Вони були наче справжні. Але вони й були такими – будинки, які стояли обабіч заасфальтованої вулиці. Із-за паркана, який відгороджував територію, вони здавалися жилими, але були незвично тихими. Там не звучала музика чи дитячий сміх. Не було чутно голосів домашніх тварин. Тільки шумів вітер у тополях і липах. Біля будинків траплялися плодові дерева, та у дворах посаджені рядками квіти у клумбах. Були незвичні ще і тим, що кожен дім був іншим, наче зібрані звідусіль жителі будували кожен по-своєму.
У музей архітектури та побуту у Пирогові насилу дісталася. Зайшла у нього із протилежного боку, після довгих блукань селом. Але якщо язик доведе до Києва, то і до музею у ньому також. Дорога звивалася мимо сільських будинків, а потім мимо гаїв на пагорбах, та зарослих очеретом і лататтям ставків. Хоча були і ставки із чистим, синім як небо плесом. На пагорбах виднілися верхівки церкви, але неможливо було здогадатися, що це один із експонатів музею під відкритим небом. Як дізналася вже потім із вказівників – це було село 60-70 років минулого століття. Хати у ньому разом із меблями зібрані і привезені із різних регіонів України. Зібрані і привезені від поліських хат до рибальських - півдня, від будинків на заході України до хати із Донеччини. Туристична група звідтіль чимдуж почимчикувала дивитися саме на неї – а яка ж вона? А вона звичайна. Хоч кожна була трохи кращою, бо за твердженням тих же екскурсантів – то була хата голови колгоспу, тобто краща в селі, хоч і типова для свого регіону.
У хатах були тогочасні меблі, килими, техніка і посуд. Розкладений білий сервіз для кави був точнісінько такий, як у мене в шафі із посудом. Щоправда, його колись купила мама. Був посуд як у бабусі, із меблями і кухнями, із старими холодильниками і телевізорами. Рушники на портретах Шевченка і Франка, вази і домоткані килими – все наче дихало молодістю мами і бабусі. Але виникав сум не за часом, а саме за людьми у цьому оточенні і за їхньою юністю. Бракувало портретів і фотографій на стінах, і запахів на кухні, двору із коморами і домашніми тваринами, і голосів людей. Натомість була тиша і вітер у верховітті за вікном. Вітер неначе намагався замінити їх собою, бо тільки він тут вічний, а все інше минає. А вулиця із минулого століття звивалася далі і впиралася у перехрестя, оточене посадками дерев і кущів, які відділяли і приховували іншу частину музею. Та іншу епоху.
Продовження: http://www.proza.ru/2018/08/09/1639
6.07.2018.
Світлина автора.
Національний музей архітектури і побуту України в Пирогово біля Києва.