1.
- Відтепер у тебе не буде імені, бо вже немає тієї наївної дівчинки ... Або ні. Ти будеш NоNаmе - Безіменна, - голос Наставника не припускав заперечень. - Навчання будується на трьох китах, і якщо ти не передумаєш, то знайдеш бажане.
- Не передумаю. Кажи!
- Учень пов'язаний із Учителем, поки той не помре або сам не відпустить його. Ти прибиратимеш у моєму домі, проте й житимеш під моїм дахом ... Готуватимеш для мене, але і їстимеш за моїм столом. Ти воюватимеш разом зі мною, але й перебуватимеш під моїм захистом. У мене кепський характер, і марно сперечатися зі мною. Але якщо я скажу, що чорне - це біле, ти погодишся. І якщо я потім зміню свою думку, ти зміниш її разом зі мною.
І якщо я зроблю перерву в навчанні, ти повторюватимеш засвоєне доти, доки я не вирішу рухатися далі. Натомість я обіцяю зберегти тобі право на помилки: я ніколи не засуджуватиму тебе й не докорятиму тобі, що б ти не зробила. Я зобов'язуюсь навчити тебе всьому, що знаю сам, і збережу в цілості твоє здоров'я і життя. Ти ще не передумала?
- Ні!
- Чи це твоє добровільне та свідоме рішення?
- Так, - із цим словом невидимі ланцюги обвились навколо Безіменної та заклацнулися з сухим звуком. Як вирок.
- Приготуй нам чаю, а я тим часом розведу вогонь, - Наставник мерзлякувато потер долоні, потім струсив невидимий пил у бік каміна, і яскраво спалахнуло веселе полум'я. - Кухня он там.
2.Образок із минулого
- До дошки піде ... - ручка вчительки загрозливо нависла над списком у класному журналі, вишукуючи жертву. Мар’яшка внутрішньо зіщулилася. Вона знала, чиє прізвище зараз прозвучить. А так не хотілося відповідати ... І не тому, що вона чогось не знала: от не хотілося й край! Раптом двері відчинилися, і черговий скоромовкою вимовив: "Марсергіївно, вас до директора… негайно!" Клас полегшено зітхнув, а Мар’яшка полегшено зітхнула: у неї все вийшло ... вкотре!
У більшості випадків усе їй вдавалося так, як вона хотіла. Першими це помітили її друзі: варто було Мар’яшці сказати: "Я так хочу!" - і все відбувалося, як за помахом чарівної палички. У більшості випадків ... Проте її влада не діяла на Алекса - найсимпатичнішого хлопчика школи. А так хотілося б, аби його дивовижна голлівудська посмішка сяяла тільки для неї...
- Сонечко! – раптом засяяв Алекс. - Ну нарешті! Я вже зачекався...
Мар’яшка не повірила своїм вухам. Неймовірно! Це він їй? Тепла хвиля розлилася по тілу ... і перетворилася на лід, коли з-за Мар’янчиної спини виринула Еллочка з паралельного класу і повисла на шиї Алекса. Від звуку їх поцілунків потемніло в очах. Ото дурепа! Ну як же вона могла повірити хоч на секунду, що її марення здійсняться? Ідіотка!!!
Мар’яшка вибігла зі школи, спіткнувшись на порозі, ледь не збивши з ніг прибиральницю. Слова, якими розлючена бабища нагородила дівчинку, усе ж були ніжним різдвяним передзвоном у порівнянні з тими, якими Мар’яшка картала саму себе.
От тепер їй справді одна дорога - до Мага...
3.
- Запам'ятай: усе буде так, як ти захочеш, якщо виконуватимеш усе, чого хочу я, - промовив Маг. "Гм, заманливо, - подумала Мар’яшка.
- Усе-превсе?"
- Усе-превсе, - то чи відповів на її думки, чи то повторив Маг. - Чого ти хочеш найбільше?
Мар’яшка задумалась. Як сказати йому, що більше всього на світі їй хотілося б, аби зараз поруч із нею біля каміна сидів не цей моторошний старигань з сивими косами по плечах, а хтось юний та прекрасний? Ну добре, призналася вона собі, це має бути саме Алекс! Вони б разом дивилися на танцюючі язички полум'я, насолоджуючись гарячим грогом, і слухали б вітер за вікном...
- Розкажи мені про нього, - м'яко попросив Маг.
- Про кого? - стрепенулася дівчина.
- Про свого хлопця, - посміхнувся Маг.
- Немає в мене ніякого хлопця, - пробурчала Мар’яшка, проте Маг не повірив:
- Твої думки заповнені ним.
- Це погано?
- Так. Такі думки кружляють по колу, позбавляючи сну і спокою. Вони кричать у твоїй голові, відволікаючи від головного. А в навчанні, аби досягти майстерності, не можна розпорошуватися на дрібниці.
"А якщо це не дрібниці для мене?" - хотіла запитати Мар’яшка.
- Згадай, навіщо ти тут, - нахмурився Маг. - А тепер вибери найяскравіший спогад і розкажи мені про нього.
Дівчина задумалася, дивлячись на відблиски вогню.
- Ви бували у горах? Карпати прекрасні будь-якої пори року, але влітку особливо ... Одного разу ми з друзями поїхали в спорттабір. Першого дня облаштовувалися, знайомилися. Другого всі дружно видерлися на сусідню вершину, а потім повернулися до табору голодні та страшенно задоволені собою. Третього ранку ледве посповзали з ліжок - болів кожен м'яз, кожна клітинка... Дівчатка розпхинькались і залишилися чергувати в таборі, а я вирішила йти з групою, тому що серед високих спортивних хлопців був Він ... Непомітно біль зник. Спершу я ніяковіла, адже хлопці, анітрохи не бентежачись, обговорювали переваги та недоліки всіх дівчаток, які залишилися в таборі. Але потім ... Він увесь час був поруч - то за лікоть підтримає, то руку подасть... Вершина була крутіша за вчорашню, і її підкорення забрало всі сили. Однак найприкольніше було, коли ми, утомлені, захекані та спітнілі, один за одним видряпувалися на вершину, а хлопці з криком "Сюрприз!" засліплювали спалахами камер, увічнюючи наші перекошені мармизи...
Ця фотка - на вершині скелі, в обіймах неба, вітру й Алекса - була найяскравішою картинкою того літа...
Маг дивиться на вогонь і посміхається. Він уже почав процес очищення змученої душі й був задоволений її відвертістю. Незабаром у дівчинці прокинеться справжня її сутність, і тоді світ для неї зміниться назавжди. А поки що...
- Час укладатися спати, - м'який голос Мага пестить не тільки слух ...
- Солодких снів тобі, дівчинко... Тепер я знаю, чим тебе лікувати.
4.
- Дивись на мене і роби, як я! - голос інструктора звучав владно й упевнено. - Я пройшов Крим, Рим і ті місця, які вам навіть не снилися! Я...
Мар’яшка вже не слухала його. Так, він витривалий і мускулястий. Але хіба можна захоплюватися Місяцем, коли є Сонце? Вона перевела погляд на Алекса, і очі її засяяли щастям. Та раптом деренчливий старечий голос вирвав її з мрійливого полону.
- Дітоньки, соколики! Не ходіть ви на цю закляту гору! Там Хранитель бродить, вічний спокій стереже...
- Не гоже нам, бабцю, духів боятися! - гордо розправив плечі Провідник. - Ми таких духів в Афгані на раз кінчали! Йдіть собі, бабусю, куди вам треба, а нам ніколи тут казочки ваші слухати! Ну, чого вуха розвісили? Рушаймо!
Група слухняно рушила вгору по схилу слідом за бадьорим воякою, що невтомно викрешував іскри з гірської стежини. Мар’яшка на мить озирнулася. Бабця дивилася їм услід з такою всесвітньою тугою в очах, що серце дівчини мимоволі тьохнуло. Помітивши прощальний погляд, старенька перехрестила в повітрі спини мандрівників, і її покреслені зморшками губи беззвучно заворушилися в молитві…
5.
Група йшла, весело брязкаючи якимось начинням у наплічниках, перемовляючись і жартуючи (не дзвенів хіба що Інструктор, хоч і наплічник у нього був найвищий, проте, на перший погляд, невагомий). Омріяна вершина здавалася такою близькою! Але потроху гамір затихнув - берегли дихання, - а наплічники все більше відтягували плечі, немовби з кожним кроком на них лягала вся важкість незамолених гріхів... Мар’яшка втомилася, але не збиралася здаватись. Вона разом з усіма вже починала тихо ненавидіти підтягнутого Інструктора, якому підйом в гори був ніби передобідній шпацер парковою стежкою. І коли нарешті оголосили спочинок, вона з насолодою простягнулася на теплих, прогрітих сонцем каменях, закинувши руки за голову... Високо в бездонному небі ширяв орел, купаючись у сонячних променях... Блаженство... Але раптом ніби черв'ячок проповз по серцю: Мар’яшка відчула нічим не мотивоване занепокоєння. Дивно... Начебто все добре, але таке відчуття, ніби ти під оптичним прицілом чужого погляду ...
Відчуття чужої присутності зникло так само раптово, як і з'явилося, але певні підозри не давали спокою. А чи був хтось сторонній? Якщо так - чому не вийшов, не заговорив? Чому взагалі приходив? Подивитися-провідати? Дивно... І все ж...
Зате ця ділянка шляху проминула непомітно, а ввечері, як завжди, - багаття, веселе булькання казанка з казковим ароматом та пісні під гітару...
Мар’яшка дивилася на зоряне небо і думала про те, що, незважаючи на пропозицію інструктора, вона не повернеться в долину, а піде до самої вершини слідом за цією яскравою зіркою... Зрештою, на світі є речі, які ти маєш зробити, незважаючи на натерті плечі, і місця, куди життєво важливо дійти, незважаючи на криваві мозолі на ногах ... Це важливо, в першу чергу, для себе самого, аби не втратити самоповагу.
6.
Ранок видався заспаним і похмурим – точнісінько таким же, як обличчя туристів, які розбрелися хто куди: хто - умиватися до дрібного гірського потічка, хто – по хмиз до найближчого підліску
... Розмовляти не хотілося - це був неписаний закон: ні слова до першого ковтка ранкової кави. А коли животворний напій гарячою хвилею прокотився тілом, очі набули осмисленого виразу ... Провідник зосереджено водив ручкою по списку, проводячи перекличку. Коли черга дійшла до неї, Мар’яшка мовчки відсалютувала піднятою паруючою чашкою, не бажаючи зайвим словом руйнувати все таїнство кавового ритуалу. Інструктор насупився:
- Треба відповідати за формою!
Мар’яшка втопила погляд у мерехтливій глибині улюбленого напою: сперечатися не хотілося, а вже підкорятися - тим більше. Сусід-товстун правильно оцінив ситуацію:
- Розслабся, командире! Ми ж не на плацу!
- Саме так! – скинувся Провідник. - Там би я швидко порядки навів! А то розвели тут, бачте ... Буряк!
Першої миті ніхто нічого не зрозумів. Інструктор заревів на всю міць своїх тренованих легенів:
- Буряк де, я вас питаю?!!
Товстун нерішуче запропонував:
- А... може, краще бутербродом поснідаєте?
