Подивився фильм "Прощение амишей" (https://youtu.be/V8srPYAhUks). Учора ввечері увімкнув перед сном, і сьогодні зранку додивився. І він мене надихнув на деякі думки.
Хочу написати про емоцію гніву, яка, по суті, годує непрощення.
Я пам'ятаю ті випадки, коли мене ображали сильно. Так сильно, що треба було би подати в суд на тих людей. Але в мене не було влади чи сил це зробити, тому питання покарання я покладав на свого Янгола-охоронця, і був упевнений, що Він їх покарає. І подумки я визначав їм міру покарання: смерть. І коли я подумки виголошував їм вирок, будучи абсолютно упевненим, що мій Янгол-охоронець мене чує, і зробить саме так, тоді емоція гніву в мені вщухала. І це відбувалося швидко, майже одразу.
І тільки один раз емоція гніву мною володіла дуже довго, кілька років підряд з дня на день я прокидався і лягав, не маючи спокою, і вимагав від свого Янгола, щоби Ольга Іванівна у мене попросила прощення. Я вимагав, щоби вона в мене попросила прощення. З травня 2005-го по травень 2011-го - мене терзав гнів. Я не міг її простити, не хотів її смерті, але хотів, щоби вона мучилася через те, що вона не попросила у мене прощення, бо я її не прощаю.
А в травні 2011-го (місяць приблизний, я точно не пам'ятаю, але пам'ятаю, що тоді зріла біла шовковиця біля великого каменя), коли я приїхав побачитися з Людмилою, мені довелося ночувати у О.І., в своїй рідній дитячій спальні... Хоча та спальня дуже сильно змінилася з часів дитинства: замість двох ліжок там тепер стояв диван, який колись стояв у залі. А секретер і письмовий стіл - були на тих же самих місцях, що і в дитинстві. І я спав на тому дивані.
І в один із перших днів, коли ми з О.І. опинилися на самоті в спальні, вона підійшла до мене, і попросила у мене прощення. Попросила мене її простити. І сказала: "Живи як хочеш". Це були саме ті слова, які я і хотів почути. І я тої ж миті відчув, що емоція гніву покинула мене, я її простив. В душі наступив спокій.
Хоча звісно, це не зобов'язує мене любити її, чи хотіти її любові. Хоче моєї любові? Хай заслужить її, хай вислужить. Так, як вона мене примушувала вислужувати її любов, коли я був дитиною, а вона мене била, як сидорову козу, і продовжувала мене ненавидіти тільки за те, що я існую, і їм хліб. Я намагався їй вгоджати, але так і не вгодив. І навіть у ті дні 2011-го року, коли я у неї був (а може, це був березень 2005-го), коли вона мене попросила порубати віття, я порубав, вона сказала незадоволено: "Завеликі! Порубай на менші!" - і я розізлився, і порубав дрібно-дрібно. Вона знову сказала незадоволено: "Замалі!" - і тоді я не витримав, і висказав їй в очі: "Знаєте, що? Не подобається, як я рубаю - то рубайте самі." І вийшов з хати, пішов до Людмили. Остоїблося їй вгоджати, і не могти вгодити: їй все не так. Тому я вирішив для себе, що відтак ми поміняємося місцями: якщо захоче моєї любові - то хай вислужує її у мене, а я буду вередувати і тицяти її мордою, принижуючи її гідність. Хай покуштує, як воно. Тому любові її я не хочу. Хай сама хоче моєї любові. А ні - то хай живе зі своєю курвою доцею-блондинкою, разом з її вибл*дашами-виплодками, і хай тішиться їхньою любов'ю, якщо їй достатньо.
Зараз у мене відібрав Бог здатність відчувати емоції, в тому числі і емоцію гніву. Хоча це зовсім не означає, що мій розум не гнівається. Так, мій гнів на неї продовжує своє життя у моєму мозку. Не в емоціях, не в крові, не серцем. Моє серце померло, чи затихло, заснуло... Воно втратило здатність битися. Еле мій розум іще живий. І він продовжує все розуміти, і продовжує вимагати свого.
І коли мене ображають - так, як, наприклад, Барановська з 18-ї лікарні, або як Світлана Вікторівна з Пайського притулку - я подумки вимагаю для них покарання. Так, саме смерті. Причому, принизливої смерті, щоби всі бачили їхнє приниження, їхній відчай. Хай пройдуть той шлях, який готували мені і багатьом таким, як я. Хай пройдуть його повністю, десятикратно, щоби мучилися перед смертю, і потім здохли як собаки, в усіх на очах. І щоби кожен сказав подумки: "Так їй і треба, собаці". такої ж смерті я бажаю і тій завідуючій психлікарні в Матросах, яка примусила пацієнтів тягнути мене за руки та за ноги по підлозі вздовж усього коридора, і сміялася, коли я плакав від болю в зламаному хребті. Тій собаці я бажаю собачої смерті.
Я пам'ятаю усіх, хто мене ображав на протязі мого життя. Деякі з них уже лежать в могилі, як я й хотів. Так їм і треба, я задоволений їхньою смертю.
Тобто, є випадки, коли я простити готовий тільки у разі смерті того, хто мене образив. А інколи є випадки, коли я хочу, щоби в мене просили прощення... І тоді тільки можу простити.
А є випадки, коли я навіть не серджуся, від самого початку. І прощаю одразу. Бо є люди, яким треба прощати, бо вони ображають не зі зла. Бо їх, власне, і самих треба б пожаліти. Зараз не можу пригадати тих імен, але точно знаю, що такі випадки були. Але не запам'ятав їх тому, що попросту не звернув увагу. Простив і дійсно забув. Дійсно забув.
Пам'ятаю лише тих, хто не вартий мого прощення. Особливо це стосується тих людей, що при владі, і зловживають своєю владою, ображаючи і ламаючи долі не тільки мені, а багатьом людям. Таких людей я не можу простити. Навіть якщо я не відчуваю до них емоцію гніву, бо Бог забрав у мене здатність відчувати емоції взагалі. Але Він забрав у мене цю здатність з великої милості до мене... Бо знав і бачив, що образ цих занадто багато накопичилося, і винести їх усі я не в змозі. Це надто великий тягар для мене.
Тому Він забрав у мене усі емоції, залишивши мені лише одну: емоцію спокою, та емоцію ніжності... Хоча друга - звісно, не є емоцією у повноцінному розумінні. А є усього лише ставленням Бога до мене...
Бо коли Душею керує спокій, то разом з ним приходить і тиха радість, і задоволення життям попрри всі обставини. А з тими, хто мене ображав, і ображав не тільки мене - мій Бог і Сам розбереться... Він знає, як їх покарати.
08:10, 13.05.2018
Кар'яле Лібертус, армас Юмалан пойгу