Падає дощ, опадає цвіт, спадає на думку божевільна ідея.
Вона би сподобалась Нільсові Бору та його учням.
Але не Айнштайну. Власне, мені вона також не подобається.
Тому впадаю в медитативний стан
і розчиняю залишки еґо в смериковому лісі.
На стрісі метушаться горобці. Добре, що не слова в голові.
Дехто думає, що той безкінечний потік вербалізованої полови
називається мисленням. Справжні думки невимовні,
як почуття, як музика, як любов_безкінечна_і_безумовна.
Шлях, що втікає від тебе, перетікає через тебе,
з часом стає тобою, якщо пощастить.
Якщо ти не чіплятимешся за свою парсуну,
за власний потік свідомості, який, насправді, ніякий не твій.
Відпусти страх і попливеш: хочеш в морі, хочеш у повітрі.
Плинути можна де завгодно, навіть в надрах гір.
Відпусти і тебе попустить, Дитино Божа.
Тут, нині та повсяк час, якого насправді немає.
А що є? Всюдисуща Майя. Мара, ілюзія та ще кілька сотень назвиськ.
Годі годувати горобців уяви.
Починається перетворення, метаморфоза.
Магістерій кинуто в добрий ґрунт.
Пам'ятаймо, час - лише ілюзія.