Тиша, що запала потому, була ще красномовніша за попереднє ревіння. Інструктор зробив над собою зусилля, зітхнув і драматичним прошепотів, рубаючи фразу на окремі скалки-слова:
- Де… Ельвіра… Буряк?
Мар’яшка захлинулася від сміху: Ельвіра, красуня Елечка, обожнювана Алексом, - з таким буряковим прізвищем! Цікаво, а чи знав про це сам Алекс?
Проте сміх швидко вигас, бо Елі не було ніде: ні біля струмка, ні в підліску... Дівчина зникла без сліду.
7.
Підйом був крутий, як і сам Інструктор, що намагався надолужити згаяний час, витрачений на пошуки зниклої дівчини. Мар’яшка була впевнена, що якби Елочка вирішила повернутися в долину самотужки, то ні за що в світі не залишила б у наплічнику косметичку, дзеркальце і сонцезахисний крем... Отже...
Продовжувати не хотілося.
Ранковий сусід вирішив, мабуть, заопікуватися Мар’яшкою, позаяк ні на мить не полишав її. Правда, робити це йому ставало все важче: як не дивно, але сьогодні дівчина легко витримувала заданий темп: здавалося, ніби кожен ковток п'янкого гірського повітря вливає нові сили. Учорашня втома згадувалася, як жахливий сон. А ось Колобочкові, як охрестила його про себе Мар’яшка, було непереливки: він ледве встигав за групою і раз по раз стирав з лоба липкий піт. "Розкажіть що-небудь," - нарешті попросив він, задихаючись.
Мар’яшці згадалася легенда про нявку: якщо хлопець-легінь надто сумував за своєю коханою, яка залишилася в долині (адже все літо він пас маржину на гірських полонинах), то вночі до нього приходила нявка. Ця нечисть прибирала подобу коханої і говорила її голосом. Нявка легко вгадувала те, чого потайки бажає людина. І якщо старійшина вчасно не помічав, що з хлопцем-пастухом щось діється, - підступна істота забирала всі сили, а врешті-решт - і саме життя...
- Хреститися треба, щоб всяка нечисть не ввижалася, - несподівано бовкнув Колобочок і дійсно перехрестився тремтячими пальцями-сардельками. Мар’яшка здригнулася: вона раптом знову відчула чиюсь чужу присутність. Невидимий спостерігач не був агресивним - він просто дивився, обмацуючи поглядом кожного по черзі, але ніхто, як виявилося, цього не відчував ... І знову все зникло так само раптово, як і з'явилося, - здавалося, загадковий спостерігач забрався геть...
- Нявки не бояться хреста, - відповіла Мар’яшка Колобочкові, який не зводив з неї уважних очей-буравчиків.
- А як же визначити, що це не кохана?
- Дуже просто, - посміхнулася дівчина, - у нявок немає спини, і ззаду можна побачити всю анатомію без прикрас. Тільки от на той час, коли обдурений легінь розуміє, хто насправді до нього завітав, йому стає байдуже або ж він повністю віддається у владу солодкої омани…
Колобочок, мабуть, уявивши всю картину в подробицях, поспішив перевести розмову на інше:
- А що вам снилося? Розкажіть, якщо не секрет, - попросив він.
Дівчина задумалася. Дивний це був сон! Неначе вона і не спала зовсім. Перед очима все так же танцювали язички багаття, і крізь потріскування палаючих гілок долинало дружне хропіння та сопіння добряче натомлених туристів. Навіть Провідник задрімав сидячи, схиливши голову на коліна. І раптом Еллочка піднялася і навшпиньки прокралася повз сплячого вартового. Але тут накрило і Мар’яшку, і вона ніби провалилася в глибоке провалля чужих снів... Тільки розповідати про це чомусь не хотілося.
- Не пригадую, - пробурмотіла вона, відводячи погляд. І натрапила на уважні очі Інструктора.
А на ранок і Колобочок зник.
8.
Провідник виявився не таким уже й простим, як здавалося на перший погляд. І справа була зовсім не в його відмінній фізичній формі. Коли знову накотило відчуття чужої присутності, він обірвав фразу на півслові і завмер, прислухаючись, потім підняв розкриту долоню в жесті, зрозумілому кожному, хто служив або, як мінімум, дивився бойовики. Ось тільки туристи, не знайомі з військовими хитрощами, продовжували галасувати, буцімто нічого й не бувало. Мар’яшка вперто нахилила голову і подумки наказала гостю: "Забирайся!" Вона вловила здивування спостерігача: той ніяк не очікував, що хоч би хтось із людей його помітить, більше того - почне наказувати! Темна хвиля почала підніматися десь усередині, але гнів зник так само раптово, як і з'явився. Зник слідом за самим візитером...
Інструктор вмостився поруч із Мар’яшкою і втупився у вогонь. Знаючи його гарячу вдачу, усі притихли, чекаючи чергового прочухана. Але провідник мовчав, сьорбаючи із паруючої квартки напій із зібраних власноруч трав з гіркувато-терпким запахом. А коли пауза стала нестерпно гнітючою, всі одночасно почали гелготати - хто про що. Ось під цей шумок Інструктор стиха промовив:
- Розповідай!
- Про що? - стрепенулася Мар’яшка, чекаючи нападу гніву запального вояки. Але помилилася.
- Якби ж знаття... - тихо пробурмотів інструктор. - Іноді я думаю: якби я на війні довіряв своїй чуйці, багато хлопців залишилися б живими, а не приходили до мене у снах...
- Чуйці? - перепитала здивована дівчина.
- Еге ж, - ствердив той. - Багато хто називає її інтуїцією, шостим чуттям або передчуттям ... У мене ж це просто чуйка, як у звіра, яка допомагає уникнути небезпеки і не раз рятувала життя... Шкода, що тільки мені.
- І давно це з вами? - Мар’яшка розуміла, як безглуздо звучить її запитання, але нічого кращого на думку не спадало.
- Давай на ти, гаразд? - несподівано попрохав Інструктор. - Я, звичайно, старший за тебе, але не настільки, аби мені викати.
- Еге ж, а завтра зранку ви знову галасуватимете: "Це що за нестатутні відносини?" - підчепила Мар’яшка.
- Не бійся, мала! - несподівано розсміявся Інструктор. - Якщо вже я сам запропонував, то своїх рішень не змінюю. Слово моє міцне! То як?
Сміх його був глибоким і теплим... Та й сам він викликав довіру і випромінював надійність, як гранітна брила... "От же пощастило тій, котру він охоронятиме все життя," - подумала Мар’яшка і зашарілася. Інструктор усе ще чекав на відповідь, не зводячи з юнки уважних очей.
- Гаразд, - посміхнулася дівчина. - Я вам вірю ... Тобі вірю, - швидко виправила вона.
- Віриш? Ну, тоді розповідай, - задоволено посміхнувся провідник.
Мар’яшка зітхнула. Ось так і потрапляють у пастку наївні дурепи ... А вона ж майже повірила, що нею цікавляться просто так! Гаразд, емоції в жменьку, з ними вона потім розбереться...
- Тебе цікавить Колобочок? - швидко запитала дівчина і знову спалахнула рум’янцем - адже вона навіть не запам'ятала, як звуть цього чоловічка.
- І він теж певною мірою, - посміхнувся провідник. - Але все ж почни спочатку. Що ти бачила незвичайного, що відчувала? Згадай, це дуже важливо! Учора зникла Ельвіра, сьогодні, як ти його охрестила, Колобочок, а завтра чия черга? Може, моя? Що відбувається, по-твоєму?
9.
Мар’яшка зітхнула: ну чому від неї вимагають відповідей на очевидні запитання? Може, тому, що самі бояться вимовити їх уголос? Або щоб було на кого перекласти відповідальність?
- Ти пам'ятаєш бабусю, котру ми зустріли біля підошви гори? - запитала вона.
- Звичайно! Колоритна старенька, таку й захочеш - не забудеш, - посміхнувся інструктор.
- Про кого вона попереджала?
- Та ну! Ти справді віриш у духів-хранителів гір? - розреготався він.
-Деякі речі існують незалежно від того, віриш ти в них чи ні, -знизала плечима дівчина.- Ми вдерлися в чужі володіння непроханими, кожен зі своїми тарганами в голові, бажаючи досягти вершини гори, позаяк, згідно з легендою, той, хто підкорив її, зможе здійснити своє найзаповітніше бажання, яким би шалено нереальним воно не було.
-Так ну? - здивувався провідник. - І ви в це вірите?
- А в тебе є інша версія того, що відбувається? – пішла в наступ Мар’яшка. Інструктор всерйоз задумався: жодна теорія не могла пролити світло на раптове зникнення вже двох членів його групи, а весь багатий життєвий досвід відмовлявся пояснювати те, що відбувається, з однієї простої причини: такого з ним ще не бувало.
- Продовжуй, - тихо попрохав він.
- А що продовжувати? Хранитель супроводжував нас ледь не з самого початку сходження. У багатьох виникло раптове бажання почекати нас у долині ( "Мудрий вгору не піде, мудрий гору обійде..."). Ну ось і все, - обірвала свої роздуми дівчина. - Ти запитав - я відповіла. А що робити далі - думай сам. Не я ж Провідник.
Інструктор довго думати не любив - він уважав за краще діяти. Хлопці обнишпорили найближчі скелі в пошуках хмизу, а сам Провідник "раптом" згадав, що за прогнозами обіцяють дощ сьогодні вночі, а за півкілометра звідси є затишна суха печерка. Утома брала своє, проте й перспектива промокнути до нитки нікого не приваблювала, так що всі дружно почимчикували слідом за інструктором, так само дружно розклали ватру і розташувалися навколо полум'я, що грайливо відкидало тіні прибульців на стіни древньої печери. Але Провідник і тепер не заспокоївся: хлопці під його енергійним керівництвом спорудили щось схоже на пліт зі знайдених по дорозі молодих стовбурів і поставили його поперек входу в печеру, приваливши на всяк випадок камінням зсередини. Поки все швидко заковтували вечерю, побоюючись, що невгамовний провідник вигадає щось іще, той, прискіпливо оглянувши діяння своїх рук, нібито заспокоївся і скомандував:
- Групо, відбій! Чергуватиму сьогодні я сам. Так що спіть спокійно, любі друзі!
Мар’яшці ця фраза нагадала напис на надгробку, і вона стримано захихотіла. Але на інших це справило зворотний ефект: уже за кілька хвилин полум'я затремтіло від дружного хропіння. Тільки от спалося далеко не всім...
9.
Мар’яшці не спалося. Вона дивилася на темну постать вартового біля багаття і думала про те, що поки він на сторожі - нічого поганого не трапиться. Ні з ким. Ніколи ...
- Ходи сюди, мала ... Я ж знаю, що ти не спиш, - тихенько покликав інструктор. Дівчина сіла навпроти, мерзлякувато загортаючись у ковдру. Їх розділяло тріскуче полум'я і безодня пережитого кожним у минулих життях. Об'єднувала ж спільна таємниця і ця ніч. Крізь переплетені гілки саморобних дверей лукаво зазирали зірки, підморгуючи і сріблячись від задоволення.
