Оповідання
Цієї осені наробив я ціле велике відро домашнього вина зі свого винограду «Ізабелла», що росте у нас на дачі. Заправив вино двома пляшечками медичного спирту, і воно вийшло таке п’янке, що мені дуже сподобалось. Та що мені? Навіть дружина, бува, пригубить. Одне слово, добряче винце. Тож коли надвечір іду по-старечому трохи прогулятись на вулицю, іноді візьму з собою плескатеньку пляшечку. Шкутильгаю по бугорку, що тягнеться понад ставком уздовж харківської траси, дістаю з кишені оту пляшечку та все ковть та ковть того винця. Аж на душі гарно стає!
Отож іду якось по тому бугорку увечері. Вже стемніло. Раптом почувся мені голос, що лунав з кручі над ставком. Призупинився, прислухався. Ніби якийсь чоловік щось декламує. Підставив долоню до вуха, слухаю:
Оголене серце,оголений нерв –
як важко мені з ними спиться,
неначебто серед зелених дерев
невтомна тривожиться птиця…
Та це ж вірші! Посеред темряви над кручею. Кому ж так приспічило читати отут римовані рядки вголос? Може, читає комусь? Роблю декілька кроків на голос. Придивляюсь. Бачу, над самим обривом лежить у траві великий стовбур. Я його й раніше бачив, бо це ще влітку шалений вітер під час грози звалив осокір. Біля того стовбура маячить якась темна постать. Більше нікого нема. Постать, тримаючи долоню правиці коло рота (мабуть, щоб не так чулось навкруги), декламує далі:
А осінь підкладає дрова
в багаття ясно-золоте.
Забула, мабуть, жовтоброва,
саму що скоро замете…
– Чому так ступаєш несміло? Підходь ближче, я не озброєний! – почулось з боку темної постаті. І я підійшов до незнайомця.
Це був чоловік років за п’ятдесят. Ще доволі моложавий, але наче, як ото кажуть, гепнутий життям.
– Ну, давай знайомитись, – кажу. Познайомились.
– Що це ти затіяв таке – читати вірші наодинці та ще й у темряві? – питаю. А щоб краще говорилось, простягнув йому свою пляшечку.
– Саморобний? – питає Сергій, мій новий знайомий.
– Не саморобний, а саморобне, – кажу та й розповів трохи про своє вино. Він ковтнув двічі, крякнув у кулак і проказав стиха:
– Міцненьке й смачненьке, – і, втершись рукавом, почав говорити.
– Я, власне кажучи, бомж. Зараз, правда, ночами сторожую ось тут, під кручею, в кафе «Озерному», – показав він рукою у бік, де під ставком приїжджі кавказці влаштували уздовж берега з десяток дерев’яних наметів і назвали їх кафе-бар «Озерне». Влітку там товпиться молодь, і, як кажуть, дим коромислом. – Та сторожування це тимчасове. Бо кавказці сьогодні – тут, а завтра…
– А як ти до бомжа скотився?
– Та… скотився, – сказав Сергій, важко зітхаючи. – Про це коротко не скажеш… Он, бачу, під’їхав легковик. То хазяїн кафе приїхав. Треба йти, а то скаже, де це я блукаю… Коли тобі цікаво про мене щось дізнатись, приходь завтра, приблизно о цій порі.
Моє життя – пенсійне. З весни до осені – дача. А як на дачі зберемо з дружиною врожай, тоді мені – гуляй, скільки влізе. Тому назавтра йду на кручу над ставком, до отого стовбура зваленого дерева, і зустрічаю там свого бомжа. Ковтаємо ми з ним моє винце з пляшечки, і слухаю я його сповідь.
– Жив я, – мовить Сергій, – як і ти, отут, недалечко звідси, у своїй трикімнатній з сім’єю. Дружина, синок – усе, як належить. Працював на цукровому заводі, дружина вчителювала. Синок виріс, вивчився на юриста, одружився, привів до нас молоду дружину. Невдовзі й онук з’явився. Словом, все йшло нормально. І тут якраз… загострилася ситуація на Донбасі. Пішла пропаганда, що треба захищати свою землю і т. ін. І хоч мені вже перевалило за п’ятдесят, піддався я цій пропаганді. Пішов до військкомату. Але мене до армії не взяли, сказали, що вже старуватий для такої серйозної справи. Та ось з’явилась агітація йти у добровольці. І я туди подався. Дружина назвала мене дурнем, та я її не послухав. Отак невдовзі опинився я в отому нашому вугільному краї. Потрапив у запеклі бої і надивився усякого. Не хотілося б і згадувати.
– Офіцером служив чи просто солдатом? – питаю.
– Старшим лейтенантом. Та там різниця між офіцерами і солдатами часто-густо невелика… Одне слово, прослужив з рік і потрапив у халепу. Наскочив у посадці на міну. Бабах і… пролежав з місяць у харківському госпіталі. Вийшов з контузією. І почалась чудасія. Виявилося, що служив я у батальйоні, який офіційно не входив до складу наших військових сил, тобто був просто добровольчим об’єднанням.
– Та грець з ним, з тим батальйоном! Головне, живим зостався, – встряю я в розмову.
– Воно-то так. Але ж про мою контузію мені не дали відповідного документа, а значить, і інвалідної пенсії не призначили. Вийшло так, нібито я рік пробув бозна-де… Звідси й наслідки. Приїхав додому. Контужений, безробітний, без копійки у кишені. Сім’я дивиться на мене вовком. На роботу, звісно, контужених не беруть. Почався у нашій родині чортополох, центром якого був я. Часом було так нестерпно, важче, ніж у тому батальйоні в Донбасі. І ось вже, мабуть, з півроку, як я не витримав. Залишив свою сім’ю, свою квартиру й подався у бомжі. Там мене навчили, як роздобувати собі їжу, як ночувати влітку – під кущем, зимою – по підвалах.
Слухаю Сергія і споглядаю на харківську трасу в огнях, де шурхотять автомашини. Між стовпами через дорогу на розтяжках протягнута реклама. На ній красуються наші вояки. Під ними напис: «А ти служив добровольцем?» Дивлюсь на цей напис, на Сергія, і стає моторошно на душі…
Співрозмовник замовк. Мені нічого говорити. Але щоб якось розрядити атмосферу, кажу:
– А вірші ти читаєш чужі чи свої?
– Усякі. І чужі, і свої. Під старість трохи вдарився у поезію, – проказав, сумно осміхаючись, Сергій.
– Прочитай що-небудь своє… можливо, коротке й вразливе.
– Коротке? Що ж… ось, наприклад, таке, за назвою «Літо»:
Ну, що того там літа:
туди-сюди – й зима.
Отак життя прожито:
туди-сюди – й нема…
…Невдовзі повіяли холода, насунулась зима. Вчащати до отого стовбура на кручі стало мені незручно. Можливо, через холодну погоду, а можливо, й з інших причин. Та й, взагалі, про що далі говорити з Сергієм? Але дехто з городян, які живуть поблизу ставка, мовлять, що іноді чують, як хтось неподалік кафе-бару «Озерне» декламує вірші. «То, мабуть, якийсь очманілий, що перепився оковитої», – кажуть вони.