -  солодка висока жіноча таємниця.
    … Покинувши привітне місце з скрипалем, автобус побіг далі, наближаючись до якогось селища, що кольоровою плямою бачилось здалеку.
    - У моєї тітки чоловік грає на скрипці. Не так дотепно, як ми тільки що чули, але … є в музиці Данила, це ім’я  тітчиного чоловіка, щось своєрідне, високо-дійсне, багатогранне, і … живе.
     - Приверни увагу на ці смереки, що зросли недалеко дороги, - каже  Адам. – Як по твоєму, вони зараз про що думають?
    - Про нас з тобою, - сміється  Михайло.
    - Хвилиночку уваги! – пролунало в салоні оголошення екскурсовода: - Попереду село. Його ми об’їдемо,  зупинимось на короткий час  в старому лісі, де росте багато фруктових дерев. Там же є криниця Пилипа.
    - Дякуємо, - почувся ласкавий жіночий голос, і, тут же запитав: - Старший інструктор сказав, що ви, пані Ганно, гарно граєте на скрипці. Це вірно?
     - Вірно, - усміхнулась жінка. Я дійсно граю на скрипочці, закінчила музичну школу.
     - А зможете там, при зупинці, коротенько розкажете історію скрипки, бо моя  сусідка  грає на віолі, доказує, що віола і скрипка – близькі родичі.
    - Так. Вони родичі. І навіть близькі. Коли водій загальмує  при Пилоповій криничці,  попробую дещо передати за скрипку, то б то, частинку  її історії.
    - Я наберу в фляжку води, при зупинці, - шепче Михась.
    - А я полізу на яблунню, яка мабуть уже дозріла, бо ти теж чув, що сказала Ганна, ніби то в лісі є багато фруктових дерев.
    Через кілька хвилин  автобус зупинився, водій наголосив:
     - Правіше нас є ставок. Він називається Райдужнім. Старі люди кажуть, що в нім живе РАЙДУГА з неба. Води ставочка міняються фарбами, а чому – ніхто не знає.
    - Купатись в нім можна? – запитав весело молодий хлопець.
    - Ні. Там купаються тільки Русалки, - смішно зморщив ніс, відповів водій.
    - Ха! Ха! Ха! – понеслось голосне з автобуса, і туристи, один за одним, почали виходити на дорогу.
     - Водиця в джерельці криштальна, - спішно передав Михайло, - витягши відро води.
     - П’ятнадцать хвилин  на відпочинок, - оголосила Ганна, і, усміхнувшись, розкинула руки, стала на мить схожою з пташинкою, яка збирається в політ -  – поспішила в лісок, що дивився широко відкритими очима на людей, які з цікавістю дивились на нього так же.
    - Нирнемо в суть лісу, - сказав Анатолій, хлопець, в якого очі-волошки, а усміх мрійний і здивований.
    - Нирнемо, - підтримав Анатолія Адам, і, спокійно направився в праву сторону крислатих дерев.
    Високий день стояв і наглядав на людей, які кожен по-своєму вивчав кусочок Карпатської землі, де тісно об’єдналась Природа з людською добротою, посадивши в лісному лоні фруктові дерева.
    - Тут мабуть колись давно було  поселення людей. Придивись, ось горбочок. Правіше – ще один.  Відчуваю, що якраз в цих місцях мешкали земляни, - стверджує Адам.
    - Можливо. Ти обіцяв полізти на яблуню, - сміється Михайло.
    - І полізу, - спішно відповів, і, вхопив руками гілку деревини, підтягнувся, і … опинившись на яблуні, сказав дотепно: - Лізь до мене, тут є багатенько спілих яблук.
    - Полізу на грушку, - регоче Михась. -  Що не день, то щось нове і цінне ми збираємо до гурту розмов перед родичами,  де були, і що чули.
    - І що бачили.
    - Злізай, підемо до ставочку. Хочу побачити райдужну русалку.
    Через дві хвилинки Адам з Анатолієм, Михайлом і Зоєю, дівчиною, що дружила з Анатолем, поспішили до ставу, який манив  тихою згодую, і веселою затишшю барвистих хвиль.
    Ставок дійсно кольоровий. Гляньте, як він міняється, - заговорила Зоя.
- Догадуюсь чого він такий, - посміхається Михась. – Дно в нього    
камінне, тільки камінці там різного кольору, а  добавляє до цих переливів небесна гладь. Коли ставочком котяться хвильки, вони віддають цвітними блискавками.
    - Попереду в тебе звання професора, - киває головою Адам.
    - Нас зовуть, - прислуховуючись мовить Анатолій.
    Біля автобуса стояло уже кілька туристів, а одна із дівчат сміючись сказала, що її так і кортіло нирнути в ставочок.
    - Мене же тягнув лісок. Я би назвав його левадою. В нім дійсно багато хорошиш культурних дерев. Крім того, там я знайшов гарне місце грибів. Не брав. Нехай ростуть, дають потомство, - якось мило і музично видав молодий хлопець, грайливо подивляючись на Юту, дівчину з Донецька.
    - По місцям! – наголосив водій.
    Коли всі туристи зайшли в автобус, Ганна, дала згоду їхати, і, покидаючи місце зупинки, сказала виразно:
    - Зараз відповім на питання про скрипку. Дійсно я трішки граю на ній. Та це моє хобі, а все інше … живу істиною працювати для людей. З охотою вчилась в музикальній школі. Мене хвалили, а я  тішилась, що дружу з скрипкою. Не зразу – поступово узнавала за неї, яка, по праву, займає одне із цінних міст серед музичних  інструментів землі. Скрипка пішли з народу. Вчені кажуть, що вона має походження віл музикального інструмента  арабів – ребаб. Крім того, щось є схоже з інструментами таджиків, казахів, туркменів, та ще європейських народів, таких як,  іспанська віола, німецький рота і т.п. Якщо об’єднати всі ці інструменти, то буде  ВІОЛА. Форму її установили в ХY1 віці. Тоді якраз були відомі і цінились високо  – віола і лютня. Першу скрипку виготовив італієць  Гаспаро Бертолотті. Музиканти зійшлись на тому, що цей музичний інструмент повинен передавати все, що є в людини: емоції, почуття, бажання, чекання і т.п. Потім був майстер Гварнелі і Страдіварі. Самими відомими творцями в виготовленні скрипки являються сімейство Аматі. Скрипка – королева оркестру. Її почали використовувати в великих оркестрових об’єднаннях, де вона виконувала сольні номера. Діапазон і красота її, не передається ніяким другими інструментом. Перше музичне виконання було написане для скрипки в 1620 року. А саме – романс.
    В салоні стояла така тиша, яка буває лише тоді, коли чекають якесь дуже цінне повідомлення.
    … Колеса автобуса міряли кілометри, що збільшувались від Львова, і зменшувались, приближаючись до Яремче.
    - Коли їду дорогами Західної України, мені так і хочеться гукнути, та так голосно, щоб почули гори, який я нині щасливий, - вглядаючись в видолинок, мовить Михайло.
    - Від чого ти такий щасливий? – з цікавістю питає Адам товариша.
    - З того, що бачив вчора і бачу нині. Їдемо туди і назад різними, добрими і славними дорогами. Чудно все.
    - Уіл’ям Блейк сказав так: - «Той, хто ніколи в своїх думках не піднімався в небесну вись, не може рахуватись художником».
    - Ти уже до Блейка добрався? Коли прочитав пару його цитат, за голову взявся. Задав собі питання – невже такі розумні жили  люди З00 років назад.
    - Багато з них були розумніше тебе і мене в великих мірках років, - сміється Адам, і, кивнувши очима в сторону дороги, весело поповнює: - «Чехов, якого я дуже люблю і поважаю, написав: - «Чим вище людина по розумному і моральному розвитку, тим більше радості придає її життя».
     - Користувався я цим виразом в розмові з одним приятелем, який доказував, що життя це завита спіраль небесної дії, - говорить, перегортаючи записну книжечку Михась.
    - Вхопив він спіраль, та не з того боку. Всесвітні закони не піддаються їх тлумаченню. А людські закони на Землі – особисті. Як кажуть люди: - «Закон є закон», не важно, ким і коли він придуманий, і як він діє.
      - Моя тітка Марфа завжди виказує своє бачення буття, тлумачить, що кожен землянин повинен знайти свій світ на землі.
     - А ми біжимо вперед, але Вічності нам не обманути. 
    - Як не обманути того відрізку часу, коли наш автобус зупиниться при турбазі Яремче, - наголошує тихо Михайло, горнучи погляди в сторону старого гаю, який притулився при дорозі.
    … - Приїхали, - наголосила Ганна. – Дякую за послушність, гарну підтримку розмов, за те, що Кимось і Десь було для нас написано зустрітись саме там, де ми з вами були  два дні. 
    - А ми всім гуртом дякуємо вам. Побуваєш на таких екскурсіях - світ розвидняється, - голосно промовив староста  туринського колективу.
    - Ох! – весело заговорив Михайло. – Ось ми і дома. Хоча, який це дім – це проміжок між батьківським порогом і …тимчасовим нашим мешканням.
    - Через годинку чекаємо вас  всіх у столовій, - наголосив черговий інструктор, звертаючись до туристів, що вийшли з автобуса. 
    - Як тобі наша поїздка, - складаючи речі в кімнаті, звертається до Адама, Михайло.
    - За один раз не вбереш всього, що нам нині показали. Просто, я щасливий, що приїхав сюди.
    - І мені усміхнулось велике, осяяне Вищим Світом щастя, - згодився Михайло.
    - Ніколи не зможу забути скрипаля при дорозі, – усміхнувся Адам, і, погладивши невеликий блокнот, добавив з задоволенням: - В нім  відбитком лягли малюночки нашої поїздки до Львова. Мама назве їх звітом від поїздки. Я її знаю. Коли батько кудись їздить без неї, повернувшись назад, довгий вечір передає все що бачив, де був, що більше всього сподобалось. Тато стає щасливим, а мама ще щасливіша. Ось такі у мене татуньо і мамуня.
    - Мої же вчили мене, та і до сіх пір вчать бути правдивим – тоді життя стане вирівнювати дорогу для святості і благосні.
    - Донька маминої подруги працює в філармонії. Повернувшись з Карпат, поведу  з нею розмову про скрипку. Видам те, що нам розказала Ганна. Із всіх екскурсоводів - сама дійсна і розумна. Ти чув, як вона давала характеристику початку зародження музики скрипки. Мені подобався її вислів… «Скрипка – інструмент високого регістра». Сказала це так, ніби підкреслила високе її значення.
    - Ви йдете в столову, чи ні? – відкриваючи двері,  питається Арон, сусід по кімнатах.
    - Ідемо. Не те слово, що ідемо – біжимо, - видав Михась, і, підморгнувши Арону, звернувся до Адама: - Договоримо вечором. А зараз спіши, вечеря чекає.
   … Росистий ранок босоніж ходить долинкою попри Прут, видивляється, хто тут бродить так рано, збиваючи ногами росу, і, узнавши молодого чоловіка по імені Адам - притих, обійняв його, а хлопець  йшов повільно, спокійно поглядаючи в висоту неба, в сакральну мудрість Всесвіту – ніби хотів хоч би поглядом дотягнутись до нього. Зупинився біля водоспаду,  протягнув руку, хтів взяти в  долоні краплі водиці осяяні сонечком, та йому не вдалось затримати промінчик, він уже скочив на гілку, далі вище, і … потягнувся в кудись, в туди, де густим килимом дерев  підпирались мрійно-делікатні гори. Задумався, спокійно присів на почіпки, став спостерігати,  як густі водяні бризки весело підстрибували, чи то сміялись, чи про щось комусь спішно  розказували, чи то співали - тільки не мовчали. Їх грайливі наголоси огортали душу, ніжились,  манили, підморгували. На серці було приємно, добре, спокійно – сьогодні у нього побачення з Марисею. До обіду він поїде в ближнє село,  а під вечір – не піде, побіжить туди, де куточок карпатської красоти чекає на нього з дівчиною, тою, до якої щомиті линуть солодко-ласкаві думки.
    Вмивши водицею лице, Адам попрямував в бік турбази. Перед входом зустрів дівчину, яка усміхаючись, не йшла, вроді несла себе кудись чисто і ладно.
    - Світлано! – донеслось раптом звідкись, знизу з берега, чоловіче нестерпне, широко-ласкаве. – Спіши, інакше пропустиш щось незвичне! Я біля явора!
    Адам зрозумів, дівчина мчить в сторону річки, там її чекає щось чуйне і потрібне, так як юнак зве її поспішити. Мить… і дівчинонька уже не йшла - бігла. Хвилинка і … красуня зникла серед кущів.
    - Доброго дня! – голосно сказав хтось комусь, звук голосу промайнув, віддалився.
    - Доброго, - щасливо, світло відказав Адам, і, присівши на лавку, задумався.
    - Ти чого такий хмурий? – почув голос Михася.
    - Сам не знаю чому. Ходив на зустріч з Прутом. Веселий нині він. Зустрів мене наголосом, срібними бризками і … ніжною грайливою  хвилькою,  яка понесла мої думки до моря.
    - Цікаво. Ходиш розмовляти з річкою,  згадки свої  відправляєш нею, в морську далечінь, чому саме? Що не день – відкриваю собі тебе. Жаль, що не стрілись раніше.
    - Зате тепер ми знайомі, і… думаю, станемо дружити в майбутнім.
    - В Вінниці познайомлю тебе з своєю нареченою. Ще поки вона не знає, що я її бачу нареченою, але … все це буде, я вірю в свою долю.
    - І я вірю в доленьку, з красунею, котру стрів, і уже нікуди не відпущу від себе.
    - Хлопці! – почулось чиєсь питання. - Чого не йдете снідати?
    - Спішимо, - спохватився Михась. – Уже в півдорозі до сніданочку. - Адаме, ти якийсь не такий, як був у Львові. Чи то лінь тебе примітила, чи думки занепокоїли, ми же повинні  прийняти їжу і … бути готовими до екскурсії. 
    … День високо-пригожий, світлоокий, настояний на духмяних  травах, правив бал, збирав і роздавав хорошій настрій і щедрі думки.
    Михайло неспішно пройшовся попри квітник головного корпусу, вийшов на доріжку, що веде в бік річки, зупинився, розглядаючи привітну далечінь небесного простору.
    - Я тебе шукаю, а ти десь бродиш, - йде на зустріч, мовить веселенько Адам. 
    - Нас сьогодні хочуть познайомити зі звичками і народними святами села, - з хорошим настроєм мовить Михайло. -  За час тутешнього перебування мав розмову з деякими місцевими мешканцями. Дивно, як вони уміло і дотепно передають свої звичаї. Купуючи килимок, жінка, що його мені радила взяти, добавила: - «Цей килим для щастя сім’ї. В нім закладена сімейна згода, любов і єднання». Перепитав, як це все вийшло - нашептано чи наговорено, а може при його появленні читалась традиційна молитва. Жіночка засміялась, погладила килим, сказала виразно: - «Кожен виробник килима має свою молитву. Вона не передається по спадковості, вона закладена в серці ткача. А, той хто його виробляє, вкладає в нім краплинку свого серця, розуму, подяку майбутньому господарю і т.п.». А тепер сам подумай, що то є гуцульські традиції, навики, повір’я  і звичаї.
- Поїдемо в село, узнаємо більше, чим догадуємось.
- Прислухайся, ти чуєш пісню?
- Чую. Співає Прут. А може то співають гори. А можливо – ми чуємо
відголоски  дальньої трембіти. 
- Пісня – велика тайна Землі.
- Чув про це. В  своїм досвіді, ми не життя пізнаємо, а самі себе. Ці слова
сказав Пришвін. Я читав його твори, і радів, що був такий чоловік, який  мудро і просто писав, все те, що відчувала його душа.
    - Не даром говорять, що життя більше, чим вигадка.
    - А про це хто написав?
    - Байрон.
    - Скажи мені, що то значить сакральний танець Мандая?
    - Чув за нього, але не знаю, що воно таке. Потрібно поритись в книгах. Я іноді сам себе заставляю читати класику, ту, яка заставляє думати.
    - За класику поговоримо пізніше, нас  уже запрошують в автобус.
    Екскурсію в село, що знаходиться в 15 кілометрах від Яремче, проводила гарна молода дівчина, в якої очі сині, а усміх – тихо-ласкавий.
    - Мене зовуть Елеонора Романівна Гевчук. В туризм покликало призвання познайомити людей з моїм рідним краєм. Виконую свою місію уже три роки.
    - Гарно почала Нора своє оповідання, - шепнув Адам Михайлу. – Якщо все так буде і далі  - ми побуваємо з тобою на сьомім небі від бажання і щастя.
    Коли автобус покинув майдан перед турбазою і взяв напрямок в сторону передгір’я, Михась ахнув тихенько, округлив очі, сказав м’яко, щоб чув його тільки Адам:
    - В таку красуню потрібно закохуватись, щоб потім, вернувшись додому, довго передумувати, що вона, і як сказала, як глянула, як подарувала погляд, усмішку, і щось натхненне, не однозначне, а те, що іноді пробігає  між дівчиною і хлопцем.   
    - І не кажи. Є в Елеонорі тиха зваба і щастя для побачень. А можливо вона замужня? – піднявши,  в здивуванні брови, мовить Адам. 
    - Ні. Замужніх я чую носом, - жартує товариш.
    - Придивись уважно, як ми піднімаємось в гору. Сліди за деревами і кущами. Аж дух перетинає красота гірська. І хто їх видумав, ці славні, заповітні, чудові гори з їх краєвидами – не знаю, і знати не буду. Таємниця. А які тут люди проживають!
    - Адам, кинь оком вниз. Що узрів?
    - Річку. Долину, батіжком дорогу і … мереживо лісу.
    - Ще два, три повороти і будемо у цілі. Як  зрозумів, нас стріне дуже велика полонина. Лівіше - отари овець, а правіше – земля засіяна овочевими  культурами. Тут і крислаті садочки маються -  з радісним наголосом видає своє бачення природи,  Михайло.
    - Колись і в нашім Поділлі розводили багато овець.
    - Поки ми перемовлялись, автобус приїхав у село. У них як і у нас – сільські хати різні. Є старі. Є нові. Є змішані, - веде розповідь Михась. – Не погано було би побувати в трьох будинках. Зрівняти минуле з теперішнім.
     - Багато хочеш, - усміхнувся Адам. – Можливо ми не побуваємо ні в одній хатині. Розкажуть нам за село і …назад в Яремче. 
    - Ні. Не може цього бути. По-моєму це село дуже велике. Дороги асфальтні, каменисті, тини з деревини, подвір’я затишні, в  квітках, кольорових кущах, є сади і … огороди. Все, як у Вінничині, - радіє словами Михайло.
    - Приїхали, - наголосила Елеонора. – Розклад такий. Спочатку мова піде про історію гуцульського села, далі – про село, де ми зупинились, а … ще далі – ми з вами подивимось, як насправді тут живуть люди, зайдемо в будинок, який має вигляд змішаного типу. Це значить – частина його від старого будування, частина – нового.
    - Я що говорив? – весело прошепотів Михась.
    - Почну з того, що, знайомлячись з народом Карпат, а саме з гуцулами, ми з вами повинні відкинути все, що вас турбує, вабить, підганяє, а залишитись тільки тут і зараз. Так як ми нині повинні ближче подружитись і поспілкуватись з Гуцульським селом, можу сказати - цей народ сам створив для себе дивовижний світ, який діє всі віки з часу поселення.  Кажуть, щоби зрозуміти гуцула, потрібно ним родитись. То ж, попробуємо ввійти в святу святих цих людей, то б то,  в їх житлове приміщення. Дуже багатий, незбагнений традиціями і звичаями гуцульський народ, має свої особливості. Підкажу, що садиба – це гранда. Худоба – маржина. Всі роки проживання тутешніх людей робило і родило своє бачення світу, свої, деякі окремі слова, свою культуру, свій обов’язковий уклад буття. Охопити  все чисто народне в одне ціле – не можливо.  В 19 столітті священик Теодозій Злоцький довгенько збирав і записував традиції, звичаї, забобони цього народу, видав свою працю, надрукував в газетах, зробив окрему книгу, назвав її: - «Забобони, вірування і деякі звичаї з середовища підкарпатського руського народу». Це стало проривом в культурних спадщинах людей, які населяли прикарпатські землі.    
    Екскурсовод коротко і ясно вела мову про становлення села і людей, перейшла на окремі фахи господарів, сказала велично - гості побачать ткацькі станки, які прийшли до людей з минулого, а ще, тут мається бригада-артіль по виробам  прикрас із дерева.
    … Хвилинка за хвилинкою -  година. А годин було більше п’яти. Вернувшись в Яремче, Адам з Михайлом, після обідньої пори пішли пройтись вузькою стежиною попри Прут.
    - Кожен день мене вражають все більше і більше  екскурсії.  Нинішня  – виняток. Згадай, який одяг нам показувала Нора  в сільській хаті. Здалось, що він важкий від прикрас вишивки, накладок шкіри, аплікації і т.д. Та він не зовсім важкий, я його примірив. Саме головне – одяг у них барвистий, киптарі, або безрукавки,  дуже славні, привабливі, відповідають красоті навколишнього світу, - легко веде розмову Адам.
    - А домо-роблені запаски, повстяні брилі, крисані, хустки – це щось виняткове, - присідаючи на каменюку веде розмову Михась, і, усміхнувшись, додає: - Важно і  файно сподобались їх торби, широкі пояса, оздоблені коралями, мережані і вишиті сорочки. Просто чудо! В хаті, де ми побували є невелика бібліотека. В тій кімнаті, яка залишилась від старого будування, я маю в вигляді – з дерева, не білена, дуже затишно. Там я угледів книги не тільки українських літераторів, але і білоруських, наприклад Янко Купала, російських – Лева Толстого, Чехова, Лермонтова. Зрозумів, донька господаря будинку, де ми мали щастя побувати, живе в Мінську, а син – у Львові.
    - Мішаються люди сімейними зв’язками. До думки приходить Іван Франко. За людей Карпат сказав так: - … «благословенний закуток нашого краю». В слові: ЗАКУТОК, письменник мав згадку територію Карпатської землі.
    - Згадай, коли Елеонора стала переліковувати видних людей світу, які побували тут – в неї очі світились щастям. 
    - Одну хвилиночку. До думки прийшло ось що. Мій товариш, що закохано говорить про структуру нашої планети, не так давно, здається на початку травня, їздив з археологами в Карпати. Де саме він побував, не знаю. Коли вернувся, розповідав, що під деякими карпатськими горами, якщо копнути кільканадцять  метрів, чуються дивні шумні звуки, похожі на потоки води, чи чогось іншого. Припущення є, ніби то там іде якась робота нижніх частин землі, - говорить, витягнувши  руку Адам, придивляється, яка відстань бачиться йому через половину олівця, аби почати писати етюд. 
    - Не погано було би поїхати до Коломиї. Я, поки що думаю, як мені бути: чи то взяти напрямок до цього славного, історичного міста, чи піти до Говерли.
     - Я ось що подумав, - каже Адам. – Елеонора згадувала село Космач, яке розташоване на березі річки Пістини. Воно славиться своєю чудною історією. За нього згадують вчені, є гарні записи ще з 1420-х років. Це не просто історія, а історія З ВЕЛИКОЇ ЛІТЕРИ. Коли приїду сюди вдруге -  подряпаюсь на Говерлу, і поїду в Космачі - відчуваю сьомим почуттям, і там же ще раз відкрию для себе  Карпати.
    - Пора вертатись, - зібравши букет квітів, говорить Михайло. – Попробую встигнути до вечері пройтись містом. Зацікавив мене один дерев’яний полумисок. Хочу його купити в подарунок своєму начальнику.
    - А я в готелі передивлюсь свої записи, і … малюнки, - веде мову, придивляючись до великої каменюки Адам.
    … Вечірня пора високо-смілива і утішна прибігла і сіла у порозі туринської бази. Адам усміхнувся, сказав сам собі: - «Пора іти до Марисі». До думки прийшли слова, сказані якось його товаришем, що вечір знає секрети щастя. Мабуть і нинішня радість, подарує йому велику привітливість, він в це вірить і відчуває.
    Зібравшись прикрити двері кімнати Адам побачив Михайла, який тримав у руках якусь незнайому квітку:
     - Глянь, що знайшов нижче нашого готелю.
     - Задай питання черговому інструктору, він дасть відповідь, що то за красуня у тебе в руках.
     - Так і зроблю. А ти куди в нічку топчеш стежину?
     - В гори. Вернусь пізненько. Не хвилюйся. По тобі бачу, переживаєш, аби не зблудив  в гірських хащах. Я недалеко. Беру з собою блокнот, олівець і радісне щастя.
    - Як береш олівець знаю, а як то можеш прихватити радісне щастя – не відаю. Поділись, буду вдячним.
    - Знайти щастя не так-то і легко. А мені воно блиснуло в Карпатському лісі. Я його пізнав і признав. От і ходжу тепер туди, де воно сяє.
    - А можливо поділишся зі мною, як найти його і мені.
    - Таким випадком, який був у мене поділитись неможливо. Випадок є випадок.   
    - Тоді я буду чекати випадку, - регоче Михайло.
    - Чекай, - вторить Адам, а сам, весело докладає: - Я уже пішов.
    Раннє вечір’я зустріло Адама високим потайним поглядом. Сонця не було видно, воно, чи то уже зайшло за обрій, чи може за гори, а м’якенькі сутінки колисались, виспівували щось своє, тихе і душевне. До думки чомусь прийшло, що древні люди землю називали Мадгард-планета. Вона крутиться навколо сонця, яке тоді називалось Ярило. А  - Ярило входило в сузір’я Зимун (Мала Медведиця). І була там наша планета - Восьмою.  А саме сузір’я - знаходиться в Галактиці. Сама Галактика похожа на хрест, по якому виражені людські роки. Думки роїлись, перекручувались, зітхали, і … тут же щезали. На мить він зупинився, узрів на гілці ялини золотаву пташку, що витягувала свої пісні, не звертаючи уваги на нього. Чомусь подумалось – ця пташка любима людьми, бо єднання зближує чоловіка з нею. І знову думка вхопила щось велике і добре. Бабуся до цього часу розказує,  чи то дійсні  повісті з життя, чи є там щось придумане, але … в них існує правда, коли людина хоче щоб Природа з ним спілкувалася. Як це все проходить – йому невідомо, але він уже й сам де в чому розбирається. Ось якраз сьогодні,  відчуває – зустріч з Марисею буде світлою і ніжною. Саме сьогодні вона йому щось розкаже, яке чуйно ляже на душу.
   Ух!Ах! Ух! – несеться з видолинку. Адам знає – це хтось на когось грайливо  хляпає водою. Колись давненько, коли йому було 17 років зустрічався з дівчиною, у якої очі нагадували волошки. Вони ходили понад Бугом, грались водичкою, хляпаючи одне  на нього. І тоді він читав їй вірша:
                Волошки у полі, волошки у полі,
                А у тебе мила волошки з-під вій …
       Дівчина сміялась дивно, весело, неповторимо. А потім, ступивши на пологий камінь, дивилась на нього, читала уже іншого вірша:
                В тебе очі карі, карі
                А чи нам не бути в парі?
                Ні не бути, ні не бути
                Тільки серцю не забути
                Як любились –
                Не побрались,
                Тай навіки розійшлись.
                В тебе усміх милий, милий,
                Мрії серце полонили…
                Та немає їм спокою
                Коли стрінуся з тобою…
                Сняться ночі солов’їнні,
                Ще ж їм снитись, не здійснитись…
                Тільки серцю буде жаль.
                Чом же всі від тебе гірші,
                Що пишу тобі лиш вірші
                Що ніхто мені не милий,
                Тільки ти один.
    Дівчинонька уже тоді писала вірші, а Адам їх не розумів, бо не кохав її, а просто вона йому  подобалась.
    І тут знову його догнала думка, що є таке посвідчення землян, ніби  вони прийшли на нашу планету з других планет, а чи може – самонаводились, та як це проходило – ніхто не знав і не буде знати.
    Хрусть! Зупинився, нагнувся – занадто великий камінчик, щоб його можна взяти для себе. Став розглядати – аж очі засяли – камінь був відшліфований так гарно, ніби то його шліфували люди. В однім місці  мав зеленкуватий вигляд, в іншому – в темно-сірих краплинах,  а ще він віддавав алмазним блиском. Погладивши каменюку, Адам рішив її все таки взяти, щоб показати Марисі.
     Стежина тоненька, насилу видна. Мабуть нею люди ходять дуже рідко. Ще кілька метрів і Біла скала, яка є місцем  зустрічі Адама і Марисі. Чи то щось свиснуло злегка, чи здалось – він аж присів, став наслухати. І знову звук – притишений, повільний, ніжний. Зірвався, побіг, розкривши руки. Зупинив біг тільки тоді, коли Марися обняла його, шепочучи: - «Прийшов…   Прийшов … Прийшов!»
     Тулячись до дівчини не міг натішитись її появою, її голосом, її шепотінням.
    - Не знаю, що ти на це скажеш – я знайшов камінь, який перегородив мені до тебе дорогу. Взяв з собою. Глянь – він живий, я це відчуваю.
    - Каміння живе, інакше не може бути іншого.  А він дійсно чудний з себе, - роздивляється Адамову знахідку, дівчина. -  Не проста каменюка. Мабуть  пам’ятає хвилі океану. В нім ті хвилі будуть жити вічно. - Відносно каміння гарно говорив мій тато. Коли його не стало, я рішила продовжити вивчати їх сама. У Львівській бібліотеці знайшла декілька книг за них. Коротенько розкажу, що воно таке. Згадай, не знаю, як у вас, а в нашім краї з камінням зв’язано  дуже всього багато. Згадую, як мати нагрітий камінь ставила батькові на спину, коли він промерзав. Саме головне – не знаю який камінь був ліком для татуся. Не  всіх їх можна використовувати, як лікувальні. Та я думаю - скоріше всього, вони одинакові в цьому питанні. Коли  відкрила науково-популярну книжку про їх життя  - ахнула. Ти знаєш – алмаз чистий вуглець. Але ж і людина теж має в собі його. Далі  узнала, що в Китаї є окремий вид лікування каменем. Наприклад – нефрит – лікує захворювання нирок. Древні люди говорили, що більш темні каміння - чоловічі, а  - яскраві – жіночі. В наш час ними лікують навіть онкологію. Як це все робиться, не відаю. Але … про це написано багато. 
    - А я читав, що Нефертіті і Клеопатра  - їли  і пили з чашки унікса. А ще я знаю з книг, що камінь – це генетична пам’ять Землі. Він росте, але, йому потрібні для цього умови життя, інакше – він розпадається, - радісно розказує Адам, поглядаючи на скелю, біля якої вони сидять.
    - Гарна? – запитує хлопця Марися, погладжуючи біле камінне  скелясте творіння.
    - Ти краща, - сміється, цілує руку Марисі.
    - Не стану тебе перепитувати, що тебе більше всього вразило у Львові. Зразу і не розберешся. Коли  їздила в Кам‘янець-Подільський –  не змогла відповісти, як я бачу це місто. Мені там все сподобалось.
    - Дійсно так. Вертаючись назад, в одній вузловій  дорозі, де чайна і столова, вийшов нам на зустріч скрипаль. Такої душевної музики  ніколи ще не чув. Це було щось вразливе і високо-привітне. Він грав так, як грає живий  карпатський край. В його мелодіях чулась пісня гір, та пісня, яка родилась разом з ними. Подумав – без такої музики, яку видав нам скрипаль з Буковини, я не зміг би повністю розкрити лірику пісенного настою Карпатського виднокола.
    - Так як ти - не можу виражатись. Веду розмову просто, - хилить голову дівчина.
    - Ти сама себе не чуєш, як говориш. Я завмираю при твоїй мові.  А вірші про Карпати знаєш?
    - Вірші? Не так багато – але знаю. Люблю Лесю Українку. В школі ти мабуть вивчав її твори, разом з тим знаєш і біографію.
    - Вивчав. А ось біографію трохи навіть забув. Якщо можеш передай коротенько.
 - Чому не можу. Вона з того краю, як і я. У матусі висить на стіні її портрет. А ще у мами є її книги. Так, як читає матуся її вірші – я читати не можу. Немає тієї інтонації і віршового темпу. 
    - Пройдись поглядом вперед. Що ти бачиш? Квітку? Це вона разом зі мною буде слухати тебе.
    - Смієшся? Ні? Я не знала, що ти такий романтик.
    - Я романтик? Дякую. Постараюсь бути ним все життя.
    - Тоді почну повість про Лесю, а ти  поступово ввійдеш в читання її творів.
    - Згоден.
    - Леся Петрівна Косач народилась в місті Зв’ягелі, на Волині в  1871 року, -  розглядаючи травинку, пішла в спомини про письменницю, Марися. – Батько Лесеньки,  за фахом юрист, довгі роки працював в Волинській губернії. Потім вони переїхали в Луцьк.  У них був свій власний родовий маєток. З раннього дитинства Леся хворіла, а до здібностей уже тягнулась з п’яти років – писала і читала, на диво всіх, хто її знав. Родина Лесі дуже поважна і вродлива. В Женеві жив її дядько, якому вона часто писала листи. Крім поезії  любила музику, гарно грала на піаніно.  В 13 років написала  відомий нам вірш, під назвою «Надія». При цьому хочу сказати – вона знала: українську, польську, російську, німецьку, англійську і французьку мови. Теми її творіння різні. Коли торкнутись її життя,  можна сказати, що ця жінка більше літ свого буття, терпіла біль від хвороб. Сила волі переборювала все негативне,  через страждання  несла в світ своїми поетичними надбаннями  радість і щастя. Її твори невмирущі. Коли вона познайомилась з Іваном Франко – душа її ввібрала стільки всього позитивного, що передати ніким і ніколи не можливо. Є книга, про їх дружбу. Прожила Леся коротке, але таке велике її творчим нахилом життя, що дивує всіх, хто любить і цінить  її поетичне слово. Зараз я прочитаю тобі кілька фраз з віршів поетеси, саме про Карпатський край: про гори, полонини, смереки і т.п.
               Чом я не можу злинути угору,
                Туди, на те верхів’я золоте,
                Де місяць освітив біляву хмарку…
     А далі:      
           … Ой, гори , гори золоті верхів’я!
                Та нащо я до вас поринаюсь?
                Та нащо вас люблю так тужливо…
    Марися зітхнула, усміхнулась, сказала привабливо й романтично:  - Чого тільки стоїть Лесина - «Лісова пісня». Якби вона написала тільки одну цю повість, можна було би говорити за неї, як за велику поетесу.
    - В школі вчив її біографію, читав книги, робив висновки. Коли  почув пісню: - «Слово, чому ти не тверде як криця», - задумався глибоко. В мові автора  звучить історія  краю - можна сказати політичного і своєрідного. В моєму класі одна дівчина дуже любила її твори, не було такого літературного вечора, щоб вона не читала її вірші:
                Стояла і слухала весну,
                Вона мені багато говорила.
                Співала пісню дзвінко-голосну
                І знов таємно й тихо шепотіла.
     А ще один вірш, якийсь не схожий на інший римою і укладеними в нього словами.
                Я блукав колись по ріднім краю -
                Раю.
                І шукав на сім земнім надолі,
                Долі.
                Приблудився під стріхату,
                Хату.
                Там дівчину стрів я вишиванку,
                Зірку….
    - З тобою легко вести розмову на різноманітні теми, - мовить Марися. – То ми за каміння спілкувались, то за Лесю згадали високо і щедро, то вірші її читали, і були в них серцем і душею. Без Лесі я не бачу мого краю.
    - А чому Івана Франко називають Каменярем, знаєш? – запитує дівчину
Адам.
    - Всі знають. Не так давно, мені одна знайома розказувала приватну біографію Івана Франка. Чудно все. Як мовить народна мудрість – у кожного людини землі є відкриті і закриті сторінки життя. А чи знаєш, як Франко любив чужу жінку. Що воно таке ЛЮБОВ, ніхто не може пояснити. Ми уже з тобою вели розмову на цю тему. Думаю - про коханнячко можна говорити дуже багато, воно – невмируща тема в житті людей. і природи. Цікаво знати, а які почуття виникають у тварин, птахів, комах, коли вони для любові і продовження роду шукають  собі подібних?
     - На це питання відповіді не маю. Було таке, що і я про це теж думав.
     - А у камінні теж мається щось подібне? Думаю – ні. Є казки, в яких говориться, як одна гора прийшла до другою, і стали вони жити поруч. І про скелі я знаю  подібні байки.
    - Ми знову торкнулись історії і життя каміння. Вернусь додому – засяду за підручники історії камінного походження. А ще  поповню  знання за Карпати. Без знання за край, звідти ти, і де ти народилась  - мені уже неможна бути, - обіймає Марисю Адам, і, погладжуючи її волосся, каже ніжно: - Два дні знайомився з Львовом. Чудне місто. Якесь неповторне і величне. Що не крок – історія, пам’ятники, красота і роздуми. Я навіть спати не міг. Закрию очі – а попереду - шпилі церков, соборів, чудні вежі, будівлі в різних стилях, дзвінкі вулиці, усміхнені парки, тонкі смереки і величні дуби, з розмовами за все навколо. Мало  було відведено  нам часу, щоб глибше ввійти в минуле міста. А  воно, те минуле, дуже цікаве і багате подіями. Екскурсовод підказала, щоб ми почитали деякі книги, там більш поширена і відкрита Львівська  історія.
    - Для мене це місто – корінці родини. Мама розказувала, що все життя, яке вона прожила в  гірськім селі, їй снився Львів. Нині вона щаслива, хоч і говорить, ніби то у снах ходить Львовом з своїм чоловіком – то б то, моїм батьком. Із-за кохання до нього вона згодилась жити в його полонині.
    - Вони були щасливі? – перепитав Адам.
    - Були. Вдруге мама не вийшла заміж, хоч … були чоловіки, яким вона подобалась. Один із них три рази сватався до неї. Між іншим – він переїхав жити у Львів, зразу же після маминого від’їзду туди.
    - Кохання може родити чудо.
    - Може.
    - А ось оте дерево що правіше, мені нагадує Світове дерево, про якого ходить багато розмов.
    - Яке дерево? – питається Марися, і, притулившись до хлопця тісненько, шепче, злегка закривши очі: - Розкажи про саме велике дерево на землі.
    - Його називають Світовим, - солодко цілує Адам дівчину. – В народнім епосі живе на землі таке дерево, яке об’єднує три сфери Світогляду. А саме: гілля з’єднуються з небом, стовбур – з зеленим світом, коріння – з пеклом. Воно ототожнюється з Світовою віссю. І служить - для параметрів світу. А Дерево життя – описане в Біблії, Каббале, Бодхе.
    - Зразу все не запам’ятаєш. А чи відомо тобі, що в древні часи всі жінки були Богинями. Як тобі таке бачиться.
    - Не знаю як це сприймають другі чоловіки, я же бачу тебе БОГИНЕЮ КАРПАТ. Так воно буде в моїм житті весь мій вік. Запам’ятай це, - гладить по голові Адам дівчину.
    - Ой! – раптом тихо промовила Марися. – Хтось  співає. Це мабуть зяблик. Спів його гарний, милий, добрий. А ось пугач – то інша птиця. Нічна. Хоробра. Бойова. Коли він вилітає на полювання – нічого не пропустить на своєму шляху. Зрозуміло – кидається на того, кого може побороти.
    - Як так? – дивується Адам.
    - Назву свою отримав від слова лякати, грозити, різко викрикувати. Пугач може спіймати зайця, білку, менших від нього птахів.
    - Ти знаєш всіх тварин і птахів Карпат?
    - Земне-водних теж. У нас дуже цікава Зелена жаба. Видів їх є багато, вони  особливі, по поводженню, способу життя, формі тіла і т.п. Відносно птахів, то в нас їх 80% від всіх видів пташиного світу  України. Можна - перелікую деяких, які живуть поруч з нами. Не дивуйся, що ніби то ми тут одні. Гнізда деяких так захищені, що ніколи  їх не знайдеш. В лісах багато дятлів, синиць, щиглів, дроздів, галок, зябликів, яструбів, орлів. Крім того тут водяться величні птахи: беркути, глухарі, тетерева, деркачі, дрохви і інші. Люблю слухати їх переспіви. Ти слухав коли-небудь пісню тетерева? Ні. А Дрохви? Тоді тобі прийдеться приїхати сюди, щоб хоч би  тиждень провести в лісі. Я маю в вигляді – жити в місцях де є колиба, невелика полонина, або й просто біля якоїсь скелі, можна і цієї, де ми сидимо.
    - Можеш відлічити спів, скажемо щогла, від дрозда?
    - Чому ні. Можу. Вони співають, кожен своєї, але в такт один одному. Сама найкраща музика в  світі - співи лісних пташок. У них мається хор. Кожен раз він різний. Передати тобі це явище – не можу, не знайду слів. Розкажу один випадок з життя. Було це років три тому. Йшла  досвітком до тітки в вищу полонину, то б то, в сусіднє село. Йшла лісом – так коротила дорогу. Не пам’ятаю, з чого все почалось. З вищої гори пронісся спів синиці. За нею включився щиголь. Далі пройшлись співом дрозди, за ними – гукнув яструб, і … понеслось навколо таке різноголосся - я навіть зупинилась. Ти думаєш вони просто співають. Ні. Кожен окремо витягує ноти. Все разом – величезний хоровий ансамбль. Є така невеличка пташина – очеретянка. Щоб ти почув її: - Ді-ді-ді-і! Е-р-р-р!  - і все це довгенько несеться, забув би людські пісні, слухав би її таємничі мелодії і … плакав від щастя. Я серйозно кажу. А дядько Степан Рудний, працює пастухом. У них, пастухів є своя пташка, звати її  шеврик. Вона завжди поруч стада корів чи овець. А співає  райдужно і привітно, як кажуть люди – розважає худобу.
     - Екскурсовод Ганна згадувала беркута. Казала, що це дуже цінна птаха, і, навіть занесена в Червону книгу.
    - Так і є, - стверджує Марися. – Гніздо у нього три метри, а висотою до двох метрів. Як каже татусь – там може жити людина.
    - Ти не бажала попробувати працювати екскурсоводом? – питається дівчину Адам.
    -  Богдан не дозволить. У мене виникло бажання вчитись в інституті на вчителя. Сказала, а він тут же  знайшовся, ніби то у нас хватає вчителів. Тему розмови перевів на щось інше, і …
    - Чому саме він має право рішати за тебе твої бажання?
    - Мораль у нього своя – що скаже, те повинно бути. Чудний він. Старомодний і … злегка твердий в розумінні інших людей.
    - Виходить, що ти в деяких випадках підкоряєшся йому. Це неподобство, - злегка хвилюючись мовить Адам.
    - Знаю, та … Якби він працював так, як працюють міські чоловіки, мабуть я би втекла від нього. А так – він  трудиться в лісі, і його праця займає набагато більше часу, чим вісім годин. Він може не появлятись дома по два, три дні – занадто великі лісові ділянки, їх потрібно обходити, провіряти, дбати за природу. Таку роботу виконував і мій батько.