- Знаєш ... - хрипко почав Інструктор, - там, на війні, звіряча чуйка не раз рятувала мені життя ... Одного разу ми супроводжували обоз, коли я відчув засідку. Я зупинив обоз, але втомлені люди бажали швидше дістатися до пункту призначення. Вони почали нарікати і ремствувати. Молода мати з немовлям накинулася на мене з кулаками, назвала нелюдом і дітовбивцею, бо дитині нічого їсти - адже у неї зникло молоко через те, що група голодувала вже кілька днів ... І ось на терезах розсудливості - їхнє ремствування проти мого неясного відчуття небезпеки... Так, веселенька альтернатива... І ось, поки я розмірковував, як вчинити, жінка з немовлям кинулася вгору стежкою, а слідом за нею - солдат, який намагався її зупинити. Малюк раптом голосно розплакався, і у когось у засідці не витримали нерви... Автоматна черга перерубала солдата навпіл і підкосила молоду матір ... Дитина продовжувала квилити і під тріскотняву автоматних черг, що сіяли смерть, і потім, коли на весь Всесвіт лунав лише плач сирітки... Не знаю, яким дивом я вижив. Напевно, вищим силам було завгодно залишити мене серед живих, щоб порятувати цього малюка. однак з тієї ночі я майже не спав. Варто мені стулити повіки - і я знову там, на цьому переході, намагаюся відвернути невідворотне...
Інструктор замовк, сховавши обличчя в долоні. Плечі його здригалися від глухих ридань без сліз. Мар’яшка поклала свої вузенькі долоні на широкі плечі такого сильного, але настільки зболеного чоловіка:
- Плач... Занадто багато накопичилося в твоїй душі ...
- Я не...- скинувся Провідник, і очі його волого зблиснули.
- Чшшш ...- прошепотіла дівчина. - Не буянь, і взагалі не треба слів...
Інструктор вдихнув запах дівочого волосся, пропахлого димом нічної ватри та гіркими травами. Уперше за весь цей час йому було добре та спокійно в цих теплих обіймах. Злетіли вгору іскри від багаття і розсипалися благодатним піском забуття на його повіках ... Уперше за багато ночей він заснув із щасливою посмішкою на губах.
11.
Мар’яшка посміхалася - їй снилося щось світле й добре. Не важливо, що. Із потойбіччя вона принесла легкий сонячний настрій. На заплющених повіках грали відблиски сонця, котре щедрим розсипом благословляло новий день ... "Сьогодні все буде інакше", - сказала собі дівчина і відчула чийсь дотик до плеча:
- Агов... Чуєш?
"Не чую, - подумки відповіла дівчина. - Сплю я ще!" Але наполегливий голос продовжував:
- Чуєш, як тебе там ... Де наш Провідник, не знаєш?
Ця фраза боляче хльоснула Мар’яшку. Як це де? Вона розгублено озирнулася кругом, натикаючись поглядом на стурбовані обличчя. Інструктора серед них не було ... Як не було відчуття безпеки й упевненості, що ситуація під контролем, яке завжди виникало у його присутності.
-Я... не знаю, - пробурмотіла розгублена дівчина. - Ми просто спілкувалися ...
- Про що? - вимогливо запитала Пампушечка.
- А це вже, вибачте, не ваша справа, - відрізала Мар’яшка.
- Ні, дитинко, помиляєшся. Тепер уже наша! – вишкірилася Пампушечка. - Зараз ти нам детальненько все викладеш ...
- Ага, зараз, - ще ширше посміхнулася Мар’яшка і додала: - Може, тобі ще й у ролях показати? Вуаєристка збочена...
Пампушечка просто осатаніла і з криком кинулася на Мар’яшку, але її вчасно перехопив поперек талії худорлявий з вигляду миршавий Чоловічок зі словами: "Заспокойся, люба ..." Мар’яшка зітхнула:
- Наша розмова була дуже особистою. І нічого, що б могло пояснити майбутнє зникнення, там не було. Чесно... Я сама в шоці.
Вона й справді була приголомшена такою прикрою несподіванкою. Ось так спілкуєшся з людиною, здається, буцімто між вами налагоджено якийсь контакт, і раптом бац! –несподіванка. І розумієш, що ти ніколи по-справжньому й не знав цієї людини, і примарний зв'язок, що буцімто виник поміж вами, - теж така собі ілюзія. Й винуватити, по суті, нікого – сама ж уявила й повірила, от і сердься на себе…
- Гаразд, збирайте речі. Ми повертаємося, - скомандував Чоловічок. Мар’яшка завмерла над розкритим наплічником:
- Що? Як повертаємося?
- Мовчки. Униз іти буде швидше, - вставила свої п'ять копійок Товстуха.
- Що? А як же вершина? Невже ви так легко відмовитеся від своєї мрії ?!- Особисто я мрію прийняти ванну, випити чашечку кави ... – замріяно промовила Пампушечка.
- А я - затягнутися на всі груди, - нервово пробурмотів Чоловічок, постукуючи порожньою пачкою з-під цигарок.
"Які ж дрібні мрії у людей! Як же мало їм треба для щастя!" - подумала Мар’яшка і рвонула до виходу з печери. Саморобні двері стояла на місці. Відсунувши камені, якими вони була привалені, дівчина вибила їх ногою і вирвалася із задушливої печери.
12.
На плечі мокрим рядном, витканим з міріадів небесних сльозинок, ліг дощ. Вітрівка залишилася в напівтемній печері, але навіть думки повернутися туди не виникло. Спотикаючись і ковзаючи мокрою травою, Мар’яшка видряпалась угору крутим схилом подалі від людської приземленості - ближче до ридаючого неба. Мокрі струмочки котилися обличчям, поступаючись місцем вологому розсипу дрібних бризок - наче благословення згори, так, ніби після небесного причастя отримала владу над ситуаціями та мріями... Але нині це було вже неважливо.
Вона зривала нігті, збивала пальці в кров, несамовито піднімаючись все вище. Цей біль був цілковитою мізерією в порівнянні з тим, що перехоплював горло тугим клубком і заважав дихати, з болем, що розриває груди і змушує серце несамовито калататися об ребра... Мар’яшка відчувала себе обдуреною, покинутою і зрадженою. Укотре вона повірила в казку і поплатилася за це!
Несподіваний порив вітру ледь не скинув дівчину в прірву, змусивши пригорнутися до холодної скелі, обняти її в єдиному пориві - втриматися і вижити. Камінь під ногою раптом ворухнувся, як живий, і зірвався вниз, б'ючись об виступи і підстрибуючи в своєму нестримному падінні... На мить серце завмерло, потім крижані мурашки побігли вздовж хребта... Дощ ущух.
Тепер вітер дув у спину, підтримуючи під ліктик і підштовхуючи вперед. Мар’яшка підвела погляд - і застигла в подиві: ось вона, заповітна вершина, до якої вони йшли стільки днів... Останні метри були найважчими, але дівчина подолала їх і знесилено впала на мокру скелю... Вони не дійшли зовсім трішки! Скільки ж людей не отримують жаданого, омріяного, вимареного тільки тому, що відмовляються від своєї мрії, коли достатньо всього лиш простягнути руку ри зробити останній крок назустріч!
-Гей, ти, чудовисько!!! - гірська луна забилася об скелі. - Чуєш мене? Ти добряче попрацював! Запустив красиву легенду, зігравши на людських слабкостях... Загрібав гроші за підвищену складність маршруту... Підігрівав інтригу, потай відправивши найслабших назад у долину... І нарешті, під завісу, ефектно зник сам, ледь не пересваривши нас усіх... задоволений, майстре інтриг? Я ж знаю, що ти все чуєш! Тільки навіщо було лізти до мене в душу своїми брудними берцями?! Мало мені було Алекса? Мало страждань у житті?! Так ось: ти мені не потрібен! Мені ніхто не потрібен тепер! Ось зараз візьму і загадаю найзаповітніше бажання, і тільки спробуй не виконати його після всього цього, чудовисько !!!
Відлуння прокотилося між вершинами і розтануло в гірському струмку. Мар’яшка мовчала. Бажань у неї вже не було. Зовсім.
13.
Язички багаття зливалися в химерному танці, загадково потріскуючи у своєрідному ритмі. Мар’яшка не пам'ятала, як спустилася з гори, як повернулася до табору. Пампушечка, уздрівши мокру змучену дівчину, несподівано оточила її турботою та увагою, переодягнула її в теплий в'язаний светр Інструктора, напоїла гарячим пахучим чаєм. Виявляється, повернення в долину відклали, аби не полишати самотню дівчину серед ворожих Карпатських гір... Мар’яшці було байдуже. Гори вона ворожими не вважала – люди куди небезпечніші, хоч і не завжди здогадуються про це.
Вона сиділа біля вогнища, простягнувши закоцюблі руки до благодатного вогню, і не чула нікого навколо. Туристи спершу намагалися ставити запитання на кшталт "Де була, що бачила?", але згодом зайнялися вечерею і відстали. Хтось намагався погодувати і її, але Пампушечка шикнула: "Дайте дівчині спокій! Хіба не бачите - вона не при собі!" Голоси, шарудіння, суєта - усе це було поза нею, а всередині залишився навіть не біль - порожнеча...
Кажуть, безкінечно можна дивитися на мінливий вогонь, мерехтливі зірки і воду, що тече... Мар’яшка дивилася на вогонь, в якому палав не хмиз - її душа. Проходячи крізь полум'я, вона плавилася, корчилася і вмирала, зігріваючи інших. Сірим попелом стелилися спогади, іскрами спалахувала любов, розганяючи повсякденне темряву... Душа вмирала і воскресала знову з полум'я, як птах Фенікс, - але кожен раз інакша. І в своєму новому втіленні, в новій іпостасі через біль вона згадувала досвід колишніх життів, власне призначення - і ставала чистішою, сильнішою... Та сумнішою.
Мар’яшка обійняла коліна, прислухаючись до сонного солодкого подиху туристів - з сопінням та переливами. Спіть спокійно, товариші... І раптом знову накотило знайоме відчуття чужої присутності. Раптом страшенно захотілося спати - свідомість різко пірнула в невідомі глибини, ніби під воду, в іншу реальність.... Не спати! .. Як же хочеться розслабитися і поплисти за течією в чудову країну забуття... Не спати!!!! Мар’яшка схилила голову на коліна і крізь щільно зімкнуті повіки побачила, як згасли зірки, а через темні прути саморобних дверей просочилося щось темніше від самої темряви і похмурою горою вляглося по той бік багаття...
- Ну, здрастуй, чи як, - хрипко промовила Мар’яшка. - Поспілкуймося?
14.
Голос народжувався всередині не звуком - думкою:
"Гаразд. Якщо вже ти мене бачиш - побалакаймо..."
Мар’яшка стрепенулася:
- У мене гарний наставник!
"Він тут ні до чого. Ти або бачиш - або ні, і це вміння суто твоє, воно залежить тільки від тебе... Навіщо ти кликала мене? Запитуй."
Дівчині здалося, ніби тінь-гора набуває обрисів невідомого звіра, котрий волого блискає іклами в усмішці-оскалі, хоча дивитися крізь вогонь було майже неможливо.
- Що з ним?
"З ким? Аби отримати конкретні відповіді, треба ставити конкретні запитання..."
- Гаразд. Що трапилося з Еллочкою? Ти ж її не вбив?
"І навіть не потяг до себе в печеру, - здавалося, розмова забавляє нічного гостя. - Дивись!"
