Запам'ятаю цю дату: 27 червня 2018-го року. Бо сьогодні я вперше заплакав, нарешті.
Це були сльози полегшення і надії.
Допомога цим сльозам прийшла звідти, звідки не чекав: від Олі Карамушко. Вона сьогодні зайшла до мене, і я, користуючись нагодою, написав їй пароль від мого ноутбуку і вхід у кабінет Інтертелекому. Щоби, у разі моєї смерті, мої речі віддали їй, і щоби вона могла зайти у ноутбук і користуватися інтернетом.
Вона мене зрозуміла, але почала несподівану для мене розмову. Почала говорити про те, чим насправді я хворію. Тобто, не про симптоми, а про справжні причини. І вона сказала усе вірно. Задала правильні питання, з розумінням прийняла чесні відповіді.
А про моє серце - вона сказала, що воно хворе і слабке не тому, що воно дійсно хворе. А тому, що моя справжня сутність дуже далеко від моєї оболочки. І ця дистанція виснажує мій організм і в першу чергу серце. І якщо зв'язок між ними обірветься, то серце може дійсно спинитися, без видимих на те причин.
Потім мені захотілося в туалет, і вона сказала, що залишить мене наодинці зараз, а ввечері знов прийде.
Коли вона пішла, я дав волю сльозам. Я плакав... Нарешті я плакав. Бо в світі раптово знайшлася людина, яка зрозуміла мене.
І я зараз знову плачу. Бо за один раз не виплакати всі сльози.
27.06.2018, 17:28
Кар'яле Лібертус, армас Юмалан пойгу