Дивлюся сьогодні документальний фільм "Великие тайны. Великие тайны Ватикана. Выпуск 10" (https://youtu.be/fwKQZuXZdpg) на каналі "Документальные проекты. РЕН ТВ". І коли розказували про монаха, який міг у всіх на очах підніматися над землею (левітувати), то раптом згадав, що сам я востаннє отак розчинявся в молитві аж 12 років тому: тобто у той день, коли почув від Бога пророцтво: "Я поставлю тебе над народами".
Став пробувати згадати, чому я перестав отак розчинятися в молитві. Можливо, саме оце пророцтво подіяло на мене пригнічуюче? Але ні. Яна той час взагалі розчарувався в Церквах, тому рано чи пізно все одно би пішов. Виходить, Він просто впіймав момент. Знав, що я молюся отак востаннє.
Тепер я сам служу Йому. Але отак розчинятися в молитві у мене вже давно настрою нема. Просто немає настрою. І я точно знаю одну з причин: бо Він не виконав, по суті, жодної зі Своїх обіцянок. А найголовніше, не виконав найголовнішої. Тої, що є найважливішою для мене особисто. Усе інше мене мало цікавить. Усі інші обіцянки про владу над народами - то так, бодай невелика втіха, бодай невелика віра у сенс мого життя... Бо утримати мене від подальших спроб самогубства - можна тільки отаким чином: накласти на мене почуття відповідальності перед великою купою людей. Тільки це мене і стримує. Місія.
І все ж, я почуваюся не піднесено, а пригнічено. І зараз усвідомив, що навіть скучаю за тим станом душі під час молитви, за тою піднесеністю, за тою розчинністю... Останнім часом я молюся зовсім інакше.
Так, я молюся щиро. Часто по-дитячому копирсаючи губи, і подумки горнучись у Його обійми. Інколи - зі сльозами образи на когось там. Інколи з ніжністю і мрійливо... Але ніколи - піднесено. Як тоді, 12 років тому.
Стало навіть сумно від усвідомлення цього.
На душі якось пусто і тихо. Тихо-тихо, як буває тихо вночі. І настільки пусто, що чуєш власне дихання. І нічого крім нього.
А може, це просто моральна втома. Від довгого очікування.
З Департаменту приходять відповіді. Я вже знаю, що там чергова відмова. І знаю, що там брехня. Але потребую помовчати, щоби набратися сил. Потребую просто відпочити. Але ще більше потребую регулярно їсти.
І ще чогось. Навіть не знаю, що. Але якихось подій, якихось позитивних зрушень, якихось покупок. Обридла ця одноманітність. До пенсії ще 19 днів. Як довго тягнуться дні. І як вони одноманітно минають. І це минає моє життя. А час не повернеш. Той благодатний час, яким би я міг тішитися, якби моя головна мрія збулася.
Я здичавів. Я усвідомлюю, що здичавів. Це неправильно. Так не треба. Я відчуваю, як моя свідомість засинає. Ось, настав ранок. Увімкнув ноутбук, там тицьнув кілька разів, почитав, відповів пару фраз. Ще десь глянув, почитав, пробігся швидко очима. Глядь - а вже вечір. Щось із часом діється. Здається, минуло півгодини усього, але годинник свідчить, що вже минуло 14 годин. А я якийсь настільки сонний, настільки спокійний, що навіть не в силі протестувати емоційно. Але розумію, що то неправильно. Так не повинно минати моє життя.
Мені треба позитивні події, потрібні покупки, потрібні зрушення, і потрібне смачне харчування.
На днях раптом згадав про двох хіроманток. Перший запис "Вона напророкувала менi 90 рокiв життя..." (http://proza.ru/2017/05/24/2223) в теці "Здоровъя. Ч 4. Серце, i вiра що воскреша мене 2017". Другий запис "Хiромантiя моеi долонi" (http://proza.ru/2017/07/16/1050) в теці "Каръера. Ч 4. Вiра, що зрушуе гори. 2017". Я перечитав обидві. Освіжив в пам'яті ті події. Замислився... І зітхнув.
І зараз знову зітхаю. І ставлю крапку у цьому записі.
22.08.2018
Кар'ялонні