Першої миті Мар’яшка нічого не побачила - дим виїдав очі. Коли вона змахнула сльози, що набігли, і проморгалася, то побачила раптом гірську річку з каменем посередині. Річка вигиналася, і в колінці вода була майже нерухомою. А на камені сиділа Еллочка, милуючись своїм відображенням, повільно водила кістяним гребенем по розкішному блискучому волоссю. Природа в цьому місці була неймовірно красивою, але дівчина її просто не помічала. Легка посмішка грала на губах красуні. Їй було добре в компанії самої себе...
-А як же Алекс ?! - здивувалася Мар’яшка.
"Він їй не потрібен. Їй необхідна публіка, а не його любов. Їм було добре, позаяк разом вони виглядали ефектно і притягували вдвічі більше уваги."
-Та де ж тут публіка? - запитала Мар’яшка й одразу побачила птахів, що співали серенади дівочій красі, і риб, що в захваті витріщалися з глибини. Лісові мешканці, приходячи втамувати спрагу, завмирали від небаченого видива, трава тулилася до босих ніг, вітер пестив шовковисті кучері, а вода мріяла діткнутися до білих босих ступнів. Красуня, попри зовнішню байдужість, усе бачила та все відчувала. Вона неабияк насолоджувалася всеохоплюючим захватом, якого не могли чи не хотіли дати їй люди.
-І довго вона так сидітиме на цьому камені? - поцікавилася дівчина.
"Поки не побажає хоча б щось змінити в своєму житті".
15.
- Гаразд, - зітхнула Мар’яшка. - А куди подівся Колобочок?
"Чого йому не вистачало в житті?"
- Звідки ж мені знати? - здивувалася дівчина. - Ми знайомі лише кілька днів. І потім, я ж не сповідник...
"Добре, - здавалося, величезна туша по той бік багаття сколихнулася від подиху. - Іноді зовсім не обов'язково говорити про щось. Досить знати, про що людина мовчить або не бажає говорити взагалі..."
Мар’яшка задумалася. Здавалося, з Колобочком можна було говорити про все на світі: про погоду, світову кризу, туристські хитрощі... Він був легким у спілкуванні не тому, що знав про все на світі, і навіть не тому, що був хорошим слухачем. Його широко розплющені, по-дитячому наївні очі не переставали дивуватися світові й усьому, що в ньому відбувається. Йому досить було вимовити: "Правда? Так що ви кажете! Оце так!" - і хотілося переконувати й розповідати ще та ще, знову і знову... Про що ж мовчав Колобочок?
Хранитель не квапив її. Мар’яшці подумалося, що вона нічого не знає про минуле цього кумедного чоловічка. Не знає, чи є в нього сім'я. Ніколи з його вуст не злинала фраза: "Коли я був маленьким..." Дивно, чому?
"Дивися..." - зітхнув Хранитель.
Брудна облуплена кухонька. Бліда вузька долоня скидає зі столу таргана, котрий діловито чимчикував у своїх справах. Але це зараз неважливо. Жіночий голос тремтить від надміру почуттів: "Що б не трапилося, синку, пам'ятай, що я люблю тебе..." - "Мамо, мамочко!" - дитячі долоньки охоплюють вузьку довгу долоню, м'які губи торкаються пульсуючих блакитних прожилків на ній... "А тепер час спатки, мій хороший... Солодких снів..."
І темрява, насичена звуками води, що ллється, дзвоном тарілок. І холодний протяг з-під дверей по шкірі – як подих смерті. Скрип рами і згасаючий крик... Завивання сирен, фотоспалахи та кольорові вогні мигалок... І знову нескінченна ніч на роки, десятиліття...
Мар’яшку затрусило.
- Навіщо вона вчинила самогубство? У неї ж сім’я, син, врешті-решт!
"Жінці поставили страшний діагноз: рак. Вона все життя пропрацювала медсестрою в онкодиспансері й бачила, в яких муках помирають приречені, а ще більше - як страждають рідні від безсилля... Тому й обрала свій шлях... Тільки ось розтин показав, що раку у неї не було. Банальна виразка...Банальна медична помилка!"
Мар’яшці хотілося кричати. Вона закусила губу до крові, адже вона чула цей біль, що розривав смішного чоловічка на шматки, але... відгородилась від нього звичайним необтяжливим спілкуванням.
"Дивись..." - прошепотів Хранитель.
Мар’яшка затрясла головою і заплющила очі. Здавалося, ще крапля чужого болю - і чаша переповниться...
"Дивись!" - знову прошелестів Хранитель, цього разу з притиском.
Над квітучої гілкою кружляв волохатий джміль, а крізь ажурне плетиво проглядала біла стіна маленького затишного будиночка, з дверей якого вийшла вродлива молодиця у вишиванці і вдихнула на повні груди напоєне ароматами вечірнє повітря. Чиїсь міцні руки обхопили її за ледь помітно розповнілий стан, і усміхнене обличчя Колобочка – дебелого козака у вишитій дружиною вишиванці - схилилося над її вушком, нашіптуючи усілякі ніжності і не тільки... Молодиця спалахнула і залилася глибоким грудним сміхом, приховуючи збентеження. І раптом десь зовсім поруч соловей заспівав серенаду для шалено щасливих людей...
16.
Темна маса по той бік вогнища сколихнулася, набуваючи обрисів сплячого ведмедя. Здавалося, темно-бура кудлата спина піднімалася й опускалася в такт диханню, і в тому ж ритмі тремтіло полум'я, що розділяло світ на світло, тінь і темряву.
-Ти схожий на ведмедя, -посміхнулася Мар’яшка.
"Кожен бачить те, що йому до вподоби", - посміхнувся Хранитель.
-Ти знову говориш загадками...
"А ти чекаєш готових відповідей?" - посмішка на задоволеній морді стала ще ширшою.
Мар’яшка насупилася:
-Гаразд... А куди зник наш Провідник?
"Про що він мріяв?"
-Виспатися. Просто поспати досхочу, без жахіть і сновидінь... То де ж він?
"Дивись..." - видихнув Хранитель і поклав голову на величезні лапи, якими можна завиграшки звалити віковічний кедр або, не дивлячись, прибити людину. Іскри злетіли, а коли осипався вогненний салют, Мар’яшка побачила перевал, про який розповідав Провідник тієї пам’ятної ночі одкровень... Змучені обличчя, дитячий плач і підозріла тиша попереду...
Він зупинив обоз, але втомлені люди бажали швидше дістатися до пункту призначення. Вони почали нарікати. Молода мати з немовлям накинулася на нього з кулаками: "Знаєш, хто ти? Нелюд! Дітовбивця! Подивися на мене! У цих грудях немає ні краплі молока! Дитині нічого їсти - адже ми голодуємо вже кілька днів! І ти прирікаєш мою крихітку на голодну смерть? Та будь ти проклятий! Нема тобі ні смерті, ні прощення ні в тому, ні в цьому житті! " Ці слова, як ножем, черканули по серцю... І залишилися там назавжди.
Мар’яшка застогнала. Ну чому люди бачать ворогів там, де їх немає, зате бездумно йдуть у пащу небезпеки, що чатує на них?! Чому не готові нести відповідальність за власні рішення і платити за свої ж помилки ?! Якщо ти зробив усе, що міг, і навіть більше цього, якщо твоя совість не докоряє тобі - навіщо руйнувати душу непрощенням себе самого?
-Ти зробив усе, як слід, - прошепотіла Мар’яшка. Картинка затремтіла й розтанула. Замість неї дівчина побачила спокійне обличчя втомленого воїна. Він спав, а на губах грала посмішка...
Удруге за останні нелегкі роки.
Мар’ящина тінь впала на обличчя сплячого. Він посміхнувся і широким розгонистим рухом обійняв щось невидиме, а під склепінням печери прокотився луною затихаючий дитячий плач і завмер удалині. Мар’яшка здригнулася: ось хто справжній Хранитель - хранитель найдорогоціннішого: людського життя.
"Мені подобається хід твоїх думок, - ворухнувся Хранитель. - Я багато років чекав на того, кому з чистою совістю міг би передати свою кошлату шкуру і владу над цими горами... І нарешті дочекався."
Мар’яшка застигла:
-Що? Що ти хочеш цим сказати?!
"Не став дурних питань, розумна дівчинко. Я говорю те, що хочу сказати і хочу сказати саме те, що говорю. Тепер я вільний - і я йду..."
17.
Темна тінь по той бік багаття потягнулася і ліниво підвелася. Тільки зараз Мар’яшка побачила, яким величезним був звір, чию личину приміряв Хранитель. Величезним, лінивим, упевненим в собі... Та й як може не бути упевненим у своїй силі той, чиїй владі підкоряються стародавні гори, і все, що живе в них?
Тепер Мар’яшка не вловлювала жодного відлуння думки на цій кудлатій морді з величезними гострими іклами. Звір потягнувся, струснувся і подивився в очі дівчини прямо крізь вогонь. Дивний це був погляд: важкий, як ведмежа лапа, що геть позбавляє волі й породжує лише одне бажання: виконати все, що завгодно, лише б ці повні мороку очі з танцюючими вогниками замість зіниць перестали вивертати душу...
Мар’яшка зачаровано дивилася, як танцюють язички полум'я в очах Хранителя, коли він, не відриваючи погляду, обійшов навколо багаття і принюхався до сплячих, вибираючи наступну жертву... Дівчина спробувала гукнути, але крик застряг у горлі, так і не народившись. Ось тоді їй по-справжньому стало страшно: не добрий казкар відвідав печеру туристів, а потужна одвічна сила, що ретельно оберігає свої володіння від чужого вторгнення...
"Не чіпай їх !!!!" - безмовно благала Мар’яшка.
"Чому б це? - вишкірився звір. - За все в цьому світі треба платити. Плата за бажання - життя... Ви і так занадто довго існували чужим коштом."
"Це як?" - Мар’яшка дивувалася собі: у цій критичній ситуації вона не переставала дивуватися!
"А так: кожен день вашого тут перебування оплачений кров'ю невинних істот. Але тепер пора оплачувати рахунки. Сповна! Дивись..." - звір стрепенувся, і посипалися іскри. На стіні печери проступив гірський струмок з тільцем мертвого солов'я на березі. Хвилі струмка були залиті кров'ю оленя з неприродно вивернутою шиєю, а ще далі в мовчазному крикові роззявила рот величезна рибина з блискучою лускою...
"Це жертви за вас і ваші дурнуваті бажання, - прогарчав звір, перекривляючи манірний голосок Пампушечки:" А я б зараз хотіла прийняти ванну, випити чашечку кави... "Ходімо, любонько, -вишкірився Хранитель, підхопивши сплячу жертву поперек спіни.- на все добре, мудра дівчинко. Я навіть не присиплятиму тебе... Але не роби дурниць у мене за спиною! А завтра щоб і духу вашого не було в цих горах!!!! "
Хранитель повернувся і м'якою нечутною ходою рушив до виходу з печери.
18.
Звір рухався граційно та м'яко, велично несучи свою здобич. Ще кілька кроків - і він піде за коло світла, у вічну темряву, а вона навіть не може поворухнутися, хоча душа її рветься слідом за викрадачем!
Двері вдарили Хранителя прямо по самовдоволеній царській мармизі. Подив швидко змінився люттю: "Ах ти ж!!"