    - Я так і думав. Наскільки  чув - праця у лісі вимагає не тільки знання, але і бути уважним до лісового стану. Він мабуть любить тваринний світ, що став лісником.
    - По своєму любить. Його родина вся в єднанні з лісом. Спадкоємність живе довго. Наприклад - бачить він поляну покриту лісними квітучими травами, каже просто, без настрою: - «Гарно тут»  і …все. А я цю поляну уже обіймаю поглядом, цілую, голублю, веду з нею розмови. А ще, він одного разу розказав, що спас зайця від вовка, і … доповнює: що так його учили діяти при такому випадку. Чудним буває. Мене це іноді тривожить, та що можу казати – його переробити неможливо. 
    Тишу лісу перервали два голоси. Недалеко в видолинку жіночий голос весело сміявся, а чоловічий – щось смішне говорив, високим радісним наспівом, ніби хтів почати співати пісню. Марися прислухалась, тихо сказала:
    - Хтось повертається з Яремче у полонину.
- Голоси молоді, - тулиться до дівчини хлопець, шепче ніжно: - Як би 
мені хотілось іти з тобою сміло, не ховатись, не боятись нічого. Я вірю – прийде час, і ми, взявшись за руки будемо прямувати своєю єдиною дорогою.
    Марися від таких слів Адама  легко стулилась, погладила його лице, поцілувала, і, зітхнувши, запитала: - Ти цього хочеш?
    - З першої хвилинки, як побачив тебе з глечиком дикого меду. Я вірю в долю людську. У нас з тобою на обличчі написано про це.
    І раптом якраз в цю мить з  високих гір полинула пісня:
                - Всюди буйно квітне черемшина,
                Мов до шлюбу вбралася калина.
                Вівчаря в садочку, в тихому куточку жде дівчина, жде…
     - Хотів тебе запитати дещо, відносно одного дерева. Коли ми їхали у Львів, перед нами пробіг дивний ліс. Екскурсовод сказала, що це ліс яворів. Хтось з туристів попросив її, щоб розказала за це дерево, ніби то воно має дивну історію свого життя.
    - Явір? Та це ж деревина мого батечка. Я тобі не казала, як він посадив в вирубанім лісі явори.
    - Не казала. Не встигла, - обіймаючи Марисю лагідно мовить Адам. – Тепер я тебе послухаю. Ще одна сторіночка твого життя відкриється переді мною.
    - Збираєш до купи мою біографію? – гладить по плечах Марися хлопця.
    - Збираю. Вона у тебе, як каже мій дідуньо, солодко-гірка.
    - Чого більше там меду чи полину? – усміхнувшись злегка сумно, запитує дівчина. 
    - Порівну, - сміється Адам.
    - Тоді я перегорну ще один листочок життя-календаря, повідаю для тебе щось спільне мого роду.
    - А тобі ось мій ласкавий поцілунок, -  цілує Адам Марисю.
    - За такий цілунок, можна говорити багато діб підряд, - проводить травичкою по лиці хлопця дівчина.
     - Я весь в настрої слухати.
     - Любов мого батька до Карпат, до лісу, до всієї Природи – це окрема книга його земного буття, - тихо оглянувши все навколо, мовить Марися. -  В його уяві все було єдиним  – люди,  рослини, тварини, птахи, комахи і т.п. Деякі дерева він цінив так високо і глибоко, що не передати словами. Мені було років сім, як татусьо давав мені уроки  життя Природи. З того часу  запам’ятала деякі деревини і кущі, які люди обожнювали. Особливо це торкалось явора. В книзі про нього написано, що він символ світової деревини. Прадериво життя, здоров’я, сімейства і т.д. У тата був зошит, де він записував те, що узнавав за рослинний світ. В тім зошитку є невелика помітка, що Комаров, поет, вчений, відома землі людина,  сказав відносно явора – що він, ЯВІР – дерево яке родилось  до створення всього світу. Тоді ще не було ні неба, ні землі, тільки величаве море, а серед нього – ЗЕЛЕНИЙ КЛЕН-ЯВІР. Як тобі таке бачення людей за Явора? 
    - Твій татко не писав статті про ліс, в журнали і газети? – з цікавістю запитав Адам.
    - Ні. Коли сюди прибували журналісти, він вів з ними гарні розмови. Було таке, що прізвище татуся згадувалось в пресі. Та це ще не все за явора. Є деякі відношення деревини до мого роду.
    - Яке відношення? – дивується Адам.
    - Пряме, - сміється дівчина. – Це я просто так кажу. Згадуючи про нього торкнусь тихенько епічно-розповідального змісту. Як каже моя бабця, зловлю сюжетні моменти, видам те, що Явір заслужив в народі. Якщо розбирати історію цієї деревини - можу сказати - явір росте почті по всій  Європі, а особливо його багато в Західній частині України.  Він з родини кленових. Є білий явір, сірий, є окремо клен-явір. В Закарпатті ростуть цілі яворові ліси. Лісники кажуть, що воно дерево-піонер на гірських висотах.   Дуже гарні його ліси в Медоборах, Гологорах, Опілля, Розточне,  і інших місцях. Висота його до 25 метрів, а ширина ствола – до півтора метра. Явір називають безсмертним деревом, а чому – ніхто не може сказати. Мабуть він заслужив у землян всього того, що про нього говорять, і як шанують. .
    - У сусідки моєї бабусі в подвір’ї росте явір білий. Жінка розказує, що воно виросло з прутика, якого приніс хазяїн подвір’я з війни. А було це приблизно  1910 року. Саме головне - коли явір цвіте, біля нього повно бджіл. Він – медонос, і не простий, - входить в розмову Адам. – Дуже гарні розмови за нього ходять серед Подолян. Його цінять, плекають, співають пісні, та чомусь в основному сумні – згадай Тараса Шевченко, і його   вірш про Явора і Калину.
                Тече вода з-під явора
                Яром на долину.
                Пишається над водою
                Червона калина.
Люблю вірші Шевченко, понад все. Вони ніби л’ються річечкою, дзвонять, манять, співають,  навіть обіймають.
    - Чудове зрівняння поезії Шевченка видав ти. Воно дійсно так і звучить в його безсмертних творах, - покусую травичку, задумливо каже Марися.
     -  По приїзду вдруге в Карпати, ми з тобою побуваємо в місцях, де жив Іван Якович Франко. Його твори мене не те що чарували, вони мене вчили багато чому високому і світлому нахилу в житті. Ось послухай:
                Зелений явір – зелений явір,
                Ще зеленіша ива.
                Ой, між всіма дівчиноньками.
                Лиш одна мені мила.
    - Батько співав так:
                Стоїть явір над водою,
                В воду похилився.
                На козака пригодонька –
                Козак зажурився.
    - У нас теж цю пісню співають.
    - Жаль, що нас не можуть повезти туди, де діє підприємство по виробленню з дерева всього того, що має високу цінність у світі, - веде мову Адам, вдивляючись в відтінок золото-синього кусочка неба, яке привітно розгорнуло свої шати.    
    - Побачиш це все вдруге, - сміється дівчина. – Дійсно – карпатський явір ціниться високо. З нього виробляють музичні інструменти, в тім числі – скрипку. Деревина в нім біла, іноді віддає блиском і шовком, його називають «Клен пташине око». Дуже гарна з нього фурнітура, паркет, поли. Сам народ приймає явора в лікувальних засобах. Коли болить спина, сталять до неї кусочки з явора. А ще він символ чоловіка. Є такі відомості, що його садять на могилах. Чому саме – не можу відповісти. Як ми уже згадували - Явір – дерево печалі. В старих піснях він значиться, як сум і неспокій в душі.
    - Чудно все в нашім світі.
    - Здається мені, що ми уже підійшли до півночі. Як ти попадеш в свою кімнату? – горнеться до хлопця Марися.
    - Мовчки. Я попередив чергового, що іду в гості, вернусь пізненько.
    - А я нині вільна пташина. Богдан ранком пішов в напрямку центрального обійстя, вернеться завтра.
     - За тебе не боїться, що залишаєшся сама? – зітхнувши, запитує Адам.
     -  Він відчуває, що ми з ним розійдемось. Давненько відчуває. Не люблю я його. Жалію, що він не зрозумів сам себе, коли ходив за мною, коли переконував, за «золоте життя» з ним. Це його, і моя помилки, яка нас звели в сім’ю. Матері весною я уже заявила - піду від Богдана.
    - Що помішало тоді  уже покинути його?
    - Розмови, ніби він прихворів, ніби, щось важке носять його думки, а ще – що він відчуває якусь втому.
    Марися змовчала, тихо загорнула у собі проявлення чогось незнаного – яке поселилось жити в ній з тої хвилиночки як зустрілась з Адамом, і зрозуміла - до двадцять одного року життя не знала, що то є людське кохання. Її ніколи не тривожили істини самих сокровенних і сердечних проявів між жінкою і чоловіком. Перечитала багато книг про кохання, дивилась багато кінофільмів про любовні змови, про душевно-близькі прояви в серцях людей різного полу, про те -  ніби то любов входить в кожну клітиночку людського тіла, і … не відпускає від себе, тішить, обнімає, надає наснаги, веде тільки до того, кого полюбила душа і серце.
    Десь далеко в горах відлунням понесло спів трембіти. Адам прислухався, підняв руки, прошептав ніжно: - «Це для нас з тобою відізвалась трембіта. Коли ми з тобою рішимо побратись, я попрошу музиканта твого краю, щоб співала трембіта, коли підемо до шлюбу».
    - Що? Підемо до шлюбу? Де саме ми станемо під вінець, в якому краю? – з хвилюванням запитала Марися.
- У Львові.  Я так задумав – так воно і повинно збутись.
- Мені ще ніхто і ніколи не казав таких слів. Я вірю в те, що є хвилинки,   
які несуть сказане, воно  збудеться, - зітхає дівчина, і, так точно як Адам, піднявши руки, складає долоні, шепнула: - «Поможи нам Боже!»
    … В готель Адам повернувся біля одинадцятої  вечора. Михайла в кімнаті не було. В відкрите вікно долинали голоси з берега річки. Дівочий голос щось підспівував, а два чоловічих безтурботно сміялись.
    Через п’ять хвилинок, в кімнату ввійшов Михась, поклав на столі три камінчики, сказав задумавшись:
    - Завтра підемо ночувати в ліс.
- Ночувати? Як це?
- Ти що забув - ми ідемо в колибу на ватру. У нас ще залишилась дві
екскурсії. Час іде  невгамовно. Коли їхав сюди – думав - у мене багатенько днів для відпочинку, та … день-за-днем -  тиждень. Мама каже, що колись роки бігли не так спішно.
   - А мій тато твердить, що 21-й вік буде ще скорішим. До нього нам
залишилось іти не так і багато. На дворі 1985-й. Щедрий на новини. Зрозуміло – не для кожного. Та все таки – цей рік гарний - обновлений і овіяний  різними подіями. Батьки частенько ведуть розмови, за якісь зміни в житті нашої країни. Хтось скидає все на пророків, ніби то вони про це писали, інші – на політику, треті – самі пророкують. Я теж, впевнений в тім, що пройдуть зміни в світі - саме в нашій державі.
- Слухаю, і ловлю себе на тому, що ми з тобою  маємо одні і ті же
висновки з життя земного.
    - Хотілось би, щоб наші хороші думки збувались і закінчувались позитивними діями.
      … За вікном позіхала ніч. Адам прислухався до притихлих шепотів лісного царства, задумався, а всі його думки були поруч з Марисею. Як буде далі, і як воно стане проходити – не знав, та, мрія - що вони повинні бути разом,  уже не відривалась – жила, діяла і мала свій план. План ще не зовсім  складений, але початок його існує. І тут же спохватився - вони з Марисенькою завтра не можуть зустрітись. Вона просто сказала, що вернеться Богдан. А у Адама – екскурсія в нічний ліс, де, обіцяють  провести екскурсію в стилі  міфів, байок, казок і повір’я. 
    По подвір’ю туринської бази ходив, шпортався, посміювався нічний сон. Він носив в своїх торбах, які тягнув за собою, різні сни. Комусь радісні, іншим солодкі, кому-то гіркі чи неспокійні. Адамові снилось, що він в сільській місцевості, та не свого рідного Поділля, а ніби то карпатського, хоч не в полонині, а в якомусь місці, де рівнина і милий затишок. Прокинувся, а   в вікні уже жевріло, сміялось, щебетало. Через відкрите віконечко доносились різні звуки, від високого, далекого зову трембіти, до співу водоспаду. Щоб краще все послухати він встав, присів на стілець біля вікна, став вдивлятись в краски східного небосхилу. До думки прибігло рідне Поділля, Вінниця, батьківська квартира, оті соковиті голоси ріднесенького міста, коли воно просипається. І тут же звилась думка – як сприйме Марися його край, його батьків, його родичів. Чи то почулось, чи насправді таке буває, що враз віддається чийсь відголосок, слово, чи зітхання. Адам навіть голову висунув у вікно, тому що, саме з двору долинуло дивне повідомлення, про щось знайоме і іменне - в відчутті  признав голос тітки Онисі, маминої рідної тіточки, яка живе в пригороді Старого міста. У неї свій власний будинок, кусок землі, як вона називає своїм господарством. Дітей у тітоньки не було, чоловік не вернувся з війни, а … вона, бухгалтер за фахом, довгі роки працювала головним бухгалтером нового заводу, який, по її розмові, проявив себе в повній мірі достойно, так як став одним із головних підприємств міста. Коли  буває у тітки в гостях, вона завжди показує світлину свого дитинства, і … лагідно хитає головою, підтверджує, що він Адам, похожий на неї. Так воно і є. А Онися, тут же  усміхнувшись доповняє: - «Яблуко від яблуні …». Ти мій, і все тут. Ото, як тільки найдеш свою кохану, іди з нею мешкати до мене. П’ять кімнат можуть  вмістити три сімейства, а нас буде всього - півтори. Мені багато літ. Нові сили для господарства, ой, як потрібні. А ти знай – я твоя рідненька особа, яка уже прямує зимовою стежиною в Кудись.
    За вікном готелю стояла ласкава граціозна тиша, яку можна було відчувати очима і душею. Але те, що він почув звук голосу тітки Онисі – це було щось вроді Потойбічне, дивне і разом з тим дієве. Багато раз в розмовах з батьками, з старшим поколінням чув, що є якась сила, яка передає на відстань Кимось сказані слова, рухи, події. Думка тут же полинула в Вінницю – не погано було би зателефонувати батькам, узнати новини.
    - Чому не спиш? – почув голос Михайла.
    - Проснувся і … заслухався тим, що діється навколо.
    - А я пам’ятаю, як просипався в досвіт в осінню пору. Мене охоплювала така тиша, що страшнувато ставало. Здавалось, що все навколо мовчить. Насправді, тиші в нашім світі немає. Мембрани наших вух не можуть сприймати того, що діється навкруги. Так воно встановлено Кимось, так воно є і буде вічне. 
    - Знаю про це і я.
    - День сьогодні буде бадьорим, - злегка позіхаючи говорить приятель. -  Чуєш, про що веде мову пташина. Не бояться  вони людей, знають, що їх люблять і цінять. Вслуховуючись в їх  співи, зрозумів – птахи тут мешкають інші,  чим у нас.  Голоси їх високо-співучі, схожі з  Карпатами.
     - Все тут схоже з горами, навіть люди. Придивись до їхнього вбрання, прислухайся до мови, до спілкування … відчуєш,  і побачиш як все пов’язано з природою, тою, що їх любить і цінить. Ти самостійно піди в ліс. Не потрібно ходити далеко, відійди на сто метрів і … послухай його симфонію. Хочу сказати – не пташину, а лісну, де все разом в єднанні і мелодіях. Ліс ніколи не мовчить, так як і ніч. Нам же з тобою відомі казки від бабусь, дідусів про темні ночі, в яких живе велетенська сила дійсності. Хоч розказують, ніби то в ніч все спить, та то тільки припущення. Є люди які мають в собі щось своє – вони уміють цінити Природу. Мій дядько Роман частенько веде розмову, що буваючи в селах слухає українські  подільські ночі в різну пору року. Тут, в Яремче ночі не похожі на наші. Гори покриті лісами – це щось дуже величне і цікаве. Для мене Карпати – красота і … загадковість. Іду лісом, і здається,  що я тут не один. А воно і вірно. Я в цім лісі гість.
    - Серед карпатських лісних друзів, можна й заблукати, - сміється Михайло.
    - Воно ніби і так. Але є якась сила, яка тягне в лісову дійсність. 
    - Давай вийдемо і пройдемось берегом, звернемо в лісне царство, зіб’ємо ногами росу з трав, поцілуємось з ранком, обіймемось з першими променями сонечка, - рекомендує Михась.
    - Я – за. Спішимо, а то хтось інший вийде цілуватись з Природою.
  … Літня днина гожа і приваблива. Інструктор запропонував, хто хоче піти в невеличку близьку полонину, в село, і провести там час до обіду. Один із старожилів , якому під дев’яносто років, розкаже історію села і … свою особисту. А ще, він заграє на трембіті старі гуцульські мелодії.
    - Підемо? – запитав Адама Михайло
- Чому ні. Я готовий слухати людей цього краю завше. Вони для мене  –
історія, традиції, звичаї, музика і кохання. Ти можеш собі уявити, які гарні побачення  тут у молодих, коли зустрінуться в вечір,  любитись під пісню лісу і високу мелодію  далекої трембіти.
    - Ти скоро станеш писати вірші і музику на них, - усміхнувся приятель.
    - Можливо і так. Мені здається, що гори не одного вірша написали, не одну пісню проспівали, і не одну повість передали людям.
    … В  центрі невеличкого села, на  гурт  людей з Яремче, чекало кілька чоловік. Можна сказати – старшого покоління. І всі вони були одягнені якось мило і святково, хоч на них і не було багатих вишиванок.
    - Я тут за старшого, - злегка поклонився один із чоловіків, і, зиркнувши на своїх друзів, доповнив: - Ласкаво просимо до нас. Раді зустрічі.
    Як і куди біг час для Адама в гірськім селі, він не думав – головне те, що зустріч з сільським населенням прийшлась до церковного невеликого свята, яке старшим поколінням було в повазі і чуйному святкуванні. Не тільки про звичаї гуцулів вели розмову люди, вони солодкими  і добрими  згадками ходили в свою юність, молоді роки, життя, яке приймало і дбало за майбуття, залишаючи в споминах і діях багато милого і потрібного для наступного покоління. 
   … Вертаючись з полонини Адам не зміг утримати подиву, сказав Михайлові:
    - Нині я побував у далекому пройдешньому карпатському. Ти чув як старший із них говорив, ніби читав минуле з якоїсь незвичної книги. Потрібно  ж так майстерно передати історію людей і природи. Чоловік завжди шукає для себе волі вільної. На волі працюється краще. Ніхто тебе не підганяє, не тручає в плечі, не ділить з тобою твій заробіток. Чому люди поселялись жити в високих полонинах?  Сам розумієш - для того щоб його там не знаходили ті, що приходили сюди, аби прибрати до рук чужу працю, чужий уділ, чужу землю.  А як славно співали три брати Томчуки. Тріо і … все тут. Мова у них приємно-звучна. Коли стали вгощати пирогами, я здивувався. Смачні. З грибами і лісними ягодами. Добре що ми взяли з собою пряники і цукерки. Коли до майдану прийшли жінки і діти – я     не міг на них надивитись: личка питливі, рухи сміливі, а слова … музика гір.
    - А мені приглянулась одна  гуцулочка. Файна і … смілива. Питається мене, як звати, а я мов той стовпець  стою і зиркаю на неї. Виручив мене Семен. Угадай, як звати дівчину? 
   - Марічка.
   - Ні. Наталка. Семен запросив її на зустріч в Яремче. Обіцяла прийти в неділю.
   - Дороги життя завжди різні і незнані. Ідеш рівно, не збиваєшся з шляху буття, і … раптом: Бух! – і ти уже в стрімкому русі в кудись, в іншому повороті життя. І тішишся, що так трапилось.
    - Мене кличуть мої друзі жити в Білорусь. Місця там чудові. Був там два рази. Мій гарний товариш, Макар, вчився зі мною в інституті. Дружили, та і тепер ми гарні друзі.  Місто Мінськ привітливе, спокійне, ввічливе. Дуже багато нових побудов. Відкривається новий завод, туди мене зве дружок. Саме головне – зразу же приписка, гуртожиток, право на чергу на квартиру. Думав  довго, а потім сказав сам собі так: - «Можете забрати від мене весь світ, але залишіть мені УКРАЇНУ». Ти знаєш, хто так написав?
    - Джузеппе Верді.  А він  сказав, щоб йому залишили Італію.
    - Прикипів я до свого краю.
    - А якщо хтось поставить тобі вибір жити, скажемо  на Кавказі, що станеш діяти?
    - Не знаю. Стану відстоювати мешкання в своїм ріднім куточку.
    - Гарно думаєш. Чув не раз вираз, що іноді вчасно зроблені кроки, можуть змінити твою ходу на все життя.
    - Хто так виразився?
    - Хтось із великих людей. Не пам’ятаю. Мені подобається, як мати повторює, що не можна жаліти в житті те, що у тебе трапилось. Зроби вивід і … живи далі.
    - А я так і роблю. Буває прикро від якоїсь помилки, та, пройде кілька днів – забув, відкинув, загубив недолік.
      … Довго витягувала десь трембіта мелодію, в якій чулася теплота літнього часу. Адаму не хотілось залишатись в номері готелю, він попрямував у лісний масив, присів на пень, став виглядати, який би ракурс взяти для етюду. Зір зупинився на низині – де жінка мила ноги в річці. Схопився, зробив кілька ліній, усміхнувся, подумав, що мабуть так миє ноги його Марися. Забажалось уявити, якою вона була в юначим віці. Прижмурився, і … раптом зрозумів – йому потрібно написати портрет з Марисеньки. А жінка, що мила ноги, враз зняла з себе блузку, озирнулась і … почала хляпатись водичкою, видаючи радість: - Ах! Ах! Ах! Скільки щастя і душевного настрою присіло тут, якраз в тому місці, де знаходився Адам - він сам про себе засміявся.
    В номері готелю показав малюнок Михайлу, поважно мовив:
    - Задоволений  цією поїздкою зверх норми. Тепер ніхто і ніколи не затримає мене дома в час відпустки. Подорож – це щастя. І не просте – велике.
    - А коли ти одружишся, як будеш їздити? – хитро запитав товариш.
    - З дружиною. З дітьми. З настроєм.
    - О, як ти далеко бачиш.
    - Так міркую. Та тільки знаю – сімейна згода у нас буде на першому місці. У мене батьки таким життям живуть.
    - То добре. Після вечері йдемо палити ватру. Як тобі такі лісові справи?
    - Делікатні і потрібні. Наговори сам собі казкову ніч.
    - Станемо ми там знову дітьми. Віриш чи не віриш, а я до цього часу слухаю байки, які веде вечорами бабка, коли гуртом до неї приїжджаємо.
    - Спадщина – велика сила. Без неї ми ніщо на цім світі.
    В двері кімнати хтось постукав. Зайшов Пилип, товариш з сусіднього номера, сказав:
    - Не забудьте взяти з собою куртки. Ніч – є ніч. Я уже тут бував три роки  назад.
    - А ми спати там будемо, чи…?
    - В палатках. А хто захоче – тихенько вернеться в готель. Завтра поїдемо в Ужгород. Всього на день. Попереду остання виїзна екскурсія.
    - Ти тут як риба в воді. Все знаєш, все тобі відомо, все ясно, - горне слова Михайло.
    - Живу же я тут не так і далеко. Я з Чернівців. Були в моїм краї?
    - Хотілось би.
    - Запрошую. У мене не квартира – будинок. Живу один.
    - То ти багач, - сміється Михась.
    - Так вийшло. Тато побудував для мене хату, на місці обійстя прабабки. Мені 24 роки, працюю в ресторані поваром.
    - І з ким тільки я не знайомився, але повара ще не зустрічав, - перегортає журнал, усміхається Адам.
    - Я не тільки повар, я – кондитер. З дитинства сидів на кухні з мамою, дивився, як вона порається з їжею. Поклик життя, і…  все тут. Ненька славиться своїми придуманими новими блюдами.
    - Подивіться у вікно, що там діється? – звертається до хлопців Михайло.
    -  Вроді танцюють, - сміється Пилип.
    - Та це ж Вадим вчить друзів танцювати під скрипку гуцулів.
    - Може і ми підемо в танець, - радіє гість.
    … Вечірній поход в ліс навіяв Адаму казки, в яких жили причуди в вигляді Мавок, Русалок, Старих Діда і Бабу, привидів, що похожі на кіз, вовків, різних потвор.
    Нічний ліс, а він недалеко туристських будинків, зустрів гостей тишею і гарною погодою. Нічого зайвого не було тут - все як в поході – ватра, столи для прийняття їжі, палатки і … хороший настрій.
    … О 12 годині ночі, Адам з Михайлом, і ще двома хлопцями вернулись назад в готель – завтра у них довга екскурсія, потрібно гарно відпочити.
    Чи  то хтось засміявся, чи може то був сон – Адам прокинувся в хорошім настрої, озирнувся, і знову почув сміх. Виглянув в вікно і … теж  засміявся – там стояв якийсь хлопець, і диригував комусь, махаючи руками. А навколо неслись пташині пісні, і стільки у них було чудового музичного  ритму,  радості і земного буття, що це все  нагадувало велику сцену, а на ній такий же великий оркестр. 
   - Просипайся, - попросив Адам Михайла. – Пропустиш ще одне явище, яке ніколи уже не повториться.
    За хвилинку друзі уже стояли і слухали природний концерт Карпатського лісу, і їх мешканців.
   - З добра почався нам день, - присідаючи за стіл в їдальні, мовить Адам товаришу. – Поїздка буде славною.   
    … Весь день, поки туристи їхали в Ужгород, і вертались назад - Адам підганяв час – сьогодні вечором він  повинен зустрітись з Марисею. Стає страшно навіть думати, коли настане останній день їх побачення. А це виходить якраз через три дні. Він все до краплиночок продумав, зважив уявленням, згорнув серцем, підвів рискою, за якою стояло велике майбуття – вони повинні бути в житті разом.
    Як тільки екскурсовод оголосив, що їх чекає вечеря – Адам, спішно пішов в кімнату готелю, переодягнувся, і … почті підстрибуючи поспішив в сторону пригорка, туди, де чекає його найкраща дівчина в світі. Не йшов – почті біг. Знав – вона уже там. Він її не бачив два дні. Для нього це багато часу, бо коли розкласти на години, а потім на хвилини, число буде величезним. Усміхнувся, перестрибнув через камінь, підтюпцем, за кілька хвилин він уже біг до дівчини, яка ринулась йому на зустріч, з словами:
  -  Я так хотіла тебе бачити. Додому вернулась з роботи рано. У нас нині
короткий день.
    - Стільки новин несу тобі за цей деньок - не вмістяться в твою голівку, - цілує красуню, лагідно мовить Адам. – Дещо записав, зробив малюнок з одного дерева, обіймав старе місто обіймами нового покоління. А ще передав привіт від Вінниці. Я вірю – якщо би я запитав своє місто, що передати Ужгороду, почув би відповідь: - «Передай поклін і привіт».
     Дівчина дивилась на Адама, в очах блиснула сльоза, та сльоза, яка значила радість і щастя.
    - Присядемо на взгір’ї, ось там, де два кущі лісного горіху. Звідти видно нижню частину долинки.
    - Тут де не присядеш – красота неймовірна, - тихо каже Адам. – Я ніде так гарно і природно не висловлювався, як тут, в Карпатах. Є якась сила, що діє на мене весь час позитивно.
    - Ха! Ха! Ха! – сміється Марися. – Мені так саме гарно було в Кам’янець-Подільському, коли ходила берегами річки. Вроді не так і велика, і долинка хороша, приємна і … врочиста, вона мене тягнула до себе якоюсь позаземною мовою. Там я сплела вінок з квітів Поділля, і залишила його в себе. Він до цього часу знаходиться в куточку, моєї кімнати. 
    - Мабуть мені теж будуть снитись Карпатські сни. Сьогодні, коли  їхали в Ужгород – я уявляв собі це місто по-своєму. А воно предстало переді  мною в дивнім вигляді – зовсім іншім чим Яремче і Львів. Ти була в Ужгороді? – запитав Марисю.
    - Була. Навіть недавно. Весною. Їздили туди ми на екскурсію з моєю подругою Лесею. Вона носить ім’я Лесі Українки. Якщо перегорнути історію її роду з родом Косач, там мається один корінчик, який тягнеться до сімейства Левчуків, то б то, сім’ї батька. Не близький корінчик, та, все таки – є відношення до родини  поетеси.
    - Що тобі більше всього подобається в Ужгороді? – горне до себе дівчину Адам.
    - Все, - весело відповіла. - Але більше всього  була здивована його древньою історією. Те, що місто носить таку назву, мені розказувала мати. Книги пишуть, ніби то від слова Онгвар, Унівар, і хилять ще на якісь чудні назви, що походять від турецького.  Все це видумки вчених. Коли взяти мову людей різних національностей, ту мову, стару, далеку, там знайдеться багато слів похожих для різних племен. Одні, загарбники приходили сюди з варварськими набігами, інші – тривожили край податями, треті просто пробігали тут, знищуючи все, що було в путі. І кожен переіначував назву поселення. Не вірю я туркам і татарам, вони тільки і знали, що руйнували міста і села, а головне – життя людей. Можливо, це мій  власний висновок. Матуся і тато казали, що місто Ужгород названо від назви річки Уж – це вуж. Якщо глянути на карту міста, можна примітити  її течію  – вона звивається, красується, веде в привабливі  роздуми.
    - Ось як ти заговорила, моя люба. – Я же думав, що один  не згоден з назвою Ужгород. Екскурсовод, чоловік літнього віку, познайомив нас з містом, сказав, що у ньому є три частини: Горяни, Замкова гора, і Радванка. Так все це цікаво і приємно звучить - зразу же хочеться узнати, що воно то значать їх назви.
    - Точнісінько і я так прийняла історію Ужгорода. Місто невелике, але це все таки  обласний центр Закарпатської області.
    - Мене вразило, коли Федій Павлович сказав, що місто знаходиться у Підніжжя Карпат. І дійсно так. Природа там особлива, вона збереглась з тих віків, як там стали  селитись древні люди. А це відбувалось  давно - страшно навіть думати – 100000 років назад. Племена готів, гетів, даків тут будували свої житла, які часто піддавались спаленню ворогами. В книгах згадуються білі хорвати, які дали спроможність укріплятись селищу. Нині місту 1100 років. В один час цими землями володіли угорці, а на початку   1300 –х  років господарями стали італійські аристократи сімейства  Другеттів. Вони внесли багато цінного в розвиток краю і міста. Приємно було слухати, що символом міста є виноградна лоза на синьому полі.
    - Мостом через річку ходили? – усміхається Марися.
    - Ходили. Сміялись, заглядаючи у воду, як казав Михась, що і скупатись би не мішало.
    - Гарно розташоване місто. Сім мостів, і чудові парки, в яких з’єднані лісові і культурні дерева. Я навіть записала собі, що бачила в ботанічнім саду дерево:  САКУРУ, КИПАРИС БОЛОТНИЙ, і ЯСЕН МАСАРИКА. Кожне дерево – окрема історія, - весело розповідає Марися.
    - А які там чудові ростуть ялини, буки, смереки. Думаю – дерева поруч будинків спілкуються між собою.
    - В Ужгороді є різні церкви: православні, католиків, синагога і навіть резиденція епіскопів. Всі ці побудови – красота і гордість міста.
    - Я ще не був в музеї етнографії Яремче. Нам запланували цю екскурсію на останню днину нашого перебування. Завтра у нас вихідний. Михайло каже, що його кожен проведе як хоче.  Зате вечором буде  концерт. Приїдуть гості з Луцька. Вроді би поети і співаки, а ще й до них приєднаються наші «таланти», маю в вигляді туристів, які виступлять з своїми культурними номерами. Серед мого гурту є дівчина, яка гарно читає вірші, співає і навіть танцює.
    - Мешканцям Яремче можна туди прийти? Я би з задоволення побувала  на такім заході. Між іншим, я уже там була. Не одна – з подружкою, яка працює в їдальні.  Її  Варварою зовуть.
    - Ти раніше про це не казала, - спохватився Адам.
    - Все зразу не розкажеш. Якби ти знав – скільки новин і подій з мого життя  хочу тобі передати – не злічити, - горне погляд до милого Марися.
    - Як би нам з тобою зустрітись завтра, скажемо ранком.
    - Не зовсім ранком.  В обідню пору. Я відпрошусь з роботи  і … зразу же поспішу до тебе.
    - А звідти, - шепче змовницьке  Адам, -  підемо дивитись і слухати  концерт.
    - Вчора вернулась з відпочинку моя сусідка Дорина. Вся в розмовах, вся в подіях життя, дивитись на неї приємно, - радісно повідомляє свою новину дівчина.
    - Де вона відпочивала?
    - В Криму. Там живе її дядько. Сиділи ми в подвір’ї, пили какао, а вона не переставала розказувати про море, яке, по її розумінню ніколи не відпочиває. Так, між іншим, Дора передала, що самою древньою істотою на землі являється акула. Вона жила  4000000 літ тому назад, а люди  живуть всього – 30000 років.
    - Самий старий континент Гандора. Він  зв’язував  Антрактиду з другими континентами землі – 500000000 років назад.
    - Мій розум не може сприймати такі великі цифри. Іноді думаю, що все похоже на жарт.
    - Ні. Це не жарт. Природа не приймає жартів: вона завжди правдива, серйозна, сурова, права, всі помилки ідуть від людей. А відносно Антрактиди -  вчені знають – це магнітний полюс Землі. Є припущення, що там знаходиться тайна появи чоловіка на нашій планеті. Я в це не вірю, але … 
    - А пророкам ти віриш? – запитує Марися.
    - Вони появляються на землі приблизно через кожні 630 років. Ми уже з тобою коротенько мали розмову за них. По суті –  вірю, але не так, як вірю в те, що наша Земля – це рай в Просторах Вічності, тільки люди цей рай занедбали і продовжують його рушити.
    - Жаль нашу планету. Земляни ніяк не угомониться. Все  чогось їм мало, не достає, не приносить прибуток; а для чого той прибуток – не знає ніхто.   
    - Якось задумався - що в першу чергу бачить дитина, яка тільки що народилась. І прийшов до висновку: вона побачила того, хто її вперше взяв на руки. Так пройшло знайомство з матінкою, з батьком, з людьми, які мали до дитини відношення. Не так давно, перед поїздкою в Карпати, пройшов дощик. Вертаючись додому,  … раптом зупинився перед калюжею – вона дивилась на мене, а я на неї. Смішно, але правдиво. Є гарне висловлювання Олександра Довженка: двоє дивляться в калюжу, один бачить в ній зірки, а другий – просто калюжу.
   - І звідки це ти такий на моїй стежині життя появився – не знаю, - цілує Адама Марися, і, зірвавшись з місця, крутиться в танці вальсу, приспівуючи сама собі.
    Адам дивився на дівчину, тішив  її своїм поглядом, бажанням подарувати   щось високо-добре, де б вона пізнала і зрозуміла його наміри до неї. А Марися не зупиняючись носилась по поляні, а з нею радів і сміявся вечірок, полохливі довгі тіні, м’який вітерець, і ще щось дійсне і звабливе, яке підіймало щастя до вершин дерев, до синіх гір, до високих купчастих хмарок.
    Адам зірвався з місця, став рвати трави, складав їх в букет, посміхався, і, коли Марися зупинилась – став на коліна, протягнув квіти, весело сказав:  - «Це мій подарунок самій найкращі дівчині на світі».
    - Мені ще ніхто такого букета не дарував. Щиро дякую. А можна, я сплету з них вінок. Ми його залишимо тут, нехай чекає нас.
    - Тобі все можна, - усміхнувся Адам. – Мені згадалось дитинство. Коли  ходив в перший клас - сподобалась дівчинка Ксеня. Гарненька, ніжна, білява. Очі у дівчинки сині, сині, мов волошки серед трав літа. Вчилась вона гарно, хотіла все знати, задавала питання вчителям, а вони, відповідали, і завжди дякували їй за  бажання пізнання світу. Я теж любив задавати питання, та не стільки, скільки це робила Ксеня. Жила вона недалеко мене. Йшли ми додому з школи гуртом – поступово розходились, хто куди. Мені же з Ксенею потрібно було іти спочатку до її будинку, потім – до мого. Що мене заставляло думати про неї, не знав, але … коли її не було в школі – сумував. Якось вона, чи то захворіла, чи кудись їздила з батьками -  не прийшла в школу. Два дні очі тягнулись до вікон її мешкання, а на третій день - вирвав на грядці квітку, поспішив в кватиру дівчинки.  Затарабанив в двері, а назустріч вийшла Ксенина мати, побачила мене, ввічливо запросила в кімнату. Не розгубився, поспішив туди, куди показала жінка. Там, на ліжку лежала дівчинка, до якої рвалось моє серце. Зрозумів – вона хворіє. Зітхнув, набрався сміливості, протягнув квітку, сказав:
    - Я занепокоївся, чому ти не ходиш в школу.
    Вона взяла квітку, притиснула до личка, провела нею по чолі, поцілувала, якось дуже загадково відповіла:
    - А я не знала, що ти такий хороший хлопець. Будемо дружити.
     Дружба наша продовжилась до того часу, поки вона з батьками не поїхали жити в друге місто. А все це прийшло через рік, після того, як я подарував їй квітку.
    Адам помовчав, погладжуючи плечі Марисі, яка обіймала його, тихо прислухаючись до його мови.
    - Де вона нині, твоя Ксеня? – тихо запитала дівчина.
    - Не знаю. Дороги наші зійшлись в дитинстві, тоді же і розійшлись. Коли вчився в 10-ім, отримав телеграму з Києва. В ній поздоровлення з Днем народження. Підпис – КСЕНЯ. Відповів, але ніхто на мій лист не одізвався.
    - А мені подобався в школі Олесь Збавін. Хороший хлопець. Я йому допомагала писати диктанти, а він для мене співав коломийки. Це було в п’ятім класі. Не знаю як трапилось – Олесь захворів, і … залишився вчитись  на другий рік. Із-за хвороби, його батьки переїхали в Луцьк. В той час я уже навчалась в Яремче. Збереглась його картка, де він стоїть під високою смерекою, і … весело сміється. Так він і залишився в моїм подиві – смерека, його сміх і він сам: дивний юнак, який дуже любив співати.
    - Він пішов вчитись на артиста співака
    - Не можу відповісти. Роки переплелись різними подіями, з різними людьми на шляху буття, з новинами долі, яка не зовсім правдиво зі мною повелась. Жалію, що не послухала своє серце. Коли Богдан почав за мною ходити, я  не відвертала його – він сприймав все це, як добро, ніби то нам належало  йти  поруч все життя.
    - Є у мене товариш, по імені Олекса. Хороший чоловік: мудрий і правдивий. Він народився в селі, недалеко  міста Мурованих- Курилівець,  що в кількох кілометрах від річки Дністер. Здібний хлопець. Привітний, спокійний, ввічливий. Вчився на відмінно. Не пам’ятаю як і коли я з ним знайшов стежку дружби. В той час для мене юність мала велике значення. Мешканець міста, я знав його як свої п’ять пальців. А Олекса частенько просив мене розказати  історію Вінниці. Біля мене  жила хороша сусідка, дівчина з чорними очима, яка красувалась серед подруг своєю неповторністю співати і танцювати. Познайомив я Олексу з Асею, так звали дівчину, а вона, тут же запросила його на танці в Будинок культури.  Пішли ми. Ася там вела себе там, як риба в воді. В кінці вечора примітив, що дівчина поглядає на Олексу не так, як я. У неї визріла думка ближче познайомитись з ним. Як подумав – так і трапилось. Стали вони стрічатись. Вроді обоє розумні, та де там … розійшлись. Між іншим, Олекса старший мене на рік. Далі у нього появилась інша мила. Все це проходило, як і буває. Зустрічі, дружба, розлука.
В останні два роки ми з ним зустрічались мало. Він писав дисертацію, працював в інституті, читав лекції, був зайнятий вище голови. Перед моєю поїздкою в Карпати, за два тижні,  зателефонував - ми з ним зустрілись в кафе, і … я зразу зрозумів – товариш хоче зі мною чимось поділитись.
    - Як ти догадався, що він хоче про щось важливе сказати? – поправляючи косу, мовить Марися.
    - По інтуїції. Вона в мені проявилась з перших його слів. В ній щось заплакало душевною ностальгією. Так і вийшло. Поки ми пили каву, мій приятель вів розмову про себе, ніби то, він щось загубив, помилився, не додумав. Я уважно його слухав, а коли Олекса пішов в спомини минулого – зрозумів – друга щось драпає за серце. Щоби не толочити  воду в ступі –  порадив, аби розказав мені відверто все, що його томить і плаче. Як по твоєму – що він мені розказав?
    - Можливо, за якісь свої помилки минулого.
    - Ти у мене  чудо. Дійсно помилки минулого. В десятім класі він дружив з дівчиною. Кохання було велике,  солодке, щасливе. Ось тільки трапилось те, що дівчина поїхала вчитись в Київ, а він -  в Вінницю. Писали одне одному. Жили надіями на зустріч. Скоріше він, а не вона заблукали в юності, яка несла їм щоденно щось нове і звабливе.  Інститут позаду, праця щоденна, плани різнобарвні. Була у нього  громадянська жінка, з якою він жив більше року. Знову не те, що потрібно. І тут якраз, щось, а можливо інтуїція,  підказало йому поїхати в село. Чи то свято там було, чи можливо весілля, не знаю. Саме там він зустрів свою колишню кохану дівчиноньку. Мить …і все минуле пройшлось перед ним наче кадри фільму. Два дні і … не втримався, пішов до неї, а вона, побачивши його заплакала, відкрила шафу, дістала звідти червону стрічку, яку він її подарував колись, признавшись в коханні.
    - Вона живе в селі, чи в  столиці? – дивується Марися.
    - Ні там, ні там. Вона живе в місті Бар, що недалеко Вінниці. Приїхала в село, як і він – по інтуїції. 
    - Замужня?
    - Ні. ЇЇ кохання до Олекси не рушилось.
    - Похвально.
    - Не те слово. Олекса признався - коли зустрів її в селі - в нім все ніби перевернулось. І навіть прочитав мені вірші, які вони колись читали обоє. А вчора я телефонував батькам. Говорив з матінкою Сказала – Олекса одружується. Весілля будуть  справляти в селі і … в Вінниці. А я поїду в село. Там такі свята щастя дарують.
                … Ти знову снилося мені -  дитинство.
                Степ в росі,
                Волошки вплетені рясні
                В твоїй цвітній косі.
     - Люблю поезію розумну, прозоро-блакитну, ніжну і … душевну.   Прочитаю щось з тих віршів, які мені прийшлись до серця.
                Принесу тобі свою ніжність –
                Ні краплини не розхлюпну.
                Принесу тобі свою радість,
                Наче сонце, наче весну.
                Принесу тобі свою тугу –
                Ти на хвильку від неї замри.
