Я би хотіла сказати, що ми розійшлись як у найкращих фільмах Голівуду - обоє у сльозах, завіряючи, що кохатимемо один одного вічно і надіючись, що у паралельному всесвіті у інших версій нас все добре і вони lived happily ever after. Але ж ні.
Стас зайшов на кухню і просто сказав: “Марто, ми розходимось”. І все. І я не знаю, що було страшніше - те, що він назвав мене по імені, байдужий тон, чи як він після цього просто повернувся до кімнати і почав збирати речі. Добре, що я у той момент сиділа чистила картоплю. Добре, що сиділа. Бо земля з-під ніг попливла. Здавалося, я провалююсь у якусь безкінечну жахливу безодню. Зі ступору мене вивів його голос:
- Можна я заберу плед, який ти мені подарувала?
- Подарки - не отдарки, - наче в трансі відповіла я. Зайшла до кімнати і декілька хвилин просто тупо втикала на Стаса. Доки не видавила з себе безглузде, - Але чого?
Його наче блискавкою вдарили. І зарядили мільйонами кіловатами люті. Я вперше бачила, як людина так швидко червоніє, як у неї наливаються кров’ю очі, як проступають жилки на скроні. Страшне видовище, направду.
- Ти з мене смієшся? - проревів він, вскакуючи на ноги. - СМІЄШСЯ?! Ти мені півроку компостуєш мозок, розказуєш, які у нас ***ові стосунки, як тебе це все задовбало, кажеш, що ти мене не кохаєш, а тут - на тобі - “чого?”. Того, блять, Марта! Бо ти мене ЗА-Ї-БА-ЛА! А тепер я хочу, щоб ти назавжди зникнула з мого життя.
Я не знаю, як. Але на моєму лиці не здригнувся жоден м’яз. Я навіть не витерла лице від його слини, якої він мене забризгав, поки кричав. Просто спокійно сказала:
- Залишиш ключі в поштовій скринці, - зібралася і пішла з дому.
Я не дозволила собі розплакатися, поки не дійшла до сусіднього двору.
***
Після того першого для ще було багато лайна. Була моя затяжна істерика і депресія, були сльози у найнезвичніших ситуаціях (ну, типу, сумно, коли вдома закінчуються яйця, але ж не настільки…) та був біль. Була неймовірна купа жахливого, пекучого болю, що роз’їдав зсередини. Який не дав спати, думати, а іноді й дихати.
Знаю, що і Стасу було непереливки. Не те, щоб ми спілкувались, ні. Радше виконували контрольну перевірку один одного типу “Ти живий/-а?”. Якщо мені було жахливо, то я навіть боюсь уявити, як було йому. Він завжди мене шаленно кохав. Здається, з першої миті, як побачив. Казав, що я неймовірно гарна, називав Квіткою (і більш ніяк) і оберігав як зіницю ока. Навіть тоді, коли ми почали сваритися так, що чуло все місто. Коли засинали на різних кінцях ліжка, якщо не на різних ліжках узагалі. Коли били посуд, грюкали дверима і не розмовляти по декілька днів. Не зважаючи на усе це, у мене ніколи навіть думки не промайнуло, що він мене міг розлюбити. Не сумнівалась у ньому ні на секунди.
Але сумнівалась у собі. Сумнівалась постійно, злилась на себе, зганяла злість і розчарування на Стасові. І якось, у розпал якоїсь сварки, сказала, що більше його не люблю.
***
До лікарні я пішла лише тоді, коли втретє за тиждень носом пішла кров. Головний біль і постійну втому я списувала на затяжну депресію і всі карти сходилися. Але не для лікаря. Бо єдине, що у неї зійшлось після усіх моїх аналізів, це діагноз раку головного мозку з численними неоперабельними метастазами і навіть дуже низькою ймовірністю ефективності хіміотерапії.
- Якщо чесно, я не розумію, як ви так довго протягнули у такому стані… - розвела руками лікар.
- Лікарю, а вас колись кохали по-справжньому?
***
Стасу довелось сказати. Ми не бачились вже декілька місяців, але він все ще був для мене найближчою людиною і саме його підтримки мені не вистачало найбільше. Він примчав одразу після мого дзвінка.