"Я ж сказала: облиш її," - спокійно подумала Мар’яшка, знаючи, що Хранитель чує її думки. Усередині хлюпав страх, але його ні за що не можна було показувати звірові. Мар’яшка загнала цю волаючу грудочку до найтемнішого куточку своєї душі і наглухо захряснула кришкою з написом: "Не тепер!"
Тепер в очах Хранителя червоними вогниками танцювала цікавість: "Ще нікому не вдавалося зламати закляття мовчання..."
Мар’яшка розсміялася. Точніше, спробувала це зробити – замість дзвінкого сміху з її горла вирвався лише хрипке каркання. Звір усміхнувся: "Овва! А я вже мало не повірив…"
"Смійся! - наказував внутрішній голос. - Смійся, навіть коли не хочеться сміятися! Навіть якщо немає жодної причини для радості -смійся! Цим ти розлютиш ворогів..."
Мар’яшка затряслася в безгучному сміхові. "Істерика? Це добре… Знаєш, дівчинко, а я ж можу звести тебе з глузду... Просто так. Щоб ти не думала, буцімто те, чого тебе навчали раніше, має реальну силу..."
Страх затріпотів усередині тисячами переляканих крилець, породжуючи жах, який спекотною хвилею прокотився тілом, а тоді обсипав душу жменями льодових голок. Тихо... Мовчи... Він не посміє...
"Ще й як посмію! - ошкірився прадавній звір. – Хоча б для того, аби ти не сумнівалася в тому, ким я є насправді!" Звір зайшов їй за спину і затих. Мар’яшка завмерла, слухаючи тишу і намагаючись вгадати його наступний рух. Бездіяльність звіра лякала не менше, ніж шаблі-ікла, що відкриваються в його глузливій посмішці...
Шию обдало гаряче дихання. Мар’яшка здригнулася і розсміялася вголос, і сміх цей веселим м'ячиком від пінг-понгу зрикошетив по стінах печери, примножуючись і перекочуючись кришталевими кульками... І раптом звір стрибнув.
Він пронісся над Мар’яшкою і над багаттям, подолавши у стрибку немислиму відстань до входу в печеру, на ходу розвернувся і уперся палаючим поглядом в очі дівчини. Обриси його тіла затремтіли, попливли, і стіни почали танути. Звичний світ розчинявся прямо на очах. І тоді юнка заспівала.
Голос народжувався десь у глибині - гортанні низькі звуки, як фундамент, зібрали докупи скалки зруйнованих снів. Потім в дивну мелодію без слів стали вплітатися високі звуки-схлипи, звуки-зойки... Але низькі тони поверталися, як нагадування... Голос немов жив сам по собі, виплітаючи зі звуків нове полотно подій... Мар’яшка переспівувала світ.
При перших же звуках невідомої мелодії Хранитель завмер, немов закам'янів на місці. Живими залишалися очі, і в них вирували біль та спогади, настільки сильні і страшні, що, вирвавшись з-під контролю, могли б розірвати людину на шматки, та й тоді цей біль не вщух би... Мар’яшка співала, а по її щоках котилися сльози...
19.
Раптово виниклий з темряви інструктор зробив крок уперед.
- Недаремно я вичікував у засідці! Ах ти ж мерзенна тварюко! Так ось хто викрадав наших людей!
"Хіба? - здавалося, на морді звіра проступив подив. - Кожен сам прямує за своїми бажаннями - так далеко, наскільки сильно він цього хоче..."
- Захищайся, тварюко!
"Ти божевільний..."
- Я порву тебе голими руками і натягну твою нахабну посмішку на твою ж волохату дупу! Зовсім знахабнів!
"Невже?" - тепер не подив, а відверте глузування читалося на ошкіреній пащеці бурого. Здавалося, він заздалегідь знав результат цієї ситуації, і все, що відбувалося, його відверто тішило. Але через щілинки-прорізи червоні вогники пильно стежили за кожним рухом людини-несподіванки.
Провідник обережно обходив багаття та звіра, вишукуючи вразливе місце й вичікуючи слушну мить для нападу. Мар’яшка знала, що ці двоє не розійдуться мирно. Кожен із них - боєць зі своїм досвідом за плечима... Але й дивитися байдуже вона не могла.
- Агов, хлопці! Я вам не заважаю?
- Відійди!
"Не втручайся!" - прозвучало одночасно.
- Не треба крові!
- А крові і не буде!
"Я його задушу!"
- Не треба, хлопці! - голос дівчини тремтів від безсилля.
Воїн і володар, людина і звір. Ніхто з них не звик відступати і коритися...
Виходу не було.
Що ж, нехай переможе найсильніший!
20.
Тільки мить суперники дивилися в очі один одному, прораховуючи кожен рух. І раптом тиша вибухнула криком: Пампушечка, прокинувшись, побачила таке!.. Цей крик послужив сигналом: звір і людина сплелися воєдино. Жоден з них не бажав відступати і був готовий битися до останнього подиху за свою правду і власні переконання...
"Краще б я спала..." - сумно подумала Мар’яшка.
"Спи!" - короткий посил-наказ, як кувалдою, оглушив Пампушечку, геть чисто відрубавши від реальності. Але цю мить використовував провідник, щоб відчутно вдарити звіра хитромудрим прийомом, відпрацьованим до автоматизму... на людях. Але на Хранителя такі витребеньки не діяли. Він здивовано повернув морду і невдоволено гарикнув, та так, що луна прокотилася під склепінням, а полум'я невпевнено затріпотіло, вирішуючи, варто йому палати чи, може, простіше тихо згаснути.
- Не дай багаттю згаснути! Я ж не пугач! - гукнав інструктор. Першої миті Мар’яшка не вловила суті фраз, проте потім зрозуміла: в темряві у звіра відмінна перевага, якої не буде в людини, а отже...
Мар’яшка підкинула до багаття двійко гілок, що валялися під ногами, і полум'я спалахнуло цікавістю. Тоді вона жваво стягнула з себе товстий светр Інструктора і кинула у вогонь. Полум'я вдячно вклонилися і залишилося додивитися це шоу до кінця.
Вони каталися по кам'яній підлозі, однаково гарчали, і ніхто не взявся б передбачити хід поєдинку: сила звіра проти досвіду бійця... Щось брязнуло, і Мар’яшка побачила кинджал, що падає в огонь. Останньої миті вона спробувала зловити його, але невдало: клинок упав в саме серце багаття. Полум'я затанцювало, радіючи новому підношенню, і сталеве лезо зашарілося, а потім розгорілося до червоного від такої пильної уваги і гарячих ласк вогню... Мар’яшка бачила раніше цю річ - предмет гордості інструктора: адже на руків’ї красувалася іменне гравіювання – підпис Самого командира... Прізвище вона не запам'ятала, але судячи з святобливості, з якою вимовляв його Провідник, належало воно великій людині.
- О ні! - застогнав Інструктор. - Як ти могла?!
Мар’яшка готова була провалитися крізь землю: ну чому так? Вона ж не хотіла, так вийшло... От же халепа... Вона схопила гілку, що тліла з одного боку, і тицьнула в вогонь, намагаючись посунути розпечений клинок. Полум'я затанцювало, і сніп іскор зметнувся вгору, обпалюючи вії... Мар’яшка не відступала: вона повинна все виправити! Краєм ока вона бачила, як звір завиграшки однією лапою придавив інструктора і, піднявши цікаву морду, спостерігав за її маніпуляціями.
"Тільки не вбивай його!" - подумки благала Мар’яшка.
"Не буду, - посміхнувся звір. – Поки що."
Шматок палаючої гілки відламався і впав у вогонь. Уламком, що залишився, вона намагалася дістати, посунути клятий клинок... Нарешті той за інерцією вилетів з багаття і, окресливши палаючу дугу, вдарився об стіну печери, а потім скромно згас у темряві.
Мар’яшка зітхнула: ну ось, вона таки зробила це!
"Гориш!" - гарикнув Хранитель. Дівчина кинулася збивати полум'я з одягу. Хранитель зі своєю вічною усмішкою спостерігав за нею, потім просто широко позіхнув... і полум'я згасло. Тієї ж миті забутий кинджал опинився в руці Провідника. Мар’яшка занадто пізно побачила відблиск занесеного в ударі леза.
- Нііііііііііііііііііііііііііііііііііііііі!!!!!!!!!!!!!!!!!!!! - відлуння прокотилося під стінами, склепінням і повернулося болем. - Ні…
- Так, маленька, - Інструктор іще раз із задоволенням встромив смертоносне лезо в тіло ненависного ворога. - Я ж казав, що вб'ю його... А я завжди виконую своє слово!
Мар’яшка тихо здригалася в риданні... Ні... так не повинно бути... Це неправильно!
"Так, дівчинко... так... не плач за мною…я так хочу... я страшенно втомився..." – прозвучали сумні слова у її свідомості, а потім луною прокотився останній відгомін: "Ти програв, воїне...а може, й виграв.."
Темне нерухоме громаддя, що недавно було обрисами Хранителя, лежало біля ніг переможця. Захоплений тріумфом, він не побачив, як темна тінь упала на нього... І людина перестала бути людиною.
21.
"Ну чому так? - думала Мар’яшка. - Варто трохи відкритися - людині чи, звірові - і ти втрачаєш його? А разом з собою він забирає частинку твоєї душі..."
Сльози застилали їй очі. Здавалося, ніби розмиті тіні ворушаться і наповзають на провідника... Мар’яшка змахнула сльози, а коли підняла погляд - не повірила своїм очам: перед нею стояв інший ведмідь, обтрушуючись і озираючись, здивовано принюхуючись до повітря, котре раптом запахтіло незвичним букетом гострих запахів. Нарешті очі звіра зустрілися з очима дівчини. Червоних відблисків у них вже не було...
"Хто я?" - здивовано запитав звір.
- Мабуть, новий Хранитель, - відповіла Мар’яшка.
"Але я не хочу!" - обурився звір.
- Не можна вчинити вбивство, не заплативши свою ціну, - задумливо промовила дівчина. - Завжди доводиться платити за пролиту кров - людини чи тварини... Іноді розплата приходить не відразу, але вона приходить обов'язково і бумерангом повертається до людини або її нащадків. Тож краще так...
"Але я не хотів убивати !!! Він здавався таким могутнім і невразливим!"
- Неможливо вбити Хранителя, - зітхнула Мар’яшка, - поки той сам не захоче піти. Він просто втомився і прагнув спокою... Як і ти у своїх снах.
"Я не хочу!!!!" - заревів звір, і стіни печери затремтіли.
-Тихіше... Людей побудиш... Раніше треба було думати, о всезнаючий! Ну ось, уже розбудив!
Люди прокидалися і з жахом витріщалися на звіра, який забрів до них "на вогник". Хтось схлипував, хтось волав, хтось молився, хтось хрестився, а хтось тихо тремтів у куточку.
-Іди, - попросила Мар’яшка.
"Ні! Я стільки вів вас через ці гори! Навчав, виправляв, оберігав... Я ж людина! Така ж, як і ви!"
-Уже ні... - зітхнула дівчина. - На найближчі кілька сотень років у тебе інша служба...
-Відійди, дівчинко! - чоловік Пампушки розмахував палаючим смолоскипом, дрібними кроками наступаючи на звіра. Полум'я тремтіло – чи то від страху за господаря, чи то від протягу - невідомо.
