Зустрів сьогодні цікаву статтю (наведу шматочок):
* * *
"Психолог Олег Хом’як розповідає далі про психологію кохання та стосунків у парі
У минулій статті про закоханість ми говорили про те, що при спонтанному виборі включаються дитячі комплекси, усередині яких є справжня потреба – те, чого людині не вистачає, то, чого вона має досягти, зростити в собі. Тобто близькі стосунки виникають між нами й тими людьми, чиї особливі якості (справжні чи уявні) можуть заповнити відсутні в нас і підживити нас енергетично.
Наведу приклад стосунків, побудованих на дитячих комплексах. У жінки в дитинстві були не дуже хороші взаємини з батьком, який був буквально «слабкою фігурою» в її уявленні, з будь-якої причини, чи то він її не любив, чи то залишив сім'ю, чи то був справді «задавлений» владною матір'ю. Дівчинка його не любила і не поважала. Вона не ввібрала в себе «чоловіче», у неї немає рис, властивих чоловічому характеру. Зовні це проявляється в тому, що вона дуже жіночна, навіть надмірно. Вона, як правило, дуже симпатична, приємна і така вся легка, м'яка, аморфна, в ній немає стрижня. Цей образ зараз дуже рекламується і тиражується. Але насправді він дещо убогий. У такій жінці немає внутрішньої сили, цілісності. Свою силу вона шукає в чоловікові – дуже сильному, брутальному, в якому немає ні краплі «жіночого» (була не прийнята, відторгнута мати), а тому він міцний, жорсткий, навіть жорстокий. Як герой Шварценеггера. «Справжні мужики не танцюють, вони навіть присісти не можуть». Вона бачить такого чоловіка й буквально тане, нічого вже не контролює в своєму житті, впадає в залежність від сильного чоловіка, страждає. Іноді дивишся: така красива жінка, а страждає за якимось чолов’ягою. Потім, поспілкувавшись із нею, бачиш, що в ній немає сили, немає розуму, вона зовсім нецікава. До речі, точно так же надмірно брутальні чоловіки «зависають» на дурних «блондинках»." (racurs.ua/ua/669-sim-ya-ce-ne-tyl-a-front)
* * *
Під цією статтею я написав свій коментар (з публікацією у ФБ):
"Дуже правильна і чесна стаття. Вона допомогла мені зрозуміти про себе дещо, одну дуже важливу річ. Так, дійсно, я з дитинства люблю тільки свого батька, хоча, тверезо говорячи, мій батько був інфантильною особою, з якої навряд чи варто брати приклад. Але мати була тираном, а з такої брати приклад тим паче не варто, тому любові з нею не склалося. Саме тому я рівно ставлюся до чоловіків, і мене тягне до жінок, в тому числі можу закохатися в жіночного чоловіка і відторгнути мужеподібну жінку. Тобто, мене приваблює жіночність, а не стать. Бо мені самому жіночності не вистачає всередині мене, в мені її нема. Чи назву себе інфантильним? Ні. Бо життя під одним дахом з тираном не дасть розвитися таким якостям, оскільки стосунки з тираном - це боротьба не на життя а на смерть: або вона розчавить тебе, примусивши накласти на себе руки, або з усіх сил будеш пручатися, щоби зкинути тирана. Якщо я досі живий, то значить, переміг. Питання тільки, для чого була та перемога... Якщо я пару знайти собі не в силах. Життя пройшло в самотності, здоров'я втрачене. Для чого жити? Якщо нічого не радує, поклавши руку на серце. Тільки те й тримає на цьому світі, що надія. Але, минає день за днем... рік за роком... Саме нічого не міняється. Я щось змінити не маю здоров'я. Для чого була та боротьба? Якщо по суті, життя скінчилося, так і не почавшись. У хворих не закохуються. Я не розумію, навіщо усе це було потрібно.
Тому другу частину статті з корисними порадами про те, як треба будувати стосунки, я прочитати не зміг. Бо мені немає з ким їх будувати."
Karjalonni Ezmaine-Liugilainen
19.07.2018
Кар'ялонні