                Принесу тобі свій неспокій,
                Мов засушливі східні вітри.
                Принесу тобі небо зоряне
                І веселок тугі перевесла.
                Потім сяду щаслива і зморена –
                Я ж тобі так багато несла.
    - Я приймаю все, що ти мені принесла. Я щасливий, коли ти йдеш до мене навіть тоді, коли знаходишся десь далеко.
     Марися тихо зітхнувши заговорила: - Відносно твого товариша – мабуть він однолюб. Кохав дівчину в юності так, що пізніше ні одна жінка не принесла йому більше любовних  втіх.
    - Коли він зі мною поділився своєю історією коханнячка, я чомусь зупинився на тому, що бабуся до цього часу розказує, як вона перебирала хлопцями, а вийшла за того, хто в юначі роки дарував їй польові квітки, носив їх з поля, де працював. Носив, і … залишав в хвіртці, у порозі, кидав у її відкрите вікно.
    - Щаслива твоя бабуся, - нагнувшись, нюхає ромашки дівчина.
    - Ми читаємо з  тобою вірші, а знаєш, що то значить поезія?
    - Приблизно.
    - Поезія – свято кохання.
    - Кажуть, що ніяка земна музика не може зрівнятися по красоті ритму, з ритмом  закоханого серця. Кохання – це відкриття себе в інших людях, - м’яко проводить рукою по траві, вдихаючи її духмяні запахи, задумливо веде  мову хлопець. 
    Марися піднялась з місця, поправила на голові вінок, озирнулась на Адама, сказала тихо:
    - Додому пора. Богдан поїхав у Львів на три дні. Завтра  тебе побачу в туринському клубі.
    - Це занадто довга розлука для мене. Стану тебе чекати ранком.
    - Я не зможу відпрошуватись часто. Скоріше – зустрінемось після обіду. Що тобі принести?
    - Поцілунки і свою любов в них.
    - Принесу. А тепер,  доганяй мене, - весело гукнула дівчина, і, підстрибуючи,  побігла  вниз, в сторону річки.
    - Дожену, ой, дожену! – відповів Адам, і, стрімко поспішив за милою, яка, не озираючись добігла до низу, зупинилась, глянула в сторону гір, сказала, поглядаючи на високі ялини, що росли гуртом на невисокому взгір’ї:  - «Вінок я залишу для себе. Це буде висока згадка за нас».
    - А давай я його візьму собі, і збережу його до особливого дня, коли нам уже не потрібно буде розлучатись.
    Марися тихо зняла вінок, подала Адаму, мовчки підійшла до нього ближче, прошепотіла:
    - Я вірю тобі. А тепер ми підемо понад річкою, вона почула наші слова і зберегла їх в Вічності.
   -  І ми їх збережемо. Ти тільки вір мені.
   - Дивись, якій білий камінь притулився до берега, - присідає на каменюку дівчина, і знявши з ніг босоніжки, опускає ноги у воду.
    Адам підійшов ближче потоку, нагнувся, радісно промовив:    
     - Я знайшов два круглих чудових камінчика.  Давно хочу тобі  сказати, що за мільйони  літ в них сформувалось магнітне поле, і несуть вони в собі пам'ять минулого.
    - Про те, що вони знають за колишнє, нам розказував вчитель в школі. А ще він говорив, що ні одна зірка в просторах Всесвіту не може відклонитись від свого призначеного руху. Цей вчитель нині викладач в Луцьку. Буває у нас з лекціями.  Так,  між іншим. Жаль, що у вас немає екскурсії в Луцький замок. Це шедевр із шедеврів побудов минулих віків. Обіцяю, ми з тобою обов’язково туди поїдемо. Там живе матусина краща подруга. Вона буває у Львові, але, завжди каже, що її доля, її кохання тримає в Луцьку.
    - Дякую за підказку. Самому поїхати туди не можу. Я сьогодні же  почитаю історію цього міста.
    - Бажаю вірного бачення міста, через написане. А поки що, я трішки поталяпаюсь у воді, і … ми попрощаємось.
     - Як тут гарно в пору вечора, - зітхнувши мовить Адам. -  Мені здається, що зірки на небі можуть розмовляти з людьми, але цього потрібно дуже хотіти. Ненька каже - спочатку потрібно подумати, а потім – змовчати. А ще вона твердить, що щаслива та людина, яка не помічає, на дворі літо чи зима. А мені всі пори року подобаються, бо кожна  має свої властивості, як і кожна людина. В школі любив геометрію і природо-ведення. Поєднував їх завжди, і завжди мені виходило із них  щось своєрідне, цікаве і позитивне. Якось ішов з роботи, а дощик співав сонету для літа.  Розказав мамі, вона не здивувалась, тут же видала своє, що вона чує кроки дощику.
    - Слухаю твої розмови згадую за своїх батьків. В порівняні, вони чимось схожі.
    - Скільки себе пам’ятаю, вчусь від старших. Роман, мій родич, за якого я тобі розповідав, розумний чоловік. Мені до нього ще тягнутись і тягнутись. Прийшов до нас в гості, присів у крісло і … мовчить. Я не витримав, запитав, чого змовк. Усміхаючись, сказав: - «Сиджу і в’яжу  нинішнє з минулим. Гарно виходить».
     - Пояснив, про що він в’язав теперішнє і минуле? – сміється Марися.
     - Пояснив. З Італії приїхав його товариш. Зустрілись, а Зосім, так звати приятеля, зразу же повів мову про озеро Камо, що являється одним з кращих озер землі. Історія озера дуже загадкова. Саме головне, що це озерце бачило на своєму віку сотні відомих землян. Там побував Леонардо да Вінчі, Стендаль, Олександр Мадзоні, Альфред Хінчок і дуже багато інших талановитих людей. Там знімались і знімаються кінофільми, на його берегах кожен день хто-небудь із художників пише картини, люди беруть з нього воду і … залишають, як пам’ять про нього.
    - Зосім, хто за фахом?
    - Журналіст. Таким як він двері багатьох держав відкриті.
    - Знайома і я з одним журналістом із Львова. Його батьки – сусіди матері. Він живе в центрі міста з своєю сім’єю. Розказує, що його син теж цікавиться журналістикою. Генетика діє, - сміється Марися, і, повернувшись боком в сторону річки, примічає: - Тут ми розійдемось. Тобі лівіше. Мені же – в місто. Мій будинок не далеко звідси. Зупинись, послухай як під казку Сну уже дрімає ліс, а все навколо пахне нічкою.
    Дівчина підійшла до Адама, обняла, змовчала, а він, рвучко притулив до себе Марисю, прошепотів: - «Завтра в південь буду чекати на перехресті наших доріг».
     Коли Марисині кроки стихли в дорозі, Адам присів на землю, і … не збиваючи темпу думок, сказав сам собі: - «Як довго я тебе шукав, мила моя Марисенько. Знайшов … не відпущу, навіть якщо прийдеться - вкраду».
     … Спав Адам спокійно, солодко, звично. А коли ранок постукав в вікно, відкрив очі, позіхнув, запитав Михайла:
    - Ми не проспали сніданок?
    - Сніданок не проспали, а ти чому так пізно прийшов? Де тебе носило? Невже дійсно закохався в дівчину з полонини?
    - Угадав. Закохався. Моє кохання має гарну значимість, і  пов’язано життям - так воно повинно було трапитись. Як каже мати - що написано для чоловіка – то повинно збутись. Мені уготована теж така участь, тому і повертаюсь пізно в готель.
    - Вчора  пройшовся берегом Прута, не вниз - вверх. В одному місці звернув праворуч, і … вийшов на гарну поляну. Одна сосна зігнулась, але продовжує рости. Коли підійшов ближче, замітив, залишки обгорілого гілля. Подумав, що сосну опалив грім. Мабуть не великої сили, бо дерево не впало. До мене враз прийшли згадки, як колись в давнину люди вірили в те, що  кожне дерево має свого покровителя  Неба. Деякі дерева не можна було рубати і будувати з них житла. Інші – мали силу магії. А ще – коли на дерево падає громовиця, його не використовують ні в якому разі – деревина або падає, або доживає свого відведеного віку. Чув, ніби то горобину теж не можна  було рубати.
    - На уроках ботаніки вчитель розказував про силу дерев, яку боготворили наші пращури. Їм поклонялись, вели з ним розмови, несли для них дари і т.п. До цього часу згадую повісті друга мого дідуся. Ми його називали АКАДЕМІКОМ – за його знання природи і людей. Жаль, що він не записував - про що розказував. Знав Кирило Петрович гарні оповідання зв’язані з Едемом. Саме головне, з якоюсь милою простотою і увагою  казав - ніби то деякі люди появились від дерев. Наприклад – ЯСЕНЬ и ВЯЗ. А ще толкував, що рослини поділяються на жіночі і чоловічі. Все це цікаво, як легенди. Хоч і  придивляюсь на верби чи лози … тут же думкою уже біля жінок, ніби то наші жіночки схожі з ними.  В деяких творах письменників 18 століття,    описуються окремі люди,  сімейства, родини, клани в яких дерева мали своє значення. Наприклад, візьмемо  рід Остапенко мав свого покровителя ДУБА. Все пов’язано з минулим, скоріше всього - це дерево в якомусь разі принесло щось примітне в цю родину.
    - Не можу надивитись на карпатські ялини і сосни. Ми так і не узнали, скільки їх  видів тут проростає. Читав в однім журналі, що в Азербайджані росте якась порода сосен на високих скалах, куди дібратись дуже важко.
    - В нашім Подільськім краї сосни мають волю гарно рости. В парках, садах, в лісах вони почувають себе вільно і гарно. Після поїздки в Карпати,  я відкрив для себе неповторний світ. Як тільки приходить літо, всі рвуться до моря. Все розумію, але, крім моря – існують тисячі місць на землі, де можна знайти щастя для душі. Згадка про море навіяла мені вірш Тамари Мельниченко: 
                Море зіткане з сонця,
                З дитячого сміху,
                З любовного шепоту,
                Величне і просте, як всі істини світу.
    - Погано, що у нас не дають два рази  в рік відпустки. Чоловік би побачив землю набагато більше, чим має за один.
    - Багато хочеш. Є люди, в яких відпустки дуже короткі.
    - Коли нам на сніданок дають варені яйці, я тут же вбігаю в науку, яка, не те що твердить, а припускає, що ЯЙЦЕ – це символ МИРОЗДАННЯ. Кажуть, що це форма із якої розвиваються всі організми. Можливо не всі, але багато із них, - перекладає  на столі газети  Михась.
    - Нам з  тобою пора би пробігтись вздовж річки. Завтра останній день нашого перебування в Яремче. Не хочеться прощатись, але … є надія, що ще  не раз буду гостем цього краю.
    - Я же приїду в Яремче, як уже і казав тобі, в пору листопада. Це буде жовтень місяць, який називається ще золотим. Нині гори покриті зеленим кольором. А в осінь – вони золотаво-мальовничі.  Красота їх не піддається навіть художникам слова і пензлю. Треба самому бачити, - виглядає із вікна Михайло, усміхнено каже: - Ганнуся пішла до річки.
    - Яка Ганнуся? – дивується Адам.
    - Дівчина з Житомира. Я з нею познайомився два дні назад. Гарненька, смішна і серйозна. Працює в лікарні. Мріє побувати на Говерлі. А ще вона має фотоапарат, ходить  і фотографує місцевість і людей.
    -  Старший інструктор сказав, що у них  бувають гості не тільки з нашої держави, сюди прибувають люди з сусідніх країн. Між іншим: туринські бази, Дома відпочинку, санаторії тут  кожен рік нові. Карпати – край древній і цікавий. Чого тільки стоїть тут повітря. Вдихаєш і … зразу же прилив енергії іде по тілу.
    - Тоді поспішимо на пробіжку, - одягає спортивну форму Михась.
    - Дві хвилинки і … я  теж буду готовий.
    … Адам з Михайлом вийшли з готелю, коли сонячні промінці уже торкнулись високих шпиль скал і дерев. Прозорість повітря, тихі плескоти річки, далекі і близькі переспіви пташок діяли разом, від чого  ставало приємно на душі і  серці. І тут Адам згадав – побачення з Марисею буде нині після обіду, а ще і завтра. А далі його чекає дорога до Вінниці. Якась незрозуміла хвилька промайнула по всьому тілу, залишила маленький неспокій і … щось тихо сумне.
      … Дорога до перехрестя двох стежин грайлива і музична, обабіч ліс в якому ніщо не мовчить в пору літнього дня. Адаму приємно йти і … думати, як все трапилось, що він ось тут, випадково, чи не зовсім випадково – знайшов свою долю.
    Збоку щось легко і м’яко порушило тишу. Адам присів, став вглядатись, хто тут може бути. Через кілька хвилинок, погляд примітив, як з видолинка стрімголов вибігла лисиця. Усміхнувся, мабуть ходила до водопою. І зразу же думка ринулась, хотілось би знати, хто із мешканців лісу бачить їх з Марисею.
     Так сидів він на поляночці хвилин двадцять, поки не примітив дівочу постать, що йшла від річки. Серце забилось радістю, не втримався побіг назустріч, обняв і  став цілувати все: губи, лице, шию, руки. Марися тихо посміхалась, в очах світились радісні вогники щастя.
     - Ти сьогодні якась дивна, ніби вийшла з картини Всесвіту, і під музику арфи йдеш, не доступаючи землі.
     - Арфи? Чула за такий музичний інструмент, але, мені здається що я її бачила,  як ХТОСЬ грав на ній. Моя мамуня починаючи спів, мені видиться, ніби то їй допомагають музичні струни. Я їх не бачу – чую.
    - За арфу говорять часто музиканти. Твердять, що вона появилась від лука. Сама знаєш, як  його натягають. Все це пішло від шумерів. Коли лук натягували - від вітру чувся звук. Музикальні вуха прийняли ці мелодії,  (я так мислю) і …  появився інструмент. Все це було дуже давно, ще до нашої ери. Арфа і нині має значення в оркестрах. Її мелодії залишили в своїх творах: Чайковський, Берлиоз, Вагнер и др. композитори. Вона може замінити лютню, або й гітару.
    - Я не зовсім розбираюсь в музичний інструментах. Зате для мене співає очерет, рогоз, верба. – сміється Марися, і, озирнувшись вздовж річки, каже, чомусь тихо: - Там, вище нас, є заводь з долиною, де росте рогоз. Саме там, при навіть невеликому вітерцю він співає. Ця рослина гарна з себе, та ще й корисна. Дехто з наших людей її використовують для їжі. З неї колись робили муку. Тато вчив, що з рогозу роблять мотуззя, канати, циновки, силос і навіть папір. Ость тобі і рогоз. А він ще й видає музичні мелодії. Не віриш?
    - Чому ні?  Народ вірить, і я вірю. Якщо хочеш узнати, що тебе чекає, піди в долину, де росте очерет, поговори з ним – він розкаже тобі за майбутнє.
    Йдучи попереду Адама Марися поступово входила в ліс, який з цікавістю розступався, пропускаючи пару людей.
    - Куди ми нині йдемо?  - усміхнувся хлопець.
    - Туди, де ми ще не були. В страшні хащі поведу тебе, і не випущу.
    - Виходить, ти мене ведеш в юдоль.
    - Ага. Саме туди. Але це буде друга, солодка і романтична юдоль – там ми будемо одні, і нам ніхто не зможе помішати.
    - Я згоден.
    - А ось те місце, про яке я тобі казала. Тут така тиша, яка рідко буває в  місцях, де живуть люди.
    Адам дійсно здивувався. Невелика полонинка, залита сонячними густими промінцями, а поруч неї ростуть смереки і буки. Не зміг відірвати погляду від усього того, що тут діяло. Трава на поляні висока, м’яка, кольорова, від квітів, що тягнулися в небо, в простір, в вічність. Він навіть боявся ступити далі, щоб не рушити диво землі. Марися стояла поруч, усміхнена, щаслива.
    - Цю поляну я відшукала сама. Не випадково. Було у мене на душі моторно, незвично тісно, віроломно. Я пішла в ліс, а куди йшла – незрозуміло. Саме тоді переді мною і появилась ця дійсність Карпат, яка несла в собі спокій і настрій. Тут я сиділа і … думала. Скільки пройшло часу, не знаю, але …коли вернулась додому - стояв вечір. З того дня  це місце називаю Своїм. Ти не бійся, ступай рівно, легко, без напруження. Траву не пошкодиш. Тут я не тільки ходила – качалась, сміялась від хорошого стану буття, від того, що живу на нашій Планеті, в цім місці, де родилась.
    Десь недалеко, почті поруч, відізвалась якась пташка. До цього часу Адам ніколи не чув такого наспіву, а тут вона, так веселенько і мило протягнула своє: - Труль-ль-ля- лі-ііі! і …   змовчала. Марися повернула голову в сторону пташиної пісні, засміялась, а Адаму почулось, ніби то дівчина теж витягнула мелодію, яка відповідає наспіву пташечки.
    - Сідай прямо в траву. Вдихай її аромат, вона його дарує всім.
     Адам усміхнувся, нагнувся, провів рукою по живій ковдрі землі, сів поруч дівчини, сказав, роздивляючись квітку дзвіночка:
    - Коли вчився в школі, вивчав ботаніку. Зразу же признаюсь – подобалась вона мені. Саме тоді вчитель нам пояснював, що назви дерев, трав, птахів, мурах - люди давали їм від того, на що схожі, чи може щось виконували. Наприклад - ось травичка Дзвінок. Вона і похожа на нього. А ще є така рослина – Сумка пастуха, жалка і глуха кропива і др. Дома ділився з батьками цими премудростями, які живуть серед народу, але рідко хто, хоче дізнатись, звідки пішли їх назви. Візьмемо за приклад – Соловей. Я сам додумався, що соловейко дід слова – Соло.
   - Дійсно так. Дещо і мене вчили  як пізнавати і любити наш світ. Тепер ми вчимо інших. У мене є племінники. Правда не рідні, але дуже близькі мені. Коли буваю у мами, а ще у родичів по лінії матусі - мене так і тягне поговорити з малечею. Вони самі по собі цікавий люд. Іноді і вони  підказували мені дещо з того, що я не примітила. Одна дівчинка пропонувала  в селі ходити босоніж. Я усміхнулась, а вона тут же  видала, що я гублю силу, яка дає земля. Згадала, що так твердив і мій татко.
    - Тому люди і говорять, що вік живи, вік учись.
    - Саме тут  слухаю розмови трави, дерев, навіть камінчиків, які устеляють стежину, що тягнеться до поляни. А ще люди твердять, що Скелі Довбуша деяким людям розказують за минуле, яке  живе в них і з ними. Ми всі знаємо –  ніщо в нашім світі не щезає. Давай і ми  тут залишимо своє перебування, і … прийдемо його послухати через двадцять років, а може й пізніше, - пропонує Марися.
      Від  мови дівчини, її постаті, щедрої усмішки Адаму стало так приємно, щасливо і  велично, що він притулився до неї, заглянув  в очі, сказав спокійно:
    - Знав, вірив і надіявся, що ти сьогодні скажеш слова про наше майбутнє. Мене тривожить думка - коли я від’їду, пройде деякий  час і ти залишиш мене тільки в пам’яті.
    -  Я і сама так іноді думаю, тільки уже не про себе - про тебе. Від’їдеш … і  тільки згадки зостануться зі мною і тими місцями, де ми зустрічаємось.
    - Ти так про нас мислиш? –  горнучи дівчину питається Адам.
    - Керувати думками ми не можемо. Вони міняються щомить. Живе в мені щось прозоро-високе, що я поїду в твій край, щоб любити його так, як ти його любиш, бо в твоїх коротких розмовах про нього вбачаю високу любов до отчої землі.
    - Люба моя дівчино з Карпатського краю, я не тільки люблю своє Поділля - серцем уже люблю твої Карпатські землі, де ти народилась і живеш. Для мене, твоя родинна сторона нарівні з моєю. Та що це я кажу, у нас з тобою одна ріднесенька земля України. Не так і далека відстань від Вінниці до Яремче. З кожним роком все більше і більше розвиваються переїзди з одного міста в інший. Літаки – це вони грають і будуть грати велику роль, в поїздках людей. За годинку,  і ми уже в Києві, або у Львові, або у Канаді.
    - В Канаді? А хто там у тебе живе?
    - Родичі. Думаю і у тебе є родичі за кордоном.
    - Є. В Польщі, в Чехії, в Угорщині. Стосунки з ними короткі, листи і телеграми, але … вони є. До нас, маю в вигляді з матусиної родини, приїздили уже з Польщі. Чудні люди. Веселі. Говірливі. Прості,  і якісь злегка інші чим ми.
    - З задоволенням поїхав би в Канаду. Там живе мамин дядько. Кличе нас до себе. Прийде час, обов’язково там побуваю. А ще настане  день і … ми з тобою Марисенько будемо ходити вулицями Торонто.
    - Щасливо міркуєш. Я збираюсь в Краків. А можливо і в Прагу.
    - Мене з собою візьмеш? – цілує руку дівчині, Адам.
    - Візьму, якщо ти мене покличеш за собою.
    - Ти моя кохана і люба дівчинонька на все життя. В моїм роду багато однолюбів. Мама каже, що це хороша риса характеру. 
    - Матуся не вийшла заміж за другого лиш тому, що не знайшла такого, як був мій батько. Їх єднало багато всього спільного в житті. Мати навіть знала, коли татусь повинен прийти з роботи. В той вечір, коли він попав під град і зливу, матінка не могла знайти собі місця. Весь час прислухалась, дивилась в вікно, високо зітхала. Як не говори – передчуття живе в людей. Я сама іноді слухаю саме себе, і виконую те, що мною керує. І гарно виходить.
    - Два дні не перестаю думати за нашу майбутню зустріч. Приїхати до тебе зможу на початку вересня. Думаю, ти до того часу будеш вільна від замужжя. Щоб не ховатись, не боятись розмов, не відводити очей і зустрічей. Як тобі повідомити за мій приїзд – не знаю. Давай помислимо - куди зможу послати телеграму, лист, чи визвати на переговори. 
    - Хвилиночку. В відпустку іду в серпні. В вересень – уже буду працювати. У Богдана відпустка пройшла в травні. Нині дуже зайнятий – його товариші по роботі в відпустках. Працює за двох, а тому я приходжу  сюди вільно. Виглядить не гарно з себе. Як не кажи – роки беруть своє. Йому за сорок, а волосся  на голові не тримається – лисина більшає. Переживає. У його тата була така ж історія, в сорок літ мав вигляд  чоловіка, в якого  під шістдесят.
    - Богдан не догадується за нас з тобою?
    - Ні. Здається - він відчуває, що зробив помилку, коли женився на мені.
    - Жаль, що він не розібрався сам у собі.
    - Не розібрався. Відчуває провину. У мене друзі всі молоді, веселі, щасливі. Коли  приходять до мене – він виходить з будинку. З нами йому незручно. Зате з своїми товаришами, з тими, що вчились разом – йому легко -  зате мені немає там місця – я дитина у них.
    - Нерівний шлюб  видно зразу. Є навіть така живописна картина, де молодесенька дівчина йде до шлюбу з старим чоловіком. Іноді думав і думаю, про що можуть вести мову чоловік осіннього віку, з дівчиною, у якої весна в житті і очах. Не вірю а такі сімейні злагоди.
    - Я сама винна, що дала згоду бути з ним в сімействі. Про що думала – не розберусь до сьогодні. Він для мене саме той Богдан, коли приходи до нас, і приносив ласощі для дітей. Добрий дядько і … більше нічого.
    - Мабуть жаліє за свій поступок. Не вірю, що не жаліє. Минувся той час, коли женились, як бажалось. Все це від багатства і високих чинів. Дружина була за ляльку, з якою можна поводитись як з іграшкою.
    - Ха! Ха! Ха! – сміється Марися. – вірно міркуєш. Я тут ось що придумала. Давай зробимо так: ти зможеш приїхати до мене в перший тиждень вересня. Вибирай собі три дні: п’ятниця, субота і неділя. Я буду  тебе чекати у нашого взгір’я. Зарання дам знати – кину під скелю, залишу біля перехрестя доріг, і на нашій поляні куски газети – це буде знак, що все добре.
    - Цікава  і влучна думка.
   - А ще я зможу дати  тобі телеграму, якщо щось поміняється. Її пошлю на адрес твого підприємства.  Вона буде під підписом – ПАВЛО. Це уже на особливий випадок. Вибач. Я уже казала, що вирішила розлучитись з Богданом. Він про це догадується. Не зможу я з ним бути разом, не витримає моє серце. Тягнула  все до відпустки. Поїду до матусі, і все їй розкажу. Вона мене зрозуміє. Деколи бачу, як матінці важко дивитись на нас з Богданом, та … що зроблено, те зроблено. Бог мене простить. Думала – привикну … не можу згодитись, що живу з нелюбим.
    Десь далеко, чи то в полонині, чи в галявах лісу хтось гукнув:
    - Миколай-й-й! Миколай-й-й! В затоці чекай! Чуєш? В затоці зачекай!
    Марися прислухалась, усміхнулась, сказала затишно:
    - Так і я перегукувалась з братом і матінкою. Відлуння голосу розтягується мелодією, бо йому допомагає ліс, гори, дороги. Ти уже чув, як когось кличе трембіта. Є така казка, як дівчина йшла в полонину до хлопця, та й зблудила. Довго її чекав юнак. А коли не прийшла – витягнув на трембіті музику пісні, яку вони вдвох любили. На музичні чати трембіти дівчина пішла в той бік, звідки неслись  мелодії коханого. Хто може сказати, це казка чи правда, мабуть так воно і було.
     - По приїзду до мене, тітка Савета розкаже тобі багато повістей з життя людей подільського краю. Вона у нас письменниця усної творчості. Між іншим, до неї приїздив журналіст, записував її розмови, казки, оповідання. Сміялась, що попаде з своїми байками в книги.
    - Я ось що думаю –  ми  при зустрічах ведемо різні розмови, все про щось - мало  про нас. Але я тут же зробила висновок: так ми знайомимося більше і ближче, пізнаючи ХТО із нас є ХТО. Після наших побачень, зрозуміла -  мені потрібно багато вчитись, читати, освідчуватись тим, що я не довчила, не дочитала, не довершила. Давненько зріє думка вчитись заочно в університеті чи інституті. Я би хтіла мати фах художника по вишиванню, а можливо подумати над іншими фахами в напрямку створення красоти в області чоловічого вбрання.
    - Кожен день відкриваю тебе інакше. Якби ти знала, як мене вразила твоя розмова, про те, що хочеш вчитись. Та це ж похвально сто раз. В великих містах є багато вищих учбових заходів, де можна вибрати собі фах, який тобі до вподоби. Тим більше, чую від тебе, як  працюєш, як розвивається твоє  мрійне в тім чи іншім виробі.  Тепер мені відомо – ти не тільки майстер вишивки, ти ще й і в’яжеш. Не можу зрозуміти, чому зразу же не пішла вчитись у Львів, там же учбові заклади для тебе готовили місце.
    - Сама не розберусь, як сталось. Мої праці примітили раніше, ніж я закінчила навчання. Запросили працювати, обіцяючи хороше місце, а тут якраз Богдану приспічило свататись до мене.  Зібралась їхати у Львів, а він зразу же став говорити, що там великі конкурси, малі стипендії, без гуртожитків і т.д. Зрозуміла – він допомагати уже не міг і не хотів. Одне одного чіплялось, розмови множились, а толку не було. Тут мені запропонували робоче місце в Яремче. Дійсно воно хороше, та … я ніяк не можу згодитись - не те щось виконую, яке би хотіла. Так і толочу воду в ступці. Висить наді мною питання, що мені робити далі. Живу без любові до чоловіка, працюю не там, де хочеться, а роки біжать, біжать, біжать. Не розказувала, і не показувала тобі  альбом, в якім зійшлись мої мальовничі думки. А зараз, попрошу файно тебе - слідкуй  за моїми руками. Через кілька хвилин сплету вінок, який би став приміром для вишивки, - спішно рве квіти і листя Марися, усміхнено зиркаючи на Адама.
    - Вперше бачу  тебе такою: в пориві творчого нахилу, в бажанні виконувати якраз те, що живе і діє в твоїх думках, в духовнім настрої  таланту, який хоче вирватись і … полетіти кудись, де його зрозуміють, приймуть, допоможуть знайти дорогу в майбуття. Ти мене не те, що здивувала – відкрила свій СВІТ, який у тебе високо-чуйний, багатий і натхненний, - з радістю веде мову Адам, а сам уже біля дівчини, придивляється, як вона підбирає квіти, трави, навіть гілочку полину поставила в руку, а сама, зашарілась, гладить поглядом полянку, наглядає, що би ще їй зірвати і доповнити для майбутнього вишивання.
    - Іди сюди, - позвала Марися  Адама. – Ось тут, на цій галявочці ростуть низькорослі трави. Тут менше сонця. Та вони знайшли для себе місце, яке їх задовольняє. Глянь, жовтенькі дрібні ромашки. В них сів і залишився промінчик сонечка, чари зірної ночі, мить росистого  ранку і ласка небесної гладі. Я їх би вишила на чоловічій сорочці. А ось ці, квіти, що похожі на метеликів – я би розташувала на дитячому одязі. А все, що ми зібрали в букет, і створимо вінок - ним  можна розшити скатертину, і назвати її – «Карпатське літо».
   - А що би ти розшила квітками вишні? – зупинившись, питається Адам.
   - Все можна вишити. Ці квіти – мають велику силу весни. А літом – її ягода дуже цінна для вживання в їжу. В осінню пору – красота вишневого листя не зрівняна. Дерево не родилось на нашій землі, зате воно  знайшло для себе  велику радість і поважання. У  матусі є рушник вишитий вишневим цвітом.
    - А у моєї неньки  квітками вишеньки вишита сорочка. Вишила вона її сама не так давно. На дуже тонкому батисті квіти здаються не вишитим узором,  а ніби наклеєні.
    - Прийдеться мені попробувати розшити собі сорочку вишневим цвітом.
    - А мені би хотілось мати вишиванку волошковими квітами. У дідуся є така. Стара, зате дуже гарна. Він твердить, що на ній вишите його життя. Саме головне – сорочку вишила його дружина, моя бабка. Пам’ять живе  довго.
    - Мамині вишиванки, рушники і скатертини ми тримаємо для історії роду. Коли збираємось разом, саме тоді мама встеляє скатертину на стіл, рушники вішає на видноті, а свою сорочку, одягає так, як дуже цінний одяг, - розказує Марися, поглядаючи за сонцем, що тихо спускається в бік західної частини неба.
    Адам примітив подив Марисі, злегка  сумно усміхнувся, сказав:
    - Затримуй, чи не затримуй час, він тебе не послухає. У нас є ще  годинка. Коли хочеться, щоб день не спішив, він тільки слухає, але не робить так, як тобі потрібно.  Ми від часу не залежимо. І він від нас не залежить.
    - Добре, що я домовилась з керівником брати роботу додому. Так я маю годинки іди до тебе на побачення. Ти собі уявити не можеш – як ці побачення розгорнули світ переді мною. Розказувала - дуже мало зустрічалась з хлопцями.
    - Із-за Богдана?
    - За нього.
   - Те, що назначено людині, то і мається. Завтра ми стрінемось в обідню пору. Ближче вечора я покидаю Яремче. Подобалось мені тут, дуже подобалось. Таке не забувається. Кожен день залишав на папері невеликі етюди.
    - Я же вчора скомпонувала два своїх малюнки, попробую вишити картинку: беріг Прута, невеличке взгір’я, і тоненьку молоду смереку.
    - До мого приїзду вона буде готова? – весело перепитує Адам.
    - Буде. Це мій  другий твір вишивання пейзажної роботи.
    - Дивлюсь на гори, видолинки, берег річки, а сам думаю,  а як тут зимою буває, коли сніги, морози, вітри.
    - Дуже гарно буває взимку. Зайдеш в ліс, і здається, що ти в якомусь дивному будинку. Вітриська наносять чудні білі гори, які міняються частенько, так як вітри-художники не люблять постійності. Іноді бачиться в цих заметах щось казкове, міфічне, не земне. Можливо тому і  зимові казки такі загадкові, величні, іноді нагадують інші планети. Одного січневого дня дивилась на берег, де Прут тиснеться до дерев, а там … щось незрозуміле стоїть: біле, крилате, високе, яке ніби хоче скочити в воду, а чи злетіти. До нас в Карпати зимою їдуть ті, хто любить лижі, санки, зимові ватри в лісі. Іноді ідеш лісною стежиною, а з боку тягнеться запах димка, і ще чогось смачного, так як навіть картопля піджарена на вогні, здається чудною стравою.
    - Люблю лижі, санки, снігові ігри. Люблю заметіль в полі. Правда, не так часто буваю в селі, де просторно гуляти в зимовому лісі, в полі, в саду. Біле диво ворожить і радує. Дядько Микола кожен раз кличе нас взимку в гості. Як не поїхати – там щедрівки, колядки, Новий рік, не такий як в місті. Є  там щось магічне в святкуванні зимових свят.
    - У нас вони особливі, ці свята. Правда, нині традиції минулого не такі як були колись, але й вони ще  не зовсім втратили свого значення. Люблю  всі пори року, тому, що в кожнім закладена частина життєвих віків, яка повниться пройдешнім в переплетінні з сьогоденням. Згадую - мамина сусідка  Марфа, приходила до нас в гості, в зимові вечори. Несе з собою якісь чудні палянички, зернята, лісові горіхи і, присівши на канапку веде розмову, яку тягне з далекого минулого. Ми з сестрою і братом не можемо відірвати очей від неї, така вона вся в розмовах, в правдивих і  видуманих. Саме тоді я подумала, що прийде час і я теж буду ходити до друзів, і розповідати щось із Марфиного, і свого власного. А власного дійсно збирається в мені багатенько. Знать старію я, - сміється Марися.
    - Це ти старієш? – грайливо запитав, і, пригорнувши  дівочі плечі, став цілувати солодкі і охочі дівочі вуста.
    - Наш час, відведений саме для нас біжить стрімголов. Люди кажуть, що час не вміє чекати, а Вічність нам не обманути. - Вчора довго думала за мамусю. Самий найдорожчий  будинок на землі – там де є мама.  Прийде час, і моя, чи то донечка, чи синок будуть йти до мене, і думати так точно, як я нині думаю про свою неньку.
    - До двадцяти літ не думав, як я одружусь, як стану батьком, як буду будувати сою сімейну згоду. А коли перебігли роки за двадцять – став задумуватись, не тому, що потрібно женитьсь, ні, тому що ідуть роки, не вниз – в гору, то б то, я мужнію в дорослий вік.
  - Головним вчителем в нашім житті виступає само життя. Хочу признатись – коли виходила заміж, ніяк не бачила майбутнє. Його я побачила, коли до мами прийшла моя троюрідна сестричка з чоловіком, який був старший Стасі на три роки. Вони були як одне ціле. У них думки одинакові, бачення світу похоже, пориви і світогляд – в єднанні. У мене з моїм чоловіком … все різне.
     - В житті, як у довгій ниві. Тобі призначено бути так, як воно сталось. Але … призначено ще і інше, і воно … в порозі твого майбуття.
    - Якось присіла на диван, задумалась, і … раптом до мене прийшло – мені необхідно привести свої думки і плани в порядок, і не міняти їх. Коли бачу гарну пару людей, я їм не завідую, а – захоплююсь на повну силу.  Наш життєвий час стирає час Вічності. Уже ніколи не буду такою, як була в вісімнадцять років. У мене спіла весняна пора. Кожен день я її обіймаю, прошу не спішити.
    - У моєї матінки гарно розвита інтуїція. Примітив і я, що у мене теж іноді проявляється щось чудне – наперед знаю, що може відбутись, - веде привітну розмову Адам. – І що ти думаєш, рішив і я узнати, що кажуть вчені відносно інтуїції. Перше що мені відкрила книга, що слово ІНТУІЦІЯ – це старе слово від латинського – «споглядання». Воно відповідає почуттю, сприйняття чогось і  т.д. За нього уже писав Платон. І всі віки люди знали, що інтуїція дійсно мається. Розтлумачити народу, що це є, звідки воно береться, як приходить, чому саме не всі люди його мають і приймають – не вивчено. Коли хлопці запропонували їхати в Карпати, я уже тоді знав, що поїду, хоча примірявся, роздумував, перепитував у людей, які люблять поїздки для відпочинку. І навіть якби мені дехто не рекомендував їхати, я би все рівно пішов по своєму. Якась незрима тяга вела сюди. тільки тепер зрозумів – те що люди інтуїтивно відчувають, воно матеріальне і дієве. 
     - Зараз ми попрощаємось. На короткий час, - сказала Марися.
     - А коли ми не будемо прощатись, а просто будемо поруч і …
     - І … це буде скоро, - засміялась дівчина, обіймаючи Адама, шепнула: - Я люблю тебе друже мій єдиний.
       … Прокинувся  Адам теплим ранком, коли ще обрій не палав рожевими відтінками сходу сонця. В одну мить згадав вчорашній день, як вони з Марисею провели гарні години, як відлунювали їх голоси в ліній тиші, і як вона, Марисенька сміялась, а йому здалось – то співає природа прелюдію їх кохання.
      До початку концерту залишилось дві години. вони  домовились,  що прийдуть в клуб не разом. До згадки прийшло – як він глянувши в очі Марисі,  промовив солодко-загадково: - Вересень принесе нам зустрічі, які я уже чекаю нині. Читав, що осіння пора  - княгиня добробуту мрій, спалахів кохання і чуйних освідчень.
    - Задалась якось собі ціллю узнати все про калину, - зупинившись біля якогось невеликого куща, задумливо мовить Марися.
    - Узнала?
    - Узнала. Розкажу, коли приїдеш в другий раз, - засміялась, пригорнулась до милого, ніжно промовила: - Я тебе уже чекаю…
    … Адам ішов попри потік Прута один. Ніколи не думав, що його поїздка переверне вверх ногами його житті. І тут раптом думка перескочила в батьківську сім’ю  - задумався, що він скаже їм за Марисю. А сказати він повинен, інакше як може бути, вона же уже є частиною буття його роду.
    З лісу вийшов якийсь чоловік, глянув на Адама, усміхнувся,  присів на камінь, зняв сандалі, опустив ноги в потік, весело засміявся, від чого лице його стало молодіти, немов з водицею упливали роки. Адам навіть притишив хід. Незнайомий кивнув головою, промовив веселенько:
    - Прут забирає втому. Попробуй. Як рукою зніме. Так робив мій дід. А бабуся – та бризкала на себе водичкою, охала, ріділа, вчила і мене так робити.
    - Дякую Згоден. Попробую  і я пополоскати ноги в гірській річці. Вода тут біжить спірно, справно, відповідає своїй назві, - присідає поруч з чоловіком Адам, і, протягнувши босі ноги в воду, ахає, від задоволення.
     - Відпочиваючий? – запитав незнайомець.
     - Так. Випадково попав сюди, та не жалію. Край ваш гарно мені сподобався. Сам по собі він загадковий, а люди в нім похожі на нього. Куди не глянеш – щось нове, невідоме перед тобою.
    - Три роки тому був я в Києві два рази. Він мене здивував всім. По приїзду додому сів за підручники, книги історії, навіть ботаніку сюди приплів. Вчився я не довго, маю сім класів за плечима. Та цікавість знати більше перевершує моє бачення світу. Хочу вам сказати, що є дуже багато спільного у нас з вашою історією. Все йшло так, як воно іде, та, традиції і звичаї почті однакові. Віра одна. Життя, як би воно не складалось – іде одною  стежкою.
    Адам злегка здивувався мові чоловіка, помислив, що  не всякий незнайомець стане розказувати за себе чужі людині.  І тут згадав, як бабуся твердить -  той хто може слухати – поважна і вихована людина.
    - Родився в Яремче. Люблю це містечко. А воно любить мене, - засміявся
незнайомець.  – Мене Данилом кличуть. Сімейний. Дружину знайшов в Поділлі. На весіллі у свого товариша були гості з Житомира, а серед них була моя доля. Сама сказала, що хоче жити в Карпатськім краї. Ось так і трапилось, що діти у нас добре знають історію від Карпат до Києва. А внуки, ті уже мріють по іншому. Сміливі, щасливі, дбайливі. Є такий вираз, що вчора  не догнати – від завтра не  втекти, - усміхнувся Данило.
    - А мене звуть Адамом. Так захотіла назвати мене бабуня. Вона у мене ще живе. Хочу задати питання, скільки вам літ?
    Сьомий десяток тягну з  ярмарки життя.
    - Нівроку. Ви гарно виглядите.
   - Стараюсь, - сміється Данило. – Моя дружина каже, що той хто говорить - сіяч, а той хто слухає – жне врожай. Я привик поклонятись житті і землі. Для мене Карпати – життєва насолода.
    - Дійсно, Карпати це щось виняткове. А знаєте як появились тут гори?
    - Знаю. З раннього дитинства батьки вчили мудрості гір. Гори живі, з ними потрібно вести себе як з рідними.
    - Я вперше приїхав у ваш край. Чудний він: чарівний, милий, добрий і навіть міфічний. Куди не підеш – здивування. Одна тільки трембіта у вас чого стоїть. А полонини! А лісні стежечки! А тваринний світ! Живи і радуйся буттю.
    - Молодим ходив з друзями в край, звідки бере початок Прут. До цього часу все пам’ятаю: переходи, нічну ватру, веселі співи, і чіткі бажання узнавати історію землі.
    - Я не зовсім звик їздити по світу, але …нині переконався, що якщо хочеш знати за свою Планету більше – вивчай її сам.
    - Вам розказували екскурсоводи, що Карпати пахнуть кожен раз по іншому. Зимою чуються  запахи снігу. Весна – пахне коханням. Літо солодить духмяними травами і високими піснями  А осінь – мудрими думками і звабливою любов’ю, - розглядає який камінчик чоловік.
    - Такого не розказували. А ви мудра людина.
    - Що ви таке кажете. Я самий що не є простий дядько. Ми тут усі такі. Мій товариш якось сказав, що він наглядав, як вечором сказали зорі, це вони грались мабуть у жмурки. А ще він говорить весь час, що схід сонця мерехтить – спішить зустрітись з людьми на землі.
    З лісу вийшла доросла жінка з оберемком квітів. Приблизилась до Адама з Данилом, співуче привіталась, показала в бік заходу, мовила лагідно:
    - Ходила і збирала літо в кошик.
    - А чому в кошик? - здивувався Адам.
     - Трави висушу, залишу їх в кошику, щоб пахли зимою в кухні. Вони довго тримають в собі живі запахи Карпат.
     - Тут багатенько людей так роблять. З трав зимою заварюють чаї. А ще,  гарно лікуються ними люди. Та тільки потрібно знати, траву, тому що, кожна рослина має свої властивості. І лікують не всі. Про це у нас знають навіть діти, - усміхається Данило.
     - Знають, і слава Богу. Діти у нас більше розвинені, чим ми. Дехто із моїх друзів нині займають посади в верхах: у Львові, в Києві, в Москві. Знать, і наше покоління чогось стоїть, - годиться жіночка.
    - Вірно мовиш, - згодився чоловік. – Син мого кума вчиться в аспірантурі, а коли приїжджає – сидить біля Прута, так як я, і полоще ноги.
