- Клята ворожка! - Федір скреготав зубами, дрібний піт проступав крізь шкіру. Нова хвиля болю прокотилася тілом і, розірвавшись у мозку сліпучо-білими друзками, нарешті полишила чоловіка.
- Збре-ха-ла... - кволо промовив він.
- Хіба? - байдуже відгукнувся сусіда з-під вікна.
Йому, сусідові, на все було наплювати: зсозхлий, блідо-зелений, він доживав останні дні.
Але більше нікого не було у цій аж надміру білій, щоб не думати про смерть, палаті.
Біль накочувався і відкочувався. Федір кричав, вив, плакав, як дитина, - та медсестру не кликав.
Загадав: протримається до визначеного часу — виживе.
Бо он же воно, життя, за сяючим склом. Відкрий шибку — увірветься, розкидає стіни з осоружними крапельницями, забере і їх із собою, зцілить.....
- Бачите, протрималися, - задріботіла медсестра до Федора, - а казали, що доза мала. Ось...
Кольк — і жадана рідина полилася у вену, даючи надію на погамування болю.
Медсестра помітила, що Федору погано, й відвела очі: її хлопець був наркозалежним. Доки приносить дозу, доти й любов. А як же жити без любові?
Скоро Федора виписали. Без діагнозу. Дім зустрів би пусткою, коли б не рудий Хвацько.
Кіт приблукав до Федора, коли той хотів повіситися. Дружина кинула. “Я б і сам себе кинув. От, кидаю! - старанно вивів він на аркуші, примостив мотузку до гачка, - аж тут задверимя занявчало.
Він завагався. Мо, повернулась?
У щілину шаснув рудий пухнастий кіт, всівся під мотузкою і знову занявчав. Вішатися при свідках — то вже якось не те. Федір полишив мотузок на гачку, погодував кота.
- А ти Хвацько! - сказав він, коли рудий стрибнув до його постелі.
Кіт не заперечував.
Так і зажили удвох.
У лікарні Федір часто згадував Хвацька, непокоївся.
Та кіт вижив: зустрів, потерся об заслаблі ноги, ткнувся лобом у спітнілі долоні.
Потяглися нудні тижні: Федір сидів у остогидлому офісі, вечорами дивився телевізор із Хвацьком.
Одного дня його зненацька заскочив біль. Повертався дедалі частіше. Федір пішов на лікарняний. Виходив з дому зрідка, наковтавшись пігулок.
А коли було несила і Федір згадував про мотузку, біля нього терся Хвацько. Ставало легше.
Та одної ночі знову біль, - і лікарня. Та сама. І палата та ж. І зсохлий байдужий сусіда біля вікна. І медсестра з облудливо-лагідними оченятами.
Та Федір не звертався до сестри. Цьогораз він говорив із Хвацьком. Уявляв його — і ставало легше.
Однієї днини у палату зрання набігло набігло кілька незнайомих прибиральниць. Вилизали палату. Згодом зайшла делегація у білих халатах. Поважний і бундючний заявив: хворобу встановити несила, та жити Федору залишилося добу.
- Клята ворожка! Збрехала, - користуючись нагодою, що є слухачі, вигукнув Федір, майже весело, бо медсестра цього разу вколола йому повну дозу. - Казала, сто років проживу.
Бундючний зблиснув скельцями, хвальковитий промінь заграв на золотій оправі, та нічого не сказав. Вийшов. І супровід за ним.
Уночі Федора коцюбило від болю. Хвалька не міг накликати й подумки.
Аж раптом у палаті стало ясно: біля його ліжка стояв високий, тане бундючний, у крислатому сірому капелюсі.
- Хочеш жити? Віддай мені Хвацька.
Федір заціпенів. Й першу мить ледь не скрикнув: “Згода!” Аж уявив життя без Хвацька — захолов від жаху. Порожнє, сіре, нікому не потрібне життя.
- Без тебе Хвалько помре, - сказав сірий капелюх. - Старий вже. Йому залишилося менше року. А тобі, коли погодишся, уся сотня. Можеш прихистити хоч тисячу котів.
Федір завагався. Аж ось постав Хвацько як живий. Тепло біля нього, ой, як же тепло....
Хвиля болю зім’яла Федора.
- Біль наростатиме до самого скону, - попередив Сірий капелюх. - рівно добу. То як?
Проміжки між хвилями скорочувалися. Пекельні тортури!
“Все одно загине! - повторив задумливо Сірий.
- Згода! - прошепотів Федір. - Зго-да.
Ясний вмитий ранок визолотив палату. Федір дивився, як Сонце стрімко сходить, і не чувся від щастя: біль відступив, тіло наливалося силою, він добряче виспався.
Федір зміг устати з ліжка. Пройшовся по палаті. Натяку на біль не було.
- І таке буває! - розвів руками Бундючний зі скельцями.
Дідусю! Дідусю! - дзвеніли онуки. У колисці мугикав правнук. Родина справляла 100-річчя Федора.
- Діду, а навіщо та мотузка?
Накотив біль.
Федір згадав.
Хлоп!
Та сама палата. Ясний ранок.
- А-а, - промовив Федір, - ти, сусіде, і є Сірий капелюх.
- Я, - байдуже підтвердив той.
- Ось ти чим тут займаєшся — крадеш друзів.
- Ти сам віддав.
- Бо не витримав. Боляче було. Але....Але і зараз боляче. - Федір схопився за груди.
-- Хіба я тобі щось обіцяв про душу?
- Верни Хвацька!
- І він помре за рік.
- Хай..
- Ти помреш за годину.
- Дарма.
- Боляче буде.
- Ох-о, я вже знаю, як-то воно болить. Годину витримаю. Вертай!
Хлоп!
Запилена кімната. Тьмяне вікно. Федір на дивані. Хвацько поряд.
- Чи ти ба, Сірий хоч попрощатись із тобою дав. Піду до сусід, хай візьмуть тебе, коли я, ну, коли....Будеш слухняний?
- Не треба. - сказав Хвацько. - Ти житимеш. І все буде добре.
Федір не здивувався, що Хвацько розмовляє. Зрадів. Притис його до себе.
- Гарне марення!
- Не марення, - буркнув Хвацько.
- А як же ж?
- Житимеш. Я побажав.
- Стривай, ти що — уклав угоду з Сірим? - заметушився Федір. - Розірви. Розірви, благаю. Бо я піду за тобою!
- Куди? - війнув хвостом-віялом Хвацько. - У мене 9 життів. Одне віддав тобі.
- Дивно, - зронив Бундючний,коли його запросили поглянути на труп Федора. - Мав сконати від болю, а він щасливий.
У сліпучо-білій палаті санітарки міняли постіль на ліжку біля вікна.
Дідусь згадав усе. Гіркі зморшки на мить зробили його схожим на мерця. Згасли голоси, вицвіли кольори.
Аж ось до нього на стіл скочив рудий пухнастий кіт. Ще цибате довгоноге кошеня.
- Тобі, батьку, - тихо промовила донька. - Знайшли на вулиці, коли мудрували, що тобі подарувати. Ти так часто згадував Хвацька і....Ну, не плач, тату!
Кошеня муркотнуло Федору.
Біль пішов. Назавжди.
21.06.2018 г.