Доброго ранку! Мені і усім. Доброго дня всім бажаю. Доброго вечора, доброї ночі, і добрих снів.
Потягушечки...
Звісно, я вже прокинувся давно. Зараз на годиннику 07:14, і мені усього навсього захотілося що-небудь написати. Про що-небудь розмислити.
Наприклад, якою може бути людина, яка узяла собі нік "Троль Злобин"? Тролити він не вміє, злоби я теж в ньому не бачу. Сторінка існує вже два роки: на місяць більше, аніж я перебуваю в Україні. Що могло спонукати людину два роки тому створити таку сторінку?...
Ні, він навряд чи Максим Михайловський. Той українофоб, і українську мову навіть читає з заплітанням. А Троль українською шкварить сім днів підряд, і жодного разу не збився, - хоча до того спілкувався з усіма російською. Та й між ними дуже сильний, якби то мобити... дисбаланс. Настрій у Троля задумливий, хоча звісно іронічний. А Макс між тим бадьоро продовжує тролити народ. Ось де справжній троль.
Я відкриваю нову збірку, під ідентичною назвою "Молитва про шлях до Фінляндії-2", - тобто, частина друга, або продовження подібної збірки, у рубриці "Здоров'я", - оскільки перервав попередню збірку записами на кшталт заповітів, - поєднавши їх в окрему збірку: "Заповіти". Про те, що робити на випадок моєї ймлвірної смерті, тощо.
Але звісно, я вмирати не збираюся. Чим далі, тим мені більше подобається жити.
Тимурчик вчора заходив до мене: пригостити смачненьким, яке приготувала Оля, посидіти навпроти, спитати поради щодо його смартфону. Я зробив висновок про себе, що смартфон - це маленький планшет (на кшталт того, як нетбук - це маленький ноутбук, а ноутбук - це плаский комп'ютер). КОли я намагався розібратися у ньому, то зненавидів смартфони ще більше, аніж я їх недолюблював раніше: усе мале, дрібне, у х-зна, як влаштоване. Страшенно незручно користуватися. У мене ніколи не буде смартфону, клянуся. Бо я на таке гімно свої гроші витрачати пожлоблюся. Тому я лише винувато вибачився перед Тимурчиком кілька разів, і відповів йому, що я не вмію ним користуватися. А Тимурчик хороший. Він тепер майже кожен раз говорить, що ми для нього сім'я, і я також. Так, він правий: ми дійсно стали сім'єю. Жалко навіть, що я хочу поїхати у Фінляндію, і їх з собою навряд чи заберу, бо їм там не місце. Бо Північ не місце для південних людей. Вони там виглядають так само, як і в наших широтах негри з Африки: дуже контрастують. Так само, як і я завжди контрастував з українцями: жодного рідного чи знайомого обличчя. А от коли я приїхав в Карелію - о, там одразу побачив своїх: вони були усюди: у транспорті, на вулиці. Я дивився в обличчя, і подумки визначав: "О, оцей - карел-полукрівка, а оцей на чверть, а оцей - копія я, тільки білявий."... В Україні у мене такого відчуття нема. Тут кого тільки не намішано... Цигани, слов'яни, грузини, араби...
Коли я бачу їх, мені стає сумно за них. Бо я розумію, що вони всі живуть на чужині. Ніхто з них не назве Україну ненькою, і ніхто з них не буде добровільно махати українським стягом. В тому числі і я. Хоча я нічого не ма проти української символіки, і якби я в Україні був удома, то я би купував і хизувався. Але я не вдома, я на чужині, і навіть у Фінляндію на згадку про Україну нічого не хочу брати. Коли я бачу якусь річ з українською символікою, яка мені подобається сама по собі, і уявляю себе з нею в Фінляндії - то мені стає незручно і соромно. Бо українському не місце в Фінляндії апріорі. І українцям там не місце. А я не хочу, аби мене там вважали українцем. Власне, я і в Україні не хочу, щоби мене вважали українцем. Бо я не українець і ніколи ним не був. Я карел, ліввик. І ще вепс, хоч не знаю нікого, хто був би у моєму роду з вепсів. Але я вепс, це говорить дзеркало. А родослівна - в усякразі, відома мені частина - говорить, що я ліввик. Ось там мені місце. В Лівгілі та Вепсії. Ось там моя батьківщина. Ось ті прапори і ті герби я хочу брати, і махати ними, і хизуватися, що я вепс та ліввик. А не українською символікою... Збавте мене, я ніколи не назву себе українцем. І мати українського громадянства я ніколи не хотів. Хіба у мене був вибір громадянства? Хіба він у мене зараз є?...
