Дорога на лемкiвщину

                ДОРОГА  НА ЛЕМКІВЩИНУ
               
               
               
                Верни мене, доле,
                До отчого дому,
                Ріднішого місця
                У світі нема.
                В.Васкан



                Розділ перший
 
     Весною 2007 року у Кишинівській українській бібліотеці імені Лесі Українки проходила виставка живописних полотен  художників українського походження, мешканців Молдавії.               
    Розглядаючи картини, ненароком почула розмову двох
друзів художників Миколи Федака і Євгена Осередчука.
     - Подивись на цей пейзаж, - звернувся до  приятеля Микола. –
На Бескидський краєвид схоже.
     - Може і так.
     - Мені здається, що якраз тут знаходиться Лемківщина. Коли бачу такі зображення Карпат, – серце тремтить.  У видінні стоїть батькова хата, сад, долинка, стежина, яка біжить з гори, стрічкова річка і… мати, що  вийшла  когось зустрічати, -  глибоко зітхнув Микола.
   - Мені цей пейзаж нагадує інший вигляд Карпат. У нім  вбачаю щось своє. Поглянь пильніше. Між  річечкою і схилом видніються хати. Одна з них  когось проводжає, і  усміхнено дивиться услід. Кучерява деревина розкинула  віти-руки обіймає кусок неба, весело і щасливо радіє буттю. А стежка –  єднає людські подвір’я. І річечка дійсно карпатська.  Від неї лине стрімка пісня. Я же родом звідтіля.
    - Не пам’ятаю свою Лемківщину, якою вона була при батьках. Мені не було і року, коли тата, як і багато інших лемків, примусово вислали за межі Карпат. За дідівський і батьківський край знаю з розмов старших.
    - А я виріс там, де повітря прозоро-чисте, в якому живуть срібні дзвони, сміється переливами бистрина річок. Підростаючи, -  бігав в долини, щоб нарвати квіток для матусі. Гори приваблювали мене своїм сильним характером, крилатими розмовами, бо вірив в казки, де жили Духи гір, та і самі вершини могли говорити з людьми. Дитинство було щедрим на народні легенди, поетичні розмови, які в’язали дійсність з видумкою.
    - Ти маєш змогу у любий час поїхати на свою рідну малу Батьківщину, яка  дуже багато значить  для чоловіка. Не передати словами, не зміряти відстанями, не передумати думками, як болить за отчим краєм!  Я все життя шукаю доріженьку до моєї Лемківщини.
    - Правду кажеш…Я дійсно маю можливість бути там, де вперше відкрив очі, і побачив лице матері. Там пройшло найдорожче дитинство. Той край  вчив  мене бачити і  приймати життя, яким  воно  мені було. Давненько  пішов у вічне мій батько, а за ним і мати. Я, приїжджаючи до родинної хатинки, тулюся до одвірка, мацаю руками двері, стіни, вікна. Мені здається, що там ходить моя ненечка. Іноді чується її мова і тихе зітхання.
    Євген задумався, озирнувся на двері, які гостинно рипнули, впускаючи людей.
      - Хочу сказати – мене весь вік  оповиває сум, що  не можу вільно пригорнутися до того куточка  землі, де жили мої прадіди, - поклав на стіл  журнал, сказав, злегка протягнув слова Микола.
    …Дома, перебираючи в пам’яті все, що бачила і чула, знову і знову верталася до розмови Миколи з Євгеном. Раптом згадала,   як  в 1960-х роках  вперше почула від брата мого чоловіка Володимира за лемків, людей, що жили. і частково живуть там, де гори Бескиди. Володя з запалом розповідав, що познайомився з хлопцем-лемком, який  вчиться з ним в художньому училищі Кишинева. Його так вразили розмови сокурсника, що він зібрався і поїхав в Карпати. Там познайомився з такими як він хлопцями, і вони разом відправилися до  Бескидів. Мандруючи, знайшли  кілька маленьких хуторків, де живуть русини-лемки дуже цікаві люди. Для підтвердження розмови Володимир привіз кілька світлин, де він стоїть біля хати лемка, який став для нього гарним приятелем.
     Мої думки перервав вітрець, що весело торкнувся вікна, залишивши мені усмішку.
     До пам’яті вернулись 1980-і роки. Якраз тоді  кілька разів була на екскурсіях у карпатській стороні. Екскурсовод розповідав про народи, що здавна заселяли Карпати. Серед них згадував лемків, мешканців Бескидів. Дав їм гарну характеристику, як вони з давніх віків берегли  свою усну творчість, культуру, традиції, звичаї, одяг. Мова у лемків українська з добавками тільки того, що було дуже присутнє їм. Якраз тоді я почала записувати в окремий блокнот все що  бачила і чула в своїх подорожах. Передивляючись зошити знайшла записане – зраділа. На окремому аркушу паперу вірші Ігоря Антонича  – лемківського  поета. Читаю, а переді мною в уявленні встають карпатські пейзажі з високими і не дуже високими горами, барвисто-зеленими долинами і річечками, з стежками-стрічечками, з полонинами і чудовими хатами-галунками, які кличуть до себе мандрівників, відкриваючи для них гостинно пісенні двері. 
   Я ще довго не могла забути розмови Миколи з Євгеном. Один з них русин-лемко, другий – українець з Дрогобича. Обидва художники, яких доля завела до Молдови, і тут вони знайшли  свою стежку в майбуття.    
    Через декілька днів зателефонувала в українську бібліотеку запитала чи є у них історія лемків, або щось написане про них. На мій жаль, мені  відповіли, що мають дуже мало матеріалів про цей народ,  і запропонували  звернутися до Миколи Федака,  який  давно збирає документи про Лемківщину.  Не гаючи часу,  напросилася на побачення  з сім’єю Федаків. Мене ніби щось підштовхувало узнати за цей народ побільше, а потім,  написати про Миколу, людину з карпатського краю, вихідця з давнього лемківського роду.
    - Зустрінемось в українській бібліотеці в кінці тижня. Там збираємось виставляти  наші сімейні полотна. Буду радий поспілкуватись, - лагідно згодився Микола. 
     Чекала  цю виставку з великою радістю. Теми для робіт Федаки беруть з життя, тому їх творчість завжди кличе мене. Є щось у них душевне і загадкове. Може тому, що написане йде від душі і серця. Пропускаючи через свій внутрішній світ задумане,  для створення того чи іншого полотна, вони звертаються до самого цінного, про що йде мова. Розглядаючи виставлені художні творіння угледіла біля стенду  Миколу, який вів розмову з незнайомою жінкою.
    - Я розповідаю  Марії Олексіївні  про свій сон, що зостався зображеним на цій картині, яка вже  визвала зацікавлення у деяких учасників нинішнього заходу, - радіє зустрічі Миколай.
    - А мені сон розкажеш? – питаюсь лагідно.
    - Можна. З задоволенням. Таке буває нечасто, щоб те, що снилось лягло на полотно. В той день ліг спати пізно. Як кажуть, не встиг покласти голову на подушку – пішов, поплив   кудись... Чи то був дійсно сон, чи може я  ще дрімав, тільки  почув  чоловічий голос, який  покликав мене за собою. Стало мені легко і світло. В одну мить уже йшов  карпатськими Бескидами.  Навколо літо зелене, сонце високе усміхнене, чути далекий церковний дзвін і зозулине кування. Став шукати очима  зозулечку, коли побачив навколо себе незнайомі місця з садами, городами, барвистими  стежками і видолинками. Голос з неба сказав: «Тут твоя, і твого  батька  земля». Проснувся від того, що голосно плакав. Три дні  писав картину, яку узрів  уві сні. Попросив Маргариту, щоб  не задавала мені ніяких питань, боявся збитися з теми. В пам’яті живуть слова батьків, нібито  з роками чоловік стає мудріший  - схожими думками, з думками  предків. Я вірю, що моєму дідусеві теж  снились сни у яких він побував у житті пращурів. Мабуть це мій прапрадід  розмовляв зі мною, коли снились краєвиди Карпат.
    Вдивляючись у пейзажну роботу Миколи, була впевнена – тут не обійшлось без генів, які повели його в минуле, а він його залишив на полотні.               

               
                Розділ другий

                Мій голос із Карпат…
                В. Васкан

      … Наступна зустріч з сім’єю Федака  відбулася невдовзі. Ми домовились побачитись у парку.    
    - Сідаймо на лавку і поспілкуємось, бо непросто вирватись  сюди, - усміхається Ріта. – Нині гарна погода. Та і причина для відпочинку дуже приємна. Мій Микола так зрадів узнавши, що ти цікавишся його лемківським родом, припас для бесіди різні документи, свідчення, довідки, статті, де йдеться розмова про його народ
     - Мені пощасливило знайти не багато  довідок про лемків, - кажу я. -  Костянтин Федорович Попович сказав, що окремий народ, в кількості 50 чоловік, має право на існування своєї  окремої народності,  з своєю історією, мовою, традиціями.
    - Вірно. Розумний чоловік пан Костянтин. Те, що він тобі сказав, твердить і закон. А насправді – тисячі людей мого роду розіслали по світі, як кажуть для асиміляції. Я знайшов деякі історичні матеріали за них. Правда, не так і багато. Попробую поділитись своїми знаннями за лемків, словами. 
    - Мене цікавить не тільки історія лемків. У думках прокинулась надія узнати більше за тебе і твою родину.
     Микола глянув на нас з Рітою  такими добрими, і злегка сумними очима, що я зрозуміла – нинішня розмова буде щирою і щедрою.   
    - Раз прийшла така нагода, … - поправляючи на голові непокірне  срібне волосся, серйозно вступив у  розмову чоловік, - розкажу все що знаю. Я ніколи не вивчав історію свого краю  досконало. Історичну дійсність лемків почав складати  з розмов батьків, сестер, братів, родичів, знайомих, приятелів. Ставши дорослим більше цікавився буттям людей з гір Бескидів. Нелегко прийшлося. А вже  тепер, коли волосся посипав хтось білою мукою, а роки у осінь дивляться, я щасливий, що трошки розібрався у житті  своїх предків.   
    Небо над парком хилило світлу блакить, дивилось на нас через гілля високих дерев, ніби прислуховувалося до наших розмов. Було привітно від слів Миколи, від ніжного погляду його дружини, від дня, що легкими кроками ходив поруч.
     - Почну з того, як йшло заселення Карпат, - перегортає  блокнот, веде мову Микола. –  Давно це було. Тисячі років назад. Люди, які мешкали у низинах  Карпат, поступово стали обживати гори. Кожен чоловік шукає собі місце на землі, де йому краще б жилось. Мабуть, предки лемків, знайшли таке місце. І цим місцем для них стали  гори Бескіди.  Про те коли, в якому віці  появились саме там перші людські оселі, свідчень мало. Скоріше всього у них складались гарні умови для осілого життя, як раз в тих місцях.  Рік від року населення збільшувалося, села ширились, сільське господарство розвивалось і дужчало.
    Біля нас тихо зупинилась незнайома жінка. Мило усміхнулась, чинно привіталась. Маргарита запитала привітно:
     - Як здоров’я матусі?
     - Дякую. Поправляється.
     Гойднувся вітерець. Пробіг низько. Махнув кудись вбік.
     - Хороша і талановита людина. Колишня наша сусідка. Вишиває гарно. Мережить по старому звичаю, - дивиться услід жінці Ріта.
    - Вона завжди викликала, і викликає у мене приємні спомини. В день Різдва подарувала нам вишиту накидку. Маргарита твердить, що такі речі треба берегти як спадщину з минулого, - добавляє Микола.
    - Як її звати? – задаю питання друзям.
    - Текля.
    - Текля?  Стародавнє ім’я.
    - Так. За лемків розказала гарну повість. Аж в грудях щось зайшлось, коли узнав, що вона має деяке відношення  до населення з Карпат.
    - Ти обіцяв нас познайомити з історією людей Карпатських схилів, - сміється Ріта.
     Микола потер чоло, прижмурив очі, глянув у сторону басейна, продовжив розповідь:
    - Вірно. Зараз споминами торкнусь далекого минулого. По даним істориків 2-го и 4-го  століть нашого віку в Карпатсько-дунайському басейні стали густо селитись населення з Волині та Прикарпаття. Учені вивчаючи документи за 6-те століття,  думали що  люди з Волині та Прикарпаття  і є корінне населення цих земель. Насправді  доказано - першими корінними племенами Бескидів були білі хорвати, з своїми прикметами, які відрізнялися від інших народів, що заселили карпатські гори пізніше.
    В ту пору люди вірили у язичних богів. Поступово складався устрій і традиційність, яка залишилась у  казках і розмовах поколінь і до цього часу. Йшли великі роки. Мінялись віки, мінялися і самі люди - створюючи і укоріняючи свої звичаї, мову, культуру. Народжувались  і збагачувались пісні, танці, святкування, одяг і все інше. Люди не тільки займалися сільським господарством, вони уже знали культуру різьби по дереву, будування житла, виробів у вигляді вишивання, гаптування, різного шиття. Білі хорвати в ту пору називали себе «русинами». Якраз тоді там почали  з’являтись болгарські монахи, що несли вчення християнської релігії. «Русини» прийняли цю віру і почали  молитись православному Богу.
    - Цікаво, - кажу я. – Моя приятелька з міста Віжниці, знавець історії, теж розказувала за Болгарських монахів. Вони одні із перших проповідували Христа.
    - Є явні, історичні  свідчення за цей період.  А ось сусіди «русин», ще довге століття признавали різних язичних богів.  Східнослов’янська держава Київська Русь набирала силу. В 906 року  її князь Олег звернувся до «русинів», запропонував брати участь у військових походах на Візантію  Пізніше, через років сто,  край «русин» було приєднано до Київської держави. У той час культура Русі мала великий позитивний влив на лемківське населення. Тут почали появлятися школи, тягнула сюди свої корінці наука, освіта, поширилось різб’ярство, стали будувати православні церкви, нові споруди для життя.
    - Питання можна? – підняла я руку.
    Ха!Ха!Ха! – сміємось всі разом.
    - Можна, - відповів Микола.
    - Чому білі хорвати спочатку себе називали «русинами» - а пізніше – лемками?
   - Назва «русини» прийшла від слов’ян. Згадайте: Київська Русь. А  відносно лемків, тут інша справа. «Русини» розмовляли замість слова «тільки», слово – лем. Їхні сусіди підсміювались над цим виразом, і стали  називати їх лемками. В ту пору Лемківщина займала немалу частину земель, до 10 тисяч квадратних кілометрів.
    Маргарита тихо погладила руку чоловіка, своїм  доторком передала щось добре і ніжне, сказала виразно:
    - Микола, торкнись мовою за вплив поляків  і словаків на розвиток лемківської культури..
    - Можна і про це розповісти. Я думаю, ви знаєте як змінюється  культура людей, які живуть близько по сусідству, або коли на одній території мешкають різі національності. Можливо, тому у лемків у піснях, танцях, одязі, у традиціях є багато спільного з сусідніми народами, що жили поруч. Вони не відказувались, коли щось добре і культурне входило в їх побут. Культура і усна народну творчість  від угорців, поляків, словаків, болгар, росіян знайшли своє місце і у лемків. У свою чергу  вони ділились з сусідами  своїм багатством творчого достатку. І коли нині бачимо, як танцюють або співають лемки - в їх мелодіях, ритмах і рухах  відчувається музика людей, що жили поруч з ними. Так воно було, так воно є, так і буде – це неписаний закон життя на Землі.
    - Дійсно, - стверджую я. – Візьмемо для прикладу український, білоруський і російський народи. Нині ніяк не можливо доказати, де вперше появився той чи інший влучний вираз, пісня, поговірка, приказка.
    - Деякі учені намагаються довести, що та чи друга традиція народилась саме у них, в їх землях, - сміється Ріта.
    - Радісно стає, що у слов’ян  все бачиться спільним. Душа сміється - одні і ті ж звичаї тримаються в Московії і в Київщині, - кажу я, записуючи в зошит прислів’я, яке нагадав Микола. 
    - Колись бачив, як трохи не бились дві жінки, доказуючи, що якусь приказку приписали білорусам, а не росіянам. А мені  було цікаво дивитись, бо давно знав, і зрозумів що без перемішання звичаїв і культур різних народів не було би того багатства і красоти, яку маємо нині. Так народились неперевершено гарні пісні, в яких вчувається музика трьох, іноді і чотирьох народностей. Читав в одному журналі, коли Лемківські землі підкорили поляки, були здивовані їх різному розвитку.
    - Давно це було?
    - Приблизно у першій половині 12 століття. Люди,  які залишились жити в межах Київської Русі, перейшли на традиційну назву «українці». А те населення «русини», що залишилося  за межами Русі,  продовжували себе величати так, як було раніше. В 18 - ому і 19-их  століттях поширилась ще й етнографічна назва «лемки» і  Лемківщина. Слово «кріпак»  не обійшло і лемківського люду.
    - Коли хтось веде мову за кріпацтво, мені стає сумно, - зітхає Маргарита.
    - Тоді згадую Шевченка, - кажу я.
    - Зміни в Європі доходили і до краю Бескидів. Лемки добре знали гноблення не тільки австрійських, а і польських магнатів. Боротись з великими і сильними державами не могли, тому на їх долю випало немало гіркого.
    - Розпад Київської Русі мав великий розмах утворення нових держав, - показує малюнок, з якоїсь старої книги Ріта. – Придивіться до цієї карти. Автор креслить межі держав після того, як була утворена Мала і Велика Русь.
    - Як ти сказала – Мала і Велика Русь? – питаюсь я.
    - Це моє бачення і уявлення того часу, - усміхнулась жінка.
    - Великі війни проходили на землях, яка раніше була під владою Києва. Все проходить. Все міняється. До цього часу в українській мові зустрічаються слова взяті від монгол, татар, турків, і других народів, що у якійсь мірі мали відношення до слов’ян. 
    Микола на мить задумався, вслуховуючись в ритм гамору міста і, повернувши голову в глибину парка, приклав палець до вуст, сказав пошепки: - «Чуєте, як співає весна?»
    - Чому так тихо? – теж пошепки запитала я.
    -  Щоб не пошкодити її музичного романсу.
    Ріта усміхнулась, добавила теж пошепки:
    - Це не романс, це прелюдія для симфонічного концерту.
    - Кожному весна чується по-різному, - мелодійно протягнув вираз Микола, і, вхопивши нитку перерваної розмови за історію лемків, прищурив злегка очі, сказав, підбираючи слова: - Мені зараз не легко розказувати, як, коли і чому лемківський народ був вигнаний з своїх земель, і розселений по всій землі Радянського Союзу. 
   - А ти почни зразу з 1944 року, - підказує чоловікові Маргарита.
   - Добре. Почну з сорокових 20-го століття. Було це восени 1944-го. Тимчасовий уряд Польщі уклав угоду з урядом Радянської України, про так званий, обмін населенням. З Польщі висиляли людей українського походження, а з України – польського. Ось тоді і вислали моїх батьків в край Таврії. Нас у сім’ї було п’ятеро дітей. Ви не можете собі уявити того горя, що спіткало лемківський народ! Йде війна. На фронтах гинуть солдати, а у горах Бескидах діється щось непомірне і незрозуміле. Чому? Чого? За що? – перепитували  люди одне одного, коли до них прийшла звістка, що їх виганяють з своїх віковічних земель. Не підкоритися – значить відвести  себе у в’язницю. Кожній сім’ї було відведено місце куди вони повинні виїхати. Моїм батькам сказано поселитися в Таврії. 
    - Час такий був, - зітхнула Ріта. – Можливо тепер і жаліють за тим, що створено, але…
    - Знаю що час. Не пам’ятаю цього переселення. Мені ще й року не було. Є такий вираз  Достоєвського, що в Світі всі за всіх винні. Я не можу звинувачувати одного чи двох чоловіків, які склали і підписали неправомірний документ –  в цьому причасні великі причини і обставини. 
        - Не знаєш скільки лемків тоді переселили? – звернулася  до Миколи.
    - З 1944- й по 1946- й рік – «добровільно» переїхали жити в інші місця понад 200000 чоловік мого народу. 
    - Як вас прийняла Таврія?  Що-небудь пам’ятаєш?
    - Ні. Друге переселення, яке було пізніше запам’яталось ледь-ледь. Про перше знаю з розмов. Як тільки батьки прибули в
Таврію, там якраз панувала малярія. Люди помирали цілими сім’ями. Прийшлось татові купити солдатську лопатку і возити з собою – боявся – раптом хто-небудь з сім’ї помре, лопаткою можна буде викопати могилу. Осіли батьки з нами в одному селі, недалеко залізничної дороги. Уявіть собі таку картину: карпатський чоловік, який народився і прожив там немало років, зненацька попадає в Таврію, де скільки оком кинь рівний степ. Не покидала батьків мрія повернутися у Карпати або ближче до них. Через деякий час тато знайшов вихід зі скрутного становища. Порадившись з матінкою стали шукати знайомство з людьми, які працювали на залізничній  станції.  Так знайшовся добродій, що  згодився погрузити всю нашу сім’ю на потяг до Прикарпаття. За це тато повинен був заплатити йому горівкою. З цього часу батьки ночами гнали самогонку, і через деякий час уже їхали у сторону Львова. Переїзд цей теж не пам’ятаю. 
   Микола легесенько зітхнув, перевів погляд на  крону високого клена. Щось  добре і затишне ввійшло в його очі, і залишилось там світлим вогником.
    - Коли бачу віковічні дерева, згадую Лемківщину, - тихо продовжив розмову Миколай. 
    - Кажуть, що людські гени тягнуться до тих місць, де жили його прапрадіди. – продовжую розмову.  – А для мене згадка за Карпати, живе в віршах Богдана Антонича.
                … Небо – над землею синій дах,
                Небо – вічний знак питання,
                Небо – синє, як вічність у очах,
                Небо – туги ціль остання…
    Микола з Маргаритою переглянулись. І тут же з задоволенням заговорили, що вони знають багато віршів Антонича, видатного лемківського поета, який кольоровими римами  розказав за край, який можна зрівнювати з Небесним раєм.
    На кущику жасмину присіла жовто-сіра пташечка. Мить і …співучі ноти заворожили не тільки нас, а і зрілого чоловіка, який оглянувся на її мелодійні звуки.
    - Зараз піду мовними стежками, про які знаю з розмов сестер і братів. Дорога на Тернопільщину, яку купив татусь за самогонку,  була дуже важкою. Підтримувала всіх надія, що скоро будуть жити у краю предків. По приїзду, кинулись до керівників села, а вони виділили нам  стару, занедбану хату, і гарний наділ землі для господарювання. Батько  тут же взявся за роботу. Та не тільки він один – всім сімейством ринулись до земельки, яка дала надію на  переміну життя. Та  не збулись плани і мрії. В 1947 року  нашу сім’ю знову вислали з Тернопільщини у Миколаївську область. А причина була в тому, що за нашою сім’єю числилося багатенько землі – значить ти є кулак! Неважно, чи обробив ти її чи ні – земля є, ти – багач! Другий переїзд виснажив здоров’я батьків. Та що вони  мали діяти? Як каже моя дружина – час був такий. Прибувши на Миколаївщину, побачили таке, що в голові не збиралось: рівнина, степи, малесенькі хати, багато з яких вросли в землю. Я не знаю, як все те пережили мої матуся з татусем. Думаю, що тільки діти спасли їх. Батько  зразу же взявся за роботу. І де він тільки не працював: на конюшні, біля трактора, орав і сіяв, косив і молотив, ладнав взуття для селян, місив глиняні заміси, будував хату для сім’ї.
    - Яке взуття він ладнав? – здивовано запитала я.
    - Шив сандалі для людей. Підошва з шлеї від коней, або ремінь від молотили. Верх майстрував з гребінної тканини. Ось і вся премудрість модного сільського взуття! А ще він одного разу спас корову, яка не могла розродитися.  Тато знав, як лікувати худобу. В себе на Лемківщині він перейняв цю справу від батька. Ветеринар побачив спритність і уміння батечка в цій справі, запросив його працювати з ним.
    - Розкажи більше за ваше життя на Миколаївщині, - запропонувала  Ріта і, нахилившись над малесеньким сірувато-зеленим кущиком полину, погладила його.
    - Пам’ятаю, як мама палила в пічці. Страшно тепер згадувати. Хата у нас була напівземлянка. Там не ростуть ліси, щоб палити дровами. Використовували все степне, в основнім перекотиполе або курай. А коли пекли хліб, це була велика робота. Піч накривали мокрою  мішковиною, аби вона тримала  тепло. Горіло в пічці до тих пір, поки добре нагрілася черінь. Пару  було багато. Кожен, хто йшов попри нашу будівлю, знали, чим ми займаємося. 
    - А скільки там було хат, в тім селі, де ви поселились жити? –  запитала я.
    - Не знаю. Селище невелике. Та школа діяла. Мої старші брати і сестри знали грамоту. Але цього було замало. Батькам хотілось щоб їх діти мали фахи і не мучились життям. Дуже важко приходилось з одягом. Одна куфайка на двох – це звичайна умова того часу. В школу ходили по черзі. Один ішов зранку – інший – після обіду. Той, що учився до обіду вернувшись скоренько додому, віддавав верхній одяг тому, хто збирався на уроки.
    Маргарита, риючись в сумці, підказала:
    - Розкажи за старшу сестру.
    - І то правда, - усміхнувся Микола. – Хочу підкреслити, що згодом завдяки старшій сестричці, ми стали одягатись краще. Вона гарно шила. Перешивала стару одежу. Мережила і гаптувала. До неї  навіть приходили дівчата вчитися цьому ремеслу. Та тільки у батьків жили думки аби старших дітей відправити для навчання в недалеке  місто. І ця задумка збулась. Їх прийняли, тільки жили вони на квартирах. В кінці тижня брати і сестри приходили додому. А коли потрібно було везти їм харчі – батько  їздив туди волами.
    - Твоя розповідь похожа на «важку драму», - кажу я. – Аж жах бере. Невже так жили люди?!
    - Жили, - хилить голову чоловік. - Коли ми стали більш-менш дорослими,  сім’ї стало тісно в пів-земляному приміщенні. Родилось рішення будувати нову хату.  В важких  умовах батько почав її. Люди дивились і дивувались його господарюванню. Працюючи, забував про вихідні дні. Татове  уміння вести хазяйство запримітили багато мешканців. Стали його поважати, цінити, приводити в примір. Будівництво почалось з нуля. Та Бог нас не забув. Навіть нині, згадуючи ті страшні і важкі роки, дивуюсь, як у таких умовах, батьки виконували те, що не дало нам, дітям, змішатись з населенням Миколаївщини, забути хто ми, з якого роду, і де знаходиться наша рідна Батьківщина. Кожен раз, навіть тоді, коли здавалось сили покидали їх, в основному у вечірні години, тато з матінкою ходили розмовами в край Бескидів. Я тоді не знав, що воно таке гори, полонини, хати з дерева, сади, що гнуться від плодів, плодовита земля. Коли пізніше читав вірші Антонича – знайшов  там такі рядки:
              Кучерявилась просива курява над моїми
              Міддю стрічками доріг, що спішили до гір.
              Спомин тих днів, мов джерельна
              вода,
              Душу вже вимила,
              Вчора, тепер і торік…
    В цих рядочках щось жило від моїх  батьків. У зимові часи, у нашій новій осені було напрочуд привітно і затишно. Мати годинами переплітала  казки з дійсністю, де жило щось чисто гірське веселе і загадкове. Хто може знати, можливо з того часу став  мрійно ходити  по тій землі, про яку не могли забути батьки.            
    - Вони так і не звикли до Миколаївщини? – питаюся, слухаючи  інтонацію Миколи.
    - Не змогли. Просто зжилися там…Куди можна було їхати, коли є свій власний будиночок, дітей пристроїли до навчання, та і лемківська земля уже не українська – польська. А вертатись  до Тернополя – важка справа…Нас там ніхто не чекав. Родина розійшлася по світу, а друзі самі були в такому ж становищі, як ми. Сестри гарно вчилися. Ставши дорослими, звили свої гнізда. Брати не відставали від сестер. Роки не стояли на місці. В 60-х -   доля  покликала мене  у подорожування за фахом. Я приїхав до сестри, що жила в Кишиневі. Поступив учитися у художнє училище. Познайомився з новими товаришами. Привітав серцем  край і людей, які тепло привітались зі мною. 
    Тепер, коли так багато змінилося у світі, не раз думками вертаюсь в Миколаївщину. Щось сумує  мені, при згадці за сестру Євку. Вона старша з дітей у сім’ї. Разом з батьками працювала денно. Я ніколи не чув її нарікання, незадоволення, плачу. Якось, будучи  величеньким підлітком, побачив сестру сумною, запитав:   
    - Чого так жалісно?
    - За Карпати згадала. За село наше Вільхівці. Там  народилась. Там босо бігала горами. Там співала перші свої пісні. Та земля любила мене, а я її, і нам було дуже добре разом. 
     Той вечір був для мене перемішаний: журбою сестри, сумом матері, високими зітханнями батька і плачем брата, який  казав,  що, коли б він жив в Карпатах, не ходив би без обнов. Якраз з того часу я по-дорослому зрозумів, що для людини є Батьківщина.
    Микола на мить задумався, наморщив чоло, промовив, потираючи долоні:
    - Ми на землі на дуже коротенькі космічні хвилинки, то чому би не прожити життя, щоб було про що згадувати в старості?  Спомини  повинні бути добрими і щирими. А у моїх батьків вони були з сльозами. 
                …  Лемківщина мені мила…
                Де ня мати породила.
                Де ня в церкві охрестили.
                Де є прадідів могили,
                Де ходили босі ноги
                По стерні і на облоги…
                Що наснилися мені…
    Думаю - цей вірш написаний і для мене.
    …Слухаючи Миколу була там, де і  зараз  живе  його перший дитячий сміх. Кажуть люди, що нічого у світі не щезає, то і  сміх маленького Миколая,  і нині звучить в карпатських Бескидах.
      - З приводу всього, про що веду мову, - зітхнув Микола, -  прочитаю  ще один вірш Антонича, який називається: «Село».
                Корови моляться до сонця,
                Що полум’яним сходить маком.
                Струнка тополя тонша й тонша,         
                Мов дерево ставало птахом.
                Від воза місяць відпрягають.
                Широке конопляне небо.
                Обвіяна далінь безкрая,
                І в синім димі лісу гребінь.
                З гір яворине листя лине.
                Кужіль, і півень, і колиска.
                Вливається день до долини,
                Мов свіже молоко до миски.
    - У  Комарино, на Миколаївщині, крім вас лемки проживали? – щоб продовжити розмову, запитую чоловіка.
    - Ні. Розселяли людей по різних селах в малій кількості. В однім місці мешкали одна, чи може дві сім’ї. Нас направили одних. Важко жити коли попадаєш  у чужину. Там, де ми поселились, воду тягнули бочкою, бо вода була дуже глибоко, а роздавали її відрами. Можете собі уявити, що значила вода для людини того краю! Мати дивилася на  все це –  починала плакати. З ранку і до вечора працювала вона  в ланці. Їжа у  нас була дуже проста.  В полі, жінки сідали їсти гуртом – мати відходила від них, бо соромилась, що у неї дуже скоромні страви.
    - Можна, розкажу і я дещо з свого життя, - звернулась до подружжя.
     - Чому ні? – здивувались друзі.
     - Почну з того,  що довгі роки працювала в галузі Туризму.  Приходилось  їздити в  Карпати. Екскурсоводи того краю,  частенько вертались до теми війни сорокових років 20-го століття. Мій колега, з міста Яремне, згадував страшенний бій при Дукельському перевалі. Ти що-небудь знаєш за цю подію?   
     - Знаю. Перевал назвали: «Долина смерті». Говорять, що наше  військове  командування заздалегідь знало за ці бої. Розуміли - їм  прийдеться  дуже  важко вибивати  звідти ворога. Рішили і заздалегідь попередити населення, щоб воно покинуло на деякий час свої житла. Люди стали ховатися в печерах, у густих лісних заростях, у глибоких ровах. Бої почались зразу же страшними. Один чоловік, Василь Романович Бойчук, розказав мені про той час. Він тоді був хлопчиськом. Сім’я його знайшла вузьку печеру, у якій не було місця, щоб сидіти всім - стояли, притулившись до скелі. Прислуховувалися до бою, а коли все затихало, виходили, щоб  ковтнути водички з річки, вкусити хліба, відпочити. Бувало, що після бою вода у потоці ставала червоною від людської крові. Сусідня сім’я ховалась недалеко. Не втримався їх синок, спрага мучила його – вискочив, побіг до річки, а …назад уже не повернувся. Так і лежав до тих пір, поки не замовкли гармати. Поховали хлопця тут же – бо німці ще  не відступили. За кілька днів непереривних атак, загинули тисячі воїнів. Після закінчення стрілянини  люди не могли знайти свої подвір’я і хати. Все було розвалено. Дерева вирвані з корінцями. У городах глибокі ями.
    Після слів Миколи ми змовчали. Щось несказанно важке  увійшло в наші душі, пекло в очах, терпло у грудях. Мені здалось, що навіть простір  над  Кишиневом потемнів, зажурено дивився у  немислимо-глибоку далечину Космосу, де по розумінню Вічності, до сіх пір лунають відголоски Вітчизняної війни двадцятого століття.
    Щоб розрадити обстановку, Маргарита запропонувала:
     - Миколай, розкажи ще щось цікаве за свою  родину.
     - Можна сказати. З розмов старших, а особливо тата, чув, що його батько був небідним чоловіком. Мав багато гектарів землі, куди входили долини, сад, беріг річечки. Мамині батьки були  не бідніші. На землю батько мав документи. Беріг їх, як зіницю ока. Пізніше  віддав своїй родичці. Не знаю, де тепер ті документи. Та вони мені й не потрібні. Не вернути всього того, що було в нашій сім’ї до 1944 року.
     - Я би хотіла ще почути про ваші нинішні поїздки до Західної України.
    - Це є саме те, що нас лемків, тягне до гурту. Потрібно дякувати Богові і людям, які вже з 1960-х років стали піднімати питання про Лемківщину і про її людей розкинутих по всьому світі.  Горе тому народові, який потихеньку починає зменшуватися, забуватися, щезати. А колись-то русинів  було багатенько. Ті, що виїхали в Канаду, в США, в Європу, щоб не зовсім зникнути, створили  там свої діаспори.
    - Я недавно читала за лемків з Канади, які невеликим гуртом приїхали в карпатське село, провідати своїх дальніх родичів, та не знайшли там нікого, - розказую, перегортаючи листки старого зошита.
    - У мене теж маються  невеликі статті за родинний край. По них шукав односельчан. Нікого з близьких не знайшов. А ось співвітчизників зустрів не мало. Хочу сказати, що  у різні роки  правдами і не правдами деякі лемки повернулася жити в Закарпаття і у Західні області України. Багато з них встали на захист своєї дійсності, своєї історії, свого тисячолітнього існування. По крихточці учені і не тільки вони, а і прості люди стали збирати в єдине колишнє і нинішнє історичне лемків. Тепер є змога знати набагато більше, чим ми знали. Те що передали нам батьки, –  не повністю закарбувалося у пам’яті.
    - Я мало знаю про історичну спадщину русин, але, деякі розмови самих лемків, з якими зустрілась у життєвім шляху, залишились в пам’яті, - легко  ввійшла в розмову Маргарита. – Те, коротеньке знайомство, торкнулась мого серця. Коли  побачила їх одяг – ахнула від радощі. А тут ще приглянулись мені вироби з дерева,  зроблені художниками-лемками. Все би купила, все би придбала… Вишиванки, мережки, шитво – таке можуть виробляти люди, в крові яких живуть і діють відголоски родинного, далекого, карпатського.
    - Поділіться, як була створена лемківська діаспора, - запитую друзів.
    - Лемківський рух почав діяти з 1950-их років, коли русини стали вертатися з вислання, і селитись ближче Карпат. Допомагали одне одному, як могли. Знайшлися люди, що на світ Божий  витягнули історичні документи, починаючи з життя білих хорватів. Про них згадано в «Слові про полк Ігоря». Дослідник лемківського фольклору Філарет Колеса писав, що Лемківщина була брамою,  через яку проходили на українську територію західні впливи від поляків, чехів, словаків. Різна політична ситуація того часу в Україні складалась не на користь лемків - було навіть заборонено популяризувати їх уклад і культуру. Про лемків не говорили, лише дозволяли розвивати різьбярство і співучу творчість. Це дуже важко і боляче  вдарило людей, які продовжували жити притримуючись звичаїв своїх дідів і батьків.
    - Чула, ніби то  інтелігенція Львова після війни стала відновляти культуру людей Карпатського краю.



