(вольный перевод с украинского)
Иллюстрация - П Брейгель. Путь на Голгофу
Шумел народ, и, праздник свой покинув,
бежал толпой и вдоль и поперёк.
И плакала Мария Магдалина,
что не дали воды ему глоток.
Спешил народ, гудел звериной стаей,
сметая все преграды на пути.
А мать Мария плакала, взывая:
«Да помогите ж крест ему нести!
Ну что за люди странные такие?
Жалеют нищих, милуют калек…
А тут идёт – ну ладно, не Мессия,
но человек. Но всё же Человек!»
Спешит народ, в обход, и впрямь, и через,
смеётся и злорадствует толпа:
«Шагай, шагай! Вон там – Голгофа-Череп!»
Трещали под ногами черепа…
Толпа страшится стражников извечно,
но в страхе так спокойно жить вполне.
А в страже – беззащитный человечек
несёт свой крест на согнутой спине.
Толпа спешит, о чём ей думать только?
Лишь поудобней место б захватить.
Так радостно смотреть с высокой горки,
как он страдает, как он хочет пить.
Вот он упал, от ноши обессилев.
Никто не подбежал, не снизошёл.
Никто, никто… Помог какой-то Симон, –
самаритянин, что навстречу шёл.
…И вот, когда закончилась расправа,
и толпы расходились в темноте, –
молчал народ. А плакал лишь Варрава –
разбойник, не распятый на кресте.
Быть может, благодарен был Пилату?
Иль думал: как же грех свой искупить?
Ведь Божий Сын отправлен на распятье,
чтоб он, разбойник, оставался жить.
----------------------------------------------------
Оригинальное стихотворение
Ліна Костенко
Брейгель, "Шлях на Голгофу"
То ж не була вузесенька стежина.
Там цілі юрми сунули туди.
І плакала Марія Магдалина,
що не подав ніхто йому води.
Спішили верхи. Їхали возами.
Похід розтягся на дванадцять верст.
І Божа Мати плакала сльозами —
та поможіть нести ж йому той хрест!
Чи ви не люди?! Що за чудасія,
дають старцям, підсаджують калік,
а тут же йде, ну, добре, не Месія,—
людина просто, просто чоловік!
Юрма гуде і кожен пнеться ближче.
Хтось навіть підбадьорює: терпи,
вже он Голгофа, он Череповище! —
хрущали під ногами черепи.
Сказати б, зброя, це хіба єдине?
Так що б зробили стражники юрбі?
А в юрмах тих малесенька людина
тягла хреста важкого на собі.
І хоч би хто! Кому було до того?
Всі поспішали місце захопить.
Воно ж видніше з пагорба крутого,
як він конає, як він хоче пить.
І він упав. І руки аж посиніли.
Тоді знайшовся добрий чоловік:
наморений ідучий з поля Симон,
що йшов додому в протилежний бік
Коли ж звершилась вся ця чорна справа,
і люди вже розходилися ті,—
от парадокс: заплакав лиш Варава,
розбійник, не розп'ятий на хресті.
Чи пожалів, чи вдячен був Пілату,
чи втямив, темний, раптом щось нове:
що Божий Син таки іде на страту,
а він, розбійник,— він таки живе.