Німецький танк Т-4 розвернув вежу. Неквапно навів 75-міліметрову гармату на червоноармійську траншею і вистрелив. Постріл був влучний, навіть снайперський: осколочно-фугасний снаряд підняв у повітря разом із землею розрахунок протитанкової рушниці. Інші чотири танки, беручи приклад із командирського, стали всаджувати снаряди в радянську траншею на опушці лісу. Мстили: збірна рота заслону збила вогнем із гвинтівок аса люфтваффе майора Бернера. Переможець десятків повітряних двобоїв у небі Іспанії, Польщі, Франції безглуздо, безславно загинув від гвинтівок Мосіна в руках червоноармійців. Його знаменитий Мессершмітт 109Е з білим левом на боці перетворився на металобрухт у сільському полі Рівненщини. Ховаючись вміло за бронею танків, по радянських бійцях вели прицільний стрілецький вогонь штурмові групи піхоти. Освіта німецького солдата 1941 року дорівнювала освіті сержанта інших армій Європи. Досвідчені тактики прицільно били з ранцевих мінометів, кулеметів МГ-34 і карабінів Маузер. Сонячне ранкове небо середини літа 1941-го байдуже спостерігало пекло.
…Ствол гвинтівки перебило осколком снаряду. Лейтенант Антін Дацюк розгублено сидів на дні окопу і стискаючи пістолет ТТ розмірковував, що робити. Мобілізований весною 1941 року до лав Червоної Армії випускник істфаку з військовою кафедрою служив при штабі. Він ніколи не керував реальними людьми: не те що ротою, але й взводом. Обіцяна батарея гармат не приїхала. Не було ані ПТР, ані кулеметів, лише запалювальні пляшки та гвинтівки, та й то далеко не в усіх. «Товаришу командир, що робити?! Товаришу командир, що робити?!» – трусив його за плече старший сержант Бадаєв. Але молодший лейтенант лише невпевнено пробурмотів: «Лягати на дно траншеї й чекати, коли підійдуть ближче. У нас наказ триматись до останнього».
- Зрада!!! Хлопці, тікаймо! – закричав один із піхотинців і, вискочивши з окопу, побіг до лісу.
Паніка під час бою страшне та заразне явище – неповна рота заслону, не звертаючи уваги на ворожий вогонь, почала тікати в ліс.
- Стій! Ану в окопи! Стріляти буду! – закричав командир. Проте його ніхто не слухав.
«Піджак! Так, я «піджак» - цивіль нікудишній у військовому. Кому я авторитет?!» - подумав Антін і заплакав від безсилля і злоби. А потім побіг за іншими, перестрибуючи через убитих і поранених. Душу їв жах.
Німці в ліс не пішли. Заглибившись у його нетрі, лейтенант Дацюк зрозумів, що врятувався. Замість загубленого кашкета вдягнув знайдену пілотку. Перевірив пістолет – до нього було дві обойми. «Вистачить, щоб знищити декількох ворогів і повернути собі честь», - подумав молодий командир. Допивши воду з фляги, із задоволенням запалив цигарку «Бєломор». Страх перед німцями зник. Проте постало перед очима обличчя давнього начальника, майора Реброва. Його погляд був безжальним, у руці тримав пістолет, нагородний Маузер. «Ти чого не виконав наказ? Ти чого підвів під удар обоз, поранених, переправу?! Чому втік саме ти?! Де рота заслону?! Чому не загинув у бою?!». Запаливши другу цигарку, Антін Дацюк задумано схилив колись горду голову. Після чого покрокував направо – до дороги. Щоб вернути собі честь… В голові промайнула фраза князя Святослава Хороброго: «Мертві сраму не ймуть».
Проте через три хвилини ноги молодшого лейтенанта винесли до зламаної сосни. Одинадцять бійців його роти, напившись води з джерела, по черзі палили велику самокрутку. І тільки в сімох були гвинтівки. Один із бійців, не соромлячись нікого, скинув штани й закинув у кущі повні «золота» кальсони. Ставши безжальним до себе, сам себе засудивши до загибелі в бою, командир вихопив пістолет із кобури та спрямував на рядових усю свою лють:
- Ви що наробили, свині? Чому втекли?! Не бійці ви, а… - не соромлячись, молодший командир вилаявся довгою брудною фразою.
Проте соромно від його крику нікому не стало. Скоріше навпаки. Першим із гідністю відповів «цивільний доброволець» із місцевих Ян Кобєсяк. Напівполяк, напівукраїнець був ветераном вуличних боїв у Варшаві, пройшов німецький полон. На ньому були чорні штани, заправлені в жовті англійські бутси. Польський мундир і червоноармійська пілотка ладно сиділи на колишньому капралові польської армії. Знайшовши при дорозі гвинтівку СВТ, він сам прийшов у роту заслону.
