Президент викликав до себе міністра освіти та спитав:
- Нагадайте мені ще раз, будь ласка, чим ви займаєтесь.
- Ми створюємо умови, – сказав міністр.
- Зрозуміло, - сказав Петро Мефодійович. - А мене нещодавно запитали про бюджет і ось що я подумав:
Це мене дуже турбує, але що взагалі відбувається? Яка від цього користь? Може і нема користі, може марно це все. А ще й шкодливо. Що вони там взагалі роблять? Наукові праці пишуть? Що і як треба. А як треба? Після цього ж і жити лячно. Я пробував читати. Звісно, я ще не можу це толком пояснити, але освіта наша кудись не в тому напрямку керує… в якомусь глухому напрямку… це точно.
- А що якщо… - сказав міністр.
- А вірші зараз яки складають! – продовжив Петро Мефодійович. – Це ж жах. Я розумію, вірші тут ні до чого, і освіта тут ні до чого, певно вони всі хороші хлопці, може ви і праві, але це неподобство. Хто краще словом хвалиться! А мистецтво де? Мистецтво, на мою думку, це трошки диво. Його вивертати на виворіт не треба. Від нього ж нічого не залишиться. Ти його по цеглині перебереш, кожну клітинку розкладеш, а щось важливе загубиться. Але до чого тут вірші? І до чого тут освіта? Не про це мова. Нам країну треба розвивати, і ми будемо це робити. Опрацюємо всі моменти і щось придумаємо. А зараз можна, наприклад, послухати лекцію про польській період у житті Глинки. Це ж наймиліша справа.
Міністр освіти кивнув.