-Не треба, - Мар’яшка відвела вбік палаючу зброю. - Він уже йде...
Звір завмер. У його намистинках-очицях було стільки туги та благання!
- Іди... - ледь чутно видихнула Мар’яшка.
Звір ображено зніс двері, зроблені ним же не так давно, у минулому житті, і повільно, перевальцем, пішов, час від часу озираючись через волохате плече... Але ніхто його так і не покликав.
Колишнього Хранителя ховали за давнім звичаєм горян - наносили гору сухого хмизу і підпалили. Коли полум'я злетіло до вершин древніх смерек, поховальна пісня без слів народилася в глибині душі дівчини і зметнулася слідом за душею, що нарешті знайшла спокій та полинула увись...
А над вершинами предковічних дерев тихо народжувався світанок нового дня.
22.
Вона вдихнула на повні груди п'янке вечірнє повітря. Господи, добре ж то як! Незабаром блакитні тіні сховаються в підворіттях, поступаючись місцем молодим та агресивним ритмам ночі. Адже вона жива, ніч. Всеосяжна і усерозуміюча, з миром відпускає гріхи дня і приймає в свої затишні обійми усіх натомлених. Художник-вечір чіткими мазками окреслив контрасти на полотні життя. Ніч подумала - і щедрою рукою сипнула діамантів на куполи піднебесся, і вони застигли там, мерехтячи від цікавості, але все ж не ризикуючи опускатися до жадібних людських долонь...
Десь лунко бомкнул дзвін, наповнюючи синяву густим тягучим звуком, і небесні кристали, здригнувшись, тоненько задзвеніли у відповідь. Такої миті земля резонує з небом, і трапляються дива, проте мало хто дослухається до вечірніх резонансів. А дарма.
Із воріт церкви вибігла ошаліла відьма, затикаючи вуха і зацьковано озираючись. Її скажений погляд метався в пошуках рятівного куточка, але спіткнувся об Мар’яшчин погляд. Раніше відьма була нахабною, бо стара книга, що лежить в головах її покійної матері, виявилася збіркою заклинань, причому деякі з них, як не дивно, ще спрацьовують, хоч і нечасто. Але Мар’яшчині очі, спокійні й упевнені, сповнили диким жахом.
- Змилуйтеся, пані, - бурмотіла відьма, припавши до її ніг. - Збережіть життя мені, нікчемній...
-Встань! - очі дівчини палали від гніву. - Іди додому, а книгу свою чаклунську спали негайно! І молися про душу свою, бо справжня сила не в замовляннях і заклинаннях...
Дрібно тремтячи, відьма підхопила спідницю і припустила по закутках, провокуючи істерику у дворових собак...
Із розчинених дверей церкви висипав люд із теплим сяйвом упокорення в очах. Ех, донесли б цей світло додому, як несуть запалені свічки, прикриваючи долонею від вітру, та поділитися б ним із рідними та близькими!
- Як же ти виросла, Мар’яшко! - щиро захоплюється красива старенька в прозорій хустинці.
- Ольго Леонтіївно? - насилу можна пізнати колись кокетливу вчительку музики. - Як Ви?
-Та, слава Богу, помаленьку... От у хорі співаю, - посміхається бабуся. - Ну,щасти тобі, дитинко!
-І Вам усього найліпшого, - посміхається Мар’яшка, і тепле сонечко народжується в її грудях.
- З поверненням, дівчинко, - знайомий голос лунає за спиною. - Як же ти змінилася!
- Вашими молитвами, - всміхається юнка і ступає через поріг.
23.
Вдома… Нарешті вдома! Непередаване відчуття! Знайомі речі, трохи припилюжені, до болю рідні запахи... Знайомий грайливий вогонь - але в каміні.
- Розповідай, - Магові очі виблискують хитринками.
Мар’яшка зітхає. Час повертатися на гору, що стала для них місцем здійснення бажаного і набуття свободи, за яку кожен заплатив свою ціну...
... Хранитель, як і раніше, йшов попереду, вибираючи оптимальний маршрут, озираючись на відстаючих через волохате плече. Утім, таких несподівано поменшало - кому б хотілося раптом відчути за спиною гаряче дихання звіра? Мар’яшка намагалася не думати про те, що скоро все закінчиться. Більше не буде ні військового пробудження в стиснуті наказом хвилини, ні веселих побрехеньок коло багаття, ні нічних чергувань, ні розмов від серця до серця. Незабаром вони повернуться до смердючих міст, де життя тече в іншому ритмі, - набагато швидше, ніж серед одвічних вершин... Дівчина навіть не помітила, що група зупинилася, поки не тицьнулася носом між лопаток хлопчини, що йшов попереду, а тоді раптом зупинився.
Ось вона, омріяна вершина! Небо близько - рукою дістати. Повітря чисте і смачне: дихаєш - не надихаєшся, і про запас не забереш. А в грудях запалюється сонце... Ще мить - і воно розірве груди, якщо прямо зараз не видихнеш частинку світла... Майже одночасно народжується переможний крик:
- Еге-гей!
- Ми тут!
- Я підкорив вершину!- Ми зробили це!
- Я крутий!!!
- Агов, горо, ми крутіші за тебе!
- Ми підкорили тебе!!!
Стоголосе відлуння захоплено підхоплює радісні вигуки. Мар’яшка мало не залишила без уваги голос, що звучить на краю свідомості:
«Ну, от і все. Прощай, дівчинко... Мені вже час».
- Куди ти? А як же ми ?!
«Я вам більше не потрібен, маленька. Ти сама виведеш тих, хто захоче звідси піти. Там, зліва, є канатний шлях униз, в долину. По ньому і спуститеся».
Мар’яшка не витримала і кинулася на шию такому рідному звірові, ховаючи сльози в густій шерсті, котра все ще пахне смачним димком.
«Припини хлюпати, - невдоволено буркнув Хранитель, - ти мені всю шкуру намочиш»...
- Не буду, - схлипнула Мар’яшка. Звір струснувся, немов після купання, і зник. Тільки волого блиснули очі. Чи їй здалося?
24.
- Будьте обережні з бажаннями, бо вони можуть здійснитися... - стиха сказала Мар’яшка, коли радість злегка вгамувалася.
- Ой, ну годі тобі! - махнула рукою Пампушечка. – Ми що, даремно перлися на вершину? Час цій старезній горі труснути мощами і виконати обіцяне. Нумо загадувати бажання!
Люд почав посилено думати. Здавалося б, за стільки днів часу було більш ніж достатньо, аби розібратися з купою бажань, відкинути достоту непотрібні й нереальні. Але ж ні - завжди не вистачає дня, години або декількох хвилин...
-Заплющуй очі, загадай бажання –
Не два, не три, як в казці, а - одно...
Побачиш, як запалиться світання,
І неодмінно збудеться воно! –упівголоса промовила Мар’яшка. Слова народилися самі собою, нібито нізвідки, але прозвучали у дзвінкій тиші, народжуючи відлуння - відгук у кожного всередині...
- У мене мама хворіє, - несміливо сказав худорлявий вузькоплечий хлопчина. - Можна, я буду першим?
Пампушечка, було, сіпнулася, аби посперечатися, - швидше за звичкою, аніж через злостивість, - але затихла на вдихові. Більше ніхто не заперечував, та й цікаво було - як же діє ця загадкова система здійснення мрій? І чи діє взагалі?
Хлопчина підійшов до стрімкої скелі, на якій була чи то вибита, то чи видряпана птаха з розкинутими крилами. Кінчиками пальців обережно торкнувся до контуру - тепло! - і вже сміливіше приклав долоню до зображення. Заплющив очі, і...
... Білі стіни, попискуваня апарату штучного життєзабезпечення і двоє людей у білих халатах, що провадять жваву бесіду:
- Повірте моєму досвіду, колего! Тримати стільки часу пацієнтку на апаратах не тільки безглуздо, але й взагалі негуманно!
- Але, професоре, ми не можемо вдатися до евтаназії, якщо існує хоч найменший шанс!
- Не варто зі мною сперечатися, колего. Подивіться правді в очі: шансів тут немає. Жодного! А тому вимикайте!
- Нііііііііі! - відлуння спалахнуло криком болю. - Я хочу, щоб моя мама одужала!!!
Апарат раптом немов би ожив, запищав інтенсивніше. Жінка, що лежала в переплетенні дротів і трубок розплющила очі, провела долонею по сплутаному волоссю.
- Панове, що ви собі дозволяєте? - обурилася вона. - Сперечаєтеся, нібито мене тут немає! До того ж, я не одягнена! Що за неподобство?! І де, врешті-решт, цей телепень - мій син?!
Хлопець тихо сповз по стіні. Його трусило. Це був його останній шанс у боротьбі за життя найріднішої людини - один на мільйон! - і він його використав!
- Ну як, діє? - схилилися над ним туристи. Юнак лише кивнув у відповідь: сил не було, слів не було, залишилися тільки скупі чоловічі сльози...
25.
- Ну, тепер моя черга, - розпихаючи ліктями всіх охочих до див, до скелі пропхалася vip-дівчинка. Мар’яшка так прозвала її через напис VIР, що прикрашав буквально все: від чашки до пишних дівочих грудей. Пампушечка спробувала, було, обуритися, але не встигла: vip-дівчина вже доклала наманікюреними ручку до обрису пташки і голосно побажала:- Хочу, щоб мене любили, пестили й плекали, виконуючи будь-яку примху! - і зникла. У миттєвому спалаху Мар’яшка побачила красуню, що потопала в шовкових подушках, над якою схилився високий мускулястий євнух з віялом і обожнюванням на гарненькому обличчі: "Чого бажає обожнювана пані?"
- Нахабство - друге щастя! Ну все! Тепер моя черга! - заявила товстуха. – Я достеменно знаю, чого хочу! Хочу бути тоненькою, як тростинка, і прекрасною, як екзотична квітка. Неприступною і жаданою до того ж, аби зверхньо дивитися на всіх, хто бажає не те що оволодіти мною - хоча б доторкнутися до моєї краси!
Сказала, приклавши пухку ручку до хвоста наскельного птиці, і зникла. Мар’яшка озирнулася: дуже вже їй хотілося подивитися на худеньку Пампушечку - мабуть, просто тому, що не уявляла її ніяк інакше. Але тільки вітер промайнув, дихнувши неймовірним запахом і хитнувши дивовижно прекрасну квітку на вершині сусідньої скелі...
Чоловічок ступнув ближче:
- Хочу бути вільним, дивитися зверху на всі проблеми і дихати, нарешті, на повні груди!
У ту ж мить гірський орел розправив крила і злетів назустріч сонцю, пронизуючи собою блакить.
- Я свобідний, ніби птах у небесах! Я свобідний, я забув, що значить страх... - згадалося Мар’яшці. Бійтеся ваших бажань, бо вони можуть здійснитися!
Але до скелі підступав уже наступний – бритоголовий парубійко, котрий постійно «базарив» по телефону і вирішував одвічні фінансові проблеми.
- Хочу тонну баксів, і щоб усі нарешті від чепились від мене назавжди! - і доклав волохату п'ятірню, під якою бідна пташка щастя безнадійно зникла. Але ненадовго, пзаяк і сам бритоголовий, і його волохата лапа розчинилися у невідомих далях... Точніше, парубійко гепнувся на п'яту точку посеред безкраїх пісків Сахари.