Мені подобається українська мова. Дійсно подобається. Мені щиро подобається нею користуватися. Але на Півночі вона не звучить... І їй там звучати не дуже-то й треба. Бо там мусять звучати північні (прибалто-фінські) мови. А північним (прибалто-фінським) мовам нема що робити в Україні. Я на боці порядку, а не хаосу.
Ні, я не буду чморити людину іншої раси тільки тому, що вона в чужій країні і їй тут не місце. Ні. Їй і так нелегко від відчуття чужини. Я дивлюся на Тимурчика, як він майже через раз говорить про Азербайджан, Баку та свій рідний Євлах. Він витрачає ледь не всю свою пенсію на те, щоби подзвонити додому. Просто подзвонити... Боже, якби у мене була можливість купити Тимурчику квиток до Євлаху. Я би особисто його провів на потяг, і поцілував на прощання, обійнявши міцно-міцно.
А ще мені боляче дивитися в очі Манани, санітарочки. Грузинка, яка говорить українською, з грузинським акцентом - це щось, що не вписується в розум... Але тут вона вийшла заміж, тут народила дітей, діти виросли... А там, в Грузії, її ніхто не чекає.
Боже мій, та мене теж ніхто ніде не чекає! Але хіба це привід не хотіти жити на Півночі? В Карелії, або в Фінляндії, поближче до Карелії?... Ні. Просто біда у тому, що я ні до кого не прив'язаний. У мене немає сім'ї. Немає дітей. Немає нікого, хто тримав би мене в Україні. І я не дуже-то й хочу, щоби мене хтось тут тримав. Я хочу, щоби за мною бодай хтось поїхав на край світу, лиш би бути поруч зі мною. А не просто зробити мені позику тут, прийнявши в Україні, або зробити позику там, прийнявши в Фінляндії. Я хочу мати людину, готову завжди їхати за мною на край світу, куди би мені ні приспічило їхати. Скільки би разів мені не припекло їхати кудись. Але найголовніше - хочу мати точку, куди мені завжди буде повернутися. Мати власний дім. В якому я буду відчувати почуття дому. В якому мене чекатимуть, і обійматимуть мене з порогу зі сльозами на очах, і хотитимуть задушити в обіймах, так скучили.
Але такого в мене ніде нема. Тому я можу дозволити собі розкіш хотіти і мріяти потрапити в ті краї, за якими скучатиму все життя, до останнього подиху. Я не хочу мати щастя в Україні, я в Україні не хочу мати нічого. Бо вона мені чужа. Мене тут не повинно бути. Я люблю українську мову, але мені тут не місце. І говорити я повинен не українсько, а рідними мовами: прибалто-фінськими... Я мрію оволодіти ними всіма. Або принаймні розуміти. Але мені немає умов, щоб втілити.
А між тим, я на щось чекаю. На Диво, яке все ніяк не відбувається, хоч я і чекаю. А між тим, я продовжую розсилати у всі інстанції України один і той самий лист, з вимогами нарахування ненарахованої пенсії, видачі електровізка "Dragon Vertic", і путівку в санаторій, разом з виплатою компенсації за неотримане лікування там минулого року. До Посольств я листів поки що не пишу, бо відчуваю, що не в силі розірватися на два боки. Мушу бити десь в одному місці. Хай тоді спершу дають те, що мені по закону повинне бути. А потім поговоримо про забаганки. Якщо доживу до тих часів, звісно. Але я намірений дожити. І молюся, щоби літо не було спекотним занадто, а щоби було достатньо прохолодним, щоби мені почуватися більш-менш бадьорим. Я ллю олію на голову, заматую голову мокрими рушниками, і п'ю воду. Ось мої ліки від спеки та тутешньогго клімату. Хіба можна отак жити постійно? Ні. Я молюся, щоби літо якнайскоріше скінчилося, і щоби нарешті випав сніг. А втім, сніг і Україна - це дві несумісні речі. Тому я погоджуюся просто на будь-яку температуру нижче нуля по Цельсію. Втім, я не вередливий, мені всяка температура, що нижче +16 це вже Карелія.
Одне й те саме, одне й те саме. нічого не міняється. А я між тим, лягаючи спати, майже кожен раз молюся: "Боже, розбуди мене вранці".
Хочі їсти. Зголоднів.
21.06.2018, 08:14
Кар'яле Лібертус, армас Юмалан пойгу