     - Вода – лікар, особливо наша, карпатська. З нею потрібно дружити і … розмовляти. Все що ти їй скажеш, - злегка розтягнуто і затишно  веде річ жінка, - вона утримає в собі. Твоя розмова залишиться навіки на землі, небі, в Божому будинку.
    - Щиро дякую за пораду. Я використаю її обов’язково. Такого я ще не чув ні від кого, - зітхнувши каже Адам.
    -  Тоді піду я, - кивнула головою молодиця. – Мене чекає хата і песик при ній.
    - А як там твоя Олена поживає? – спішно запитав  Данило.
    - Гарно. Чернівці місто привітне і вродливе. Чоловік її працює викладачем в інституті, а вона –  працівник в лікарні.
    - Мої їм добрі побажання.
    - Дякую. Мої привіти дружині.
    - Передам.
    Жінка пішла, а Данило тихо сказав:
    - Добра і працьовита.  Чоловік у неї помер. Всяко в життя буває.
    - Дійсно так. Час мене підганяє, потрібно іти. Радий був зустрічі. Поклін сімейству і вам, за мудрі навчання життя. Думаю, ми ще з вами зустрінемось, бо ваш край присів мені в серці на все життя. Приїду сюди, щоб любити Карпати.
    - Молодий ти хлопець, та видно, що розумний. Помагай тобі, Боже!
    … Михайла Адам застав у дворі, біля гойданки. Хто і коли зробив її тут – не відомо, але, вона, дуже гарно відповідає всьому тому, що є біля туринської бази.
    - Гойдаєшся? – запитав товариша Адам.
    - Згадую дитинство. Не завжди слухався батьків. Тягнуло мене у двір до товариша по школі, звали його Фадей. Сміливий був хлопчисько, розумний і кмітливий. Нині він вчиться в академії. Мені до нього ще багато літ потрібно тягнутись, щоб знати те, що він знає нині. Саме в ті часи, нам було по дванадцять – він змайстрував гойданку, не для малечі – для більш дорослих. До півночі гойдались ми по черзі. Збирались гуртом, там  і проходили наші юначі розгорнуті роки.
    - А я мав друга з сусіднього будинку - старший мене на рік. Хлопець плекав думку стати лікарем. Нині він закінчив медичний інститут, та йому цього мало – вчиться в аспірантурі. В літні відпустки ми з ним спілкуємось: ходимо в походи, ділимось думками на майбутнє. Кличе мене в Київ, обіцяє гарну посаду і … як і він – аспірантуру.
    - Тебе аспірантура не тягне? – запитав Михась.
    - Поки що ні.
    - Тоді підемо в кімнату - покажу, що прикупив нині.
    … Після вечері Адам поспішив в клуб, де буде проходити концерт. Було приємно і радісно ще раз зустрітись з Марисею, яка  повинна прийти сюди з подругою.
     Через десять хвилин Адам примітив Марисю, яка  прийшла з білявою дівчиною, що чомусь весь час озиралась на зал, де збирались люди. Підійти до неї  не міг, та і не потрібно було. Зате він любувався її присутністю, і тим явищем, що вони разом в однім залі.
    …Після концерту, який пройшов за півтори  години,  Адам з Михайлом і Володимиром рішили пройтись містом, подивитись збоку, як воно живе, діє і чарує. Чомусь згадався Київ, вечірній Київ, весь у вогнях, м’яких шумах транспорту, людського говору і ще чогось, що змішано дає приємні звуки пісенного настрою. Яремче, в пору пізнього вечора було не узнати: яркі вогні освітлювали все навколо, витягувало тіні, які ніби щось ховали в собі, звуки людських голосів зливались з легкими мелодіями музики, що неслась з будинків, веселі усмішки прохожих – все, чим живе місто можна було відчути і прийняти для роздумів.
    … Ранок розбудив Адама, коли ще не зійшло сонечко. Розкрив повністю вікно, виглянув у двір, прийняв до слуху мелодію річки, далеке і природне зітхання і тихе позіхання гір, щебет птахів, і ще якийсь незрозумілий плескіт чи то ранку, чи може лісу, а можливо і життя. Пригадав вчорашній день, як Володимир став розповідати, що пісню, яку виконувалась на сцені: - «Стоїть гора висока» - написав Леонід Глібов, додавши, що Глібов родич Миколі Гоголю по материнській лінії. І тут же додав: - «Справа в тому, що Глібов в дитячі роки дуже хворів. Та бажання вчитись передалось йому по роду, він закінчив гімназію у Ніжині». 
    - А чого ти саме згадав про Глібова так широко? – запитав хлопця Михайло.
    - Тому, що він мій далекий родич. Не смійся. Родич по лінії батька. У нас дома маються всі його книги з казками. Талановитий був чоловік. У батька знаходяться три листи Леоніда Глібова до свого родича, який приходиться моєму татові троюрідним дядьком.
    - Мені дуже подобається Гоголь. Читав його поширену біографію. Така цікава – не передати. Говорять, що він дуже любив Італію, але … думки його жили в Україні, - горне слова Михайло.
    - Перед від’їздом до Карпат побував два рази в бібліотеці, - встрів в розмову Адам. -  В однім науково-літературному журналі вичитав, що шумери вірили, ніби то Землю для людей створили мешканці якоїсь планети. Мабуть дуже розумні вони були, та я їм не вірю. Вчені відкидають цю гіпотезу. А ще вичитав - нині велике значення вченими придають тому, чи бачить шкіра людини. Сам перед, це є самий великий орган чоловіка і  самий трудолюбивий. Це наш скафандр, захисник, він нас красить і навіть попереджує за те, що ми робимо. 
    - Оце так тема, - заговорив Михайло.
    - Тема хороша. Головне в ній для вчених, чи бачить людина шкірою.
    - Я би сказав – бачить. Скільки раз ми ведемо розмови, що ніби щось примічаємо, а як примічаємо, не розуміємо. Очима не бачимо, відчуваємо. Навіть поговірки  є, що  шкірою бачу, - запевняє  друзів Михась.
    - Гляньте на небо, що ви там знаходите? – зупинившись,  запитує Володимир.
    - О! Та там хтось малює картинки. Вони міняються, рушаться, але … є, і нам цього вистачає для здивування, - плеще в долоні Михась.
    … Всі ці розмови Адам записав сам собі в пам’яті, бо йому було приємно мати таких друзів, які бачать по своєму Землю і Всесвіт.
     М’який вітерець з вікна нагадав Адаму, що сьогодні останній день перебування в Яремче. Зітхнув, провів рукою по чуприні, кинув довгий погляд на гори, чомусь усміхнувся, згадав, як він в перший день приїзду наглядав за краєвидами, і дивувався.
    - Ти вже проснувся? – позіхаючи, запитав  Михась.
   - Тягнусь поглядом до вершків Карпат. Пробігли днини, ніби одна мить. Багато чого побачив, почув, узнав, але … потрібно прибути сюди, щоб піти на Говерлу. Чув розмову двох чоловіків, які вернулись звідти. Диво дивне. Чому в нашім маршруті її не введено – не розумію.
    - Підказка.  Тебе тут уже чекають в другий раз. Не включать в програму, сам полізеш на неї, - регоче товариш.
    - І полізу. Файно полізу, рачки або з палкою.
    - Ти розмовляєш мовою гуцулів.
    - Вчусь мові. Коли приїжджають туристи в Вінницю – різним маршрутам дають різні екскурсії. Інакше не можливо.
    - Чудно все. Сотня кілометрів звідси і … нескінчена рівнина порадує нам  зір. В школі ми не вивчали поширено історію Вінничини. Прийшлось пізніше знайомитись з її розміщенням земель, природою, людьми. Мене здивувало, коли узнав, що в Україні проживає більше сотні націй і народностей. А скільки їх по всій земній кулі? – задумавшись мовить Михайло.
     - І всі ці народи мають щось своє: мову, культуру, звичаї, риси обличчя, то б то – свою історію, - киває головою Адам.
    - За період розвитку території гуцулів, тут теж уже змішались люди.  Бачив жінку, по вигляду китаянку, яка була одягнута в вишиванку. Не здивувався, мабуть сподобалась якомусь гуцулу дівчина з Азії, от і осіла з ним в його краю. Цікаво, які у них діти.
    - В Вінниці не раз бачив таких людей. Як кажуть – доля може повести чоловіка навіть туди, де йому й не снилось.
    - З нами сьогодні буде вести розмову старший інструктор. Ми же, як каже Пилип, його гості, через нього попали сюди, - роздивляється щось за вікном,  Михайло.
   - Тепер і ми зможемо підтримувати дружбу з працівниками туризму. Хороші люди. Дбайливі, ввічливі, працьовиті. Все у нас пройшло, як ми того хотіли, - годиться розмовою Адам.
    - Ніні ще раз загляну на базар. У мене багатенько друзів, родичів, приятелів. Ярмарок тут такий різнобарвний – очі дивуються.
    - Іди в місто, а я тим часом попробую зробити пару етюдів.
   … Кривою стежкою, що веде в лісний  масив Адам, під обідню пору спішить на побачення з Марисею. Обіцяла прийти на короткий час. Він розуміє, не завжди може іти надовго. Але, цієї зустрічі для нього багато значать – він повинен запевнити її, що вернеться сюди на початку осені.
    Стежка звузилась, розділилась на дві. Пішов лівіше, зупинився на невеликій галяві, став розглядати величаву смереку, яка, по його баченню тягнеться до хмар. Усміхнувся – згадав старі дуби в лісі, недалеко міста. Вони теж високі, але у них більші крони. Присів на виступ  скелі, погладив її, задумався, згадуючи, як саме трапилось, що він прибув сюди.
    До слуху дійшло – хтось іде. Через кілька секунд перед ним появилась Марися. Кинувся до дівчини, ласкаво запитав:
    - Скільки у нас часу на побачення:
    - Дві години.
    - Мені так хочеться сказати тобі щось дуже  потрібне.  Та все у нас з тобою нині потрібне.
    Марися м’яко і легко обійняла Адама, усміхнулась, прошепотіла:
    - Не ми це спланували. Це наші долі уже давненько ідуть назустріч одна
одній. 
    … Куди тікали хвилинки, як минався день, як стукало серце і попереджувало, що вони скоро розійдуться, а життя таке складне,  таке обманливе,  таке різноманітне - не складаєш сам  плани, а Хтось давним-давно  склав – ти їх тільки виконуєш.
     - Я вірю тобі, - каже тихо Марисі Адам. – Не може того  статись, що ми не будемо разом. Чекай на мене, а там … як тобі вийде – зможеш розлучитись – розлучайся, ні – заберу тебе в свій край, а все інше буде зроблене  пізніше.
     - Про що ти говориш? Я уже все до крихіточки продумала. Якби тебе не зустріла, я би виконала те, що нині у мене на першому місці. Про це відомо матері і … подрузі зі Львова. Де саме я залишусь жити – поки не відомо.
    - Дівчино моя мила. Скоро, дуже скоро для мене почнеться інше буття. Через кілька годин потяг повезе мене в родинній куток, а я думками буду з тобою, тільки з тобою.
    - Даю слово – я зроблю все, що залежить від мене. Прости мені, якщо завдала клопоту.
    - Цей клопіт – моє щастя.
    … Висока післяобідня червнева днина міста Яремче бережно ходила, тихо допомагала людям  справлятись зі всім тим, що їх турбувало, що вони виконували; декого підганяла, а для Адама і Марисі вона була якоюсь окремою, в якій злились їх надії, слова, запевнення і високе кохання, бути разом в одному сімейному колі.
    … Години зустрічі не пройшли – майнули. Адам провів Марисю до дороги, що веде в Яремче, а сам неспішно присів на березі Прута, замріяно перегортав в пам’яті всі дні, проведені ним в Карпатах. Коли до від’їзду  залишилось дві години, він встав, зітхнув, оглянувся навколо, махнув рукою в бік міста, сказав виразно:
     - До побачення. Чекайте мене в вересні. 

                Частина третя

      …Дорога додому завжди коротша, чим з дому – говорить народна поговірка. Тому, коли до Вінниці залишилось кілометрів десять, Адам уже був готовий зустрітись з рідними, подякувати хлопцям за компанію, обняти поглядом будинки рідної Вінниці, поздороватись з містом і … подякувати життю, що воно у нього таке щасливе.
    Так як задумав Адам – так і сталось. Місто усміхнулось йому знайомим відгоном життя, теплотою літа, спілими годинами старого дня.
    … В скорості вечірня пора зібрала сімейство Радників  за стіл.
    - Розказуй, як відпочив, а то із твоїх коротких телефонних розмов, нічого не узнали. Жив, здоров і вам бажаю. Давай по порядку, - каже батько, кинувши погляд в миску, де парувала каша.
    - По-порядку, так по-порядку. Почну з того, що нас гарно зустріли, поселили, розказали як будемо проводити дні: екскурсії, поїздки в інші міста, походи, культурні заходи, нічна ватра і все, що заповнить там наше перебування. В першу хвильку зустрічі з цим краєм - мене поразили гори укриті лісом. Красота, яку передати не можна нікому і ніколи. Був в юності в Криму, та там гори не такі, правда - бачив їх не зблизька. А тут все поруч. Яремче – місто невелике, зате там скупчилось все, що потрібно людині, яка прибула туди для відпочинку. Особливо гарний  кольоровий ярмарок. Побував я там три рази, і думаю, що мало був. Пройтись просто так -  це і є екскурсія, щоб  узріти красоту і виразність народного промислу гуцулів.  Купив дещо і для вас. Перша екскурсія – історія краю і міста Яремче. Аби вам було більш зрозуміле місце, де я відпочивав – зараз покажу свої твори в малюванні. Їх зібралось біля двадцяти.
    Адам витяг з папки альбомні листки,  передав татові, розказуючи:
    - Перший краєвид – з вікна кімнати, де я жив. А жив я з товаришем Михайлом Рощуком, він сам з Вінниці, мешкає в районі Пирогова. А далі – етюди взяті з різних місць, де я бував.
     Батько з матір’ю роздивлялись малюнки, а коли дійшли до начерку голівки Марисі, зупинили погляд на синові.
    - Її звати Марися, - спокійно сказав Адам.
    - Польське ім’я, - промовила мати.
    - Мама у неї полька - батько – гуцул.
    - Красуня і все тут …-  додав тато.
    - У тебе немає ні одного портрета друзів.
    - Ні, є один з Михася. Хороша чуйна людина. Я вас з ним познайомлю. Думаю – він став для мене,  і залишиться чуйним товаришем, приятелем, гарним другом.
    - За чоловічий вік у людини збирається багато друзів. Друзі – це щось виняткове в житті. Без них важко жити, - лагідно годиться батько.
    - Тут не тільки гарненька жіноча голівка, з усмішкою і … поглядом, в якім є невелика тривога, а і дівоча відкрита душа, - усміхається ненька.
    - Так воно і є, - погладив рукою портрет Адам.
    - Ти до неї поїдеш?
    - Поїду.
    - Нам з батьком потрібно готовитись до чогось величного  і святкового.
    - Не знаю, як все вийде у нас, але … велике свято буде. Я вірю в долю.
    Мати задумалась, потім присіла ближче до сина, сказала затишно:
    - Так тобі по життю складено, мати дружину з краю, де гори сині, де смерічки тонкі  цілуються з хмарами, де потоки співають піснями кохання. Можеш розказати, як ти з нею познайомився.
    - Випадково. Один погляд і … ми уже були разом.
    - Щасливий ти. Може поділишся за Марисю більш відверто.
    - Поки що ні. Хороша вона. Життя у неї склалось не по її волі. Працює в майстерні художніх виробів. Вона відкрила мені Карпатську красоту. Її розмови про свій народ несли стільки правди, що ніякий екскурсовод не передасть так влучно і правдиво. Поведе розмову про якусь красуню-гору, і ти вже там, де ця вершина. І ти уже ніби обіймаєш її і слухаєш історію народження. А як вона ніжно говорила про лісні стежини, про річки великі і малі, про ліс, який завжди викликає здивування і питання. А люди для неї всі одинакові. Туди, в Яремче приїздять тисячі туристів, зі всіх куточків Союзу. При мені були вихідці з Середньої Азії і Прибалтики.
    - Виходить що вона тебе не тільки полюбила, вона тобі відкривала світ в ракурсі Карпат. Мабуть розумна вона.
   - У мене до неї не було ні однієї дівчини, яка би полонила мене не тільки красотою, а і жіночою мудрістю.
    - Виходить синку - ти туди поїхав не просто, - ввійшов в розмову батько. Дороги життя у кожної людини не прості. Там, в стороні  гір  і лісів знайшлась твоя доленька. Не нам рішати, де і як ти станеш жити з жінкою, яка  стане для тебе коханою дружиною. Ми підтримаємо ваш союз, яким би він не складався, - лагідно і гармонічно сказав, ніби ствердив тато.
    - Я знав і вірив, що ви мене не осудите за це.
    - Не тільки не осудимо, ми будемо на твоїй стороні, - цілує в голову сина мама.
   … Спіла вечірня пора за вікнами квартири Радників притишено слухала сімейні розмови батьків і сина, посміхаючись в кулак. Вона давненько знає про Адама, як він в солодку пору надвечір’я в Карпатському лісі, обнімав і цілував дівчину, в якої в очах зорів вогонь кохання і надії на щось велике і добре.
    …  Ранкова зоря розбудила Адама тихим світлом, від чого йому стало на душі дивно і тепло, він якраз проснувся, а сон був  саме там, де були всі його думки – в Карпатах. Він там теж так просипався, коли рання Аврора спішила в свій замок на відпочинок. Відкрив вікно, протягнув руку, яку обвіяв м’який ранковий вітерець, усміхнувся. Місто ще спало, хоч з дороги уже чувся тихий гамір машин і людські голоси.
     Спати не хтілось. Порився в книгах, знайшов дві невеликі книжечки історії Поділля, розгорнув, присів, став читати.
    - Я думала спиш, а ти уже в творчім настрої, - каже мати, відкривши тихо двері в кімнату сина.
    - Не пристав від поїздки.  Якби була можливість, я би там побув ще довгенько. Приємний край. Багатий людьми і їх справами. Коли їздили у Львів і Ужгород – був вражений знанням екскурсоводів, які могли говорити на різні теми. Задумався – ми, на жаль мало знаємо історію свого міста.
    - Екскурсоводи повинні знати багато, це їх фах і робота. Хоч деякі знають тільки те, як кажуть від краю, і до краю.  Просто потрібно людині все життя чомусь вчитись. Мій татусь в сорок років почав вивчати бджільництво. Що його зацікавило, не скажу, не відаю, зате добре знаю, як він уважно вивчав мову бджіл, їх повадки, їх життя і … працю. Не просто люди зрівнюють працьовиту людину з бджолою - зі всього земного тваринного світу - бджоли самі трудолюбиві.
   - Я не знав цього за дідуся. Є у нього вулики, це для мене відомо, а про його вивчення бджіл - чую вперше.
    - Батько твого батька був гарним майстром виготовляти сопілки, дудки, свистулі. Теж пізнав цю працю  в дорослому віці.
    - Цікаво, а що я стану вивчати скажемо в сорок п’ять років.
    - Поживемо – побачимо. Готовся до сніданку. Ми йдемо на роботу, а ти – займайся всім, чим можеш і хочеш.
    - Через три дні піду з хлопцями в мандри по своєму краї. Домовились з Олексою і Віталієм -  по приїзду з Карпат попрямуємо вздовж Бугу до Кривої балки, а далі до Високих озер. Нас туди збирається сім хлопців.
    - Поки молодість грає в жилах, поки не зв’язані сімейними вузлами, поки є бажання – мандруйте, вивчайте історію життя землі і свою теж, - веде мову мама, і, зиркнувши у вікно, добавляє: - Зателефонуй тітці Марині. Вона для тебе має якісь розмови. А ще два рази тебе розшукувала тіточка Онися. Один раз приїздила  до нас, вдруге – день тому назад телефонувала. Між іншим, вона зробила ремонт будинку. Після того, як там жили діти її подруги, вони грошей їй за квартиру не платили, вона не хотіла з них нічого брати, та … коли вони переїхали жити  уже в свою квартиру - подумала, що не погано було би обновити кімнати. 
    - Буде виконано, - сміється Адам. – Сьогодні же зателефоную їй. Між іншим, вона мені гарно  снилась. Не тітка – радість для життя.
    … До обіду Адам перебирав книги, альбоми, блокноти. Телефонний дзвінок від сусідки перервав його думки.
    - Адам, з приїздом! Чула твій голос і рішила сказати, що зустрічала Петра Чуйко, просив, щоб ти його відвідав. Він прихворів, але … має до тебе якесь питання.
    - Дякую. Я думав за нього.
    - Тоді бажаю всіх благ, - почув веселий голос жінки, яка, по його розумінню – сама себе виліпила в життєвій дорозі.
     … Петра Чуйко Адам знає давно. Чоловікові тридцять років. Він працівник музею історії, живе з матір’ю, багато працює, пише статті в газети, приймає участь в різних конференціях на тему історії, географії, літератури.
    Адам глянув на годинник, подумав, що зібралось багатенько справ, які він повинен виконати чим скоріше.
    В кухні випив чашку молока з бубликом, сів біля столу, розгорнув карту Вінничини, коли почув дзвінок у двері. Відкрив і … ахнув, перед ним стояв  Петро.
    - Привіт! З прибуттям в славне миле місто Вінницю! – весело наголосив товариш.
    - Привіт. Недавно мав розмову за тебе з сусідкою.
    - А я мав розмову по телефону з Костянтином Михайловим. Розумний і працьовитий чоловік. В останній час пише книгу споминів за композиторів, поетів,  майстрів голосу. Поспілкуватись з ним одне задоволення, - розказує Петро, присідаючи на стілець.  - Чув, що ти їздив в Карпати. Мабуть привіз звідти велику в’язку знань. Просто так в Карпати не їздять. Був  там два рази. Та що тобі розказувати, коли ти тільки що звідти, як кажуть – ще пахнеш горами, лісом і потоками бистрих річок.
    - Дійсно пахну Карпатами. Прокидався, і…  зразу до вікна. Ми його з товаришем відкривали до сну. Повітр’я чудове,  запахи неймовірні, красота Божа. А які переливи пташок вранці! То хор чується, то соло, то дуети, і так довго, довго. Якщо розібратись в їх співах - їх мотиви не змовкають до пізнього вечора. Як казав мій товариш, з яким ми там жили в однім номері,  Михайло – Карпати дають концерти. А ще дуже приємно слухати в пізню пору ліс. Гуцули твердять, що дерева теж розмовляють і співають.
    - А ти чув пісню ночі в лісі?
    - Чув. Не в нічному – в вечірньому.
    - Вам екскурсію проводили по вечірній порі? – сміється Петро.
    - Було і таке, - ховає усмішку Адам.
    - За річку Горинь  розказували?
    - Ні. Навіть ніхто не згадав.
    - А я там був. Вона бере початок на Тернопільщині, при селі Волиця. Спочатку течія ніжна, навіть тиха, а далі – несеться стрімголов, впадає в Прип’ять. А потім багатенько кілометрів чимчикує поважно по Хмельниччині.
    - Мені спогадалась річка Прут. Я там ноги мив.
    - Це вам екскурсоводи підказали мити ноги в гірському потокові?
    - Ні. Один поважний гуцул. Випадково зустрілись.
    - Там я теж познайомився з одним поважним гуцулом, працівником деревообробного підприємства. Він мені довгі повісті розповідав, яка чудова праця у його руках.
    - За дерева можна багато говорити. Про це узнав не від екскурсовода, хоч і вони розказували нам про красоту живого лісу.
    - Не все ти мені розказуєш, як і хто тобі співав на одинці гуцульські коломийки.
    - Узнаєш пізніше, - сміється Адам, і зиркнувши на Петра, запитав з цікавістю:  - Мені здається, що ти  марно час тут  не гаяв.
    - Не гаяв. Є у мене на робочому столі гарні записи. Можливо завернеш до мене сьогодні під вечір, чи завтра. Вибачай, я дуже спішу, у мене через пів-годинки зустріч  з Костею Чубачем.
    - Чекай мене близько четвертої годині дня. Згода? – запитав Адам.
    - Якраз вчасно для мене.
    Не встиг  Петро вийти з під’їзду, як у Адама знову задзвонив телефон. Телефонувала тітка Онися, весело привітала Адама з приїздом.
    - Я до тебе заїду через тиждень. Тільки-що приїхав, а мене уже чекали друзі в похід по рідних місцях попри Буг, - ласкаво розказує свої новини тітці Адам.
    - Не така вже й спішна розмова у мене до тебе. Але … вона роїться в моїй голові давненько. Час терпить, - привітно веде свої новини тітка.
    - Тоді до зустрічі. Зателефоную перед приїздом до тебе.
    - Уже чекаю, - засміялась тітонька.
     Післяобідня пора весело-розлога. Адам, зиркаючи на годинник, поспішає  на зустріч з Петром. 
    - Доброго дня! – чується з відкритого вікна. 
- Доброго. А ти мене уже виглядаєш. 
- А як же. Ще й чашечку кави  приготував, - сміється друг.
  На робочім столі Петра повно листків, списаний, змальованих, 
розкреслених. Сідаючи на стілець, Адам затримав погляд на портреті дівчини з привітним поглядом.
    - Тепер я зрозумів, як тобі працюється. Ось яка красуня слідить за тобою всі дні. Можеш признатись хто вона, чи це секрет?
    - Ніякого секрету немає. Я ніколи не ділився з тобою відносно свого любовного настою з дівчатами. Правда, було колись, що спішив  повідомити, ніби то одна дівчинонька хилиться до мене.
    - Олеся з фабрики? Угадав?
    - Вона. Та то все те було не серйозно і поспішно. Леся назначала мені побачення, а я … не зумів  відказати, бо дівчина вона хороша, добра і привітна. Та не любив я її. Так … подобалась і все …
    - А ця, на світлині, подобається, чи може любовна ностальгія тягне тебе до неї частенько?
    - Тягне. І уже багато літ, тягне. Звати красуню Аіда. З нею ми навчались в одній школі. Правда, я старший неї на рік. Зустрічались інколи. Вона мені до серця прийшлась  міцно, а я для неї – не зовсім. Після школи  поступив в Київський університет, а Аідочка писала мені короткі листи. Чекав, коли теж поступить в університет, та … вона поступила в наш міський педінститут. Зустрічались літом, в канікули. Уже тоді догадався - дівчина не для мене, вона зустрічалась з якимось модником, який грав на гітарі романси.
    - А ти романси не грав, тому вона і … ринулась в музику кохання з красавчиком? – усміхаючись, запитав Адам.
    - Можливо і так. Тільки Аіда вийшла заміж зразу же після закінчення навчання. Бачив я її чоловіка. Високий, головатий, з великою шевелюрою.
    - Головатий – значить розумний, - сміється Адам, і, підморгнувши світлині на столі, добавив: - Часто по головах узнають скільки в ній розуму.
    - Та ні. Не в розумі справа. Дійсно в нього голова велика, це від природи мабуть. Тужив я неймовірно. Зустрічав Аіду рідко - вона уже тоді працювала у школі. Мені здавалось, що  ніколи не зустрінусь з нею однією, бо вона ходила по місту тільки з чоловіком. 
    - А як же фото? – не втримався Адам.
    - Фото – це вже пізніше. Після університету  рішив вернутись в Вінницю. Мене зразу же взяли  на роботу в музей, а через рік – я став його директором. Якось, один товариш сказав, що Аіда уже одна, її головатенький коханий втік від неї до іншої, яку звати Августа. Не зразу  рішив навести мости з Аідою. Помаленьку, потихеньку  стрів її, став розказувати за філософа Канта, між іншим, ти знаєш, як я його люблю і поважаю. Вона підтримала мою розмову, потім ми рішили з нею зустрітись в музеї. Запропонував це я, щоб побачила нові речі, в яких живе історія минулого. Та  прийшла  не одна – з подругою. Я знову став лідером розмов. Так я і діяв далі – назначав зустрічі, а вона  іноді приходила з своїми товаришками, рідко – одна. Сам не знаю як, не втримався  і … повів розмову про нашу дружбу. Усміхнулась, м’яко, привітно відповіла, що  поки що не думає за особливу дружбу, яка би нагадувала  про одруження. Зрозумів – дівчина не хоче вести себе в кохання, яке закінчується весіллям. Мене Аіда знає давно, знає моє відношення до неї, думаю відчувала – я не просто з нею зустрічаюсь. Після однієї нашої розмови стало мені так важко на душі, я ніби попав в тісне приміщення, де немає виходу.
    Адам знову глянув на фотографію, хитнув головою, від чого Петро тихо усміхнувся, сказав, спішно:
       - Не зразу масло збивається. Коли  сказали, що Аіда виїхала в Росію, не знав, що зі мною робилось: штопор сів у мені. Ходив на роботу як очманілий. Чого я чекав від дівчини, яка була ранена своїм розлученням з хлопцем, якого любила. Та все поступово приходить в норму буття, і я теж прийшов, хоч з раною в душі.  А тут якась неймовірна сила підказувала, щоб не опускав крила. Переборов себе, взявся за аспірантуру, поблукав дорогами України, побував в Криму, в Латвії, в Сибірі. Звідти  привозив багато цікавого і потрібного для музею. Там минуло три роки. Якось зайшов до мене Роман Панчук, став розказувати новини Вінниці, а він дійсно людина, яка все знає, що робиться в державі і місті. Є такі люди, які шкірою бачать. Він мені і видав, що повернулась в місто Аіда, буде працювати викладачем в якомусь технікумі. Від цієї новини я підріс на п’ять сантиметрів. Вирівнявся, помолодів, змінив зачіску, купив модні речі, і все це, за три дні. Після закінчення роботи в музеї  став блукати містом, саме там, де ходять гуляти молоді люди. І що ти думаєш? Я її зустрів. Правда, не в паркові – біля театру. Побачив я її здаля, ринувся вперед, і коли вона про щось заговорила з приятелькою, я представ перед ними, весело привітався, з ходу запитав, як їм подобається нова постановка в театрі. Мені повезло. Вони якраз рішали питання, на який день взяти квитки.
    - Між іншим, ти мені нагадав за театр. Давненько  там не був. Після відпустки візьмусь за себе, бо відстав, від культурного життя. Все в роботі, зустрічі з друзями, перекладання і складання  планів, а  театр … ніби може зачекати, - спішно мовить Адам.
    - Ти думаєш я часто туди ходжу? Тільки Аіда, і її повернення  в місто, принесли мені бажання провести з нею вечір в театрі. З цього дня все у нас з нею пішло ладком. По моєму баченню, вона змінилась. Не зовнішньо – в розумінні життя. Якось ми поїхали з друзями  відпочивати на озера. Провели там цілий день, збираємось назад, а вона тихо мені каже: - «Щастя складається з 4-х частин: живих батьків, здорових дітей, любимого чоловіка і вірних друзів». Як тобі такий вислів?
    - Розумний. Тут же можу і я  додати, що сім’я  – саме тепле місце на землі.
    - Сам придумав, чи хтось сказав.
    - Мама так повторяє.
    - Моя матінка чекає і не може дочекатись внуків. Як тільки  до неї приходжу - не помине, щоб не закинути вудку, коли познайомлю її з любою дівчиною.
    - А ти познайом її з Аідою.
    - Уже познайомив. Обі щасливі. Тиждень тому назад вона мені сказала, що складає плани на майбуття, а там в неї я, і без мене вона не може їх виконувати. Сміялись ми від щастя. Так, що друже мій, в вересні готовся на весілля.
    - Я уже готовий, - весело відповідає Адам. – Тільки одне питання: - В вересні, коли саме?
    - Приблизно в половині, а можливо в 20-х числах. Так ми прикинули з Аідою наше свято вінчання.
    - Маргось, вчитель з музикалки, якось видав гарний вираз: - «Мені, будьте добрі, квиток … туди, де не обманюють, цінять, уважають,  люблять – де навколо щастя, але головне туди, де все взаємно».
    - Не хватає часу.  Думав, а не попробувати мені збирати  гарні вислови в одну книгу. Можливо, коли вийду на пенсію, стану займатись такими працями, як писати спомини, і ще щось інше.
    - З тобою мені завжди тепло і гостинно. А ще  люблю спілкуватись відносно праць Емануіла Канта. Мабуть ти його знаєш набагато більше, чим ті, хто жив з ним поруч.
    - Нині закликав тебе саме для того, щоб ми провели час в розмовах про   весь наш світ бездонний. В однім журналі, в центральній бібліотеці вичитав дві статті, в яких йде мова про Світобудову. Цікаві. Розумні, Але … в них  не знайшов нічого нового, від того, що уже знаю. Розумію - ніхто не знає, звідки появився Космос, і ще й наша Сонячна с система, та … десь глибоко, в моїм баченні живе Той, Хто створив все, що ми бачимо над нами. Мій вчитель казав - число 12 – одне із важних чисел. В нім, як в зірці Соломона закладені основи Всесвіту.
    - А число 13, що тобі каже? – запитує Адам.
    - Сам знаєш що. Доповню, що знаю відносно п’ятниці.  Вона не несе в собі якісь особливі приємності, хоч … в деяких людей п’ятниця везучий день. Будемо відштовхуватись від минулого. По релігії в п’ятницю був розп’ятий  Ісус Христос. В   п’ятницю – Адам і Єва спожили яблуко. В п’ятницю вони померли обоє.
    - Ти ще раз добренько почитай в переводі на нашу мову Сократа. Три рази перечитав. Для мене він відкрив багато чого, та не все доходить до моєї свідомості. Я не астроном - простий конструктор. Космічну інформацію може приймати тільки той чоловік, який відноситься до геніальних людей. Вона приходить до нього в інформації по-різному. Сократ її відчував, в вигляді червоного чоловіка, який передавав йому те, що зашифроване від людей в межах Всесвіту.
    - Мій вчитель по астрономії казав, що центр інформаційного поля у людини знаходиться між очима і перенощицею.  А ще – в тем’ячці. Наш Ціолковський. теж приймав інформацію з Космосу. Пізніше написав, що в майбутнім люди будуть жити інакше. Споживання буде із сонячного світла.
    - А  відомо тобі, що багато іменних  вчених вчились не зовсім на відмінно. Як ми зараз кажемо – були двоєчниками. Наприклад – Бетховен погано знав таблицю множення. Моцарт писав музику, а не міг читати и писати. В 12 років він  створив знамениту оперу, - веде розмову Адам, перегортаючи книгу про природу, яка  мала вигляд підручника.
    - Якось в гостях свого товариша  заговорив за НЕРВАНУ. Його дружина, тут же примітила, що зі мною можна вести розмову, що чоловік ніколи не зможе відкрити хоч би малу долю того, що діє в нашім світі. Все що ми уже знаємо, і що узнаємо – крихіточка звідки того, як появився наш небесний простір.
    - Поговорили?
    - Так. Дві години ходили подорожами в Космічних висях. Коли сказав, що в Космосі в згорнутому вигляді тримається вся інформація Всесвіту від минулого до майбутнього, моя співрозмовниця ніби стулилась в собі.   
    - А про істину ви не згадували?
    - Ні. Якби ми торкнулись істини - я би там заночував.
    - Чоловік в Космосі для своєї свідомості  - загадка, а для Всесвіту  - це окрема частинка, що обсягає все разом.
    … За вікном сміявся  кінець червеня, а в кабінеті міського музею сиділи два молоді чоловіки і вели розмови, які торкаються не тільки їх, а можна сказати – всіх людей планети. 
    Адам, збираючись додому, зупинився в порозі, сказав, дивлячись кудись в височінь неба: - Життя – це три дні: вчора, сьогодні і завтра. Так що ми з тобою друже, повинні це усвідомити, щоб брати від буття саме те, що нас цікавить.
    Вечором,  мати Адама, присіла поруч сина, запитала:
    - Коли ти збирався в Карпати рішаючи, їхати чи ні – перевершило – аби  їхав.  І як ми з батьком зрозуміли – щасливо провів час. Той дивний карпатський край вчив розпізнавати землю з іншого боку. Так, чи ні?
   - Саме головне - Карпати мене вразили зразу же своєю конструктивністю і дією часу.  Коли екскурсовод сказала, що колись там бушував величезний океан, я уявив собі, що то був за океан, і мені стало страшно. Чому страшно – не відаю. В уяві уже навколо мене бились хвилі: високі, круті, страшні. Та і сама історія краю неповторима ні з якими іншими на землі. Є там щось чисто своє, одне у цілім світі, неймовірно цікаве і привітне. Хоч давно відомо, що кожний кусок Землі має свої властивості, своє походження, свої природні умови.
    - Так воно, так. Де б я не була – відкриваю для себе тільки  щось своє. Правда, не багато поїздок було, та, все таки мається уявлення за світ наш земний. Для мене і книги відкривають цінності життя Планети.
    - Я уже розказував, як знайомився з Яремчею. Та ще раз хочу підкреслити - мене там вразила не тільки природа – вразив ярмарок. По ньому можна бачити розвиток культури людей. Очі розбігались від прекрасних виробів і приладдя для життя.
    - А Львів? Вірно сказав тато, щоб ти обов’язково побував в нім, бо для нього це місто – одне з прекрасних на землі, - усміхається мати.
    - Дійсно є на що подивитись. Ходив  центральним  майданом і слухав відголоски,  австрійської мови, бо його вимостили саме австрійці. Що не крок – а під ногами історія, та ще й яка історія! Угадай, що там я шукав?
    - Відбитки і звуки створення самого міста, - хитає головою ненька.
    - Відбиток кроків татуся. Він там ходив.  Він там залишив мелодійні звуки свого ходження.
    - Та ти мудрий у нас. Я би до цього не додумалась.
    - Я їх чув. Ловив і…  ховав у серці. Мені здавалось, що якраз там, де ступала нога тата, там ступав я. І звуки-відголоски наших кроків єднались, переплітались, раділи. Саме тоді  подумав - ми з тобою і батьком обов’язково поїдемо туди, і там згорнемо  вінком мелодії нашої ходи. 
     - А чому би ні? Не в цім року, а в наступнім. Кажуть люди, що планувати потрібно уміло. Не все сплановане відбувається. Та, коли дуже хочеться – то можна, - сміється мама.
    - Так твердить і Петро, в якого я нині побував.
    - В музеї?
    - Саме там.
    - Згадай, коли він приходив з тобою до нас - зразу признала -  в нім живе велика цікавість до всього що мається навколо. Коли річ зайшла за ворони, він розказав казку, чого ворона чорна.
    - Про те, що колись ворони були білі? – усміхається Адам.
    - Дійсно про них. Ніби то давно ворони були білими. В час потопу, Ной відпустив ворону, щоб вона полетіла і принесла звістку, чи схлинули води, і чи видно землю. Ворона полетіла, та не вернулась. Зрадила вона Ноя, і з того часу стала чорною. За зраду Бог зробив її темного кольору, - тихо, і злегка загадково веде мову мати.
    - Дійсно, від Петра Павловича потрібно вчитись. Років три тому, вертались ми з ним з гостей від Якима Ткачука. Небо над нами, зірне, мерехтливе, добре. Петро зупинився, глянув в вись, сказав: - «Молочний шлях – дорога чоловічої душі чи то в рай, чи в пекло».  Я вперше  почув таке висловлювання, а він тут же доповнив: - «Перед Великоднем -  тиждень називається Білим». А потім, переступив з ноги на ногу, сказав спокійно: - «Все починається від зірок».
    - Моя бабуся вчила мене, що то є блуд, веретено, вихор і т. п. За блуд  казала так: - «Водило, нечистий дух. Його ще називають:  Полісун, Страх і Манея - жіноча істота».
    - Микола Гоголь написав повість, назвав її: - «Вій». Читав і … ховався під одіяло. Це було в юначім віці. Нині сприймаю всі ці видумки по-дорослому.
    - Запам’тай, - вінок означає , - символ Матері Землі. З ним пов’язано дуже багато всього. Приходила весна, дівчата і хлопці збирались на Веснянки. Плели вінки, співали їм, дякували за те, що вони несуть від Землі силу сімейства.
   - Чув за нього, - зітхнувши, сказав Адам, а сам мрією уже біля Марисі, як вони плели вінки, як вона і його ним вбирала, весело підспівувала якісь свої коломийки.
    Ненька взяла в руки книжку, яку читав вечором син, усміхнулась, погладила його руку мовила приємно:
    - Ніколи в житті не покидай книгу. Вона самий цінний вчитель.
    - Я так і роблю, - годиться Адам,і, усміхаючись, видає тихенько: - Чую кроки  тата.
   Відкрились двері, веселим настроєм в коридорі заговорив батько, що літо пригріває на славу.
    - А ми з сином ходимо розмовами в світ, який створив Бог, - лагідно сповіщає мати.
     - Люди же,  створені Господом Богом, принесли світові не зовсім те, що потрібно. І це, не зовсім потрібне  вилазить їм боком. Моя мати говорила, що без Бога ні до порогу.
    - Крути не крути – ми все рівно вертаємось до того, хто створив землю, -  вплітає  в чуйну мову своє матінка, і, усміхнувшись, звертається до чоловіка і сина: - Їсти хочете?
    Скільки Адам себе пам’ятає йому завжди були до сподоби вечірні розмови з батьками за вечерею.
    - Як зрозумів – сьогодні ми ще разок побуваємо в розмовах за Карпати, - горне світле слово Адам.
     - А чому би ні? – усміхається мати. – У твого татуся через день починається відпустка. У мене на пару днів пізніше. А що може статись, якщо ми ринемось в Карпатський край?
    - Буде все добре, - сміється син. - Як кажуть – продовжите відпочинок синочка.
    -  Йшла на роботу, і … запитала сама себе, що означає день. Привикли ми до нього, а розібратись в його існуванні – не можемо, - кладе на стіл миски ненька, і, повернувши голову до вікна, мовить м’яко: - «День - відтинок часу, овіяний багатьма повір’ями. Зоря ранішня, а потім зоря вечірня. 
    - А двері – це символ межі, оберіг від злого, - кладе на стіл салфетки батько, придивляється до чайника, від якого іде пар.
    - Тоді я помовчу, бо бачу, що попав на уроки старшого покоління, - сміється Адам.
    - Ми вчились від своїх пращурів, ти вчишся від нас, а разом з тим, і від наших батьків – так із покоління в покоління вивчається значення людини на землі, - горнеться словами батько.
    - Сьогодні у мене на роботі трапилось те, чого не чекала. Жінка, яка прийшла до нас в лікарню, насилу ходила. А нині уже – бігає. Тиждень находилась в палаті, а … результат неймовірно хороший. Підійшла до мене, і каже: - «Вірю в повір’я. Коли йшла в лікарню, назустріч чоловік з сумкою повною продуктів. Стало мені добре на душі – значить я скоро видужаю».
    - Хто знає, чого саме оті повір’я так широко розповсюджені. Кожен народ має соє бачення  світу, то і повір’я у них різні.
