(Уривок з історично-фентезійної повісті Руслана Бєдова “Чигиринська відьма”. Третя книга з циклу “Характерники”)
Юрко Книш сидів на ґанку та протирав чистою ганчіркою батькову шаблю, намагаючись не звертати уваги на голосіння дружини в сінях.
-Ой, Свята Матінко Божа, що ж це коїться таке? Що ж воно буде?
-Чому не заспокоїш дружину? - спитав Петро, присівши поряд.
-Її вже ніхто не заспокоїть, - похмуро відказав Юрко. - Нехай там про що домовився Дорошенко з бусурманами, дітей своїх не віддам.
Книш підняв голову, з-під лоба зиркнув на Петра, потім кинув ганчірку під ноги та з силою втоптав тканину у вологу землю.
-Віддали простий люд на поталу бусурманам та ляхам. Де ж ота твоя козацька слава поділася, га? - мовив крізь зуби.
На дорозі залунав стукіт копит. Голосіння у світлиці обірвалося. Юрко завмер із шаблею в руці. Він був сином січовика, але землю обробляв краще, ніж володів зброєю. Петрові здалося, що навіть вітер зачаївся десь у порожній Юрковій коморі. Двоє татарських вершників у новеньких юшманах в'їхали на подвір'я. Поваливши кволий тин, вони зупинилися в декількох кроках від господаря.
-Холоп, сплачуй податок, як належить, або заберемо твоїх дітей, - гукнув один із них.
У Юрка на скронях надулися жили, бліде обличчя почервоніло. Перш ніж він вихопив сховану під ґанком шаблю, Петро підвівся і, торкнувшись пістоля за кушаком, став між чоловіком та вершниками.
-У цьому краю не мають звичаю вдиратися на чуже подвір'я, ламаючи тин, - мовив він похмуро, потім додав, - усе, що минулого року зібрано, ваші відібрали ще восени.
Татари з цікавістю роздивлялися незнайомого козака, який тримав одну руку на пістолі, іншу - на руків'ї шаблі.
-Його величність турецький султан Порти та ваш гетьман домовилися, що представники імперії мають право збирати данину на цих землях. Ось почитай наказ, якщо, звісно, вмієш читати, - з виразом огиди на круглому обличчі татарин кинув Петрові сувій із гетьманською печаткою. Другий вершник тим часом зістрибнув із коня і, минувши Юрка, увійшов до хати.
Юрко підхопився й кинувся слідом. Було чутно, як з мисника падав і розбивався о підлогу глиняний посуд. Юрко любив розписувати глеки та казани.
Петро віддав сувій та було подався слідом, але вершник окриком його зупинив:
-Гей! Ми повинні зібрати данину з кожного двору в цьому селищі. Якщо ризикнеш порушити цей договір, - татарин помахав сувоєм над головою, - владі вашого гетьмана на цих землях кінець.
Раптом десь у хаті задзвеніла сталь, почувся глухий удар, пролунав здавлений жіночий крик.
За хвилину у дверях хати з'явився другий татарин. Він волік за волоси жінку Юрка. Петро миттю вихопив клинок.
-Відпусти її, татарський виродку, - прохрипів він.
Позаду якось дуже гучно клацнув замок мушкета:
-Облиш це, козаче, - мовив вершник, - я влучно стріляю!
-Дітей тут немає, - доповів бусурман, наче не помічаючи Петра, - напевне, вони десь сховалися, але я розв'яжу їй язика...
Соболь вирішив, що встигне підстрелити вершника, а потім розібратися з його напарником. Його рука потягнулася до пістоля.
Але з боку дороги почулося знайоме улюлюкання. Татарський вершник, придивившись, опустив зброю.
-Облиш її, вони знайшли дітей, - спокійно мовив він та нагородив Петра кривою презирливою посмішкою.
Ганну, зв'язану, привезли на крупі коня. Петро шукав поглядом Івана, але молодшого Книша не було видно.
-Малому вдалося втекти, - повідомив один із татарських воїнів.
-Сусіди кажуть, що десь за лісом живе тітка цих вилупків, - додав інший, - але ліс великий. Ми не знаємо, де саме шукати...
-Немає часу на пошуки, - відказав один із вершників, - беремо те, що є, та повертаємося. На півночі ще три села. Знайдете там собі ясир...
Той, що тримав матір Ганни, невдоволено фиркнув:
-На півночі жовніри короля польського частенько пасуться, маєш охоти з ними зустрітися? - спитав він, витягуючи з піхов ятаган із закривавленим лезом. - Я швидко змушу цю холопку вказати нам дорогу до тієї тітки. Це не повинно бути десь далеко...