    - Дійсно так. З них все почалось. По крихіточці було зібрано багатенько історичних довідок, і вже в 1988 року в Львові створене Товариство «Лемківщина». А через 2 роки відбулася перша міжнародна наукова конференція і Світові конгреси лемків. Стала випускатися газета: «Дзвони Лемківщини», появились нові Товариства, Спілки, Об’єднання. Зрозуміло що такої Лемківщини як вона була, не буде, але, за неї не забули, вона жила в пам’яті і документах народу. 
    - А як її поділили між державами? – кладу в руку Миколі малюнок, де нижче підписано: - «Село в Карпатах. 1941рік.»
    Чоловік став уважно придивлятись, сказав чомусь тихо, бережно:
     - Хто знає. Можливо це і є одне із сіл моєї Лемківщини. Потрібно провести дослід цього відображення.
    В очах Миколи блиснула сльоза. Він не витер її. Вона тихо скотилась йому на лице, шию, і як мені здалось, потягнулась до серця.
     З бокової доріжки вийшли три чоловіки, голосно міркуючи, що завтрашня погода буде приємною для поїздки на природу. Маргарита глянула на мене, сказала пошепки:
    - Кому і що. Ми про історію – вони про відпочинок.
    Микола провів поглядом дівча, яке бігло попереду матері, показуючи їй квіточку. Потім знову глянув на малюнок, запитав:
    - Можна взяти на деякий час?
    - Дарую на згадку, - згодилась я.
    - Щиро дякую. Проведу дослідження.
    Мені стало добре від того, як зрадів Микола появленню перед ним на картиночці відголосок краю, який генетично він несе у собі своїми роки.
    - Миколай, - звернулась Ріта до чоловіка. – Передай словами, як була поділена Лемківщина при переселенню.
    - Вибачайте. Думки завились чимось іншим. Зараз  розкажу.  А  була вона розділена  на три частини. Більша половина відійшла до Польщі. Менша – до Словаччини. А невеликий кусок землі, в кілька малих сіл – до України.
    - Раніше ти згадав, що за два роки переселили біля двісті тисяч лемків. А скільки всіх переселено за післявоєнні літа?
    - Приблизно до 500 тисяч чоловік. І де тільки мого народу не знайдеш нині! Коли ми з Рітою були на лемківськім фестивалі, хтось із друзів подарував надрукованого вірша. Я його ношу в кишені з документами. Збирався прочитати на якомусь заході, та не вдалось: чи то забував, чи читав щось інше. Зараз покажу.
     Я взяла з рук Миколи листочок, пробігла поглядом, запитала:  - Можна прочитати?
      - Читай, - весело засміявся чоловік.
                …Де синії  гори,
                Де гори Карпати,
                Ген-ген у Бескидах німих,
                Була Батьківщина
                У мене єдина,
                Була найрідніша з усіх.
                Від лютої кривди,
                Страшної неправди
                Гриміла вся в гніві земля.
                Йшло лихо в Карпати
                Наш рід виселяти
                Розсіяти рідних здаля.
                Вкрива пустка гори,
                Сумують скрізь бори:
                В полях дичина пороста.
                А туга-розлука -
                Важка моя мука
                В далекі Карпати літа.
    - Я знаю цей вірш  напам’ять, - світло заговорив Микола, і тут же  доповнив:
                …Дме вітер у руна
                Життя молоде,
                На яблуні струнах
                Долоні кладе.
                Немає ще яблук…
                Хтось кличе з яруг.
                Послухай: це зяблик.
                Це сірий твій друг. 
    - Мені завжди легко читати Антонича. Іноді перечитую його, і стає нестерпно гірко від того, що його вік був таким коротким. Прожив він всього 27 років.
    Микола кашлянув, опустив голову, про щось думав, ніби збирав пам’ять, щоб сказати нам своє саме заповітне, саме дійсне, саме дороге.
    Над нами пливло кудись сонце ніби засмаглий коровай, що піднявся в небо для радощів дня. Золотий день сміявся тихо і пригоже. Хтось ніжний і привітний легко ходив парком,  ловив погляди людей, дарував їм весняну надію на щасливі години  життя. Перехожі не звертали ніякої уваги на нас, а ми раді зустрічі на природі, вели довгі, неспішні задушевні розмови.
    - Придивіться на пташечку, яка більше годинки приглядає за нами, - шепнула Ріта.
    - Гніздо її недалеко. Я бачила, як вона спішно пірнає в віти, і затихає там на деякий час, - кажу я. – Кину їй печива. Познайомимось ближче.
    Кілька секунд і …сіро-жовтенька пташинка стрибнула раз, другий. третій. Потім взяла в дзьобик кусочок їжі, злетіла у крону дерева. 
    - Люблю людей, які можуть залишити на деякий час працю,  взяти на плечі валізи, прямувати куди зве їх поклик. Таких людей називають паломниками, а чи вічними Кобзарями. Про них написала  вірш поетеса Загорулько, - кажу я. -  Він мені запам’ятався зразу ж.
                ….Коли з молитвою паломник
                Мандрує по своїх місцях,
                Він все ж  - в думках летить додому,
                В куток, де народився сам…
    - А я усі свої роки думками ходжу  до Лемківщини, - зітхнув глибоко Микола.
    - Весна пахне весною, - лагідно входить в розмову  Ріта. – Озираюсь, а навколо з кожною  новою хвилинкою щось міняється. Подивіться у глибину дерев. Там  від вітру  киплять осики. Кожен листочок  хитається по-своєму. Кажуть, що осики ніколи не мовчать. Мабуть це їх генетика така. Росіяни твердить, що з цим деревом у них пов’язано саме більше казок. Недарма Тургенєв сказав, що російська мова «мова рідних осик». Слов’яни взяли назву дерева від Іранців. Як би там не було, – осика росте дуже швидко. За рік підтягується до 3-х метрів. За 30 – 40 набирає стільки сили, скільки її має дуб в 100 літ. У Англії її звуть «шепочучим  деревом». А наш народ придумав, що в осикових заростях живе Лісовик. Англійський учений Гиффорд писав, що вітер, який є посередником Богів, дуже любить тішитись і гратись з цим лагідним деревом.   
    - Я теж люблю його. У нього стовбур м’який і гладенький. У подвір’ї моєї прабабки росла осика. Вона називала її лепехою, - розказую, і ловлю вітрець, стискаю долоні, а через мить відкриваю, сміюсь – вітру там немає.
    - А я по-своєму кохаю дуби. Вони  зі мною спілкуються, - каже Микола. - Тато багато розказував за карпатські ліси. Не було такого разу, щоб я, ввійшовши в ліс  не розмовляв з деревами про своїх батьків.  У казках лемків діють Ліси і  Потойбічні мешканці, які  живуть в них. Не так давно розказував Ріті  казку про Великого Плутовика,  який мешкав недалеко  від села, де жили мої дідусі. Він переплітає дороги і стежки перед людьми. А ще, у лемківських казках, діяв малесенький Сміх - мешканець лісу, річок, полонин. У пору, коли прилітав молоденький Вітерець, тут же появлявся Сміх. Вони разом брались за руки бігали  і тихо сміялися. Батько, розповідаючи казки, сам веселився. Очі у нього ставали радісними, руки - легкими мов крила.
    Слухаючи сімейство Федаків, зрозуміла, - тут живе гармонія життя. Вони не тільки художники – вони поетично-романтичні люди.
    Маргарита поправила складку на блузці, усміхнено глянула на чоловіка, промовила:
    - Згадала нашу поїздку до Польщі. Зразу же забажалось поїхати туди, хоча би на короткий час.
    - Мені теж дуже хочеться побувати там. Спомини солодкі і  тягнуться вони нескінченними думками, - заговорив охоче Микола. -  Зараз розкажу, як все це відбулось. На лемківські фестивалі ми їдемо щорічно. А ось у Польщу нас покликали тільки  в 2004. Коли отримали запрошення  від Львівського Товариства «Лемківщина», були дуже раді, співати і танцювати хотілось. Поїздки до Польщі  присвячуються  святкуванню  церковного свята Кермеш, яке щорічно відмічають у селі Вільховець, у день святого Миколая, чиє ім’я  носить Церква. Я  був не тільки здивований – став самим щасливим чоловіком на землі, бо якраз у цьому селі народився. Коротенько повідаю, як все проходило. У Львові нас зібралося чоловік 100. У основному туди їхали люди, які кожен рік там бувають. Ми же з Рітою  подорожували туди вперше. Польський кордон поминули 21 травня – цю дату запам’ятав на весь вік свого життя.
    - Добавлю кілька слів, - спішно заговорила Маргарита: - Цей день, з того часу для нас являється святковим.
    - У мене є невеликий карпатський малюнок, а під ним написано: - «ДВАДЦЯТЬ ПЕРШЕ ТРАВНЯ», -  співуче розказує Микола. – Зараз продовжу далі. Радість згадки переповнює серце. Через дві години прибули  в Вільхівець. Вийшов з автобуса –  не знав що зі мною діється. Красота Бескидів, аромати і пейзажні далі нагадували щось із казкової повісті, яку  колись розповідала ненька. Стільки зелені і квітів – не передати. А ще вразили хати і подвір’я. Для мене вони були чимось дуже близькими  по духу, ніби тут щось було і від мене, і від минулого, яке я проніс через все життя з розмов батьків. Пройшла хвилиночка, і до нас підійшли мешканці села. По їх поведінці, веселих розмовах, вітанню і обіймах, зрозумів – нас тут мають за своїх близьких і рідних. Лемківська мова йшла від серця до серця. Мене з Маргаритою,  моєю сестрою Поліною прийняв до себе сам староста села Ян Буряк. Коли зайшли в його подвір’я  – Поліна змінилася в обличчі. Озираючись, стала розглядати усе навколо. Тут  її погляд зупинився на городі. Нікому нічого не кажучи, зірвалась, поспішила стежкою до садочка. Я стежив очима за нею, - раптом почув:
    - Миколай! Іди сюди!
    В одну мить я стояв біля неї.
    - Братику, тут колись була наша хата. Глянь на цю грушку – її посадив наш татусь.
     Можете собі уявити моє становище. Стало так боляче на серці, ніби хтось у нього вдарив зі всього маху. Руки і ноги заніміли, голова закрутилась,  а тіло налилося вантажем. Стояв і не знав, що робити. Скільки пройшло часу – не пам’ятаю. Враз мене ніби хтось підштовхнув. Я став обнімати дерева, цілував їх, плакав, розмовляв з ними немов би з живими. Від них мені чувся голос мами і батька. Обійшов усе, вернувся у подвір’я.  Господар двору розказав, що десять років назад  рішив побудувати власний будинок, і вибрав місце якраз там, де сходяться  дві стежки від городу. З того часу часто думаю: мабуть є якась Вища сила в Просторі, що допомогла мені побувати у самім ріднім куточку Землі, на Батьківщині. Це не просто збіг обставин, ні, це є Великий Знак Божого Благословення мене, у краю моїх  прадідів. Уже тоді до мене прийшла думка, і я не відкидаю її ні на мить, що сам Антонич був в Вільхівцях і написав вірша, який став гімном мого рідного села.
                …Весна неначе карусель,
                На каруселі білі коні.
                Гірське село в садах морель,
                І місяць, мов тюльпан червоний.
                Стіл ясеневий, на столі
                Слов’янський  дзбан, у дзьобі сонце
                Ти поклоняйся лиш землі,
                Землі стобарвній, наче сон  цей…
    - Завороженим був тоді не тільки Микола. Я теж стояла і дивилась навколо очима повними сліз, радості, - гладить плече чоловіка, Маргарита.
     - Скільки днів ви там гостили? – перепитую подружжя.
     - Два. Пройшли вони наче сон, про який написав поет. І де ми тільки не були: в церкві, на цвинтарі, в клубі, спілкувалися з різними людьми, які приїхали сюди з Хорватії, Словенії, Польщі, України, Германії і Молдови. З задоволенням слухали хор «Лемківщина» що приїхав з Львова. Тут же виступали солісти, танцювальні колективи, читали вірші, прозу, яка лилась так, ніби то самі гори розповідали людям про те,  що вони знали, бачили і бачать тепер. Не хотілось  покидати рідні  місця. Хто ж може знати, коли ще доля закине нас туди.  Це ж не Україна, що сів і поїхав коли надумав.
    Микола високо зітхнув, глянув  між дерев, які  кронами зійшлися над нами, помовчав хвилиночку, продовжив свою думку: 
    - У той день, коли зібралися вирушати назад,  ранесенько  вийшов у двір, глипнув на грушку, а на ній гуртом присіли якісь невідомі мені кольорові пташечки. Слухав їх пісні, а …очі плакали. Тихенько пішов городом, постояв в межі, присів біля кущику Петрового батога, пригорнув білу квітку карпатського Ромена. Довгенько ходив обійстям Яна, шукав щось собі, та коли зрозумів, що саме – стало дивно – я шукав стару доріжку, про яку згадувала мати. Неньчина колишня  розмова так засіла у мені, що сам до себе усміхнувся – ту стежину взяти з собою неможливо нікому. Колись один старий чоловік розповідав, що дороги, шляхи і стежки зберігають в собі тепло кроків людей, які по них ходили. Згадав ту  розмову, ніжно провів по землі руками, подумав, що якраз там була доріженька мого роду. 
    - А я то думала, куди це мій Микола ходив ранком, при від’їзді    у Львів, - здивовано заговорила Маргарита.
    - Покидаючи Вільхівці чув, як  звідусіль неслись передзвони гірських річок, поклики долин, сміх лісів, і віковічні розмови людей.
    Микола легко перегортав журнал, про щось тихо думав. У цю ж мить, з  верхньої частини парку до нас долинули звуки скрипки.  Ми притихли, стали вдивлятись, хто так ніжно затягнув високу ноту Паганіні. Маргарита навіть встала. А музика квітучими нотами  кликала до себе, раділа і плакала, тихо й щасливо сумувала.
    - Я знаю хто там грає, - сказав Микола. – Є в місті один чоловік, який «дає» концерти для тих, хто тут буває. Закоханий в мелодії світу, він на ходу складає романси, прелюдії, пісні.
    - Це той чоловік, про якого розказував Петро Герман?
    - Він. Закинула його доля в Молдову, а забрати назад забула.
    Від слів Миколи віяв маленький сум і незнана мені біографія скрипаля. Так сиділи ми довгенько, слухали придумані різнобарвні мелодії чоловіка, які він тут же складав, витягував музично і …забував, перейшовши на іншу музику бачення свого світу.
    Від фонтану почувся крик. Жінка гукала комусь, щоб не смів лізти в воду.
    - Купатись хтось зібрався, а його не пустили, - сміється Ріта.
    Перегортаю зошит, знайшла замітку за лемківські зустрічі, звернулась  до Миколи:   
    - Який фестиваль вам більше всіх подобався?
    - П’ятий був особливий. Він проходив в 2003 році в місті Монастирська Тернопільської області. Називався фестиваль «Дзвони Лемківщини». Для зустрічі було вибране поле, де сам ландшафт  нагадував карпатський край. Навколо стояли машини, автобуси, палатки, в яких розмістилися ті, хто сюди приїхав.   Відкрив фестиваль голова товариства «Лемківщина» Олександр Венгринович. Коли підняли  Український і фестивальні стяги – почався хід людей, і тут же запалили велике вогнище – «Ватру». У концертній програмі приймали участь самодіяльні гурти  і професійні діячі нашого часу. Крім того, тут були виставлені художні роботи  різьбярів  по дереві, живописні полотна, вишивка і гаптування.  Колоритне фольклорне і культурне  багатство лемківського народу не щезло, воно живе і нині. Другий день гості мали змогу поспілкуватися, послухати проповіді в церкві, зібратися в танцювальне коло, приголубити до себе лемківську мову, узнати щось для себе з історії свого народу, послати поклони і привіти знайомим, які не змогли туди приїхати. Час летів мов перекотиполе. Вечірні сутінки заполоняли Монастирське. Коли гасили «Ватру»,  багато людей плакали. Ніхто не відав, чи зустрінуться ще раз на родинному святі, яке гріє серце і душу кожного лемка.   
 …М’якенький  вітерець притулися до нас тихим подихом, залишив щось таємниче, полетів далі. Зелений гомін парку збирав у собі сонячне сяйво, відблискував, нагадував миле казкове, добре, тепле.
    - А що собою символізує вогнище «Ватра?», - горну до Ріти і Миколи своє питання. 
    - Це означає життєдайність, силу і працьовитість лемківського народу. Хочу добавити, місто  Монастирське стало своєрідною столицею лемківського люду, в якому  діє музей культури і побуту. Можна сказати, традицією стало розпочинати фестиваль урочистою ходою гостей вулицями міста. Не менше 5-ти а то і 6-ти тисяч чоловік приїжджають на це свято.  Кожен раз,  покидаючи його, прощаюсь з друзями, з якими побратався на фестивалі, а мені здається, що там  щось знайшов і воно буде тішити мене  в Кишиневі поки знову не стану збиратися на новий фестиваль, - тихо зітхнув, розказує Микола.
    - Ви, мабуть уже готові до Монастирська? – питаюсь з цікавістю. 
     - Так. Нещодавно читав  вірш Антонича, в якому є такі рядочки:
                …Сідаймо в човен. Поїдемо в подорож довкола наших   
                сердець. Може відшукаємо нову, незнану землю…
Нікому не говорив, вам скажу. Все життя, з того часу, коли почав свідомо розуміти хто я і з якого краю, шукаю свою дорогу на Лемківщину.

                Розділ третій
               
                На краєчку літа,
                На початку осені
                Г. Чубач


     …Дома довго сиділа і думала, за світлу і щасливу зустріч з сім’єю Федаків. Переді мною пройшли роки не тільки Миколи, представника лемків – а  роки тих людей, які тисячі літ жили на величавих по  красоті схилах  Бескидів, творили свій уклад життя, продовжували передавати поколінням мову, культуру, звичаї, що нароблялись і кріпились  великими роками. Мене ще довго тримала в настрої розповідь дуже гарної і талановитої сім’ї, яка показала себе зі всіх самих позитивних сторін  свого мешкання в Кишиневі. Подружжя  - художники. Їх роботи частенько можна бачити на виставках в різних музеях, школах, клубах, бібліотеках, залах міста. Низка думок не переривалась в мене і я, перегортаючи листки книги лемківського поета Ігоря-Богдана Антонича, знову і знову перечитую його поезію знаходжу там дуже багато того, що стосується лемків, і мого хорошого товариша Миколу Федака.
                …  І вітер віє від століть,
                Крилатий, вільний і неспинний,
                І вчить свободи, туги вчить
                За чимсь незнаним і нестримним.
А далі:
                Оте село у вільхах і ліщині,
                Де на дахах червона черепиця,
                Загорнеш, наче плахту, в небо синє,
                Та молодість загорнеш в таємницю.
                Калинову чи пам’ятаєш кручу,
                Де пастухи в криниці сонце поять?
                Напишеш повість: вечори пахучі.
                Задума вільх, дахів багряний пояс.
   І стає у житті затишніше і добріше, що живу в ту пору, коли на землі живуть такі люди, як Микола Федак, і його супутниця життя, вірна дружина Маргарита. Як тільки серпень, затупивши на жнивах серп, збирається в дорогу, відкриваючи широко хвіртку для брата  вересня, знаю, і тихо радію, - мої вірні друзі Федаки готуються в подорож на Гуцульщину, на свято краю, а звідти їм ближче буде видітись дорога на Лемківщину. Я вірю, що в один раз  хтось з керівників поїздок до Польщі скаже їм ласкаво: - «Збирайтесь в поїздку до свого куточка, до Лемківщини». І засяють очі щасливими сльозами у подружжя Федаків – бо дорога до рідної батьківської землі сама дорога і щаслива у житті. 
               



               


               




                Пам’яті відомого художника України
                Олеся Семерні присвячую   
             СОНЯЧНЕ ЩАСТЯ  ЧАРІВНОГО ПЕНЗЛЯ


               
                Осінній дим туманом видається.
                Але він легше кутає гілки.
                І я не знаю, як воно ще зветься:
                Солодкий спомин
                Чи туман гіркий?
                В. Васкан
                Розділ перший


     Високо-чистий  травневий день ходить містом Бельци, направо і наліво роздає людям усміхнені надії на гарний відпочинок. В парку звучить мелодія скрипки, сміх і переклички людей. Біля кіоску з морозивом зупинився молодий чоловік років сорока з гарненькою жіночкою, личко якої наповнено добротою і коханням.
    - Олесь, - звертається жінка до чоловіка. - Ми з тобою знайомі уже три тижні, а я за тебе майже нічого не знаю. Може розкажеш?
    - Щоб познайомитись з моєю біографією, потрібно мати терпіння і …час.
    - Терпіння маю. А часу у нас нині хоч відбавляй.
    Чоловік усміхнувся, легесенько притулився до жінки, запитав:
    - Починати розповідь з дитячих років, чи з того, як став на путь істини?
    - А давай присядемо на лавочці, що заховалась за кущем жасмину, - пропонує Тамара. - Повість свого життя начни з митті,  коли народився.
    - Ха! Ха! Ха! – голосно сміється чоловік. - З митті не вдасться. Але, коли так файно просиш, розмову почну офіційно. Слухай уважно, бо більше не вернусь в такі спомини.
    - Я вся увага! – кладе свою руку, на руку чоловіка Тамара.
    - Так ось. Мамуся народила мене на початку серпня 1936 року. Місце народження село Миколаївка Бердянського району Запорізької області. Там почалось розцвітати моє дитинство. Крім батька і матері у мене була бабуся з дідусем. Саме з ними пов’язані мої перші кроки на землі. Жили вони в простій українській білій хаті, що тішилась в квітучому садочку. Коли згадую дитячі літа, першим переді мною встає обличчя бабусеньки. Я ніколи не бачив її злою, невдоволеною, розгубленою. В неї все було в порядку, затишно, ласкаво, мирно. Іграшок у мене не було, крім колеса, і ручки для нього. Котив я його з ранку до вечора заглядаючи у всі подвір’я  села. Коли сідали вечеряти,  дідусь розповідав про новини в колгоспі, а бабуня - про сільські події,  я же про своїх друзів.
    - А в тебе їх було багато?
    - Кого?
    - Друзів.
    - Всі хлопці села товаришували зі мною.
    - А у мене подруг було мало. Я була несмілою і … боягузкою.
    - Зате ти добра і щира.
    - І … несміла.
    - Поживемо,  побачимо яка ти несміла. Раз виходиш за мене заміж – значить дуже сміла, - регоче Олесь.
    Із-за кущика показалась дівчинка років трьох. Озирнулась на Тамару, зробила рукою рух, попередила, що вона від когось ховається. На доріжці показалася жіночка, гукнула весело: - «Лесенько, я тебе бачу!». Через кілька секунд  дівча весело розказувало мамі, яка вона спритна до гри.
    Олесь усміхнувся, прижмурив м’яко очі, сказав затишно:
     - Жаль, що у мене не було такого дитинства, як у цієї красуні Олесі.
     - Зате у тебе було колесо, - смішно сказала Тамара.
     - Вірно. Наввипередки з вітром  носився селом, гартуючи своє тіло і дух. В ту пору гарною учителькою в пізнанні життя була бабуся. Вечорами, у теплу пору, присідали на призьбі і вели різні розмови. Мені було цікаво знати про життя, яке  мене окружало. Перепитував  бабку яка це пташка курличе, ніби кличе до себе. Або -  чого цвіркуни такі невгамовні. Одного разу вона повідала мені цілу повість про зозулю. А ще частенько водила в різні загадкові куточки: то до високої старої грушки де ледь-ледь виднілося дупло, повідомляла пошепки, що там живуть з самої весни синиці, які вже вивели діток. Іноді топтали стежку в старий сад, у якому поселились цілим сімейством сороки. Бабуня твердила, що сороки  силою зайняли будиночки білок і рахують, що так потрібно. Мене вабив до себе ліс за селом. Туди з бабцею ми ходили не часто, зате на цілий день.
    Олесь задумався, оглянувся у бік гурту людей, які тішили себе сміхом і веселими вітаннями.
     - Чого змовчав? – запитала Тамара.
     - Згадав за зиму. Вожаком у зимових походах теж була бабка. Я  годував з нею пташок.  Вішали на вітах дерев кусочки хліба, варену картоплю, буряк і моркву. Коли випадав сніг - мандрували у поле. Там ми слухали мелодії вітрів.
    - А коли йшов сніг, вила хуртовина ви з нею теж спішили у поле?
    - Ні. В такі години ми були дома. Зате казки про снігових  причуд, слухав багато. Нині, згадуючи ті вечори, задумуюсь, як вона могла складати різні повісті, де яких жили люди і придумані нею чудиська.  Дідусь чмихав у вуса, дивився на неї смішно і загадково. Хочу підкреслити ще раз, такі уроки я сприймав уважно і вчасно.
    - Село, де ти жив було велике, чи? ..
    - Немале. Зате дуже гарне і пишне. Сади, широкі долини, городи заквітчані цвітними живими килимками рослинного світу і …будинки в білих одежах.
    - Їх білили вапном?
    - Кого?
    - Хати.
    - Два рази в рік бабуся виконувала цю роботу. Тоді ставало так чисто і святково, що сміятись хтілось. Бувало вийде бабка з оселі, вирве листочок чи квітку, і починає вести про нього мову, ніби з книги читає. За деякі рослини розповідала з почуттям великої гідності. Доповнювала, що вони прийшли в наш край з других країн. Стверджувала, що не тільки люди мандрують дорогами землі, тварини і рослини, теж мають свої мандрування. Моє босоноге дитинство у рваних штанях, з загорілим облупленим носом, смачним куском хліба
посипаним сіллю, тримають мене у найкращих споминах минулого.
    - А я любила їсти хліб посипаний цукром, - легенько тулиться до чоловіка, і злегка ніяковіючи, тихо каже Тамара. – Повір, все життя так роблю.
    - Від того ти дуже солодка, - гладить руку жінки Олесь.
    - Моя тіточка називала мене медовою.
    - Любиш мед?
    - А хто його не любить?
    - Завтра куплю тобі медовий пряник.
    - А я тобі зварю борщ, щоб у нім ложка стояла.
     - Густий, смачний, з квасолею і зажарений салом.
     -  Інакше не можна.
    - Зараз будеш сміятись. Згадав один цікавий випадок. Недалеко від бабусиної хати було місце, де люди брали жовту глину. Нею вони мастили долівки, призьби, хліви. Прийшло мені в голову розмалювати бабусину хату. Глину розмішав водою, взяв щітку і …давай творити  на стінах різні візерунки.
    - Мабуть це були твої перші самостійні творчі картини, - серйозно мовить Тамара.
    - Можливо і так. Та тільки скоро закінчились мої художні праці, і вільне життя під бабусиним крилом. Мене забрали батьки до себе в місто Маріуполь. Не стану розповідати за батька, царство йому небесне. Був він людиною не зовсім хорошою. Любив випити так, що не тямив що робить. П’яницею славився мій тато. Бувало,  розмахуючи кулаками, пускав їх у хід. У мене був молодший брат Іван - гарнесеньке дитя з великими світлими очима і лагідною посмішкою. Я негативно відносився до нього, бо йому мати з татом приділяли більше уваги, а за мене ніби забували.
    - В Маріуполі ви жили в поверховому будинку, чи в будинку на землі? - питає Тамара, витираючи руки від морозива.
    - Це була хатинка з земляною підлогою. Матуся її мастила глиною, а зверху стелила рядно. Батенько частенько являвся «під мухою», кричав, горланив, скаженів від кожного нашого руху. Жилось мені тоді не так ладно, як було у бабуні. А тут ще Іванко звідкільсь появився на мою голову.  Розсердився я, і вирішив кинути у люльку соломи, і спалити брата. Мене піймали, як кажуть «на гарячому», дали стусанів, відправили до бабці.
   - То ти був бешкетником? 
   - Ще й яким!  Та час підганяв життя. Мені потрібно було збиратись в школу. Батьки знову забрали мене в Маріуполь. А тут,  почалась Велика Вітчизняна війна 1941-го року. Тато пішов на фронт, а мама з двома дітьми виживала, як могла. Коли у місто ввійшли німці, я їх зразу же зненавидів всією душею. Матуся, від нестерпного важкого становища, пішла працювати, разом з сусідкою Вірою, санітаркою в німецький госпіталь. Їм там давали їсти, а вони їжу ділили на дві частини - одну з них приносили додому. Крім того, іноді мали змогу ховати куски хліба за пазуху. Так ми з братиком виживали.
    - А якби німці піймали маму з тим хлібом?
    - Можливо не було би в живих ні мене, ні брата, ні матері.
    - Слава Богу,  все обійшлось.
    - Так тягнулися дні до того часу,  коли люди стали нишком говорити, що наступають наші.  Але і тут мене понесло не туди, куди потрібно. В межі городу я  знайшов міну. Хотів доказати друзям, що можу її розкрутити. Похвалився і …відкинуло мене на п’ять метрів. Мама несла мене додому на плечах, а кров від моїх ран змочила її одяг. Крім ран на руках, один осколок сидів під коліном, від чого ногу паралізувало, і я не ходив, а повзав. Скоро прийшли наші солдати. Через два місяця у мене під коліном почався нарив,  який і виніс осколок. Я став знову ходити. Потім була школа, яку я не дуже любив, бо не йшла мені в голову арифметика.
    - А який предмет тобі більше всіх подобався? 
    - Граматика і література.
    - А малювання?
    - У нас не було уроків малювання.
    - Дивно.
    - В моїй пам’яті живуть післявоєнні роки дуже важкі і голодні. Батька  судили, за те, що був в німецькім полоні. Через деякий час маму, за батьківський полон, відправили в Карагандинську область, в селище, яке пізніше переросло в місто Джазкурган. Туди, у той час, відправляли усіх, хто мав «провину» перед державою.
    - Як так? Мати ж не винна, що батько був у полоні, - здивувалась Тамара.
    - Томочка, в ту пору не запитували хто винен, а хто ні. Дружина зрадника, так називали таких як батько, несла відповідальність разом з чоловіком.
    - Ну і роки були! З моєї родини ніхто не попав в лагерні «щелепи».
    - А я попав. За що ми страждали - не знаю. Повір, коли згадую юність, не хочеться за неї говорити. Тобі коротко скажу. Жили ми у землянці. Їжі не хватало. Хліб був схожий на глину. Навкруги розташовані тюремні табори. Там знаходилась і велика співачка Русланова. Ось так почалась моя юність. Закінчив сім класів, пішов вчитись в школу ФЗО.  Служив у Армії. Вернувся до матері, яка уже жила в глиняні хатинці. Працював водієм автобуса. І тут до мене прийшло перше кохання.
    Тамара глянула на Олеся, перехопила його погляд, у якому було щось потаємне і лагідне.
    - Працюючи водієм став спостерігати за молоденькою дівчиною, яка кидала ласкаві погляди на мене. Познайомились. Дружили. Вечорами ходили вулицями селища.
    - Як її звали?
    - Лариса. Вчилась у десятім класі. У ті роки навчання в школі мали свій характер. Дехто закінчував десятирічку в двадцять. Інші в вісімнадцять. Нині думаю, що то було не кохання, а щось схоже на нього. Через деякий час мені закортіло покинути усе і …податись в інші світи.
    Так і сталось. Скоро  уже їхав з археологами в Казахстанську пустиню. Працював різноробочим. Додому писав мало. Жила у мені якась чортовина: бути вільним, нікому не підкорятись, робити усе що хочеться. Не знаю як би склалось моє майбуття, якби там не познайомився з художником Владиславом, поляком по національності, який працював з археологами. Залюбувався його картинками. Частенько дивився, як Влад кудись іде, а звідти вертається з етюдами. Мабуть і він примітив мою цікавість, запитав, чи хочу я попробувати малювати.
    - Скажи будь ласка, у дитячих роках ти не малював нічого? – ласкаво запитала Тамара,  любуючись сонячним промінчиком,  який присів на квітці кульбаби. 
    - Коли жив в селі малював прутиком по пилюці. А ще залишав свої краєвиди на спітнілих шибках. Не було у мене ні олівців, ні альбомів, ні наставників які би підмітили мій хист.
    - Жаль. Можливо воно так і повинно було бути. Без навчання у художніх закладах ти прийшов до бачення світу через малюнок, по своєму. Ніхто ніколи не повторить те, що зображаєш ти.
   - Правду кажеш. Коли вперше написав етюд під керівництвом Влада,  був самим щасливим чоловіком на землі. Він мені дав кілька уроків, як бачити даль, які перспективи потрібно знати, що значить малюнок і картина. Все інше пізніше пізнавав сам. Дещо читав, дещо перепитував у художників, дещо придумував. Своє індивідуальне  прийшло, коли мені виповнилось тридцять років. До того я самостійно вивчив свій внутрішній і навколишній світ.
    Олесь змовчав, задумався на хвилиночку, а потім глянув на Тамару, весело запитав:
    - Придивись уважно, як би ти намалювала отой кущ півонії, що виріс правіше тебе?
     - Просто, - засміялась жінка. - Присіла би ближче і …почала  підбирати фарби, щоб ними відобразити колір квітки.
    - Так. Для тебе ця трава привична. А я в ній шукаю щось інше: як вона бачиться на фоні дерев,  кущистому бузку, а може й доріжки, яка біжить близько неї.
    Тамара хитнула плечем:
    - Ти художник - тобі видніше. Мені краще скажи, чого це у кульбаб замість соку біле молочко тягнеться?
    -  Учені доказали, що молочко має в собі гарні властивості. У їжу воно не придатне, а ось у фармакології його приймають. У південній Америці, на Канарських островах і на Цейлоні росте дерево, сік рослини схожий на молоко. Населення використовує його в їжу. У нім  багато корисних вітамінів.
    - В минулому році читала у журналі, що в Сибірі і Середній Азії росте дерево «турку», з волокнистим стеблом схоже на шовкові нитки. З них нині виробляють неводи, аркани, мотузки.
     - Цікаво. Правду кажуть, що весь вік потрібно навчитись чомусь. …За мої роки «мандрування » багато дечого бачив і чув. Ми часто говоримо: - «Ідіть з Богом». А чи задумувалась ти, що це значить?
    - Можливо  цими словами ми бажаємо людині жити з Божими заповідями.
    - А я думаю, що цей вираз означає, нести добро у душі до всього живого у світі.
    - Частенько ловлю себе на тому, що у тебе феноменальна  пам’ять.
    - Ага. Торкнулась моєї пам’яті! Чи відомо тобі скільки існує її видів? Ні? Не так давно  задався собі питанням: що то є пам’ять. Якщо просто підходити до відповіді, кожна людина знає, що пам’ять є зрима, слухова, емоціональна, короткочасна і довгочасна. Та мені хотілось глибше копнути. Вирішив знайти відповідь в бібліотеці.
    - Знайшов?
    - Так. Але не у кожного чоловіка землі вона не однакова. Усе залежить від його фаху, праці, таланту і особистості життя.
    - Приведи примір.
    - Наприклад. Художник Левітан зображав етюд якоїсь місцевості літом. А уже зимою використовуючи етюд писав картину. Приведу ще один приклад. Англійський портретист Рейнольдс спочатку довгенько вивчав чоловіка, який позував йому, а залишившись на самоті, писав з нього портрет.
    - Я про це тільки догадувалась. Серед людей іде мова, що в художниках живе талант бачити і пам’ятати довго те, що не може повторити інший чоловік.
    - Мав щастя познайомитись з Дмитром Гнатюком. Співак від Господа Небесного. Йому два рази непотрібно повторювати ноти. Його слухова пам’ять працює бездоганно.
    - Ти мені нещодавно сказав, що більше всіх композиторів любиш Моцарта. Що це значить?
     - Мабуть наші з ним душі були схожими. Його хист і фах на мене діє бездоганно. Був  не так давно у гостях  одного молодого музиканта. У його кімнаті на стіні висить портрет Моцарта, а під ним написане маленьке оповідання з життя композитора. Прочитав і …  здивувався. Коли Моцарту було 14 років, він у одному монастирі прослухав месу,  музика якої привернула його увагу. Знаючи, що монахи не дають переписати ноти кому попало, він, повернувшись додому, по пам’яті написав весь музикальний твір, який виконувався на месі. Ось тобі геніальність пам’яті музиканта.
    - У мене є знайома жінка, яка прочитає вірш два рази і може запам’ятати його на все життя. Я незавидна людина, але іноді думаю як було би непогано мати якийсь хист, щоб він полонив мені душу і серце, - зітхнула Тамара.
    - Ти його маєш.
    - Не зрозуміла. Який хист маю?
    - Доброта і терпіння.
    - Чудно. Невже це так видно по мені?
    - Я не жартую. В тобі живе висока людськість до всього земного.  Доброта – це насамперед життєвий хист від Бога.
    - А чим тобі допомагали люди?
    - По різному було. Але, без їх допомоги мені б гірше прийшлось. Іноді чиясь порада відводила від пекельної скрути. Було таке, що у мене не було ні копійки в кишені. І тут же, знаходились люди, які прикладами і словами підводили мене до того, що мав змогу заробити кошти. 
     - Невже ти з своїм  сонячно-чарівним пензлем не мав замовлень на свою виняткову майстерність, що залишався без грошей? Чи може не хотів міняти творчі пориви на дрібниці? 
    - Всяко було. Іноді не хтів малювати що попало, лиш би заробити коштів на прожиття. Мій художній світ не годився з поганим малюнком. Для мене діяла інша сторона медалі, в ній повинно жити творіння, а не похоже на неї.
    - Гордий ти у своїм фаху.
    - Таким народився, - засміявся Олесь.
    - Так воно і повинно бути.
    - Ти собі не можеш уявити, як художнику приходить початок творчого замислу. В мене частіше воно проявляється спонтанно. Один чоловік, теж за фахом художник, сказав якось, що мої роботи примітивні. Але і за роботи великого Анрі Руссо теж говорили, що він примітивно зображає світ. Коли  глибоко розглядати праці  Анрі, можна твердити - вони шедеври, у яких живе бездоганний зміст. В моїх картинах бачиться те саме. Іноді не думаю, що я маю писати. До мене приходить якесь особливе натхнення. Тоді беру олівець, і,  чи то я сам,  чи може Хтось від моєї душі водить ним по паперу. Фарби додають  роботі силу поетичності, дії, мають центр і паралелі сторін, в них втілене сюжетне і натуральне бачення того, про що розказую на полотні. Приведу приклад. Я матеріалізую пісню чи коляду. По-своєму бачу все, що простим людям здається складним і незрозумілим. У моїх творах діє  ілюзія, магія в одному направленні. З того часу, коли вперше написав етюд, став самостійно складати оригінальну композицію, щоб вона повідала собою, що є в картині.
    - Ти тлумачиш мені, ніби я твій товариш по фаху.
    - А чому би ні? Ще раз хочу сказати, - в тебе діє направлення таланту дарувати людям щастя. У мене - передане малюнком. Не розказував тобі, як в Сокирянах розмалював свою хату?
    - Ні.
    - Сталось це випадково. Влетіла до  мене думка прикрасити житло, щоб воно тішило собою і визивало цікавість. У голові почали збиратись українські  приказки, явища природи, вигадки, казкові події, святкування. І що ти думаєш? Люди зацікавились моїм творчим поривом відносно розпису хат, стали просити розмалювати їх  приміщення.
    - Попрацював, чи може відказався?
    - Згодився. Деяким мешканцям на їх стінах залишив їх думки.
    - Я не зрозуміла, коли тебе вперше примітили як художника?
    - Перший крок проявився в 1970-ім. А в 1982-му мене запросили виставити свої роботи, які привернули увагу багатьох відомих художників. Далі було багато цікавого відносно моєї творчої праці.
Брав участь у різних творчих вечорах, виставках, презентаціях. 
    - Доброго дня! - почули Тамара і Олесь знайомий голос добродія,  Петра Васильовича. - Відпочиваєте?
    - Вихідний день. Вирішили подихати свіжим повітрям, - подає чоловікові руку, Олесь.
    - Я весь в роздумах. Люблю Природу, і навіть пишу їй листи, складаю вірші, співаю пісні.
    - Глядачем і слухачем у вас виступає Природа? - усміхається Тамара.
    - Вона. Ніхто і ніколи не зможе її повторити на полотні, на папері, в пам’ятниках.
    - Вірно кажете. Наш світ невичерпний по силі і красоті художник.  У нім діє і живе все, з чого він складається. І кожне окреме, може являтись приміром для роздумів і зображення. Для прикладу візьмемо хоча би кропиву. Ось вона поруч з нами примостилась біля камінця, який прикрашає грядку з квітами. Листя у неї покрите тоненькими волосиками, стебло м’яке у міру, квітує густим суцвіттям. Жалюча, але …так вона захищає себе від винищення її людьми і тваринами. Моя бабуся розказувала десятки оповідань, як кропива спасала людей від голоду і хвороб. З неї можна витягувати мотузки, плести тин, готовити  віники,  – веде розмову Тамара.
   - Ви розказуєте  за кропиву так гарно, що  мені захотілось поділитись  знанням про неї. В першу чергу її сік,  входить у сполучення багатьох ліків. Він же -  є фарба, яка використовується в промисловості. А ще. Мій дідусь  кропивою лічив суглоби. Смішно було дивитись на нього. Рвав кропиву, присідав на стілець і…легенько бив нею по суглобах рук і ніг. Правда, спочатку злегка кривився. Але сидів так до того часу, поки кропива щипала його, - ділиться знаннями рослинного світу Васильович.
   - А мене мати лякала нею. Зроблю шкоду – вона тут же біжить за гілкою кропивки. Боявся я її більше прута, - регоче Олесь.
    Збоку почувся сміх дітей. Дві дівчинки доганяли одна одну, а їх батьки йшли, і вели розмову, весело торкаючись поглядами всього, що відкривалось перед ними.
    - А як вам нинішній день? – запитав Петро.
    - Дуже привітний. – зітхнула Тамара. – Як каже моя подруга Зоя, - похожий на щасливу звістку.
    - Я люблю усі пори року. Кожна із них по-своєму дивна. Прожив на землі  не мало літ, та не перестаю дивуватись всьому навколо. Мережені  крила пам’яті вертають мене в різні дні. Та скільки я б не шукав в них щось зле і неприємне, зупиняюсь тільки на гармонії світу, який дарує радість. Один учень сказав, що від мене пахне мудрістю. Думаю, мудрість світиться ясним світлом з глибини віків до наших днів.
    - Іноді роблю підсумки свого минулого, приходжу до того, що кожна людина повинна осмислювати своє життя і роль його на землі. Те, що дає зміст життю, те і дає зміст смерті. Це не є філософія. Це є  повсякденна дійсність, і не байдужа до нас, - тихо мовить Олесь.
    - Ви у нашім місті недавно. Як воно вам? Прийшлось до душі,  чи може хочете його покинути? - спішно, ніби боїться почути негативну відповідь, звертається до  Олеся, Петро Васильович.
    -  Гарне місто. Тут  знайшов свою половинку життя - Тамару. Вона не вірить мені. Та прийде час, і ми будемо разом, бо там високо в Космосі написана Вічна Книга долі кожної людини. Там намальовані поряд два наші портрети, написані прізвища і імена. А ще там закарбована секунда, коли ми появились у світ. Вирвати звідти написане не можливо - це ВІЧНИЙ документ для земного життя.
    - Віршів не пишете?
    - Було щось, та не дало росточку.
    - Зате хист і талант відповідають вашому зовнішньому вигляду.  Носите одяг не так, як ношу я. Головний убір підказує, ви людина мистецтва.
    - Тамара призналась, що побачила мене у сні раніше за день перед тим, як ми познайомились. На моїй голові  був солом’яний капелюх, загнутий на полях, як це роблять більшість художників. В такому капелюсі  ходжу у своїм Сокирянськім подвір’ї. То мій самий добрий і милий  куточок землі, де знаходжу відпочинок душі і серцю. Там творю. Там мрію про майбутнє. Там  народилось багато моїх картин. Не заробив своєю працею на гарну і велику квартиру. Хто знає, чого то так мені є. Більшість свого таланту безкоштовно віддаю людям. А художніх робот у мене було і є багато. На персональній виставці у Києві, про мене  вели СЛОВО великі метри пензлю. Першим, хто дав характеристику моїм картинам, це критик Маліні. Він побачив у мені хист художника. Я йому щиро вдячний за все.
    За поворотом доріжки почулись мелодійні голоси. Хтось почав співати, та його вгамували, а він вириваючись вивів високо: - «Чом, чом не прийшов, як я говорила!..»
     Петро Васильович засміявся, сказав тихенько:
     - Це мій сусіда йде додому з міста, де він був на базарі. Піду і я. Бо побачить мене, стане щось розказувати, яке не ліпиться ні до воза, ні до саней, - встає з лавки чоловік. - Хочу нині піти до озера. Там мене чекає пара качок. Ношу їм смачні страви, і добру розмову. Коли звертаюсь до них, відповідають своє качаче щире і приємне. Між нами живе мир і дружба. А вам кажу: - «До побачення. Був радий зустрічі».
     Коли кроки Петра Васильовича відлунили за кущами жасмину, Тамара звернулась до Олеся:
    - Давай пройдемось містом. Зайдемо в «Кафе», закажемо кави, поласуємось тістечками.
    - І продовжимо розмову, яку ти мені заказала, - сміється чоловік, і додає радісно: - Все що попросить моя королева - виконаю. Я твій раб, моя царівно!
  …Вечірні тіні приховують вулиці, будинки, площі. Тамара іде з Олесем тихою вуличкою до квартири, в якій проживає. Небо поступово освітлюється зірками.
    - Я тебе не запрошую до себе надовго, бо сам знаєш, які розмови підуть за мене. А я жінка чемна, - ласкаво дивиться на чоловіка,Тамара.
    - Знаю за тебе усе. Посидимо, поспілкуємось. Я ж не розказав тобі за свою юність, - серйозно говорить Олесь.
    - Блудливий ти кіт. Ось ми уже й прийшли.
    Дзенькнула клямочка, заскреготав ключ, Тамара увімкнула світло, запросила:
    - Милості прошу, гість дорогий. Присідай, де бажаєш. А я тим часом зберу на стіл вечерю.
    Через двадцять хвилин в кімнаті запахло жареною ковбасою і картопельками.
    - Буду частувати гостя чим Бог послав, - розкладає на столі миски з їжею жінка. – Смакуй, і розказуй. Бачу по тобі, що маєш бажання поспілкуватись.
   - А як же! Про свої мандрівки, у перші половині свого життя, можна книгу писати. Правда, я не письменник, але розказувати можу непогано. Якось мене запитала одна моя товаришка по пензлю, де я жив раніше. Знаєш, що я їй відповів? Ні? Сказав, що мене носило земними світами. Чи то доля моя така, чи підганяло мене щось інше - не знаю. В одному місці  заробляв гроші, звільнявся з роботи, щоб купити фарби, і писати те, що видилось мені в ті години. А бачив  багато чого. Пам'ять вертала до бабці в село. Мотиви казок, приказок, свят, легенд і традицій - вставали переді мною, і я не міг зупинитись. Працював над ними дні і ночі. Наприклад, взяти за основу  Різдво. Тут зібралось релігійне і народне. Потрібно їх об’єднати в одне ціле щоб була композиція, тема і  завершеність. Спочатку мене не розуміли. Деякі навіть знизували плечима. Та я не звертав  уваги,  працював і отримував насолоду.
    - А мені твої роботи несуть радість. Я би сказала, коли  їх вперше побачила, відчула - від них віє добротою і хорошим настроєм. Вони заставляють думати, - підсовує жінка гостю  булочку.
    - Дякую. Такою теплотою у кожнім слові, зі мною, відносно моїх картин,  ніхто не ділився.
    - А я поділюсь.
       …За вікнами сміявся весело вечір.
   