    - За повір’я може гарно і цікаво розказати Роман. Телефонував, що прийде  в неділю. Так, що будьте готові слухати розумного чоловіка. І як то все в нього вміщається в голові, не відаю. З вигляду  - самий простий чоловік, а коли заведе розмову … пірнаєш з ним в дивні світи, в історію людства, планет і зірок в Космосі. В осінь, коли ми з ним їздили в село, почав розмову за Всесвітній розум. Дядько Микола, сусіда батька, аж за голову взявся, як Роман згадав за інформаційні блоки людей землі, - веде слово мати, подаючи на стіл миску з салатом.
    - Коли заходить мова за розумних людей,  згадую нового вчителя ботаніки і географії, який буде у нас працювати з нового навчального року.  Розказував за нього.  Давид Михайлович, дивний чоловік.  Сам  родом з містечка Ярошинка. З себе гарний, очі карі а волосся відливають міддю. Скільки би ми з ним не зустрічались в приватних розмовах - завжди приводить приклад з свого життя, особливо - як ріс і виховувався у батьків. Дітей в сімействі було троє – два хлопці і одна красуня-донька. Тато його працював директором заводу. Матінка – вихователька в садочку. Будинок у них власний, бо з ним у Давида зв’язано багато цікавого. Сам перед те, що житло їх знаходилось в краю поля, недалеко від ставу і лісу. Мабуть багато значить в житті, де народилась людина, і де вона проводила своє дитинство. Маму Давида звали Мусею. На світлині Муся просто красуня: великі очі, зваблива усмішка, руки музиканта, а ще в ній грає щось від Матери-землі – погляд розумний і добрий. Він нею дуже пишається. Саме приємне те, що його дружина Марфа  похожа з його ненькою. Це просто випадок природи, а … для Давида – щастя.
    - Вони вже переїхали жити в місто, чи…? – запитує чоловіка мати.
    - Спочатку він оформився у нас на роботу, а тепер шукає місце для дружини. Вона у нього фізик.
    - Можливо зможе бути викладачем в технікумі, чи інституті, - каже Адам.
    - Скоріше її пригорнуть працівники інституту, - весело сповіщає батько – Та ось в чім річ, що я хотів сказати. Вчора вів розмову з Давидом. Здивувався я вище норми. Розказав він мені - коли ріс, вчився жити у Природи. Саме так і повідомив. Ніби підкреслив слово – ПРИРОДА. Тоді до мене дійшло, ось що. Він жив поряд з дикою природою. Ліс, що недалеко будинку батька, дуже давній - люди його називають Старезним дідом. А ставок біля ліску  появився сам. В народі іде мова, що в один час, де була рівнина  раптом в одну ніч появилось маленьке озерце, або як у нас такі водойми називають ставочками. А скоро люди стали чути від ставочка дивні звуки – він кликав мешканців до себе.
    - Як це кликав? – дивується мати.
    - Не знаю. Люди чули його голос. Звав їх, радісно плескаючи хвилею. Так мені доповів Давид. Та це тільки початок того, що він передав. Чи то насправді, чи може його високе бачення - але вірить, що  тварини можуть говорити з людьми. Що воно таке, не розказав, а ніби проспівав, чи витягнув слова, що знає про що вечорами веде мову став, поле, ліс, звірі, комахи,  і навіть селище. Чудно його слухати. Я вірю йому – в нього широко розвитий світогляд. Знаєте, як він назвав соловейка? Ні? Він його нарікає Святою Божою пташиною. Казав - коли приходить весна, соловейко нап’ється водиці з березового листя, і … починає свою пісню. Саме цікаве те, що Давид розказує, ніби то ця пташка найулюбленіша в богині Лем. Соловей приносить на землю пору цвітіння садів. Сади відцвітають, несуть плоди, зріють – соловей замовкає.
    - А за лелеку, теж Божу птицю він не згадував? – усміхається ненька.
    - Ні. Мабуть не встиг. Ми з ним перейшли на іншу тему спілкування. Я заговорив, що потрібно буде зібрати людей, які допоможуть привести в гарний вигляд невеликий яр за містом.  Люди поступили з цим благим кусочком землі, як вандали - закидали сміттям. Давид зразу же сказав - він прийме участь в цій справі. І тут же передав, що слово ВАНДАЛІЗМ родилось в 429 року – коли Німецький король, перемігши в війні римлян, став рушити все, що було на землі його ворога. Так пропали назавжди чудові створення людей. Ви би почули його вирази, як для нього бачаться природні створення. Поглядаючи на сонечко передав, що воно ще немає в думці, як пірне за горизонт, а в цю пору, десь далеко місяченько уже стоїть на сторожі – складає план, як  вийде в небо, і почне розмову з зірочками.
    - Тату, - звертається Адам до батька. – Ти запроси Давида до нас в гості.
    - Коли він перевезе сюди жінку з донькою, тоді і запрошу. Він до мене горнеться не тільки словом, а і порадою. Перепитує, як люди відносяться до тих, хто поселяються тут мешкати, а ще, як би йому познайомитись з музейними робітниками, бо він деякий час працював в музеї, скоріше всього, допомагав утворитись  йому в містечку, звідки він родом.
    - Нам потрібно буде звести Романа з Давидом, - радить мати.
    - Я про це уже думав.
    - Коли буваю в селі слухаю розмову сільських людей. Якось, сусід дідуся, присів на стілець, повів мову, як йшов з поля додому,  ніс на плечах легку втому літнього дня, подих поля  і погляд долини, що зеленим маревом дивилась вслід. А бабуся, вислухала його, добавила своє: - «Вчора вечір присів у моїм подвір’ї  і почав вишивати на небі зірки. Довгенько сидів, поки не закінчив роботу». Слухав їх,  а сам дивився на високу липу, яка на фоні ще світлого надвечір’я бачилась чудовою картиною, в якій жило щось від далекого минулого, і нинішнього дня.
    - Село має свої властивості і свою історію. Його доцільна і природно-правдива сторона життя чарує всіх, хто живе в нім, або тільки буває там в гостях, - каже мама, і, тихо зітхнувши, мовить виразно: - А ми з твоїм татусем щасливі, що родились в селі.
     - Після походу з друзями, поїду і  я до дідуся і бабусі. Село мене чекає. Якось подумав – у нас з вами всі наші друзі, приятелі мають відношення до сільської місцевості, де годинниками служать півні, сонечко і зірки в небі. Для них, все що навколо, несе новини, поради, складає плани і  т.п. Тітка Павліна, ідучи   до бабусі через сад, веде з ним розмову. Останні слова доказує уже в подвір’ї. 
    - Степан Черевчук, той всі роки, скільки я його знаю, водить нас балачками в польові дороги, де, по його розумінню вони все знають, все бачать, все пам’ятають. В минулому року вечором, коли ми тільки, тільки туди приїхали, мати, зустрівши нас розказує: - «Вечір вишив мені золотими нитками вікна, потупцював у порозі, я зрозуміла – він нині приведе до мене гостей», - посміхається ненька.
    - Тітка Маланка, що живе недалеко від нас, вірить в Бога, кожен день читає молитви прямо в подвір’ї. Саме головне, коли вона їх читає, стоїть така тиша, таке благословення Неба, що враз задумаєшся: - Що ж бо то таке є МОЛИТВА, - наливає собі водички з графину батько, і ковтнувши, доповнює: - Наукою доказано, що молитва чоловіка, це ніби приказ молекулам розташуватись в ланцюжок, який нагадує стрій молекул ДНК. 
    - Про це в лікарських книгах теж написано. Багато вчених працюють в області виникнення людина на землі, та … ніхто й ніколи не докаже цього явища, - передає своє мати.
    … Над Вінницею темніло небо, появлялись зірки, що радісно вітались з мешканцями міста, поступово даючи дорогу ночі, яка уже тихо змикала очі у людей, що уже ніжно спілкувались з Богом Морфем.
    … Через два дні Адам став збиратись в дорогу, в подорож по своєму краю. Згодились іти в мандри не так багато його друзів, всього сім чоловік, серед них три дівчини.
    - Матусю, - зве Адам маму. – Як по твоєму, брати мені з собою кашкет? У мене є панама.
    - Бери і кашкет, тільки той, з шкіри. При дощі він буде спасати голову. У вас палатки надійні, чи … з дірками від  старості?
    - Не зовсім нові, та … вроді би ще хороші.
    - Саме головне – куди би ви не йшли – думайте, як ваш похід відізветься. Не лізьте в болота, а особливо, в воду ставків, яких люди обходять.
    - Керівник походу був уже там три рази. Обіцяє гарний відпочинок. З собою беру олівець і альбом. По приїзду, зразу же після відпустки, куплю  кінокамеру. Нехай буде дорога, зате збереже пам’ять на довго.
    - Роби, як тобі виходить. Я тільки  -ЗА. Думаю, що і батько не відкажеться від твого плану.
    … Дні літа високі, благородні, сміливі. Ранок вбіг в Адамову  кімнату, пригорнувся до нього теплими промінцями, нагадав – він повинен уже вставати, бо через годину потрібно бути на  Академічні зупинці,  звідки вони поїдуть автобусом до Верхнього району, саме з того місця почнуть похід по березі Бугу.
    … Коли перед Адамом і його товаришами розкинувся широкий простір полів, а над ним широкий простір неба, всі, раптом, ніби по змові, зупинились. Красота краю вражала і дивувала. Щось високе і світле обіймало молодих людей, які забажали більше пізнати рідну землю.
    … День мінявся днем, нічка нічкою, досвітки і вечір’я – сама животворна пора тих, хто пустився в подорож.
   … Ранком, коли Адам пішов з товаришами в похід, мати, присіла за стіл, звернулась до чоловіка:
    - Андрію, з Адамом в похід пішла  Аніна.  Вона давненько закохана в нашого сина. Спочатку, коли збирався гурт в подорожування, її там не було. Приєдналась пізніше. В минулому року приходила  до нас з Олексою Травіним. Не хилився до неї Адам, а вона частенько телефонувала йому. Відповідав учтиво, спокійно, та не з запахом любові. Саме тоді я закинула слово за Яну, та син тут же догадався, що я можу сказати, відповів мирно: - «Не мого поля вона ягода». На цім наша розмова обірвалась, - перегортає газету, веде розмову Олена.
    - Дивна якась ця дівчина Аніна. Хлопець до неї байдужий, а вона наполягає на кохання. – усміхнено відповідає батько.
    - Дійсно дивна. Знать дороги життя їх ніколи не зійдуться, - годиться жінка. 
    - Все життя, скільки живу не знаю відповіді, що то є дорога життя. Одні її проходять тихо, мирно, на одному місці, в селі чи в місті. Іншим вона стелиться в поїздках по всій землі. Згадай Дмитра Підгорного. Весь вік міняє місця житла. Сміється, каже, що це такий його земний шлях. А Зося, з Полівки - половину життя мешкала в селі, а в сорок років поїхала шукати долю в Середню Азію. Під старість – вернулась в Вінницю.
    - Сотні наших знайомих проживають в різних містах і селах, і … багатенько із них їздили хто, куди. У нас з тобою дорога не крута. Ужились тут, і …
    - Вірно кажеш. Ні один чоловік не живе по своєму плану. Знать він йому уготований  кимось іншим, - поправляє скатертину, гідно мовить батько.
    - Часто думаю, а яка життєва дорога чекає Адама. Чи зміниться вона у нього, чи міцно приросте до  Дерева роду. Чула від старших, що Дерево роду складається з семи поколінь, а це – 32 гілки материнських, і 32 - батьківських.
    - Вік живи, вік учись, - розгортає обкладинку журналу, годиться з дружиною Андрій.
    - Мати учила, коли приходить ніч потрібно притихати. Вона має таке право. Мене цікавили зірки на небі. Ненька дивилась як я наглядаю за ними, казала, що вони дивляться на нас  через небесні вікна, -  і  тут же лагідно доповнює привітно: - Життя вчить людину весь її вік.
    - Олено, - звертається до дружини Андрій. – Я ось що надумав, а не взяти нам туринські путівки в Прибалтику. Літо. Море там теж тепле. Дюни. Береги усипані кольоровими камінчиками. Високі тонкі сосни. Північна природа, і люди, у яких свої звичаї, традиції, мова.
    - Не знаю що й сказати. Потрібно все обміркувати.
    - Мав розмову з Тимофієм Грищуком. Він має відношення до путівок. Обіцяв допомогти, - відкриває вікно, розказує Андрій, зиркаючи, як  якась молода жіночка насилу несе дві великі сумки.
    - Подивись, це часом не Маруся з нашого будинку тягне харчі додому.
    - Вона. Мабуть гостей чекає. Казала, що приїде донька  з дітьми.
    - Цікаво, а коли у нас будуть внуки, - ладнає м’яко  мову  Андрій.
    - Чує моє серце, що незабаром Адам привезе нам невістку.
    - Мислю, ти  права.
    … Вернувшись з походу Адам зразу же, привітав  батьків, пустився в розмову, як він задоволений подорожжю.
    - Ми тебе чекали вчора, - каже батько.
    - Затримались в однім селі. Раді нас в клубі зібрались молоді люди. Навіть концерт невеликий провели. Тепер в цім селі у мене є знайомий хлопець з дівчиною, який тихенько признався, що в осінь у нього буде весілля.
    - Люблю селянські весілля, - радісно сповіщає мати. – Його гуляють три дні. Все сплітають разом: звичаї, веселість і застілля. А ми зробимо його для Адама в місті.
    - В місті свято одруження проходить в ресторані чи кафе: традицій  виконують мало, - додає своє Адам. – А ви чого це зразу про моє весілля нагадуєте?
    - Не мішало би і нам говорити більш поширено  про нього, - ладно мовить мама.
    - В першу чергу ви повинні відправитись в відпустку. Куди намірились  їхати? – шукає щось у сімці Адам, і, знайшовши показує батькам: - Гляньте, що це таке по вашому?
    Андрій взяв у руки поруділий корінь, придивився, сказав задумавшись: - Цьому корінцю багато літ. Де ти його знайшов.
    - В скелі. Як він там зберігся – не відомо. Ніби перетворився в камінь. Явище не просте.
    - Віддай його Петру в музей, - радить мама.
    - Вам привіз глиняний збанок,  дві дерев’яні ложки, кварту з малюнком  вензеля старого особняка.
    - Далеко блукали? – запитує батько.
    - Далеченько, і багато чого цікавого. Дмитро назбирав пуд каміння, а Аніна купила собі вишиванку. Тішилась нею, як мала дитина.
    - Ти з нею в яких відносинах? – цікавиться мати.
    - Простих. Ми друзі і все …
    - Сідайте до столу, запрошує ненька. – Спекла  пиріг з ягодами. Давненько синку не їв ти мамин борщ. Крім нього – галушки, так, як ви з татом уважаєте.
    … Днина потихенько прямувала до заходу, а в квартирі Андрія і Олени чулись привітні розмови, які переливались сміхом і оплесками.
    … Через чотири дні Олена з Андрієм відправились в відпустку, наказали сину, щоб він не лінився варити собі обіди.
     Провівши батьків Адам тут же  став перебирати малюнки, які  зробив в своїх двох поїздках. Довго сидів і дивився на портрет Марисі, прикладав його до вуст, сміявся від щастя, що стрів своє кохання, яке подарувало йому життя. Думки знову і знову полетіли в Карпати. До кінця відпустки у нього є ще кілька днів, які по його плану він повинен використати уміло і потрібно.
    Роздуми перервав телефонний дзвінок.
    - Алло! Слухаю! – знявши трубку відповів Адам.
    - Привіт! – почув голос Аніни. – Як відпочиваєш?
    - Гарно. Провів батьків в Прибалтику.
    - Можна, я зайду до тебе. Знаходжусь недалеко. Посидимо, поспілкуємось. Згадаємо ніш похід, - радить дівчина.
    - Не можу тобі сказати,  да – у мене інші плани. Збираюсь в село.
    - Нині їдеш? – почулось здивоване.
    - Ні. Завтра, а можливо пізніше.
    - Тоді чому би нам не піти в кіно, чи просто погуляти містом.
    - Не хочеться мені нікуди йти. Є робота вдома.
    - А завтра?
    - Завтра буде завтра. Мабуть тобі потрібно піти гуляти з кимось іншим. Я не можу. Вибач, але …
    - Все зрозуміло. Ти зовсім змінився після свої поїздки в Карпати. Можливо там тобі дорогу перейшла гуцулка Ксеня? Угадала?
     - І раніше, до поїздки в Карпати я був такий же. Ми з тобою просто приятелі і … цим все сказано.
     - Я не гніваюсь. Якщо передумаєш, телефонуй.
     - До побачення, - привітно  сказав Адам, і поклав трубку.
    І тут до нього вернулись спомини побачення з Аніною. Вона його примітила на вечері в Будинку культури. Знайшла причину познайомитись, і, уже в кінці вечора запропонувала пройтись містом. Знайомство з дівчиною було гарним, можна сказати – щирим і добрим. В Аніні Адам впізнав жінку, яка своє не пропустить, добивається того, що хоче, а ще вона вродлива і розумна, працює старшим технологом на консервнім заводі, що говорить за те, що в майбутнім їй світить гарна посада. До згадки прийшло, як в Новий рік вона принесла йому в подарунок вишиту сорочку, при цьому сказала: - «Коли будеш одягати – згадуй мене». Все це було сказано так, ніби то він уже її наречений. А ще вона якось просто «затягнула» його до себе в квартиру. Здивування було те, що він не чекав бачити убранство в ній. По всьому видно – батьки дівчини живуть дуже навіть багатенько. Три кімнати і у всіх неповторні меблі, килими, картини на стінах. Кухня – виняток із винятків. Аніна пригостила його кавою, сказала мило:
    - Я у батьків одна донечка. Коли одружусь – вони мені куплять особняк.
    - І я батьків один син, тільки грошей щоб купити власний будинок для мене у них не вистачить.
     Дівчина тихо засміялась, від чого личко її стало ніби солодким, радісно-вродливим.
     Через годину Адам уже йшов додому, а в голові весь час чувся радісний сміх Аніни,  що переліковувала придане яке  готовлять їй тато з мамою до її  шлюбу. Після цього їх дружба скоротилась зовсім. Йшов час, Аніна не переставала нагадувати Адаму за себе. Вона, по телефону,  навіть вірші читала йому, перепитуючи, як вони йому подобаються. Не гнівив дівчину, знав – він їй подобається, а це уже було видно по всьому: як вона назначала йому побачення, як стрічала після роботи, або і в дорозі перед його будинком. І все говорила, що випадково, або, що він їй снився, або ж, що вона скучає за ним.
      Спішна  поїздка в Яремче, перевернула все вверх дном. Аніна зовсім відійшла з дороги Адама, ніби там її і не було. Все заполонила Марися, і тільки вона одна має право стрічати Адама там, де їй захочеться.
     Думки, думки, думки в’ються, клубочаться, згортаються саме в тому  саме в те місце, де залишилась Марися. Адам не перестає складати плани, як все у них  буде. Сама велика причина -  Марися   повинна розлучитись з Богданом. Не раз ловив себе на думці – чи вірно він робить, що любить чужу жінку.  Але тут же переконує себе – Марися призналась, що уже сама рішила розійтись з чоловіком, якого не любила,  не любить, а значить – любити не буде.
    Привівши в порядок на столі книги і блокноти, Адам зупинив погляд на старому щоденнику. Перегорнув  сторінку, усміхнувся – він почав вести його з 10-го класу, коли зрозумів, що любить дівчину з 9-го, яка прийшла вчитись в їх школу з початку вересня. Звати дівчину – Дана. Тоненька, вродлива, з двома тугими косичками, з великими карими очима, в яких вкрапилися зелені відтінки. Коси у неї каштанового кольору, з відблиском срібла. Він таких кіс ніколи раніше не бачив. Зустрів її в перший день занять, на великій перерві. Вона стояла в коридорі, розглядала розклад уроків, усміхаючись сама собі. Глянув – затримався. Прослідив, куди  піде і … зрозумів, вона учениця 9-го «А» класу. З тих пір він став приглядатись до неї, і, навіть познайомився. Коли узнав, що живе в кварталі від нього – все помінялось. Часто, ідучи в школу коротив кроки, знав – Дана буде йти тут, а він її  здибає. Так воно і було. Незабаром вони стали друзями, і те, що дівчина прийняла його відношення до себе, сміялось щастям. А скоро Дана ходила з Адамом поруч, весело розказувала, як живе, чим займається, хто в неї батьки і т.д. Про те, що Адам приятелює з дівчиною по імені Дана, батьки узнали від нього самого. Її світлина розказала матері і батькові за ласкаві почуття сина, що приходить в 17 років: світлим, добрим, поривчатим в сміливих справах, в признанні, що він уже стає дорослим, в його серці проросли квіти кохання.  Новий рік Адам провів з Даною – вони ходили на бал з масками, і, він цей вечір запам’ятав  на все життя – тоді він вперше в житті поцілував дівчину, і цією дівчиною була Дана.
    Навчання в школі несло Адаму багато роздумів. Знав, поїде вчитись в Харків, а Даночка обіцяла писати довгі листи. Так і сталось. Коли  почав привикати до великого сильного міста, йому весь час хотілось вирватись звідти, і … бігом бігти в Вінницю, де жде його любовний напій дуже милої і чудової дівчини з 10-го класу. Та сила волі, роздуми і плани робили своє. Дані він писав листи, слав телеграми, а під  Новий рік приїхав до батьків, зустрівся з дівчиною, з друзями, товаришами і … відчув – він уже хоче їхати назад, де так цікаво вчитись, і де уже маються свої плани і товариші по навчанню.
    Літні канікули повели Адама в коло друзів, які приїхали в Вінницю з других міст, де вони навчаються. Саме тоді він зрозумів, що Дана вже не така, як була рік назад. Вона стала більш дорослою, у неї появились планування на навчання в Києві, де її чекає фах, до якого горнуться її надії. Дана з дитинства прямувала бути художником по жіночому одязі. В 10-му класі прийняла участь в виставці мод в Вінниці, і посіла 3-те місце. При зустрічі Даночка зраділа, дивилась на Адама великими повними радості очима.
      Як трапилось, що вони почали менше зустрічатись, любитись, горнутись думками і планами в майбуття – він не примітив. Просто, Дана стала для нього солодкою згадкою юності. І ця солодка згадка приблизила його нині до світлини, де Даночка стоїть з книгами у руках, і дивиться на нього веселим поглядом. Він ще писав їй мальовничі листи, але рідко, і якось просто, не приближаючи їх думки в одне ціле.
    До слуху Адама долетів чийсь високий чоловічий голос, хтось витягував пісню, та не попадав в ритм, викрикував якесь незрозуміле і смішне. Усміхнувшись, зрозумів – це Василь Таранов іде додому, після роботи, не поминувши пивну, яка находиться на розі  вулиці. Виглянув у вікно, примітив, як тітка Варвара, про щось толкує Василю, а він, ще дужче тягне мелодію, весело озираючись, хто його слухає.
    Перегорнувши  кілька сторінок щоденника, знайшов записане, коли приїхав до батьків в червні місяці, після закінчення другого курсу, і зразу же рішив їхати до тітки Марії в Чернігів. Саме тоді, в той же рік він з товаришем пізніше  їздив в Одесу. В Чернігові він випадково познайомився з красунею Тодорою – співачкою і майбутньою артисткою. Якби хто запитав його, чи закохався він в Тоду – не відповів би чітко, чого і навіщо  було  побачення з тою, яка привертала увагу багатьох молодих чоловіків. Юних хлопців вона не признавала. У неї було своє бачення життя. Тодорі виповнилось 19 років, навчалась в Києві, зате, мала свій план на майбуття, в якому вона уже ніби купалась. А тут приїзд Адама колихнув план Тоди. Зустрілись три рази, і всі три рази – вона тулилась до нього з питанням – чи стане він писати їй листи. Обіцяв не забути, а відносно листів – промовчав.
    І знову, знову, і знову щоденник поповнює згадки минулих літ. В Харкові він дружив з дівчатами так, як це буває у студентів. Зиркнула якась красуня на нього, відчув оплеск її думок, привітав, запросив в кіно, на танці. А через деякий час чи то він сам, чи красуня  не прийшли на побачення, і  … все починалось з того самого мотиву – іншого  милого погляду, в якому сміявся поклик дружби і змови для зустрічі. Ні одна дівчина не зацікавила його для утворення сім’ї. Згоден – були гарні дівчата, веселі, добрі, розумні, та якось все приходило до того, що вони розходились як добрі знайомі.
    Порившись в записках, Адам затримав погляд на невеликому начерку будинку, з гарним входом в нього і великими вікнами, за якими, в ту пору, коли він зробив цей малюнок, жила привітна молода жінка, що частенько задивлялась на нього, коли він бував в театрі. Зрозумів, жінка любить театр, можливо мала, чи має якесь відношення до нього. Прийшов час і Адам познайомився з нею, вона же мило сказала, що її звуть Аделя. На вигляд їй двадцять шість років, мешканка Харкова, працівник міського Культурного відділу. Цим самим, він зрозумів, що Ада має відношення до театру. Через три дні вона розшукала телефон, по якому могла зателефонувати Адаму і  … запросити його на літературний вечір з презентацією  нової книги молодого поета. Він прийшов вчасно, як вони з Аделею домовились. Далі зустрічі збільшились, та … все це було якось дивно і невідомо, до чого ці побачення  приведуть. А коли Адам зрозумів, що Ада почті сказала, що він може переїхати жити до неї – трішки ніби й злякався. Не зразу відказав, дав зрозуміти, що подумає. Тільки думки обірвались різко – не повинен він це робити, Аделя не для нього, у них різні бачення життя і різні позиції відносно сімейного побуту.
   … За роздумами біля книг і щоденників кудись тихо і поважно йшов час. Небесне  світило направило себе в сторону заходу. Воно ще гарно пригрівало, та уже його промінці зменшувались, давали зрозуміти – юна вечірня пора прямує сюди, радить людям готовитись до спілого вечір’я.
    Адам включив телевізор, прислуховуючись до новин світу, який вів журналіст Вінниці. З від’їздом батьків  створив для себе розклад: куди і коли йти, їхати, зустрічатись з друзями, бути дома. Згадка вирієм майнула до Михайла. З того часу, як Адам прибув в Вінницю, він один тільки раз зателефонував Михасю, сповістив, що йде в похід, а тут … похід позаду, вільних годин багатенько, не мішало би зустрітись.
    - Я буду з Саною, так звати мою дівчиноньку, - весело наголосив товариш.
    - А я буду один. Пропоную зустрітись біля входу в парк, - запропонував Михайло. – Рівно о сьомій годині вечора.
    - Тоді до зустрічі.
    Сана, дівчина Михайла гарненька блондинка, з сірими очима, і приємною усмішкою. Зразу же при зустрічі сказала виразно: - «Я тебе таким і уявляла, коли мені за вашу дружбу розповів Міша».
    - А мені тебе він не описав. Сказав – красуня і … все.
    Адам примітив, що Сана з тих дівчат, які стають гарними дружинами,  бо з перших же розмов, дівчина повела спілкування в сторону надійності дружби, гарних відносин, чуйних поривів життя.
     Три години Адам з Михасем і його дівчинонькою гуляли містом, з заходом в кафе, побували на концерті, який проходив біля Будинку культури, навіть мали зустріч з товаришем Михайла, з яким працює.
    Дома, перебираючи в пам’яті зустріч з друзями, Адам залишився задоволеним, подумав: - «Гарне буде подружжя Михася з Саною. Вона стане йому вірною дружиною, народить дітей, а їх будинок буде завжди
приємним для гостей. А ще вона, з великої і поважної родини, бо говорила про своїх родичів з любов’ю і похвалою».
    Новий день приніс Адаму новини -  Максим, товариша по школі, запропонував зустрітись в сквері, недалеко центра.
    Максим прийшов не один, з дівчиною, яку звати Олеся, додав, що вони працюють разом в типографії. Адам усміхнувся, гадав зустріч з Михайлом і Саною, а тут інший приятель теж ходить з дівчинонькою, яка показалась йому щирою,  приємною, з характерними рисами подолянки, добрими поглядами і веселою вродою.
    - Пропоную піти в кафе. Посидимо за чашкою чаю, поговоримо, а звідти зайдемо в парк, там часто можна знайти знайомих, - веде розклад  зустрічі Максим.
    - Не погані плани, - усміхнувся Адам, і,  глянувши на Лесю, яка навіть зашарілась мовою друга, запевнив: - Знайомство продовжується.
     Через дві години,  гурт знайомих збільшився. Максим, звернувся до Семена, товариша, що давненько проривається в астрономію, хоч за фахом він інженер-електрик - та йому завжди відомо, що появилось нового в висоті науки, яка зв’язана з небом.
    - Багато є нового. Я не тільки цікавлюсь астрономією – хочу міняти  свій фах, на біолога - веде розмову Семен, - і, озирнувшись кудись в нескінчені простори неба над містом, запевнив: - Так мені іноді хочеться політати там, де зіркові порядки, де туманності і … велич космічних загадок.   
    - Це твої думки, чи …? – допитується Олеся.
    - Такого хочеться всім вченим. Як вам таке, що фізика і біологія ідуть поряд, взявшись за руки. Або – математика і поезія – з одного роду. Можна привести сотні цікавих наукових пізнань, які переплелися в однім ланцюжку, - мовить хлопець, і, весело зиркнувши в бік шумної вулиці, промовив, з цікавістю: - Сандро Оттоленгі сказав, що за одну космічну хвилинку щезла одна велика група тварин, а саме – динозаврів. Як вам таке дослідження?
    - Щоб сказати щось доцільне, розумне і значиме – в моїй голові не вміщається величина тої хвилиночки, за яку ти згадав, - зупинившись,  заговорив Адам.
    - То-то і є. А як вам таке, що вино це сам перед ліки. Не вірите - пошукайте в книгах біографію Флягера, що жив у Львові в 1866 року, - уперто веде розмову Семен.
    - Нам за тобою не угнатись, - вступає в розмову Леонід, молодий чоловік, працівник обласного відділу науковців міста. – Я теж багато читаю, пишу статті, приймаю участь в конференціях. За Флягера знаю, та ось що я  вам хочу сказати, друзі мої. Всі ви маєте вищу освіту, підготовлені до праці, але не все може знати чоловік, коли він, як кажуть – вариться в своїм соку. Ми нині тут  зустрілись не по плану, спілкуємось, а наші клітки в цей час обмінюються інформацією, яку ми отримуємо. Це не чудо. Це є наука, яку людина розширяє. Кожен день, в ній щось осідає нове. Не відкладайте на потім, цікавтесь науковими дослідженнями, і вам буде легше сприймати життя.
    Адам враз навіть укоротив кроки, кинув погляд в простір, який світлими плямами пробивався через віти дерев, робив парк краплинами світлого і темного відтінку. Згадав, як тато не так давно розказав, що вихри Всесвіту крутяться по тому закону, як ми крутимо воду в стакані.
    - Якщо можеш, розкажи за вихри в просторах небесних, - звертається Адам до Семена.
    - Не вчений я  в цій області науки, але … дещо знаю - вихри є різні: туманності, скупчення зірок, мегасвіти і т.д.  За туманності скажу тільки те, що вони іноді розходяться, і з них появляються нові небесні системи.
    - Нам краще мати тісний зв’язок з Семеном, тоді ми зможемо через нього попадати на конференції, лекції, узнавати, щось нове в науці, - годиться Олеся.
    - Пропоную піти в заводський клуб. Там нині пройде зустріч поетів Вінниці, - втручається з своєю порадою Леонід, і, тут же звернув у бокову алею, до виходу з парку.
     … Повернувся Адам додому з веселим настроєм. З задоволенням усміхнувся, що  провів гарний вечір, - як підкреслила Леся - попав в гніздо веселих птахів. Налив чашку чаю, присів за кухонний стіл,  почав передумувати, що почув, побачив, пізнав і признав. І тут же, запитав сам себе, чого це він відстає від таких новин, які нині вів Семен. Чи то лінь переборює, чи дорослість тягне в інші сторони, чи може просто не слідить за своїм розвитком буття.
    Спокійно зайшов в свою кімнату, провів руками по відділу науково-популярних журналів і брошур на книжних полках, зупинив погляд на підшивці «Юний натураліст», розкрив, присів за стіл, розглядаючи заголовки статей, оповідань, заміток. А ось перед ним малюнок яйця,  а нижче написано, що воно значить - «Яйце – символ Світо-створення». Задумався, вникаючи в написане, що з яйця родяться почті всі організми, і тім числі – рослини.  Далі написано, що саме велике яйце у страуса, почті 2 кілограми. Є ще мікроскопічні, яких можна бачити через мікроскоп. Наука розказує - саме велике яйце було на землі, від птиці Єпиорніса, що жила на Магадаскарі. Думка побігла до Михайла, як вони з ним гарно спілкувались, узнавали один від другого цікаві новини світогляду. Далі знайшов статтю про птиць Фламінго, як вони проводять гуртами танці, після чого вибирають собі пари.
    Коли годинник на стіні вибив 23 ночі,  Адам тихо усміхнувся, перебіг думкою відстань від Вінниці до Карпат, зітхнув, побажав Марисі добрих снів, включив телевізор, і, прислухаючись до голосів співаків-артистів, заснув солодким сном. Прокинувся, зрозумів - телевізор працює, а він – спить.
     - Як добре, коли дома є батьки, - сказав сам собі. - Вони не заснуть, поки не узнають, чим займається син. – А тут він міцно і солодко заснув, а глибока північ сміється в кулак, що приспала ще одного земляна  при телевізорі.
     Проснувшись ранком, Адам зразу же подумав: - «Потрібно зустрітись з тітонькою Онисею». Полинув в минуле, коли вона приходила до батьків, просила, щоб вони дозволили забрати до себе Адама, а йому тоді було сім років, щоб піти з ним в ліс по губи. Там вона ніби перетворювалась в лісника, вела розмови – а йому здавалось, що тітку слухали: дерева, кущі, поляни, птиці і лісні звірі. Тіточка за фахом працівник математики, то б то, бухгалтер, плановик, економіст. У неї за плечима вища освіта, багато років цифрами вела працю робітників різних підприємств. Коли він вчився  в сьомому класі – Онися Платонівна. придивлялась до нього, вивчаючи те, до чого він тягнувся. Вивела лінію – Адам буде інженером. Склад розуму у нього такий, що все бачить через призму техніки. Так і сталось. Саме тоді, коли він закінчував навчання, тітка, ще пильніше, вивчала його, чекала – як він сам знайде собі місце для праці. Сміялась з задоволенням, що Адам похожий на її рід, бо саме такі в її сімействі були чоловіки.
     Думки за Онисю перервав шум в коридорі, це сусідка Поліна Василівна вела розмову з донькою, яка йшла на роботу.
    - Доброго ранку, - звернувся Адам до портрета Марисі. - Я скучаю за тобою. Ти мені видишся скрізь. З приїздом додому підганяю дні, які нас обнімуть і поцілують.
   Чи то насправді було, чи йому здалось, личко Марисі на портреті  тихесенько усміхнулось. На душі стало легко, ніжно, привітно. Він поцілував портрет, пообіцяв:
    - Я люблю тебе, кохана дівчинонько, і вірю, що і ти любиш мене.
    І відкритого  вікна уже чувся містечковий  гуркіт, то ввійшли виконувати  свої обов’язки тролейбуси, автобуси, різні машини, та ще й людська мова згуртовувалась, і  мелодійним хвильками поступово вливалась в одне ціле, а саме в говір міста. Саме так, по розумінню Адама, - можна узнати, чим  і як воно живе і діє.
    Чашка чаю з бутербродом,  і хороший настрій привели і посадили Адама за столиком в кухні. Радіо вело новини дня. У сусідки за стіною чувся веселий голос її чоловіка, як каже мама – гласного і доброго; а думки знову і знову кружляли в будинку тітки Онисі, з якою зв’язує все його життя. Скільки пам’ятає, у мешканні тітоньки жили якісь люди: чи то хтось з родичів, знайомих, товаришів, друзів, чи можливо зовсім не знайомі їй земляни, та життя спіткало їх, і вони … випадково знайомились з нею, і змогли там знайти притулок. Доброта жінки  така висока і правдива в її розумінні, що диву дивуєшся. Будинок вона побудувала з своїм чоловіком. Він міський – вона - донька керівника села.  Як все  стало, що вони пізнали один одного, і сплели один шлюбний вінок, мало хто знає, та то було давненько. Онисі нині біля семи-десяти років, та виглядить вона гарно, як каже мама – молодиця в соку. Із розмов знає - батечко Онисі мріяв бачити донечку вчителькою. Роки були важкі, та … настирність дівчини  робила свою справу. Ось тільки  не пішла вчитись на вчительку, а рішила стати бухгалтером. Саме там, в тому учбовому закладі вона стріла свого Юхима – міського хлопця. В пригороднім районі міста у нього мався невеликий будиночок - пам'ять від дідуся. Саме там, Онися і Юхим заклали фундамент гарного жилого приміщення на дві квартири, з різними входами. Біля будинку росло кілька фруктових дерев,  усміхались грядки землі, і тут же мешкала ласкава згода молодих господарів цього куточка. На питання до Онисі, навіщо було будувати в однім приміщенні дві квартири, відповідала, що мали на увазі жити з ким-небудь з дітей, яких вони чекали. Та щастя буває різним. Воно звели два люблячих серця, та не дало їм потомства. Хто знає, можливо і були би діти, якби не війна 1941 року. Тоді Онисі виповнилось тридцять, ще не стара жінка, але … Юхим з війни не вернувся. Чорна печаль присіла в її серці на все життя.
    - Зоня! – почулось голосне з двору, хтось неспокійно кликав когось по імені, з інтонацією радості.
    Адам виглянув в вікно, побачив моложавого чоловіка, який вдивлявся на шостий поверх, неспокійно перекладаючи на плечах сумку. Усміхнувся, подумав, якщо отаке би побачила тітка Онися, вона би не відійшла від вікна, дивилась би, чим можна допомогти чоловікові, скоріше всього чужому,  що приїхав комусь у гості.
    І тут же радісна думка завилась знову біля будинку тіточки Онисі.  Працювала вона довгі роки головним бухгалтером в великім  підприємстві міста, потім  її перевели в один інститут, де вона, як твердить мама, навела порядок, який існує до цього часу. Коли  хтіла вийти на пенсію, не відпустили. Ось тільки недавно, тітка стала настояною пенсіонеркою, та і те не зовсім – її частенько викликають на роботу колишні  начальники, директора, де вона трудилась.
    Перед тим, як їхати в Яремче, мама сказала, ніби то Онися робить ремонт. Який ремонт Адам не запитав, знає, тітка затіяла його не даремно. І ось сьогодні він рішив поїхати до неї, але спочатку надумав зателефонувати.
     - Хто на телефоні? – міняючи голос запитав Адам Онисю.
     - Я, – відповіла жінка, і, весело засміялась.
     - А це я, - в  тон тітці заговорив Адам.
     - Прибув з походу?
     - Прибув. Збираюсь до тебе. Можна?
     - Не те, що можна, дуже потрібно.
    Онися зустріла Адама біля хвірточки. На грядці цвіли настурції, дзвіночки, голубі і сині ромашки, і ще якісь квіти, назви яких він не знав.
    Обіймаючи тітку  подумав, коли вона встигає все робити. Скільки себе пам’ятає – в  її будинку був завжди повний порядок, від  полу до стелі. Нині цей порядок не змінився.
    - В їдальню підеш? Батьки в відпустці – в твоїй кухні не багато готової їжі, - весело веде мову тіточка.
     Кімната, яку тітка називає їдальнею – одна стіна вся, знизу до стелі в полках, на яких вміщені десятки цікавих речей – від кольорових камінців, різних корінців з дерева, речей  з глини, фарфору, стекла і слюди. 
    - Сідай, де тобі подобається. У мене струдлі і хороший чай. Якщо хочеш, можу вгостити супчиком. Є ще ковбаса, яку я називаю – ДЕРЖАВНОЮ. Не люблю я такі ковбаси, краще м'ясо піджарене в духовці. Вірно кажу? – звертається до Адама жінка.
    - Все вірно.
    - А мені сни сняться дивовижні, і голоси чую моїх рідних. В квітні місяці  йшла з міста, і … почула голос свого чоловіка. Він сказав, щоб я прибрала будинок, будуть у мене якісь зміни доброго почину. Місяць назад – сон бачила – ти несеш оберемок квітів якійсь незнайомій дівчині, а Хтось мені тихо і лагідно каже, що ти йдеш до шлюбу. Довго думала над цим сном, і … прийшла до висновку, що так воно і буде.
    - Що буде? - питається Адам.
    - Весілля. У тебе буде весілля. Я готовлю тобі подарок. Не кивай так головою. Я знаю, що роблю. В осінь у твоїм житті буде сімейна згода. Хто вона, та твоя наречена – не знаю, але … вона уже йде небесними стежками. А це дуже багато значить - іти небесними стежечками до шлюбу.
    Адам насилу всидів на стільці, при таких словах тітки. Хтів щось сказати, та  Онися присунула йому миску з млинцями, сказала:
    - Я їх печу так, як пекла моя бабуня.
    -  І матуся так готовить.
    - Рід наш великий, добрий, людяний, привітний. Без цих якісних рис, ми би були зовсім іншими.
     - А найбільше ти ввібрала в себе те, що перелікувала. Від  тебе всі ми потихенько вчимося жити так, як молитву читаємо.
    - Гарно сказав за молитву. Наші дідусі і бабусі молились там, де їх заставав ранок чи вечір. Дідуньо, той молився до неба. Стане у подвір’ї і … веде молитву від душі і серця. Бабуня – та ставала на коліна. Складе руки, вуста шепчуть слова молитви, але якої – я не знала, бо вона тихо молилась, казала, що так потрібно молитись тоді, коли ти в Небі з Богом.
    - А ти як молишся? – запитав Адам Онисю.
    - По різному. Іноді тихо, іноді в повний голос, іноді … про себе.
    - В роки, коли закривали церкви,  молилась?
    - Молилась. Дуже гарно молилась за тих, хто цей закон видав, аби Бог простив їм гріхи, вони не знали, що роблять.   
    - Нині другі часи настали. Мій товариш по інституту, не пішов працювати по фаху – знайшов стежку до Бога. Тепер він уже служить в церкві.
    - Не дивно. Моєї сусідки донька – пішла в монастир. Нині вона уже монашка.
    - У неї щось трапилось в житті, чи … може це так їй назначено? 
    - Мабуть назначено.
    - А ти як думаєш одружуватись, через ЗАГС, чи … може ще й в церкві повінчаєтесь?
    - Хто тобі сказав, що я женюсь?
    - Відчула серцем і душею, що так воно буде. Нині, по тобі бачу – є у тебе уже наречена. Хочеш розкажи, не хочеш – я почекаю два, три місяці, коли ти скажеш майбутній дружині завітні слова про сімейне гніздечко.
    - Слухаю, і думаю, може ти пророкуєш?
