У мене серце черстве до дітей так само, як і багато років тому. З самого дитинства. Мні жалко тільки дорослих. Бо їх нема кому пожаліти. А дітей пожаліти завжди знайдеться кому... Тому для них у мене жалості нема. "Хворий? Хай здихає, мені начхати", - говорю я Богові. А Він мені відповідає: "А звідки ти знаєш, ким він виросте? Може саме завдяки своєму порятованому життю він виросте людиною." - "Може й так." - не маю, що відповісти Йому я. Але все одно мене бісить, коли я бачу об'яви матерів, які хочуть, щоби врятували життя їхніх полудохлих діточок. Чомусь за життя дорослих так не боряться... За мене б хтось так боровся.
Сьогодні я мав розмову з однією жінкою... Втім, у мене подібних розмов багато, називати її ім'я не має сенсу. Дорослих людей повально косить депресія. За їхнє життя нема кому боротися. І вони самі не знають, для чого живуть. А оці малолітні напівздихлики нехай живуть? Їхній сенс життя передумовлений і цінний? Вони знають, для чого живуть, і для чого їхня мама бореться за їхнє життя?... Коли я був дитиною, мене навпаки намагалися загнати на той світ, примусити накласти на себе руки.
Мені нещодавно відкрилося, що життя Ісуса вдома не було солодким. Якщо Він зрікся своєї власної матері і ні слова доброго не сказав про батька Йосипа, який Його, байстрюка, нагуляного, виховав і вигодував... Він взагалі про нього ні слова не сказав. Мабуть, щоби не казати поганого. Бо хороше шось сказати про нього у Нього язик не повернувся.
Хоча - ні. Щось же розповів хороше. Наприклад, те, що Йосип повірив, що Ісус нагуляний від Бога, і що життя Його треба берегти. Тому й тікали в іншу країну, і жили на чужині. Хто б за моє життя так піклувався, і про мою безпеку так думав.
У мене сльози горохом.
Але я не про це хотів написати. Я раптово усвідомив, чому саме воскрешати мені захотілося навчити. Бо, через стільки років, чим далі, тим більше я бачу, скільки навколо людей, які мертві заживо. Тут воскрешати і воскрешати... Чим вище підіймаюсь, тим більше бачу. І в мене сльози горохом. Мені їх всіх жалко.
А дітей - не жалко все одно. Не доріс я, щоби їх жаліти. Не можу, не вистачає сил. Неправильно це. Неправильно. Щось тут неправильно.
Навчи мене жаліти свою дитину? Ту саму, яку в дитинстві ніхто не жалів і досі ніхто не жаліє. Покажи. Хай пожаліє її принаймні хтось. Щоби я відчув. Бо я не вмію бути дитиною. Я там застряг. Я десь застряг і не можу вибратися. Як ніби завелика душа застрягла в малому тілі, і це тіло розриває від тісноти. Не можу я жаліти дітей, не можу. Вони намагаються їм забеспечити напоказ щасливе дитинство, а в мені це викликає ненависть. За те, що в мене такого дитинства не було. Я хворів, а мене за це били. Мене бил за те що я хворий! А чому? Бо не було кому заступитися за мене. Я був повністю під владою неврівноваженої жінки яка ненавиділа мене всією душею.
Я прийняв своє дитинство таким як є. Я сказав собі: "Це було найправильніше дитинство яке повинно бути! А значить, таке повинно бути у всіх." То чому оцих діток, які намагаються померти, яких Бог наклав печатку йти до мерців - їх рятують? А я хотів жити, а мене вбивали. Хто мені поміг хоть чим? Отак щоб всерйоз. Хто нагодував мене досита? А ці здихлики - вони ким виростуть? Трутнями, які ніц не можуть нічого робити. Тільки на кониках дерев'яних кататися та машинками гратися. А мене в його віці гнали з сапкою на город. Або дрова колоти. Що з нього виросте? Білоручка. Жерти усі хочуть, а поле пахати нема кому, усі навкруги програмісти та фінансисти. Які тільки сраку за комп'ютером просижувати уміють, та в стрілялки гратися. А на війну нема кому йти, у всіх раптом як не сколіоз так плоскостопіє. І оці, за чиє життя боряться, такі самі будуть. Розплодилося інвалідів дитинства, працювати немакому, сидять та ниють, які вони нещасні.
