"Хвала Ісусу Христу, Він не залишає мене голодним!" - з радістю подумав я хвилин 10 тому, коли побачив на порозі своєї палати одного з хлопців, що живе з Віталіком. Я не знаю, як його звати, тому хай буде Іван. Але я його пам'ятаю, ще з тих часів, коли я теж там жив першому поверсі, і бачився з Віталіком щодень.
Щойно прислав мені маленьку передачку: половинку хліба, два огірка, один помідор, пучок зеленої цибулі, і перекрученого сала повну баночку. Я страшенно зрадів: значить, я сьогодні поїм!... І, пам'ятаючи, що жир літом для мене тепер понад усе, зробив собі салатик, намастив сало, і все хутко врубав. Клас. Хвала Ісусу Христу. І звісно, дякувати хлопцям, які помагають мені, чим можуть, коли їм хтось помагає. Бо вони знають, що я тут самотній, до мене ніхто в принципі не зазирає. В усякразі, регулярно.
Але в принципі, мене якимось чином Бог тут годує в Україні уже майже два роки. Перші півтори роки я взагалі ніякої пенсії не отримував, а почав її отримувати тільки нещодавно: перший раз отримав у січні, одразу за 5 місяців. Тоді й купив собі мультиварку та чайник, а Віталіку планшет. І з тих пір - щомісяця, стараюся купити щось таке, чого нам навряд чи принесуть.
У травні - купив хлопцям і собі чайні ложки, столові ножі, і собі філіжанку. Минулого разу - купив собі та хлопцям риб'ячого жиру в капсулах та таблетки від печії. І собі філіжанку. Позаминулого разу - вже не пам'ятаю, що. Але на наступний місяць я вирішив, що витрачу більшу частина на посуд: на філіжанки для хлопців, і ще чайники для них і для мене, якщо влізуть. Я вже придивився на одному сайті, - видивився учора, і вже зв'язався з продавцями. Вони виставляють сервізи з сервантів за майже символічну ціну. Ними не користувалися роками, десятиліттями, бо у радянських лдей звичка така була: кожен день їсти зі страшного посуду, а гарний - так званий "святковий" - тримати роками у серванті. І тепер вони його виставляють на продаж, щоби пилюку не збирало. Віддають майже задарма. Я зрозумів: це шанс. Куплю ці сервізи, а на здачу - куплю води собі, та чаю хлопцям, і на тому все.
Але хвала Богові, що не лишає нас голодними. Давно хотів Йому подякувати письмово. Ці два роки - та і в принципі, з такими пенсіями, це взагалі на все життя - Бог не дає померти нам з голоду.
А хлопцям я страшенно хочу зробити подарунок. Хочу, щоби пили чай зі святкових сервізів. А не з тих пластикових стаканчиків та страхолюдських облуплених чашок невідомо якого затертого року часів Радянського Союзу. Адже ж, були у Союзі і гарні сервізи! Ними ніхто не користувався. То чому б не тепер?... І чому б не ми, чому б не хлопці, які взагалі в своєму житті нічого гарного не бачили?... Отож. Треба ловити момент. Тому я вже забронював, і тепер спокійно чекатиму наступного 10-го числа... Залишилося усього лише три тижні.
А Ісусу Христу - дякую. Хоч я Його і не визнаю. Може з вредності, а може ні... Але все одно дякую. Давно хотів це написати, а зараз настрій найшов. Бо хто знає: раптом помру до того 10-го числа, а подякувати так і не встигну.
Тому дякую.
19.05.2018, 12:53
Кар'яле Лібертус, армас Юмалан пойгу