- Проше пана командира, ми зробили все, що змогли. З гвинтівок звершили неймовірне – збили літак. Але вимагати гвинтівками боротися з танками – це абсурд! – заявив максимально інтелігентно битий життям молодий антифашист. Інші були більш категоричними та злими.
- Де обіцяна артилерія?! – вигукнув боєць Єфросинін, що викинув кальсони.
- А чому я маю вмирати за помилки й злочинний режим Сталіна? – запитав здоровенний прибалт Генріх Ялтис. – Чим ваша влада краща нацистської?!
- Та пішли ви, червонопузі! – вигукнув із ненавистю галичанин, боєць Олесь Орисько. - Мені треба воля від вас!
Брудно лаючи Сталіна, дивлячись на Антона Дацюка, підхопив гвинтівку Мосіна й загнав у ствол патрон. Всі мовчали, не заважаючи. Молодший лейтенант автоматично захопив пістолет, лаючи бунтаря матом. Катастрофі запобіг Ян Кобєсяк. Маленький верткий поляк дістав із кишені «лимонку» й заслонив собою командира. Лякаючи всіх, узявся за кільце.
- Спокійно! Нерви є в усіх! Не треба чіпати офіцера! Ми що, повинні на радість «германам» ще один одного постріляти?!
Довга, важка пауза пригасила конфлікт. Нарешті тихим, уже мирним голосом запитав боєць Єфросинін:
- Добре, що ти пропонуєш?
- Напитись води, перекурити… Командире, давай «Бєломор»! – вимогливо сказав Ян.
Розуміючи, що «Бєломор» має стати трубкою миру за задумом поляка, покірно віддав пачку. Вояки задиміли, згадуючи рідний дім, плани та солдатську долю…
- Чому я пристав до вас? Бо знаю, що Гітлер хоче… У таборі полонених, працюючи прибиральником комендатури, чув розмови їх вищих офіцерів. Згідно з планом «Ост», 75 відсотків українців, поляків, прибалтів мають знищити або відселити за Урал. Їм треба наша земля без нас… Тобто «слов’янське питання» вирішуватиметься одразу після єврейського. Чому німецькі пілоти бомблять, розстрілюють біженців?! Це не жорстокість персонально когось із них, це політика!
Змішуючи польські, російські, українські слова, «цивільний боєць» достукався до сердець й умів, заспокоїв усіх. Важку бесіду на одвічну тему «Хто винен? Що робити?» перервав німецький штабний літак. Біплан пронісся над лісом, плануючи з вимкненим двигуном і знижуючись.
- За двісті метрів поле. Зараз сяде ремонтуватись, напевно. Ну а ми допоможемо. Щастить нам на авіаторів! – сказав Ян.
Група оточенців, збуджено лаючись, поспішила до краю лісу. Всі хотіли помсти. Не боячись вже кулі в спину, з усіма побіг і молодший лейтенант. Руки чесалися пустити вірний ТТ у справу.
Першим у розвідку поліз Кобєсяк. Проте швидко повернувся.
- Авіатори двигун чинять. П’ятеро есесівців на пікапі під’їхали – радять і співчувають… Лише один із нашою снайперською гвинтівкою, оперезаний кулеметною стрічкою, на ліс дивиться…
Ветеран 1939 року відразу виклав план дій.
- Зрозумів тебе, капрале! – тихо прошепотів Яну молодший лейтенант і пригостив цигаркою. Боєць Гаюк вклав у руку поляка гранату й той поповз у жито за лісом.
- За мною, по-пластунськи! – скомандував командир. – Озброєні – вперед!
Обережно виглянувши з-за дерева, Антін Дацюк побачив літак, пікап і німців у чорній формі. Військова доля віддавала їх практично в руки червоноармійців. Звичайно, якщо план Яна спрацює. І він спрацював… Дві «лимонки» злетіли вгору. Кидав їх поляк «по-прикордонному», трохи затримуючи. І «карманна артилерія» вибухнула в повітрі, ранячи і вбиваючи осколками.
- Вогонь!!! – скомандував Антін.
Сім гвинтівок дали залп, другий. Деморалізовані, поранені гранатами фізично та психологічно есесівці стали жертвами куль. Один, накульгуючи та стискаючи карабін, побіг геть.
- Стій, хальт, стій! – прокричав молодший лейтенант, вихоплюючи ТТ. І подався за ним, наче від його полювання на фашиста залежав кінець війни. Бачачи переслідувача, бувалий людовбивця не здрейфив. Він хутко впав на коліно, вжав у плече карабін і навів на Антона.