   
               
                Розділ другий
    
                Лише тоді
                Ти не жебрак
                У долі.
                Як на чолі
                Блищать
                Кристали
                Солі.
                В. Васкан
     - Тамара, вийди  подивись, який чудовий ранок завітав до нашого двору! - кличе Олесь дружину. - Як то добре, що у нас є два житла: одне в Молдавії, друге - у  Сокирянах. Ми вроді пани: квартира в місті Бельци і …дача в Чернівецькій області.
    - Відкрила вікно, коли ти ще спав. Повітря духмяне, свіже, розкішне. Лише у  селі можна знайти таку славну осінню пору, з такими запахами і красотою, - виходить у подвір’я жінка і, приклавши руку до чола, розглядає схід сонечка,  яке вже вийшло в небокрай.
    - Нині буду працювати у садочку. Приготовив мольберт, фарби, пензлі.
    - А у мене готовий сніданок. Сідай, друже, за столик. Будемо смакувати і спілкуватись. Вибачай, але  до цього часу не розібралась, як, і коли почались твої персональні виставки.
    - Я і сам нині не розберусь. Хочеш, розкажу по-порядку.
    - Хочу.
    - Мені було приблизно тридцять, як став серйозно приймати участь в різних вернісажах. В 1970-ім – мене прийняли в члени творчого об’єднання «Прибужжя». Тоді і відбулась моя перша  персональна виставка. Далі були інші, але не персональні. В 1977-му -  отримав звання Майстра Народної Творчості. З того часу почав більше приділяти увагу художній майстерності. Мій талант рвався з мене. Якраз тоді побачили світ мої великі картини.
    - А як же з коханням?
    - Ага, куди тебе занесло! Було воно у мене не таким великим. Не одна жіночка мріяла завести зі мною сімейну згоду. Тільки не кортіло  зв’язувати буття цими справами. Беріг свою волю, як міг. Здавалось, коли буде дружина і діти, на цім закінчиться моє малювання. 
    - Все би залежало від жінки, з якою би залишився жити. Давно помітила, поруч з тобою повинна бути дружина, яка би любила тебе і твоє мистецтво. Додам, як говорять священики, коли вінчають людей, щоб життя прожити потрібно у парі ділити радість і горе порівно.
    - Вірно розумієш, - зітхнув Олесь. - Тільки не зустрілась мені така, як ти, щоб пішла до мене розкривши обійми, у яких живе теплота  і святковість. Так і ходив  неодруженим. Коли ми зустрілись, якраз тоді прийшов зліт творчого шляху. В 1982 року мене запросили виставитись в Київській Академії. Я колись тобі розказував, що критик Маліні прийняв велику участь у моїм мистецькім житті. До цього часу не знаю,  як дозволяли показати людям мої роботи. Я ж не був «радянським реалістом». Головне місце займали праці на тему сільського фольклору. Маліні назвав мене феноменом, і дав дорогу у авангард сучасного мистецтва. 
    - А що мислили київські метри про тебе?
    - Усі підтримали мене. Виставки посипались одна за другою. Мої роботи прикрашали стіни Спілки художників, Спілки композиторів, Музеї архітектури, Інституту АН України, а потім дійшли до галереї Славутич. Видали книгу-каталог, де  залишили свої відгуки видні художники України. У той час я був багатим чоловіком, бо мої роботи  стали купувати у власні музеї.
     - Жаль, що не всі я бачила, - каже  Тамара: - Мені здається, від них сяяло сонечко.
     - Недаремно я назвав одну виставку - «Сонячний живопис». Після неї гостив у художника Івана Марчука. Там був і  Павло Загребельний, який з великою теплотою відізвався за моє творіння. Він назвав мене  унікальним явищем українського сучасного живопису, а ще - художником-філософом. Якраз в ті дні, за мій творчий позитив було написано у газетах і журналах.
    - А як про тебе писали, пам’ятаєш?
    - Не зовсім. Щось приблизно, ніби то я, створюю український космос, де життя схоже на казку. А ще, що мій живопис «яскраво-наївний», а обличчя людей сповнені добротою і мудрістю.
    - Так воно є.
    - Мені завжди хочеться творити символіку, де грають барвами, і традиційно підтримують одне одного язичне і християнське вірування.
     - Я би хтіла, щоб ти написав полотно, в якому будуть грати фарби нашого життя. Знаєш, яка я щаслива, що ми приїхали до Сокиряк! Тут живе спокій, який потрібен нам обом.
    - Не забувай, нам усміхається подорож до Києва.
    - Не поїду я. Мабуть ти забув. Я повинна поїхати, і провідати хвору тіточку Марусю.
     - Тоді поїду сам. Здається, мене не просто туди кличуть. Чи то нову виставку потрібно буде організувати, чи може повезуть мої роботи за кордон, бо казав Микола Волга, ніби скоро будуть виставлені полотна українських художників, в  тім числі і мої,  у багатьох містах США і Канади.
    - Дай то Боже, щоб так воно і сталось.
    
               
                Розділ третій.
               
                Світ який – мереживо казкове!..
                Світ який – ні краю, ні кінця!
                Зорі й трави, мрево світанкове,
                Магія коханого лиця.
                В. Симоненко

     ...Зухвалий вітерець колише віти у садку сім’ї Семерні. Він нагадує Олесеві про те, як в 1988 році їздив до Києва, де йому піднесли подарунок -  зняли про нього кінофільм - «Зачароване колесо життя». Незвичний до такої поваги - рвався назад у Бельци, а далі  у Сокиряни, щоб у домашній гармонії буття  присісти за мольберт,  мріями ходити у роздуми  над новими художніми полотнами. Чомусь згадується часто Павло Загребельний, який  порівняв його з великими художниками-примітивістами, і поставив його, у однім ряду з грузином Піросмантом, американцем Робертсоном і росіянином  Ларіоновим. При  кінці розмови  підкреслив, що Олесь геній. Навіть при думці за це, він тихо соромиться.
      Тамара пішла у місто, а він вирішив пройтись долинкою, що так і притягує своєю особливою вродою. Під ногами м’якенька травиця. Кроки ледь чутні. Ніхто не порушує тишу. Присів на пеньок біля старої верби став спостерігати, як  легко у повітрі носяться трясогузки. Кружляючи в дивнім танці, ведуть пісенні розмови. Через три хвилинки  присіли на заболоченню, і тут же  почали скакати, зиркаючи у небо. Олесь ніби завмер, придивлявся до пташиного гурточку, що тупцював кілька хвилин на одному місці. Далі пташечки  на мить  зупинились і миттєво,  єдиним стрімким польотом зникли за деревами. Постояв, посміхнувся, повільно взяв напрямок до лісочку, який розкинувся на невисокому пагорбі світло-зеленим гребінцем. Стежина не рівна - горбочками і ямками,  розказує історію свого існування - мабуть тут колись було поле.
     - Кру-у-у! Крауа-а-а! – донеслось до слуху, ніби хтось протягнув по залізу залізом. А за ним, через хвилинку долинуло: - Хок-к! Хрок-к!
    Олесь зупинився, подивився у бік широкої межі, примітив два високі дерева, від яких лунали ці дивні звуки. Подумав, мабуть якась пташка, чи то когось лякає, чи сміється над кимсь. Збільшив кроки, поминув видолиночок, сказав в повний голос: 
    - День добрий, лісна красота! 
    У відповідь колихнувся вітерець. Зашепотіло листя на деревах. Мрійно-тихо зітхнуло знайоме ніжне узлісся. Загадкова дійсність примусила зупинитись.  Згадав слова  великого Кле,  який сказав: - «Я шукаю рідне, але далеке місце, яке десь є на початку свідомості, я шукаю формулу для людини, тварини, рослини, землі, вогню і води. Це місце, здається, тільки поруч з Богом». Присів на траву, погладив ніжні квіточки незабудки, задумався. І тут раптом перед очима встали його роботи: «Буковина», «Материнська пісня», «Ангел», «Легенда» і, багато інших. Пізніше, на виставці цих полотен одна жінка, яка гарно розуміє художнє мистецтво, сказала: - «Ваші роботи - це магія в гармонії світу». А Павло Загребельний, який слідкує за його творчістю, назвав його мистецтво талантом природної стихії. Зразу не зрозумів - чому саме стихії. Та коли придивився до власних робіт здогадався,  у них відображена стихія ПРИРОДИ. Це вона народила усіх персонажів, яких він взяв за основу для своїх картин.   
    … Сонце піднялось височенько, коли Олесь залишив у блокноті легкий етюд. Спустився до кринички, доторкнувся руками до великої світлої каменюки, що нагадувала чудодійне яйце, зачерпнув долонею води, випив, засміявся. До пам’яті влетіла сусідка Маланя, яка розказує казки, оповідання і повісті про містечко Сокиряни, і про оцю криничку теж. В її мові є щось від ВСЕСВІТУ, так як і у його роботах.
    Назад вертався нижньою довгою теплою стежиною, що вела до рідного житла, або як він його називає «маєток». Придбав цю хатину, і все біля неї, давненько. Полюбив  душевно, що розкати не може, як саме полюбив –не хватає слів. У ньому  діє його майстерність, яка через призму артистичності і земної поезії творить картини, визиває у людей здивування і радість. Друге дороге і ласкаве місце на землі - молдавське місто Бельци. Воно зріднило його з Тамарою. У міській квартирі він живе тими особливими планами, де проявляється його бачення людей, які перетирають у долонях час земного буття. Тому його роботи, що зародились на молдавській землі, приймаються людьми велично і задумливо.
    Наближаючись до свого будинку, Олесь згадав поета Івана Малковича. На виставці його картин,  він дав  їм свою особливу  характеристику. Не втримався, записав у блокнот висловлювання метра, щоб при нагоді прочитати Тамарі. Зупинився біля хвіртки, витягнув з кишені записну книжку, на першій сторінці якої написано: - «Семерня - одинокий казковий персонаж, який з середини цього божевільного світу розказує про золоту казку, що бере свій початок у солодких мріях незабутнього дитинства». Підпис: І. Малкович. Давно знає, у кожній його живописній роботі є не тільки жива чоловіча дійсність, але й високо-граціозна видумка.
    - Я думала, ти покинув мене, - зустрічає чоловіка Тамара, відкриваючи двері.
    - Скоріше ти від мене втечеш. Не віриш? Я тобі зараз прочитаю щось добре, розумне, душевне. Принеси мені напою,  яким частувала  вчора. Він  нагадує сік нашої матусі-землі. Є задумка написати полотно, де головним персонажем буде  наша Планета, а її з усіх сторін доять її же мешканці.
    Жінка усміхнулась, винесла і поставила на столику глиняний кухлик і два стакани. Олесь спокійно налив, ковтнув, притих на хвилиночку, притулився очима до дружини, сказав чомусь так, ніби  має зараз виступати перед слухачами:
    - Те, що буду читати прозвучить на російській мові. Називається цей письмовий твір: «Діалог з коханням».
     …   Мир бесконечен…
           Это сфера, каждая точка которой является её центром, куда я не пошёл бы, я не выхожу за её геометрический размер. Я все время остаюсь на месте, т.е. в центре.
          - Но ведь я старею. Почему?
           Можно предположить, что я двигаюсь не в пространстве, а лишь
только во времени.
           - Временный коридор так узок!
           - Не обогнать, не отстать, только переступить, через переставших двигаться.  Когда перестану двигаться я, переступят через меня…
          - Пристанища нет – есть только попутчики!
          И всё таки есть транспорт для перемещения в пространстве!  Это мысль. Её  отправитель это я, уныло бредущий по временному
          коридору, оставляя на его стенках  следы своей непрочной,
          приходящий во всю большую негодность оболочки.
          Я сказочно богат! Мое состояние это Ты. Ты – моя Любов!
          Я никогда не видел тебя, но я точно знаю, где Ты. Ты в центре!
           Когда я обращаюсь к Тебе, Ты слышишь меня!
           Если это не так, значит это не Ты!
           Когда ко мне обращаешся Ты, я слышу Тебя!
           Если это не так, значит это не Я.
           - Я люблю тебя!
           - Это же Я!
           - Ты любиш меня?
           - Это же Я!
          - Я не знаю тебя …
          - Это не меня!
          - Ты ощущаешь меня!
          - Откуда ты знаєш?
          - Это же Ты!
          - А если меня не станет?
          - Ты будеш всегда.
          - Но ведь я болен?
          - Ты не можеш болеть, болит только твоя оболочка.
          - Но, ведь, я в ней?
          - Оболочек много, бесконечное число, а Ты во всех одновременно!
          - Но где они, как ты найдеш их?
          - Они в центре!
          - Их можно увидеть?
          - Их можно ощутить…
          - Ты ощущеешь!
          - Ты любиш меня?
          - Я ощупаю!
    З дерева злетіла невелика кольорова пташка, присіла на кущі бузку, стала слухати. Олесь, закінчив читати діалог – перевів погляд на пташину, задумливо мовчав. Гостя на гілочці теж мовчала. Так пройшло хвили дві, три. Люди кажуть, що діалог мовчання - це теж діалог. Пронісся вітерець. Кольоровий живий клубочок стрепенувся, пірнув у віти яблуні.
    - Ось і  тема для написання картини – а саме: - «Розмова з пташино». Я вірю, що усе, що нас окружає – розуміє одне одного, - сказав тихо Олесь, і, став прислухатись, до голосу сопілки, який приближався до них. Дивна музика нагадала подружжю гру старого пастуха, який каже, що грає для своїх думок.
    Скрипнули двері, мабуть від напруги протягу. Тамара присіла на сходах, глянула на чоловіка, тихо заплакала.
    - Ти чого? - запитав здивовано.
    - Від щастя, що ми з тобою разом.
    - А я сміюсь від щастя, що доля не обійшла мене сім’єю.
    - Мені іноді здається, одним рухом руки поминули роки нашого сімейного життя.
    - Знаю, але змовчую, що до мене прийшла осіння пора. І як кожна людина, досягнувши такого віку,  починаю згадувати цікаві випадки з  життя. Зараз розкажу за один. Було це в юності. Йшов  до бабусі. Раптом почув скрегіт коліс. Зупинився, пропустив волів, які тихо стогнали, тягнучи старий віз, який по своєму скрипів, теж жалівся комусь на свою долю. Нині я похожий  на тих волів, і той віз. Тягну свою гарбу, яку весь вік наповняю своєю працею. Гарба ще не повна, тому  спішу залишити в ній для когось у  майбутнє те, що заплановано, і відведено мені Богом.
    - В твоїй мові чується смуток.
    - Іноді сумую. Є за чим жаліти. Особливо, за навчанням у художніх учбових закладах. Хоч це вже не має значення. Мій товариш   Василь Онийчук розказував, що один його приятель закінчив Кембриджський університет, та так і не досягнув своєї мрії бути ученим. А я досяг свого, навіть не закінчивши курсів креслення і малюнку.
     - Кембріджському університету вісім століть.
     - Знаю. Я ось що згадав. Ми часто кладемо надію на своє серце, і правильно робимо. Екзюпері сказав, що одне лиш серце зряче.
     - Вчора сусіда повів зі мною розмову, торкаючись Всесвіту, у якому  діє закон: - «Що вверху, те і знизу».
     - Мабуть старію, бо частенько повертаюсь туди, де мої босоногі дні ходять попри бабусину хату, що виглядає мене. Три дні назад почув далекий грім, сказав сам собі: - «Буде гроза». Так і сталося. Про дощі розказував мені дідусь. Він мало говорив, але дуже влучно давав характеристику подіям, явищам, новинам. В один день перехрестився перед вечерею, глипнув на мене, повів розмову затишно і мудро: «Колись давно наші предки вірили в Бога Ра. Від його імені появились слова: радість, рано, райдуга, рай, роса, краса. А про ікону сказав, що в перекладі це значить – зображення, або змалювання». Нині, писав свої картини, де діє Божественна сила - чув дідусеві слова, і бачив його пальці рук, які торкались чола, коли він починав молитву.
    - А моя бабусенька молилась тихесенько, пильно вдивлялась в образ. Під її шепотіння чогось Великого і Божого, я дрімала, і було мені так лагідно і добре, що того становища забути не можу весь вік.
    - До моєї бабці частенько приходила поговорити сусідка Марта. Якось вечором, після розмови за різні новини села, пішки пішла у казку такими словами:  - «У хмільну осінню пору ночами ходить Лісовик, і збиває з останніх трав росу».
    - Навіщо? – хутесенько запитав я.
    - П’є її. В ній багато цінного для здоров’я.
    Примітив, що тітка знає сотні гарних оповідань і казок, став задавати питання про вітер, дощі, снігопади, зоряні вечори. А її хлібом не годуй – дай поспілкуватись. Примостившись зручніше на лавці, сусідка ходила у шлях розмов так, що навіть вечір за вікном притулився до шибок, слухав її. Якось, погладила мене по голові,  сказала, чомусь шепочучи:
     - Усі  явища природи дійсно зв’язані з мешканцями ДРУГИХ світів. Ти чув, як плаче зимова ніч, коли віє хуртовина? Ні? То прислухайся, і зрозумієш, що вони живі.
    Мене враз ніби прорвало: 
    - Хто? – заспішив запитати.
    - Зима, хуртовина, вітер, який обов’язково гуляє з ними, - усміхнулась, додала  весело: - Вони не тільки сміються, а і гірко плачуть.
    - Чого плачуть? - не вгамувався.
    - Бо мало часу  відведено їм на гуляння. Іноді завивають, - м’яко складаючи слова в речення, вела своє жінка.
     Бабуся дивилась на нас, кивала головою в знак згоди з сусідкою. Нині мені чомусь злегка сумно від думок за дитинство.
    - Не сумуй. Пам’ятаєш пісню, яку ми співали, коли познайомились: - Ще не скоро молодість з нами попрощається… - пригорнулась мовою до чоловіка,  Тамара.
     - Пам’ятаю. А ще мені до пам’яті вернувся один життєвий випадок. Мав я тоді років чотирнадцять. Йшов додому і міркував, що саме мама зварила на обід. Раптом назустріч  з чужого дворика вийшла жінка. Глянув на неї і…  зупинився. Була вона  фантастично-красивою! Мигдалевидні чорні очі розказували про щось таємниче і казкове. Волосся на голові, завиті в кучері, грайливо падали на чоло, від чого вона здалась мені Богинею. Пізніше, в одній своїй роботі  залишив погляд її очей.
    - В книзі відгуків прочитала різнобарвні  висновки,  відносно твого мистецтва. Один чоловік написав, що ти твориш реальне, переплітаючи його з  невідомими людині світами.
    - Правда. Коли починаю працювати,  відчуваю - моя рука пульсує накладаючи на полотно чи папір малюнок, або фарби. Я ж не поет, але поетика завжди присутня у роботах. Можливо тому мої виставки спішить подивитись поетичний світ людей. Відомий талановитий український поет Василь Симоненко сказав  своїм віршем так:
                …Поету, кажуть, треба знати мову
                Та ще уміти вправно рифмувати.
                Натхнення і талант - і все готово,
                Слова самі піснями забринять.
Мені теж потрібно знайти композицію у якій натхнення і талант відкриє комусь пісенно-живописний світ, і радує душу і серце.
     - В основному всі твої роботи пов’язані з Україною.
     - Це ж моя Батьківщина. Де б я не жив, вона для мене сама найдорожча земля.
     - А Молдова?
     - Я полюбив її всім серцем. Можливо тому і живемо ми з тобою то у Молдавії, то у Україні.
   - Торкаючись твого творчого надбання,  радію, коли узнаю, що твої  картини придбали у свої власні музеї шанувальники мистецтва з Молдови, України, Росії, Білорусії, Прибалтики, Канади, Америки і деяких держав Європи. Мистецтво не має відношення до політики і національності.
    - Коли мене не стане, я ТАМ, в іншому, виміряному Богом  для мене світі, буду радіти, що не даремно прожив на землі, залишив свій слід у малюнках, які приносять людям добро.
    - Не говори так. Всі ми там будемо. Нині дивлюсь, як ти працюєш, починаю читати вірші, або й співати. Ось послухай:
                Небо скуйовджене і розколисане
                Дрантя спустило на темні бори.
                Сонного місяця сива лисина
                Полум’ям сизим горить.
     У ньому гарне і дотепне порівняння природи. Тобі відомо, як я люблю  вірші  поета Василя Васкана.
                Зустрілися дві долі випадково,
                Два щирих серця, спраглих до весни,
                І на вустах прошепотіло слово,
                Яке для себе зберегли вони.
    - Дякую, - тихо сказав Олесь. - Ніби про нас написано. А його вірш-пісня «Яблука дитинства»,  у мене визивають сльози.
     - Як мало людині треба, щоб кілька поетичних слів зворушили душу,  - погладила руку чоловіка Тамара.
     Олесь підійшов до вікна, оглянувся на жінку, запитав:
     - Прогуляємось  до лугів, чи? ..
     - Стану готовити обід, - смішно підморгнула.
     - Тоді беру мольберт і …поспішу підглядати природні явища.
     …Порожня дорога, що вела через поле, настроювала Олеся на роздуми. Солодкий аромат квітучих нив нагадав бабусине село. Скільки тут ходить, завжди щось незмірно знайоме тішить його уяву про дитинство. Легкий  прозорий вітрець закрутився біля ніг. Ледь чутно свиснув, полетів до топольок, що зросли густим рядочком. А ось і межа. Трави в пояс. Кольорові квіткові вінки сміються, горнуться до рук, про щось весело розповідають. Впав у них, і довго лежав тулячи до грудей земні барви. Так пройшло хвилин десять. Усміхнувся. Підняв голову,  крикнув: - «Земле моя! Ти мене чуєш?»
   Чи то відлуння, чи відповідь на його питання  понеслось далеко, високо, широко:
    - Чую-ю-ю.
    Зрадів. Голосно засміявся.
…Часи дня поступово-лагідно відстукували години. Олесь навіть злегка здивувався, написав всього два етюди, а пора збиратись додому. Закинув сумку на плечі, поклонився на усі чотири сторони - взяв напрямок до Сокиряк.
    …Щось ніжне і добре сказала хвірточка.
    - Вечір добрий! - мовив спокійно. - Сьогодні побував у травневім раю. Від баченого і почутого жити хочеться, - заговорив, цілуючи дружину.
    - Обід нагнівався на нас. Вечеря злиться, що вже другий раз гріється, - жартує Тамара. – Показуй, що ти намалював, а інакше не дам їсти.
    - По-перше, хочу передати тобі вітання від польових доріг. І поцілунок від легесенького вітру, настояного на квітучих травах.
    Тамара слухала чоловіка, не перебивала, тішилась його настроєм і щастям  буття. 
    Олесь прижмурив очі, потер долоні,  спішно сказав:
    - Мити руки і …за вечерю.
     І під спів вечірньої пташини за вікном, подружжя ще довгенько вело розмови, про все на світі, яке діяло і жило з ними і в них.



                Розділ четвертий

                Де воно поле моє?
                Де моїй стежці спинитись?
                Г.Чубач

     Місто Бельци прокинулось від усмішки досвітку. Небо закутало світанкову Аврору в срібну пелену, постелило золотисту доріжку до її мешкання. В вікні квартири сім’ї Семерні з’явився відблиск сходу. Олесь відкрив очі, зупинив зір на шибках, промовив тихесенько:
    - Доброго ранку, новий день. Що нині принесеш нам?
    - Почитаєш зі мною твори любимого тобою Сковороди, - теж пошепки відповіла Тамара.
    - Ти вже прокинулась?
    - Ага. В тебе нині зустріч з Євгеном Осередчуком. Він же обіцяв приїхати.  З Кишенева до Бельц дві години їзди. До обіду завершай нову роботу, щоб чоловік побачив, як ти працюєш.
    - Вчора, йшов від Миколи, попав під листопад. Вітрець, якого не можливо ні зловити, ні зупинити, ні прив’язати, крутив дерева так, що вони стогнали. Листя сипалось і сипалось. Мені здалось, що то не листя, а кольорові конверти, в яких написана історія кожного листочка. Я підняв один із них, залишив у альбомі.
    - І з ким мене доля звела?! - сміється Тамара. -  Художник і …романтик.
    - Художників без романтики не буває.  На моїм вернісажі «Сонячний живопис» виступив  учений з Академії наук України. Якби ти почула, як він говорив! В його мові була присутня лірика, поезія, ніжність. І все це він побачив у моїх картинах. З 1980-го року, коли  почав виставляти свої роботи, люди за них платили самим дорогим у світі - щирими словами і побажаннями.
     - Душевні подяки це, є насамперед, радість для людини. У них закладено добро і повага.
     - Нещодавно до мене ввійшла думка відносно моїх полотен, які знаходяться в приватних музеях у 26-ти країнах світу. Знаєш, що я подумав при цьому? Ні? Я подумав, як вони там живуть.
    - Добре живуть, - годиться Тамара.
    - Ти так думаєш? Мені зараз згадалась одна виставки, на якій  Малкович сказав,  що я являюсь здоров’ям  нації. І тут же додав,  ніби то я є справжня сутність споконвічної української душі, потужний і добрий творець,  який впорядковує єдину Україну. Ледь не заплакав від його слів. Іноді хочеться залишити усі проблеми  на потім, взяти в руки свій талант, котрий ти називаєш  чарівним пензлем і …забувши все на світі писати нові осяяні сонцем картини, де живе людина і її дії.
     Тамара глибоко зітхнула, підійшла до Олеся, пригорнулась, поцілувала, сказала ласкаво:
    - Я приготую смачну молдавську мамалигу з сиром і сметаною. Зап’ємо кавою, яку ти любиш. Іде?
    - Іде. А я тим часом присяду біля кухонного столика і поділюсь з тобою, що не дає мені спокою. Перед тим, як переїхати з Сокирян у Бельци, став задумуватись,  як  би мені забрати роботи з Києва, і перевезти у Молдавію. Нинішні митниці не пропустять їх. Не люблю політики, та без неї нам не обійтись. Прийдеться писати заяви у дві держави, просити допомоги звершити моє задумане. 
    - Не розумію, чого це ти бідкаєшся за них?  Попереду ще багато років життя. Помаленьку будемо пробивати цю справу.
    - Не відаю, що зі мною. Відчуваю, як зникають у мене сили.
    - Потрібно звернутись до лікаря.
    - І я так думаю, - відповів Олесь,  і …  вийшов з кухні.
     Тамара тут же глибоко замислилась,  що могло статись з чоловіком, який заговорив, що його покидають сили.
     … Сумувала стара осіння пора такими високими голосами, нагадувала людям, про скоре закінчується її правління, бо старий листопад уже веде з собою сиві дощові хмари.
    Олесь вийшов на вулицю, попав під веселі віртуозні танці грайливого вітру який  ніс у собі, як йому здалось,  мелодію музики Шопена. Усміхнувся.  Та тут враз щось зупинило хвилю його роздумів. Тихо погасла втіха. Густо стала мережитись темна журба. Глибоке незміренно-сумне відчуття чогось жахливого лягло у серце, запекло у грудях, заплакало тужно, жалібно. Згадав - обіцяв Тамарі поговорити з лікарем. Іноді відчуває раптові болі у області живота. Поміркував, що можливо це старість, бо, як не кажи перескочило за сім десятків. Давненько відколосилось  його літо, відцвіли осінні чорнобривці, а в долинах часто і густо присідає пухкий зимний туманець. Скоро засумує снігова хуртовина, запорошить життєві стежки і дороги.
    З цього дня Олесь частенько став задумуватись. Тамара перепитувала, що з ним, чого в його картинах відкрито чується запитання: «А що далі?»
     …Зиму сімейство Семерні  вирішило провести у Сокирянах. Перед переїздом, Олесь побував у Києві.  Мав зустрічі з художниками, поетами, журналістами. Привіз з столиці багато кольорових новин. Тішився своєю виставкою, і під веселий настрій, співав Тамарі пісні, які колись співала його бабка, мати і тітка Марія. Якось проснувся, став розказувати, що снилось дитинство, а далі він був уже не він, а дід Касьян, якого намалював в 1980 році. Далі сновидіння  повело його до зустрічі з батьком, що йшов довгою мідною дорогою, яка вела в небо. Дивувався, перепитував Тамару за свої сни.
    - Спиш і …сниться всяка всячина. Не вір у них. Не вір і ти.
    Залишившись на самоті, Тамара засумувала відносно снів Олеся. Печальні вони.   
   

