Дзвони на кірхах і костьолах,
на вівцях тронки
впродовж доби не замовкають.
Тому тут, мабуть, простір чистий
і спокійніші люди,
коти, ворони та собаки.
Дивлюсь на небо: хмари линуть.
Читаю знаки. А потім в лісі,
де смереки спішать угору
вище буків,
п'ю прану, воду та повітря
і помаленьку розумію,
що тут і нині
оживаю.
Ми - зіткані з манюніх коливань найтонші сіті.
Яку ж Господь у водах цих піймати нами хоче рибу?
А може пташку в гаю, що з левадів поліз на гору?
А може зірку, що миготить і падає із вічності у вічність?
Ми - коливання, ряботиння на плесі тихім,
на довгому шляху з Нічого у Ніщо,
в якому все, що є, було і буде.
Приблуда котик, горобець, що випав жовторотим із гнізда,
утеклий з Раю янгол і я, запеканий, запеклий чорнокнижик
живемо в лісі. Далеко від доріг, поснулих хуторів і гамірливих міст.
У всіх нас є своя робота. Ми живемо. Свідомо чи напівсвідомо.
Та кожен у своєму тілі. У своєму дусі.
Як горобець у стрісі, як котик у клубочку, як янгол на осонні,
як я у магії метафор, звуків, ком і крапок.