Я жорстокий? Я жорстокий. А хто мене пожаліє? Хто зглянеться? Хто заради мене буде отак по копійці збирати та душу рвати заради мого щастя, мого здоров'я, хто?... Може Ти? Бо людей я не бачу.
А тут ці з дітками полудохлими. Та хай воно здохне те немічне дитя, все одно від нього толку не буде. Бо навіть тим, від кого може бути толк, проходу не дають, не дають шансу щось робити. Я злий на Тебе! Візьми і пожалій мене. Збери для мене по копійці зі всесвіту. Візьми? Ну звісно, до кого ще звертатися як не до Бога. Бо людей навколо немає. Усюди або живі мерці, або полудохлі діти, або скажені мамки. Не рахуючи мільярдерів, накшталт Кернеса, який грабує бюджет міста, ставлячи у парку лавочки яким грош ціна максимум дві тисячі, воно записує їх як ніби вони коштують по 30 тисяч (30 тисяч одна лавочка! Вона що, з мотором, з лед-підсвіткою навколо кожної сраки, та з вентилятором збоку?) - відповідає, не кліпнувши очима: "Електровізок такий не можемо видати, бо в бюджеті міста грошей нема". Воно, яке собі під сраку напхало 93 мільярди однієї лиш готівки, зібралося жити дві з половиною тисячі років. І за оце мурло якісь дебіли голосували. А потім за 200 гривень ідуть у хресний похід по Києву. Навіть хресні походи тепер купуються. Це ж наскільки треба зубожіти, щоби погодитися отак принижувати свою гідність... Цікаво, коли Сталіна хоронили, то на проводи вождя теж усіх вигнали за гроші?... Питання до тих, хто там був. Але їх, на жаль, уже нема. Єдина надія, що лишили на згадку онукам свої письмові спогади.
Виплакався. Сльози висохли.
Головне, що я знаю тепер, для чого тоді у мене серед умов було навчитися саме воскрешати мертвих. Тим паче що й народжувати уже по суті немає кому... Ще сто років тому наші прабабусі народжували по 10-15 душ, наші бабусі по 5-7, наші батьки по 2-3, а тепер або 1, або чайлдфрі... Зате повально косить усіх депресія. І таке враження складається, що кожне друге дитя зараз народжується немічне, здихаюче від самого народження, бо стільки їх розплодилося... Треба усіх рятувати. Бо якщо ці здохнуть, то дітей не стане зовсім, бо народжувати ніхто не схоче в такій країні, де жити на вулиці дорівнює не мати проблем. Невже саме за це боровся Ілліч, невже саме таке майбутнє будував Сталін?...
Немає сил. А ще десь у Білорусі, в Бресті, на мою допомогу сподівається брат... А я сам собі зарадити не можу. Соплі тут жую, бо мене вибісило чергове здихаюче дитя, за якого особисто я не став би боротися, а хай би раділо, що я його принаймні не б'ю... А буде нити - випорю.
Бо мені образливо, що мене ніхто не жаліє. Заради мого здоров'я оак не збирають по копійці. Хоча я можу працювати, можу бути орисним. А воно, оце немічне напівдохле, ким виросте? Наполі трактором пахати воно не буде, а жерти хоче.
Я теж хочу жерти. Тільки і мрію, щоб нарешті наїстися. Досита і що хочу, а не гімно якесь. Що я хочу? Вареників хочу картопляних з грибами, зі смаженою цибулею і сметаною облиті. Ще молока хочу і риби вареної і смаженої. Чую, киваєш і посміхаєшся: "Буде тобі все: і вареники, і сметана, і риба"... І я плачу віж цих слів. А Він говорить лагідно: "Не плач..." А в мене сьози ще більше горохом.
28.07.2018, 17:10
Кар'яле