    - Давай перейдемо на тему, що наш рід повинен поповнитись діточками. А значить, повинна родитись сімейна пара. У колі родинних зв’язків, один ти не одружений. Признаюсь, хочеться мені бути прабабкою. Роки маю не малі. Хто може знати, як воно буде далі. Живу я, як знатна пані, в двох квартирах.  Шість місяців жили тут двоє молодих людей – племінники моєї  подруги. Коли їм було дуже трудно – я сама запросила пожити у мене. Нині вони уже мають квартирку, купили з старих фондів. Та то, лише б зачепитись. Помаленьку, потихеньку зроблять там ремонт, стануть господарями  свого житла.  Нині не стала здавати мешкання. Живу не погано. Маю пенсію, іноді добавок – мене запрошують попрацювати в літні місяці, знов таки грошова добавка. Тепер зробила невеликий ремонт. Щоб було свіжо і чисто. Все те, про що думаю  повинно збутись. Бажалось би, щоб в нинішні роки я знала, відала і відчувала, аби отут, в моїм вишневім будиночку, я його так називаю, бо в нім завжди пахне вишнею, яку дуже любив мій чоловік, жила близька мені по духу і настрою сімейна пара.
     Онися присіла поруч Адама, поклала руку йому на плече, зітхнула, усміхнулась, сказала: - Одружуйся, і переходь жити до мене. У мене буде  вам - вільно. Вам три кімнати – мені дві. Так воно колись планувалось, коли з Юхимом закладали фундамент житла. Та … не родились у нас діти… Зате діти є у моїх рідних. Кажуть люди - родину потрібно любити більше всього на світі.
… Вертався Адам додому від тітки Онисі задумливим, усміхненим і здивованим.  Ніколи не було в його думках, що тіточка так поступить. Як не кажи – вона тітка його матері, йому виходить бабусею, та із-за дуже живого характеру, моложавості та ще й від того, що такі як вона люди бережуть родинні зав’язки, як кажуть – збирають до купи корінчики рідні, в’яжуть життьові вінки, від яких пахне щастям і буттям земним.
   Дома Адам відпочивав не довго. Сергій Брунько нагадав йому по телефону, щоб він завітав до нього на день народження.
    - Дякую щиро за запрошення.  Вернусь з села, куди я їду на кілька днів, стрінемось на твоїм святі.
    Передивляючись книжний шкап Адам примітив атлас. Розгорнув, став шукати Карпати, а коли знайшов – приклав долоню до малюнку, де була зображена гора Говерла, а внизу гурт людей, які дивились в напрямку струмка і палатки біля нього.
    До думки прийшла знову Марися, з її усміхненим поглядом, коли  вперше зустріла його, в день, як він зблудив, та все це  стало святом  Кохання, яке він знайшов в дівчині, що пригостила його диким гірським Карпатським медом.
    По плану – поїздка до дідуся і бабусі  розрахована на наступні дні, якраз тоді, коли у нього ще тягнеться відпустка.
     Дорога в село зайняла небагато часу. Крокуючи до садиби рідних  – вів думку, складав настрій, як тут проведе кілька днів.
   - Хто є дома, а кого немає – обізвіться, - йдучи через подвір’я,  заговорив весело Адам.    
    - Я знала, що ти сьогодні приїдеш. З рук все падало.  - виходить на зустріч    бабуся.   
    - Не їхав – летів. Де дідуньо? – обнімаючи бабку, питається Адам.
    - Через хвилин двадцять прийде. До Миронича пішов. Поніс  якийсь вінтик для машини. 
    - У вас все в тишині і благословенні, - присідає на лавку внук, придивляється до кущу жасмину, який білим маревом розцвів, радує світ і людей в нім.
    - Село, є село. В нім із далекого минулого до нашого часу живе щось своє: мінливе, справедливе, неповторне і … щасливе. А якщо все зібрати в одне – то це і є тиша і благословення від Господа нашого небесного, - каже бабуся, і, махнувши рукою в вишину неба, усміхаючись, веде далі мову, в якій по розумінню Адама,  зійшлося Боже і Чоловіче.
    -  Сільський чоловік живе розумом який йому дав Бог, а ще тим, що він дуже вільний в своїх проявах життя.
    - Мудрість  відрізняється від розуму тим, що вона шукає не нові істини, а дорогу до щастя. Тому всі Богині Мудрості – жінки. Вони не  відали як і куди  іти, зате йшли настирно і … добивалися свого, - доводить своє бабка.
    - У вас завжди шукаю істину, яка править буттям. І зірки на небі другі. Над містом вони не такі грайливі. А над селом – це щось особисте. Згадай, як ти  розказувала мені казки, про зірок, що спускались до людей. Не чув  ніколи ні від одного розумного мешканця міста, щоб  зіроньки небесні приходили до  міських людей, і не тільки приходили, але й лишались на деякий час жити.
   - Я і нині можу тобі розказати дещо взяте з Небес.
   - Вечором будемо наглядати Чумацький шлях. Ніде і ніколи не бачив його таким, як тут у вас. Відчуття, що ти ніби уже там, де йдуть чумаки за возами, везуть сіль в свої села. Чудно все. Ніде не знайти такої повісті про цей зірний шлях, як в Україні.
    - Сама дивуюсь казкам і повістям складені народом. Немає ні одного письменника, який би не торкався народного таланту.
   - А як тобі Гоголь? – питається Адам.
   - Геній. Але і тут є доля народного творчого нахилу. Він зібрав до купи те, що було розрізнено. Його талант – зробив своє.
    - Хто їде дорогою? – питається внук.
    - Іван Задонський. Ти знаєш його. Не покидає свого коника, якого виростив з дитинства. Коли лоша народилось, люди побачили, що воно немічне, хворе, не може стояти. Пророкували йому Омегу.  Та Іван тихо і спокійно взяв лоша на руки, поніс в конюшню. А під вечір поклав його на воза, запріг кобилку, його матінку, і  … поїхав додому. Так кобила і її немовля жило при будинку сім’ї Задонського. І що ти думаєш? Лоша не тільки видужало, воно стало переганяти в рості своїх друзів. Так і виріс коник в шопі Івана. Далі  … його доля склалась так, що коник, а його звати  Орликом, все життя іде поруч з своїм господарем. Давно у нас не їздять на конях. Є дві пари, що доживають свій вік. А відносно Орлика, тут справа інша. Його керівниками села подарований Івану Задонському. Живе кінь в його хазяйстві. Виконують різні роботи разом: Іван і Орлик.
    - Я знаю Івана Михайловича, але цієї  його історії не чув.
    - Не прийшлось розказати, -  мовить бабуся, зиркаючи на хвіртку.
    - Якось мені прийшла в голову думка: можливо потрібно внести поправку в історію села, щоб люди, які  мають освіту,  в вигляді вчителів, чи когось іншого розумного і талановитого, писали в особливу книгу історію людей, які живуть в своїм селі. Записували туди все, що цінного і цікавого проходить. Наприклад: історія Орлика, чи скажімо – повість про тітку Маланку, твою подругу. Таку жінку як вона – потрібно ще добре пошукати. Як тільки приїжджаю – вона тут як тут. Знає, що чекаю її, і як би там не було – в мені вона бачить свого слухача, - говорить Адам, придивляючись, як курочка потихенько підходить все ближче, прислуховується до розмови хазяйки з внуком.
    - Не погана і розумна у тебе думка. Та … не знаю, як її сприймуть люди. Історію села беруть від документів Сільської Ради, правління радгоспу, або колгоспу, та ще й з деяких документів школи і т.п. В кількох рядках можна сказати за село те, що тут було виняткове, - з маленьким сумом  каже бабка.
    - Здається, дідусь іде, - встає з лавки Адам. – Чую розмову його з сусідом.
    - Я теж чую.
    Через хвилинку в хвіртці появляється господар обійстя, з своїм товаришем, Кирилом. 
     - У нас  гості, - весело говорить господар. – Внучок прибув. Рад, дуже радий зустрічі. Чекали. Виглядали. Час прийшов і ти уже тут, - мовить лагідно дідусь, цілуючи внука в голову, гладить по плечах.
    - Знаю ваше чекання, - втручається в розмову дядько Кирило, - сам частенько виглядаю свої діточок.
    - А у мене смачні пиріжечки готові, - сміється бабуня. – Саме такі, як ви любите. То сідайте до столу, а я тим часом винесу з кухні  страви.
    - Тоді і я скажу своє слово, - відкриває сумку Адам. – З Карпатського краю привіз вам вишитий гуцульським узором рушник. Є в нім щось  від нашого Поділля. Але … більша частина – відбиток життя гуцулів. З Вінниці вам калач, ковбаска і плавлений сир. А ще великій привіт від моїх батьків. Вони уже три дні як знаходяться в Прибалтиці. Просто повезло їм. Путівки попались під руку.
    - Щасти, їм Боже, -  каже бабка, і, згорнувши докупи радість, йде в оселю, несучи в оберемку дарунки внука.
    - Кирило, - звертається хазяїн подвір’я  Олекса Маркович, до друга. – Розкажи нам  сьогодні щось з твого життєвого минулого. Ти  мастак вести такі розмови, ніби книгу читаєш.
    - Давненько хотів  знати, що значить древнє слово ДОРОГА, - присідаючи на лавку, злегка замріявшись мовить гість, -  Подумав і … прийшов до висновку сам. Правда, давно це було, бабуся розказувала, що з дорогою в людини зв’язано дуже всього багато. Земна дорога – це сам перед те, що вона розтинає дві частини чогось. Здавну дорогу шанували і … поклонялись їй. Перед тим, як рушити кудись – говорили за неї - якою вона буде у того, хто по ній піде – не відомо. То ж згадували легким словом, ніби молитву читали. Дороги є різні, від Дороги життя, до доріжки від воріт до входу в будинок. І як тільки її не називали. Місячна доріжка на воді, місячна доріжка по Землі, місячна небесна доріженька в просторі. Є ще дорога роздумів, яка має особливу силу. Дорога з дому і…  додому. Люди кажуть, що дорога додому коротше, чим з дому. Люблю вираз – Сонячна дорога. В ній все тепле і пригоже. Мій дідусь казав про Сонячну дорогу з пошаною, ввічливо і продуктивно, то б то, вона має властивість життя. Гляньте в минуле, як наш Зірний шлях в просторах неба назвали люди? Вірно - Чумацький шлях, що є Чумацька дорога. Коли був молодим, мама казала: - «Синку, шукай собі дорогу до дівчини через серце». Як то можна шукати дорогу через серце вона не сказала, а все це мало велике значення, щоб іти до дівчиноньки доріжкою кохання, а значить, сердечною доріжкою. Дуже важні дороги людини, це сам перед ДОРОГИ життя. Вони ніколи не бувають рівними. Є гарна поговірка: -«Йди дорогою життя, не озирайся назад, де були вибоїни і горби. Розумно рівняй собі свою доріженьку, і жити стане легше».
    З хати вийшла хазяйка, зупинилась, прислухалась до розмови гостя, сказала, мов внесла щось потрібне для буття:
    - Чую, що ведете мову про дорогу. Дорога починається з першого кроку дитини.
    - Ганно Пилипівна, я такого вислову не чув, - усміхається Кирило.   
    - Мені ще подобається прислів’я: - Одинокому дорога дуже довга.
    - А мене тягне розказати щось загадкою. Послухайте: - «Тягнеться нитка, а в клубок не змотаєш», - хитає голово Олекса Маркович, і, тут же добавляє: - «Йде від села до села, а з місяця не зрушить».
    - Моя сьогочасна дорога від кухні до столу на дворі, теж має своє значення, - ставить на стіл миски з їжею жінка, і, тихо додає: - «Кожна дорога – до мудрості дорога».
    - Можна скажу і я щось про дорогу, - відзивається Адам. – «Новою дорогою іди, а стару не забувай».
    - Ось і поговорили про суть і значення дороги життя, - каже Олекса Маркович, і, кинувши погляд в сторону дороги за ворітьми, привітно тягне  слова. – Наше життя проходить швидко, так швидко, ніби спішить кудись, де його щось чекає дуже цінне. Якось зайшов у бібліотеку, а Женя, завідуюча, подає книжечку, каже ввічливо: - «Прочитайте в голос оці рядки вірша». Не відказався, став читати, та так, ніби говорив  з сцени.  Послухайте. Вірш переписав  в блокнот. Називається він – «Далеке-близьке».
                Перебираю день за днем
                Прожиті роки,
                Неначе граюся з вогнем
                Чи йду в пророки.
                Ловлю руками сонця жар,
                Радію й плачу,
                Край неба спалахи стожар
                Здалека бачу.
                Зірву вишневий першоцвіт
                Навпіл з журбою,
                Скажу усім на цілий світ,
                Що я з тобою…
    І далі вірш закінчується такими словами:
              …Уже не граюся з вогнем,
                Не йду в пророки,
                Перебираю день за днем
                Прожиті роки…
    За столом присіла тиша, та тиша, яка буває не так часто, в котрій всілись і легесенько гойдаються звуки від розмов, від настрою, від земного буття.
    - Гарно послухали ми Олексу, мого ненаглядного чоловіка, який все життя носить словам любові мені вірші. Я щаслива, що він у мене поетична людина. В нього навіть погляд романтика, де втілились ласкаві згоди, солодкі розмови, щирі дії, - веде розмову хазяйка, поглядаючи на внука, задуманого і усміхненого.
     - Моя дружина часто згадує наші з нею стежечки до шлюбу. А були вони довгими, бо коли мені виповнилось 22 роки, моя зозуленька мала всього 16 літ. Прийшлось мені чекати її довгенько , - розказує Кирило, і, ковтнувши узвар з ягід, хитнув задоволено головою, сказав смачно, привітно: - Пироги вдались у тебе Ганнусю на славу.
    - Дякую. А за хороші слова  прочитаю  я вам вірш, це ніби відгук на ваші слова.
                Місяць перекинув кладку через річку,
                Потайки із неба серед тиші ночі.
                Молоді вербиці заплітає стрічку,
                Зазирає лагідно в зеленоваті очі.
                Стелиться барвінком, стан гнучкий малює
                Золотими барвами ніжно по воді.
                Наче хлопець дівчину лагідно цілує,
                А верба соромиться – роки молоді.
                Десь під ранок місяць далі помандрує
                І свого кохання замете сліди,
                Кладку через річку в ревнощах зруйнує,
                Щоб ніхто, крім нього, не ходив сюди. 
    Адам слухав розмови розбавлені віршами, думав, що не було такого разу, аби він буваючи тут, не слухав поезії з вуст бабки, чи дідуся. А бабуся, як нічого ніби й не було, засміялась, мовила лагідно:
    - В журналах вичитала красоту цього віршового твору. Буває - нічого не хочеться робити – душа тягне в світи лірики, бо, коли була молодою, вела зошит з віршами, який  все життя нагадує юність і кохання. Хочу звернутись до внука: - «В тебе нині в очах питання, як далі жити. А ти живи так, як серце підказує».
    - Я так і роблю, - годиться Адам. – За своє щастя потрібно боротись, не кулаками, а … коханням.
    - Якщо в твоїм житті появилась людина, з якою ти забуваєш минуле, значить ця людина твоє майбутнє, - задумливо мовив гість.
    - Жаль, що неможливо обійматись через відстань, -  каже хазяйка, і, злегка розтягуючи мову, показує поглядом на яблуню: - Там присіла велика кольорова пташка. Вона частенько прилітає в наш садок. Сидить, слухає, щось мудрує. А ластівки селяться у нашім хліві сімейно. Уже чотири гніздечка збудували. Весною замісила глину, поруч заміса поклала пір'я, вату і клоччя, ніби підказала пташечкам, щоб скоріш справляли новосілля. Допомагаємо одне одному. З віку в вік так було, є і буде.
    - Коли ми  з дружиною мали  уже своє обійстя - ви з Олексою подружились, - пішов в згадку Кирило. Через рік у вас  народилась донечка, а я дивився на неї і впізнавав ваші обличчя.
    - А все почалось з того, що я закінчивши технікум, подалась в інститут, та якраз в ту пору  мене знайшло кохання. Велике, сміливе, чуйне. Курс навчання  був позаду – я уже дала слово Олексі вийти за нього заміж. Прийшлось вчитись заочно. В 39 –ому, перед війною я уже була мамою. Тішились ми дитинкою, а вона, наше сонечко в дев’ять місяців уже бігала. Навколо люди вели балачки про війну. Страшно ставало. 
    - Той період знаю і я дуже добре. Механізатор, значить танкіст, - нюхає листочок м’яти, Кирило, яка веселим кущиком зросла заразу же за лавкою біля столу, - Коли почалась війна, в перші дні ми з Олексою були в строю. Розділили нас в райцентрі. Він – садовод, я уже спілий водій машин. Настрій був смілий, бойовий. Не падали духом солдати, раз війна, потрібно захищати батьківщину.
    - Як тільки Кирило сів в інший потяг, я зрозумів – ми з ним скоро не зустрінемось. Коли мене ранило перший раз, і я попав в госпіталь - саме там один солдат сказав, що він знає Кирила - в одній роті служать. Радість пройшлась по всім тілу – друг живий і здоровий, - усміхнено розказує Олекса Маркович.
    - А ми вас тут чекали. Ой, як чекали! Тоді в селі стояло головне  питання з школою. Програму минулих років викинули, вчили тільки мови, арифметики, ботаніки і дещо з історії. Нас було шість вчительок, бо наші чоловіки пішли на фронт. Книг було мало. В основному задавали уроки додому, письмові. Як би не було – школа діяла, скажемо на половину, - підливає в чашки компот Ганна, і, усміхнувшись, додає: - Згадала, як ми з Мариною підготовили вечір Нового року. Діти читали вірші, танцювали, сміялись. Нам було добре, хоч війна, а дітям потрібно подарували трішечки щастя.
    - На фронті у нас теж проявлялись свого роду артисти, поети, художники. Один молодий лейтенант в перерві між боями читав вірші. До нас в частину, де служив, не часто, але приїздили артисти. Їх спів і читання прози і поезії сприймався як щось дуже мені потрібне і навіть щасливе, - каже гість, погладжуючи рукою чоло.
    - Післявоєнні роки принесли таку насолоду життя, що нічого уже більше не страшило – де й сили брались. Олекса вернувся додому, з знівеченим пальцем на нозі, та … все обійшлось добре. Саме в ті роки, я і мої подруги вчительки, прикладали всіх зусиль, як би краще і повніше дати дітям те, що вони пропустили за період війни. Підручників почті не було. На три учня  одна книжка. Але віра в майбутнє перевершувала все. Навіть 47-мий голодний рік не спиняв шкільні  уроки, - злегка сумно згадує Ганна.
    - А що робилось в колгоспах – страшно розказувати. Не хватало техніки, тяглової сили, фахівців знання сільського господарства. Я виконував роботу агронома і бригадира садової бригади, - підтримує тему розмови Олекса, і, зітхаючи питається жінку: - Розкажи за минулі культурні гуртки своїх подруг. 
      - В 48-му року ми, вчителі школи,  створили гурток, який назвали: - «Веселка». Серед нас було п’ять жінок, які гарно співали, а дві – навіть писали вірші. Ні одна з них не друкувала їх ніде – зате в них діяло слово про людей, село і Батьківщину, - веде згадки Ганна. – Побувавши в  Вінниці купила  великий зошит. Зошит є, значить потрібно в нього писати щось таке, яке  би приносило настрій. І скоро там стали лягати  рядками вірші. Дивно було декому з моїх приятелів, що я вчителька фізики, хімії і арифметики взялася за віршову мову. Це не було моїм хобі. Ні. Це було щось світле і чисте, яке жило в мені життям, з якого складалась моя душа. Олекса знає як все це проходило. Саме головне  - до мене стали звертатись вчителі літератури, щоб  допомогла їм в проведені літературних заходів. І звідки тільки я не збирала вірші  в мій чудернацький зошит. Якось була на районній наряді вчителів. Там виступав молодий поет, а читав він свої віршові твори з таким натхненням – що я не витримала, і після його виступу підійшла до нього, і … попросила  дати, хоч би дві, три книжечки з поетичними римами. Саме тоді книг з віршами випускали дуже мало.  Він тут же, дав три книжечки – затерті, перечитані, випуску ще довоєнного. Та це не мало ніякого значення – у мене уже мались поетичні збірники. 
    - Пам’ятаю ті книжечки, - весело піддакує Олекса. – Потім були ще інші, але уже більш нові. Наші поети не  сиділи даром, в них жив дух ПОЕЗІЇ, і слава Богу за те. Нині ми їх згадуємо частенько, бо таких як Максим Рильський, Володимир Сосюра, Павло Тичина, Василь Симоненко, і інші, ввійшли в нас, в наші долі, в наше життя, в наш родовід. 
   - Кили Олена вчилась в сьомім класі, я була задоволена, що донечка тягнеться до ліричного слова, бо без нього нам не обійтись ні в раннім, ні в дорослім  віці, - зітхає легенько жінка, поглядаючи на квітник, який по розумінню внука похожий на неї саму.
     - Часто, як тільки наступає  літо, мені до пам’яті приходить вірш Сосюри: - «Васильки». Чого саме – не можу відповісти. Буває таке, що і тепер, в мій осінньо-золотий вік, ходжу подвір’ям і читаю:
                Васильки у  полі,
                Васильки у полі
                А у тебе, мила, васильки з-під вій.
                І гаї синіють ген на видноколі,
                І сміється щастя у душі моїй.
                Одсіяться роки, мов хмарки над нами,
                І ось так же в полі будуть двоє йти.
                Але нас не буде -
                Може ми квітками,
                Може васильками станем я і ти.
    А ще він писав теж про літо, яке мабуть йому про щось славне і поетичне нагадувало з його минулого:
                Я жду тебе! Я кличу літо!
                Тобі пісень моїх слова.
                Люблю коли в вікно відкрите
                Шумлять безжурно дерева.
    Кілька секунд за столом стояла ніжна, щаслива тиша, яка несла кожному хто там сидів, щось винятково-привітне, далеке і близьке, чарівно-солодке і … злегка сумненьке. Сумненьке тому, що і у кожного були похожі події, про яких пише поет.
    - Мій товариш по Армії любив Сосюру. Казав, що бував на його поетичних вечорах. Хвилиночку, прочитаю кілька рядочків з творчого нахилу Володимира Сосюри, - з інтонацією радості заговорив гість:
                Вивчайте, любіть свою мову.
                Як світлу Вітчизну любіть,
                Як стягів красу малинову,
                Як рідного неба блакить. 
    - А я і не знав, що ти так гарно читаєш вірші, - весело заговорив Олекса.
    - Буває. Я їх любив читати в юності. Молодість – романтика і … пісня. Нею ми жили і любили.
     - У нас, на книжній поличці є дві книги віршів Василя Симоненка. Чув я за нього багато гарного і доброго. Рано він покинув цей  світ. Два рази прочитав його вірш, і …
                Світ ясний – мереживо казкове!
                Світ ясний – ні краю, ні кінця!
                Зорі і трави, марево світанкове,
                Магія коханого лиця.
   - Не так давно, стрів  Якова Петровича, вчителя літератури. Йшов він задумавшись, мені здалось, що чоловік про щось сам з собою веде мову. Зупинились, поздоровались, а Яша  усміхнувся, показує мені книжку Симоненка, каже, чомусь тихо: 
     - Жаль поета. Дуже жаль.  Зупинили йому життя вороги, не дали творити те, що він любив більше всього на світі. А любив він людей, землю, Україну і життя.
      Далі Яків змовчав, з сумом глянув кудись поза хмари, ніби там щось особливе побачив, сказав натужно, з печальним виразом очей, зітхнувши ввічливо: - Краще перейдемо на мову поета, на його творче написане. І … задумавшись добавив:
                Минуле не вернуть,
                Не випрямить минуле.
                Вчорашнє – ніби сон,
                Що випорхнув з очей…
    А ще такі рядочки:
                Митті жодної не можна повернути,
                Щоб заново по-іншому прожить…
    Усміхаючись радісно зустрічі, стояли ми на перехресті дороги біля Стояна, і раділи, що не відриваємось від того настрою, який мав великий поет Володимир Симоненко.
    - Жив коротким життям, зате залишив після себе неповторну творчу гідність, і поетично-життєву працездатність, - схиливши голову промовив Олекса.   
    - Симоненка дуже любить наша донька, мама Адама. Вона з ним випадково зустрічалась на літературних заходах в Києві. Стільки було радості, коли він їй сам подякував за її слова, відносно його творчості, - підкладає в миску салат  хазяйка, і, пригорнувшись поглядом до чоловіка, промовила щасливо: - Як добре, що нас з Олексою спарував Бог в єдинім напрямку життя.
    - Бачите, як мило і гарно заговорила моя Ганютка, - гладить руки жінці Олексій, тихо і лагідно дивлячись на дружину.
    - Батько теж був на одному музикальному вечорі , де виступав Симоненко. Прийшлось і татові вітатись з ним за руку. Через рік, після зустрічі, Василь  помер. Раптова смерть  була великою печалю України. Багатенько синів і дочок загубились в несправедливих обставинах нового часу. Нові закони, нові примхи деяких «діячів»-керівників, нові злодійства, нове чорне, а не біле  бачення світу. Все це і приводило до того, що світ земний  рано покидали талановиті і справедливі мешканці нашої держави, - розправивши плечі, спокійно, без напруги говорить Адам.
    - Ми  про це знаємо і розуміємо, тільки жаль, що з запізненням, - зітхнувши, каже Олекса.
    - Вродливий чоловік радує очі. Інтелектуальний – радує слух. Мудрий – радує душу, - лагідно мовить Ганна. – Ми нині торкнулись всього потрошки: новин життя, поезії, подій світу, та ще чогось приватного і дуже потрібного.
    - Як добре, що я до вас приїхав, якраз в світлу пору літечка. А тут іще до вас завітав гарний гість. Без нього не було би тої розмови, яку ми принесли собі і всьому світові, - усміхнено говорить Адам.
    - Низький поклін за добрі слова відносно мене, - кланяється головою Кирило.
    - Признаюсь - я вчився декламувати  від бабусі, - торкнувшись руки  бабки, мовить щасливо Адам. – Приїздив в село, а вона зустрічала мене якимось незрівнянно гарними словами, де спліталось життя цільним святковим настроєм. Саме головне, я два, три рази перечитував вірша, і … тут же міг його читати напам’ять. В місті, мені так не вдавалось. Мабуть тому, що в душі бабуні жила  яскрава і духовна  чуйність до віршової мови.
   - А згадай, як три роки тому ми оголосили сусідам, що у нас  пройде поетичний вечір. Зійшлось п'ятнадцять чоловік. Свято, і тільки. Виступали хто хтів, навіть тітка Марфа читала вірші Сковороди. У неї ж внучка вчителька, мабуть від неї, Марфочка і вчиться поетики -   сміється Олекса.
    - Приз отримав Павло Поворознюк, за читання  поеми Тараса Шевченко – «Сон», - чуйно горне мову Ганна, і, вибачаючись,  ринулась в хату, через дві хвилинки  вийшла назад,  поставила на стіл два зошити і три невеликі книги. – Ось, - промовила спішно: - Один із тих старих зошитів, де осіли віршові твори перших збірок поезії. Перший вірш взятий з творів  Сковороди. Далі були: Шевченко, Леся Українка, Марко Вовчок, Іван Франко, а за ними багато інших творчих людей літератури. А у другім зошиті зібрані твори поетів нашого часу. Ми уже згадували Симоненка. Ось якраз тут маються його вірші. Марія Велетнюк, колись працювала в конторі. Цілі дні цифри, бухгалтерія, а як заверне вечір –  вся в творчому надбанні. Не було такого літературного заходу, щоб вона не співала, чи не декламувала щось. Придивіться до її почерку, це вона в цім зошиті залишила кусочки віршів Симоненка. Вибачте. Трішки призабула за Марусю, коли ми вели розмову за поетів України. Прочитай в голос, - звернулась Ганна до Адама. Ось ці  строчки.
    - Бачу. Почерк гарний, виразний, - каже Адам. – Слухайте:
             Вона прийшла непрохано й неждано,
             І я її зустріти не зумів.
             Вона до мене виплила з туману
             З моїх юнацьких несміливих  слів.
А ще тут мається дві строчки з вірша: - «Лебеді  материнства».
             Мріють з туману лебеді рожеві
             Сиплять ночі у лимани зорі сургучеві…
Ще не все, - наголошує сміло Адам. -  Можна прочитати, можна й проспівати:
             На світанку сина сповивала мати,
            І в думках бажала швидко підростати.
            - Глянь, моя дитино,  через Україну
            Через нашу хату вже летять качки…
    Адам погладив зошит, усміхнувся:
    - В другий раз привезу вам кілька книг віршів різних поетів, в тім числі -  Симоненка, - обіцяє внук, і, прислуховуючись до співу якоїсь пташечки, мовить мрійно:
- Вчені довели до признання того, що пташки співають так, як складається   
їх життя. В співі – вся правда того, що саме відбувалось в сімействі того чи іншого пташиного роду. Співають з настроєм і злегка таємниче. Читав статтю, що печаль в пісні, це є розмова з Богом.
    - Можливо і так, - піддакує Ганна.
     - Знайомий я і з творами Мартина Лютера, який жив давно - 500 років назад. Він все життя співав. Був монахом. Відносно пісні сказав, що через пісню Всесвіту на Землю тихо пливе ніч. Філософією пахнуть його слова, але … якщо вдуматись, то все це є правда, - теребить листок павутиці, говорить задумливо  Олекса.
    Кудись мрійно і весело крокував день. В подвір’ї Ганни і Олекси, сміялись ясні і погожі слова господарів, внука і гостя, які несли їм самим, селу, світові ту незрівнянно мудру розмову, в якій переплітались різні прояви буття, не тільки їхнього, а і людей, які є, і були в їх  земній дорозі..
    - Гляньте в небо, - мовить весело Олекса. – Що ви там бачите?
   - Тоненькі хмарочки зібрались в сріблясту квітку, - радісно сповіщає Ганна. 
   - Природа – є талант всіх талантів, починаючи з росинки від сонця, що взялось всіма вогнями, і закінчується талантами, які переходять в історію культури. Так сказав Пришвін. А я його люблю за його правдивість і музику слів, - передав словами, і ніби підкреслив Адам.
    - У мене є невелика збірка віршів карпатського поета, Богдана Ігоря Антонича. Мабуть ти там чув за нього? – звертається бабка до внука.
    - Чув не раз. Запам’ятав  навіть такі рядки:
                Зелений ясень, серп і коні.
                Прилинув хлопець до вікна.
                В чарки сріблясті і червоні.         
                Поналивалася весна.
     Раніше, я ніде не зустрічав таких зрівнянь, як їх творив Антонич. Жаль, життя у нього було коротким. Екскурсоводи частенько декламували вірші різних поетів, але кращих  як в Богдана не було. Серце і душа завмирала, як проста жінка Докія, працюючи в готелі прибиральницею, розказувала нам за нього.
   - Можливо вона має якесь відношення до цього поета. Родичка, чи з одного місця проживання, - мовить Кирило.
     - Може і так.  Не перепитували.  Читала і … все. 
     - Кожен край по своєму особливий. Я була свідком зустрічі з одним  чоловіком - другом  Семена Яворського, вихідцем Середньої Азії, який за свій куточок землі говорив - ніби то рай земний. А насправді, де він живе безкрайня даль, степ і … сонце. Ласкаво твердив -  там звучить музика світу. Не здивувалась - для нього його  рідна земля – щастя і життя. Скажу ось що. Навколо нас весь час живе мелодія природи. Вчені доказали -  в русі Всесвіту звучить музика небесних сфер.  У вічнім Всесвіті: -  «Все є у всьому».
    - Молодий вчитель фізики, що недавно приїхав вчителювати в нашу школу, перед початком кіно читає невеликі лекції. Два рази слухав його. І де в його голові все це поміщається, не знаю. Давненько чув, у Космосі є чорні дірки. А тут він повідомив, що є не тільки чорні, є розові, білі, жовті. Чудно все. Дірка в Космосі - це вічний  пилосос. Втягує в  себе все, що йому попадається в просторах, і від його гравітаційного поля все нагрівається і … відсвітлюється різними кольорами, - веде мову гість,  весело кидаючи  погляди в небо.
    - Раніше люди говорили, що діти по крові  унаслідують від пращурів всього багато: таланту, людяності, краси і т. п. Зараз твердять, що  це передається генами. А ген – це є біокомпютер створений Творцем. Мова його –  Всесвітня математика, або музика  одна для всіх. Все тут в єднанні.  А метафізика - є граматика феномена. Коли я вчився, нам про це не розказували. Нині все для всіх відомо.  В  школі учні давно знають про гени і про Всесвіт, - листає зошит Олекса.
    - Почали з лірики, закінчимо фізикою, - сміється Кирило. – Мені потрібно рухатись додому. Був щасливим гарній зустрічі.
    - Зачекай хвилиночку. Запросив тебе до себе, обіцяв дати  сокирку, для столярних робіт. Принесу через хвилиночку, - йде спішно до кладочки Олекса, наспівуючи якусь мелодію.
    - Мій внук розказує за ДНК, ніби то люди його розшифрували на 4 ноти. Ось і появилась музика людського ГЕНА, - встає з-за столу гість, і, розкривши широко руки, мовить тихо і велично: - Іноді так хочеться обійняти все навколо себе.
    - Обіймай все, що тобі хочеться, - підходить до с толу Олекса, подає приятелю сокирку, каже усміхнено: - Поспілкувались гарно і потрібно. Приходь з дружиною. Будемо раді.
    - Поклін вам. За цю зустріч я вам дуже вдячний, - поправив  срібного чуба гість, смішно морщить чоло, каже веселенько: - Від вас набираюсь розуму. По своєму – ця зустріч урок в академії.
    …Коли гість покинув подвір’я, Олекса, замислившись, заговорив:
    - Ви тут ведіть балачки, я тим часом піду до Тодоська, допоможу йому ремонтувати хлівчик. Каже, що поїде знову в лікарню. Хворіє частенько.   
    - Іди. Ми з внуком підемо до хати. На вулиці тихо пригріває. Добре, що у нас вишні густі листочками, тінь роблять для стола, - розказує Ганна, і, обнявши внука за плечі, доповнює: - А ми з Адамом обіймемось солодкими  розмовами про Карпати.
     Переступивши поріг оселі Адам здивувався:
    - У вас перестановка. Тут був комод, нині – шкап. А де комод?
    - В великій кімнаті. Ми його обновили. Він став спритнішим і світлішим. Як каже твій дідусь, дали комоду нове життя.
    - Мама теж любить пересовувати меблі. Каже, що тоді щось міняється в побуті.
    - Воно і є правдою. Вроді нічого не викинули, а кімната міняє свій облік.
Сідай, де тобі хочеться, - веде розмову бабуся, і, причесавши волосся, ласкаво питається: - Розкажеш за свою поїздку в західний край України?
    - Ще як розкажу. А ще й покажу етюди з того краю, - ставить на стіл  альбом, відкриває першу сторінку, мовить задоволено. - Тут мається зарисовка гір. Так їх видно з полонини, де я побував. 
    - Дивно. Мені здається, вони ніби з відтінком синяви. Чого це так?
    - Від далини. Відбиток неба і смуги лісу, можливо і від хмарочок, що тішились в просторі. А ось інший етюд. Це річка Прут. Цікава і своєрідна. Течія сильна, говірлива, поетична. Біля неї можна сидіти довго, довго. Мова її пісенна, високо-вродлива, неповторима. В той день, коли ми туди приїхали, я зразу же пішов на її беріг, і … слухав чуйні мудрі розмови. Складається висновок, що вона веде мову з минулого, вкладаючи туди новини сьогодення.
    - А тут я бачу гірський водоспад, -  обережно  перегортає листок бабуся,  і, поправивши очки, сміється: - Як ти зумів так вірно намалювати потік, він у тебе в дії.
    - Саме це потрібне художнику. В своєму творчому натхненні чоловік повинен показати дійсність, наприклад: порив вітру, як він гне дерева, чи може несе пилюку, можливо тішиться квітками і т.п. А у мене річка, не проста – гірська. Там водоспадів багато. Великі, мають окремі назви. Маленькі – то вже люди придумують свою назву. Бачив я водоспад який величають – Золотим. Чому золотим, думаю, мабуть тому, що він відкритий сонцю. Золотаві блиски промінців цілують його, граються бризками, гріють водичку, від чого там можна купатись.
    - А ти купався в Пруту?
    - Ні. Мив ноги. Смішно розказувати, та якщо ти торкнулась цього випадку, додам: мене навчив мити ноги в річці незнайомий гуцул. Так як він їх мив, це потрібно було бачити. І не тільки мив – він вибрав собі місце, де потік то скорий, то тихий. Саме тоді, тоді той чоловічина передав мені гарні народні уміння, що значить жити поруч з горами і гірськими потоками. Хочу  сказати -  у гуцулів маються тисячі повістей, казок, прислів’їв,  байок і дуже давніх мудрих оповідань, які відповідають тому тій місцевості. Як і у нас, у них діють істоти, які живуть в горах, в полонинах, в будинках, в деревах і навіть в повітрі. За той час, що я там був, наслухався  багато цікавого і цінного.
    - Хвилиночку, а що ти хтів показати в цім малюночку? Скеля і … полянка. Місце осяяне сонцем. Мені здалось, що я бачу золоті промені, які граються на білолицій скелі. 
    - Як ти назвала скелю, повтори, - усміхнувся Адам.
    - Білолицею. Вона тут бачиться  головною дієвою особою.  Саме в ній вчувається відбиток минулого, який обіймається  з нинішнім днем. Мабуть скелі багато років. Говорять, що камінь росте. Я вірю в це. За наш земний чоловічий вік він збільшується на мізерну частинку. Нам не пізнати, як це пройшло. А віки мають силу велику, в них відбувається те, що нам не зрозуміти. Хоч … за свої 67 літ,  відчула деякі зміни земної кулі.
    - Вчені доводять, що з кожним століттям час біжить скоріше. Уяви собі – відчуваю і бачу, як нинішній народ не перестає спішити. В книгах записано, ніби то колись, скажемо 300 років назад люди  говорили менше і коротше.
    - Так воно і було. Моя прабабка, виражала свою думку кількома словами. А мені, щоб сьогодні розказати, що вона говорила, потрібно хвилину а то і  дві, - посміхається бабка.
   - Прожив я не багато, двадцять чотири роки. Вроді не мало, але … не настільки багато, щоб робити висновки земного буття.
    - Мені теж, іноді не вистачає роздумів, аби охопити явища, які проходять щоденно. Все це змушує вести підсумки прожитого. Люблю, як і колись любила добрі події з щасливими стосунками. Я так чекала, коли ти приїдеш до нас. Твоя поїздка в Карпати мені принесла багато хорошого настрою. В тім краю я не була дальше Чернівців. Зате твій дідуньо проїздив поїздом до Львова. У нього до цього часу збереглись ясні думки про Західну частину України. До сього часу  згадує ту поїздку. Жалів, що не вийшов з потягу, і не провів днів два, три в горах. Тільки не мав він права залишатись, відірватись від гурту односельчан.
    - Дивно все в нашім житті. Приїхавши в Яремче, мене ніби щось понесло в гори, що вабили до себе співучими голосами. А там дійсно природних співів багато. Співають не тільки пташки, тягнуть мелодію кущі, трави, дерева.  А які там гарні буки, смерічки, ялини, явори  і багато інших велетнів зеленого світу. Ступиш на поляну – а тебе зразу обіймає  щось невловиме, ніжне і величне. Так і хочеться покачатись в травах, які квітують з весни до осені. В мене там, в  тім малюнку, на який ти дивишся, все співає і грається сонцем. А ось тут, зарисовка скелі. Біля неї я був три рази. Ніяк не міг знайти ракурс, щоб залишити його малюнком на пам’ять.
    - Мабуть ліси там темні, непроглядні. Це я так думаю, бо чула, що в них живуть дикі звірі, які рідко показуються людям, - гладить малюнок жінка, придивляючись на лінії, що виразно показують схил гір.
    - Ліси не зовсім темні. Я не відходив далеко від готелю. Було в один раз зі мною щось неймовірне, та все закінчилось добре, - говорить Адам, пересідаючи з стільця в крісло.
    - Заблукав? – питається бабка.
    - Так. Рішив повести себе в гору, що виднілась з вікон туринської бази. Довгенько йшов, а дійти до вершини не зміг. Став спускатись вниз, а нова стежка повела мене вбік. Нею прямував довгенько, коли і вона раптом зменшилась, і  тихо  щезла. Постояв, подумав, знову ринувся вниз, та тут втоптані сліди вивели мене до якогось темного кутка, де густо зросли дерева, обіймаючи одне одного густими вітами. Саме тут я зрозумів, що заблудився. До свідомості дійшло – потрібно іти тільки вниз. Пристав злегка, сів спочити, коли відчув запах диму. Зрадів. Рушив туди, звідки неслись смачні подихи. Через хвилин десять побачив невеликий будиночок, з подвір’ям, з криницею, з привітними відкритими дверима.
    - Мабуть будиночок лісника, - ввійшла в розмову бабуся.
    - Він.  Але там ніхто не мешкає, просто відпочивають.
    - До нас хтось іде, - мовить бабка. – Ти сиди, а я зустріну гостя.
    Через кілька хвилин бабуня ввійшла в кімнату, сказала, ніби згорнула слова:
    - Приходила Текля. Просила купити їй хліб в магазині. У неї хворі ноги, ходити далеко важко.
     - Це та, що співає веснянки?
     - Вона. Якби ти побачив її, коли мала 30-ть років, назвав би красунею Поділля. У неї усі весняні пісні зібрані в голові. Тепер таких не співають. Хоч … деякі сільські люди вертаються до минулих веснянок, і, саме тоді  Текля їх виносить співом. Молода вчителька записала її на мікрофон. Сказала, що це є пісенний генофонд  України. Багато дечого зруйновано, залишено в минулім. Мені здається - те, що ми відринули від нинішнього життя, плаче, і його плач я чую.
    - За тебе і дідуся розказував своїм друзям в Карпатах. Не жалію, що поїхав туди. Мені мабуть Богом відведена ця поїздка. Стільки радості пізнав, не передати. Коли збирався в відпустку, батько наказував, щоб я правдами чи не правдами побував у Львові. Якщо зробити підсумок, що я там побачив, я би сказав, що Львів,  то є місто пам’ятників. Всього зразу не охопити. В мене мається малюнки куточків Львова.
    - Історія того краю складна і велична. Не просто там селились люди, вони дуже відстоювали свою волю. Один тільки ватажок опришків Олекса Довбуш, чого стоїть. Були і другі, треті … десяті. Цікавилась і я історією тої землі. А які там гарні поети і письменники родились і писали про народ і їх землю, - приглядається бабуня в етюд, на якому видна трембіта в руках умілого музиканта.
    - Оце і є трембіта, - підказує Адам. - За серце щось бере, коли  чуєш її спів в ночі. Зразу думка лине туди, де хтось когось чекає. Нам розказували за неї. Готовлять її з смереки. Потрібно не менше року, щоб вона заспівала. Раніше, та і тепер, вона подає голос вівчарів, що пасуть отари. А ще вона кличе людей на свята, які проходять в села. Бачив чоловіка, який витягував на ній заклики. Одна тільки одежа, чого стоїть у такого музиканта.