Інше діло, що я наважилась подзвонити лише під кінець. Коли біль вже був нестерпним, коли дози знеболювальних перевищували усі допустимі норми і коли я вже знала, що згасаю. Що в’яну, наче справжня квітка.
***
Помирати страшно. Боже, як, до біса страшно помирати. А ще страшніше помирати самій. Тому я подзвонила Стасу. Тому я хотіла, щоб він був поряд. Тому що страшно і для того, щоб востаннє подивитися на нього і торкнутися його.
Він зайшов до палати трохи схвильований, але щойно побачив мене - зеленуватий скелет, опутаний крапельницями - на його лиці відобразилися жах, страх, злість, біль, розчарування, you name it. Його емоції змінювалися з такою швидкістю, що у мене заболіла голова. (Звучить класно і дуже поетично, але давайте будемо дивитися правді в очі - голова у мене боліла через 13 пухлин)
- Квітко, дурна ти баба. Чого ж ти мені нічого не сказала?.. - не знаю, що було краще - те, що він назвав мене Квіткою, чи те, що він шепотів турботливим і сповненим болю голосом.
Усередині мене все тріпотало: “Він мене ще любить! Він мене не розлюбив! Я все та ж його Квітка! Я завжди буду для нього Квіткою!”. От тільки шкода, що зав’яну на днях, ги.
***
Він провів всю ніч зі мною на лікарняному ліжку. Обіймав, пригортав до себе, шепотів про те, що він мене пробачає. Вибачався, що пішов. Казав, що завжди знав, що його любові могло би вистачити на нас двох, що він би завжди ділився, що і ми би прожили happily ever after. Плакав. Просив не йти. Просив триматися. Обіцяв, що знайдемо найкращих лікарів, що поїдемо в Ізраїль, Німеччину, Швейцарію, на Марс полетимо, як треба буде, але вилікуємо цей дурнуватий рак.
Я наче спостерігала за своїми стадіями прийняття смерті у пришвидшеній перемотці. Було млосно.
***
На ранок мені стало так жахливо, як ніколи.
- Квітко, а може тебе щось запитати?
- Ну, або зараз, або ніколи, - намагалася жартувати я. - Але давай пошвидше, я можу відкинутись в будь-яку хвилину.
- Ти дійсно мене розлюбила?
Що можна відповісти на це питання на смертному одрі? Що сказати людині, яку, здавалося б, любила з того моменту, як була зачата? (бо знала, що це тобі напророчено небесами) Що сказати людині, яку, здається, любитимеш кожним своїм атомом навіть після того, як вони розлетяться всесвітом? Коли один з них долетить до зірки Сіріус і стане там її частиною, то й тоді любитимеш цю людину. І тисячоліття опісля. Що відповісти людині, яка любить тебе to the Moon and back? Як зізнатися у тому, що розбив їй серце на мільярди крихідних друзочок через свою невпевненість, свої страхи і свою дурість? Як зізнатися, що просто ніколи не знала, як зібрати ті друзочки, як їх розплавити і виплавити нове серце?
- Так, дійсно. І мені шкода, - бо що ж ще скажеш людині, коли знаєш, що помреш за декілька нестерпно довгих після цього питання митей.
***
Ми мовчали. Точніше, Стас мовчав. Я намагалася дихати так, щоб не було зрозуміло, що я задихаюсь. Він притискав мене до себе і гладив потьмяніле волосся.
- Стасе…
- Так?
- Я не знаю, коли помру. Ну тобто, - слова давалися складно. Кожне з них скочувалося з язика ніби чавунна куля, - знаю, що скоро. Але хочу померти пафосно. Ну, трішки.
- Що, вибач?
- Хочу, щоб остання промовлена мною фраза була… - тут я жахливо закашлялась і вже злякалась, що мій такий класний план провалився. Але приступ кашлю пройшов. - Твоє твоїм назавжди буде.
- Що це значить? До чого це?
Але я би не відповіла, навіть якби я дуже хотіла. Серце перестало битися, легені випустили залишки кисню і… стало так. Неймовірно. Спокійно.
***
Твоє твоїм назавжди буде, Стас. Бо що це скажеш людині, яку неймовірно кохаєш, але боїшся зізнатися у цьому навіть собі?