                Розділ п’ятий
      
                Чути, як плаче трава:
                Боязко, гірко.
                Чути, як тихнуть слова
                Посеред вітру.
                Видно, як хвилька мала
                В озері тане.
                День, в якому ще був
                Вкрився туманом.
                Г. Чубач



    Олесь, присідає у садочку біля столика, перегортає альбом, зве Тамару:
    - Ти вільна, Томочко? Хочу дещо показати.
    - Хвилинку! - відізвалась дружина.
    - Глянь на цю світлину. Мені тут мабуть сорок п’ять. А ось тут усі сім-десять п’ять. Жаль, що не маю карточки коли, був підлітком.
    - Ти збирався пуститися в мандри.
    -  Планер мене чекає. Обіцяв йому прийти в гості.
    - А діалоги з Природою водиш?
    - Вожу.
    -  І я частенько веду розмови сама з собою. Вчора розказувала мискам свої новини. Раптом почула відголосок свого голосу, здивувалась, аж сміх взяв.
    - Я уже не дивуюсь. Іду полем, чи лугом, а чи лісом  - спілкуюсь зі всім.  Чую різні відповіді. Вони приходять у мою свідомість живими голосами. Дав би Бог сили, написав би картину, як Матінка-Земля веде діалог з людьми.
   Тамара нишком зітхнула, поклала на стіл баночку з перетертими овочами, сказала коротко:
    - Не забудь свій обід. Я зробила, як ти любиш.
    - Дякую, - посміхнувся лагідно.
    Через півгодини Олесь рушив у дорогу, що вела до лугу. Теплий день йшов з ним поруч, тішив його піснями пташок, тут же записував їх на небачену ніким Всесвітню касету, щоб не зникли, зостались жити в Вічному Космосі.
     Зупинився у краю польової доріжки, відчув біль у животі, який не дає йому спокою  останні часи. Низький вітерець приніс запахи конюшини, що кольоровим покривалом розгорнулось ген-ген аж до видноколу. Пройшов кілька кроків, нагнувся погладив кольорові  квіточки, запитав:
    - Признайся, чекала на мене?
    - Чекала!!! – відгукнулась ласкаво нивка.
    - Знаю, твої квіти ждуть поцілунків бджіл, джмелів, метеликів і різних комах, які закохані у тебе.
    - Ха! Ха! Ха! - покотилось легко в даль.
    - Я вернусь сюди під вечір. Поговоримо на прощання. Знаю, до наступного року не доживу. Виглядають у ВІЧНОСТІ  мене уже мої батьки, брат, бабусі з дідусями, родичі і багатенько товаришів і друзів, які покинули цей світ раніше мене.
    Тихе жалісне зітхання полинуло у простір, лягло болем над землею.
    - Ось такі мої справи сьогодні, - розправивши плечі, сказав Олесь і, підбираючи слова,  договорив: - Беріг долі людського моря уже бачиться десь там, в кінці мого земного буття. Нинішній день допоможе створити малюнок, який  давно збираюсь залишити на пам’ять дружині. А зараз піду до свого мальовничого лужку. Є у мене до нього питання, - злегка поклонився полю, сказав і, попрямував ліворуч, у низину.  І тут раптом  згадав, як дідусь збирався у один ранок кудись іти, промовив смішно примруживши очі:
    - Чекайте мене надвечір. Зараз зберу в лозовий кошик думки і надії - піду до ставу рибачити.
    Дід любив рибалку, розказував превеликі байки за риб, яких він ловив. Бабуня тут же добавляла: - «Жаль що не піймав Акулу, що водиться в Казковім ставу».
    Широкий шовковий луг зустрів Олеся зраділим поглядом.
    - День добрий, пані долиночка! Як мається тобі нині?
     «Ни-н-і-і-і»! - відгукнулось за лісом.
    - Почекайте хвилиночку поки приладнаюсь. Спочатку приляжу у  гнучкі квітуче-солодкі  трави. Звідси гарно видно верболіз, осоки, що весь час повторяють: «Не чіпай, я гостра!». За ними густим гуртом витягнулись молоді очерети з пуховими віничками вверху, - почав лагідну розмову Олесь словами, які були схожі з піснею.   
    Лежав недовго. Спритно сів, став приглядатись і прислухатись до гамору, що утворили качки. З сусіднього берега злетіли дві гусочки. За ними дружньо потягнулись невідомі йому птиці, залишивши за собою тоненькі недовгі наспіви. Стало приємно і світло. Зірвав високу тоненьку травичку, погладив, усміхнувся. Тихо витяг художнє приладдя, став вибирати ракурс для етюду.
    - Цікаво, як прийме малюнок Тамара? – заговорив вголос, оглянувся у сторону лісу, зітхнув: - Нині туди не дійду. Втомився я.
    Працював не довго. Те, що узрів, м’яло пейзажем на листку у альбомі, виграючи кольоровими барвами. Охнув радісно, погладив сам себе по голові, розкрив руки, пірнув в м’яку траву, відчув, як усе тіло сприймає земне при тяжіння легкості і спокою.  Лежав так  більше години, спостерігаючи небо, яке здавалось йому, то дуже близьким, то далеким, а то нездоланно-глибоким і незнаним. Повернувся на бік, усміхнувся - скільки би не спостерігав за живописними природними картинами, вони ніколи не повторяються, і ніхто ніколи не може написати дійсну миттєву живу земну красоту.
    Сонце ще світило і розносило легке тепло, у якому так приємно відчувати себе людиною на землі. Олесь встав, озирнувся, подумав,  що непогано було би ще зустрітись у цьому світі з деякими людьми,  яких зустрічав у житті. Не тримає він зла на людські заздрощі, які іноді  відчував у розмовах. Забув прикрощі і нарікання керівників підприємств, коли там працював. Мрійно  підсумовував  свої літа, годився, що життя прожив непогано. 2010-ті і 2011-ті  роки принесли багато нового і цікавого. Виставляв свої праці у Кишиневі, Бельцах, Києві. Нещодавно став перераховувати скільки виставок зробив, збився, сказав Тамарі:
     - Мабуть до мене завітала уже зимонька, бо став забувати назви своїх полотен.
    Дружина сміялась, теж перераховувала, збивалась, розказувала щось смішне і привітне.
    …Дорога додому завжди коротша. Недалеко від власного будиночку зустрів жінку, яку Тамара називає мудрою фімеєю. Зупинилась, привітно заговорила:
    - Коли думаю за вас, дивуюсь вашій фантазії і дійсності ваших полотен. Вони мені нагадують усе,  що є на землі. І де це тільки берете натхнення так писати?
    - Находжу його у навколишньому світі.
    - Цікавий ви чоловік. Дай вам Бог здоров’я.
    - Дякую, - відповів приємно і, махнув жіночці рукою, пішов в сторону свого «маєтку».
    Через хвилинку був біля оселі. Глянув через  відкрите вікно, запитав: 
    - Хто, хто у цій хатині живе, нехай вийде до мене!
    Назустріч вийшла дружина, смішно зморщила ніс, сказала загадково:
    - А у нас нині вечеря царська.
    - А у мене казка від лужку. А ось мій етюд.  Як він тобі?
    - Дійсно, тут щось  є
 від Всесвіту.
    - Що саме?
    - Настрій, і … краєчок майбуття.
    - Ти бачиш у нім майбуття?
    - За тридцять з лишнім років життя з тобою узнала багато. Можу бути експертом у твоїх творчих досягненнях.
    - Признаюсь, коли писав цей етюд думав, що буде попереду.
    Тамара принесла рамочку, вставила туди етюд, поставила на кругленькому столику біля вікна, заговорила з легким неспокоєм:
    - По тобі видно, що пристав. Голодний і задумливий. Нині станемо справляти свято літа.
    - Яке свято?
    - Літа. Це я придумала для нас з тобою таке свято.
    - Тоді давай смакувати царські страви, про які ти говорила.
    …Вечірнє сонце  схилилось у поклоні до Землі, зробило кілька кроків, і, щезло в Незнанім світі, який бачився Олесеві зажуреним.
     …Світле літо ходить біля Сокиряк пішки, носить людям оберемки теплоти у довгі дні.  Олесь виходить пройтись зовсім рано, або аж  підвечір. Кожного разу вертаючись додому, несе жінці подарунки у вигляді квіток, жмені гарної колосистої трави, гілку квітучого куща, а іноді цвітні камінчики. В один свій прихід поклав на табурет  пеньок, який вечором засвітився світлими вогниками.
     Липневі дні прибавили градуси теплоти, від якої Олесь ховався в кімнаті, закриваючи вікна простирадлами. Працювати не було змоги, здоров’я не дозволяло довго перебувати в напрузі. Тамара зітхала, казала, що прогнози на осінь ясні і добрі - погода буде благосною і ласкавою.
    Недільний день підкинув сім’ї Семерні радість. Небо стемніло, закричало громами, спустило на землю мокрі нитки-пасма, які напували все, що хотіло давно пити. Потекли річечки, розказуючи чи то казки, чи правду, яку вони пізнали і понесли у світи  пісенними розмовами.
    - Є у мене надія написати полотно, яким розкажу за жарке літо і …  мій сум, - ладнаючи мольберт, розказує Олесь.
    - Чому сум? - запитала дружина.
    - Бо не маю змоги працювати щоденно. Жду осінь, як закохані побачення.
       …Два дні після дощу,  Олесь працював завзято і спокійно. Та далі,  дні потекли небаченою жаркою течією.  Олесю стало погано. Тамара забрала від нього фарби і пензлі, сказала спішно:
    - Допишеш своє полотно пізніше. Мені конче потрібно  іти у місто. Зайду у аптеку, і на базар. Ти недовго сиди на лавці, або приляж, або залишись у тіні під яблунею.
    - Наказуєш, ніби мені три роки, - сміється Олесь, присовує до себе миску з супом.
    Рипнула, якось жалібно і невтішно, хвіртка. Тиша ковтнула Тамарині кроки. Десь недалеко заголосила курка.  Далі усе стихло, заспокоїлось.
   Олесь вийшов на вулицю, та через десять хвилин вернувся назад, присів на диван, зітхнув прошепотів:
    - Приляжу. Якийсь нині день важкий і незрозумілий. 
    Повернувся на бік, став дивитись через  шибку у простір. Звернув увагу, що йому буде краще видно, коли підтягне подушку і присяде; тоді  перед ним розкинеться  не тільки кусок неба, але й галява садочку, вузенька стежечка, що вбігає в грядку, яку Тамара називає «Смачною», бо на ній ростуть огірки, помідори, різна зелена травка, яка придає їжі приємний смак. Колихнувся вершечок яблуні, мабуть вітерець пронісся. До слуху донеслись співи пташок. Він їх не бачить, але чує веселі мелодії. 
    Під грудьми тісно стиснуло. Різка біль пронеслась через усе тіло, досягла голови, ніг, рук. Стало важко дихати. Хотів  поправити подушку, та не зміг. Враз звідкись долетіли тихі срібноголосі дзвони. За ними голосом мами хтось заспівав Шевченківський  «Заповіт», а потім побачив себе молодим, здоровим, радісним. Ось він хутко іде попри межу. на якій квітують польові квіти. Рве в оберемок, складає думку, що їх потрібно віднести Варварі, молодій жінці, яку зустрів випадково, і яка сказала, що чекала його довгі роки. Тільки не дійшов до неї, - квіти забрала  дівчина з міста Миколаєва, міцно його поцілувала, усміхнулась, пішла з іншим чоловіком в сторону, а букет залишила на дорозі. Ось він уже спішить у другий  бік. Попереду ліс: густий, темний, зимовий. Про такі ліси розказувала йому бабуня, коли на вулиці віяли сніги. До пам’яті прилинули її слова -  вона мовила з відгуком чогось особливого таємничого: - «В оселю,  до одинокої старої бабки приходила Мавка, допомагала їй  прибиратись у кімнатах, варила їсти, а коли вставав ранок, Мавочка щезала».
     Олесь ніби прокинувся. Глянув у вікно. Зустрівся поглядом з блакитним простором, зрозумів, що він мабуть знепритомнів і все, що пробігло стрічкою перед його очима, є відголоском  минулого, яке вросло у пам’ять.
    Зібрав силу, встав, та  раптом знову страшна чорна біль заполонила його. Думка миттю влетіла у змучену свідомість.  Випрямився. Тихо заговорив, ледь-ледь шепочучи щось для себе: - «Мабуть прийшла моя годинка покидати Землю. Машина часу встелила мою дорогу у старість, зробила мене немічним, хворим. Біжать у світи уже не мої потяги. Нині не можу ходити своїми стежками,  занесло їх дощами і снігами. Джерела віковічних істин вичерпала пам’ять. Мені відведено тільки молитись віщими молитвами, яких я не знаю, але хочу поспілкуватись з Богом, і попросити його дати пораду. Люди кажуть, що всі дороги ведуть до Храму. А куди вела мене моя дорога? Вона вела мене до Храму Мистецтва. Я любив її, як своє життя».
    Тік-так! Тік-так! - годинник розказує про секунди, які відходять в якесь дивне і незнане . Згадалась пісня, у якій є слова, що час ніяк не зупинити, а секунди являються свідками людської долі. Василь Шутько, один із його «братів» по творчості, любив повторяти, ніби то час скрипить не змащеними колесами. Усміхнувся про себе, згадав - колись давно бачив дві старі жінки, що сиділи на призьбі гріючи словами прожиті роки. Тепер і він став схожим на тих бабусь, і  солодкий прикус дитинства і юності відчуває на губах.
     Колихнулась пам’ять, вернулась у прожите. Уже тоді,  коли йому було тридцять років, шукав відповідь, що то є життя. Лев Толстой писав так: - «Минулого уже немає, майбутнє ще не настало». А що є? Є тільки крапка, де сходиться майбутнє з минулим.  Здається, що вона нічого не значить, а між іншим тільки у цій крапці усе наше життя». Або ще говорять так, що часу немає, є тільки мить. А в ній, в цій митті прожитий людський вік.
     Підняв голову, зловив мелодію музики Моцарта. Звідки вона? Хто може тут грати? Хотів відкрити вікно, та згадав, що на вулиці жарко, вирішив слухати її так. Ні не виходить. Мелодія кудись щезає. Пересилив себе, випрямився, став оглядати яблуню. Чомусь подумав, що саме від неї йдуть мелодійні наспіви. Помислив, це ж вітерець витягує музику. Він нині з самого ранку не сидить на місці, знайшов віти, використав їх взамін струн скрипочки, а йому причулась мелодії з творів  Моцарта, якого він любив більше всіх композиторів у світі.
    І знову думка полетіла до Києва, де живуть великі майстри пензлю. Прийшлось йому не раз бувати на виставках художників, які працюють у різному направленнях живописного мистецтва. До серця пригорнулась пам’ять праць Тані Шевченко. Вона пише пастеллю,  і,  свої роботи доводить до  високого завершення, яке нічим не доповнити і перевершити. Бенуар, Лотрек, Бардін, Редон, Дега, Классат – теж творили  неповторні полотна пастелями. Їх  картини визивали і визивають захоплення у мільйонів людей.
    До слуху долетіли спішні кроки хлопчиська, який  наспівував щось модне, пробіг бідля воріт. Олесь підняв очі на стіну, де висіла ікона і дві його роботи. У бабусі теж була дуже давня ікона - вся у позолоті, з світлим личком Матір-Марії і маленького Іісуса. Коли бабця молилась, Божа Мати дивилась на неї усміхнено і добре. Чомусь тут же подумав за три жінки, які  пройшли через його життя. Це була мама, бабуся і Тамара. З ними у нього пов’язане усе, що він знав за жіночий рід. Люди кажуть, що у кожного чоловіка є своє поле, яким він іде з одного краю, до другого. Він теж ходить своїм полечком,  але на ньому він виростив не зерно, а художні  картини.
    - Треба сісти, - сказав сам собі. – Можливо, пройдусь по кімнаті,  стане  легше, бо пече несамовито у горлі.
    Коротка дорога до кухні показалась йому довгою, тернистою, вузькою. Присів на стільчик, випив води, глянув  на каструлю з їжею, махнув рукою.
   - Піду на вулицю, подивлюсь чи не йде Тамарочка, - поважно промовив, та оглянувся на годинник, додав - Ні, мало часу пройшло, коли  вийшла з хати. Це мені тільки здалось, що половину днини її немає. Думки сіються, зростають, дають врожай, який  збираю словами і мріями.
    Олесь тихо вийшов у подвір’я, пошукав очима лавку, усміхнувся  жалібно. Духмяний вітерець закрутився в’юнком, поліз під сорочку, обдав тіло теплотою.
     - Мабуть треба присісти, - наказав собі. - Ніби й покращало. Може випити ліки? Ні. Я ж їх нині пив.
     Лавочка біля оселі зроблена так, щоб можна було спиратись до стінки  плечима. Вони тут частенько з Тамарою сидять, і складають плани для життя. Вечорами, коли небо вбирається золотими зірочками,  звідси він дивиться на нього, перепитує у який раз: - «Що там в вишині?». Зірки слухають, дзвенять мрійно, неповторимо. Їх дзвонові мелодії нагадують музику Орфея, від якої, як пишуть учені, ставали здоровими хворі люди. А ще кажуть, що  від його гри, з радощів плакали камінці. От би наяву почути той дивний голос, про якого складають епоси, поеми, повісті.
    Пам’ять понеслась до творів Сковороди. Подумав, якщо покращає, завтра же почитає щось про нього. Як не кажи, у кожної людини є свій любимий письменник, чи поет, а можливо художник. Пересів на краєчок лавочки,  бо не звик  просто сидіти на одному місці. Зітхнув, придивляючись у білі квіти ромашки, що кущиком виросли на грядці. Якби не хвороба, мав би нині свої вернісажі у містах Молдови і України.  Є полотна, які він ніде не показував. Плодовиті 2000-ні роки несли йому насолоду праці. Нещодавно, виставляв полотна у Кишиневі. Почув, як один чоловік, розглядаючи його особливі по сюжетах картини,  сказав словами Достоєвського, що фантастичне складає сутність дійсності. «Вірно сказано», - подумав,  і …  злегка задумався. І тут же чомусь почав мріяти віршами Лук’янчика.
                …Якою міркою відміряєш,
                Таку відміряють тобі…
     Далі віршові рядки доповнились так:
                …Не згадуємо вчора,
                Не згадуємо завтра,
                Обламаємо крила,
                Обпечемо ступні,
                Забуваємо легко –
                Книги Доль, що згортаємо
                При життєвій нагоді
                При ночі, при дні.
    - В перекличці з Гандзієм виступає поет Негрюк. Я його теж запам’ятав, - каже сам собі Олесь. - Як не любити такі рядочки?
                Який сильний човен -
                Людина,
                Щоб переплисти озеро життя -
                Дві пари весел:
                Руки і ноги
                А весляр один.
     Сонячні промінці дістали його ноги, присіли золотавими плямами на них. Притиснувся до стіни, задумався. Враз відчув легенький поштовх у серці, який нагадав йому стук годинника. Очі стали закриватись, і він ніби упав у бажану гармонію чогось дійсного, величного, незрівняно-світлого. Ось він уже не сидить біля свого Сокирянського будиночку, а іде прямою дорогою, спішить туди, де повинен  зустріти любиму Тамару. Тільки що це? Дорога, по якій він  іде, повторює дорогу села, де жила бабуся. На душі приємно. Знає, бабусенька обов’язково вийде йому назустріч. Угадав. З-за хати показалась бабця за руку з дідусем. Тільки видіння враз змінилось - він уже прямує в другий бік. Перехрестя шляху і… бідна, похилена землянка видніється трохи дальше. Тут він ніби уже й летить до матусі, що стоїть біля порогу убогого житла. На ній світла блузочка, а погляд  добрих карих очей наповнились сльозами.
    - Синочку, куди ти знову тікаєш?! - гукає вона, а він мчить наввипередки з вітром по степу, назустріч високому, світлоокому чоловікові з натюрмортом.
     - Це тобі, - каже чоловік, і подає етюд, який Олесь написав, коли був з цим чоловіком на планері.
     Не встиг відповісти, почув людський гомін. Хтось поруч розказує, що попереду столиця Радянської держави,  Москва.
    Очі ловлять зміни пейзажів чужих сіл і міст. Він не може їх згадати. Раптом опинився у місті Миколаєві. Тут уже все йому знайоме. Оглядаючись, присідає на пень, що залишився  від якогось дерева, починає малювати. На жаль не знає перспективних ліній, не знає як будувати вірно композицію, як створити художній задум, щоб добитись того, що в картині жила дійсність. На рамі натягнуте полотно, яке  вибрав для картини, а рука уже сама кладе на нього мазки, диктовані серцем. Закінчену роботу закриває паперами, спішить до від’їзду.
    Столиця України - славний вічний  Київ привітав його піснею Дмитра Гнатюка. Неспішно прямує по берегу  Дніпра-Славутича, любується історичними пам’ятниками, а у голові зріє план створити полотно, у якому потрібно відобразити українську душу.
    На серці світло і добре.
  Хтось ззаду нього тихо питається:
    - Не впізнав мене? 
    - Ой, це ви, пан Маліні? То ви не один, цілий гурт знайомих облич! Як життя  у добродія Волги? Леонід, чому ви так пильно на мене дивитесь? Ваша кінострічка сниться мені лагідними ночами. А ось і усі мої приятелі, товариші і друзі: Павличко, Загребельний, Гончарова, Горбовець, Малкович і інші, які тихо спускаються з Андріївського спуску. Куди це ви прямуєте?
    - На зустріч з тобою, - відповідає художник Іван Марчук. - Ти не взяв з собою, випадково, свої останні полотна - «Хортиця» і «Реквієм»?
    - Взяв. Вони в моїй власній галереї виставлені, - відповів радісно, і уже, не ховаючи щастя у очах,  рушив через якийсь місток до будинків,  що виднілись гарними новими стінами.
    Ноги не йшли, а ніби танцювали. Дійшов до високих дверей, відкрив,  сказав весело:
    - Все життя мріяв  про свою майстерню, а при ній галерею. Ось і здійснилась мрія.
     Втягнув у груди повітря, відчув знайомий запах  фарби і клею. Два мольберти з натягнутим полотном були готові сприймати щось нове, яке він задумав. Непогано було би, якби мав зайвий час, щоб написати картини і посвятити їх ЖІНЦІ, в обличчі якої би відчувалась доброта, щирість, красота і материнство.
    Раптом з-за виступу стіни вийшла Раїса Іванівна з Анатолієм Походенко, усміхнено розказують, що колись були на його  виставці «Сонячний живопис». Нині вони прийшли у гості,  мріють подивитись роботи, у його же галереї.
    - А картини написані мною в 2007-го року ви бачили? - запитав і, відкрив подвійні двері, запросив друзів заходити і дивитись художні полотна розташовані на стінах.
    - Ой, та у вас тут немаленька, а таки й велика галерея! - каже Раїса, а від її голосу полетіло музикальне відлуння.
    - Тут зібрано більше шестисот моїх праць. Я стану деякі із них  називати, а ви ідіть за мною і придивляйтесь, потім розкажете, що вас у них більше всього вразило, - запрошує Олесь.
     Ясноокий кольоровий день через великі вікна освітлював кожне художнє  полотно окремо. Ось золотий блиск осів на лиці «Козака Мамая», перескочив на голову «Марусі Богуславки», попрямував до «Розп’яття». А він, не зупиняючи ходу, іде вздовж галереї, а із стін  дивляться герої його творіння: «Кобзареві діти», «Мрійник», «Гіркі яблука», «Мати і дитина», «Ластівки прилетіли», і багато,  багато інших. Йому приємно і щасливо, бо кожне полотно - то кусочок його життя, його серця, його душі. Підійшов до картини «Автопортрет блукальця», усміхнувся, згадав свої молоді роки, як гонила його доля від одного міста до іншого. Та мабуть так і потрібно було життю, щоб вивчати світ у різних кутках землі. Коли його запитують, чи жаліє,  що не вчився в інституті мистецтв,  відповідає з усмішкою:
    - Не вийшов би з мене такий художник, як є нині.
    Глянув правіше і…  зупинився. Перед ним, у  всій красі встали поряд  роботи: - «Різдво», «День народження», «Ласкаво просимо». Трохи поодаль етюди, малюнки олівцем, пастеллю, пером.
    Враз подумав: звідки тут стільки сонця? Підняв голову, о Боже! - та це ж воно проникає крізь дах і стелю. Не бачив такого будинку, щоб сонячні промінці сяяли з такою радістю і потребою! З незнаної висоти, яка освітилась яскравими потоками, злетів дивний птах, торкнувся його твору - «Хортиця», від чого на полотні люди стали рухатись, махати руками, гукати, лиш голосу він не почув.
    Не злякався, а просто озирнувся назад, побачив десь дуже далеко за собою  друзів, а серед них усіх своїх родичів, і Тамару, які неспішно йшли, розглядаючи його роботи. Галерея мовчала, ніби чекала чиєїсь розмови.
     Ще кілька кроків, ще трохи пройти і …він дійде до кінцевої стіни - там висить його останнє полотно «Реквієм». Що  ним  хотів розказати, узнає кожен, коли придивиться до нього. У ньому він розкрив все своє життя, долю, радість і біль, початок і кінець земного буття.
    Олесь стишив хід, помітив,  що галерея почала вузитись, але не темніти, а навпаки  - вона ще більше наповнилась світлом. До пам’яті прийшли слова дружини, яка одного разу сказала, що Бог вклав у його руки сонцем народжений чарівний пензель, який став йому вірним другом на все життя.
    І тут здалеку до нього долинули звуки високої, чи то трембіти, чи труби, мелодії якої зовсім не схожі на ті, які він уже чув. У них жив сум і радість, які зливались у одне музикальне творіння.
    Кинув погляд вперед, побачив, як його галерея продовжувалась і продовжувалась  з наполовину прозорими стінами, зітканими з повітря і  убраними тими живописно-художніми картинами, які він мріяв створити, але не встиг.
     Далеко попереду  блиснула зірка, що рухаючись освітила спіральну неземну дорогу. Хтось поруч сказав йому: «Йди за нею».
    Олесь ступив крок, далі другий, третій …
   
               

               


               



                НА КРИЛАХ ТВОРЧОСТІ

                Розділ перший
   
                Свіжий літній ранок.
                І стежки у росах.
                Сплять, неначе діти,
                Скупані сади,
                Скільки раз малим
                Сюди приходив босий,
                І маленькі залишав сліди.
                В. Васкан
 

    - Юра! Сину! – гукає жінка, спершись рукою на пліт, який півкругом огорнув подвір’я чепурного міського будинку.
    - Іду-у-у! – несеться з видолинку дитячий голос.
    Мати сідає на лавку, дивиться на грядку, на якій почали сходити нарциси і тюльпани. Серце переповнене надією на майбутнє, на щастя для її дітей, чоловіка, неї самої. Душа радіє від баченого навколо, бо ще не так давно вони з чоловіком і дітьми квартирували у сусідньому будинку, а нині у них є свій власний, та ще й невеликий город, садок і квітник.
    Через хвилинку в подвір’я вбігає хлопчик,  побачив маму, з насолодою протягує  букетик фіалок.
    - Це тобі! Їх в видолинку дуже багато! Появилися там від музики весни, яка грає на блакитній скрипочці. Ось тому вони такі, - в одну мить виказує син.
    - Юра, хто тобі  сказав,  що весна грає на блакитній скрипці? – тулить до себе сина, жінка. – Мабуть бабуся? 
    - Вона, - сміється хлопчик. - Я ще знаю, як з’явилися вербові «котики», і перша трава  у долині. 
    - Цікаво. Ти можеш про це розповісти?
    - Можу. Коли весна прийшла у Козятин, у першу чергу полетіла над долинами, - почав веселу мову хлопчик. -  Та тут враз звідкільсь  взявся вітер, почав гнути дерева, яким було зимно і боляче. Вони плакали і стогнали. Почула весна, попросила його, щоб перестав бешкетувати. Дерева і кущі заспокоїлись, потягнулись до сонячних променів, і,  дякуючи їй,  попросили: «Будь з нами кожен день! З тобою нам так добре!». Озирнулась красуня, махнула руками-крилами, полетіла до великого ставу, що тремтів від криги. Весна тупнула ніжкою, плеснула у долоні - крига почала тріщати, зітхати, братись шумовинням. Через мить весна сіла на вершечок верби, провела по ній променем, від чого на  гілочках появились м’якенькі пухові котики. А, через кілька годин –  порядкувала біля куща ліщини. Дихнула на горбок, тут же  з’явилась тоненька зелена китичка першої травички. 
    Хлопчик змовк, сказав ніяковіючи:
    - Це мені бабуся розказала.
    - Вона і мене учила  розуміти світ наш великий.
    - В суботу підемо до бабусеньки у гості. Тато казав -  їй потрібно допомогти прибрати садок. Мені обіцяла подарувати зошит, у якому стану  записувати думки. А ще ми з нею підемо у ліс. Ти знаєш, як я люблю ліс!? Там живуть добрі і злі Духи. Мешканці лісного царства. Бабуня знає  багато оповідань з їх життя. 
    - На її казках я росла. А ще вона привила мені любов до вишивання.
    - В вільні години бабця теж вишиває, але не так, як ти. У неї очі погано бачать. Бабця дуже любить свій город. Розказує, що праця  у сільському  господарстві - це фах для людини на все життя.
    - Дійсно так. У кого є город і сад, має вічну професію агронома.
    - Вчора тато казав, що якийсь керівник просив його намалювати картину для кабінету. Я подумав, і порадив, щоб  він  намалював наше місто. Воно ж гарне. Біля школи  побудували новий будинок, і  посадили дерева. Лісок в місті з`явився. Коли підросту, напишу картину про ліс у місті. Мамо, чому у містах не садять ліси?
    - Садять, але ці ліси схожі на парки, які називаються  лісопарками. Тільки це буває рідко. Ліс має своє призначення,  парк – своє. Я була у одному місті, де є дійсний  ліс. Так трапилося, що розширяли містечко якраз там, де ріс лісок. Його не вирубали – обійшли. Тепер місто має особливий  вигляд. Воно розділене на дві частини: одна  половина  – старе містечко,  інша – зовсім нове, поверхове, з широкими вулицями, проспектами, майданами. 
    Юра задумався.  В його погляді мати вловила якусь не зовсім дитячу думку - її Юра уже мислив чимось серйозним.
    - Сину, - звернулася мати до хлопчика. – Іди у будинок. Сідай учити уроки, а я напечу млинців.
    - Добре, - згодився хлопчик. – Тільки руки вимию.
     В відкрите кухонне вікно влетів вітерець, гойднув вишитою  фіранкою, присів на мисках, залишив жменю свіжого подиху весняної днини, полетів  кудись, де високою блакитною  скрипкою грала мелодійні  романси весна.
    Просіваючи муку, жінка задала собі питання: - «Чому Юра сказав, що весна грає, саме,  на блакитній скрипці? Чому не на білій, чи рожевій?» Він дав мені зрозуміти, що музичні звуки скрипки падають на землю, від них появилися блакитні квіти! Потрібно йому задати питання, а на якій скрипці грає весна, коли цвітуть сади»?
    - Мамо, подивись мій малюнок! –  показує хлопчик альбом. – Угадай, що тут зображено?
    - Верби…Дівчина у вінку…Вона ж  грає на блакитній скрипочці! А недалеко від неї блакитні квіточки встелили землю! Та це ж сама весна, про яку ти мені розповідав! – цілує ненька сина: - Бути тобі, дитино, художником у житті.
    - Таким як тато? – сміється щасливо.
    - Таким, а можливо і кращим.
    В хвіртку хтось постукав. Мати вийшла у двір, а Юрій, відкрив новий листок   альбома, озирнувся на млинці, що золотою гіркою всілися на череп’яній розмальованій мисці, усміхнувся.
     Через три хвилини уже малював кухонний горщик.
     - Мамо, а де ти взяла все оте добро, що  на миснику? – не підіймаючи  голови, питається син.
    - Частина дісталася від батьків. Дещо купила сама. Є тут дарунки твого татуся. Раніше він частенько працював над виробами з дерева.
Нині у нього роботи у майстерні  хватає через край. Іноді, йдучи  містом,  бачу рекламу, або оголошення, яку написав твій  тато – серце радіє. Так і хочеться розказати людям, хто художник цього плакату, чи оголошення.
    - Я теж люблю його творчість, - усміхається Юра і, кинувши погляд у вікно,  додає: - Татуньо не тільки художник, він ще й агроном-селекціонер. Так сказав за нього директор школи. Вчора батько придивлявся до черешні, що росте в кінці саду. Ділився з сусідкою,  нібито й на черешні можна виростити  сливки і яблука. Вони будуть нагадувати собою ягоди і фрукти.
    - Агрономію твій тато любить. Пам`ятаєш, які грушки росли на вербі біля воріт? – сміється мати. – Ніхто не вірив, що таке може бути. А тато зумів це зробити. Молюсь Богу, щоб дав йому здоров’я. Цікавість твого батенька до всього - Божий дар. Ти багато схожий з ним.
    В шкільні канікули Юрко пішов до бабуні. Листає книгу, звернувся до бабці:
    - Ти мене сьогодні порадуєш казкою?
    - Від кого навчився так розмовляти?
    - Мама. Вона так озивається до мене, щоб я її порадував малюнками.
    - Тоді слухай. Зараз  почну.
    Юрій присів на стільчик, стишився, уважно глянув на бабуню, яка поправила фартух, задумливо майнула думкую у якісь невідомі йому світи.
    - Було це давно. В цім місці, де нині розташоване наше село, текла річка. Плескались ставки. Килимами тягнулись долини, - почала злегка протяжно бабка. - А навколо всієї цієї красоти, стелились поля і ліси.  Місце гарне. Земля родюча. Хто першим прийшов сюди і поселився жити – невідомо. Та хто би він не був - дав початок хутору, а далі – селу. Йшли роки. Згодом люди побудували тут церкву. Там, де храм – там діє сільський закон.
    - Чому діє закон? – цікавиться Юрко.
    - Так написано в історії. Є церковна споруда – значить мається староста села - керівник від держави. Проживали тут люди різних родин, походження, стану, багаті і бідніші. Так було завжди. Років сто назад, в однім гарнім сімействі  підростало троє дітей – два хлопці і одна дівчина. Самого молодшого звали  Назар. Був він трішки кривий на ногу, та то не мішало йому швидко бігати, стрибати, любити працю. В селі називали його Журавлем.
    - Журавлем? Чому саме?
    - Можливо тому, що якраз в ті роки на лугах появився журавель з перебитою ногою. Люди любили пташину, казали, що він приносить щастя, якщо, по весні,  першим побачиш його. Дуже добрим і приємним ріс Назар. Коли йому виповнилося двадцять років закохався  у Ганну, дівчину, у якої були великі  сірі очі, і коса нижче пояса. Та не любила вона його. Любила сина багатого господаря з сусіднього села, по імені Тимофій.
    - А він любив її?
    - Ні. Пишався тим, що його кохає красуня дівчина.
    - Жаль.
    - І мені жаль. Піду розказувати  далі. Ганнуся ходила на побачення до Тимофія у долину, на берег річки. Ніхто не знав, про що вони вели мову, що він їй обіцяв, як проходили зустрічі. Дівчина раділа, сміялась, плекала надію на сім’ю з любимим хлопцем. І тут раптом,  Тимофій на зустріч до Ганни, не прийшов. Даремно виглядала його до пізніх вечорів. Так пройшов місяць. Сніги стали спадати. Рання весна заголосила теплими вітрами. Лід на ставках став тріщати. Злилась, рвалась і кришилась  крига.  Річка збільшилась, вийшла з берегів. Хтось приніс у село новину – Тимофій засватав дівчину з свого села. Узнала про це Ганна, побігла на беріг, а там ... бурхлива повінь залила не тільки долину, а і кусок поля.
    - А чого вона побігла туди? – здивувався  внук.
    - Мабуть подумала, що все, що кажуть люди неправда. Та минали дні, а Тимофій не появлявся. Дівчинонька плакала, погано спала, довгими вечорами не переставала чекати хлопця. Потім хтось знову приніс новину, що Тиміш одружився. Ганнуся, почула про це, ще більше зажурилась.
    - Потрібно було їй піти до нього, і запитати, чого це він так зробив?
    - Тоді діяли інші закони. Нині дівчина могла би так зробити.
    - Можливо вона була несмілою?
    - Скоріше чемною і витриманою.
    З вулиці почувся дзвінкий голос сусідки, яка кликала чоловіка вечеряти. Бабуся виглянула через вікно, засміялась:
    - Марія мабуть дуже хоче їсти, що зве Пилипа додому.
    Юрій пересів на тапчан, переніс туди і кота, сказав, йому:
    - Сиди тихо. Бабуня продовжить нам розказувати повість давніх літ.
    - Хвилиночку, - заспішила бабка. – Ми зупинились на розмові про Ганну. Невдовзі  селом пішла ходити  мова, ніби то Ганночка заговорюється, сміється, де потрібно, і непотрібно. Хлопці з дівчатами водять танці, тішаться побаченнями, сватаються і одружуються.  Тільки Ганютка нікуди не ходить, сидить одна, весь час про щось сумно думає. Саме головне, ночами стала  тікати з дому до ставків. Батьки ходили за нею, звали вернутись, журились, що втрачають доньку. Знав про це і Назар, якому в ту пору виповнилось двадцять три роки.  Працьовитий, мудрий, добрий - він рішив побудувати собі хату, бо пора прийшла думати за свою сім’ю. Якось вертаючись з поля, побачив Ганну, що спішила за село. Щось ніби підказало хлопцеві простежити за нею. Стояла висока світлоока днина кінця літа. У яскравих променях сонця дівчина показалась йому не земною, а ніби жінкою із казки. Дійшла до берега, стала рвати квіти і плести вінок. Потім сіла на вербовий пеньок, спустила ноги в воду.
    - Назара вона бачила, чи ні?
    - Мабуть, що ні.  Пройшло десь півгодини, коли раптом до Назарчика  долинули звуки крику  журавля, який різко носився над ставом. Хлопець тут же заспішив туди, де сиділа Ганна, і тут побачив її з високо піднятими руками. Мить і …
    Бабуня потерла долонею чоло, зітхнула, сказала якось живо, велично: - Спас Назар Ганнусю.
    - А журавель? Це він підказав Назару за дівчину.
    - Він.
    В кімнаті стояла м’якенька тиша. Бабуня поклала миски на стіл, запитала:
    - Пироги будеш їсти з молоком, чи сметаною.
    - З медом, - засміявся Юра. – А що було далі з Назаром, ти так і не доказала.
    - Побралися вони. Через рік у них народився син, якого назвали Юрієм. З того часу у нашій родині ім’я Юрій дають хлопчикам, бо традиція велить не забувати того, що народилося з кохання. Хочу ще добавити - прізвище Ганни  - Журавленко. Мабуть Бог знає, що робить, і як  єднає людей з братами нашими меншими. Ось така легенда жила, і живе в нашім роду.
    Після бабусиної казки, чи може й правди, Юрко довго сидів і … думав.
  … Мов птахи летіли роки.  Дні ходили двором  Дячуків так швидко і моторно, що батьки з дітьми,  не встигали їх ловити і тішитись ними.
    Прийшов час, -  Юрій сам став ходити до бабусі. Рубаючи патики, почув голос сусідки:
     -  Передай  бабуні, що я уже прийшла. Ми домовились іти по гриби.
    - Я і не знав, що у ліс ідемо, - весело сповістив. 
   …Через годину лісок, що ріс недалеко від села, розкрив обійми для  людей, які неспішно йшли до нього в гості.
    - Нині підемо у бік польового ставка. Там ростуть дуби. Білі гриби люблять ці дерева.
    - Лісова казка ходить за нами, - каже тітка Олена. – Зверніть увагу, як чудово квітують кущі дикої троянди! Вона не росте високою – стелиться по землі. На цій галявині я з нею й познайомилась, коли була дівчиною. Якось, по весні, викопала кущик і посадила у своєму садочку. У неї ніжний, солодкий запах.
    - А я дуже люблю, коли ліс цвіте, – підходить до високої черешні, що виросла у рівень з грабами,  весело мовить бабця Ганя. – Квітки дуба і осик  нагадують  прабабусю і прадіда. Вони знали користь від лісу. Дід був за фахом столяром, і не простим – робив дуже гарні меблі.  А бабуся знала народну медицину.
    - Знання лікарських рослин передались тобі від бабуні, - запитує Юрій.
    - Так. Сьогодні зберу трави для чаю. Ви же знаєте мої  чаєві напої. У них входять по п’ять, або шість  квіток, чи листків. Деякі рослинки приходять у мою «аптеку» по весні, а деякі – по осені.
    - А літні у тебе є? – перескакуючи через  пень, сміється Юрій.
    -  Питаєш, ніби не знаєш. Хитрий. Ми  вчора з тобою збирали трави біля ставу. Сам постелив  їх сушити під яблунею, – погладжуючи плечі внука, усміхається бабуся, і, нахилившись, зриває рожеву квітку, подає сусідці. – Візьми, вона лікує кашель. Нарвеш  таких квіток більше на Високій поляні, там їх багато.
    «О х- о- о»! «Х - о- о»! «Х о- о- о»! – почулося над лісом.  «Ау-у-у!» «А-у-о-о!» - відізвався хтось з іншої сторони.
    - Це лісник перекликається зі своїм сином Павлом, - кинула погляд в бік сходу, тітка Олена. – Він приїхав  у відпустку. Учений. Працює в інституті, де  вивчають природу. Особливу увагу там віддають лісам, яких стає все менше і менше. Ліс – багатство людей.
    - Молодший синок   лісника? – питається Ганна.
    - Ні. Старший. Сказав, що виступить з лекцією перед мешканцями  села. Підемо його слухати, бо як не піти – ми ж діти нашої планети. Я вам зараз коротенько розкажу про дуба.  Він старожил Землі. Моя мати казала - дуб  символ  міцного людського роду.
    - Нагадайте мені, щоб повідала вам про деякі рослини, коли завершимо своє мандрування, - перехрестившись, лагідно усміхається бабуня.
    Як збігав час, Юрій не відчував. А коли  кошик став важким, а гриби все появлялися  і появлялися цілими гуртами, звернувся до бабуні: 
    - Все. Можемо вертатись. Коші повні.
    Додому йшли веселим гуртом. Тітка Олена навіть пісню підтягнула. Бабуня Ганя розказала новину села, як дід Трохим переплутав своє обійстя з сусіднім, прийшов, і став порядкувати у хліві. А коли побачив там непорядок, зрозумів – він у чужім обійсті.
    Під вечір, перебираючи гриби, Юрій слухав бабусині розмови про
війну, яка недавно гриміла біля їх села. Потім перевела мову на сучасність, приказуючи, що жити стає краще і заможніше.
    … Підростаючи,  Юрій, не переставав  розповідати  бабці  про своє навчання, про малюнки, які йому вдаються, про механіку, що серйозно поважає, про друзів, приятелів і товаришів. 
    - Ти вибирай сам собі те, до чого душа лежить. Не дивись так на мене, - ласкаво тлумачить бабуня, - у кожного із нас є душа, і вона жива. Це у вашій школі не признають її – а я знаю, що вона є.
    Весна мінялась літом, а літо зуздрівши, як у вирій збираються гуси, лелеки, ластівки – теж мінялась настроєм. 
    … Юрій, присів на табуретку, перегортає альбом, розказує мамі:
    - Батькові уроки малювання привели мене до того, що директор  школи сказав: - «Після закінчення йди вчитись на художника, бо нашому місту, ой, як бракує талановитих людей». Я засміявся, а він серйозно  добавив: -  «Не жартую. У тебе є хист до малюнку. А ще може  статись, станеш скульптором». Чого це він так каже – не розумію. Малюю непогано, та…Думаю, що буду кимсь іншим. А можливо інженером, чи технологом, бо тягнуть мене до себе підприємства, де багато людей.
    Мати слухала сина, думками ходила в майбутнє, де в  видінні бачились  її діти: дорослі, заміжні, з своїми сім’ями і своїм життям. Там був і Юрій. Видівся він їй в цвітному відтінку великого будинку, де стіни розмальовані  пейзажами, і все це мало вигляд чи то музею, чи чогось подібного до нього. А поруч, біля однієї стіни стояв довгий стіл, за яким сидів її син, і розглядав портрет батька, вирізаний з дерева.
    - А ти сам  що думаєш відносно малювання? - шукає щось біля швейної машинки, питається мати. 
    - Не знаю. Малювання мені дуже подобається. А у тебе звідки хист  вишивати? 
    - Не знаю звідки воно й береться. Надумаю вишити скатертину - тут же з’являється малюнок, ніби хтось водить моєю рукою по полотні. 
    - Отак у мене буває. Вчора творив стінгазету, а кольорові букви  самі вивелись каліграфічно і ладно. Такої гарної газети  ще не малював.
    Неділя присіла у дворі Дячуків пташиним хором. Господар вийшов з будинку усміхнувся, гукнув синові:   
    - Юрій, нині  будемо писати побитий горщик. Він дуже живописний. Мій учитель частенько ставив переді мною, на перший погляд, зовсім не цікаві для мене речі. Це були старі глиняні миски, гладущики, ложки і так далі. І тут же пропонував, щоб я знайшов і відобразив в них красоту і користь, яку врони несли і несуть  людині. Потім розмовами переходив на цікаві новини з життя живописців: як вони писали картини, як знаходили натуру, як підбирали і готовили для себе фарби. Особливо він любив художників і скульпторів минулих століть. Казав, що Зевса створив народ, а Фідей звеличив його скульптурою в мармурі.   
    За розмовами, що перепліталися з думками батька, Юрій писав саме те, що було для нього важним – творив композицію.
    Подвір’я, де присіли малювати горщик батько з сином, дивилося  на них широко відкритими очима. Воно  знало - господаря звуть Іван  Федорович. Він любить читати книги і періодичні видання. Особливо його цікавлять наукові журнали, де знаходить  відповіді, що то є Всесвіт, Сонячна  система, звідки взялись планети і зірки, як і хто керує Космосом. А ще хазяїн любить Природу. Не було такого дня, щоб він не вітався з рослинами, не торкався їх руками, не вів розмову з городом, садочком, квітниками.
     Про  Юрія подвір’ячко могло розказати теж багатенько.  В ньому  вбачає людину, яка схожа з своїм великим родом, від прабабки Ганни Журавленко, і прадіда Назара. А ще йому передався хист від батька, у якого поєднався художник і агроном.
     - Ми не повинні втрачати зайвий час, - радить батько сину. -  Про це не тільки кажу я, про це казав і  Сковорода. Він так висловився: «Із усіх втрат найдорожчою є втрата часу». Я думав над цими словами довго. Прийшов до того,  що зараз ціную час, який  дуже скоро лине. 
     …Теплі днини літа  веселою дудкою вигравали пісні, які  весь час манили Юрія у мандрівки. Що то були за мандрівки - він не знав, але в них вбачав щось незнане і цікаве. Навіть сни його були чудними. Там була  тундра і тайга, чужі міста, які не були схожі з Козятином, маленькі і великі річки, зими, що вили дивними вітрами, кидались снігами. Весна  і літо квітувала невідомими йому рослинами. Поруч ходили незнайомі  люди. Він нікому не розказував свої сни – якась другорядна сила не давала йому поділитися ними.
    Буваючи у бабусі дуже радів з її розмов. Вона, якось дивно і вміло витягувала звідкільсь  різні згадки минулого,  починала розмовляти великими повістями, переплітаючи  їх особливими своєрідними  словами. Недавно почала мову так: «Зараз натешу слів з липи, вповию їх любистком, втілю в них запах барвінку і … підемо ми у край моїх прожитих літ». Він високо цінить такі зустрічі. Усміхаючись, питає бабку:
    -  Ти звідки береш такі дотепні слова?
    -  Як то звідки? Вони в’ються з куделі мого життя. Давно знаю -  дорога моїх  років втоптана так, що навіть в деяких місцях дзвенить під ногами, і ходжу нею  високими згадками. Життя мені душу до зірок підіймало і підіймає. Куди мені дітися від моєї пам’яті? Поки маю кому розказувати – розказую. Про бруньковий салют, про білий цвіт вишні  мого дівування, про шепіт гаїв, які кликали  на побачення, про літо, що сміялось  волошками і колосками, про осінню вроду золотих кленів, і про зиму, що іде до мене, моргаючи великими білими віями.
     З  розмов бабуні Юрій з дитинства знав за свого дідуся - бабусиного чоловіка, який, по її словах, був таким «красенем, що на нього задивлялись всі люди». Коли приходять свята, бабця ставить на стіл ще одну миску, зітхає, мовить, що це для її коханого, який чує  всі її  розмови, знає, що вона робить, куди ходить, як складає плани на майбутнє. Іноді вона співає. Голос у неї ніжний і високий. Любить українські народні пісні. У святкові дні,  під вечір, до бабки приходять  подружки: дві сусідки, тіточка Гафія - її давня товаришка, Килина, що живе в пригороді Козятина. Гості сідають за стіл, угощаються смачними стравами, починають співи.
                …Там, де Ятрив круто в’ється,
                З-під каміння б’є   вода, -
                Там дівчина воду брала,
                Чорнобрива молода…
    Пісня лине широко і високо, а Юрію здається - вона вже досягла зір.
Затихають садиби, замовкає  сміх і перегуки людей, навіть легесенький вітер,  і той затихає, присівши  на гіллях старої грушки, що росте біля бабусиної хати.
    Одна пісня міняється  іншою, у якій тихо плаче чиясь любов.
                … - Чом ти не прийшов, як місяць зійшов       
                Я ж тебе чекала,
                Чи коня не мав, чи стежку не знав,
                Мати не пускала?
    Потім жінки ніжно, в розтяжку, витягують іншу пісню, яка називалася: «Тихо над річкою». За нею  уже лунають нові сучасні  мелодії.
    Закінчується свято тим, що бабка йде за гостями  аж за ворота. Жінки прощаються, розказують,  що їм потрібно зустрічатися і співати, щоб давати приклад молодому поколінню.
    Бабуня не тільки співає з жінками – вона співає і тоді, коли щось робить. То в городі чути її веселий пісенний  голос, то в долині під дзвін коси несеться співуче:
                …Місяць на небі, зіроньки сяють,
                Тихо по морю човен пливе…
   …Куди і як  тікали літа - Юрій  не знав, не лічив їх, а іноді й підганяв. Хотілося скоріше закінчити школу, знятися у політ до навчання інших наук, вибрати фах, стати дорослим. Думки були медовими, закручувались у романтичні події, сміялися  високим сміхом життєвих почуттів, які бачились хлопцеві у дівочих очах.
    - Я мабуть поїду вчитися до Києва, - сказав якось Юра,  батькам. – Микола зве поступати разом. Училище хороше, пов’язане з технікою, яку поважаю. 
    - Ми підтримаємо твій вибір. Це буде початок дорослого шляху. У кожної людини  він  окремий. Хто може сказати, під яким обрієм, і в якім краю тобі відведено жити. Треба спочатку братися робити, що під силу, щоб не надірватися від важкого, яке ненароком втягнеш собі на плечі. Всі плани складай так, як виходить, аби не було перешкод, - радить тато.
     … Від’їзд Юрія до Києва приніс батькам смуток.  Синок вперше покинув батьківську хату, ступив на свою дорогу, яка тихо повела його в майбутнє. Рідні відчували - син ніколи не залишиться жити біля них. Натуру має дієву. Йому потрібно знати більше. Згадали, коли   купив гітару - сказав, що має бажання пізнати мелодію  її струн, вслухуватись у них, підбирати музику до свої думок. Чому саме до думок – не зрозуміли. Мабуть  у сина є потреба глибоко, з співучим натхненням пізнавати світ великий. Крім малювання, писання віршів, гри на гітарі - синок ще тягнеться до знання техніки.  Що його чекає - не відали. Вірили – доля у сина буде щасливою.
   