    - Неперевершена краса одягу у людей  західної України. З кожним роком вона стає більш вродливою. Нові малюнки вишивання, новий убір крою головного убору і безрукавок, нові тенденції роблять її похожою на життя людей нинішнього часу. Люба Воротнюк одружилась з хлопцем гуцулом. Живуть в невеликім районнім центрі, недалеко Яремче. В минулому року одягнула свій гуцульський одяг, люди не могли надивитись на неї. А коли  в центр вийде населення всього села, думаю, там природа сама піде танцювати, - сміється бабка
    - Бачив жінок, які і в будній день одягнуті краще, чим наші у свята.
    - Відчуваю, - тихо щурить очі бабуся -  той край привернув твою увагу не тільки красотою одягу і буттям, він приніс щось більш важливе, чим просто знайомство.
    - Можливо ти і права. Розглядай мої роботи дальше, думаю, здогадаєшся, що там для мене було особливим.
    - А це що таке? Невже гуцульське село?
    - Село в полонині. Невелике. Старе і довговічне. Люди будують свої житла, і не покидають їх весь вік. Нові будинки трішки відрізняються від старих. Подих нового століття диктує їм сьогочасну новизну. А які там великі отари овець – дух перехоплює! Їдеш автобусом, а дорога неначе стрічка, горнеться то до річки, то до гір, іноді входить в ліс і … ти опиняєшся в сутінках  від обіймів дерев, що єднають свої віти в одне ціле  А люди там як  кругом у світі -  різні. Веселі і сумні. Добрі і не зовсім. Приємні і … задумливі. В розмові з одним чоловіком, відчув в його словах якийсь сум за минулим. В нім  я вроді би пізнав твого односельчанина  дядька Фому. Забув його прізвище. Та то не важно. Тому гуцулу багато років, мабуть за 90-сто. Ходить уже погано, та спину не згинає. Мав я з ним розмову. В його словах живе те, що пройшло. А коли він заговорив за прожиті літа -  вони в ньому немов ожили: випрямився, посвіжів, навіть морщини зменшились.  Розказував, що у його діда був великий будинок, гарна отара овець, корови, своя соломорізка, свій млин, багато землі і веселих долин. Навіть ліс у діда ріс так, як йому хотілось.  Той лісок називався  Паном, а чому – не сказав. Він пам’ятає пору, коли його дідуньо вчив грамоти, вчив вести господарство по плану і з  настроєм. У дядьки Фоми, твого односельчанина, теж в жилах тече кров сильного господаря - видно по ньому і його розмовах. Ось такі люди маються і у гуцулів, волинян, галичан. Я їх бачив, спілкувався, в їх мові чується щось ніжно-пройдешнє. Вони гарно знають історію батьківщини, не так, як ми її вчимо по нових книгах – ні, вони її відчувають душею і серцем, і, тягнуться їх думки відновити щось в землі Карпат. А що саме відновити, тут уже друга справа. Один гуцул мовив відверто, що не так і далеко час, коли трембіти сповістять народу відновлення Карпатського краю. Але як це буде, не відповів, махнув рукою, усміхнувся, перевів розмову на іншу тему.
    - До пам’яті приходять спомини  моїх дідусів, і одного дядька, який плакав, коли ішов Блакитною долиною. Я не могла зрозуміти, чого він плаче, а він, усміхався просто, сказав ласкаво, що тут колись бігав босим, тішився метеликами і стрекотами, сміявся, коли трави лоскотали його обличчя, і, зітхаючи, доповняв, що Блакитна долиночка колись належала його сімейству. Я і сама дещо знаю, як все рушилось і нівечилось, як невдалі господарі села орали гребінчасті горбки, нищили красу і талант рідного Поділля. За  схили за селом я уже дещо розказувала. Пам'ять вертає один день, коли виконуючи чийсь нерозумний указ, люди перегатили річку, пустили туди рибу, а вона не стала там множитись. Чому - не знаю. В одну весняну повінь вода зірвала греблю ставочка, залила людські огороди, зруйнувала дві долини. Хто винен в цім, не розібрались, списали на природу.
    - Можливо тому той гуцул, що вів зі мною коротку розмову, теж знає за такі прояви господарювання, як були похожими і в його селі. Мама іноді веде мову, що багато людей, які мають вищу освіту, мали бажання вчитись іншого фаху, та їм давали направлення вчитись в других учбові заклади.  Серед  вчителів  Вінницької  школи є один, який мріяв бути садоводом, а не викладати історії і географії, - горне мову Адам, поглядаючи на книги  на столі.
    - Так було. Дійсно так було. Хочу дещо тебе запитати. – Чому ти не взяв з собою акварелі? У тебе ж вони маються. Все виконував олівцями.
    - З акварельними фарбами потрібно завжди мати водичку. А олівці … то друга справа. Ось, в  цім малюночку зображена туристська база в Яремчі. Якось, ми з товаришем пішли збирати губи, щоб віднести поварам  в кухню. Не глянули на небо, яке почало вурдитись. А коли грохнув перший грім, зареготав, відлунив сміхом за обрій, навів хмару на великий кусок землі. Ми рішили не бігти назад, а тут же зняли з себе одяг, сховали його під каменюку, а самі в трусах бігали по поляні, сміялись і були такі щасливі, що перехитрили самі себе. Губ  назбирали не мало. Прийшли на базу, а там сухо, дощу не було.
    - Чула, ніби то в горах грім страшніший ніж в полі, - відкривши фіранку, говорить бабка, зиркаючи через шибки в подвір’я.
    - Відголоски грому в лісах несуться не однією мелодією, вона поширюється, збільшується, розтягується. Тому чується, ніби дуже страшна злива впаде з неба.
    - Глянь, що ти тут залишив малюнком. Якась дивовижна дорога, змережена даль, біляві хмарки і чуйна тиша. Так, чи не так я бачу? – питається бабуся.
    - Саме так. Коли писав цей етюд, до мене підійшла жінка. Файна, привітна, сміла. Років їй мабуть 50-ть. Глянула на моє творіння, сказала: - «Ця дорога похожа на мою нинішню дорогу життя. Тут не видно сонця, хоч воно ще є. Воно в зеніті. Так і мої роки уже там, в зеніті далекого і … мрійного. Думки ще рояться від солодких мрій, але …вони уже не такі, як були в мої 30-ть» Отак вона сказала, і, поправивши косу,  пішла в ту дорогу -  яку  я зобразив на папері. 
    - Кожен день виходжу з оселі, відпускаю мрії у кудись, ті мрієчки, які солодкими споминами збираються в душі. Хочу тобі сказати, що наші думки теж зріють, як ягоди на вишні. Вони нас роблять людьми. Вони не стоять на місці, множаться, переганяють одна одну, доганяють одна одну. Це я так думаю, а ти, молодий чоловік можливо думаєш інакше. Ось приїхав до нас, а в очах твоїх якесь не розрішене питання. Може розкажеш? – гладить плече внука бабка, і, усміхнувшись додає: - Мені здається, що в твоїх етюдах прихована не тайна, а розгадка їх.
    - Частенько ловлю себе на тім, коли перед життям встає якась перешкода, чи велика радість – я хочу бути похожим на тебе.
    - А ти і є невеличка частинка мене. Як би ти не хотів, а гени передаються, і це вже доказано.
    - Дійсно передаються. Іноді вони біжать від сьомого покоління.
    - Цікаво. А від першого чоловіка землі теж можуть передатись.
    - Думаю що можуть, - сміється Адам.
    - Давненько хочу розказати - іноді мислю – в чоловіка  мається дорога життя. А річки у нього є? За прожиті роки чула не раз докази, ніби то кожен чоловік має свою річку, тільки він її не бачить. Вона тече поволі, збирає в себе різні струмочки, повниться, збільшується. Максим Тарасюк дуже любить воду. З ранньої весни він уже в долині. Загатив копанку, полоще в ній погляди. Коли стрічаємось - обов’язково почне розмову про водицю, яка, по його міркам може розмовляти.
    - Доказано. Вода жива. Вона, як ніхто і ніщо - передає інформацію.
    - Дідуньо нині прийде не раніше п’яти годин пополудню. У його товариша болить нога. А роботи в господарстві хватає. Весною дядько  впав з драбини, пошкодив коліно. Тепер воно дає знати за себе. Я згадую, як колись, Тодір косив долини. Виходив ранком з сином, закидали на плечі коси, і … з розмаху лягали в покіс високі росисті трави, а росиця  іскрилась в променях сонця, дзвеніла, мов срібло.
    - Це ті долини, що за селом? – питається внук.
    - Ті. Туди, до них колись вела дорога, яка перетиналась з іншою,  робили між собою перехрестя, Нині  їх уже немає. Розтягнули плугами, затягнули боронами, а … яка віддача прийшла від того шматка земельки, сумно думати. По обабіч доріг росли кущі, невеликі дерева, робили їх романтичними і пейзажними. Коли все це зрівняли – поле стало сумним. Земля ніби вицвіла, зморщилась,  зібралась в кулак. Навіть не стала родити, як було раніше. Там де-не-де появились горбки і ями. Ведуться розмови, що ніби то знову створять там дороги. Хто знає – можливо знайдуться люди, посадять кущики, витягнуться в небо липи, берези, клени.
    - Дідусь навчив мене косити. В Карпатах бачив косарів. Загорілі, сильні, мужні – вони косили так, що пісня вилась.
    - Моя сусідка Мотря забавна жінка. Якось іде  з поля, несе букет трав, каже весело: - «Була в Галілеї». Здивувалась я, а вона забавно продовжила розмову: - «На краю села, від Лядови є клин поля. Він вроді би нічийний. Так, межа і все. Його я називаю Галілеєю». Що я могла сказати – жінка так бачить світ. А Семен Ткаченко веде розмову з Небом. Твердить, що воно його чує і розуміє, а він чує його відповідь.
    - Це той Ткаченко, що працював у школі?
    - Він.
    - Які все таки різні люди населяють землю.
    - Років десять назад пішла з Марусею в весняний ліс. Ще морозило трохи, ще клинчиками і гірками стояв сніжок, а в лісочку уже появились підсніжники. Скортіло нам піти і … привітатись з ними. Марусенька жіночка моторна, працівник дитячого садочку, нагнувшись над першими квіточками весни, мовить, задумавшись: - «Моя бабуся дуже  любила ці квіти. Сумненько говорила, що вони  мерзнуть за чиїсь гріхи. Та не піддаються холодам, вистоюють, несуть людям свято, те свято, яке відкриває весна». Ось які люди живуть в селі, що знають правду землі від неї самої.
    - Тато каже, що весна з притиском відкриває двері, а закриває вільно, ніжно, пишно.
    - Вона ще пише свої сонети дзвіночками струмків, м’яким тріском  бруньок, співом перших пташечок, і, перегуками людей, які радіють сонячним дням, ласкавому теплу і чомусь весело-доброму.
    - Знаєш, що я подумав. Коли зібрати весь наш рід, і сюди же приєднати друзів, сусідів, приятелів, товаришів – буде гарний гурт. В цім гурті обов’язково будуть присутні різні нахили людей до чогось. Один – стане читати вірші. Другий – піде в розмову про поля і врожаї. Хтось стане доказувати, що Земля міняється, а зорі – живі. Серед них  хтось гарно заспіває, а ще хтось, поведе розмову в напрямку згадок за минуле і  т.д.
    - А я про це не подумала. Гарно скомпонував людські відношення, - перегортаючи новий листок з малюнками, каже бабуня. – Тут бачу мережку гір. Гарно і … не звично. Не ті роки маю, щоб поїхати туди, де тебе хтось чекає, виглядає, зве. Раніше, коли їздила в Чернігів, в Київ, в Придністрів’я, вертаючись чула поклики того краю, де побувала. Вони приходили до мене у снах. Так воно є, що чоловік залишає за собою спомини там, де ступала його нога, всідались погляди, усміхався говір.
    - Саме на цьому малюнку я відобразив три гори. З того місця  вони бачились гребінчиком.
    - А що це за малюнок з личка дівчини, що дивиться на мене і … посміхається. Гарна. Примітна і надійна. В її погляді усілась якась думка.
    - Подобалась? Це Марися, дівчина з Карпат.
    - Бачу, що дівчина, та тут не написано хто вона тобі.
    - Близька людина.
    - Дуже близька?
    - Дуже.
    - Тоді я можу  сказати, що твоя любов  - живе диво. Вона приходить враз, і може не відпустити на весь вік. Таку любов називають  вічною. По тобі видно – ти щасливий.
    - Хтів, щоб ти мені про це сказала. Батькам портрет теж подобався. Це більше чим портрет - відображення її має велике значення для мене. 
    - Можеш за неї розказати, чи …
    - Кілька слів. Вона гуцулка змішана з поляками. Мама живе у Львові. Марися, поки що мешкає в Яремчі. Можливо скоро переїде до матері.
    - Коли до неї збираєшся?
    - Час покаже. Думаю, що в осінню пору.
    - Виходить, що я догадалась. В твоїх очах присів роздум.
    - Мені не хватає її дзвінкого сміху, світлих слів, доторку до руки, погляду і оповідань, про все на світі. Вона бачить нашу землю з подиву своїх мрій, бажань, планів і … надій, які вона вповиває обережно світлими  думками.
    - Вона вчителька?
    - Ні. Вона ткачиха. Вишиває гарно, мережить, малює.
    - Значить художник. Талант не купити ніколи. Думаю - генами пішла від когось, хто мав тягу творити прикраси для людей.
    - Сказала, що з самого дитинства задумувалась, як гарно і національно повинні одягатись люди. Матуся її батька славилась вишивальницею на всю гуцульщину. Звали її Афія. Жила в полонині, в великім селі. Коли спорядила подрузі одяг, а та поїхала в Луцьк – там її примітили, і … записали адресу, хто так справно і так уміло творить красоту одежі. Пізніше до неї приїздили з якогось підприємства, де готовили національні одяг. Вона придумувала узори, по них вели вишивку майстрині. Запрошували і її переїхати в місто – відказалась. Хлопець у неї був. Кохання перебороло.  Афія продовжувала свої любе заняття вишивання до останній життєвих  днів.  Своє творення вона залишала в багатьох вишиванках, не тільки жіночих, а і чоловічих. Марися сказала, що вона личком похожа на свою бабуню. І не тільки личком – творчою удачею в праці. 
    - Знать вона талант. А що вона говорила за твої малюнки? – перепитала бабка внука.
    - Раділа. Я їй сказав, що це не мій фах – а хобі. Вона здивувалась, сказала, що хобі іноді переростає і збільшується – людина переходить працювати в ту область, яка зародилась саме в хобі.
    - Згідна з нею. Знаєш жінку Франю, що живе біля Синього кута? Вона працювала в конторі бухгалтером, а стала бібліотекарем. В тридцять років закінчила заочно інститут культури і … уже шість років працює в сусіднім селі в бібліотеці. Пише статті про книги, веде гарну активну діяльність в школі, серед молоді, кличе в мир книг доросле населення. Чула – її хтять забрати від нас в район, - солодко веде мову бабуня.
    - Знать я через кілька років стану художником, - сміється Адам.
    - Все може статись. Глянь на свій малюночок, де із-за хмарочки визирає сонечко, а високий дуб тягне до нього своє віти-руки, ніби вітається з ним. Там так зображено, чи …? – здивовано говорить бабка.
    - Так там було, коли писав етюд.
    - На цьому малюночку ти завершив своє живописання. Я вірно виразилась? Живописання – це значить малюнком описував життя. А в тебе воно в проявах живого природного колориту. Дякую за гарну експозицію  творчого нахилу.  У нас з тобою нині відбулась довгенька і гарна розмова. Мені так іноді не хватає когось, щоб поспілкуватись. З твоїм дідусем ведемо різні балачки, але, коли ти приїжджаєш – я мов на крилах літаю.
     - Коли довгенько не буваю у вас – тягнуть спогади за природу. Гарно тут. Спокійно і доброзичливо, - складає малюнки в папку, мовить Адам.
    - Мені до вподоби осіння пора. Не можу сказати, що другі пори року не подобаються, ні, але є щось в осені для мене загадкове. Як тільки приходить пора листопаду, іду в ліс, щоб почути сумний спів листя. Не дано людині знати, як відривається листочок від гілочки, і як він плаче, бо уже ніколи не повернеться назад до матінки-деревини. А тут якраз в таку пору  лісом наввипередки бігають вітрогони, листя несеться густо, спішно. Шепотіння його ловлю і тулю до себе, ніби хочу щоб листки знали – я прийшла, аби побути з ними, поспілкуватись, попрощатись.
   - Між іншим я теж такий період осені поважаю. Трава міняє колір, никне, лягає на землю, мов для відпочинку.
   - Як добре, що ти не відходиш думками від села. Не знаю, як би  жила в місті, та мабуть жила би,  а в думках була в сільській ідилії, де півні будять північ і ранок, де з корита, для курей, п’ють  воду горобці, де фіолетовими фарбами доспіває вечірня пора, а дощі, спускаючи на землю мокрі звуки, співають ними пісні, в яких звучить гімн життю.
    - В наш час все переплітається різними способами буття. Думаю, в місті немає ні одного чоловіка, який би не мав відношення до села. Теж саме і в селі. До нашого сусіди приїздять родичі з трьох сіл. Мені радо і весело на серці, коли їду до вас. Завтра підемо з дідусем в сад, той сад, який називається Солодким. Нині він уже і не сад, бо там поросли різні кущики і дерева, та, ще там  квітують і плодоносять яблуні і груші, а люди, збирають їх   плоди, смакують, кажуть, що вони самі смачні і потрібні - в них немає хімічних добавок.
    - Біда з тією хімією. Раніше дустом травили тлю, якихось шкідників, нині твердять, що дуст дуже шкодить людині. Відчуваю, прийде час і ми будемо смакувати овочі і плоди, в яких буде повно різної шкідливої хімії, - говорить бабка, і, розгорнувши книжку, що лежала на столі, сміється: - Дивись, що твій дідусь читає. Тут іде річ за життя Тараса Шевченко. Недавно читав за Лесю Українку. Такі згадки – дуже цінні. По невеличких споминах складається велика біографія видних людей. А хто напише книгу про наше село. Тут мешкають багатенько землян: живуть, працюють, виконують велику роботу яка мало помітна. Купить міська жіночка яблука в крамниці, дома помиє, залишить на столі, а  коли прийде час вечері, стануть їх  споживати. Ніколи і ніхто не подумає, як воно появилось на світ, хто за нього дбав, зірвав з дерева, відвіз в місто… Не мала праця закладена в  одному плоду, тільки цього не підраховано, не вивели цифри, яка би здивувала  чоловіка.
      Адам слухав мову бабки, тішився її розумними висновками, знав, вона ще багато раз буде вести розмову про людей, землю і Всесвіт, який високо поважає і цінує.
    - За воротами чути розмову. Не дідусь іде?  - встає з крісла Адам, і, прислуховуючись усміхається: - Діждались. Мабуть несе повну торбу сільських новинок.
    - Привикла їх слухати. Я менше ходжу селом. А твій дідусь носиться ним з ранку до вечора. Всім він потрібен, всі його поважають, всіх  горне  словами для доброго здоров’я. 
    Бабуся усміхнулась, вийшла з хати,  спостерігаючи, як чоловік прощається з Миколою Ставним. 
     - Забарився трохи. Вибачайте. Допоміг в невеликій роботі товаришу. До великих праць я уже не козак. Так, дещо і деколи виконую потрошки, - ідучи подвір’ям говорить Олекса.
    - Ми тут з внучком перебирали минуле, мішали з нинішнім, тягнулись до майбутнього, - присідає поруч чоловіка на лавці, Ганна, і, пригорнувши його до себе, мовить лагідно: -  Погоже літечко на те і дано, щоб тішитьсь ним з працею. Немає ні одного чоловіка на землі, який би не радів літу. А скільки любові живе в тих народів, в яких літня пора стоїть півтора місяця. За цей період повинні вирости трави, заквітувати, дати врожай. І не тільки трави: дерева, кущі, мохи, лишаї і т.д. Про це вчили нас в школі, а життя підтверджувало багато з того, що дивувало в дитинстві.
    - Бач, - усміхається дідусь, глянувши на внука. – Твоя бабуня вміє доповнити словами те, про що я думаю.
   - Так воно повинно бути. Моя  мама вгадує настрій батько з першої хвилинки, коли він приходить з роботи.
   - Славлю такі шлюби. Придивляйся до нас, щоб і у тебе була похожа сімейна згода. В однім вірші читав, поетеса пише, що її татусь розказує  за життя з матінкою, світло розписує, як вони гордо несуть свою  сімейну пару, як їм добре разом, як вони  мріють одними і ти ми же думками.  І тут же ласкаво наказує донечці, аби і у неї так було в  житті з чоловіком.
    - Я запам’ятаю твої слова, і зроблю свій сімейний союз  похожий на ваш і батьківський, - годиться Адам. – Ми з бабусею вели делікатні розмови про дівчину, яку уже вибрав за дружину.
    - Така уже є? – спішно питається Олекса.
    - Вона є, та ще не зовсім знає, як я складаю плани бути з нею все життя поруч.
    - Ти постели словами свою шлюбну доріженьку, під мелодію серця, тоді вона і прийме тебе до свого життя з високим почуттям, - каже дідусь, немов згортає слова, в яких живе поклик високо-щасливого майбуття для нового сімейного союзу.
    - Дякую щиро. Ви у мене золоті і рідні люди. Довгенько думав, як мені розказати - що зустрів  рідну для мене дівчиноньку.
    - Батьки в курсі?
    - Знають трішки. По приїзду з Прибалтики розкажу більше, - усміхнено розказує Адам.
    - Розумно говориш. Як я зрозумів, та, яка живе в твоїм серці дівчина з Карпат?
    - Звідти. Стрілись очима і …
    - Саме такі зустрічі називають Божим промислом.  Так тобі назначено від Господа нашого Небесного.
    - Адам, - звертається бабуся до внука, - покажи дідусеві свої малюнки, і … портрет Марисі, нехай порадіє за твою долю.
    - Згоден, - схопився Адам, і уже через хвилинку Олекса придивлявся на етюди внука, щось хвалив, до чогось вів слова, а коли перед ним появився легкий етюдний портрет дівчини, затримав погляд, хмикнув задоволено, признався: - Гарненька і … розумна. В очах світлі думки. А ще, вона добра, по виразу очей побачив її прихильність до життя.
    - Ти нам її привези сюди, в село, - радить дідусь. – Мабуть знає сільську місцевість, бо село завжди є село, де би воно не було розташовано.
    - Привезу. В осінню пору це буде, - задоволено мовить внук, і, притулившись головою до дідусевого плеча, мовить спокійно: - «Село – і серце одпочине». Мені у вас завжди гарно мріється.
   - Бачу по тобі – Карпати тобі дуже подобались, - веде рукою по етюду дідусь, де виступ скелі осяяний сонцем, і, глянувши на Адама, питається: - А ти би переїхав жити туди, якби … твоя кохана попросила?
   - Чому би ні? Там діють багато різних підприємств, де знайшов би роботу за фахом. Та тільки то припущення – Марися прийде жити в мій край. З її слів зрозумів – вона піде туди, куди поведе її кохання.
    - Приємно слухати такі речі, - мовить Олекса. – А ось  на наступному етюді видиться цікава дорога. В ній все просте, але … тут ніби мається якась загадка. ЇЇ можна назвати «Дорога в життя». Збоку віти дерев, кущики і … квіти, що роблять собою розгорнутий вінок. Мабуть знаєш – вінок – то символ чоловічого буття на землі.
     - Цікаве явище  узнав там, в Карпатах. У гуцулів на весіллі збереглися 22 звичаї. Хотілось побувати на такім святі, та … якраз тоді його там не було, - сміється Адам. – А ще один милий звичай живе у них до цього часу. Коли в хаті живе дівчина, на підвіконнику ставлять ляльку.
    - А у нас є звичай, - мовить Ганна, - через вікно не можна лити брудну воду, викидати сміття і ломані речі.
    - Наш внук похожий на нас, - лагідно складає речення Олекса. – Я завжди наглядаю за ним, як він сприймає наш побут. Те, що він поділився з нами своїми думками,  саме такими, з яких складається життя – похвально.  У мене є пропозиція. -  Їсти не хочу, а … побалуватись медком  бажання мається. Так що готовтесь в спільну високо-аналітичну розмову, - каже чоловік, і, піднявшись з лавки, іде в хату, виносить звідти  баночку меду, невеликі мисочки, чашки і … слова: - «Їсти подано, панове!»
    - Смішний він буває у мене, - єднає ласкаво слова про дідуся, в речення бабуся.
    - З джерельною водичкою потрібно споживати мед. Так заповідав мій дід. Розумний був, - наливає в чашки воду, ставить їх перед дружиною і внуком, з захопленням говорить далі: - «Давно у мене не було такої радісної днини, як нині».
    - Що ти маєш в вигляді, - сміється Ганна.
    - Мій внук поділився з нами великою і шановною звісточкою. Цю днину я запам’ятаю на все відпущене мені життя.
    - Дочекались того цінного, про що говорили не раз, - підтримує мову Ганна.
    … До вечора за столом біля хати сиділи Олекса з дружиною і внуком, перебирали спілкуванням різні спомини життя, раділи сьогоденню, не забували минуле.
    … Вечір’я несло в подвір’я Остапенків кольорові згадки, згортало  в оберемок новини, які нині були щасливими і дуже потрібними. А коли в небесній глибині появилась перша зіронька, Ганна присіла на пеньок, який служив тут за стільчик, підняла руку, привітала Космос, усміхнулась, звернулась до внука:
    - Все життя хочу полетіти туди, де небесні простори. Але … обов’язково повернутись на Землю. Що мене туди кличе – не можу відповісти. Тому і вітаю Всесвіт кожен ранок і вечір.
    - Отака мені дружина випала в житті, - веселенько хмикнув Олекса. -  Не  приховую думку, теж шукаю стежку в Вічну далину Простора. Василь Петрович, старий вчитель фізики, дав мені прочитати дещо за нашу Галактику. Там вичитав, що коли дивитись її «зверху» -  перед нами розгорнеться величезна спіраль, а від неї відходять різні «гілки»,  то є різні зоряні скупчення, туманності, збір зірочок і т.п. Читав, і уявляв – як би те самому узріти. Потім сміявся сам з себе, бо зрівняв величінь Галактики з людиною Землі. Та думки є думки, мріяти можна, а здійснити  - ЗАСЬ. Творець цього всього не дозволяє людям відкривати двері в його Творіння.
     - Не перестаю дивуватись всьому, що діється навколо. Нічого не повторяється, не зрівнюється, не вміщується в подиві, і так мені буває цікаво знати, чого то світ наш такий різний і … не звершений в думках. Олекса якось мені повідомив, що в Чумацькому шляху мається 100 мільярдів зірок. Цифра така велика - уявити собі не можу, що воно таке, - кладе на стіл листя з м’яти Ганна, і, радісно доповнює розмову: - Бабуся тверда – Чумацький шлях зв’язаний з лицарями, тими людьми, які везли сіль в свій край, а Небо їм стелило зірну дорогу.
    - Гляньте в вись, - звертається Олекса, - ніч висіває зорі в небесній далині. Люблю сидіти в подвір’ї і … дивитись в зоряний простір. В місті такої красоти не знайти. А як у Карпатах  бачаться ночі?
    - Чудно. Ми до таких ночей не привикли. Вечірнє мереживо збирає в собі всі кольори, які є в світі. Потихенько, ніби боїться щось пропустити стелеться те мереживо на гори. Спочатку вони виграють чудними  різнокольоровими потоками  приємного для подиву. Потім все тихо, ніжно покривається тонесенькою  пеленою, яка ніби на очах міняється, сіріє, поблискує стальним відтінком, а далі темніє, затихає. Зірки в небі яскраві, грайливі, мінливі.  В такі ночі, по розумінню гуцулів, ходять чудернацькі істоти, які носять в оселі і квартири, сни.
    - Наші вечори теж мають свою особливість. Ніколи не повторяються. Якщо ви розумна людина - знаєте – вечори в Поділлі дуже звабні, ласкаві, загадкові. Саме головне – всі вони відрізняються собою – в літі - одні, в осені – другі. А коли приходить сніговій – тут вечір має  своє право, так як він довгий і ...  різний. Мене дивують вечори весни  завжди свіжі, пісенні і … дотепні. Що не вечір – казка. І не проста – а з умислом. У мене в моїх «томах», які вів ради погоди і природи, записані гарні вирази про весну. Як не говоріть – Весна, то є Пробудження  землі, - нюхає листя м’яти Олекса, весело зиркаючи на дружину і внука.
     … Другий день перебування Адама в селі принесли йому нові новини, події, нові смакування чогось рідного і веселого.
     - З внуком нині пошкандибаємо в  «Солодкий сад», - веде річ Олекса. Там нас чекає багато чого. Не стану перераховувати, на місці все буде видно.
    - Чого це ви пошкандибаєте? – питається Ганна. – Потрібно іти рівно, весело, з надією в очах, що день для вас буде добрим.
    - То це я для зв’язку  слів так мовив, - оправдовується Олекса. – Торба з хлібом в руках, настрій при нас, ранок гожий – в дорогу, і … ні кроку назад.
    … Дорога до саду через поле. Олекса зупинився, прислухався, сказав тихо: - Польові пташки давно проснулись. Незрівняна красота Української землі. Я дуже щасливий, що тут моя Батьківщина, моє земне буття, моє щастя. З полем у мене зв’язано багато - не обійняти нічим і ніколи. Радість так і рветься з грудей.
    - Буваючи тут, я ніби перероджуюсь, стаю вільнішим, світлим і більш земним, чим в місті, - веде мову,  торкаючись гілочки полину, солодко говорить Адам.
    - Дивуюсь, коли деякі люди не бачать навколишньої красоти. Чи то я такий від роду-племені, чи може в мені живе щось високо-дійсне, але … при любому дню, дощовий він чи сонячний, мені добре. Все сприймаю з пошаною, - мовить Олекса, і, нагнувшись торкається квітучого кущику звіробою, каже спокійно: - всяка травиця має свою історію і біографію. Ти, при наймі часу почитай про трави. Дуже цікаво і повчально для життя.
    - Читаю, - сміється Адам.
    - Вчитись всьому нікому не завабить.
    - Скоро будемо торкатись поглядами до садочку. А чому це ваші керівника села не приймуть до уваги  старий сад. Можна було би викорчувати старі дерева, посадити нові.
    - Є програма на нього. Із саду будуть готовити  поле для посадки малини, смородини і інших ягідних кущів.  А поки що, тут тісно буяє різнокольорова  травиця, кущики і дерева. Яблунь і груш мало, зате уже росте дерен, сливки, гарно дають врожай і вишні. Ти знаєш, як переноситься насіння в природі?
    - Знаю. Чув, що зерна деяких рослин перепливають океани. А ще, вітри роблять їм дорогу в далекі краї. Птиці і, самі люди.
    - Подивись правіше. Що ти бачиш? Дивно все в нашім світі. Трави в росі, а від них відбивається сонце. Такого не побачиш в місті. Ніби хтось висипав срібло. Я ніколи не жалію за тим, що пройшло. В своїм житті  багато чого бачив, чув, сприймав і не сприймав деякі плани наших керівників, та  хочу сказати - кожен день мені відкривається чимось новим. Як тільки починається весна, я чомусь прислуховуюсь до землі, яка ніби тремтить. А які гарні ранки в ту пору: парує зоране поле, витягують симфонії пташки, а перші трави тягнуться в блакитний простір, і …  співають. Я чую їх пісні, бо в природі Землі все живе, все має голос, все розумне, - складає Олекса речення так, ніби пише історію Планети.
    - Признаюсь, я теж сприймаю все навколишнє з якоюсь тихою наснагою і любов’ю. Не так давно, коли ішов дощ - слухав його мову.
    - Мені добре жити.  Знаю - залишу в своїх потомках частину себе.
    Олекса помовчав, нагнувся над кущистим деревієм, провів рукою по жовтих ромашках, зірвав листочок лободи, понюхав, пожував, сказав привітно:
    - Лобода спасала людей від голоду. Шаную цю рослинку. В ній закладена якась сила, що тягне землян до себе.
    Адам озирнувся назад, м’яко усміхнувся:
 - Здається, ми уже скоро будемо в саду. А чого його Солодким назвали?
    - Сад засадив селянин з прізвищем Солодкий. Давно це було. Чоловікові  було 60 літ, а він ніби молодий, взявся за цю справу. В ту пору на місці нинішнього саду сумувало непотрібне поле. Яри, суглинки, кущі, що самі себе посадили. Тут якраз границя полів між двома селами.
    - Він один все це садив? – дивується Адам.
    - Ні. Були помічники. В нім  родилась і визріла програма  життя. При ньому яблуні  давали гарні врожаї. Сад не так і великий. Багато яблунь мали солоденький смак. А нині ми з тобою не тільки  потішимось цим кусочком землі - додому принесемо мішок трав, які потім переберемо, засушимо. А ще принесемо губ і … миску ягід вишні.
    … Сад зустрів гостей дивним подивом. Враз ніби все стишилось, зв’язалось, усміхнулось. Стежка через садочок  в далеке поле сусіднього села втоптана, світла, приваблива. Тиша і спокій панують тут, бо рідко хто ходить сюди.
    - Як тут гарно і радісно, - мовить, зітхнувши  Адам. – Пахне романтикою і чимось надійним і добрим. Чув, що старі сади все життя пам’ятають тих, хто їх садив. Як це зрозуміти нам живущим людям – не знаю. Але сам відчуваю іноді, що існує якась сила силенна, яка нас розуміє, а ми її – ні. Глянь тут, - звертається внук до діда: - Це здається конопельки виросли самі по собі. Якась пташечка їх сюди принесла, а можливо і вітерець закинув сім’ячко. Вроді не хитрі квіти в цій рослині, та тягне до них подив людина, вони несуть в собі щось далеке і … загадкове.
    - Коноплі – це одна із перших рослин, яка стала для людини великою потребою. Ти смакував коли-небудь олію з конопельки? Ні? А я споживав, і навіть мені воно подобалось. 
     Враз Олекса притих, приклав палець до вуст, заговорив тихо: 
    - На гілці акації сидить велика світла пташка. Здивовано слідить за нами. Не станемо її полохати, повернемо вправо, станемо шукати губи. Пройшли грибні дощики.
    Десь далеко, в стороні лісного масиву хтось гукнув: - Я тут-т-т-т! Іди до річки!
    А за ним, через кілька секунд відізвався жіночий поклик:
    - Яким! Поспіши, бо час іде-е-е!
    - Перегукуються ті, хто пішов до лісу, - каже Олекса, і, розгорнувши кущ, сміється: - Ось вони наші губоньки. Їх в кошичок покладемо, щоб не м’ялись.
    … Коли сонце піднялось ген до половини неба, Адам приліг в траву, сказав чомусь тихо:
    - Благодать земна. Ніде так гарно не спочиваю, як в цім місці, де пахне Батьківщиною і життям.
    … Подвір’я Остапенків в приємній розмові. З Солодкого саду вернувся господар з внуком.  На столі парує свіжа молода картопля, в мисці салат з огірків, нарізане кусочками м'ясо, і глечик узвару. Ганна запрошує чоловіка і внука, примовляє:
    - Мабуть голодні. Сідайте скоріше, є розмова.
    - Ми не голодні, ми в саду обідали тим, що ти нам дала в дорогу, - пригортає  за плечі Олекса дружину, і, здивовано дивиться на штахетник, на якому присіли  синиці.
    - Запрошуй і синичок до столу, - мовить лагідно господар. – Бач як вітають нас співами.
    - Я їм нині сипала зернята, - каже Ганна. – Привикли до нас, а ми до них. Зимою годую їх, як можу. Пташки гинуть не від холоду, а з голоду.
   - Розказуй новини, - звертається Олекса до Ганни.
   - Приїхали діти Тараса Міжнього. Два сини з доньками. Звали нас в гості. Внуки уже великі. Роки спішать. Тарас ніби й помолодів від приїзду діточок. А ще, Одарка Іванівна  втопила відро. Витягнув його  Василь Прощанчук. Приходила до нас, та коли узнала, що тебе немає дома, побігла до Васьки.
    - А ми принесли новини з саду такі, що ніхто і не догадається, як ми були свідками чогось незвичного.
   - А мені розкажете? – питається Ганна.
   - Не тільки тобі – всім, хто хоче знати події саду. Ми  спасли криничку, яка давненько просить помочі у людей. Добре, що взяв  великий ніж. Джерельце забилось, потік почті не діяв. Ми розгорнули намул, вирівняли дно річечки, вода побігла, співом понесла радість життя.
   - За це вам велика подяка. А я для вас спекла пироги, які ви обоє любите, - весело розказує Ганна.
    … Вечір розкрив крила над селом, відбитком золотих мереж потішив західний небосхил, потягнув тонесенькі покривала сірого кольору над далеким полем, лісом, і, тупцюючи тихенько став вповивати сільські будинки, городи, вулиці і садочки. Ганна присіла на лавку біля хати, зітхнувши, питається внука:
    - Ти коли знову приїдеш до нас?
    - Мабуть приїдемо разом з батьками у вихідні дні. Мені через день на роботу потрібно виходити. Відпустка позаду. Тато з матінкою прибудуть через тиждень. Планували, що ще заїдуть в Москву, до друзів.
    - А у нас уже немає відпусток, - задумливо говорить Ганна. -  Так і життя іде. Народився. Виріс. Став дорослим. Вчився.  Пішов в працю. Сім’я.  І … довга дорога в старість. 
    - Ти чого це нарікаєш на старість? – питається Олекса. – Тобі що погано живеться?
    - Не погано. Та згадки за минуле поширюються, звеличуються. Два дні назад приїхав Адам, а я не зрозуміла, як ці дні пройшли. Завтра він повертається в місто. А для мене – ці два дні уже в минулім, тім минулім, яке я називаю пройдешнім.
    - Не думай про це.  Складай плани на багато ще літ, так і життя покажеться довшим, - лагідно мовить Олекса.
    Адаму стало злегка сумно від слів бабусі. І він, щоб перервати розмову, веселенько повів слова в те, що його товариш уже три рази перепитує, коли він вийде на роботу. У друга є план згуртуватись над однією роботою, яка може стати винаходом  в їх праці.
    Дідусь підхопив розмову внука, почав згадувати, як колись ввів в труд садовода новину – чистити дерева не по одному чоловікові, а – гуртом. Веселіше і лагідніше виходить.
    … Темні мохнаті сутінки ночі покликали Олексу, Ганну і Адама в оселю до сну.
   
                Частина четверта

       … Ось уже три дні як Адам вийшов на роботу. Стріли його весело, райдужно.  Діна Саненко  навіть заспівала пісню.
    - Розказуй, як відпочивав в Карпатах, - задав питання приятель Павло Загремчук. – Чув, що там люди поважно і по доброму приймають гостей. В минулому році мій дядько відпочивав в Моршинськім санаторії. Там мається  водичка – яка лічить нирки і шлунок. Крім того, він їздив у Львів, який подіяв на нього солодко-приємно. 
    - Я був в Яремче. Дійсно гарний край. Такої величної і загадкової землі  я ще за своє життя не бачив. А ти поїдь туди, і сам все узрієш.
    - У мене намічається путівка в Сочі. Поїду з батьками. Можливо в другий рік попробую вирватись в сторону карпатських гір. Василь Токарчук побувавши там, розказує і тішиться почуттям, що він узнав багато нового, яке звеличує життєві дороги.
    - Приходь до мене. Покажу етюдні пейзажі.
    - А як там питання з дівчатами?
    - Це вже інша справа. У тебе ж є тут дівчина, - дивується Адам.
    - Є … але … щось не ладиться у нас.
    - Адам Андрійович, зайдіть до мене, - наголосив начальник відділу.
    - Вибач. Потім продовжимо розмову, - кивнув Адам товаришу, і, пішов в сторону кабінету Миколи Степановича.
    ... Відкривши двері в квартиру, Адам почув телефонний дзвінок. Дзвонила бабуся, перепитала, коли приїдуть батьки.
    - Днів через три. А як ви там маєтесь? Де дідуньо? Чим займаєтесь? – пішов в питання Адам.
     - У нас все добре. Ти не голодний сидиш? Може приїхати і зварити тобі обід? – запитує бабка.
    - Ні. Що ти. Я сам можу подбати за їжу.
    - У мене новина. До нас приїде Маруся з міста Бар.
    - Маруся? Тітки Галини донька? 
    - Вона. В неї канікули. Скоро стане біологом.
    - Приїдемо до вас всі разом. Думаю, Марусю ми там ще застанемо. Їй привіт і добрі побажання.
    - Вона буде у нас тиждень. Так що спішіть, - весело сказала бабуня.
    ... Адам присів за столик, розгорнув свої етюди і малюнки привезені з Яремче, усміхнувся, пригадуючи, як і коли він їх писав, «на ходу» черкав куточки Карпатської красоти, спішно, щоб уловити миттєві переливи в природі.
       … Голосний дзвінок телефону розбудив Адама.
    - Сину, ти ще дома? Добре що я тебе застала, - почув мамин лагідний голос. - Ми уже в Москві. Тісно від людей на вулицях. Завтра ідемо в музей. А ще по плану потрібно побувати на концерті в літньому театрі. Планів багато – днів мало, - спішно мовить мама, а Адаму здається, що вона говорить недалеко, почті поруч.
    Після роботи Адам поспішив в продуктовий  магазин, довго вибирав м'ясо, далі був молочний відділ, і завершив все покупкою овочів. Усміхнувся задоволено, що він готовий до приїзду батьків.
   … В квартирі Радченків шумно, весело, щасливо.  Приємно пахне з кухні, а в великій кімнаті про щось веде мову диктор в телевізорі, та його ніхто не чує – Олена і Андрій  один перед другим розказують, як вони зробили самі собі відпустку, яка принесла їм багато приємного і розумного.
    - Я дуже радий за вас, - ласкаво мовить Адам. – У мене для вас велика новина, така велика, що не вміститься в нашій Вінниці, - жартує син. – Коли ви проводили щасливо відпустку, мене в гості позвала тітка Онися. Коли б там я не бував, для мене її гостинність перевершує бачення доброти. У цей раз я попав в такі розмови, що не знав, як відповісти їй на них. Ви собі не можете уявити, про що вона мені казала. Слухайте уважно. Буду мовити коротко, а доцільно ви цю розмову сприймете так, як я її сприйняв. Коротше – тітонька мені сказала, щоб я, коли одружусь, переїхав жити до неї. Вона віддає мені більшу половину свого житла. Три кімнати – для мене уже готові. Я здивувався не тому, що вона, якимось сьомим почуттям провідала, що у мене скоро буде сім’я. Містика, чи щось інше – не відаю, але …те що було – розказав вам як на сповіді.
    Після новини Адама, в кімнаті зупинилась якась впевнена, добра і зібрана в вузлик тишина. Першою одізвалась Олена. Зітхнувши, глянувши кудись через вікно, сказала виразно:
    - Цією жінкою все життя керує мудрість. Скільки її пам’ятаю, вона завжди робить чемні висновки з прожитого -  продумані, величні, надійні.  Для неї, все життя я була вроді доньки. Відчуваючи все це - платила і я  їй такою же добротою. Вона схожа з моєю матінкою якимось незримими потребами родинності. Життя її приймала і приймаю як донька, приймає все від матінки. Повірте, багато раз  називала її ненею, а вона дивилась на мене і … щасливо усміхалась. Не дав їй Бог дитини, та вона не гнівить Господа, каже, що у неї дітей багато: племінники, внуки, правнуки – все це її щасливе і рідне.