- Ха! Курко ти наскельна! Це у тебе приколи такі? Гаразд... Думаєш, ти мене зробила? Дзуськи! - він дістав із задньої кишені дорогезну, але покоцану «трубу», швидко відшукав програму для визначення свого місця розташування через супутник, натиснув на потрібну кнопочку, але... Інтернет-зв'язку не було. Бритоголовий волав на всю пустелю:
- Гей ти, курко бройлерна! А як щодо тонни баксів?
Ох, і даремно він це сказав! Раптово з блідого розпеченого неба посипалися пачки новесеньких хрускітливих доларів. Бритоголовий захоплено почав складати з них піраміду, потім стіну палацу, а згодом і сам палац, зводячи стіни навколо себе, закручуючи їх хитромудрим лабіринтом... Проте несподівано сталася валютна криза – усі новенькі стосики грошей раптом обвалилися потужною лавиною, ховаючи під собою нещасну жертву власних бажань...
26.
Їй хотілося гукати: "Люди! Схаменіться, перш ніж бажати того, чого вам ні разу не треба!" Але наступний кандидат у казку вже стояв біля скелі, простягаючи долоню до обрису птаха:
- Хочу зірвати джек-пот, щоб до самої смерті ні про що не турбуватися, щоб не горбатитися за копійки, як мої предки, а жити довго і щасливо!
Здавалося, в першу мить нічого не сталося. Хлопець стояв біля скелі, розгублено озираючись. Мар’яшка помітила клаптик білого паперу, що виглядав із-під рифленої підошви недешевого взуття.
- Чуєш, ти щось упустив, - промовила вона, киваючи на ноги хлопця.- Ха! Ти ще скажи: у вас шнурки розв'язалися! - реготав той. - Кумедні люди, блін!
Але все-таки нагнувся і підняв листочок, складений учетверо, гидливо розгорнув двома пальцями і обурився:
- Нє, народ, ну я з вас чадію! Це хто ж так додумався, га?
Телефонний дзвінок змусив його урвати тираду.
- Альо! Шо? А кого треба? Ну я, і шо далі? Шо? Це пранк такий, так? Гаразд, пожартували і досить. Харе прикалуватися, кажу! Який номер? Квитка? Якого в біса квитка? Я нікуди не лечу і не їду, я ваще ниньки в Карпатах!
Хлопець дав відбій, не перестаючи обурюватися:
- Ну, клоуни! Знайшли лоха, блін!
- А шо хотіли? - запитала Мар’яшка, мимоволі перебудовуючись на сленг співрозмовника.
- Так номер квитка їм скажи! Виродки! Дізнаюся, хто з френдів вирішив приколотися – прикопаю за хлівом!
- Ну, то скажи їм, - посміхнулася Мар’яшка.
- Шо? - його погляд упав на затиснутий в жмені папірець, і раптове осяяння відвідало давно порожній черепок. Телефон задзвонив знову... Тепер уже розмова була куди конструктивнішою і пліднішою, а за чверть години на плато опустилася «вертушка», що прилетіла забрати новоспеченого мільйонера.
- Ну то як, полетіли, мала? - добродушно запропонував нувориш.
Мар’яшка похитала головою:
- Ні. Мені треба подумати. А ось дівчину прихопи, будь добрий, - і вказала на Мишку, що всю дорогу намагалася бути непомітною: не дай Боже кого зачепити чи образити! Та й голос у неї був тоненький, тремтячий, а ззаду з-під бейсболки стирчав худий мишачий хвостик.
- Гаразд, заплигуй, - великодушно запросив нувориш. Мишка метушливо підхопила рюкзачок, на бігу доклала долоньку до пташиного дзьобика і ледь чутно пробурмотівши: "Хочу великого та чистого кохання!" - кинулася до вертольота. Закрутилися лопаті, розганяючи вітер, залізний птах піднявся у небо, і Мар’яшка змахнула рукою на прощання... Її думки кинулися їм услід – переганяючи – випереджуючи - передбачаючи: ось захмелілий від щастя хлопчина, одягнутий з голочки, ситий та п'яний, купує розкішну машину-мрію і мчить на ній... назустріч власній смерті. Переїзд-поїзд-гудок паровоза за спиною - і темрява...
Білі стіни. Парк. Дбайливе обличчя сестри, що штовхає коляску з молодим, але вже посивілим пацієнтом з ідіотською посмішкою на обличчі... Попереду його чекає довге та щасливе життя.
27.
"Хочу великої та чистої любові", - повторила про себе Мар’яшка.
Чому люди завжди прагнуть того, про що й гадки не мають, як воно виглядає? Ось запитати б у Мишки, якого зросту повинен бути її обранець? Якої статури? Розмір ноги? Колір волосся? Волосистість тіла? Відтінок шкіри? Очі? Ніс? Губи? Характер? Шкідливі звички? А як же без них? Інакше в об'єкта бажання виростуть крильця, і він полетить у захмарну далечінь... Думка помчала вперед коридором часу. Ось Мишка зачаровано дивиться на губи нувориша, що віддає наказ пілотові... Ось вона зачарованим поглядом проводжає його іномарку, що рвонула з місця в кар'єр, і не помічає бризок бруду, котрі «прикрасили» її одяг. Ось вона завмирає від дзвінка у двері, потім мчить окрилена і застигає на порозі при вигляді величезної бабищі, котра грудним баском сповіщає радісну новину: "Здрастуй, донечко, я повернулася! Тепер я тебе ні за що не покину! - і зі словами: - Де в тебе тут можна помитися з дороги? " - кидається на пошуки ванної кімнати, змітаючи будь-яку ймовірність опору... А на кісточках її товстих пальців сині букви наколки із знущанням складаються в слово «ЛЮБА»...
Мар’яшка зітхнула. Ось тобі і велика, і чиста Любов...
Ну що ж... Час і про себе подбати, чи як?
28.
Намальована птаха на скелі манила чарівною, казковою легкістю виконання найзаповітнішого бажання. Мар’яшка знала ім'я свого бажання, шаленого марення: Алекс... З цим ім'ям вона піднімалася на гору, повторюючи його в такт крокам. З ним же вона засинала, шепочучи, як молитву перед сном... Кохання - страшенна сила. Дівчина вже переконалася в цьому, як і в тому, що навіть велика і чиста любов може обернутися зовсім не тим, чого очікуєш...
Як же правильно побажати, щоб твоє ж власне бажання не повернулося прокляттям і не вдарило бумерангом по мізках? Мар’яшка провела кінчиками пальців по крилу наскельної птахи. Побажати, щоб Алекс закохався в неї? Але цілуючи такі жадані губи, вона щоразу мучитиметься запитанням: за власним бажанням чи з примусу він це робить? Е ні, зомбі їй не потрібен! Та й хто знає, чи не обернеться це кодування побічним ефектом у вигляді розладу шлунка, імпотенції або ще чогось гіршого? Ні вже, у таких справах поспіх ні до чого... Треба гарненько подумати, щоб із розумом використовувати єдиний шанс моментально змінити свою долю, і навіть якщо для цього доведеться просидіти тут цілу ніч - що ж, вона готова.
Мар’яшка озирнулася. Сухого хмизу поблизу вистачає, на вогнище досить, а спати цієї ночі вона не збирається: немудро було б розміняти останню ніч у Карпатах на перегляд кольорових мультиків! Непомітно підкралися сутінки, у небі загорілися звичні чотири мільйони зір-ліхтариків. Холод був незвично пронизливим. Мар’яшка розвела вогонь і натягнула теплий светр Інструктора. Дивитися на зірки, як і на полум'я, вона могла безкінечно...
- Вечір добрий, панянко! – зненацька гаркнув хтось позаду. Дівчина здригнулася, і окріп з алюмінієвої солдатської квартки хлюпнув у вогонь. Полум'я невдоволено засичало, але через мить вирівнялося й спробувало вирізнити з мороку силует незнайомця, але той стояв за колом світла.
- Добрий вечір, нежданий гостю, - відповіла дівчина.
- Ну, раз гостем звете, - незнайомець ступнув у коло світла, і вогонь вихопив гострий ніс і круте підборіддя, - то дозвольте пригостити вас чашечкою кави замість розхлюпаного напою.
Мар’яшка не заперечувала. Розхлюпаний напій був чаєм із листочків м'яти, поспішно зібраних при заході сонця. Незнайомець дістав з наплічника справжню джезву, витягнув пляшку з джерельною водою і паперовий пакетик меленої кави.
- Справжня кава повинна бути темною, як ніч, солодкою, як гріх, і міцною, як кохання, -процитував гість когось із великих.
- Мені без цукру, - посміхнулася дівчина і спитала: - Як ви тут опинилися?
- Імовірно, точнісінько так само, як і ви, - посміхнувся незнайомець, пильно пантруючи дихаючу масу всередині джезви, що стояла на перехрещених гілочках. Язички вогню несміливо лизали денце, ніби куштуючи на смак майбутнє диво. Коли гаряча шапка піднялася над краєм, гість спритно перелив ароматний напій в казна-звідки з’явлену світлу чашечку і простягнув її дівчині, а сам сполоскав солдатську квартку і почав зосереджено готувати другу порцію напою. Мар’яшка обережно сьорбнула з чашечки і примружилась від задоволення: напій був просто божественним! Він котився гарячою хвилею, зігріваючи змерзлу душу. Гіркуватий присмак у роті доріжкою насолоди котився по тілу і немов благав: хочу ще...
- Ну як? - запитав незнайомець.
Дівчина посміхнулася:
- Чудово...
- Радий, що вам сподобалося... - промовив гість, наливаючи порцію для себе. - А давайте обійдемося без імен?
Дівчина мовчки кивнула, і незнайомець продовжив:
- Я тут із певною метою... Як ви вже помітили, я мисливець... –
Мар’яшка не стала його розчаровувати: мовляв, ніч давно, що ж тут помітиш? А гість тим часом продовжував: - Скажу без зайвої скромності, я чудовий стрілець. Білці в око можу влучити...
"Навіщо?" - хотіла запитати дівчина, уявивши нерухому білочку з чорної діркою на симпатичній мордочці. Гість між тим підійшов до скелі, чиркнув запальничкою і підніс крихітний вогник до розпластаної птиці.
- Отже, легенди не брешуть? - пробурмотів він, відставивши квартку вбік. На мить дівчині здалося, що незнайомець усміхнувся, показавши ікла, а птах нашорошив пір’я, розкривши дзьоб у німому крику. - Я шукав цю кровожерну тварюку багато місяців, але він дуже розумний як для звіра... Я йшов по сліду, я навіть бачив його, але ця сволота завжди зникала, перш ніж я встигав зняти рушницю з плеча. Зрештою, це вже справа честі, інакше мені нічого робити в долині...
Він приклав долоню до скуйовдженого птаха і наказав:
-Гей, ти, тварюко, берсерку-переростку, виходь на чесний бій! І не смій від мене ховатися цього разу! Ми битимемося до смерті!
Мар’яшка раптом зрозуміла, по чию шкуру з'явився Мисливець. Уся його галантність та принадність раптом зникли, залишивши голі хижацькі інстинкти. Вона хотіла пояснити, розповісти... Але за колом світла крізь темряву прорізався Хранитель. Гарчання та постріл злилися в одно... Берсерк в останньому стрибку наздогнав убивцю, черкнувши його і зубами, й іклами, і впав нерухомим...
