Політичні опоненти Петра Мефодійовича нічого про нього не знали. Нічого і не було. Ніякого темного минулого, жодних корупційних схем, ніякої політичної історії. Хто він такий, новий президент – невідомо.
За ним почалось стеження. Викопувались архіви, розпитувались сусіди та наводились довідки. З’ясувалось, що новий президент займається городом і то кінець, далі сліди обривалися. Повз дачі почали проїжджати підозрілі автомобілі, а темні особи вставали навшпиньки, заглядали за паркан та фотографували. Петро Мефодійович підходив до хвіртки і питав: «Хто там?», а у відповідь чув шурхіт плащів, скрип коліс та стукіт підборів.
В газетах з’явились розгромні статті та фотожаби, на яких новий президент красувався з солом’яним капелюхом на голові та казав щось наприклад: «Ну нічого, огірки виросли і держава виросте», чи: «Для чого нам бюджет, коли є листя петрушки?». А в одному авторитетному виданні він сумно дивився на читачів, тримаючи на руках великого гарбуза, та жалівся: «В пустоті самотність не сховаєш».
Якось до Петра Мефодійовича постукався Дмитро Володимирович.
- Бачив я – що про тебе в газетах пишуть, – сказав він.
- Можливо я с компостом перебрав? – спитав заклопотаний Петро Мефодійович.
- І як ти збираєшся одночасно займатися і країною, і садом? – спитав Дмитро Володимирович.
- Що? – сказав Петро Мефодійович.
- Ну так, - сказав Дмитро Володимирович. - Це спочатку здається, що країна та садиба – одне і теж саме, а насправді нюансів багато.
- Багато… – погодився Петро Мефодійович.
- Ми як думаємо? – сказав Дмитро Володимирович . – Буде день, буде їжа, але якщо розібратись – який день і яка їжа, то зовсім незрозуміло – що взагалі відбувається.
І Петро Мефодійович пішов сапати далі.