- А-а-а! – закричав із ненавистю командир Червоної Армії, біжучи на повний зріст на ворога й наводячи на нього пістолет. Вони вистрелили майже одночасно. Ворожа куля чиркнула ліву щоку лідеру групи. Проте дві інші з черги в чотири «знайшли» окупанта. Смикнувши простріленою головою, він обм’як, віддав чорту душу. Блондин був майже однолітком Антона. Тільки обличчя та сірі очі були холодними, ментально чужими. У них не було природної добродушності, притаманної слов’янам. Забравши зброю й особисті речі, лейтенант пішов до своїх. Там уже завідував усім капрал. Загорнувшись у металеві стрічки, він стискав знятий із турелі літака МГ-34 і керував:
- Забирайте все, до сірників! Будемо за трофеї купляти їжу в селян!
- Нате, товаришу командир! – простягнув автомат «Шмайсер» рідкої моделі з дерев’яним прикладом і підсумок із магазинами єфрейтор Генріх Ялтис. Очі прибалтійця світилися щирим вибаченням. І мудрий командир прийняв його.
- Тримайте планшетку! – також звернувся Олесь Орисько. – Напевно, там є щось важливе…
- Дякую! – з розумінням, вибачаючись, блимнув очима бійцю командир. – Може, й дійсно щось важливе знайдеться…
Повісивши на пояс підсумок із магазинами, стиснувши в руках модерний автомат, Антін вирішив нагадати, що командир групи все ж таки саме він.
- Документи, фото – все до мене! Коли прийдемо до своїх, то доведемо цим, що ми воювали! По-друге, спалити техніку!
І бійці, на тайну радість, швидко підкорились. Підпаливши літак і пікап, ділячи гранати з довгими ручками на ходу, загін пішов до лісу.
Святковий привал відбувся в гущавині, у дерев’яній бесідці під дубом. Хлопці, крім усього, прихопили в «гансів» каністру сухого вина та повний рюкзак чорної, висококалорійної карамелі. Бойові трофеї, військова удача, вигляд переможеного ворога позитивно змінили внутрішній світ бійців 1941 року, змусили повірити у власні сили та зброю. Звичайно ж, незримим суперклеєм склеїли ментально різних людей у дружний бойовий колектив. За обов’язком командиру довелося випити першим.
- За перемогу, хлопці! Хай вона й далеко, але вона буде! – сказав лейтенант і під оплески бійців влив у себе велику залізну кружку з німецьким орлом. Другим випив Ян. Після чого бійці почали їсти солодощі.
- Куди далі підемо? – запитав один із солдатів Яна Кобєсяка як місцевого.
- Тут, за десять кілометрів на північний схід, є хутір. Хороший дід там живе. Лазню, гарну вечерю, відпочинок – гарантую… За презент, звичайно.
- А стратегічно якщо, то куди подалі, а, товаришу командире? – запитав один із бійців. – Де фронт? Канонади де чути?..
Питання було важливим, складним. Тому всі подивилися на командира. Він же промовчав, бо, маючи владу над людьми, ще відповідав за їхні життя.
- Фронт там, де є… І будемо, йдучи на схід, його наздоганяти. Але… Працюючи в штабі, знаю ще дещо – на окупованій території наші залишають партизанські загони. Прибитись, влитись у такий – теж варіант. Будемо допомагати своїм на фронті тим, що завдаватимемо загарбникам час від часу гарно обдуманих, болючих диверсійних ударів…
- Як сьогоднішній?! – вигукнув боєць Євдокимов. – І здобич із ворога братимемо. За роту як-не-як, а віддячили!
Оточенці підтримали товариша дружнім сміхом і стали помаленьку збиратися.
Епілог.
Вжавши в плече ручний кулемет МГ-34, першим пішов Ян. Захисник Варшави та досвідчений місцевий лісовик повів загін невідомою ворогам мисливською стежиною. Кулеметник 1939 року був готовий у будь-яку секунду закрити своїм вогнем і собою десяток товаришів. В ар’єргарді з модерним автоматом ішов командир. У потрібну мить він міг прикрити вогнем слабше озброєних підлеглих.
Група розчинилась у хвойному лісі Полісся, щоб влитись у невеличку партизанську сім’ю і маленькими, добре розрахованими ударами наближати Велику Перемогу. А Велика Перемога, як казав Василь Биков, склалася з маленьких перемог, акцій хоробрості окремо взятого бійця і командира. В Україну приходило багато загарбників – хтось просто грабувати, хтось нав’язувати свої релігію і світогляд. Проте саме гітлерівські загарбники занесли меч на «святая святих» України – історичне, біологічне існування її народу апріорі. Тож святкуймо радісно 9 Травня і не слухаймо лжеісториків, які дегероїзують борців із нацизмом, професійною демагогією знищують їх пам’ять.
Микола ПАНЬКО,
м. Сарни.