Настанова

               

     Ми - тільки випадок. Раптовий збій. Аварія в мережі. Не думайте про нас. Не згадуйте. Тугою себе не мучте. Ми - тільки сніг, що розтанув в жмені. Одним днем живіть.
     І коли-небудь, в дзвінкій тиші, зрозумієте: ми - тільки зітхання. Ми - помах рукою з мороку. Ми - тільки сплеск. Не думайте про нас.   

Уже нас навчених і мудрих мало
жорстоким досвідом землі,
іще живих, хоч нерішучих, як бувало
шорсткої шурхотливої петлі.

Ті, хто не в казці, а на власні очі
на помаху думки всі пролетів і там,
як бісер, бризки кровот;чить
в кінці тих сторінок, мелодій, справ.

Ми – тіні в снах синівських знову,
ми - лепет листя згаслого, пори
відгомін пристрасті, відлуння крові,
в ночі побічний схлип сови.

Ми старим могилівським парком
бредемо, де гітара і «біоміцин»,
дівчатками у сукнях тих яскравих,
твістом, «бітлами». Вже, батьки,

ми - тільки сніг вчорашній
вологу тополю і нам віддав.
Нам сумно, трохи страшно,
ще гірко і солодко нам.

Ми п’ємо чарку добру і пророчу,
дощу - тепло, надії - силует,
і пісні - щастя, дум - гіркоту
і осінь, осінь - серцю мед.

І все ж не марними ногами
бродили ми серед тривог
отців-дітей. Хай вічно - драми,
онуки - з нами, з нами Бог!               

    Це ми. Бо ж помремо коли-небудь. Обов'язково. І станемо перед ним, і він буде дивитися на нас пильно і відчужено, ні про що не питаючи, не засуджуючи. А ми будемо дивитися у відповідь не з вини, не гордо, не покірно, не докірливо,.. Так само, як ми дивимось в дзеркало після складної пластичної операції.
     І хтось із нас скаже, - це ми, Господи!