Янголятко

               
      Машини мчали швидко, не те слово, гуркіт був нервовий і сильний. Гомін вулиці посилювався. Маленька Оленка йшла дорогою дуже повільно, їй здавалося, що вона одна в цьому великому-великому світі, тому що її ніхто не помічав. Всі дорослі кудись поспішали. Будній день – вирував.
      В домі коїлося погане – її матуся захворіла. Оленка чула, що лікар, щось страхітливе говорив татусеві. Дні тягнулися, а мама не виліковувалася. Матуся Оленки вже не була така радісна і щаслива, як завжди. Вона змарніла і навіть звільнилася з роботи.
      Дівчинка йшла по шумній вулиці міста і розмірковувала над своєю мрією, адже мрія була тільки одна: щоб матуся була здорова. Оленка задумувалася над світом дорослих:
      –Чому світ дорослих такий складний? Ніхто нічого не пояснює, всі щось про щось знають і мовчать. Або ще гірше: ведуть себе незрозуміло! Татова сестра, яка переїхала до нас жити, мені не подобається. Вона зайняла тільки балачками і постійно пліткує з сусідками. Матуся моя ніколи не пліткувала. А тітка водить усіх підряд сусідок-жінок до квартири. Навіть стару Гержету звала в гості, з якою у дворі ніхто не спілкується, із-за її поганого норову. І не із-за норову, а із-за того, що вона говорить погані слова. А це, як каже, матуся “вже занадто”.
        Роздуми маленької Оленки затихали, бо вона побачила, що збилася з дороги. Чужі вулиці були такі, як і всі: сірі і непривітні.
        Пізня зима – прохолодна. Весна от-от розпочнеться. Де-не-де розтанув сніг, а місцями він був припорошений вуличним пилом. Пейзажі міста були такі, як і настрій дівчинки. 
       Пройшовши пару кварталів, Оленка побачила велику гарну побудову,  з кольоровими вітражами на віконцях. Відкриті двері кликали, вони були щиро відчинені. В цій частині міста дівчинка ніколи не була. Величезні темно-бордові двері не лякали, а навпаки. Оленка озирнулася – навколо нікого не було. Вона – смілива дівчинка, страхів не було.
     Вона ввійшла тихенько, велике просторе приміщення, на диво, було привітне. Багато іконок і різних інших предметів, про які Оленці не було відомо, зацікавили дівчинку.
        В храмі – свіжо, чисто, але чомусь вже занадто тихо. Горіли яскраво свічки. 
       Дівчинка зняла свій портфельчик, поклала його на одну із лавиць, і попрямувала до образка, який кликав своїми світлими кольорами. Мала застигла, коло незрозумілого полотна. Світлий образ Діви Марії когось нагадував, але Оленка не могла пригадати кого.
         –Така красива! Добра! Світла! – прошепотіла дівчинка.
        Ікон було декілька, до всього на стіні виднілися фрески з янголятками. Янголи – добрі і мирні. Дівчинка стояла довго, вона не знала, як себе поводити в храмі, бо її ніхто сюди не приводив. Оленка не мовчала,  її вуста шепотіли, вона мабуть щось просила.
          Можливо, це була молитва. Слова були нескладні і прості.  Ніхто не порушив розмову малої. Тиша в храмі стояла така, як і раніше.
         Аж враз… несподівано… невелике Янголя злетіло із фрески і забурхало коло дівчинки, Янголятко уважно слухало серце Оленки. Воно було заповнено журбою.
       –Привіт, дівчинко, не сумуй. Тебе ж Оленочкою зовуть? Я про тебе багато знаю: ти в школі вчишся добре, татусеві допомагаєш. І про матусю твою знаю. Не плач, – сказало Янголятко. По щоці дівчинки котилися маленькі солоні горошинки.
      –То ти Янгол? – спитала Оленка.
      –Так і є.
       –Ти все чуєш і все знаєш?
       –Це теж правда, не журись, мала, все буде добре.
      Дівчинка ще якісь хвилинки постояла мовчки, потім вхопила свій портфельчик,  хутко вибігла з храму.
          Тишина споруди зовні – зачаровувала. У дворі стояли якісь дорослі, та в них були свої важливі справи.
          Мала не пам’ятала як вона прийшла до дому – спішила. Вулиці миготіли самі по собі. Але в якусь мить Оленочка відчула, що поряд з нею маленький Янгол. Вона йшла мовчки. Слів не було. Янголятко замиготіло, замиготіло і зникло.
      До квартири, до своєї домівки, дівчинка майже влетіла. Вона забігла в кімнату матусі, і приємно здивувалася, її мамі стало набагато краще. Вона побачила маму в гарному домашньому платті, (це плаття Оленчина матуся берегла на всяк випадок, довго його не одівала). І навіть посмішка матусі – така, як і раніше. 
        Оленка, можливо, забула би про свого нового знайомого – Янгола, якби не побачила його знову, правді бути, тепер Янгол був вже поряд з  матусею: він доторкнувся до мами Оленки своїми світлими життєвими крильцятами. А потім підлетів до дівчинки і прошепотів тихенько:
     –Бувай, мала, все буде добре! – Янгол якусь мить літав по кімнаті, наче здував щось погане, потім знову дуже трепітно доторкнувся  своїми світлими крилами до мами Оленки, помиготів ще хвилинку одну другу, засяяв і зник.
       Ввечері матуся, на радість всім, вже клопотала на кухні. Вона навіть приготувала вечерю. Татусь не міг нарадуватися, а тітка врешті-решт зібралася  до дому.
       Мама маленької Оленки почувала себе з кожним днем все краще і краще. Дівчинка нікому не розказувала про Янгола. І про розмову з ним. Шумливі, гомінливі вулиці міста, незрозуміло чому і як, привели дівчинку-школярку в світлий Храм, який поділився, відкрив Оленці таїнство молитви, розмову з Янголятком.
      В природі все просиналося – розпочалася щаслива весна!


Рецензии