                Розділ другий

                На одній із доріг,
                Що прийшлося
                В житті прокладати …
                В. Васкан

   
   …За два місяці навчання у Києві,  Юрій  знав місто так, ніби  тут народився і жив. Пам'ять карбувала все, що йому було цікавим. Красота столиці вражала на кожному кроці. То старий будинок дивовижної архітектури зве до себе. То затишний   сквер ласкаво, з висоти своїх дерев, розказує про небесну нескінченну блакить, а поруч вузький дуже привітний  провулок манить пройтися ним, допомагає розглянути  будиночки, що густенько присіли по його обидва боки. Трохи далі стара церква з сходами  витертими ногами людей, притягує тишиною і благодаттю.   
    Якось, вернувся  після уроків  у гуртожиток,  поклав перед собою  зошит, якого називав вірним  другом,  де зберігалися задумані плани, думки і …малюнки. Нині, на лекції, записав такий вираз: - «Світ як павутина, в якому би  місці ти не розірвав  її – кругом відізветься». А вечором, товариш, з яким живе в одній кімнаті, задумливо пішов у розмову, яка здивувала Юрія:
    - Мій батечко довгі роки працює бухгалтером. І мене хотів привчити до цього фаху. Я не той, хто буде сидіти на одному місці. Своїм живим характером похожий на мого дядька Петра, і його синка Данила. Живуть вони  у Одесі. Морські душі мають. Данило уже два рази проплавав  навколо всіх земних континентів. Мені цікаво з ними  зустрічатись. Рот відкриваю, слухаю  їх. У минулому році з татом  їздив до них в гості. Чудні люди - неземні якісь. Все об’єднують  з водними просторами,  сонячною системою з Всесвітом. А ще  -  з Законами Природи, які ніде не написані,  але діють кожну мить. Я вперше узнав, що деякі люди небо називають П’ятим  океаном -  хоч  його треба величати – Шостим.
    - Чому шостим? – здивувався Юрій.
    - Крім чотирьох земних - є п’ятий – Південний Льодовитий. Він стільки приховує у собі цікавого,  що  нинішні учені дивуються. До того часу, поки люди не висадились на ньому, і не стали там мешкати, ніхто не відав, що у тім краю чоловік може жити і не хворіти. Там не було мікробів, які переносяться людьми. З появою  чоловіка, там теж появився грип. Чим більше  втручаємось в Земну Природу, тим більше зла їй приносимо. Я так думаю. А ще мене дуже зацікавили розмови Данила про Юрія Лисянського, першого мореплавця навколо світу, кавалера і  капітана  Першого рангу, який народився у місті Ніжині,  недалеко від Києва. З дитинства у нього виникло бажання  учитися морській справі. Пізніше переїхав до Петербургу, де і знайшов свою мрію. Казав мені Данилко, що він був на його могилі. На пам’ятнику вибиті слова, написані самим Лисянським: «Перехожий не сумуй про те хто кинув якір тут. Він взяв з собою паруси,  під якими  злетить в межі небес».
    - Я мало знаю за море. А за Лисянського – тим більше, - признався Юрій.
    - Якби ти почув з яким задоволенням Данило говорить за  воду Землі, ти би слухав його добами. Від нього узнав -  у морі є хвилі, які моряки називають виродками,  або вбивцями. Вони дуже страшні у своєму  гніві. Люди твердять, що там сидить Біс моря. Ось він і гонить їх.
    - Миколо, а не здається тобі, що твій родич міг би бути лектором.  Розповідаєш за нього, а я уже бачу його: високий, широкоплечий, з синіми мов небо очима, з усмішкою доброю і веселою. Угадав чи ні?
    - Частково. Він дійсно синьоокий, але не дуже високий. Я ще не зустрічав у житті людину, щоб так любила свій фах, як він. Гуляючи  зі мною морським берегом,  повів розмову за вітри. З великою повагою відноситься до них. У якійсь мірі я теж люблю вітриська. Під їх гулкі переспіви мені гарно думається, про наш великий світ. Про це  нікому не розказував, бо не було у мене друзів романтиків. А з одеським родичем вів я різні розмови – він мене зрозумів.  На другий рік Данило приїде до нас. Мріє побачити Козятин. Його дід народився у ньому. Доля людей порозкидала по світу. Деяким  хочеться знайти корінці роду. Їх кличе генетична пам'ять.
    …Перед Новим роком Юрій отримав листа від дівчини, яка подобалась йому, але не знала за це, бо він їй  ні словом не натякнув про свої почуття.  А тут лист! Зразу же написав відповідь, і став чекати вісточку. З того часу рахував дні до зимових канікул. І ось день  прийшов! Не їхав – летів додому.
  … Козятин  одягнутий в білі снігові одежі, здався Юрію дуже радісним і шляхетним.
    Перший день у домі батьків став святом. Матуся не могла натішитися, як її син виріс, розширився в плечах, став поважніше ходити, навіть зачіску змінив.
    Ближче, до вечора, коли сонце вхопило в обійми ніжну м’якеньку хмаринку, і відправилось у свої покої відпочити, мати сказала:
    - Вечеряти будемо разом. Прийде бабуся і тітка Людмила.
    - Розкажи про Київ, - просить сестра Оксана. – Як ти його сприймаєш, чим він для тебе став, як вжився у нім.
     - Хочете знати, що я думаю про великі міста? Тоді слухайте мій   висновок за них. Великі міста на землі тісні, від великої кількості людей. Куди не йдеш, де не буваєш - навколо будинки, пам’ятники, вулиці, майдани, фортеці, церкви, собори, історичні будівлі і т.п.  Коли мені  прийдеться вибирати місто для свого мешкання – зупинюсь на невеликому, щоб я йшов ним, і мені у ньому не було тісно.
    В кімнаті запанувала тиша. Кожен думав, що Юрій уже не той хлопець, який  не може натішитися красунею-столицею. У нього з’явився  свій досвід життя, і він його цінує і любить.
    Січневий день з самого ранку віддавав сріблом у снігових заметах. Юрій зібрався іти в центр міста. Радість йшла з ним поруч,  усміхалась, вела туди, де він надіявся зустріти кого-небудь з друзів. А головне, він повинен побачитись з Антоніною-Тонею. Написав дівчині, що зайде в бібліотеку. Неквапливо, як личить бути дорослому хлопцеві, зайшов у читальний  зал. Там було всього три чоловіки. Кинув на них погляд, присів біля вікна, став розглядати журнали.
    - Доброго дня! – почув голос дівчини. – Я вже тут! П’ять хвилин виглядаю тебе. 
    Схопився, кинувся тиснути теплу ніжну дівочу руку:
    - Я тебе не примітив. Ти де була?
    - Стояла біля колони, звідки ти мене не міг бачити. – І злегка зарум’янившись, запропонувала: -  Підемо погуляємо? 
    До самого пізнього вечора Юрій з дівчиною ходили містом. Сам не знав чому, розказував, як жив, де бував, що бачив, як проходили  дні. 
    - Хочу попробувати поступити у художнє училище, - стиснув у кулачку сніг, ділиться  планами Антоніна.
    - А я буду тебе чекати з столиці, - заглянув у дівочі очі, сказав злегка ніяковіючи. – Давно думаю про тебе. З того часу, коли  отримав  лист – так багато передумав за все.
    В небі появилась світла іскриста вечірня Венера. Юрій зупинився,  глянув у простір, сказав лагідно:
    - Прийде час,  і людина полетить до зірок.
    - Зверни увагу на небо у східній половині! Темно-сине. Не дуже високе. Воно ніби приближається до землі.
    - Дійсно…Чув я – учені психологи  говорять, що люди від темно-синього світла сходять з розуму. А людей чомусь  завжди тягне синє.  В чому тут справа – не зрозуміло. Є якась загадка.  Нещодавно,  під вечір,  пішов  на беріг Дніпра. Чи то небо було дуже синім і віддавалось у водах річки синім кольором, чи цей  колір воді подарував день, який вже відходив, не знав я - стояв і дивився на прибережну хвильку, у якій грались синюваті  відтінки, і чомусь думав, що ця хвиля, торкаючись берега,  просить його, щоб він не спав, а був з нею у вічному єднанні і розмові.
    - Ти народився у романтичну хвилинку! - весело гукнула дівчина, вхопила грудку снігу, жбурнула  у хлопця. - Зустрінемось через три дні, - сказала тихо, і  приблизившись до Юри, обняла  за плечі, прошепотіла: - Ти чудовий. Як добре, що я не забула своїх  надій, на нашу зустріч.
    …Ніч дивилася зоряним небом на Юрія, а він стояв біля батьківських воріт,   слухав, як хтось щасливим голосом Тоні читав  вірш:
                … Я жду тебе, я кличу, літо!
                Тобі пісень моїх  слова.
                Люблю, коли в вікно моє розкрите
                Шумлять безжурно дерева.
                Люблю, коли нічна знемога
                У  жили ллється мов вино,
                Із неба місяць круторогий
                Весело дивиться в вікно…
      Канікули пробігли швидко. Перед від’їздом Юрій сказав Тоні:
    - Я буду сумувати за тобою. 
    - А я стану  тобі писати часто, часто! – запевнила дівчина.
   …Зима сіяла снігами, намітала великі кучугури, впускала гуляти по Києву вітри з морозами, дошкуляла людям, сміялась ночами звучними голосами.
   - У місто спішить хуртовина, - зайшов у кімнату, сказав Юрій, Миколі. - Чим займаєшся? Про що думки?
    - Тебе чекаю. Купив два журнали, де є гарні статті. У них історичні данні за Ломоносова, який бував у Києві, - розказує, ніби рапортує товариш. – А ще, у мене для тебе славна новина.  Я записався у гурток   «Хочу все знати». Через п’ять днів у нас відбудеться перша зустріч з науковим працівником інституту, який займається вивченням Космосу. Петро Дмитрович сказав, що лекції будуть читати  викладачі і лектори, з різних інститутів.
    - Хто такий Петро Дмитрович?
    - Декан з Політеха.  Рідний дядько Романа Зварича, з яким я познайомився  на одному вечорі. Зразу зрозумів, Роман не простий хлопець. В його голові снують наукові плани. Він стверджує, що я повинен вчитися  у інституті. Не знаю звідки у мене цікавість до  філософії і Всесвіту, та коли зустрічаю людей, які теж захоплюються  пізнанням Космічних просторів, тут же  пропоную свою дружбу.
    До пізнього вечора в кімнаті гуртожитку двоє студентів-земляків з невеликого подільського міста Козятина, вели розмови, торкались великих і малих подій людського життя, і тут же мрійно літали в нескінченні далі неба, перегортаючи Вічну тему, -  що значить Життя, і Його Існування у Всесвіті.
    Під кінець зими Юрій поїхав на короткий час додому. Радість зустрічі з рідними і Антоніною переповнювала його. В повітрі уже відчувалися подихи весни, яка п’янила коханням, мелодійно потріскувала  першими  бруньками. Не встиг натішитьсь побаченням з рідними і дівчинонькою, як знову  повернувся   у Київ. Зразу  взявся за конспекти і книги. Не запитував себе,  чи подобається йому майбутня професія, не думав за неї, не заглиблювався у всі її сторони, для чого і як вона буде існувати у його житті.  Перший рік навчання сприйняв так -  нібито йому записано десь і кимсь вивчати цю науку. За оцінки не бідкався.  Вони у нього приходили по-різному. А коли йшов на іспити – знав, що «добре»  забезпечено.
    … Літні канікули манили, звали, обіцяли багато гарного і доброго.  З першого дня перебування дома, Юра взявся допомагати батькам і бабусі, в господарствах. Вечорами ходив у місто, зустрічався з друзями, чекав з Києва Тоню, яка поїхала здавати іспити в художнє училище.
     Все йшло непогано. Ось тільки Антоніна не пройшла по конкурсу, і, вернулась назад вся в сльозах. 
    - На другий рік попробуєш поступати, - втішає дівчину, Юрій.
    - Батьки радять мені їхати в Волгоград. Там живе мамина тітка. Кличе до себе. Обіцяє, що  буду брати уроки малювання у її знайомого художника. Я дала згоду їхати. Інакше, що мені тут робити? – в який раз розказує Тоня. 
    Від таких слів  Юрію стало гірко, не тільки у горлі, але й на душі. Здавалось, якийсь важкий клубок колючих ниток закрутився у грудях, шукаючи вихід, та не знаходив. Не знав, що відповісти дівчині.
    У половині  серпня Антоніна відбула уВолгоград, а Юрій тамуючи, сум, пішов до бабусі.
    - Шкода, що скоро покинеш нас, - каже бабка: - Не маю з ким ходити по гриби. Сусідка бавить внуку. Інша – не любить такі мандрівки, а у Павліни болять ноги. Одна тільки Олена йде зі мною, куди скажу. Та толку  від неї мало – вона сліпувата, грибів не бачить. Опеньків в цім році буде дуже багато. Є прикмета на них. Я іноді записую дещо для себе. З початком весни слідкую, як витягуються трави, коли заспіває зозуля, коли вперше  небом проїдеться  Бог грому. Саме головне, -  потрібно простежити за літом. Підсумую все – узнаю, що принесе нам осінь і зима.
    - Навчиш мене, як ворожити погоду на півроку наперед?
    - Навчу. Ти тільки не залишайся жити у Києві. Рідна домівка стане сумувати за тобою.
    - Не тягне мене столиця. Снився сон, що  ходжу  не дуже великим містом, а навколо люди розмовляють чужою  мовою. Прислухаюсь – не розумію і… все! Знаю – в цьому краю є мій будинок, дуже гарне приміщення в якому  повинен працювати, і не просто працювати - щось творити. Озирнувся  - а тато з мамою махають мені руками, з нашого подвір’ячка.
   Бабка задумалась, присіла на ослоні, хитнула головою:
    - Жити тобі, мій внучок заповідано у другій державі, де тебе чекає складна доля. Шлях буде з довгими перетинками,  горбочками і ярочками. Та то твій шлях. Він уже давно записаний тільки для тебе.  Не відказуйся від нього - приймай, як потрібне. Воно принесе тобі щастя, яке осяє навколо сонячними промінцями. Ці промінці будуть надійно охороняти тебе і твою сім’ю від всяких нещасть. Я не ворожка. Я твоя бабуся,  і знаю що кажу.
    Юрій вдивлявся в далечінь, де високо жевріло сонце, де над селом гуртами літали качки і гуси. Здалеку було чути їх перегуки. Подумав, - вже добігає свої дні  літечко. Згадав за Тоню,  і щось сумне влетіло в серце, залишилось там важкою грудочкою. Зітхнув, взяв лопату пішов у город, кинув бабці:
    -  Викопаю картоплю, бо сохне уже  її листячко.
    - Нині ластівки прилітали до моєї садиби, - якось жалісно каже бабуся. -  Прощалися. Колись тобі розказувала гарні оповідання за них. Сьогодні ти уже дорослий хлопець - а я старію. Коли приходять зимові вечори, – розказую казки сама собі. Іноді мене слухає Мурчик. Правда, він засипає скоро, тоді я  веду розмови з Богом. Прийде і твій час постаріти. Будеш  згадувати, як ми з тобою сміялись і сумували байками. Своїм онукам розкажеш  про мене, бо інакше не може бути – покоління у покоління – рід зберігається.   
     …Київ привітав Юрія веселим гармидером. Потяг прибув якраз в середині дня, коли місто гуділо на всі  голоси.
    Навчальний рік почався з радісних вітань друзів, веселих розмов, хорошого настрою.
    …У велику осінню ніч Юра засидівся за столом – писав  лист Антоніні. Вона сповістила, що звикає до Волгограду. пПзнайомилась з дівчатами, які теж ходять на підготовчі курси. У неї мало вільного часу – вся в ласкавих поривах музики - бо почала розуміти її тільки тоді, коли переїхала жити у велике місто. В листі є  слова пісні якогось нового молодого композитора, з яким вона познайомилась  на творчому вечорі. 
      За навчанням Юрій не помітив, як біжать днини. Чекав звістку від Тоні, а коли отримав -  не порадувала вона його. Рядочки у рядочки – написано багато, та все якось не так, як би йому хотілось.
    … Літом Тоня не приїхала додому. Написала, що  залишається  учитись і жити  у Волгограді.
    Юрій знав - йому потрібно  йти служити у армію. Бажання пізнати військове життя несло бадьорість і цікавість, тому він чекав осінь,  і призив з воєнкомату.