     - А мені завжди подобалось, коли ти Онисю називаєш ненею, - зітхаючи, мовить Адам.
    - Не знаю, як вам і сказати – вона мені разів три уже говорила, що скоро зробить те, що намітила багато років тому назад. 
    - А як ти сприйняв її рішення? – запитує сина мама.
    - Розгубився. Подякував, сказав, що зроблю те, як вона скаже.
    - Знаю добре, від своїх рішень вона не відступиться. Так що, готовтесь мати з нею родинні розмови, скоро вона до нас завітає.
    - Дивна і розумна ця жінка. За добро, великим добром відповідає. Згадайте, коли вона упала і знівечила ногу, я, втрутився в цю справу, спочатку привів лікаря до неї, а той, покрутив головою, відповів, що непогано було би її повезти в Київ. Вона тут же заперечила, а я … настояв на тому, що треба так зробити, і через три дні ми уже з нею були на прийомі в Київського професора. Як добре, що саме я втрутився в цю справу, інакше … її чекали би операції, костилі і … хто знає, як все би пройшло. Тоді ми з нею тиждень провели в столичній лікарні. Мені допоміг мій товариш з Києва в тім, що його дружини брат займав посаду головного лікаря травматології. «З світу по нитці … голому сорочка»,  - є такий гарний вираз. Я же, з порадою лікарів спасав ногу тіточці. Пізніше, вона дякувала, казала, що  має велике щастя, що я її родич. Думаю, якби не дай Бог я потратив би в таке становище як вона – вірю, Онися би поступила так же, як поступив я.
    - Пригадав ось що. Йшли ми з товаришем з лекцій. Було  слизько і мокро. Як трапилось, що він упав – не можу згадати. Сіли на лавку при зупинці автобуса, і тут, де не візьмись появилась тітка Онися. Коли побачила скривлене від болю лице Левка, тут же запропонувала подивитись ногу. Як вона це зробила – не знаю, та тільки щось тихо хруснуло в суглобі, і  … Левко від радості посміхнувся. Потім упросила нас поїхати до неї. В кімнаті,  натерла Левку ногу якимись ліками, зробила компрес,  зав’язала, сказала: - «Ходити не можна. Переживеш у мене деньок, а там … відпущу, і все буде добре». Левко став заперечувати, а тітонька запитала: - «Хочеш ходити без болів, легко як ходив до цього часу?» Що мав на це сказати мій товариш. Згодився. Я з ним залишився у тітки до вечора, а через день Левко уже ходив, злегка налягаючи на скривджену ніжку. Два дні – і він уже бігав.  Не одній людині вона допомагала в різних справах. Та ще й зараз допомагає: то грошима, то продуктами, то порадами. Так і живе весь вік – добротою і увагою до людей.
    - Можна привести сотні хороших її вчинків з життя. Як каже моя матуся, такі люди родяться не часто.
    - Завтра же і зателефоную їй, запрошу в гості. Її рішення відносно Адама – це щось із винятків буття. Мабуть не просто прийшла до неї ця думка, і не сьогочасна вона. Онися не стане говорити, не продумавши, - задумавшись м’яко веде розмову Олена.
    - Є такий розумний вираз, що … спомини минулого будують майбутнє. Оцим виразом можна зрівняти нашу тітку Онисю, - сказав Андрій, і, усміхнувшись додав: - Ми щасливі своєю родиною. Будучи на місці Онисі, ми би точно так зробили - як робить вона. … Яблуко від яблуні…
   
                Частина п’ята

… Йшли, тікали, летіли дні літа. Адам будніми вечорами сидів дома, а в вихідні - мав зустрічі з друзями, товаришами, які звали його знову у подорож, тепер уже на три дні. Мама узнавши про це, радить синову:
    - Чому відмовляєшся? Два вихідних, один візьми за свій рахунок – і… розбавиш серпень новинами походу.
    - Я візьму дні за свій рахунок в вересні.
    Мати здивувалась, та нічого не відповіла, а чоловікові тихо сказала:
    - Мабуть Адам хоче поїхати в Карпати на початку осені. Чує моє серце, що так воно й буде.
    - Нехай їде. Це його життя, і ми не можемо втручатись з своїми порадами.
    - Вірно. Так краще для всіх.
    … Мамо – кличе Адам, - до нас іде Роман. Я його бачу через  вікно.
    - Ой! - подала голос Олена. – А у мене не готова вечеря.
   - Він йде не для вечері, мабуть несе багато розмов. Я дуже радий зустрічі з ним.
    Через хвилинку  Роман уже вітаючи родичів, вів розмову з хорошим  настроєм:
    - Давненько не був тут. В першу чергу хочу сказати, що їздив відпочивати в Болгарію. Телефонував вам, та телефон мовчав.
    - А ми подорожували по Прибалтиці, а закінчили відпустку в Москві.
    - Поздоровляю. Хто вас відправив туди?
    - Андрій сам додумався, - сміється Олена.
    - Я рішив поплавати в Чорнім морі біля Варни. Відпустка вдалась. Крім того, я був в столиці Болгарії, та ще в деяких інших містах Мені там не те, що подобалось - відчув пульс землі, який доносився до мого внутрішнього  світу кожну хвилинку.
    - Узнаю Романа, - весело мовить Андрій. – Мені би хотілось побувати в Югославії. Звідти мій прадід прибув в наш край випадково, а потім залишився тут жити, і … тепер ми смакуємо  його історію життя.
    - Знаю про це, - присівши на диван мовить гість. – Я навіть дещо записав про вашу родословну.
    - Ви тут ведіть спілкування, а я тим часом попрацюю в кухні, - заспішила Олена.
    - Моє до стола ось що, - кладе гість  на стіл коробку цукерків.
    - Болгарські? – запитує Адам.
    - Молдавські. Я же там буваю іноді. В другий раз привезу вино.
    - Що тобі більше всього подобається В Молдові?
    - Люди. Чемні. Працьовиті. Веселі. Добрі і  дотепні. В їх розмовах живе  славне слово, і обов’язково якась історія з минулого.
    - Був я в Молдові. Колективом їздили в місто Бельци, - перекладає на столі газети, мовить Андрій. – Розказував вам за цю поїздку, та кожен раз випливає щось не сказане. Там мене здивували деякі атрибути життя молдован, перемішані з українцями західної сторони. Є щось спільне у молдован, гуцулів і українців. Як не кажи – сусіди. Багато українських слів мають слова молдавські. Візьміть за приклад: у нас слово БОРОНА, і у них, почті те ж. І так далі. Спільність життєвих відносин – закон не писаний, але дієвий.
    - Моя поїздка в Карпати принесла для мене багато цікавого. Особливо  підкорив гуцульський одяг. Є в нім атрибути українського, молдавського, угорського і польського. Так приємно бачити це все, і розуміти – сусіди ми по всьому, - з щасливою ноткою в голосі говорить Адам.
    - Молдова - близька по сусідству країна, - додає Роман. - Мій товариш одружився на дівчині з міста Окниці. Живуть – не тужать.
    - Ті, хто живе в Могилів-Подільському зовсім перемішались родинними зв’язками. Ходять в Молдову залюбки через міст «Дружби», що єднає два береги річки. Одарка Панчішина, має сваху з Кишинева. Буває там, розказує, що у них навіть страви такі як у нас, тільки вони називаються інакше, - ставить на стіл миски, підтримую спілкування,  Олена.
   - Мій хороший колега Георгій мешкає в столиці Молдавії. Батько у нього молдован - мати полька. Смішний, розумний і друг вірний, - приглядається до обкладинки книги Роман, гладить малюнок, усміхається привітно.
    - Вчора,  після роботи стрів старого  товариша, з яким знайомий багато років. Працював він в Нижній школі, тепер на пенсії. Пише спомини, казав, що і мене туди ввів, як людський приклад. Говорили довгенько, більше пів години. Прощаючись - задумливо сказав: - «Не жалійте за тим, що старієте. Багатьом  в цім відказано. Життя дається всім, а старість – вибраним». В тролейбусі  всю дорогу думав над його словами, - розказує Андрій, розкладаючи на столі виделки.
    - Хвилиночку, - замахав руками Роман. – Я запишу цей вираз в блокнот.
    - Приятель, якого я дуже поважаю, недавно висловився так: - «Думки, які ми вибираємо – це пензель, яким ми кладемо мазки на полотно свого життя». Після його висловлювання ми мовчали, а нас при цій розмові було шість чоловік, - усміхнувся Адам.
    - Хочеться побувати в  Римі. Один із героїв історії цієї країни, сказав: - «Я бачив багато міст. Вони темні і жорстокі. Рим несе їм світло».  В даний час Рим являється одним із красивих міст на землі. В нім живе історія минулих поколінь, які залишили після себе цінні пам’ятники, в вигляді: Колізею, Пантеон, Форум Трояна, могила Рафаеля, десятки пам’ятників храмів, імператорські двори і багато чого іншого. А чого тільки там стоять їх театри, музеї, культурні парки і т п., – задумавшись ділиться своїми знаннями життя  Роман, і, кинувши погляд на Адама, усміхається з настроєм: - Мій товариш з Києва, побував в Будапешті. Привіз сумку цікавих альбомів, газет і журналів, де відображені дуже славні пам’ятні місця  міста. Скажу ще одну новину за нього – там він познайомився з дівчиною, коріння якої мається в Україні.
     - Розходиться наш народ по всій землі. В  Китаї, в Кореї, в Індії є  українців. Марія Василівна казала, що тільки в глухій Африці, же живуть дикі люди, немає нікого з наших  людей, - весело сміється Олена.
    - Не так давно гостив в Петра в музеї. Три години сиділи і перебирали словами життя і буття земне, - згадує своє Адам.
    - З директором музею у мене багато спільного. Він як і я, цінить в людині знання. В минулому року  розказав, що  в Швеції учені обнатужили гриб, який, з нитями займає 36 гектарів площі. Йому приблизно 1000 років. Він не продукт їжі, але відноситься до опеньок. При динозаврах такі гриби росли повсюди, - кладе собі на миску салат і картоплю Роман, і тут же каже - вчені давненько розширяють знання про езотермизм.
   - Це наука про скриту містику? – питається  Андрій.
   - Про неї. Між іншим, терміни про містику є у Платона, Піфагора, Аристотеля. В наш вік такі вчені як Блавадский, Штайнер, Гуджиєва і другі, створили свою езотермічну систему, і назвали її живою етикою. Що воно там дійсне, а видумане не знаю.
    - Краще нехай вчені розберуться в відношеннях міжнародної політики. Гнуть кожен як хоче, - вносить свою пропозицію Олена. – По телевізору кожен день носяться новини іншого толку. Як кажуть - сильніший меншого б’є, за тим, що сила є.
    - Що не чоловік, то загадка. Хто знає, що може бути завтра. Як говорить мій колега Яків Михайлович: - «День вчорашній – уже історія. Завтрашній – тайна. А сьогоднішній – дар, то прийми і бережи його», - хитнувши головою розказує  Андрій.
    - Два дня відпустки провів у селі. Там живуть такі мудрі і добрі люди, що мені від їх розмов ставало дивно і повчально. Хтілось, щоб вони говорили довше, - жваво видає своє Адам.
   - Недавно надумав поговорити з одним лікарем. Питання не легке, та … він відповів,  що лікарі не завжди можуть створити чудо, наприклад оживити людину, пришити відрізану місяць назад ногу, прибавити років… Стараються … та  не завжди виходить, -  ділиться своїм висловом Андрій. – А як би хотілось, щоб вчені лікарі скоротили різні захворювання, щоб щезли такі хворобі як: холера, малярія, рак, дифтерит, чума і т.д.
    - Чогось ми не зайшли розмовами про сумне. Давайте змінимо потік спілкування – хочу вернутись до недавньої нашої поїздки в Прибалтику. Там ми гарно і добре відпочивали. Коли вернулась назад, кинулась  знайти вірші про цей дивовижний  край. Деякі екскурсоводи читали їх нам. Особливо гарно згадували поетів минулого століття, - поправляє тарілки на столі, мовить Олена. 
    - Прибалтика завжди визивала і визиває багато питань. Історія її пов’язана з тим минулим, коли в Європі поширювалось вчення про Христа.  Буваючи там, не можу надивитись на їх сосни. Високі. Стрункі. А саме головне – вони ростуть так, що їх гілки знаходяться на чубчику деревини. Густіші з тої сторони, звідки тепліше. По них люди знають де північ, а де південь.  А які там мохи! Коли приходить весна все швидко міняється. Красота поражає бачення, - з захватом радості говорить гість.
    - Святині там, маю в вигляді церкви – чудово-неповторні.  Ідеш містом, а від них чується музика органа. Стоїш і слухаєш, і несе тебе та музика в кудись, де світло, тихо, привітно, - підтримує  спілкування Андрій.
    - Де би я не бував, чи то в нашім Союзі, чи за границею – мені скрізь бачилось щось нове і … величне, - посміхається Роман.
   - А я вам коротенько розкажу за Прибалтику, де ми  з Андрієм побували, - знову включилась в спілкування Олена. -  Вразила нас там тема мистецтва, як вони гарно і досконало знають своїх митців пензлю, і як вони за них пишаються. Коли переїхали кордон Естонії, зразу же почулось щось національне і своєрідне. Дещо записувала з розмов екскурсоводом. А саме - за поетів, яких він перераховував, і навіть коротенько читав  їх твори. Сюди відносяться: Оскар Лутс, Густав Ернесакс і багато інших. Вони вихідці з простого народу. Густав написав повісті: - «Весна», «Літо», «Болото», і другі. Його фразу нині повторяє народ: - «Вуста співають, а серце неспокійне». А відносно художників Литви, то у мене в блокноті залишились прізвища  митців, таких як Чюрлёнис, якого і у нас високо поважають і цінять. Ще -  Антонас Жмуйдзина і Пятрас Калпокас. Екскурсовод згадувала, де і як вчились художники  Вільнюса, і навіть тихо наголосила -  а саме біля кафе «Ратонда» вони збирались для побачень. За них писав Ілля Еренбург. А народ високо цінять творчість росіянина Івана Трутнева. Побувавши в  столиці Латвії, нас повели в музей, де маються праці: Пурвітіса, Свемпсама, і багатьох інших. Латвія  ласкаво гордиться своїм композитором, що показав себе з високого творчого нахилу в музиці, це Раймонд Паулс. 
    - Той край, який я називаю «Красою Прибалтики» визивав і визиває сотні питань, від давньої історії, до нашого часу. Дуже вірно, що там високо ціняться  мистецькі праці Чюрлёниса.  Мир і життя тих республік  – загадкове і незвичайне. Їх старі замки, в яких по повір’ю діють поту-сторонні істоти – вражають. А саме головне - вони про це ведуть мову так, ніби це дійсно є, - додає Андрій.
    - А  можливо воно так і є. Вчені доводять - мається якась незрозуміла сила, яка діє поза розумом людини, - веде гарну розмову  Олена.
   … Спіле вечір’я уже спірно і  широко дивилось  відкритими очима в вікна квартири сімейства Радників, де, за столом не вщухала розмова господарів і гостя, весело і непримусово вільно, спілкувались, передаючи один одному різні новини життя.
     … Спілий і погожий, ранок  змінив день. Сонце ще високе і жарке, та уже щось тонесеньке, малесеньке, але нове і  вміло-цікаве ходить містом Вінниці, розносить мешканцям кожному щось нове - для кожного своє: солодке чи терпке, але особисто-окреме.
    В квартирі Радників в’ються  розмови, тихо-довірливі, вільно-думаючі, плавно-розгорнуті. Мати заходить в кімнату сина, каже в задумі: - Нинішні дні  похожі на сім’я. Серпень уже ховає свій серп в комірчину. Як не кажи - третій місяць літа  підрум’янює яблука, синить сливки, ранками веде суцільні розмови з сонячними промінцями, які уже тихо вистигають.
    - Ти хочеш, щоб я відповів тобі тим же самим?,  - усміхаючись відзивається  син.
    - Попробуй.
    - Серпневе небо в цю пору частіше збирає  в просторі хмарки, задумливо веде мову з осінньою порою, яка тихо запрягла своїх золотавих коників, і не може дочекатись, коли старе літечко покине свої права, - розглядаючи якийсь журнал, м’яко відповідає матері син.
    - Якось недавно мама, присівши в хаті на стілець, пішла пішки в задумливу розмову, що старий вечір колише ніч, нашіптуючи їй про солодкі сни. А сад, прислуховується до цих потаємних розмов, сміється у кулак, -  мрійно веде діалог мама. 
   - Коли ви були в Прибалтиці - їздив у село. В той деньок  до них приходив дядько Кирило. Щоб розказати як все проходило – не зможу. Там діяла програма, яку на ходу складали всі разом. А які гарні вірші читали! А які гарні спомини сплітали словами, в яких сміялось життя. А ще тісно і солодко говорили  про майбуття.
    - В домі моїх батьків давно поселився жити  РОМАНТИЗМ. Без нього  не відбувається нічого. Сам знаєш, хто в тебе бабуся. Їй вторить дідусь, та і  він від природи поетична натура, - поправляє салфетку на столику, ділиться своїм Олена, і, глянувши на газети на кріслі, усміхається: - Травень славиться зоряним коханням, а серпень – роздумами. Трішечки пізніше -  на початку вересня люди підводять свої думки, закінчують якусь потрібну працю, стараються  завершити те, що склали в планах по весні і літі.
    - А я цього не знав.
    - Багато чого ти ще не знаєш, та життя вчить розуміти все більше і більше, - продовжує розмову Олена. - Якось моя колега, наливши в стакан водичку, почала розмову: - «Вода відноситься до високих сакральностей». И тут же додала, що водичка може передати  чоловікові багато із того, що він не пізнав і не признав  в житті. Я вірю в її висловлювання. До прикладу візьмемо святу воду, яку люди несуть додому з церкви. З нею можна говорити. Їй можна довіряти тайни. Її можна попросити в допомозі. І … все це не просто балачки - водиця знає і чує тебе. 
    - У бабусі така водичка завжди мається.  Коли  болить голова - миє нею личко, шепочучи молитву. І … біль затихає. А ще вона нею кропить подвір’я, кімнати, навіть хлів і комору.
    - Так було і при мені. Так  буде до того часу, коли вона буде жити. А потім, уже я продовжу її навчання святості.
    - А після тебе, я не відстану від роду, - кладе перед ненькою книгу, де зображена криниця, а над нею схилилась верба, в якій заблукали місячні промені.
     … Останній місяць літа поступово відходить в Кудись. Уже не такі, а злегка свіжі ранки, задумливі дні, більш багряні заходи сонечка нагадують, що скоро, почті у порозі стоїть осіння злагода.
    - Через тиждень вступимо в осінню пору. Люблю її. Хоч і літо приходить до мене солодкими думками, та все таки, самою гарною загадковою, являється вереснева погода. Батько складав для неї цілі оповідання. Встане раненько,  ходить по подвір’ю, веде розмову, чи то сам з собою, чи може з тим, що попадається  в очі, і не перестає усміхатись, - готовить вечерю, розказує мати сину, а Адам, слухає, не дивується - в їх сімействі так ведеться – спомини єднаються з сьогоденням в одне ціле і величне.  Сам же він думками уже в  Карпатах, в зустрічі з Марисею, в казково-мальовничому місці при Білій скелі, де трави в пояс, де сонячні промінчики цілують все і всіх, хто тут буває.  Близиться час, коли він покине на кілька днів Вінницю, поспішить до самої найкращої дівчини в світі. Вони домовились про зустріч, яка пройде  на початку вересня. Нікому не признається за свої плани. Частенько залишається на робочому місці, підганяє  те, що повинен виконувати, опереджаючи друзів,  усміхається, коли його питаються, куди він спішить.
    - Над містом нині летіло багато птахів, - веде розмову Андрій. – Пора. В них все сплановано і з’єднано. Скільки живу не можу зрозуміти, як пташки знають дорогу додому  і з дому. На яблуні в батьків в цей рік жила якась пташинка. Вітрець все літо колисав  гілку з гніздечком, де підростали пташенята. Придивився, задумався - як вона вернувшись назад, знайде свою домівку.
    - Ніколи і нікому не зрозуміти життя тваринного світу. Як би циркачі не привчали їх щось виконувати, вони все рівно мріють про волю, і деякі навіть тікають від них, - лагідно каже Олена. 
    - Адам став злегка запізнюватись з роботи. Що так? – звертається чоловік до жінки.
    - З товаришем планують над  якимось винаходом. Підганяє днини і …  думки. Читає багато книг. На ватмані малює чудні деталі машин.
   - Нехай, - годиться Андрій. – Це його життя, і плани для буття.
    ... Вересень ступив на поріг своєї пори легко, світло, надійно. Адам уже готовий до поїздки в Яремче, та нікому нічого не розказує, лише тихо складає план, як скоріше туди доїхати. Можливо літаком до Львова. Та звідти потрібно спішити до місця зустрічі, а він не знає, як там все пройде. Відкинув  план за літака, сказав сам собі, що поїде так, як їхав з хлопцями літом.
    - Мамо, -  звертається до матінки Адам. – Я вас покину на кілька днів.
    - Чому саме? – дивується мати.
    - Поїду в Яремче.
    - Знову?
    - Знову. Мене там чекають.
    - Марися? – зітхнувши мовить Олена.
    - Вона.
    - Доброї тобі дороги. Коли вирушиш з Вінниці?
    - Завтра під вечір.
    …Вечірня п’ятниця довго дивилась вслід потягу, який повіз Адама в край його коханої дівчини. Думки повнились задуманим, мішались, бачились в радісному настрою, бо від цієї зустрічі  залежить його майбутнє. І тут же виникало питання – а якщо Марися захоче щоб він залишився жити у Львові, що він тоді зробить. І тут же засяяла весела мрія – він буде жити там, де буде Марисенька. На серці стало вільно, радісно, мирно.
   
                Частина  шоста

     Яремче зустріло Адама приємним поглядом, ніби  знало, чого він приїхав. Старший інструктор, узрів Адама, поспішив на зустріч з веселими словами.  За кілька хвилин Адам отримав ключ від номера для житла, сказав сам собі: - «А зараз поспішу  в стежину, що веде до Білої скелі».
    Вийшов з турбази,  весело глянув  на гори, усміхнувся, послав  їм привітання, попрямував в сторону низини річки. Ноги самі несли туди, де, як уже бачилось Адамові, він або зустріне Марисю, або знак від неї. Ідучи примітив зміни в природі. Листя на деяких деревах прийняло другий колір. Тут перемішане все: зелене, руде, червоне, жовте, і навіть є фіолетові відтінки. Літом, коли тут відпочивав, все буяло зеленими фарбами. Чомусь до думки прийшло як їм працівники туринської бази радили  приїхати сюди  в осінь. І ось він уже на порозі осінньої пори, коли тихне щось високо-загадкове, майорить різнобарвними стрічками, тягне погляди піти туди, де в повній красоті ходить ВЕРЕСЕНЬ. Адам стишив кроки, відчув, хтось його доганяє. Озирнувся – якась погожа літами жінка йшла за ним, а порівнявшись, поздоровалась, усміхнулась, поспішила далі.
   І враз до нього донеслось: -  Гей-й-й-й! Ганусю, відізвися!
   А через кілька секунд, з правої сторони полинула відповідь:
   - Йди до кладки! Ти мене чуєш?!
   - Чую-ю-ю!
   Виходить, що в цім місці він нині не один. До пам’яті вернулись мелодійні звуки трембіти. Щось залоскотало в серці,  саме якраз зрозумів – йому уже ніколи не відкинути те, що  прийшло і залишилось в нім від цього краю.
    В низині, звідки чуються пісенні відголоски Прута, хтось музично затягнув пісню, далі пролунав сміх, і радісне: - «Не чіпай!»
    Вернувся згадкою у Вінницю, як він недавно в бібліотеці знайшов книжку, в якій йшла мова про Карпати. Нічого нового там не вичитав, лише більш обширно написано про Чорні гори, які часто згадуються в розмовах гуцульського люду, і навіть в піснях.
    Стежина потягла вверх, звузилась, обходячи великі камінні валуни, малі скелі, насип мілких камінчиків. Зупинився, глянув вздовж стежки, поспішив в завітне місце - місце любовних зустрічей з Марисенькою.
    Кілька хвилин, і … Адам зупинився.  На нього з цікавістю дивилась Біла скеля, саме такою, як він її побачив вперше. Поруч невеличка полонина, в високих травах, деякі  з них ще в цвітінні, з ніжними запахами свіжості і вроди.
    - Доброго дня, - привітався Адам. – А та, яку я дуже хочу бачити ще не прийшла? – звернувся до всього, що малось тут.
    Тишина і спокій заполонили все навколо, ніхто не відізвався, навіть вітер не прошмигнув по поляні.
    Адам оглянувся, підійшов до скелі, обійшов її навколо, та ніщо не підказало йому перебування тут кого-небудь. Вони  домовились з Марисею, що вона залишить знак для побачення.  Знак – кусок газети, чи сторінка з журналу, чи папір з зошита.  Він ще раз обійшов місце зустрічі, навіть пройшов нижче поляни, перевірив кущ, що ріс поруч – все мовчки зиркало на нього, як здалось йому - сумним подивом.
   Кинув сумку на землю, присів в густій трав’яній красі, потім ліг,   розкинув руки,  став наглядати за двома невеликими хмарочками, які чи то грались, чи пішли наввипередки, то розтягуючись в спіраль, то купчачись, легко і стрімко спішили кудись. Усміхнувшись, подумав, який все таки земний світ гарний і розумний. Ніщо не повторюється, ніщо не перечить одне одному, все живе в своїм ритмі.
    Так лежав він довго, вслухаючись в далекі звуки річки, переклику пташок, людей, шепоту вітру в верхів’ях  дерев. А коли сонце пішло в сторону західної частини неба, промені його лягали косо, густо, спірно. Адам витяг з сумки газету, зім’яв, розірвав на дві частини, залишив біля скелі, і біля кущику. Сам, зітхнув, взяв напрямок до низини, до річки, щоб по її березі вийти до туринського комплексу. Там, де потік побіг скоріше, зупинився, притулився до великого буку, зібрав думки в єдине ціле, рішив, що завтра він обов’язково зустрінеться з Марисенькою.
    …Вечором в клубі туринської бази  повинен пройти музичний вечір. Чути було тонкі звуки скрипки, хтось високо витягував ноту, глухо гуділо від барабана, а над всім цим дзвеніли дзвіночки, вникаючи в мелодію настрою і радості, мабуть це хтось мав виконувати пісню, в якій сміялись дзвонові звуки.
    Адам присів на лавку, розглядаючи людей, що густо ходили тут. Праворуч нього  стояв хлопець, неспокійно зиркав в бік центрального будинку, мабуть когось чекав.
    Хвилинки чіплялись за хвилинки, горнули годину, яка сповіщала, що в Яремче іде вечір.
    … Наступний день приніс Адаму ту же новину, що була вчора. Біля скелі він сидів до обіду, а потім, поспішив у місто, саме туди, де працювала Марися. Та  всі приміщення підприємства були закриті – у дворі господарювала неділя. Не знає чому саме, ноги понесли в сторону жилих будинків. І тут теж не зміг себе порадити, він не знає ні назви вулиці, ні номер будиночка, де проживає Богдан з Марисею. До споминів прибігло – Марися сказала, що після розлучення з Богданом, буде жити у далекої родички батька.
     Вернувшись на базу, рішив піти в сторону лісного будинку, який був свідком його першої зустрічі з Марисею. Ту доріжку, яка вела в ліс, він знає напам’ять. Перескочив ярок, зупинився біля високої ялини, погладив поглядом її крону, послав вітання, спокійно пішов в сторону лісного масиву, що ховав в собі спілу стежину. Через кілька хвилин він уже був біля воріт лісного житла, та тут же зрозумів – в будиночку нікого немає. Хвіртка була прикрита, тиша і спокій заполонили подвір’я, і навіть його поклик, хто живе тут, нічого не дав. Відлуння ввібрав ліс, а десь далеченько, линуло довге і протяжне: - «Я тут-т-т!»Закривши хвірточку, присів біля воріт, задумався – що  все це значить, чому Марисі немає на місці побачення  уже два дні. Став складати план, як її повідомити, що він приїздив, як домовлялись. І  раптом ухопився за думку – він буде залишати свої знаки: шматки газети з Вінничини. Порився в сумці, знайшов журнал, кусок кинув прямо біля воріт, далі, направляючись в сторону Прута, теж залишив шматок цвітної обкладинки,  і, саме там, де вони з Марисею прощались, де стежка-доріжка розходилась в дві сторони, присів, взяв блокнот, намалював високу смерічку, поруч постать дівчини, а за смерічкою залишив контури Білої скелі. Малюнок прикріпив до кущика, який ріс поруч доріжки.
   … І знову вечір Адам провів в клубі, куди його запросили працівники  туринської бази. Вернувшись в номер, більше половину ночі  не спав – складав думку, як йому бути завтра. Вечором повинен виїхати назад в Поділля. Раптом його осяяло -  Марися у Львові. Тільки те, що він про це подумав, не мало вже ніякого значення. Якщо він не може знайти дівчину тут в Яремче, то як він буде шукати її в великому місті. На душі було неспокійно, лячно, мінливо. Далі Адам ходив містом, заглядав за ворота мешканців, і навіть вирішив повести розмову про Марисю з кимось з продавців килимків. Вибрав одну із привітливих жінок, переглядаючи вироби, сказав, що весною купив килимок зроблений Марисею Кулік. Він йому сподобався, хтів виразити подяку, та … не знає, де вона працює. Раптом здригнувся - жіночка повела мову, що Марися звідси виїхала до Львову. Де вона там працює – не знає, зате їй відомо, що чоловік Марисі лишився жити тут. Від таких слів, Адам повеселів, не став перепитувати за Богдана, подякував продавщиці, купив вишиту салфетку, і, усміхаючись, пішов в напрямку туринської бази. До  самого вечора  думав і передумував, як йому шукати  Марисю, і, прийшов до висновку – він її знайде. Потрібно поїхати  у Львів,  там він обов’язково  знайде сліди коханої в майстернях, чи на фабриці, де працюють ткачі.
    Після обідньої пори неспішно попрямував знову до Білої скали, ліг у траву, став складати план, як йому далі бути, і що йому робити. На душі полегшало від того, що Марися уже вільна від одруження з Богданом, а це багато значить для їх побачень. Не зупиняючи себе, взяв олівець, альбом, поспішив в сторону Прута, звідки неслись чиїсь дзвінкі голоси. Дівочий сміявся, а чоловічий  вів розмову, та про що - Адам не розібрав.
    Присів, замислився, усміхаючись сам собі, що він уже знає половину новин за Марисю. 
     Поруч нього пролетів метелик: жовтий, з зеленим відтінком, похожий на лісну квітку. Чомусь рішив - потрібно буде почитати історію метеликів. Дещо він за них знає, та то мала крихіточка, від  того, як, коли і де появились ці чудові комахи. Протягнув руку. Метелик не сів на неї, він вибрав квітку, і, тріпочучи крильми успокоївся.
    І знову Адам ніби пірнув в історію  Карпат -  а саме, думка чомусь понеслась  до гори  Говерли, яка має висоту 261 метр. Уявив собі її усю, в своїй дійсності, в бутті земному і .. тихо задумався. Саме в цих місцях, в койнозівську еру тут бушували води палеогенового моря. Після його уходу, появились гори, які тягнулись саме так, як вони є нині.  Гуцули знають – Чорногори самі великі і цікаві, в їх краї. Тягнуться вони 40 кілометрів,  від Закарпатської до Івано-Франківської області. Цікава і велична гора, яку тут назвали Піп Івана. А головними річками цих гір,  являється:  Білий Тіс, Чорний Тіс і Чорний Черемош. Згадують люди  і річку Данщик – вона дала початок Прута. Дивно те, що між горами місце називають сідлом. Згадалась екскурсія в полонину, де розташоване велике село. Щось приємне і гарне торкнулось згадки, залишило в пам’яті, як однин міський чоловік розказав, що відпочиваючим потрібно поїхати в місто Ворохту, де до цього часу, з минулого,  збереглись  кошари і літрівки на одній багатій великій  полонині. А повар з бази, велично згадав, за притулок «Заросляк», який має дивну історію, зв’язану з минулими роками.
     - Сірь- рь-рь-рь! – пронеслось від кущику, що ще квітував білим маревом дрібних квітів. Адам прислухався, і знову: - Сірь-рь-рь! – дивне звучання, яке ніби кликало до себе, придаючи мелодії ласку і радість. Не став вставати і йти, щоб глянути хто це так настирно веде мелодію, яка зовсім не похожа на пташину – просто усміхнувся, посилаючи  вітання виконавцю музики.
    Думки тріпочуть, горнуться, складаються, і всі  про карпатську землю, яка для Адама стала рідною і  милою. Від однієї до другої прослуханої ним екскурсії линуть спомини,  як і що він узнавав, чим поповнились його знання історії землі, що воно таке оте одвічне і нинішнє. Згадались розмови про водоспади. Було тихе здивування, коли  довідався, що самий великий водоспад має 80 метрів. А ще про те, що на горі Піп Івана розташована обсерваторія, яка гарно діє. Піднімаючись по стежці Довбуша, екскурсовод  пояснив - в народі маються гарні спомини за гору Сточ, яка пам’ятає опришка Довбуша. А коли повертались зі Львова, один із туристів зацікавився, про корисні копалини краю, і тоді  Ганна  дала коротку відповідь за чорну металургію.
    - Пілік! П’ють!  Пілік! Пілік! – доноситься з вершини дерев. Адам прислухався – нині його тут розважають пташки. Цікавий світ навколо людини, і де б вона не мешкала – там діє висока красота, яка по своєму загадкова і приваблива. Думка  знову полетіла, як тільки він вперше прибув в Карпати, один із працівників бази  сказав, що біля гори Мармароси розположені гуцульські Альпи. Саме зараз він згадав, як би можна було туди поїхати.
    Чи то біг, чи шкандибав час, Адам не примітив, як сонечко грайливо котилось в західний обрій. Піднявся, поправив  одежу, взяв сумку, почав спускатись вниз по стежці в бік бази.
    … Пізній вечір, шумний вокзал,  людські голоси і … тремтлива туга, ходила поруч Адама, заглядала в очі, топталась на місці,  ніби щось хтіла сказати. Якщо, в цей час можна було запитати його, чого він так себе веде, сказав би відверто, що ще живе надія на зустріч з Марисею, можливо вона прибула в Яремче, і…  ринулась доганяти його. Та то були тільки бажання – Марисі нині він не знайшов, а серце не хоче згодитись, що вона вже ніколи не прийде до нього. Щось високе і надійне підказувало - вони будуть рядом, і ця надія кріпилась, стверджувалась, єдналась в одне ціле.
   … За вікнами потягу то сумувала, то сміялась, то про щось сповіщала осінь. Ранок ввійшов спірним кроком, розвиднів світ, м’яко торкнувся Адама, витяг сонячні промінчики, заграв ними кольоровими барвами,  вніс в його  думку  щось нове і добре.
    …  А ось і рідне місто Вінниця. Адам  батьків дома  уже не застав. Присів на диван, усміхнувся, і, зайнявся собою – став готовитись іти на роботу.
    … - Як там синочку твоя поїздка пройшла? – переступивши поріг квартири ближче вечора, запитала мати.
    - Не зовсім так, як я планував.
   - Щось трапилось?
   - Поганого нічого. Просто я попутав дні зустрічі.
   - Бачила сон, ніби ти несеш букет квітів, а коли я придивилась, там був тільки портрет Марисі.
   - Спиться, сниться … Все буде добре. Я вірю в свою дівчину.
   Мама перевела розмову на  щось інше, привітно стала розповідати, що її колега проспав ранок, прийшов на роботу на дві години  пізніше, і, не придумуючи нічого зайвого, признався, що спав як юнак.
    - Бабуся вірить в сни, і я став вірити, що вони щось значать. Десятки раз слухав розмови про них. Перед тим як їхати в Яремче,  снилось мені,  ніби то я у Львові, та тільки заблукав в якесь незнане місце, а коли оглянувся – далеченько стояла Марися, і махала мені рукою. 
   Мама, злегка задумавшись промовила м’яко:
    - Життя прожити, не поле перейти.
    … Осінь ходить містом  Вінницею різними днями. То свіжить так, що хоч одягай пальто, то ласкаво пригріває сонечком, то  посіє мілкими дощиками, а в основному все йде, як положено йому іти.
    - В учительській Павло Павлович нині вів розмову, про Бабине літо, - розказує Андрій, поглядаючи на дружину.
    - Ти чого тулиш погляд на мені? – усміхається жінка.
    - Згадай, як ми з Працьовитими відзначали це свято.
    - Це з тими Працьовитими, які переїхали до Києва?
    - З ними. Цікаві були люди. Саме тоді я почув дуже гарні згадки про приход Бабиного літа.
     Олена присіла на стілець, глянула на Адама, кивнула головою, запитала, а як він сприймає цю пору року сам.
    - Мій товариш Гордій, кожен раз, як тільки приходить ця пора, веде дивні розмови про кохання, що приходить до людей в віці, що перескакує за 45. В примір взяв свою тітку Варвару. Рано овдовіла жінка. Виховувала двоє дітей. А коли дітки виросли, лишилась сама. Сватався до неї якийсь дідок, не захотіла за нього йти. А тут їй виповнилось 46. Гарна. Гожа. Привітна. Як все трапилось – ніхто не примітив. Якраз в дні Бабиного літа, вона ринулась догнати щось своє, жіноче, привабливе, закохане. Одна її сусідка божилась, що бачила її в польовій межі з незнайомим чоловіком. А ще один  мешканець, раненько йшов на зупинку автобуса, і … стрів її в долинці, де верби гнучкі, де кладочка тоненька, де по весні співають соловейки. Там вона обіймала чоловіка, а хто був той молодець, дядько не узнав.
    - І таке буває, - усміхнулась Олена.
    - Ви уважно придивіться до жінок в пору звабливої осені. Саме тоді вони ніби перероджуються. У них на вустах усміх, і солодкий погляд, - тішить слова чоловік.
    - І в сімейних теж  зваба буває? – запитує син.
    - На це питання не відповім чітко. Мабуть буває, - сміється Андрій. -  Прийдеться слідити за дружиною.
    - В місті немає верб, щоб там ховатись, - регоче Адам. - А як відносно чоловіків, у них теж Бабине літо  грає в жилах? 
    - Мабуть теж. Прислухайтесь до розмов людей, які розводяться в зрілому, можна сказати липневому віці. Саме тоді починається у людини 40 років.  Жінки, і чоловіки  в таких роках, міняються. Їх, ні би Хтось  кличе назад, в юність. Саме тоді проявляється питання, чи вірно зроблено, що одружився, чи одружилась з тим, з яким живе. Деякі зриваються, шукають на стороні нових коханих. Що воно таке, ніхто не може відповісти, - перегортає листки газети, задумливо веде мову Олена.
     - Все буває у чоловіків, як і у жінок, - хитає, в знак згоди розмови батько.
    - Якщо вдуматись - ти прав. Максим Васюта в 47 років втік від жінки, а … через  півроку вернувся. Має щастя, що вона була розумною, знала що і до чого, і простила бігуна. Можна привести ще приклади, та … ми краще вернемось до теми про батьків, до яких потрібно поїхати в вихідні днини, -  привітно підтвердила Олена.
   …  - Адам веде розмову з Стояном про обідню пору, коли продзвенів телефонний дзвінок. Колега зняв трубку, і через кілька секунд сказав здивовано: - Адамчик, тебе запрошують до секретаря заводоуправління.
    - Уже в дорозі, - весело відповів Адам. – Зустрінемось в столовій.
    Друзі не узнали Адама, коли він сів за стіл обідати. Його обличчя  світилось веселістю, в очах грали вогники щастя, і він весь був якимось іншим, новим, чудним.
    - Що трапилось? – перепитав Стоян.
    - Осінь принесла мені таку радість, що хочеться обіймати всіх.
    - Мабуть обіцяли хорошу премію, - підводить  своє Данило.
    - Узнаєте через два дні. А поки що, я самий щасливий чоловік на землі.
   … Люди говорять, що дні підганяти чи розтягнути неможливо. Адаму про це відомо, та він кожних півгодини дивиться на часи, зітхає, що днина дуже довга. Насилу дочекався, закінчення робочого дня. Не ввійшов, вбіг в  квартиру, з вигуком:
    - Мамо! Ось прочитай телеграму.
   Олена присіла на стілець, стала читати. Підняла очі на сина, запитала виразно:
    -  ДИКИЙ МЕД. Це що, таке ім’я, чи …
    - Мамочко, Дикий Мед, це моя Марися.  Вона через два дні буде тут. Я знав, я вірив, я відчував, що вона обізветься. Матусю, ми її підемо зустрічати всі разом. Це буде свято. Я такий щасливий, ніхто не може навіть узнати, як мені добре на серці і душі. Як тільки приїде, покажу їй Вінницю,  розкажу   історію міста, вона полюбить його всією душею. А ще ми поїдемо в село до бабусі і дідуся. Коли  гостив у них, коротенько  повідав  за мою Марисеньку. Бабка сказала, що буде молитись за наше кохання. Бог її почув. Матусю, я вірю в те, що  Марися стане мені дружиною. Прийшов мій час продовжити сімейну традицію роду.
    Олена слухала сина, гладила його  руки, усміхалась привітно, не перебивала - щастя сина для неї,  було  в цей час теж  високим і яскравим. 
   Теплий осінній день тихо заглядав в вікна квартири Радченків, прислухався до розмови мами з сином, тішився, він  давно знає, що тут все буде добрим і надійним, та йому було не байдужа ця розмова, де ніби через край повного відра лилась річечка водиці, що підливала кущики рослин, яким ця волога була дуже потрібна. 
    А  Адам не робив перерви в розмові:
    - Мамо, як ти думаєш, що мені потрібно одіти, коли піду зустрічати Марисеньку? Думаю, візьму тільки букет квітів. Потрібно прийди до приходу потягу раніше, щоб не запізнитись. А ще, я їй зразу скажу, що чекав її кожну хвилинку з того періоду, коли ми з нею попрощались.
    Мати кивала головою  знак згоди, мрійно сплітала в одне ціле ласкаві плани сина, ніжно і надійно зітхала. 
    - Ненечко, якби ти знала, як мені нині добре і привітно. Моя Марися, мій Дикий мед з Карпат, їде до мене, щоб зробити нашу зустріч такою, яка буде жити в наших серцях  все життя.
    Сонячні промінці косо і м’яко сідали на меблі, на стіни, на стелю, на диван, де сиділа мати з сином, а  розмову в основному вів  син, щораз  задаючи ненечці питання, і тут же не дочекавшись відповіді знову про щось твердив, радився, усміхався. 
    - А знаєш матусю …   
   - Матінко, я відчуваю …
   - Повір мені, я все зроблю для нашого з Марисею щастя …

   
 

                Автор романа Світлана Лозінська
                м. Кишинів. Молдова. 2018 р.