Петро стояв посеред двору, намагаючись пробудити в собі бувалу характерницьку силу — в інший спосіб знищити всіх вершників достатньо швидко, щоб вони не встигли заподіяти шкоди Ганні та її матері, навряд чи вдасться. Але нічого не виходило. Можливо, тому, що він вже давно не користувався нею, а ще справі заважав зосереджений на ньому погляд Ганниної матері, який не давав як слід зосередитися. Її розбиті вуста чи то шепотіли молитву, чи то благали врятувати дочку. Петро не чув слів, але дуже ясно відчував те прохання.
-Тягни сюди те дівчисько, - наказав татарин, - зараз хтось із них все нам розповість.
З розбитим посірілим обличчям, заплаканими очима та закуйовдженим од вітру русим волоссям, у брудній розідраній свитці, дівчина нагадала Петрові Калину, що бува інколи ще з’являлася йому примарою.
-Відберіть у того хлопа зброю та прив'яжіть до стовпа, - Соболь не відразу зрозумів, про кого йде мова, але коли його схопили, усвідомив, що прогавив чи не останню можливість врятувати Ганну, так і не дочекавшись, коли прокинеться його характерницьке нутро. Невже без нього він ні на що не здатен?
-Нехай подивиться, до чого його гетьман дохазяйнувався!
Татари зареготали. Один з них наблизився до дівчини та, піднявши її обличчя за підборіддя, просичав:
-Слухай мене, тебе я не вб'ю, бо за такий товар дехто ще погодиться сплатити трохи срібла, але твоїй дурній матері просто зараз повідрубую кінцівки, якщо не скажеш, де ховається твій брат.
-Я не знаю, - одними губами мовила Ганна.
Петро сидів на вологій глині, відчуваючи, як із тої затоптаної бусурманським копитом землі піднімається безсила лють поколінь, що жили тут споконвіку. Вони сіяли хліб, будували церкви, випасали на безкраїх луках худобу, любили, народжували, сварилися, аж поки не приходив чужинець і не знищував усе. Хто тільки не шматував цю змучену землю! Ординці, ляхи, татари з турками, тепер он і московит поклав око на Правий берег. А земля все терпить, не втомлюється приймати в себе тіла й кров своїх дітей, відриваючи від материнського серця нові й нові душі та покірно віддаючи їх змарнілим від горя небесам.
Татарин намагався бути терплячим. Говорив місцевою говіркою на диво правильно, старанно вимовляючи кожне слово:
-Пояснюю ще раз: якщо скажеш, де брат, усі будуть жити, ні — твоя мати помре в тебе на очах жахливою смертю, а твого брата так чи інакше я обов'язково знайду.
Інші спостерігали за тією виставою, нетерпляче гарцюючи на конях.
-То що, скажеш?
-Я нічого не знаю, - вперто повторювала дівчина.
Бусурманський ятаган блиснув у скупому сонячному промені. Петро побачив, як лезо увійшло в жіночу спину трохи правіше хребта. Ворог не хотів вбивати свою жертву одразу. Але коли Ганна те побачила, її без того великі очі округлилися та наповнилися сльозами:
-Мамо-о-о!
-Кажи, де брат! - просичав татарин, схопивши її за комір. Домоткана свитка з яскравою вишивкою затріщала.
-Доню... - прохрипіла мати і безсило схилила голову.
Тоді Ганна почала кричати. Це був не плач. З дитячого горла виривався струмінь болю та ненависті. З кожною миттю він ставав більш потужним. Дитяче обличчя змінило колір із сірого на блідий, зіниці стали червоними і, здавалося, що випромінювали пекельний жар. Ганна підняла руки, без зусиль розірвавши мотузки, наче хотіла затиснути в обійми свого ворога. Татарин з переляку відпустив дівчину, але вона продовжувала висіти в повітрі впритул до нього, несамовито кричати нелюдським голосом і дивитися в очі своєму катові.
Той хотів позадкувати, але невидима сила міцно тримала його. Кров виступила на шкірі, стікала по обличчю та шиї багровими струмками, очі перетворилися на сліпі білі плями. За мить він впав на коліна, тримаючись за горло, ніби його хтось душив. Інші вершники стріляли в дівчину з мушкетів, намагалися дістати її ятаганами, але кулі летіли крізь кволе дівоче тіло, не заподіявши йому жодної шкоди, наче то була мара. Навколо Ганни утворився смерч, що здіймав угору розкидане по двору сіно, уламки тину, виривав з корінням затоптану траву та молоді яблуні, легко відкидав вершників разом із конями. А Ганна продовжувала кричати все гучніше.
Петро відчував, що його голова зараз лусне від шаленого болю, він теж хотів закричати, але не міг набрати в груди повітря і почав задихатися...