               
                Розділ третій

                Виростиш ти, сину, вирушиш в дорогу…
                В. Симоненко



    …На рижих конях їздить Козятином осінь. І чого тільки не виробляє: то золотисто-вогневими  кленами тішить місцеве населення, то досвітками розсипає криштальні роси, то сміється високими зірними ночами.
    Юрій сказав батькам, що піде до бабусі,  поживе там кілька днів.
    - Іди, - ласкаво мовить мати. – Буде рада. Перепитувала, коли  в Армію підеш.
    Село зустріло Юрія приємним запахом спілих садів. Бабуня, зустріла онука, заспішила сказати, що давненько виглядає його, бо прийшла пора опеньок.
    Цілий тиждень, день-у-день топтали дорогу до лісу бабка, Юрій і сусідка, яка сміялась так весело і щасливо, що раділо все навколо.
Губи носили  кошиками. Потім до пізнього вечора їх перебирали смажили, варили, маринували, сушили. Кольоровими вечорами бабуня  розказувала йому, і котові, історії з життя. Від її розмов ставало привітно, добре, затишно.
     - Треба збиратись додому, - каже Юрій бабці, розглядаючи мисник, в якому бабка тримає все, що стосується посуду.
    - Проведу тебе. Знаю, збираєшся служити. Нехай твоя військова дорога буде без горбів і ям, бо життя у ній, не завжди гладеньке.
    - Маю охоту послужити Батьківщині.
    - Рада за тебе.
    За селом, Юрій попрощався з бабкою, закинув торбу на плечі, неспішно пішов у напрямку міста.
     У Армію Юру проводжали батьки, родичі, друзі – весело і щиро давали вказівки – служити, мужніти, бути гідним військовим чоловіком.
    Перші дні, в часті, де він став служити, пройшли легко, вільно, без напруження. Нові друзі, нові звичаї, нові відношення до усього, що йому було, прийняв як потрібно дорослому чоловікові. Через півроку, начальник військової  частини запропонував навчання на курсах військових  санінструкторів. До голови прийшла думка за бабусю і її розмови, що людина повинна все життя  чомусь учитись. Зразу ж дав згоду, а  через шість місяців отримав посвідчення про закінчення медичних курсів. Служба давала йому  змогу бувати іноді у рідних, бо служив недалеко від Козятина – у Бердичеві.
    В останні часи все частіше думав за малювання. Не покидала надія попробувати пошукати якийсь вихід, щоб приблизив його до фаху художника. На цю тему  вирішив порадитись з батьком, і при першій можливості,  завітав у рідну домівку.
      - Тато пішов до сусіда. Скоро прийде, - каже мати. – А я порадую тебе новинами. Вчора приходила баба Марія. Реготала так, що пташки перестали співати. Їй вісім-десять два, та, вона так бігає - тебе пережене. Повідомила, що від ліків, котрі ти їй привіз з Бердичева, у неї плечі вирівнялись.
    - Я їй дав таблетки, які купив для батька. Він жалівся, що болять руки. Бабка сказала, - болить хребет. Так і сказала -  хребет! Це те ж саме, що болять суглоби. Їй помогло,  от і слава Богу! Головне – вона повірила в них. А наша бабуся як себе почуває?
    - Якби мене з нею пустили на перегонки, вона би виграла приз. Приходить у гості, і тут же починає розмову про ліс. Любить вона його, дуже любить! Тебе привчила до нього. Ніяк не може діждатися, аби ти скоріше прийшов з армії. Не так давно була у сусідньому ліску. Розказувала  за нього - ніби медом намащувала хліб. Завіряє - там є живе озерце: глибоке, блакитне, рибне. В нім живуть Срібні Русалки і Водяний. Приймакує там і  Болотяна цариця з своєю донечкою – Зеленою Принцесою. До них у гості приходять Лісові Мавки, Пенькові Дядьки, співучі Феї,  і багато інших примар світу. Очі  їх виграють яхонтами, сміх голосно-скрипучий, танці з вискоками, а ходять так, ніби літають. Є серед них дуже гарні маленькі і веселенькі Дикі Відьмочки. Зустріне  така красуня у лісі, буде йти поруч - ти її не побачиш – вона ж з місячного світла зшита. 
    Ха! Ха! Ха! – регоче Юрій, придивляється до нової миски, якої раніше не бачив.
    - Тато купив. Бач як розмалював її художник. Іноді мислю, чого це ніхто не розпише миски пейзажами.
    - Або казковими примарами, - знову сміється Юрій, злегка торкається до великого жовтого горшка, в якім ненька тримає соняшникове насіння.
    Мати глянула у вікно, зітхнула, промовила затишно, поетично:
    - Чомусь зігнувся обручем обрій. Люблю дивитись звідси на небо. Перейняла від твого тата привичку, розглядати простір у любу годину доби.  Крім журналів, які він виписує - встигає купувати нові книги, і брошури. Я їх теж потихеньку читаю.   
     Юрій слухає маму, думає -  міняються не тільки бабуня,  батьки - теж, а разом - міняється їх світогляд. Бабуся стала більше придумувати казок. Мати – взялася читати. Тато – той у вічних розмовах про зірне небо, чорні дірки у атмосфері, історії міст, чудні явища природи, і все інше, яке теж дуже дивує і цікавить.
       …Скоро минув рік Юриної служби. Коли б перерахувати все,  що за цей час відбулося, можна було би написати не одну книгу. Якось,  не дуже молодий офіцер задумливо сказав,  що немає такої людини, яка би не стала героєм роману. А генерал, який іноді приїжджає в військову частину, замітив: «Людина  завжди повинна бути відповідальною за своє життя». Вираз подобався багатьом, а  Юрій тут же графічно написав його,  і повісив на стіні, підписав – хто, і коли так висловився. Армія дала Юрію не тільки загартованість, але  привила пошану до розуміння, бути захисником Батьківщини.
     Дні служби спішили по-своєму. Як тільки випадала вільна годинка, Юрій летів пташкою на зустріч до дівчини, у якої вродлива усмішка. На побаченнях швидко бігли хвилини, здавалось не встигав прочитати красуні вірша – закінчилось звільнення. Інколи згадував Антоніну, та лиш гнав за неї думки, розумів – шляхи їх розійшлися.
     Два роки в Армії принесли багато позитивного.  Настав день, коли Юрій  попрощався з командирами частини, товаришами по службі,  взяв у руки невелику валізу, поїхав до Козятина.
    Чи то день був гомінкий, чи то радість була занадто веселою, а може то осінь комусь співала свої  романтично-солодкі пісні, - в дворі Дячуків сміялось свято – син з армії повернувся.
   Розглядаючи сина, батько запитав:
    - Чого в тебе чуприна так коротенько пострижена? Хлопці, повернувшись з армії з чубами, а ти свого де загубив?
    - Трапилося те, про що не думав, - тихо засміявся. -  За три тижні до закінчення служби зустрів мене начальник штабу, запитав, чому не по уставу стрижене волосся (я тоді якраз відпустив свого чубчика). Я йому чинно відповідаю: - «Збираюсь додому». Та упертий чорт попався, сказав постригтися по формі. На зле йому вирішив зробити так, як він хоче, тільки внести в зачіску щось своє.  Пішов у перукарню і…постригся під українського козака, залишивши на голові «оселедець». Прийшов перед ясні очі майора, а він побачив  мою витівку, ледь не впав на долівку. Сказати нічого не міг,  дивився на мене витріщивши очі. Коли добре натягнути  пілотку - оселедця не побачиш. Все по уставу! Так і ходив три неділі козаком у своїй частині. За два дні до закінчення служби постригся як потрібно.
    Мати сміялася весь день, лагідно поглядала на дорослого сина.
      …Листопад співає малиновим дзвоном. Ще де-не-де на деревах висять  мідні листочки, ще вітерець-шибеник  регоче веселим сміхом, та вже навколо вологіше. Ранками ходять тумани, але поступово міняються в кольорах і тучності.
    Через два дні дощова хмаринка тісно накрила місто Козятин мокренькою пеленою. Всю ніч дощик шептався за вікном, чи то жалівся за щось комусь, чи можливо переказував казки, які чув у дитинстві від старших, а можливо  сам складав і розказував повісті, про що бачив і чув у своїм непосидющім житті. 
     - Завтра погода зміниться, - каже мати.
     - Звідки знаєш? – перепитав син.
     - Бабуся навчила.
     - І мене вона вчить цим премудростям.
     І дійсно збулось, як повідомила матуся. В ніч підморозило, а ранком заспішив сніжок.
     - Люблю зиму, - відзивається Юрко. – Вона зі мною дружить. Наслухався  за неї  казок, надумав залишитись в Козятині, і піти працювати у міську художню майстерню. Не тягне мене моя технічна професія. Не знаю чому, бачу себе тільки художником.   
 - По слідам батька ідеш, - радіє ненька.
    Тато на всі розмови  сина посміхається щасливо і зворушливо.
    Через три дні, з благословенням батьків,  Юрій вийшов з дому,  серйозно, як дорослий чоловік,  спокійним розміреним кроком,  пішов у велику трудову дорогу. Вечором, на питання рідних, як його прийняли, сказав дотепно:
    - Навчали поважати  робоче місце. Дали зробити розпис вечора присвяченого святу осіннього врожаю. Запитали, чи буду поступати в інститут. Ось і все.
    - Добре, - наголосив тато. – Влаштувався – честь і хвала. Далі дорога життя покаже, як і куди  нею йти. 
    Робочі дні поплили, полетіли, попрямували туди, де їм належить бути.
  - Завтра їду у Київ, - за вечерею, каже Юрій, батькам. – Не один. З Іваном Михайловичем.
    - Не обійди художню виставку Василя Смілянця, - радить батько. – По радіо повідомили за його творчість.
    - Чув і я за нього. Винятково-цікавий чоловік. У нього є хист вбачати у молодих людях талант до малювання.
    Київ зустрів відрядників з Козятина всіма барвами своєї красоти. 
   - У нас три дні на перебування у столиці, - каже Іван Михайлович. – Два дні на завдання, яке нам потрібно виконати, а один  – погуляємо, як захочемо.
    - Батько наказав побувати на вернісажі Смілянця. Завтра же і піду. 
   …Про виставку розказувала реклама на фасаді музею. Юрій зробив кілька кроків, опинився  біля музейних дверей, сказав сам собі: - «З Богом!»
    Все, що він побачив, вразило і… повело у роздуми.
    - Ось яким потрібно бути майстром, щоб зуміти написати такі полотна, - заговорив сам з собою, і, озирнувся, чи ніхто його не чує,  глибоко задумався.
    Недалеко від нього стояв гурт людей. Слухали гарного  чоловіка, який злегка зарум’янившись, розказував, як працює над художніми замислами. Одна жінка, усміхнулась, звернулась до майстра: - «Товариш Смілянець, теми, на які ви пишете картини приходять  спонтанно, чи …?»
     - Ні. Все взято з життя. Мандрую часто по селах, буваю на природі, на заводах, фабриках.
    «Так це ж сам Смілянець! - майнула у Юрія думка. – Не я буду, коли з ним нині не познайомлюсь!»
    Чи то він був настирним і сам напросився на розмову з художником, чи може й насправді метр пензлю узнавав талановитих людей по їх баченню художнього світу, тільки той день для Юрія був винятковим – він познайомився з видатним членом Спілки художників Радянського Союзу – Василем Смілянцем. Забилося радістю серце, заспівало в душі високими скрипками, засміялось чистим життєвим сміхом.
    Далі були гарні зустрічі, які привели до того, що сам Смілянець запросив юнака попрацювати з ним у його майстерні. Так у Юрія почалось нове життя, з навчанням азів художнього хисту.
    …Переїзд до Києва приніс Юрію таку насолоду, що він зразу же  залишив валізу у родича,  поспішив в майстерню Смілянця, і тут же взявся за олівець. 
    …Київська дійсність водила його не тільки стежками малюнку, вона відкривала перед ним двері у дівочі серця, бо який хлопець  у свої двадцять років не закохувався, не назначав побачень, не дарував ласкавих слів дівчатам, не цілував дівочих вуст. Усміхнувся, згадав рядки з вірша Сосюри:
             …Ти піснею серце колишеш
                І дум викликаєш рої…
    Перед очима встала дівчина з дуже ніжним іменем - Олеся. Він познайомився з нею тиждень тому, та чомусь здалось, що знає її здавна. Дівочі  ласкаві розмови, великі чорні очі полонили серце. Побачення проходять так мило і затишно, що йому не терпиться, знову йти на зустріч.
    З працею і навчанням все гаразд. Буває, що він так захоплюється малюванням, може сидіти п’ять годин не відриваючись. Ось і нині  весь  у робочому натхненні, у творчому пориві, навіть не примітив, як обід пропустив.   
    - Малюнок напрочуд гарний, - почув голос Василя. – Радий, що ідеш вірним напрямком. Я рідко помиляюсь в людях. У тобі живе вогник художника. Через два дні підемо на планер. Нас буде п’ятеро.
    На планер не йшли – їхали. Зупинились  недалеко кольорового села. День стояв насичений  сонячним теплом. Довкола було тихо, захотілось лягти і  полежати. А коли у високій  блакиті неба заспівав жайворонок – чоловіки  разом стишились, змовчали, задумались. Надзвичайність літа, його врода і  веселий  квітучий колорит підіймали настрій, спілкувались тільки на теми  природу, і  її творчі пориви.
    За день Юрій написав пейзаж,  і зробив зарисовку квітки.
    - Днина пройшла недарма. Я радий, –  зауважив Василь, поглядаючи,  на планшет Юрія.
    На планері  познайомився з Семеном, який був трохи молодшим його. Хлопець вчився у художньому училищі, і як виявилось, був  смілим і доброзичливим товаришем.
     Через два дні, Юрій, прийшов у майстерню, застав там Семена, і ще двох молодих чоловіки. 
    - Ти якраз встиг до  нашої розмови, - радісно сказав Василь, Юрі. - Семен приніс гарні копії робіт голландських художників минулого століття. Вклоняюсь таким творам. Але сам я працюю у іншому стилі, бо писати так, як писали колись, ми не можемо, не хочемо і не потрібно. Не той час, не те життя, не те бачення навколишнього світу. Буваю  на виставках старих  майстрів, не можу надивитись на їх полотна, у яких живе щось давне, і,  разом з тим сучасне. Чому сучасне, тому що природу переробити неможливо. У художників різного покоління  діє одна і та же природа. Мистецтво ніколи не було і не буде залежне ні від чогось, і ні від когось. Придивіться у музеях, які там ходять люди. Ви самі можете розпізнати робочого чоловіка, вчителя сільської школи, а можливо,  поруч з вами стоятиме учений.  Всіх їх, незалежно від фаху, національності, способу  життя зближає живопис, графіка, скульптура, прикладне мистецтво. І всі вони  прийшли  у музей, щоб задовольнити свою духовну потребу, приблизитись до високої культури.
    Юрій слухав Смілянця, а сам думав, - він дуже щасливий, що має змогу слухати великого художника, у якім бачить не тільки учителя, але і людину, яка вболіває за творчі здобутки людей землі.
    Василь кинув миттєвий погляд на невеликий  етюд на стіні, продовжив розмову: 
    - Познайомився я з хорошим  чоловіком з села, який працює садоводом. Але, сам по собі, він являється ще й художником  прикладного мистецтва. У вільні  години ріже з дерева чудові іграшки, посуд, творить маленькі скриньки для жіночих прикрас, ладнає дитячі стільчики, схожі на  царські трони. Я насилу упросив його, щоб показав свої твори музейним працівникам. Іноді він приїжджає до Києва, аби, як він сам каже, набратися художнього запалу. Це не є тяга до фаху художника – це його ласкаве хобі. З ним легко спілкуватись. Був я у нього дома. Застав майстра  за роботою - плів вербовий тин. Мені навіть стало жаль,  що не маю змоги бувати там частіше, щоб навчитися вільно робити те, що він творить. Запам’ятайте раз і назавжди - мистецтво зближує людей, і допомагає зрозуміти одне одного. Тут проявляються культурні, духовні і матеріальні цінності.
    Смілянець обірвав розмову, зітхнув, провів рукою по чолу, сказав привітно:
    - Розказав вам  багатенько. Змішав все підряд. Це вам урок перед початком великої роботи. Нині будемо писати живу натуру. Через кілька хвилин сюди прийде мій друг дід Матвій, який дуже любить, коли його постать вивчають художники. 
    До пізнього вечора Юрій працював у майстерні, а коли західна частина неба заграла різнобарвними фарбами, Смілянець сказав бадьоро: «На сьогодні досить. Зустрінемось з  Матвієм  Івановичем  через два дні. А зараз, можете розім’яти суглоби».
    Олекса, племінник Смілянця, піднявся, потягнувся, сказав, подивляючись на свою роботу на мольберті: - Розкажу вам, як нещодавно  був присутній на презентації  невеликої  виставки двох  молодих художників. Мене вразило там багато цікавого і … нового. Але … Розглядаючи пейзажі картини,  я, раптом  зупинився. У невеликій пейзажній роботі узрів вітрову осінню непогоду. Мені здавалось, що я там був присутній, навіть голову втягнув в плечі, ніби ховався від вітру. На іншій - квітував великий соняшник, на якому сидів  джміль. Мить, і я почув його пісню з запахом  сонячного літа. І враз, мене обійняло таке велике бажання щось творити - повернувся  додому, сів і написав глечик, з якого виглядала тополина гілочка. На душі було радісно і тепло. Тітка розглядаючи мою роботу, сказала:  «Гарно. Та тільки чогось тут бракує». Я зрозумів, бракує майстерності. Мені би дуже хотілось, аби від гілочки йшли імпульси аромату. А там його не було.
    - Ха! Ха! Ха! – регоче Василь. – Я теж таким був. Та і зараз відчуваю, що не досягнув того верхнього рівня, коли все можу, і все знаю. Вірно люди кажуть, учитись потрібно з дитинства до старості.
    - Раз потягнулась така розмова кину і я своє слово відносно мого юначого малюнку, - торкнувся ще раз легенько пензлем своєї  роботи, схопив за кінчик розмову, Юрій. -  Хлопчача натура, що все  можу, жила у мені напористо. Коли учитель малювання зробив мені коротке зауваження, я  різко вставав, і  відповідав, що не хочу слухати його зайвих дорікань. Малював тоді модних дівчаток, які були схожі  на ляльки. У альбомах цвіли квітки, такі яскраві, що  очі боліли дивитись на них. Пишався, ніби то можу  «творити» копії картин, що по нинішньому моєму розумінню, були пародіями на твори художників. Батько узнав про мої витівки, заборонив  малювати всяку нісенітницю. Так поступово прийшов до того, що маю сьогодні.
    - Маєш гарну оцінку, - хитнув головою Василь, і тут же добавив: - Мені було легко нині з вами. Дякую за участь.
    Окрилений розмовами художників, Юрій поспішив назустріч з Олесею.
   - Куди підемо? – запитала дівчина, і тут же відповіла на своє питання: - Підемо у кіно.
    - В кіно, так в кіно, - сказав ласкаво.
    А Київ дивився на молоді пари, які спокійно  ходили вулицями, майданами, парками, сміялися і гнівались, мирились і обнімались.
   …Додому Юрій  їздив не дуже часто. Батьки запитували, як йому учиться і працюється у Метра. Про те, що Юрій учиться  у Смілянця,  знали родичі, сусіди і друзі Дячуків. Мати пекла смачні пироги з маком, передавала їх Василеві, бо знала, він їх дуже поважає. Батько цікавився над чим нині працює майстер, і коли можна буде побачити його власну виставку.
    - Тату, - звертається  якось Юрій до батька, - ти би приїхав у Київ. Там є що побачити і відчути. Музеї відкриті кожен день.
     - Поїду. Відпустка у мене в жовтні. Не так давно  по телевізору дивився передачу за Тетяну Яблонську. Розумна і талановита жінка. Розказувала, як  творить полотна. Щоб правдиво написати їх, потрібно пожити там, звідки художник черпає матеріал для свого твору. Художниця почала художню працю в сільській місцевості Чернігівської області. Бувала, і буває на Хмельниччині.  Там знайшла не одну тему для робіт. Жалію, що не довелось мені досягнути рівня Маестро.
     Син довго перебирав у пам’яті бесіду з батьком. Згадував бабусю, яка частенько розказувала, що проклята війна 1941 року перервала навчання багатьох молодих людей, які, або не повернулися назад, або не змогли уже продовжити своє навчання. Відносно  Юриного тата сумно зауважила, що він талановитий, та війна теж обрізала кінці його навчання.
     Думки  про батьків кудись відійшли, Юрій  глянув на годинник, поспішив на побачення з Олесею.
    - Ось. Читай. Це моє римування, - подає дівчині зошит з віршами.
Дівчина не знала, що й сказати. Її молоде  серце  охопила  надзвичайна радість, від якої загубила всі слова, і тільки  сміялась дзвінко. 
    - Ти з кожним днем пишеш все кращі і краще. Давай спробуємо їх віддати до друку?
    - Куди?
    - Не знаю. Можливо в газету, чи журнал.
    - Я намагався. Не зрозуміли. Прийде і до них час. Якось випадково  прочитав вислів, що поезія – це є  вища математика літератури. Поетичний  твір - не що інше, як математична формула згідно вимов краси і гармонії. В моїх віршах, ще не звучить та гармонія, яку сприймуть і надрукують.
   - Жаль. Вірші пише і моя подруга Катя. Вони у неї якісь гострі і спортивні. Катерина з дитинства займається фізкультурою. Можливо тому і вірші похожі на її захоплення. Тепер вона вся у підготовці до Олімпіади.
    - До речі, ти знаєш коли пройшла перша у світі Олімпіада?
    - Ні. Якщо знаєш – розкажи.
    - Перша пройшла в Греції приблизно в 800-х  роках до нашої ери. А в 400-х нашої ери візантійський імператор Феодосій скасував їх, як язичницьку мерзоту. Ось тобі і «розумні» імператори!
    - А ти вчений хлопець! Все тобі хочеться знати. Може розкажеш про Всесвіт: як він, і коли появився, – сміється Олеся, поглядає в вись, де мільярди зірок дивляться на Землю.
    - Нинішні вчені теоретики доказують, що наша Галактика утворилась біля 13 мільярдів років тому, і з тої пори  мало змінилась, - з задоволенням веде розмову Юрій. – Учені намагаються доказати, що вона продовжує  формуватись.
    - Дивно. Я не думала, що ти цікавишся Всесвітом.
    - Батько мій любить астрономію. Мабуть чула про вченого Декарта. Він задавав собі питання: хто такий чоловік на Землі? Щоб на нього відповісти, потрібно знати, як утворився  Всесвіт, а уже  потім шукати відповідь - як виникла  людина.
    - Питання можна? – підняла руку Олеся: - Скільки зірок ми бачимо на небі?
    - Скільки бачимо – не знаю. А ось скільки їх,  підрахував австралійський вчений – знаю. Отримав  число 70 секстілліонів. 
    Ніч слухала розмови хлопця і дівчини, тихо посміхалась. Їй було приємно знати, що молоді люди цікавляться науками за Бездонний Простір, який вона дуже любить і поважає. Це він створив її, дав ім’я, розподілив час, цінує і шанує.
    Через декілька днів після побачення з Олесею Юра зібрався у відрядження з бригадою художників в Черкащину, оформляти  культурний Палац. Батькам написав, щоб вони  не турбуватись за нього. В цій роботі він повинен показати свій талант і випробувати своє уміння.
    Край Черкащини зразу же покорив Юрія. Раніше знав -  ці землі наповнені історичними подіями. Козаки, гетьмани, мирне і воєнне минуле, створення міст і сіл, великі побудови церков, монастирів, власних  і культурних споруд, торгівля, сусідські відносини між державами – все  цікавило науковців, які з великими зусиллями збирають і записують в книги історію краю.
    Робота, яку  виконували  художники з Києва, в Черкащині,  не припинялась ні на день. Юрій приймав тут велику долю робіт, і був щасливим, що його хист художника підмітив і ствердив особисто, Смілянець. Творча праця над панно, картинами,  розписом стін і стель приносила йому приємну утому, вчила його майстерності, карбувала у пам’яті вірно розраховувати площу, на якій художник повинен помістити своє творіння, щоб його можна було дивитись з різного ракурсу і кута бачення.
    В часи роботи Василь звертався до Юрія не як до свого помічника, а уже вимагав творчого подиху, уміння, заставляв думати, а якщо потрібно – іноді і переробити те, що він тільки що зробив. По завершенню  роботи зрозумів – художник, крім свого фаху, повинен ще знати  ази будівництва, столяра, коваля. Не  заважить і уміння володіти  майстерністю  розпису по склу, камінню, тканині, фарфорі, глині.
     З цього часу Юрій у батьків бував рідко. Якось, за роботою над новим планом оформлення заводського клубу, Василь підкреслено сказав:
    - Моя школа іде тобі на користь.
    - Без вас, ще, ніяк не можна. Працюючи поруч, зрозумів - моя нинішня майстерність, це крихіточка від вашого таланту і працездатності.
   - Радий таку розмову чути! – сміється Василь. - Приймаю твою похвалу. Але хочу зауважити, я не тільки учу молодих, сам учусь у них, у тім числі і у тебе. Запрошую на завтра тебе і Олексу піти зі мною у гості до  відомого художника, Михайла Дерегуса. У нім  вбачаю творця, митця, учителя, і  Великого  художнього майстра. Чоловік він немолодий, та ніколи не ставить себе і свою творчість поза межі чогось вищого, що нині діє у нашій мистецькій спілці. У нього багато робіт присвячено селу і колгоспній праці. Тому, хто знає, що таке робота з землею, зрозуміє, як художник  зумів увійти в образи трударів сільського господарства, залишаючи на полотні глибоко психологічні портрети людей, чия праця досягає величної красоти і гордості. Мені дуже подобається його цикл офортів про природу рідного краю під назвою: «Дорогами України». Кожен з його творів – це цілісність композиції, чітка графічна манера і спокійні фарбові відтінки. Є в нього полотна, де він звертається до минулого, як кажуть до глибин життя. Його невичерпна мистецька снага досягає високої  мистецької творчості. А живописне полотно «Трипільська трагедія» - підкупає історією, про яку розказують, і пишуть великі учені світу.
   - Я був здивований, коли прочитав у журналі за його «Трипольську трагедію», - входить в розмову Олекса. – Там написано, як він довгенько вивчав історію краю, щоб написати таке полотно.
    - Не тільки вивчав -  їздив туди, де колись проходили оці події. Дерегус  частий гість сільських працівників Житомирщини, Хмельниччини і всього Подільського краю. Побувавши  на  його власній виставці відчув - від його полотен пахне  Україною. Запам’ятайте, це  я сказав, що від художніх робіт повинно пахнути  рідним краєм. Ніщо так не пеленає ніжно душу, як це відчуття. Зараз відкрию ще одну сторінку його біографії.
    Смілянець зупинив розмову,  підійшов до столу, порився у паперах, сказав злегка розгублено:
    - Десь у мене була гарна світлина з майстерні Дерегуса. Мабуть кудись переклав. Ладно. Потім покажу.
    - Чув від нього самого, що він там буває більше часу, чим дома, -  мовить Олекса.
 - Іноді там і ночує, - продовжує розмову Василь. -  А щоб ви мали уяву, де і як розташоване святе із  святих приміщень цього вельмишановного Майстра пензлю - коротенько розкажу.  Знаходиться вона на другому поверсі  Києво-Печерської  лаври. Якраз над  Дніпровською кручею. Колись про це місце згадував Тарас Шевченко. Приблизно так: … «якщо захочеш  побачити справжню красу потрібно піти до Печерської лаври, сісти на сходи лаврської друкарні  і глянути на задніпровські далі…»  Ось там кожен день працює Михайло. Я записав у блокнот один його вираз. На питання про нове мистецтво  він  сказав: - «Нове мистецтво не можна розуміти тільки так, як творіння нової форми. Для мене все починається із змісту…Нове мистецтво не  вигадується, а народжується у душі митця, як вимога часу. Воно народжується в тяжких пошуках, а тому завжди є ординарним».
    - Цікаве художнє бачення, - замислено сказав Юрій.
    - Дійсно гарно і розумно бачить він мистецтво часу, - добавляє Семен, і, усміхнувшись, записує вираз Дерегуса у свою записну книжечку.
    - А я від себе хочу добавити, що нове в мистецтві залежить ще від самого художника, і від його життєвої позиції. Так що готуйтесь назавтра йти у гості, бо хто знає коли зможемо знову бути запрошеними до метра. Нині ми вільні. А через тиждень нас пошлють до  Кавказу, Прибалтики,  чи у Сибір.
  … Через два тижні Юрій завітав у Козятин на два дні. Сором’язливий ранок відкрився йому теплими подихами. Вийшов з кімнати, поглядом зупинився на гурту ластівок, що тихо гойдались на дроті, щебетом перепитували  його: «Ти надовго сюди?»  Небесні сурми носились навколо будинку, де якому пройшло його дитинство, юність, а тепер і зрілість приглядається до нього. Так було з самого юнацтва, коли  ранкова суть стрічала його чудними звуками, що неслись звідусюди. Коли навчився грати на гітарі ловив природні звуки, питався скласти їх у мелодії.  Постояв хвилинку, пішов у сад. В нім мало від матері – сад нагадує батька. Навіть груші і яблуні були схожі на татуся. Батечко дуже  любить цей садок. Плекав надію, що прийде час і він займеться тільки ним, своєю агрономією, своїм бажанням виростити на одному дереві сливки, грушки, вишні і яблука. Добре, коли у чоловіка живе мрія, яка дає йому поштовх для звершень своїх планів. Дивуючись, як все навіть за невеликий час міняється, подумав: - «І на мої плечі сідає більш зрілий вік. Вже молодими колосками визріває мій лан жита. Не зупинити біг буття».
    Повернувся назад. В порозі  стояла ненька. Побачила сина, розказує:
    - Люблю ранок, який  їде до мене на блакитнім возі. Є гарна приказка: «Хто рано встає, тому й Бог подає». Примітила, не залишив звичку прокидатись рано.
    - Ні. Мабуть ти мені подарувала своє бачення  кольорового сходу сонечка. Якось встав о п’ятій.  Вийшов на балкон і …засміявся. Ранішня красота полонила мене всього. До самого вечора не покидав щасливий настрій зустрічі з досвітньою природою.
    - А дівчина у тебе є?
    -  І  є, і немає. Подруга, то не наречена. Познайомились випадково. Вона з сім’ї музикантів. Я їй розказую, як ми дома співаємо за гостинним столом. Дівчина  радіє. Всіх людей ділить на музичних, і не музичних. Я стверджую, що українці всі музикальні. Іноді читаю їй свої вірші: вона плеще у долоні, гукає: - Браво!
    Мамі було приємно слухати розмови сина про його сердечні події.
    …На золотих променях тікають дні. Юрій, у майстерні Смілянця, як у себе дома. Коли немає метра – приймається писати етюди, відкривши навстіж вікно, яке виходить в сторону невеликого майдану, а лівіше – проявляється куток скверу. Ось і нині закінчив етюд з рогу етажного будинку, коли почув, як у кімнату ввійшов Смілянець, з порога,  сказав:
    - Збирайтесь.  Їдемо до Москви.  Не забудьте взяти з собою жвавість, творчість і працездатність.
    День на збори, і уже … у дорозі.
    Столиця Радянського Союзу зустріла бригаду Смілянця приємним усміхом, і тихим поклоном.
    - Працювати прийдеться багато, - зауважив Василь вечором, після того, коли повернувся від керівників культурного центру, де їх чекав фронт робіт.
    Юрій не був здивований тими художніми роботами розпису будинку культури, які вони почали виконувати. Йому було цікаво і приємно знати, що їх приймали, як творчих людей, у яких не розходились слова з справами.
    В вільні часи блукав містом. Самостійно знайомився з його історичними будовами, площами, вулицями. Іноді ходив у музеї, дивуючись величною історію столиці. В один теплий золотисто-зірний вечір йшов в бік Тверської, коли випадково наступив на ногу незнайомці. Озирнулася, і,  ніби втопився в її погляді. То була Таня-Танюшка, яка скоро стала для нього близькою і рідною.
    …Пізніше, згадуючи свої дні прожиті у Москві, ловив себе, що стає солодко при згадці за миловидну і пригожу дівчину. Тетяна нічого від нього не хотіла – їм було разом добре,  і все тут. І де вони  тільки не бували:  на концертах, у театрах, на виставках, слухали чудові лекції, які вона дуже любила, навіть умудрялись ходити на презентаціях книг і пісень! Таня  почувала себе щасливою, що Юрій придавав їй стільки уваги. «Я тобі розкрию моє місто так, як ніхто не зміг би цього зробити. З дитинства цікавлюсь ним, бо маю натуру  знати багато всього», -  радісно ділиться своїм баченням міста,  красуня. Якраз через неї,  Юрій познайомився з наукою медитації. Покидаючи Москву забув запитати Танюшу її адресу, а вона весело і довго махала йому рукою, кричала услід, щоб не забував передавати привіти всім місцям,  де  він буде жити.
    Виконавши роботу у Москві, бригаду направили у Новгород.   
     Художнє оформлення палацу культури, принесло успіх, який постелив їм дорогу до інших міст, де їх чекав розпис різних приміщень.
     … Ранок розбудив Юрія тихим передзвоном. Вийшов у двір   готелю, постояв хвилинку, попрямував у бік вузької вулиці, яка тінилась від великої кількості дерев. Згадав, що один із керівників міста розказував -  колись тут росли дивовижні ліси, кусочки яких до цих днів туляться до приміських окраїн. А недалеко від міста старий лісний масив залишився жити, чаруючи людей своєю  винятковістю, у якій діють закони минулого і сучасного. Головне у нім, -  він сам обновляється, так, як рід людський.
      Вечеряючи з товаришами, Юрій вступив у розмову про гарну і ніжну красоту краю, про тихі ночі, духмяні ранки, і веселі настрої днів.
    - Мені цей край нагадує моє Поділля, - ділиться своїм бачення новгородської природи Дмитро Берестюк. – Особливо лісові мережі. Я  написав пару етюдів.
- Природа землі чарує завжди. Навіть тими місцями, де немає лісу, а   
камінні краєвиди, з ліричними оазисами зелених трав. Був я у Прибалтиці. Там є таке  чисто кам’яне місце, яке притягнуло мої думки, про щось Віковічне і …особливе.
    - Давайте посидимо на вулиці. Прийде час, і ми, станемо згадувати наше тутешнє перебування. Години міняються збільшенням наших літ. В старості – минуле буде схоже з казковими уявленнями, -  каже Юрій, і, першим виходить з кімнати.
    … Усі наступні дні були наповнені працею, творчими замислами, втіхою, що в них все виходить так, як вони планували.
    Тижні складались в місяці, підводили підсумки праці, йшли до завершення.
    - Через дві доби покинемо Росію, - каже Василь, і, глянувши на друзів, добавив: - Попрацювали добре. А це значить, ми виконали те, що було поставлено перед нами.
    …Потяг витягнув мелодію гудка, набрав хід, попрямував у бік України. За вікном бігли миловидні пейзажні картинки. Коли густою стіною показався ліс, Юрій ласкаво зауважив:
    - По приїзду додому обов’язково піду в лісне царство. Не один – з бабусею. Вона у мене лісний поводир. Стільки, скільки вона знає про нього, може позаздрити  науковець.
    - Дійсно, подільські ліси особливі і неповторимі. Але, таких, як в Росії, у нас немає, - задумливо говорить Василь. – В наших лісах живе м’яка природа. У них закладена інша стать, інша культура, інша приреченість до життя. Можливо помиляюсь - всі ліси Землі відрізняються один від іншого своєю структурою, характером рослинного світу, своєю потребою. А ось, сердечність  і красоту  російських березових лісів  неможливо зрівняти ні з якими іншими! Зате наші Карпатські,  закохують у себе усіх людей світу. Мій друг Максим Петрович гостив у Канаді. Про ліс цієї країни сказав так: «Я не міг відірвати погляду від  Канадських  кленів, які паленіли золотом осіннього погляду. Жалію, що не написав там  нехай невеликий етюд».
    - Зараз розкажу відносно наших, рідних лісних красот, - малює олівцем гілку деревини, продовжує розмову Юрій. - Подільські ліси на Україні не дуже великі. Але вони варті того, щоб їх любили. З ними в єднанні живе і діє  неперевершена людська усна творчість. Стільки казок складених про ліс в Поділлі - не знайти на Землі. Там, де казка – там діє мудрість. Головними їх героями  виступають різні Духи. Є Дух Старого Дуба, Молодого Граба, Пня, Дух полян, Дух хащі, Радість стежок, Краса узлісся.   Коли з бабусею ходив у ліс, мені дуже хотілось побачити  Злого Духа, який мешкає в Лісовому Яру, або Доброго Духа, що живе біля старого ясеня. Бабка, коротила кроки,  вела мене до лісних болотяних лугів, де розгорнулось царство Мокрого Мугики. А ще вона  тихесенько показувала Круту стежку, шепочучи, що стежина - то ворожка. Якщо повіриш їй, поведе туди, де хащі і Мастка темнота. Ліс для людини  завжди був, є,   і буде таємницею, бо навіть невеликий,  має щось своє, яке належить тільки йому. Можливо так і треба. Цікавість людини до лісного світу і його астральних  мешканців,  ніколи не зменшиться.
    - Я теж прислухуюсь до тітчиних розмов, відносно потойбічних лісових Духів, - перегортає журнал, мовить Роман Потайчук, талановитий, працьовитий чоловік, у альбомі якого сотня малюнків і етюдів з кожного краю, де тільки він буває. – Перед моїм  виїздом у Росію наказала, якщо випадково попаду у лісні дороги, щоб не зблудити, потрібно задобрити Сірого господаря лісових шляхів гарними мелодіями, заспівати веселу пісню. Він дуже любить музику і пісенні звуки.
    - Тепер біду знати, як вести себе у випадку, коли зблукаю у лісочку, - щурить веселий погляд Смілянець.
    - У мене є  родич по імені Харитон, - ковтнувши холодного чаю, тулить слова Юрій. -  Смішний і дотепний чоловік. При зустрічі за святковим столом божився, що  одного разу заблудився у малесенькому лісі.
     - Цікаво, - сміється Василь. – Як то можна заблукати у маленькім лісочку?
     - Виходить можна.
     - Ха! Ха! Ха! – регочуть чоловіки.
     - Не вірите? Тоді слухайте. Було це так. Гостив він у сусіднім селі у свого товариша. Прийшов час покидати хату друга, відправлятись додому. Попрощався, подякував за гарну зустріч, і… взяв напрямок через поле до лісу, що боком горнувся до  його рідного селища. Цю відстань прийшов за п’ять хвилиночок. Увійшов у лісну тишу, і мугикаючи пісню, відчув, що ноги вперлися у щось тверде. Нагнувся, помацав, а там … стіна. Здивувався, й  не повірив сам собі. Повернувся назад. Та тільки ноги знову уперлися у стіну. Страшно стало. Присів, задумався. Тут згадав розмови людей, які тлумачать, коли заблукаєш - читай молитву. Глянув у височінь, узрів там клаптик неба, став на коліна, почав  молитву, яку придумав для себе ще тоді, коли був підлітком. Поступово стало йому тепло і привітно. Кудись дівся страх. Озирнувся, а перед ним виступили стовбури дерев. Глянь і …стежина явилась. Пройшов метрів тридцять. Посвітліло у очах. Тут він  угледів свій садок,  крислату черешню, межу, а вдалині … хату. Нічого не сказав дома дружині, просто впав на постіль і … проснувся аж під обід, другого дня. Ось тільки тоді признався за нічну пригоду у лісі. Йому не вірили, лише стара Явдоха, його рідна тітка, підняла вгору руку, ніби там щось побачила, притихлим голосом сказала: - «Вірю  у Блуд, який чіпляється до людини. У минулому році  вечором йшла в Кирилівку. Вирішила скоротити дорогу -  пішла ліском. Насилу втекла від Блудиська. Я іду рівненько, з стежки не звертаю ні на крок, а він, щоб і не приснився, хвать мене!  І… тягне  кудись. Перехрестила лісок на чотири сторони, сказала голосно: - «Відійди від мене, нечисть, інакше прокляну!» 
    …До самого Києва у вагоні, де їхав Юрій з товаришами, велись різні розмови, від яких ставало добріше і затишніше жити.
  … Вересень-чаклун  застав Юрія у батьковій  хаті, яка пахла овочами і фруктами. Мати варила варення, квасила яблука, сушила гриби.   
    - Мамо, - звертається до неньки, - у тебе сивина у косах заплелася.
    - То не сивина, то мої прожиті роки розказують за себе. Минулі літа - хвилі згадок. Я ловлю себе на тому, що зрівнюю життя з мозаїкою. А ще я кожен наступний день вишиваю сама собі, - помішує у казані варення з яблук,  мати. 
    Слова нені зворушили душу Юрія. Їхав у Київ, а думки вились у дворі батьків. Аж самому гне вірилось, як скоро лине час. Не вернути назад тих перших днів, коли він несміло, але з задоволенням почав вивчати АЗИ художнього малюнку в майстерні Смілянця. Нині – він, іноді сам підказує молодим художникам, що то є світло і тіни, композиція, малюнок і т.д.
    Київ став для Юри близьким і добрим, бо, як не кажи – вони розуміли один одного, і, скільки би Юра не ходив  ним, він кожен раз, кожну мить відкривався перед ним цікавістю і неповторністю красоти і загадки.
    … І знову поїздки, і знову уроки знань, і знову життєве бачення  чогось нового, потрібного, суттєвого.
    Перед поїздкою до Ленінграду  Юрію приснився сон: ніби іде  вулицею свого міста, а назустріч спішить дівчина. Він не знає її, але  йому  хочеться, щоб вона зупинилась. Мить і …красуня  помахала йому привітно рукою.
    - Поїдемо потягом через Москву. Зупинятись не будемо, бо часу маємо обмаль, - розказує Василь.
    - Всі підготовлені нами ескізи  уже склав до купи, - зиркає на робочі столи Юрій.
    - Добре. Тоді завтра і вирушимо.
    … Ленінград  вразив Юрія своїм виглядом. Він тут же став складати плани, куди йому піти, з чим ближче познайомитись, як урвати час, щоб написати хоч би кілька етюдів.
    Вільні години водили його містом, у якого така велична і серйозна  історія. Без блокноту і олівця Юрій не ходив нікуди. Ворожили і звали до себе музеї, театри, концертні зали.  А ще йому приємно було блукати вулицями і … тут же робити, нехай маленький, малюнок, підписавши, знизу: - «Місто над Невою»
    Люди кажуть - там де юність, там кохання. Дівчина, з якою він познайомився, не переставала йому розказувати, щоб він поступив вчитися у художній інститут, а вона буде йому позувати. «Портрет з мене принесе славу! Я знаю який ракурс потрібен, щоб ти зміг уловити мій профіль!» - сміялась дівчинонька і, зібравши у очі радість, цілувала Юрія  солодким поцілунком щастя.
    Але щастя чекало його не в Ленінграді – воно чекало його у рідному  Поділлі, в Козятині. Після довгого відрядження  у Ленінград, група Смілянця вернулась у Київ, і тут же, їм була відведена тижнева відпустка. 
   Юрій їхав додому. У очах світилась радість, у серці надія на родинну зустріч, на спілкування,  про що стане  розказувати батькам.
    На вулиці мело снігом, вітер витягував симфонічні мотиви, тішив людей зимовими побаченнями.
   - Мамо, піду до Сашка. Давненько не зустрічались, -  каже син ненці, одягаючи  обнову, яку купив у Ленінграді.
    - Іди. Він за тебе завжди перепитує. Хороший хлопець. Дівчину має. Скоро і весілля справлять.
    Дорога зимова рипуча від морозу. В сонячних промінцях січневої днини іскриться сніг. Юрій не спішить, йому приємно отак іти і збирати у очі красоту краю. Не помітив, як із-за повороту вийшла дівчина. Біля тину тітки Марії -  махнула комусь рукою, і жваво увійшла у подвір’я. Його ніби щось зупинило. Він же її знає –  Ольга, яка живе  недалеко від батьківського  будинку. 
    Сашко побачив Юрія, охнув, обійняв так, як це може робити друг, товариш, приятель.
    - Підемо у кіно? Там чекає мене Настюшка.
    Біля кінотеатру товариш оглянувся, показав очами у бік:
    - Глянь. Біля Насті зупинилась ще одна Козятинська королева.
     Юрій аж здригнувся від несподіванки – там стояла Ольга.
    … А далі було все наче у вісні. Вони не тільки ближче познайомились, вони уже не могли не стрічатись, знали – їх дружба переросла в кохання, яке заповнило серця.
    … - Я скоро повернусь, - прощаючись, обіцяв Олі, і ступивши на підніжку вагону, відчув – ця дівчина його доля. 
     З цих часів Юрій став все частіше приїздити у Козятин. Побачення з дівчиною були такими світлими і ніжними, - йому не вірилось, що таке може бути у житті.
    Довгі вечірні тіні ховають закоханих, що поволі ходять вулицями міста, не стежать за годинами, не підганяють вимір часу. 
     - Подивись який гарний місяць нині, - показує Оля нічне світило. – Про нього можна розказувати днями, і не закінчиться розмова.  Він вічна  загадка Природи.
    - Його ще називають Селеною.  Дехто твердив, що місяченько являється сестрою Землі. Скоріше Місяць є  чоловіком для нашої Планети. Можливо чула, що  5000 років тому Місяця у нашій Сонячній системі  не було. Учені мислять -  внаслідок природних катаклізмів  у Всесвіті проходять великі зміни. Чому, і як розірвалась п’ята планета нашого сонячного світу Фаетон – невідомо. Куски від неї  стали астероїдами, які нині літають між Марсом і Юпітером. А ось  ядро Фаетона  притягнула до себе Земля, і залишила його як супутника. Хто може знати, чого так воно стало. Наука  доводить - з появою Місяця, на нашій планеті  проходять різні явища природи. Дехто стверджує гіпотезу нібито Місяць  винен  у Великім потопі. Він же діє на морські прибої, від чого море має свій ритм і життя. З ним пов’язують зливи, бурі у морях і океанах, зміну клімату на землі. Можливо це є тільки припущення, але … багато припущень уже доказано. Йдуть розмови, що Місяць потихенько віддаляється від своєї коханої, а інші – на оборот твердять, що вони з’єднуються.  У давнину  зображення на Місяці, люди порівнювали з витертою монетою.  Ця монетка для людей стала дуже цінною. Явище тяжіння і відштовхування,  може  обійтись людям дуже дорого.
    - Думаю, якщо Місяць став Землі чоловіком, то, мабуть Земля з Місяцем можуть і сваритися і миритися, - усміхається Ольга.
    - Можливо воно так і є, - каже  Юрій. – Та є  друга гіпотеза - що Місяць то є штучна планета. Хто, і коли її створив – таємниця.
    - Атланти, - піджкахує Оля. – За них багато ведуть розмов, але … доказів привести не можуть. 
    -  Багато цікавого за Галактику, і не тільки про неї, чув від Василя Смілянця. Мене дещо вражало в нім. Іноді міг цілий день розказувати про те, що його турбувало, викликало цікавість, вело до роздумів. Одного ранку зайшов в майстерню, взамін привіту - сказав: «Все починається від зірок». Глипнув на мене, добавив: «Це не я сказав – Ейнштейн», і,  не роблячи зупинки, заговорив фразами: «Видумати себе і других  можна, а пізнати себе і других безнадійна справа».  Через кілька хвилин запевнив, що  Копернік вчив людей бути скромними, а  «скромність і гумор творять рівновагу», - наголосив нам  важно.  І, не перериваючи думку і мову  доповнив,  що в організмі чоловіка  в твердому складі знаходиться 80 хімічних елементів і 12  мінералів. Далі  перейшов чомусь на морські простори, і, ніби підкреслюючи кожне слово, видав: «Морська хвиля схожа з чоловіком. Біжить, спішить, стукається в іншу, і ось … вона вже щезає. Її немає, хоч її  водяний склад є в морі, так як він ніколи не щезне». Затамувавши подих, слухав його, а він, перекладав якісь папери на столі, вів свою розмову далі: -  «Акули живуть на землі уже 4000000 років, а люди всього 30000».
     Я хтів піднятися з стільця, тільки він мене знову усадив, продовжив говорити: -  «Справжньому  живопису  і скульптурі потрібне спілкування, а парус з дірками і благородна арфа, назавжди залишаться братом і сестрою». Тут він так гарно засміявся, що я пішов сміхом разом з ним.
    - Що то було з ним, ти йому не задав питання? – здивовано перепитала Оля.
    - Хороший настрій. Таке може бути у людей, які люблять життя і прояви його.
    …Оля закінчувала навчання  і ніяк не могла уявити, як  піде працювати.
    - Коли думаю про майбутнє, лячно стає. Ні мами, ні батька, ні рідних не буде поруч. Жах! – розказує дівчина, зиркаючи на Юрія.
    - А я де буду, не поруч з тобою? – ніжно відповів, і притиснув до серця кохану, шепнув: - Я буду поруч у любий час твого життя.
    - Ти? – зніяковіло запитала дівчина.
 
