Назад у місто тікає світло від хмар лілових.
Ланцюжки дощу падають плавно, мов душі у нове життя.
І крізь солодкі сльози ночі чується шелест прозорих крилець,
схожих на парасольки, під якими видніються дивні пухнасті звірі
з личками лисок...
Лапки кігтисті їх ніжно зривають ягоди:
темні, таїнні смарагди з в'язів китайських -
звуки банкету - жага, насолода -
чуються в цьому вологому, темному місці.
Скільки чудес, скільки див незбагненних
ліс сутінковий чи парк нам дарує,
дивним прибульцям з Далеких Околиць.
Ми їх, впіймавши сітківками, пучками,носом,
в сіті нейронні записуєм кодом бінарним:
"так-ні_інь-янь_день-ніч"
Знову Сонце, обшир неба, вигорілі луки.
Лук за спиною тріпоче. Тятива свистить на вітрі.
Хочу десь втекти подалі, але сил не вистачає.
Тому ляжу в цій криївці, осоці високій.
Горілиць, розкину руки. Буду слухати всим тілом
Звуки Матері-Землиці. Та й засну, в Мару порину.
Та й присплю там ворожину, що за мною йде по сліду.
Де-не-де висять горіхи: не вродили цього року.
Але слив і яблук тьма та і груш нівроку, аж гілки ламають.
Лопухи повиростали, кропива по груди. Глухо стуають плоди об землю.
Ні собак не чуть, ні люду. Може кинули усе до біса
та пішли шукати миру, спокою та щастя
для своїх маленьких діток, що не там ся народили?
Отака поліфонія, отаке голосся. Пучками торкаю квіти, стебла і колосся.
Не стараюсь уявити що і як воно насправді. Треба жити, просто жити.
Прокосити в конюшині стежку до провалля. Там - на тому боці - жито
і сидить ловець у ньому. Не питайте, як він зветься і який на вроду.
В нього кучері по плечі. Він сидить до нас спиною.
Грає мадриґал на лютні.
Заховайте свої дримби.
Припиніть так гучно думать!
Ці хвилини варті того аби разом з ним поплакать.