- Розумієте, Наставнику, я не могла вчинити інакше, - Мар’яшку трясло, як у лихоманці. - Така тиша настала... Зоряна холодна тиша. Я знала, що за цим Мисливчиком прийдуть інші, залишаючи слід з недопалків, порожніх пляшок та вбитих тваринок. І нікому буде зупинити навалу варварів нового століття... І я... - сльози перехопили горло, не даючи говорити. Маг підійшов, м'яко обняв дівчину, провів рукою по її волоссю і побачив, як, перестрибнувши через мертві тіла, Мар’яшка простягнула тремтячу долоню до темної птиці і, захлинаючись від ридань, побажала:
- Нехай Хранитель оживе...
29.
... Ліс мовчазний та непривітний:
То куди ж зібралась вона?
А крізь чорне плетиво віття
срібномісячне світло зрина.
А попереду - ані стежинки,
лячно, моторошно – хоч завий!
Хай перлинами стигнуть сльозинки,
де чека грізний морок живий...
Вона не пам'ятала, як потрапила сюди. Пам'ятала лишень, як розривалася душа від невимовною болю та самотності. Їй не було місця у світі щасливих людей, котрі щоденно поспішають по своїх мурашиних справах. Вона йшла, обережно переступаючи через живі тремтячі тіні. Босі ноги не відчували снігу - білий холодний відчай простягався навколо.
Вовче виття прокотилося дивним, хвилюючим переливом і розчинився в місячних струнах...
Вона побігла на звук, але реготлива тиша вибухнула карканням за спиною. Мар’яшка помчала вперед, спіткнулася, впала у сніг, що обпік холодом, але одразу ж зірвалася геть.
- Геть, геть! - какофонією кричали розтривожені лісові духи.
- Я йду... - задихаючись, прошепотіла Мар’яшка. Сил не було. Навіть біла безмовність не прийняла її!
І раптом попереду щось блиснуло. Для зірки занадто низько... Тоді що? Вогонь? Люди? Не може бути!
Мар’яшка проривалася крізь кущі, спотикалася, не зводячи очей з заповітного вогника. Вона боялася лише одного: аби той не зник, не загубився поміж віттям... Але що вабливий вогник тепло підморгував, і ось дерева розступилися, а на пагорбі став маленький будиночок.
Ще кілька кроків - і холодна ручка дверей обпікає долоню крижаним поцілунком. Тихий скрип - напівтемрява - заходь... Не бійся...
- А я й не боюся, - прошепотіла Мар’яшка. - Навряд чи може бути щось страшніше за відторгнення та минуле...
Господарів не було, але в каміні палав вогонь. Невиразно знайоме місце... Неясне відчуття, ніби ти повернувся додому... Мар’яшка мовчки кивнула ведмежій голові на стіні і присіла біля вогню. Полум'я весело підморгнуло, як старій знайомій, і тіні затанцювали по стінах. Мільйони шипів впилися в кінцівки, що поволі відігрівалися. Юнка простягнула руки до вогню. Щоки палали, а задубілі ноги не підкорялися їй. Вона застогнала... І раптом із сутіні виринули чиїсь долоні - великі й теплі, обхопили її неслухняні ступні і почали зігрівати, розтираючи легкими дотиками. Мар’яшка заплющила очі і віддалася у владу цих рук: навіть якщо їй судилося померти через хвилину - це того варте... Просто приголомшливе відчуття тепла і турботи накотило гарячою хвилею...-Тихо, тихо, дівчинко моя... Усе позаду... Ти вдома... - голосом Наставника промовила тінь. Мар’яшка розплющила очі. Сон... Це ж треба – усього лише сон! А в місячному світлі мерехтіли такі добрі, такі чудові очі... Таким рідним видавався цей суворий профіль!
Дівчина кинулася на шию людині зі своїх снів. Ось той, кого вона так довго шукала і хто все життя чекав тільки на неї...
Тепер вона знала напевно: все буде добре. Не може не бути!
30.
- Ну що, Хвосте, давай за зустріч! - Алекс підняв келих з бурштинової рідиною, подивився крізь нього на світло і тільки потім, смакуючи, зробив ковток.
Хвіст ковтнув поспіхом, ніби зі страху, що вміст келиха раптом загадковим чином випарується, задоволено крякнув, витер рукавом рота.
- Як там твоя краля? - запитав він скоріше для годиться - в чужі справи він ніколи не ліз, але все помічав, за що його і цінували.
- Еля? - задумано перепитав Алекс. - Та як тобі сказати... Після повернення з Карпат вона дуже змінилася. Тільки й ловить своє відображення - то у вітрині магазину, то в темному екрані мобільного... Вона, звичайно, нічогенька собі кралечка, але це вже неабияк набридло...
- Так вони всі з цих гір якісь дивні повернулися... - задумливо протягнув Хвіст. - Пам'ятаєш Макса? Так ось, він якось швидко розбагатів, кажуть, виграв у лотерею... А до нашої Мишки матус заявилася - стільки років навіть не згадувала, а тут - на тобі...
- А як там Мар’яшка? - ніби ненароком запитав Алекс і затамував подих.
- Та дівчина, що божеволіла від тебе? - посміхнувся Хвіст.
- Ну так. Де вона зараз?
Хвіст загадково посміхнувся, а потім отетеріло витріщився крізь Алекса. Хлопець здивовано озирнувся, та так і застиг впівоберта: ринковою площею йшла дівчина. Ні, не йшла - а ніби пливла над землею, така одухотворена, прекрасна, щаслива...Натовп розступався перед нею, та навіть якби й хотіла, вона б не змогла загубитися у юрбі – настільки виокремлювалась її постать з-посеред буденності.
- А ось і вона, - констатував Хвіст. Алекс зірвався з місця і кинувся навздогін, розштовхуючи натовп... Хвіст тільки похитав головою: не наздожене... І справді, товариш незабаром повернувся, захеканий і похмурий.
- Не наздогнав? - з удаваною співчуттям поцікавився Хвіст.
- Ні... Слухай, а де вона живе?
- Та все там же, у чаклуна, - посміхнувся Хвіст.
- У якого, з біса, чаклуна ?! - розлютився Алекс. – Що ти мелеш, друже?
- А ти не волай – ми ж не в школі. Та й я не твоя шанувальниця, терпіти не збираюся, - глузливо посміхнувся Хвіст.
- Гаразд, вибач, друже... - неохоче бовкнув Алекс. - Розповідай.
Хвіст красномовно підняв порожній келих. Алекс подав знак бармену, і той повторив замовлення.
- Так ось, - простягнув Хвіст, - коли дівчинка зрозуміла, що з тобою їй нічого не світить, вона вирішила піти до чорнокнижника - чи то в учениці, то чи в служниці - не знаю. Особисто я б не ризикнув поткнутися до цього дідугана. Річ у тім, що він і справді займається чимось надприродним. Живе сам-один. Раніше хатня робітниця навідувалася, а нині тільки молочник та булочниця, і ті в будинок не заходять. Та й чи жарт - чаклун! Я б теж до нього в будинок не зайшов...
- Ближче до справи, - цвикнув Алекс.
- Так я і кажу, - образився Хвіст. Помовчав, збираючись з думками, а потім продовжив: - Не знаю, яка у них там домовленість і чому він її вчить, тільки дівчинка почала змінюватися. У Карпати він її відправив, і кажуть, що там відбувалося таке, що й словами не передати... А от що саме - ніхто достеменно не розповідає. Балакають, що буцімто після того, як їхнього провідника з'їв місцевий ведмідь, дівчинка вивела всю групу на вершину, а там (оце прикол!) була канатна дорога, по якій вони і спустилися... А ось і пан чаклун, - посміхнувся Хвіст. - Хочеш - запитай у нього сам.
Алекс підхопив куртку і рушив слідом за вказаними чоловіком. Тримався віддалік, але не випускав того з поля зору. Так вони пройшли Ринкову площу, зазирнули до кількох крамничок і відвідали декількох хворих. Нарешті чаклун зник за важкими дубовими дверима. Алекс почекав з десяток хвилин, потім підійшов до дверей, підніс руку, аби постукати, та так і завмер: на нього видивилися бурштинові очі дракона, що сторожував вхід. Хлопець похитав головою: що за мана? Дракон таки був - у формі кільця на дверях, а очі його всього лише відбивали блискітки сонця, що сідало за міськими дахами. Алекс повернув ручку - не замкнено - і переступив поріг.
- Заходь, гостю непроханий! - гучною пролунало у вітальні. Поспілкуймося, коли прийшов...
Алекс рушив на голос. Стіни шкірилися пащеками левів, ведмедів, тигрів... Хлопець обережно рушив в кінець коридору і ступив до кабінету. На жердині сиділа сова, у каміні танцював вогонь, відкидаючи живі тіні. Сам господар велично сидів в м'якому кріслі, погладжуючи бороду.
- Чого припхався? - відразу перейшов до справи чаклун.
- Відпусти Мар’яшку! - гукнув Алекс. Вийшло непереконливо - голос зірвався в кінці фрази. Маг тільки посміхнувся.
- Відпущу, але за однієї умови...
- Ніяких умов! - вже тихіше сказав Алекс.
- Воля твоя, - посміхнувся Маг, змахнув рукою - і двері відчинилися.
Хлопець позадкував, але вже на порозі згадав про мету візиту.
- Я відпущу її, але ти залишишся. Мені якраз потрібен учень... Ну і прислужник, звісно... - Маг простягнув руку, і сова спланувала до нього, сіла, згорнувши крила, і блискучими очима поглянула на гостя. - Люба, як ти вважаєш, з цього телепня що-небудь вийде?
"Люба"?! Алексове волосся встало дибки від жахливої здогадки: цей покруч перетворив її на сову!
Птаха пугукнула, а чаклун задумливо подивився на розгубленого хлопчину:
- Так, маєш рацію, дорогенька, він рідкісний нездара... Треба б підстрахуватися... - Маг підвівся, підійшов до шафи і витяг манускрипт, поцяткований невідомими письменами. - Сподіваюся, юначе, ви в курсі, що такі речі підписують кров'ю?
Алекс захитав головою, схопив велике кришталеве яйце зі столу і пожбурив об землю. Маг схопився за серце, але, на щастя, яйце не розбилося. Алекс жбурнув його ще раз - тепер об стіну, - але з тим же результатом.
- Зупинись, шаленцю! - завив чаклун, зігнувшись удвоє.
- Негайно розчаклуй її! - волав Алекс.
Над ними кружляла сова і пурхали сувої...
- Ну, як малі діти! - здивувалася Мар’яшка, завмерши на порозі. - Що це ви тут накоїли?
Алекс завмер із яйцем в руці, а Маг несподівано зашарівся:
- Розумієш, люба, цей юнак стежив за мною від самої площі, потім увірвався до будинку й почав вимагати, аби я розчаклував нашу сову, натомість обіцяв служити мені вірою і правдою 7 років...
Мар’яшка вже реготала на повний голос. Знайомі хитринки танцювали в Магових очах, а в бороді ховалася усмішка.
- Знаєте що, хлоп’ята... - задумливо протягнула Мар’яшка, оцінююче дивлячись на них. - А ходімо пити чай?