                Розділ четвертий

                Де зацвітають кольори
                І пахощі п’янкого лісу, -
                На фоні сонячної гри
                Дві долі радісно зійшлися.
                Л. Линдюк
               

      …Весільне свято у Юрія з Ольгою було веселим, співучим, добрим. Теплі дні високі і крилаті допомогли молодим провести цей день, щоб він запам’ятався на всі роки їхнього спільного життя.
    Скоро родичі двох сімей проводжали молоду пару у далеку дорогу -  у край світлих надій, де їх чекає місто Кишинів, куди Оля мала направлення на роботу. Вони їхали потягом, а якась незрима Суть всю дорогу весело говорила, що Молдова стане їм рідним і близьким краєм, який вони полюблять, і назвуть своєю другою Батьківщиною.  Пізніше Юрій в своїй збірці віршів напише про цю поїздку так:
                Ріс, шукав рукам науку…
                Сам знайшов свої дороги,
                І валізу взявши в руку,
                На перон поставив ноги.
                Білий світ такий цікавий!
                Ноги бігли – не стояли.
                В край родючий та ласкавий
                Привели мене вокзали.
                Полюбив нову оселю
                За пісень чарівні звуки
                Вдачу щиру та веселу,
                Мозолисті вмілі руки.
                Припечатались у серці
                Сни нової Ойкумени,
                І її гостинні двері
                Стали рідними для мене…
       Все було так, як він з Олечкою  надумали.
      Місяць за місяцем – життя  брало своє. Молода сімейна пара  стала себе вільніше почувати, коли зрозуміла, що на цій  благословенній землі живуть роботящі, доброзичливі і щирі люди. Багато звичаїв і традицій молдавського народу, схожі на звичаї і традиції українців Поділля, тому вони легко сприймали нову дійсність.
    Познайомившись з деякими майстрами пензлю, які уже давненько мешкають в Молдавії, Юрій став придивлятись до товариства художників. 
    У Ольги нові товариші і друзі по роботі, а ще є і сусідки, які інколи весело щебечуть на кухні, діляться новинами кулінарії і моди.
    Після роботи Юрій щось креслить або малює, перекидаючись словами з дружиною. Ось і нині,  на ходу ковтаючи пахучий чай, кладе на стіл великий лист паперу, нахиляється над ним, проводить пряму лінію, а від неї виводить легкий малюнок.
    - Юра, -  тихо, з розпачем каже дружина. – Я випадково зазеленила світлу блузочку. Перу, а пляма не відходить. 
    - Зараз ми з нею розправимось. Бери мило, воно  відпере все. Я навіть масляну фарбу милом зняв. В одному батьковому розумному журналі вичитав -  в хлорофілі і гемоглобіні є залізо, яке утримує їх  колір. Якщо залізо витягнути з цих речовин – вони побіліють. Щезне колір, щезне і кольорова прикраса життя.  Велика це тайна. А ще ось, що хочу тобі розказати. Давненько кортить знати, чому деякі тварини мають у собі ядовиті речовини. Подумав, мабуть вони їм служать для того, щоб оборонятись.  Вчора узнав -  зелена черепаха спокійно їсть дуже їдучу медузу «хіронекс». Коли медуза доторкнеться до шкіри людини, її доторк буде  довго болячим. А черепаха смакує цю істоту так, ніби ми їмо щось надзвичайно смачне. Те ж саме роблять їжаки. Вони споживають гадюк. Знову ж таки - таємниця не вивчена людьми, -  розповідає Юрій,  розглядає пляму, добавляє: - Я підігрію водичку, і ми тут же виведемо зелену смужечку. І чого ти перелякалась? Тут плямочка на один сантиметр.
    - Маленька, але її видно.
    - Все буде добре, - запевняє Юрій жінку, - Ти у мене найкраща господиня у світі.
    В теплий погожий день, ближче до вечора, над містом гримнув грім. Купчасті густі хмари оповили небо. Оля спішить з роботи поглядає в простір, який ось-ось проллється водою.
     - Юра, ти дома?  - відчинила двері, запитала весело.    
     - Дома. Довгенько стою і дивлюсь у вікно, де збираються мокрі хмари. Якраз  напередодні  хотів розказати тобі, як сприймаю блискавки, громи і дощ. Дехто їх боїться. Я же бачу у них щось інше: силу, міць і красоту. Як тільки блисне, –  рвуся думками  туди, де відбувається ця подія. Гримить – а мені бачиться міфологічний Бог Перун, його Колісниця, Вогняні Коні, хмари, звиті у Кучери Всесвіту, величезні  Іскри, які спалахують вогняними  стрічками, і сам Дощ. Він є не просто мокрі Краплі - він наділений особливим життям, яке продовжиться на Землі.
     Крап! Круп! Кап! Крім! – падають дощові капельки на підвіконник балкону, на дріт, натягнутий за ним, на гілки явора, що росте недалеко.  Ольга з Юрієм стоять і слухають їх музику, знаходять радісне щастя буття.
    Через годину в кімнаті чути вже іншу музику: Шкріб! Шик! Крум! – то Юрій відтісує зайве з куска деревини, щоб створити образ Бога Перуна, правителя Блискавиці і Грому, якого нині побачив у Високому  Небі. 
     Тік-Тік! – маятник Вічності відлічує Час на Землі. Мить, і вже відплила Кудись крихіточка людського життя. Юрій прислухається до всього чутого, думкою лине де, по його розумінню, знаходиться ГОСПОДАР ВСЕСВІТУ. Від мрійних роздумів на чоло лягають зморшки, роблять лице якимось дивним і загадковим.
    Оля звертається до чоловіка:
     - Про що так глибоко мислиш?
     - Вже три ночі сниться мені сон, що живу у якомусь незнаному краю. Весь час озираюсь навколо, шукаю дорогу додому. А Хтось з Безмежної висоти каже, що мій шлях завернув туди, куди повела   доля. Хочу висловити своє незадоволення, та Голосу -  вже не чути,  тільки зумер лине кудись.
    - Що це може бути? – лякливо зауважила жінка.
    -  Не дай Боже, щоб трапилось щось недобре.   
    - Читала в журналі «Наука і релігія», деякі люди переступають рамки грані свого буття, бачать більше, чим є навкруги, і навіть майбутнє їм відкривається. Правда, цю теорію висунув англійський учений. Наші науковці її не підтримують. Та якщо виникла теорія, вона буде розвиватися, бо, як кажуть, зерно кинуте у родючу землю - не пропаде. Я  вірю у людські відчуття.
   - На вахту встав місяць, - відкриває фіранку Юрій. - Нині він якийсь самотній,  мов сирота. А ніч-бочка натискує на вечір, завиває колами тишу, відганяє хмарки. Як казала бабуня, у таку пору ми скоро сядемо в  човен Сновидіння, поїдемо у край, де живуть нікому невідомі прояви - чи то нашого земного, а може й життя Всесвіту, бо ми не знаємо, хто ми, і який Розум керує нами. Глянь, з висоти  на нас Хтось дивиться. Це, мабуть наші Ангели.
    - Поет ти, і не простий -  романтичний, - обіймає чоловіка дружина.   
   … Місяць за місяцем – рік. Ольга з Юрієм щасливі - скоро стануть батьками.
     …З народженням  сина Олеся,  Ольга пішла у декрет. Юрію приходилось працювати за двох, бо тільки через два роки, коли синок підріс, і пішов у садочок, дружина повернулась на роботу.
    - Дитина росте, а ми не маємо змоги дати йому те, що потрібно. Не
хватає  прибутку купити меблі, одяг, поїхати на відпочинок до моря, - присідає за кухонний стіл, жаліється Юрій, жінці.
    - Знаю. Багато подружжів так живуть. Можливо пошукати підробіток?
    - Подумаю.
    …Якось випадково у гості  до них завітав Юрин друг,  Віталій - приємний і ввічливий чоловік, який розказав, що життя багато раз кидало його по світу. Нині він твердо стоїть на ногах – купив  будинок, не новий зате добротний, з садом і великим хлівом, якого перебудував у майстерню, – художнику без майстерні ніяк неможливо. Віталій живописець, та пробує себе у різьбярстві  по дереву. Юрій йому допомагає освоїти цей вид мистецтва.
    - Ти би поїхав у Сибір. Там таких, як ти, днем з вогнем шукають. Заробиш грошей, поправиш свої сімейні потреби, - радить Віталій.   
    - Куди мені їхати? Потрібно хоч  би знати,  з чого починати цю дорогу. Ви не зможете в цьому допомогти?
    - Чому ні? Допоможу. Завтра  дам тобі знати, де  потрібні робітники по замовленню. 
    Олесь був здивований, коли батько сказав, що їде кудись далеко і просить, щоб він слухався маму.
    - Там же тундра, - смішно морщила ніс дружина. - Як ти до неї звикнеш?
    - Знаю. Мандрував з Смілянцем по Росії. Нині продовжу бродіння сам.
     …Коли потяг набрав хід, а за вікном вагона промайнули молдавські пейзажі, тиха печаль затуманила Юрині очі. Не так хотілося йому  пуститися в мандрування, щоб пізнати краї, про які він мріяв. Давненько жила у ньому думка: побувати на Далекому сході, познайомитись з тайгою, пройтись  до  Байкалу, завернути у  тундру, а далі,  через Якутію відправитись на Камчатку. План складався  непоганий, та …не хватало коштів, щоб виконати хоч  би половину задуманого. Нинішня поїздка скріплена печаткою, де написана адреса, куди йому потрібно прибути на місце роботи. Раніше, чим дати згоду на цю подорож -  вирішив познайомитись з картою, визначити місце, куди кличе його доленька. В довіднику прочитав за тундру, і … ахнув – ніколи не думав, що на землі діють такі незрівняні різні кліматичні зміни.
    Потяг не спішив. За вікном бігли краєвиди, які нагадували йому стрічку кіножурналу. Ось показалась невеличка річечка. Вода у ній відбитком сіро-синього відтінку, де втопились світлі хмарочки. Чомусь до думки прийшла пісня, яку охоче співали у батьківській оселі.
              …Тихо над річкою, ніченька темная
                Спить зачаровано ліс.
                Ніжно шепоче він казку тайную
                Сумно зітха верболіз.
                Нічка розсипала зорі злотистії, -
                Он вони в річці на дні.
                А на тім боці берези сріблястії, -
                В темряві, наче у сні.
    Один раз Юрію здалось, що дорозі не буде кінця. А коли появились перші будинки Москви, зрадів. Через три години він вже летів літаком  у місто Певен,  що розташоване на півночі Чукотки,  де розкинувся самісінький беріг Північного крижаного океану.
    В аеропорту його зустріли два чоловіки, привітали, запросили їхати з ними.
    - Хто ви за фахом? – запитав один із них.
    І коли узнав, що він художник, зрадів, і весело наголосив:
    - Поїдеш зі мною. Будеш жити і працювати під моїм керуванням у артілі, яка називається «Мир». Вірю -  з тобою знайдемо одну мову. По тобі бачу, ти не простий роботяга, погляд маєш серйозний.
    Скоро Юрій мав свою кімнату у гуртожитку, майстерню, і все що потрібно для роботи.
    Додому полетіли листи. В них довідно описав, як познайомився з людьми, керівниками і робочими артілі,  які називають його майстром і з повагою відносяться до нього. Далі лист заповнив своїм баченням природи, що зовсім відрізняється від Української і Молдавської.
    У наступному посланні Юрій виразив свої бажання, що хоче попроситися у керівників поїхати до моря, до гір, де пасуться олені і селяться північні пташки, яких тут біля 400 видів. 
     Оля читала листи, не дивувалась. Вона добре знає свого Юрія. Він не пройде просто красоти любого куточка землі. А там, у тундрі незвична природа, яка викликає здивування і цікавість. Пізніше, отримала великого, пухлого листа. Відкрила – ахнула! – там лежала  засохла квіточка, але, як здалось Олі, зберегла красоту і запах. Лист почався з вітання, і тут же каліграфічно написано: - «Спостерігав тутешню весну. Вона переді мною виникла  якоюсь особливою. Зрівняв її з метеликом, який живе дуже коротке життя, зате воно у нього повне всім, чого ми не знаємо за наш довгий вік. У тундрі весна така свіжа і ласкава, кожна година має своє призначення. За день міняється усе навколо. Один ранок приносить одну красу, наприклад розцвіла квіточка, наступний  – вона  вже никне, перероджується, -  їй дуже потрібно спішити. Може тому тут багато спорових трав. А які гарні у тундрі бувають місця, де ізумрудним килимком стеляться мохи! Лишайники такі кольорові, що насилу підібрав фарби, щоб  написати їх! Зрозумів – кожна земля має свої унікальні красоти. І ті люди, які тут народились і живуть славлять свою землю, бо вона їм Мати і Батько».
 …Пройшло два роки роботи Юрія у артілі «Мир». За цей час він побував у різних районах тундри, навіть ловив корюшку у Східно-Сибірському  морі. Все в цім краї його тішило, викликало радість, дарувало щасливі хвилинки, які запам’ятались на все життя.
    Коли прийшов час покидати тундру, Юрій попрощався з друзями і товаришами, узяв у руки дві валізи, ввійшов у салон літака. Йому враз стало трохи  жаль, що у цім краї чогось не добачив, не прислухався до казок і оповідань людей, не зумів запримітити чогось  невідривного від тундри, не долюбив чукотської землі, яка дивувала його щодень. Якась тихесенька ніжність і сумненька думка ходили біля нього, присідали поруч, зітхала, і, перемовлялись за добре і вічне.
    … В Москві Юра затримався на стільки, скільки було потрібно для пересадки у потяг, що повіз його у сторону півдня. За вікнами вагона ходила рижа осіння пора. На кордоні з Україною стрепенувся, затамовуючи  подих. Як тут все йому знайоме! Спочатку був Київ – величний, дивний, гордий. За містом появились широкі поля в перетинках з лісами, видолинками, селами. А коли потяг вбіг на землю Поділля, він вже не міг всидіти на місці, ловив очима до болю знайомі лісочки, широкі барвисті долини, круглі зелено-сині ставочки, райдужні поля, великі села і кручені мальовничі стежечки. Збентежилась думка – може вийти з вагону і,  попрямувати до батькового «маєтку», стати біля хвіртки і …дивитись, дивитись і дивитись на будинок, такий знайомий і рідний. Та враз мрія відскочила назад – у Кишиневі його чекає дружина з синочком. Трохи пізніше вони поїдуть до Козятина усі разом, щоб рідні могли натішитись онуком, і порадіти за них з Ольгою, які тримаються купочки навіть тоді, коли держава ставить «підніжки» своїм мешканцям. 
    …Перше, що кинулось у очі Юрію, – синок Олесь. Він так славно підріс, що визвав здивування.
   Дома, щоб наговоритись з Олею, не вистачило ночі. Ранок був коротким. Дружина спішила на роботу - Олесь у садок, а …Юрій збирався привести  упорядок підсумки поїздки.
    Колесо життя закрутило його буття по різному. Знову робота в художній майстерні, знову сімейні плани, знову ритм міста, який не завжди перетинається з людським.
   Скоро сім’ю порадувала новина - їм виділили двохкімнатну  квартиру. Кудись ділись нарікання на тісноту, на те що не можливо купити меблі, які так потрібні сімейству.
 …Життя завше пов’язане з чоловічими турботами і працею. Особливо це стосувалося Юрія. Вільного часу було замало – робота  забирала саме головне – денні часи. Жалівся дружині, що хотілося б йому приділити увагу творчості, бо зібралось на робочому місці багатенько картин, етюдів, начерків, ескізів. Планує спробувати себе у малюнку по склу, по глиняних виробах, по тканинах.
    Юрій спішить додому. Сьогодні один із його друзів приніс і поставив перед ним гарний пеньочок. Глянув – очам не повірив – день роботи і…  перед ним - Дід на коцюбі, летить кудись.
   - Я в боргу у свого життя, - каже чоловік дружині. - Воно дало мені талант, а я його не використовую. Усе відкладаю на потім, ніби чогось боюсь, і не хочу рушити плани свого повсякдення.
    - А чому би тобі не творити дома? Ти ж працюєш над невеликими працями. Сідай і …твори. Олесеві хватить місця бігати.
               

                Розділ п’ятий

                Є шляхи-дорги
                У людської долі…
                М. Ткач


        Літа міняли вигляд не тільки людського життя, вони міняли вигляд  держав, які раніше були у єдиній Радянській країні, а тут … роз’єдналися на самостійні. Нові паспорти, нова Конституція визивали у людей чи то легеньку тривогу, чи може навпаки – радість.
    Ранком  Юрій глянув у люстерко, здивувався,  скроні стало присипати сріблом, а під очима лягали легенькі зморщечки. Хмикнув, усміхнувся.
     - Юрію, - каже Оля.  – Телефонував Євген Павлович, повідомив, що за тебе написана стаття у якомусь мистецькому журналі.
    Дні потягнулись напруженою працею. Юрій не досипає, працює, творить щось нове, готовиться до виставки, яка не тільки відбулась, але і принесла йому гарні відгуки.
    Через тиждень він уже був у Києві. Зустріч з славним товаришем Михайлом, який не тільки пише картини, він ще гострить перо віршами. Зустріч вилилась у надію на підтримку написати поему в віршовій формі.
    Давненько хочеться торкнутись поетичним хистом до історичної теми України. Щоб не згубилось у віках те, про яке мало написано або написано, і перевернуто не в той бік. Хочеться попробувати  витягти, як кажуть, «на світ правду». Для цього потрібно не раз, і не два, їхати в стольний град Київ. А значить відшукувати у архівах вірних даних, попрацювати у старих бібліотеках, пошукати людей, які знають історію не тільки з книжок, але і усно від діда-прадіда, де збереглася світла дійсність рідного краю. Плани складаються, розходяться, щоб обновитись, густіють, збираються в єдине ціле, яке веде у шлях до задуманого.
     Ольга іноді відчуває якийсь неспокій у очах чоловіка, та не втручається. Знає - прийде час - він сам розкаже їй все, що надумав і як стане  його виконувати.
    … Спіла погода літа заглядає у вікно художньої майстерні. Юрій, присів на стілець, задумливо мовчить.
   - Ти що там побачив? - запитав його, один із друзів, Валерій, з яким вони давненько працюють поруч.
    - Згадав художню виставку у Києві. На ній  мене вразила одна робота. Вона схожа на пейзаж, який зараз бачу за вікном: такі ж тополі, небокрай і лазур простору. І разом з тим, вони схожі, і не схожі. В ту мить, коли розглядав полотно, замітив там легенький рух тополиного листя. Не дивись так на мене, кажу правду. Майстер передав  біг часу через віти дерева, які  не стоять на місці.
    - Гарно розказуєш. Аж самому закортілось побувати на виставках. Ніяк не зберусь дійти до музею: то роботи багато, то на дачу «бігаю», то лінюсь.
    - Потрібно переконати самого себе, що ти є людина з талантом художнього бачення світу.
    Валерій у якусь мить ніби витягнувся. Очі блиснули вогником. Переклав перед собою папери, сказав затишно:
    - Якщо ми так довірливо спілкуємось, покажу свою роботу. Давно приглядався до одного дерева у центральному паркові.  Воно нагадує чоловіка з піднятими руками. Заготовив альбом і фарби, присів на лавку, зробив перші лінії і …через короткий час отримав пейзажну картинку. Ось вона.
     - Та її хоч зараз на виставку посилай! – радіє Юрій. -  Все тут є: відтінки, композиція, в міру сонця і тіні, тиха загадковість і цікава сторона головного ствола дерева. Берись за пензлі. У тобі живе художник з фантазією і правдивістю. Я теж виношую плани поміняти повсякденну працю. Тут ми звикаємо до одного і того ж. Став забувати що то є натура,  постановка, робота з начерками.
    Дома Юрій застав тільки тишу. Зразу ж присів біля столу і … уже не розуміючи що з ним, занурився в творчу наснагу, яка оволоділа ним у повній силі високої рими. Спохватився, коли  у кімнату зайшла Ольга:
    - Хочеш знати, що я творив тут дві години? – запитав весело.
    -  Писав вірші. На столі поетичний хаос: зошити, дві ручки, листки паперу  і …твій кольоровий настрій.
     Довгий вечір в затишній квартирі велись розмови на тему поетики, романтики, віршування. Юрій ніжно перегортав списані листочки у яких сміялися і сумували, його віршові твори.
                Я не бачу себе без  тебе,
                Хоч від тебе весь вік вдалині,
                Я весь твій – від коріння до неба, 
                Ти одна лиш потрібна мені!
                Наче скибочка отчого краю,
                Що покинув колись на весні,
                Я з тобою у снах розмовляю,
                Я співаю твої пісні.
                …………………………………..
                Білі скроні, та туга у серці,
                Все що маю, що віком придбав…
                Все чекаю – відкриються дверці,
                І майну я до батьківських трав!
                Ляжу в лузі розкинувши руки,
                Горілиць, і пірну в небеса!
                Заколишуть мене рідні звуки,
                Батьківщини моєї краса!
                Знову радість прилине до серця,
                Сил нових забринить джерело,
І роса з золотого відерця
                Поцілунком остудить чоло.
     - Ти у мене земне чудо! – обіймає дружина, Юрія. – Я знала, що виходжу заміж за чоловіка, який буде дарувати кожен день шматочок щастя. Пора випускати у світ твої вірші. Написав їх багатенько. Не тримай у шухлядах, нехай ідуть до людей.
    - Зародилась думка зробити  власну художню виставку. По-перше: я учасник кількох виставок народних митців. Мої робити  побували на Слов’янському базарі в Вітебську, в різних культурних закладах Молдавії і України. Я член спілки народних майстрів Молдови. Нехай невеликий, але початковий журналіст. За мене написано у  книгах і періодиці. Крім того, збагатив свої роботи новими творчими починаннями.
    - Я підтримаю тебе у любому новому намірі. Роби так, як підказує серце. Воно знає, що тобі потрібно, - рекомендує дружина, розглядаючи новий ескіз Юри.
     - Хочу з тобою поділитись баченням деяких праць метрів пензлю. На останній виставці художників-українців Молдови, яка проходила в Будинку національностей, зупинився біля робіт художників старшого покоління. Згадав, як Марія Максимівна - дійсний цінитель живописних  художніх творів, сказала, що картина повинна розказувати собою про майстра, що саме він мав  на увазі, коли писав її. Якщо він  залишає на ній  політ пташок, то той, хто дивиться на таке полотно, відчує звідки вони летять. Ось такі праці  привернули мою увагу. До таких майстрів відноситься Одайник. Цікаво, а що відчувають люди розглядаючи мої роботи?
    - Думаю те ж саме, що ти відчув від картин Одайника, - усміхнулась щиро дружина.
   

                Розділ шостий

                Що ти зробив, митець, чи відчуваєш,
                Що зараз все творіння заговорить,
                І ступить крок в далекії світи?
                Л. Линдюк
               
   
          Юрій неспішно крокує притихлою вулицею, яка скоріше нагадує село, чим місто. В цім привабливім, гарнім і милім куточку, живе його товариш Андрій. Знайомство відбулось на виставці. Слова сплелись в речення, а далі засміялись  щирим товаришуванням. Кожен раз, як тільки буває тут, наглядає не тільки за природою, але і за тим, як чоловік прикрашає своє житло. Нині  примітив біля невеликого двору гарненький, кований із заліза тин, який господар почистив зі ржі, покрив лаком, відділив його від високих рослин, і він заграв всіма красотами свого художнього творіння. Пам’ять майнула до відомого художника Олександра Миловзорова. Його особливі роботи у праці кування, можуть сперечатись у красоті з видними майстрами пензлю. Коли вперше побачив його творчі роботи, дивуванню не було кінця. А тут раптом – у приміській Кишинівській стороні хтось зберіг таке коване чудо, біля якого хочеться зупинитись і полюбуватись хистом умільця-коваля.
    Через метрів тридцять справа притягнув увагу новий дощатий тин і хвірточка. Скоро їх пофарбують у кольори, і тоді обновиться весь двір, і грядки біля нього.
     Думка миттю перенеслась до Андрія. За фахом він столяр. Довгі роки працював майстром на мебельні фабриці, а коли підтягнулися літа до пенсії, став домашнім працівником по виготовленню різних простих меблів, у вигляді: стільців, лавок, столиків.  У кожнім виробі чоловік залишає кусочок своєї особистої творчості. Згадав, як два роки тому в приватній бесіді, Андрій  раптом запитав:
    - Юрій, чи відомо тобі, як до слов’ян прийшло християнство?
    - Знаю, але мало.
    - Тоді, якщо бажаєш, коротенько розкажу, про що сам нещодавно узнав. Перший слов`янський літопис розказує, що православна віра у нас була основана на естетично-літургічному  захоплені красою служби у храмі святої Софії у Константинополі. У ньому йдеться про Слово яке Славить, що у перекладі є правдива - вища ступінь молитви. Само грецьке слово «ортодоксия» - по нашому – православ’я. А ще я вичитав, що Біблія не розказує звідки з`явилося зло. Повстання і падіння гордого ангела Денниці не описано у цій святій книзі. Людина приходить у добрий світ, хоч сюди уже прийшло зло, і  усе життя бореться зі злом, та разом з тим, вона сама стає йому допомагати, не розуміючи, як воно заволікає нею. В житті ми повинні  більше віддавати. Те, що ми віддаємо - залишиться для нас нашим. Цвєтаєва назвала це «Законом зерна». Вона написала  два рядочки:
                …Солдати! До неба один крок:
                Законом зерна – в Землю.
     Як тобі цей вираз?
     - А що таке по-твоєму душа? – запитав Юрій.
    - Відповім виразом, написаному на могилі Андерсена: «Душа, яку створив Бог по своєму образу, безсмертна і не може загинути. Наше життя на Землі є насіння Вічності. Тіло помре, а душа померти не може».
    Такі зустрічі з Андрієм несли навчання, бо був цей чоловік не тільки мудрим, але й учителем, який сам не розуміючи, давав уроки всім, хто з ним спілкувався.
    - Чекаю! Чекаю! – почув здалеку голос Андрія. – З самого ранку відчуваю сьомим почуттям, що прийдеш.
    Через кілька хвилин Юрій уже розглядав два невеликих пеньки, і гарненький кусок деревини  із вільхи, які знайшов, і зберіг для нього Андрій.
     - Знаєш що сказав Володимир Черняхівський відносно того, як він творить свої роботи? – запитав Юрій. 
     - Мені не відоме таке прізвище.
     - Він чудовий майстер різьби по дереву. Володимир мій земляк з Поділля, а саме з Тростянця. Роботи у дереві називає поезією. Якось в розмові з журналістом,  відносно своїх творчих  роздумів, сказав: «Скульптор  з кам’яної брили  відсікає  усе непотрібне, а я беру шматок дерева і вдихаю у нього епізод життя». Його роботи навівають існування казкових мешканців. Про них я знаю з дитинства, як діяли злі і добрі сили потойбічного Світу. Їх дуже багато.  Іноді закрию очі –  бачу горбату постать Чорної ночі, або тоненьку прозору красуню-молодичку Веселу Лісову Пісню. У такі часи непотрібно відкладати свій творчий порив на потім – тут же малюй бачене, і скоро воно появиться у твоїй роботі. 
    - Я  твій художній почерк  можу розпізнати, де б він не був, - радіє    Андрій.
    - Дякую за гарні слова.
    - Це не тільки слова. Я щасливий, що ми знайшли один одного і … подружились.
     Далі хазяїн  витягнув з кутка двору кусок деревини, поклав його перед гостем, запитав:
     - Що тобі нагадує це творіння? У  ньому примітив народження ранішньої зорі. Придивись, тут уже видно легкі крила, світле личко і тиха надія на політ.
    - Природа неперевершений творець. А людина у ній – її дитя, яке бере від неї втілення творчих поривів.
    … Дві години в подвір’ї Андрія чулись веселі розмови двох чоловіків закоханих у дерево, яке стало для них не тільки природним дарунком красоти, але підказувало творити з нього художні вироби, від яких замре не одне людське серце.
    Дома Юрій сказав дружині:
    - Зараз же сяду і стану працювати над дядьком з люлькою. А за ним появиться казковий  Блуд, і його товариші. Примітив його у повісті Світлани Лозінської. 
    - Як то примітив?
    - Він мені підморгнув, - регоче Юрій.
    - Смішний буваєш. Як ти думаєш, щоби  зібрати всі твої творчі праці і поставити поряд, скільки би вони зайняли площі? – запитала Ольга.
    - Не знаю. Думаю - багатенько. 
    Осінь бігала Кишиневом, намагалась створити для людей щось оригінальне і виняткове. Тихо, без напруг, вповила  місто кольоровими  туманами, розмережила небесні далі ажурними хмарочками, на гілочках  повісила срібні краплинки у вигляді  коралів. У цій порі року Юрію завжди працюється добре. Укуску деревини, яку  знайшов біля вугляного складу,  до нього усміхнувся старий дядько, що присів відпочивати.  Через три дні – дядько уже примостився сидіти на поличці. Не пройшло і  тижня, як з двох вербових гілок, сплетених до купи –  витворив подільську Мару, що летить на мітлі у нову казку.
     Кожна людина, дійшовши п’ятдесятиріччя наодинці  з собою ходить думками у недалеке, а може і далеке минуле. Підраховуючи все, що  було щасливим і нещасливим, чоловік починає міркувати, як би  провести майбутні літа, щоб усі дні стали якимось особливими.
    Вечором Юрій, звернувся до дружини:
    - Хочу порадіти з тобою моєю поетикою.
    - А я то міркую, що пишеш дуже цікаве, бо звернулась до тебе двічі, а ти не відізвався, - сміється жінка. – Читай, я вся увага.
    - З життя і для життя. Половинку віку уже прожив. Що буде далі - не знаю, але … написане – то від серця, і від бачення світу.
                Відсмоктала моя пуповина
                Статистичну півміру буття,
                Найсолодшу, п’янку половину –
                До якої нема вороття.
                Символічну святкуючи дату,
                Бачу знов за накритим столом
                Друзів давніх ватагу піддату
                В теплій дружбі з веселим вином.
                …………………………………..
                Знову тост…Знову сміх…Запиваю
                Каламбурів знайомий наріз,
                І піднявшись тихенько втікаю,
                З пеленою навернутих сліз.
    Спішать дні. Не зупинити їх. Не запитати чому так, а не  інакше стеляться вони  у житті. Якось Юрій прокинувся від голосу мами. Вона його покликала так, як кликала у дитинстві:
    - Сину! Синочку! Юра-а-а!
    Піднявся з ліжка, озирнувся довкола, здивувався. Тільки тиша легесеньким зітханням промайнула у кудись. Ліг знову. Не спалось. До самого ранку писав вірші, перечитував, доповняв, міняв слова місцями. Коли дружина запитала, чи йде  нині на роботу, усміхнувся:
    - А як же? Починається друга зміна.
    … У Юрія багато завдань: творча різнопланова праця, робота у українській діаспорі, випуск нового збірника віршів, бо нещодавно він випустив перший, який назвав: «А я живу – мені цікаво». Далі робота по замовленню, яка дає кошти для життя, та ще багато тих
невідкладних дрібниць, які заполоняють, і забирають багато часу.
    - Юрій, - зве дружина. – Тобі телефонував Євген Осередчук. Просив аби  завтра приніс свої роботи у українську бібліотеку, де експонується нова художня  виставка.
   - Добре. Я уже завершив їх підборку. Нині і завезу. Хочу з тобою поспілкуватись про деякі міркування,  відносно живопису.  У останню поїздку до Києва,  був на порядковій виставці українських  художників. Там  були виставлені й полотна  Дмитра Сироватко. Я тобі за нього розказував. Нині у них знайшов щось інше, незнайоме від його колишніх праць, де діє величезний емоційний спалах, який проявився  багатим колоритом фарб і гаммою відтінків. По-новому у них показана тематика і ідея, сюжет і дійсність. Думаю, він уже влетів своїми літами у осінню життєву красоту. Вона у нього дуже врожайна.  Від його полотен віє щастям, і легесенькою  мрійною ностальгією вересневих подихів буття.
    Ольга уважно слухала чоловіка, догадалась про що хоче він їй розказати. Життя  Юрія повернуло у сторону спілого літечка. Вернулась думкою до початку їх сімейного єднання, порівняла з теперішнім - стало на душі світло і затишно. Її чоловік не розгубив по світу  свого художнього бачення, свого багатогранного таланту. Він, як і колись, ніколи не сидить просто так – думки його не рідшають, не відпливають у кудись, вони у нього щораз визрівають спіліше, гуртуються, складаються мереживом натхненням поезії, у творчій праці  народного майстра, у прагненні залишити після себе плоди свого буття. Скільки йому прийшлось перечитати книжок по міфології, скільки разів він вертався до казок подільського краю, скільки разів  вдивлявся у людей, які привертали до себе увагу, щоб потім, малюючи образи того чи іншого Божества, чи дійсного людського типажу, залишати їх у своїх творах,  щоб тішити настрій поклонників свого таланту. А тут ще примножилось його багатство римування. Що не вірш – ціла історія з життя. Знає – зрілість прибавляє мудрості і відповідей на високі його питання.

               

                Розділ сьомий

                Спинись посеред поля,
                Де у колоссі жито,
                І поклонися долі
                За те, що пережито.
   

      …Життя людей  йде само по собі, як йому відведено іти. Барвистими літами летить Юрине  життя. Уже видана друга книжка віршів,  готові  художні праці для персональної виставки, складені і розпочаті плани нових починань живописних картин і нариси заповнюють альбом, а у нього родилась і живе, і невідступно розширюється задума взятись за написання віршової книги, і присвятити її військовим подіям кінця 18 століття. Потихеньку збирає історичний матеріал тої пори, але …його ще мало. Попереду важкі дні. Знаходить слова, переконує працівників архіву аби відкрили для нього хоч би частинку тих документів, які тримають за стопудовим замком.  Якщо Бог дав йому талант бути таким невгамовним і правдивим, то чому би не виразити своє бачення минулого поетичним словом? Життя гетьмана України Івана Мазепи хвилює не одного Юрія. Він знає багато людей, які по крихіточці збирають історію  його життя, витягують на світ події військових взаємовідносин України з сусідніми державами, питаються у минулого, як насправді все то було. 
    Жовтнева пора забарабанила дощиком. Музика струмків понеслась усвіт мрійно і розважально, нагадує мешканцям Кишинева, що прийшла пора подумати про зміну погоди. Ще не все листя злетіло на землю, ще весело доцвітають осінні квіти, та Хтось в Небесній Канцелярії дав  вказівку розпочати мокреньку погоду.
     Юрію у цю ніч не спалось. Думки сплітались різнокольоровими нитками у незрозумілі для нього візерунки. Через два дні у культурному  центрі при Посольстві України в Молдові, буде презентована його виставка художніх праць. Що скажуть за неї люди -  не знає.
     Ранкове небо прийняло зеленкуватий колір. Думки Юри  враз чогось поспішили до української  художниці Наталії Дубенюк, яка пише свої живописні роботи, називає майже так, як називає він свої. «Сільська хата», «Сон», «Вересневі причуди», «Дух  Клена» і, інші. До пам’яті  прийшли слова Володимира Маяковського, що поезія для поета це поїздка в незнайоме. Ці слова можна  примінити і до Наталки. Коли її запитали, як вона відчуває свій світ, відповіла, що ділить роботу художника на майстерність, тобто професіоналізм, та на творчий потенціал –  створення власного середовища. Це два крила, на яких тримається політ творчості. Прочитав  її висловлення, Юрій зрадів – з Наталкою їх єднає одне і теж – вони ніколи  не зустрічались, але сприймають життєві  пориви  однаково -  літають над Землею в тільки їм відомі Світи. Несуть звідти наснагу, яка дарує їм нові  творчі замисли. Так народився у нього вірш: «Один під небом».
                Вінки зірок на чорнім оксамиті
                Казковим рушником сплели Чумацький Шлях.
                Цвітуть в пітьмі живим теплом налиті
                Яскраві маки в крижаних полях.
                І тиша…! Тиша під одвічним світом.
                Приспала ніч плин нескінченних літ,
                Лиш шелесне совиним перелітом
                Шовкових трав духмяно – терпкий цвіт.
                Один під небом – в радіснім полоні!
                Лежу … Але лечу! Крізь сльози – сміх.
                Лоскочуть зорі сяючі долоні,
                Немов весною краплі з теплих стріх.
    Скільки задуманого  і передуманого залишив він у своїх віршах: біль за Україною, за минулим, планами, які не здійснились, за друзями яких розгубив у житті. Та коли думка торкається поезії – радий, що в ній він пригортає  небо не тільки рідним, але і людям, які живуть на усій землі. Спочатку читав свої вірші на різних заходах, в учбових закладах, у бібліотеках, у клубах і Будинках культури.  Приймав похвали від знавців поезії і простих мешканців Землі, радів, і був щасливим. Коли вийшов його перший віршовий збірник – очі наповнилися слізьми: «Невже це все  моє?» - задав собі питання. Відкрив першу сторінку прочитав, як відгукнувся на його
поезію Академік АН Молдови та АН Вищої школи України, заслужений діяч  науки Республіки Молдова письменник Попович Костянтин Федорович. Він коротко і ясно до його збірки написав, як щиро поєдналися  у ньому таланти народного художника, майстра і умільця,  і разом з тим поета. Слова зворушливі, щирі, потрібні.
    Перегорнув сторінки. Зупинив погляди на деяких віршових строчках. Згадав минуле, коли бабця, батьки і Василь Смілянець наказували, щоб він ніколи не гаяв даремно часу. Від них  брав приклад. А коли підріс синок Олесь – став про це говорити йому.  Можливо тому й цікаво живеться на землі. Ніколи не відказує, хто просить допомоги. Нещодавно зателефонувала знайома художниця Марія, попросила оформити їй дві роботи у рамки. Вслід за її дзвінком прилетів дзвоник від Леоніда Нікітіна, серйозного і дуже талановитого художника, поета і чудової  людини.  Вибачаючись, запитав чи не може він допомогти відправити його художні полотна у Тирасполь, на виставку.
    Високий день натягнув на голову міста сиво-кудлаті хмари. Через годинку заговорив-заспівав легеньким дощиком. Вийшов з будинку, Юрій пірнув у мокру пелену, усміхнувся. Він любить дощі. Вони несуть зміни у погоді і у настрої. Під їх мелодії на душі стає спокійно і мрійно. Не раз думав, як було би щасливо, аби хоч  половина людей Землі, розуміли Природу такою, якою вона є дійсно.
    На зустріч йому йшли незнайомі люди. Затримуючи погляд на деяких  подумав, що живе він у чудовому місті, де поєдналося  багатства Землі і людини на ній. І хто може знати,  куди  спішить молодий чоловік, увібравши  у свій подив осінню кольорову днину, або зиркає у небо дівчина, у якої очі весни, а усмішка Джоконди. Всі ці  люди - мешканці Кишинева, і у кожного із них,  свої турботи, свої радощі, свої плани.
     Під наспів осіннього дощового настрою Юрій доїхав до автобусної станції, купив квиток до Києва, сказав собі:  - «Щасти, Боже в цій поїздці. Не можу відступитись від задуманого. Рідний Київ підкаже і допоможе своєму синові у здійсненні письменницьких планів».
     …На вулиці стоїть білий високоосвічений Січень. Весь день стояла тиша, лиш іноді, звідкілясь влітав вітерець, грайливо підмітав стежки і дороги, щоби потім знову заспокоїти все навколо -  зникав. Вечірні сутінки спритно і поважно заспішили у вечірню пору. Небо вкрилось пуховими хмарами, які, дуже скоро,  затягнули  зіроньки. Місто потемніло, стулилось. Вечірня пора хмурніла, темніла спритно і спішно. Мешканцям здалось, що це глуха темна ніч завітала до них. В прохідних дорогах прогулювались протяги: злі, кусючі, розхристані, холодні, які поволі усилювались, мужніли. Ніч почалась з віхоли. Вона нині нікуди не спішила, хазяйнувала, як їй хотілось – гуляла так, щоб люди знали - то є Січнева нічна примха, або витівка.
      Юрі, в таку пору, не спиться. Перед ним на столі розгорнуті листки, на яких дрібним почерком написані різні вирази, вірші, нариси, оповідання. Є тут і вирізки з газет, журналів, книг. Схилившись над усім цим добром  він не піднімає голови, щось пише. Іноді відривається, вслуховується у звуки за вікном, хитає головою, ніби згоден зі всім, що почув і, ковтнувши холодної кави, продовжує писати. Десь, аж під досвіт, коли січнева Ніченька нагулявшись досхочу сонним рухом припиняє своє господарювання, Юрій виправив плечі,  перечитував написане:
                - Во ім’я Господа святого…
                … і муки наші … і вовік.., -
                Бубнить, жуючи книжне слово,
                Чернець псалми, і віддалік
                Здається – хтось трясе колибу.
                Слова дошкульні б’ються  в шибку,
                Марудять серце, гонять піт…
    На стіні годинничок відлунює досвіткові хвилинки. Юрій звів очі на книги, які гіркою стоять на стільчику, перегорнув одну з них, взяв звідти листки, став читати вголос:
                У віці вісімнадцятім, раніше,
                Ніж світ поймуть тривоги не малі,
                Схід, за сприянням Місяця, відріже
                У Півночі великий шмат землі. 
    І вдивляючись у рядки, підкреслені червоним олівцем, дочитує:
                Король в степах  далеких бій програє
                І з військом в край півмісяця втече… 
    - Так було, так є, так залишиться у моєму творі. Слова  Нострадамуса  із Пророцтва ( 1555р.) – залишу на першій сторінці поеми, яку пишу і присвячую видатному гетьману України Івану Степановичу Мазепі, - сказав вголос, і відклав аркуші у сторону, добавив: - Початок гарний. Завтра сяду за комп’ютер і …піду творчою дорогою у минуле, яке тривожить великі роки не одну людську душу, не тільки українського походження, але і тих, хто знає правду історичного минулого. 
     …Серед людей іноді можна почути, що ніщо так скоро не проходить, як людські роки. Хтось колись висловився, а хтось підняв той вислів, пустив його гуляти Світом. Насправді, усе у нашому Світі іде своєю чергою. У Юрія ця черга, коли він писав свою поему «Веремія», діяла біля двох років. Творив її, і ні на мить не задумувався, щоб перервати написане. Коли місто занурювалось у нічний відпочинок,  не лягав спати, а підхопивши свої високі думки, був там, де проходили події  1709 року. А подій тих було занадто багато, і всі тримались на кінчику гострих відносин загарбницьких воєн, де можна було примінити  народний вислів: - «А більший меншого штовхає та ще й б’є, затим, що сила є”.
    Глянувши у квадрат посірілого вікна, яке почало світитись тоненькими проявами сходу, Юрій  у друге перечитує написаний початок третього розділу: «Персона грата».
                Ковзнули тіні по шпалері,
                Кіптяву стелю вмило світло,
                І щирий Орлик з двору в двері
                Ввійшов, всміхаючись привітно.
                Вклонився легко, сів на лаву,
                Чуприну кручену, чорняву
                Пригладив порухом тривожним:
                - Щось сталось з гетьманом вельможним,
                Чи скучив мо’? – пожартував.
                А вії довгі, мов дівочі,
                Таять, ховають чесні очі,
                І пальці скубають рукав.
    Глибоко задумався. Провів рукою по обличчю, легко усміхнувся,  пішов у кухню, де його чекала ложка меду і стакан води. Довгенько стояв біля вікна, придивлявся до білих снігових заметів, які нині переповнили Кишинів. Ніщо не порушило тишу досвітку, що прижмурив очі, ласкавою ходою брів містом.
    - Я не зрозуміла, ти нині лягав спати чи ні? - почув голос дружини.
    - Ходив на побачення з другим розділом поеми.
    Ольга ніжно глянула на чоловіка, стала щось розказувати, та він її  майже не чув, тільки злегка хмикав, від чого їй стало спокійно і лагідно.
    … Зимові днини відганяє весна. Місто чиститься дощиками. Молоденький Березень їздить на кольоровому возі,  радує мешканців. Ось він мазнув пензлем під кущиком, і враз появилась зелененька травичка. У тихій долині на гнучких вербах набухли бруньки. Іноді чути як вони лопаються, і радісним: - Ой! - показують себе перші ніжненькі листочки. Хтось із лісу ніс у долонях перші білі підсніжники, як символ красуні-весни, а люди дивились на нього і …щасливо усміхались.
     В такі дні Юрію легко працюється. Недаром мати казала, було би непогано, щоб Новий рік справляли на початку весни. З приходом теплих днів хочеться «гори перевертати». Щось ніби рветься з серця і душі, бажається кудись бігти, працювати, тішиться життям, радіти буттю. Можливо тому робота над «Веремією» йшла набагато жвавіше, чим це було взимку.
                …І знову в кріслі сам-один
                Колотить гетьман прикрі думи,
                І плин безрадісних годин,
                Відлитих мов з цупкої гуми,
                Бубнить у вуха: Пітер …Пітер…
                - Вояко наш! Невже на вітер
                Жбурляв ти свій палкий обіт,
                В якому клявся наш опліт.
                Яким узявся володіти
                В коронні наші вбравшись в шати, -  голосно читає нове надруковане Юрій, і, глянувши на списані листки, зітхнув весело і добре, бо те, що посіяв нині словами, принесло йому хороший бадьорий настрій.
    …А літо розширило дні, укоротило ночі, тішилось співам  пташок, несло насолоду на вихідні дні, які так ждали люди Кишинева.
    - Може візьмеш перерву, і помандруєш краєм Подністров’я, хоч би у бік Вадул-луй Вод? – звертається до чоловіка, Ольга.
    - Ні. Не сьогодні. Через пару тижнів ми з тобою станемо талапатись  у Дністровській воді. Я збираюсь до Києва. Потрібно попасти в історичний архів. Є у мене можливість здобути деякі відомості відносно міста Батурина за вісімнадцяте століття. Без таких відомостей не зможу закінчити поему.
    Дружина тільки зітхнула, прошепотіла: - «Допоможи йому, Боже».
   … І Бог допоміг. Підсумки підведені. Книга надрукована. Радість заповняє серце сім’ї Дячуків.
    - Коли презентуєш свою повість? – в котрий раз перепитують  Юрія редактори поеми Людмила Заїмова, і доктор історичних наук Михайло Харишин.
    - Трохи пізніше.
    А Всесвітній Годинник рівномірно відносить кудись минуле. Його ніхто ніколи не зупинить: так було, і буде. Юрій про це знає, не гонить дні, він просто заспокоюється після важкої праці, яка випала йому на долю бути поетом, письменником, художником, журналістом.
       …Осіння пора вбрала небо сіро-срібними хоругвами на сльоту. В квартирі Дячуків пахне пирогами і тихими розмовами.
    - Я нікуди не піду з дому, - каже Юрій.
    - Боїшся, що хто-небудь вкраде пиріжки? – сміється Ольга.
    - Вірно міркуєш, - охоче відповідає чоловік і, порившись у блокноті, каже задумливо:
    - Коли готовив художню виставку, у перерві між роботою, виписав із журналу деякі вірші Івана Негрюка. Мені подобається його творчий нахил. Що не вірш – ціла поема, або й роман. Ось послухай:
                …Ні, люди похилого віку
                Не беруть із собою
                Переповнений монетами
                Пережитих днів гаманця
                А передають внукам
                На добру дорогу…
                А поети? Поети що?
                Хіба тільки слова
                В яких закарбована
                Мудрість роду…
    - А далі ще такі рядочки:
             …   Сили рослинного соку
                По вертикалі
                Не втримаєш,
                Добродію …
    - Там написано про тебе, - кладе перед чоловіком миску з пирогами, і піалу зі сметаною, дружина. 
    - Я радий, що ти так кажеш. Без своєї Оленьки не спромігся би робити те, що роблю. Ти моя Муза.
    - Талант у тебе, а у мене що?
    - Твій талант - підтримувати мене у всьому, чим мене нагородив Господь.
    … Відхляпала мокренька погода. Сонце – кругле, м’якеньке, ніжно-ласкаве носить Кишиневу хорошу згоду.
     - Я нині закінчив термінову роботу, яка рвалась із мене. Нещодавно пригадав Подільську казку про Дідугана, господаря Пня, і …в три присісти появився чудовий дует, який узрівши світ, сказав натхненно:  - А ось і я! – весело розказує Юрій, Леоніду Нікітіну.
    - Що мені подобається у тобі, - твій  характер. Мій друг Олексій сказав, що ти народився, і тут же заговорив віршами.
   - Ха!Ха!Ха!  Щоб не порушити у мені талант поета, прийдеться спішно сідати за четверту книгу, - весело веде мову Юрій.   
    - Ми з тобою чимось схожі. В нас діє та жилка, яка не дає спокою просто жити. Завжди у пошуках поетики і художнього творіння. Ось тільки народились у різні роки. Я уже у зиму дивлюсь, а у тебе літечко квітує.
    - Жаль, що у нинішні часи не можемо показати людям свій талант художника таким, який він є насправді. Хочу вас запросити на презентацію своєї нової книги. Буду дуже радий зустрічі, бо не часто нам приходиться бачитись.
    - Чув, твої книги займають гарні місця на конкурсах у Україні.
    - Так. Збірка – «А я живу, мені цікаво» - в 2009 року  посіла  місце звання Лауреата  літературної премії імені Куліша. Друга – не відстала від першої.
    - Бажаю невичерпної енергії у творчих здібностях! На презентацію стану збиратись із сьогоднішнього дня, - засміявся Леонід.
     …Вечірні зимові сутінки ледь-ледь торкаються будинків міста, роблять їх дивовижно-загадковими. У деяких вікнах сяють сполохи золотистого світла, там ніби щось оживає, бо так воно у житті є: прийшли хазяї у квартиру – показують всьому світову, як вони через вогник починають спілкуватися з житлом.  Юрій наглядає усе, що несе у собі вечірня пора, фіксує у голові її прояви, біжить думкою в недавню подію – презентацію своєї книги-поеми «Веремія». Скільки сил укладено, скільки передумано, скільки перероблено, щоб дійти до  кінця.  Коли Ольга сказала, що він уже може відпочити після роботи над «Веремією»,  усміхнувся, відповів:
     - Минулий день зачиню на клямку, а його сподівання перенесу на сьогоднішній.
    … Як то добре жити, коли не перериваються плани на майбутнє. Згадав  колегу по перу, яка весело розказує, що у неї зріють десятки думок написати, що тривожить і цікавить людину світу. Він і сам не раз признається друзям, що  ніколи не зупиняє біг своїх творчих поривів. Колись, у дитинстві, батько повторяв - садам завжди сняться світлі сни. Так воно виходить і у нього. Озирнувся у небо. У мить здалось - воно нині взялось литаврами. Задумався, послав рукою небесним далям привіт. Думка сяйнула до виразу: - «Все вертається на свої круги, ось тільки молодість не вернеться ніколи». Щось легеньке знову  торкнулось пам’яті його поеми. Коли перед гостями, які були присутні на презентації виступив Володимир Синицький,  защеміло серце, колихнулось у душі, пораділо висловами, якими доповідач наголошував своє бачення і відчуття його твору. Як добре, коли тебе розуміють. Коли кажуть у очі все,  що лежить на серці. Тоді хочеться скоріше сісти і працювати над новими планами, творити, ладнати, шукати щось виняткове, дивувати ним себе і людей, які повірили в тебе, чекаючи нових звершень.
     З такими думками Юрій прийшов додому. Глянув на дружину, яка поралась у кухні, присів за комп’ютер і … полились рядки нових віршів для нової книги. 
   
