Коли тобі двадцять років, ти голосно смієшся, бо тобі весело;
не плачеш на похороні свого приятеля, бо мужчини не плачуть;
плюєш на авторитети, бо ти найрозумніший
і до безтями кохаєшся, бо ти - Казанова Нашого Часу.
Коли тобі 20, тобі потрібне товариство однодумців або вдячних слухачів,
яким ти читаєш вдавано низьким голосом свої рядки:
Грає платівка затерта на ґанку
Давно забутий вкраїнський романс
Палим кальян - от така забаганка
Пишемо вірші a-la-decadance
Мрії розлогі - життя як те море,
Двадцятилітнім усе ні по чім
Куртки шагреневі все ще в коморі
М'язи і жили - усе ще прачі
Час зупиняєм коноплями з маком,
В рай заглядаєм в причільне вікно,
Граємось з долею, віримо в Знаки,
Пишем сценарій німого кіно...
Грає платівка затерта на ґанку
Напівзабутий вкраїнський романс
Палим кальян - от така забаганка
Вірші читаєм a-la-decadance
Коли тобі п'ятдесят років, ти посміхаєшся посмішкою Будди,
бо вмієш радіти простому;
плачеш на похороні бабусі, бо разом з нею вмирає твоє дитинство;
прислухаєшся до слів перехожих, віддаленого грому, щебету птахів,
бо Знаки Мудрості розсипані Світом де завгодно;
ти любиш її, а вона тебе і це найбільша нагорода,
якої ти ще не заслужив...
Коли тобі 50 тобі не потрібне широке коло слухачів
щоб прочитати оці прості рядки:
біле латаття
густі куширі. тиша
срібного ранку
шепіт листочків
пісня джмеля між квіток
дотик любові
марево спеки
сохла трава шарудить
піснею серпня
багряна гуаш
розлилася на вечір.
зачарування
Коли тобі вісімдесят років,
через твоє обличчя виливається світло.
Воно сочиться через зіниці, пори твоєї засмаглої шкіри.
Тобі вже не треба посміхатися аби птахи, звірі та люди
відчували твою любов до всього сущого,
до мудрості та радості, з якою ти стрічаєш кожен день,
який може стати останнім у будь-яку мить.
Ти малюєш пензликом уявним музику осінньої душі.
Ти ідеш крізь левади, залиті Сонцем,
нюших конюшину та Петрові батоги.
Ти сідаєш на осонні.
Всесвіт входить в береги.