               

                ДРУГА ЧАСТИНА КНИГИ
               


                ІКОНА

               
                Фантастика складає сутність дійсності.               
                Ф.Достоєвский               


     - Привіт, Ласун! Чекав на мене? Знав, що привезу з міста гостинець від зайця, - відкриває  хвіртку, звертається до песика Василина. – Ось тобі хліб з маслом.
    - Вперше чую, що у місті зайці дарують подарунки, - сміється, виходить з хати мати.   
    - Мені дали. Так і сказали: - «Ласуну за гарну службу!»
    - А ми чекали на тебе ближче вечора. Заходь. Батько прийшов на обід.
    Василина вручила мамі корзину, а сама, стала мити руки, весело замугикала модну пісню.
    - Доброго дня, татусю! – горнеться до батька дівчина. – Як там, твій сливовий сад? Коли підемо збирати урожай?
    - Розумниця ти моя! – гладить голову доньки тато, і, нахиляється ближче,  питає:
    - Угадай, що мати для нас нині приготовила?
    - Смаженицю з петрушкою.
    - Ні. Картопляну бабку. Пахне з пічки так, що скоро сюди загляне Докія,  яка дуже цінить цю страву.
     - Сідайте за стіл. Крім запіканки будете смакувати салат з редьки і моркви, а на третє – загадковий напій. 
    - Раз довго будемо сидіти за обіднім столом, розмову почну я, - щипає кусочок хліба Василина.
    Батько, сховав усмішку, сказав:
    - Вірно. Прийшов час вести мову тобі, як дорослій людині. 
    Мати зітхнула, озирнулась у куток, де висів маленький образ, розклала миски, стала подавати їжу.
   - Мені нині  із самого раночку повезло, - почала розмову донька. -  Не  пройшла від хвіртки сто метрів, - почула гудок машини. То голова сільської Ради Іван Петрович їхав у район на нараду. Зраділа, як мала дитина новою іграшкою. Усе таки, не йти три кілометри пішки. У технікумі мене зустріла  гарна привітна жінка. Усміхнулась, взяла мої документи, стала  уважно розглядати. У цей час зайшла Ольга Пилипівна, колишня наша вчителька. До речі, нині вона там завуч. Впізнала мене. Стала запитувати за вас, учителів, тітку Мартоху, у якої квартирувала. Усім вітання і поклін. Глянула на мій атестат, сказала задоволено, що їм би побільше студентів з такими оцінками. Документи прийняли. Пилипівна провела мене до дороги. Прощаючись, запитала, чи не хтіла би я жити у гуртожитку.
    - Не спіши. Якось воно буде. Головне, що ти здала документи.
    - Не продумали, щоб, при нагоді, зайшла провідати тітку з дядьком, - каже мати.
    - Дійсно. Часу у мене вистачало. Я же не йшла пішки. А ще повезло, що першою здавала документи. Мені ніби щось підказало, поспішити до родичів. Швидесенько забігла у крамницю. Купила мармелад, пряники, і … поспішила до Польової вулиці. На мою радість – застала всіх дома. Якби ви побачили з якою утіхою мене зустріли! Не знали де посадити, про що казати, як себе вести. А коли дізнались, що я не поїхала вчитись у Чернігів, а здала документи у міський технікум, ледь не співали з радощів. Поки я розказувала  свою подорож у місто, вони тут же рішили, що я буду  жити у них.
    - Я тут же сказала, що при технікумі є гуртожиток, та мене не хотіли слухати. Тітка обняла, поцілувала, назвала мене рідною, і … зауважила, якщо  не згоджусь, нагнівається.
    - Я так і знав, - усміхнувся  Степан. – Вони не відпустять тебе у  гуртожиток. 
    - Богдан  уже приїхав на канікули? – запитала мати.
    - Поки що, ні. Спочатку відправився до тітки Орисі у Одесу, яка закінчує ремонт нового будинку. Запросив з собою  ще й свого друга Захара. Юстина Адамівна сказала, - хлопці допоможуть тіточці фарбувати вікна і двері.
    - Орися з чоловіком  продумали розумну справу. Продали  квартиру у центрі, - купили будинок, недалеко від моря, - смакує салат батько.
    - Степане, ти не знаєш, де нині працює чоловік Орисі? Адамівна мовила, нібито він директор якогось магазину.
    - Можливо і так. Хороший дядько. Коли приїздив до Юстини, тут же йшов з дідом Панасом на рибалку. Потім варив рибний суп, і вгощав всіх сусідів.
    - Ярино! – почулось з вулиці. – Залишаю свою сапку біля твоїх воріт. Вечором заберу, - гукнула Параска, жінка з сусіднього кута.
    - І куди це вона спішить? - здивовано каже мати.
    - В гості до Ганни, - каже Степан.
    - Це ще не все.  Зараз передам, які зміни у будинку родичів пройшли недавно, - заспішила сповістити новину, Василина. - У центральній кімнаті виставили  на стінах всі свої картини.  А їх у них немало. Від здивування не могла сказати ні слова. Дивні люди, наші родичі. Все, що пов’язано з живописними роботами, та не тільки з ними, а з цінним мистецтвом, збирають, реставрують, зберігають. 
    - А  Ікону, де розмістили? – цікавиться Ярина.
    - Ікону?! На головній стіні. Ви пам’ятаєте їх овальний столик? Його пристроїли  збоку, від дверей. Над ним і  приладнали Ікону. Поруч -  невисока ажурна етажерка з книгами і …кований сундук. Правда, Ікона чомусь злегка помарніла красками.
    - Мабуть від літ, - хитає головою батько.
    - Тітка зразу почала розмову за Образ.
    - І що вона тобі розказала? – запитав тато.
    - Не встигла розказати. Якраз, у той час прийшов друг дядька, Ярослав Петрович, балакучий, смішний, і дуже забавний чоловік. Коли його угостили сметанником, він з таким задоволенням смакував, хотілось сміятись. Виявляється, Ярослав живе у хуторку, і займається бджільництвом. Йому більше семи-десяти, а він як дуб, який скидає з себе листя пізніше усіх дерев. Гість приніс жбанок меду. Розказав, нібито мед,  з рослини, яку люди називають Іван-чай. Похвалився, що висіяв її три роки тому на пологому березі річки, а  нині вона розрослась на славу, і приносить пасічникам радість медоносу. Ще він передав гарну  новину – з  обласного центру, до нього за медом, приїздив  вчений ботанік, який являється ще й лікарем.
    - Що він хотів від Ярослава? – дивується Степан.
    - Пише якусь книгу за бджоли і рослини.
    - Ось так наука об’єднується з природою. Думаю, пасічники грали, і будуть грати велику роль у розвитку лікування населення.
    - У Адама Христофоровича, у Чернігові мешкає друг, який, теж  розводить бджоли, - мовить мати,  і підсуває  бублики.
    - Ярино, ти пам’ятаєш Ярослава Петровича, котрий допоміг вилікувати мене від кашлю? Давненько це було. Коли померла його дружина, почав шукати ліки у травах. Під старість купив хаточку на Виголі і… пару вуликів, які нині збільшились до двадцяти. Правда, іноді боюсь за нього,  можуть примітити у нім буржуя.
    - Усяко може бути. Чула від Олени Романівни, ніби то, знову чорні машини ночами  їздять по місту.
    Ярина встала, тісно прикрила сінешні двері, сказала тихо:
    - Є у мене бажання розказати Василині, за Ікону Юстини і Михайла.
     Донька глянула на батьків, сказала серйозно:
    - Я не гніваюсь, що ви не говорили за неї. Дорослим – доросле. Дітям – дитяче.
    - Тобі скоро вісімнадцять, - усміхається мати.
   - Розказуй. Якщо щось пропустиш – добавлю, - годиться  батько.
    Ярина зітхнула, глянула у вікно, пересіла  на тапчан, зиркнула на чоловіка, потім на доньку, сказала: - Прийшов час розповісти історію  ІКОНИ, яка стала для сім’ї Юстини і Михайла, Оберегом. Що воно таке Оберег – ви знаєте. Почну з того, що вернусь у життя початку ХХ століття.  Нелегким воно було. Особливо таким людям, як Адам Христофорович. Від батька йому перепала гарна спадщина – майстерня для виготовлення меблів. Він й сам був хорошим майстром цього ремесла. У  ній працювало три чоловіки. На жаль, дружина Адама померла рано, залишила йому доньку Юстину, нині дружину мого брата Михайла. Жили вони у гарному власному будинку, який, по волі нових змін у суспільстві, був відданий державі.
    - Ти розкажи, як саме оселя Адама була передана державі, - підказує Степан, розглядаючи газету.
    - Зараз скажу. Будинок Адама був забраний владою, для проживання в ньому трьох сімей, робочих нового заводу. Скоріше, він сам запропонував владі цей план, зрозумів, що його мешкання все рівно заберуть. Сам  перейшов жити до своєї родички, у невеличку міську хатину, поділену на дві половинки.  У одній - жила тіточка Софія, у другій - Адам з донькою і зятем.  У тихий і хмурий вечір хтось постукав у двері Христофоровича. Не запитав хто, відкрив - перед ним стояв недалекий сусіда Никифор - п’яниця, розбишака і негідний хазяїн. У руках  тримав мішок,  де було щось завернуте, у вигляді великої книги.
    - Ось, - тихо сказав  Никифор. – Купіть, інакше …
    У кімнаті гість розкрив мішечок, витяг звідти не книгу, а Ікону, добавив зухвало: - Знайшов на смітнику. Подумав, що вам може підійти.
    Як пізніше сказав батько Юсті, у ту ж мить, коли Никифор відкрив мішок, Христофорович, аж зблід, -  перед ним  встав живий образ Матір Божої. Прийшов у себе, подумав, що Ікона має велику силу, і … проситься, щоб її купили. Не роздумуючи, витяг з гаманця гроші, заплатив Никифорові, а Ікону поцілував, і тут же повісив на стіну. 
    - Коли це було? – запитала Василина.
    - У роки громадянської війни.  Ми з твоїм татусем якраз збирались подружитись. Так трапилось, що цією Іконою Адам благословив нас на шлюб. Не пам’ятаю, як померла родичка Адама, Софія. По заповіту, житло, і все інше перейшло Адаму. Думаю, там були ще й гроші, бо через рік татусь Юстини продав хатину, купив недобудований будинок, де нині вони і мешкають. Як твердив Адам,  і твердять до цього часу, наші родичі - у  цьому питанні їм допомогла Ікона. Як це відбувалось - не знаю, але вірю, бо з такою ясністю у голосі вони про це іноді згадують, що радість і щастя, так і бризкає навколо.
     - А чому Адам переїхав жити у Чернігів? – здивовано перепитала Василина.
     - Вибачайте, що перериваю. Хочу щоб Ярина повідомила, чому саме Христофорович віддав свою майстерню, до об’єднання у одне підприємство, з невеликою столярною майстернею, пана Тайчука, - втрутився у розмову Степан.
    - Добре, що нагадав, - кивнула головою Ярина. -  Якось, прибираючи кімнату, Юстина побачила, що на Іконі появилось сіре, вицвіле пасмо. Здивувалась. Покликала батька і чоловіка. Довгенько розглядали  Образ, коли раптом Адам каже, що це їм Знак - їх чекає щось недобре. Так і сталось. На другий день приятель  Христофоровича, тихесенько сказав йому, щоб він або продав майстерню, або переробив у хлів.
     - Чому саме продав, або перебудував? – знову дивується донька.
     - Його рахували багачем, а при  Радянській владі, багатих не повинно бути. Не довго думаючи, Христофорович написав заяву, віддав державі своє підприємство, а сам, тут же поїхав до Одеси. В той же день, з Ікони щезла сіра пляма.
   Степан раптом став прислухатись до звуків із двору.
   - Я заперла сінешні двері на клямку. Знаю, про що думаєте. Нещодавно  Парюк перепитував, які це у нас такі важливі справи, що ми частенько навідуємось до міста. Сказала весело, що ношу туди сметану і сир на продаж, бо маю доньку на виданні, потрібно копити гроші на весілля.
     - Ха! Ха! Ха! – регочуть всі разом.
     - Ніяк не заспокоїться чоловік. Придивляється, як ми ведемо господарство. Йому здається, що маємо зв'язок з людьми, які затаїли злість на нову державу.  Катерина Мотовська потерпіла від нього за недобре слово, яке кинула прилюдно, що він злидень і підлий чолов’яга. Поплатилась в’язницею на півроку.
    - Чула, що Хома Тразик, ходить у підлабузниках, у деяких керівників району. Боюсь я його. Він мені у дядьки годиться, а все ластиться, що він хлопець, і може засватати кого захоче.
    - Обходь його десятою дорогою. Погана він людина. Заздрить розумним, тому і пише доноси.
    - А що було далі з Іконою? – цікавиться донька.
    - Зараз розкажу однин випадок. Трапилась нагода Юстині їхати у Одесу до родичів.  Купила квиток, приготовила валізу і… перед від’їздом вирішила витерти пилюку з меблів. Ввійшла у світлицю і ... ахнула. Ікона висіла боком. Поправила, подумала що був протяг від вікна. Ближче вечора, знову зайшла в світлицю і …тут же знову ахнула – Ікона  висіла боком. Стала на стілець, провірила гвіздок, але там все було гаразд. Вечором Михайло каже: - «Юстя, Образ чомусь висить косо. Я поправив». Від таких слів Юстина зблідла, і тут же розказала чоловікові, що нині двічі поправляла образок, а він все рівно кривиться. Глянули вони одне на одного, рішили дочекатись пізнього вечора, аби побачити що буде далі. А з Іконою було те саме, що побачила Юстина з Михайлом. Тут вони зрозуміли – Образ дав знати, щоб Юстина нікуди не їхала. Так і вирішили. Через день, до них долетіла звістка, потяг, у якому Юстя повинна була їхати, потерпів  аварію. Багато людей попали у лікарні. – Ось тобі і ІКОНА! – виразно підкреслила Ярина. - Оберіг сімейства діє. Мабуть Адам купив її не просто. Всевишній так розпорядився.
    - Із розмов родичів прийшов до висновку -   Ікона послана їм Вищим Світом. Вірю у Господа небесного,  і його рішення, - доповнює  розмову дружини, Степан.
    - Правду кажеш. Згадай отця Зосима. Він не боявся ніяких нових законів. Вів розмови так, що навіть ті, які викинули образи з хат, слухали його, відкривши рот. В місті діє одна, з трьох церков. Її не руйнують тільки тому, що  від старості вона вросла у землю, майже по вікна. Вона розміщена у районі Озерок, - ставить на стіл чашки, мати.
    - Поділюсь з вами цікавою розмовою, яку повідала мені  Юстина, - перевертає сторінку газети, Степан, -  Її батечко,  зовсім випадково познайомився з чоловіком, по імені Ярослав. Як виявилось, новий знайомий -  з стану міщан. Після того, коли  у Ярослава Платоновича конфіскували підприємство, не розгубився -  купив за містом на хуторі осельку. Там став займатись своїми любимими справами – садівництвом  і бджолами. Вуликів у нього небагато, зате садок знатний. Адам Христофорович у спілці з Платоновичем рішили написати цікаву книгу,  куди планують вмістити самі прості, але такі потрібні у наш час рецепти для куховарів, і жінкам-господиням  поради, як на тридцяти квадратних метрах виростити грядки  для кухні, і квіти для радості. А чоловікам, до яких завітала життєва  стара осінь, у книжечці буде гарне навчання,  як плести коші, стругати ложки, чинити взуття.
    - Коли вони її випустять? – питається Ярина.
    - Пізніше. Збирають матеріали.
    - Я запарила смачний напій. Попробуйте. Відгадайте, з чого він, - посміхається мати, подає донці і чоловікові розмальовані квітами чашки.
    - З полуниць, - сміється Степан.
    - Оце! Угадав частково. А що там ще мається?
    - Кусочок радості і щастя, - цілує у щічку маму, Василина. - А я хочу ще дещо почути за Ікону.
    - Вірно, не все сказала.  Зараз продовжу розмову. Сказати правду – ми нікому не говорили про неї. Вона тісно пов’язана з іменем Адама Росянко, а він, був не простою людиною, то, краще, щоб не визивати питань, промовчували. За нього можна було би розказувати багато цікавого і прикладного. Скажу коротенько.  Цей чоловік завжди  у праці.   Стругає, ліпить, скородить, в’яже – і, все у нього до ладу. Сам переробляє старі меблі у нові, перебудовує приміщення для тварин, людей, пташок. У Чернігові  - невеликий флігель родички,  перебудував у  гарне житло. У Юстини горшки на підвіконнях розмальовані. Я думала, це вона сама їх так прибрала. Та ні, це зробив її татко, - радіє розмовою Ярина.
    - Гостив у Адама у Чернігові два рази, -  каже, записуючи, щось у блокнот, Степан. – Будиночок-флігельок,  відписаний йому родичкою пані Ординською,  розташований на окраїні міського парку. Там мається його власна загородка, яка добавляє  житлу з парком єдину красоту. Можливо пройдуть роки, і все це стане музеєм природи. Христофорович звертався до керівників міста з проханням, виділити йому квартиру, а споруду флігеля, використати у культурних цілях.
    - І що, на цю пораду йому відповіли? – питається донька.
    - Нічого.
    - Мені хотілось би поїхати у Чернігів. Тітка Юстина казала, що батько не хоче вертатись до них.  Сміється, що  приріс до обласного центру, у якому життя вирує міцніше, чим у районнім. А їй здається, що він має рацію відносно проживання там,  по другій причині, - веде мову  Ярина, і тут же,
звертається до чоловіка: -  Степане, не хочеш повідати, як тебе перестріли у місті незнайомі люди, і порадили написати докладно, як живе сімейство Михайла Росенко?
    - Що там говорити. І так зрозуміло. Коли Христофорович змінив місце проживання, вони взялись за Михайла з Юстиною. Мабуть думали, що тут діє якийсь зв'язок між містечком, і обласним центром. Є у мене підозра, все це не просто робилось. Тут замішані  наші сільські «діячі». І кому ми перебігли дорогу, не знаю. Як каже моя мати, мають «зуб» саме на мене, із-за Ярини, що одружився з нею, наперекір одному сімейству, які планували женити свого синочка з Яриною.
    - Ви говорите про Маринюків? – здивовано, підняла брови Василина.
    - Про них. Нечемні і ледащі люди. Заздрісні і недалекі. У одну неділю  слідили за мною у місті куди піду, з ким зустрінусь, де буду обідати.
    - І чим все закінчилось?
    - Тим, що я продав огородину і ... зразу же поїхав додому.
               

                Розділ другий

     За вікнами будинку Гайових полум’яніло надвечір’я. Хата осяялась такими барвистими відтінками літа, що Василині захотілось співати. Вдивляючись у бархатну хмариночку, величаво пливучу у сторону заходу -  тут же до подумала, що вона обов’язково поїде у Чернігів до дідуся Адама, і поспілкується з ним про все на світі.  Після того, як мати з батьком відкрили перед нею кусочок минулого, яке зв’язало родинним пояском два сімейства, враз ніби стала більш дорослою, з якою можна вести «закриті» розмови. До цього часу,  дещо знала відносно того, що «язик потрібно тримати за зубами»,  коли ведеш мову з мало знайомими людьми. Але, багато дечого до неї приходило тихими розмовами батьків, де були приховані теми правди.  Відносно Ікони знала мало.  Тепер вона знає багато із того, про що не потрібно розказувати нікому.
      … Серпневі усмішки чарують людські серця і душі. Село Завертайлівка розташоване у трьох кілометрах від величенького районного міста - живе своїм життям. Сільські люди з раннього ранку, і до спілих західних переливів неба, працюють у полі.
   Неділя ввійшла у будинок Гайових веселим настроєм – до них завітали родичі з міста. Гамір, сміх, приємні запахи страв, все перемішалось, об’єдналось, принесло радісно-щасливе почуття, що життя несе людям самі що не є високі митті зустрічей, у яких закладені світлі надії у майбуття.
    Після від’їзду гостей, Ярина присіла на лавочці біля хати,  задумалась.
    - Чого сумно? – запитала донька, матінку.
    - Тому, що такі зустрічі у нас, бувають не часто. Недобрий нинішній час. Колись згадаєш, як я казала за 1937-й,  скривджений людьми рік. Батько сповістив, що у місті арештовано декілька чоловік, у тому числі один із друзів Михайла. Боюсь  чогось. Серце мліє за родину. Люди ми прості, але заздрість може наробити багато злого. 
    - Не хотіла казати. Люся вчора шепнула, що за її татком слідять. Він має приятелів у обласнім центрі, з якими веде переписку.  Сама знаєш, хто Люсин батько - викладач історії. Людина, яка збирає дані про історію краю і села.
    - Все може бути. Десь глибоко у мені сидить щось важке і …журливе. Не хочу пророчити, та незримо-сумна  думка підказує - скоро у нашій родині пройдуть не зовсім приємні зміни. Дай то Бог, щоби зле відійшло.
    - Про що таємно перешіптуються, мої красуні? – сідає поруч дружини, Степан.
    - Про гостей, які залишили нам щастя буття, -  спішить відповісти Ярина, - і тут же, шепнула ледь чутно: -  Учитель історії під «ковпаком».
    - Натякнув мені голова сільської Ради за «чистку».
    Ярина неспокійно захитала головою. 
     А десь далеко, ближче Лісничого клину, голосно крикнула жінка.
   - Мені здалось, що це гукнула Мартина, вона так підганяє свого чоловіка на роботу. Ледащий він від світу-потопу, - каже Степан, і, тут же,  піднявся, узяв відра,  пішов до криниці.
    Вечірні довгі  розложисті тіні густо застеляти подвір’я. Василина глянула  у бік заходу, усміхнулась. На душі  затишно, та разом з тим, якась незрима печаль примостилась  у ній, і полоще  думки за літом, яке уже відходить.
    … Ранок приніс у село глибокий сум. Від хати до хати неслась темна новина - арештували вчителя історії, по заяві на нього, ніби то він веде записи не про історичні події села, а збирає якісь данні для ворогів нового строю. Що воно значать ті данні - ніхто не знає, але …
     Степан вернувся з роботи, заспішив сказати, ще з порогу:
     - Збирайте валізу. Нині вечором Василина поїде у місто. Голова сільської ради сказав, що виділить машину для всіх, хто йде вчитись у район.
    - Не турбуйся. Часу багато попереду. Я майже все зібрала,  – відповіла донька, і, глянула у  бік оселі сусідки, добавила тихо: - Плакала нині тітка. У Чернігові арештовані її племінники. Ними вона хвалилась, що працюють у якомусь закритому підприємстві. Невже так густо скрізь, діють вороги держави?
    - Ой, донечко, не відаю нічого. Живемо поруч міста, а там, щодень сумні незрозумілі події гальмують людське життя. Цей рік особливий. Не дивно, що Михайло став рідко бувати у Адама. Сидить у мені думка, якби Христофоровичу було стільки років, скільки його зятеві, загримів би і він, - ледь чутно веде мову Ярина.
    - Тітка Юстина сказала, що хотіли переїхати жити у Чернігів. Але передумали. Велике місто «ковтає» велику кількість людей. В маленькім – менше таких випадків.
    - Мабуть боїться за Михайла. Він не закінчував інститутів, не ходив з «білими» під руку, роботяга і тихий дядько, та є одна причина – заздрість людська. Будинок у них важний. Син учиться у Києві. Тато Юстини з багатенького міського роду. Молю Бога, щоб відвів зло від їх сімейства. Болить мені за брата і його сім’ю, - зітхає жінка.
     Вечір сміявся золотими обручами заходячого сонця. Василина винесла сумку з хати, стала біля воріт, чекає машину, якою поїде у місто.
     Ненька підходить до доньки, каже:
    - Несу тобі  у долонях спомини.  Не так давно, була і я такою молодою, як ти нині. Людські роки мерехтять різними відтінками. У юності вони розові і блакитні – це значить – дуже привабливі. Та тільки їх привабливість, з приходом наступних років,  міняється на інші кольори.  Дай  Бог, щоб твої земні літа ніколи не відтінялись чорними смугами. Вірю, що все минеться, чим заповнена наша країна нині.
- І я вірю, - каже донька, і, обнявши маму, веде ласкаву мову: - Дивись, як
небо  взялось мережити обрій. Мене завжди дивує природа    своєю красотою, яка ніколи не повторяється.
    - Переливи сонця зійшлися з хмаринкою, яка пропускає їх через себе, видає узори, у яких зійшлось все, що, у ці хвилиночки, діється на землі. Тому і відчуття наше до цього чудодійного твору і радісне і печальне.
    - Машина їде, - вдивляється у широку дорогу Василина.
    - Дійсно їде. Степане, іди сюди. Уже їдуть! – гукнула Ярина, і, тихо
перехрестила донечку, взяла у руку валізу, відкрила хвіртку.
        … В домі Росенків  Василині приготовлена кімната. Свіжо прибрано, провітрено, нове квітчасте покривало, розказує собою, що тут буде мешкати дівчина. На столі маленький букет ромашок,  на стіні етюд, написаний, мабуть, чиєюсь умілою рукою.
    …Перші дні навчання Василини почались знайомством з новими  дівчатами і хлопцями. Ольга Пилипівна, виступила перед студентами, розказала правила навчання, поводження, і всього іншого, яке буде торкатись кожного, і всіх разом. Василину вибрали старостою курсу, вручили загальний зошит, у якому вона повинна писати все, що їй потрібно для свого, як вона виразилась «керівництва». Нова подруга Маруся, дівчина з далеченького села Маршавки, поселилась у гуртожитку, розказує, що з нею мешкає її товаришка по школі, і, ще гарненька смішна дівчина, з невеликого містечка. Денні уроки біжать один за одним, як струмочки у весняну пору. Василині усе подобається, і усе вона приймає як потрібне і необхідне, у якому уже Хтось пише плани майбуття.
    Вернулась  з уроків дівчина, застала Юстину Адамівну у сльозах. Спішно стала перепитувати,  що скоїлось.
    - Сідай поруч, - мовить Юстина. – Ти доросла. Думаю, знаєш нинішню обстановку. Арештований друг Михайла, Василь Васильович. Він  хвалив колишнього господаря підприємства Дмитра Тарасюка, який з малими затратами, робив гарні вироби.
     - Не розумію. Що тут поганого?
     - Дмитро з багатого люду. Причина – ніби то, Василь тягне за минулим, за багатими, принижуючи нинішнє керівництво, вихідців  з простого населення.      
     А за вечерею Михайло тихесенько повідомив, як пройшли пошуки у  завідуючого готової продукції молочного заводу. Перевернули все уверх дном. Пішли з нічим.
    - Михась, постарайся ні з ким не стояти на вулиці, не вести спільні розмови. Мені страшно, - просить чоловіка Юстина.
    - Що має бути – не відірвати, - задумливо мовить Михайло і, миттєво глянув у вікно, додав: - А захід неба чудовий. Може посидимо у саду під яблунею?   Йшов додому – подумав -  сьогоднішній день похожий з шумовитим вином. Ви, мабуть,  уже бачили, як вересень розмалював нашу грушку мельхіоровими фарбами. Не відаю чому, у останні часи думаю за бабусю, яка розповідала,  що у всіх казок є очі. І саме головне, очі у них лагідні і добрі. Попробую розказати вам казочку, про побачення темної ночі з буйним вітром.
    - Ти нам розкажи казку, і добав, яка буде погода через три дні? – ласкаво, запитує чоловіка дружина.
    - Гарна. Вересневі далі стануть роздавати янтар Землі, у  яких Бог поклав кусочками світлого і темного.
    - Як це зрозуміти? – питається  Юстина.
    - Комусь янтар блисне ясним світлом, а комусь – темним.
  ... У кінці жовтня, коли дерева стояли більше на половину роздягнутими, погода гойднула густенькими дощовими хмарками. Присів, за кухонний стіл, Михайло  почав розмову, що третій будинок від них продається, а купує його один із нових керівників міста, присланий сюди недавно.
    - Ти з ним знайомий? –цікавиться  Юстя.
    - Не зовсім близько. Приходив до нас замовити для кабінету стіл. Улесливий, щасливий у своїм бутті. Любить розмовляти на різні теми, хоча у деяких нічого не тямить. Але …  думає, що він щось значить, раз назначили на таку посаду.
    - Як його звати?
    - Аркадій Лаврентійович. 
    - Якого він віку?
    - Приблизно тридцяти п’яти. Є дружина і синок, який у його розумінні, буде генералом.
    - Чому генералом? – зі сміхом запитала Василина.
    - Так він сказав.
    - Пам’ятаєш Кащуна Володимира Ілліча? – сміється Юстина. – Був таким щасливим, що його ім’я і по батькові, перекликалось з іменем Леніна.
    - Добре пам’ятаю. Я ледь не попав у список «негідних» через нього. Добре, що за мене заступився Павло Трохимович.
    - А за мене постояла «княгиня» Гликера, коли одна особа написала пасквіль на мою роботу.
    - А що вона там  надряпала? – дивується племінниця.
    - Про мій звіт. Ніби я усе видумала. А Гликерочка  перевірила, і доказала, що пасквіль пахне заздрістю. Так я «вирвалась» з колючих лап, і  залишилась працювати на своєму місці.
    - Хто така «княгиня»?
    - Є у нас жінка, яка колись назвала себе «княжною бідного люду». Що воно значить - ніхто не зрозумів, та після революції  пішла вчитись, а потім, працюючи, дотягнулась до гарної посади. Колись, мій татусь, допоміг її сімейству вийти з скрутного становища. Думаю, пам’ятає доброту батька, завжди веде мову за нього приємно.
     Василина слухає розмови Михайла з Юстиною, стає щасливою, що у неї такі розумні і мудрі родичі.

                Розділ четвертий
   
    У сіро-вечірню пору Юстина, розглядає кольорові нитка,  розказує Василині:
    - Не подобаються мені гості, які самі напросились до нас,  на Новорічні свята.
    - Хто напросився?
    - Лаврентійович з Раїсою. Люди вони чужі, закриті, хоча розказують, що живуть з відкритими серцями і дверима.
    - Моя приятелька Таміла, казала, що Лаврентійович часто  буває у її селі. Люди його дуже бояться. І чого це він липне до дядька Михайла, не знаю.
    - Здогадуюсь. Манить наш будинок. Він аж облизується, коли «забігає» на пару слів поділитись новинами. Правда, Михайло обминає такі балачки. Не так давно прийшов з булкою хліба, сказав, що купив дві, одну у подарок нам. Присів на стілець, і давай розказувати, за директора хлібного заводу, який краде, аж пальці видко. Не втрималась, кажу: - Провірити його можна за годину. Хороший бухгалтер підрахує усе вмить. Зрівняти товар і затрати на нього  і, …тоді можна говорити, хто він є насправді. Думаю, моя відповідь йому не подобалась, догадався, що я стала на сторону чесності директора заводу. 
    - Заздрить Аркадій вам. Живете у гарному будинку, а він – у  невеликій хатині. Мабуть спить, і бачить себе у царському палаці. Тиждень тому прийшов  разом з дядьком Михайлом, тут же кинув погляд на корзину у якій ви тримаєте клапті давнього мережива, рукавички і панчішки з минулого. Мені здалось, він угледів у них щось потаємне і недозволене.
    - Ха! Ха! Ха! – сміється Юстя. – Якби він знав, що я використовую їх в виготовлені килимків, взявся би за голову. Міркую - в його розумінні, я пропоную відновити одежі, у яких  колись ходили  багаті міщанки.
    - Ви правду міркуєте. У цьому чоловікові є якась каверзна злість.
    - Михайло розказує -  Аркадій усіма силами хоче зайти у розмови, відносно деяких друзів Михася. Хитрий,  іноді шепче про якісь зміни,  що чекають міське населення.
    - Як  вам позбутись цих гостей у Новорічні свята?
    - Думали, і прийшли до висновку - запросити у гості одну дорослу пару,  які знають толк, як вести розмови з такими людьми. У душі вони поети.  Колишні вчителі. Переб’ємо «горшки» розмовам Аркадію і Раї. Будемо співати, жартувати, читати вірші, декламувати прозою і …вони підкоряться нашим правилам. А якщо не задовольнить їх наш прийом, проведемо  до воріт.
    …Сиві густі хмарки, одягнуті у мокрий одяг, тягнуться над містом, ведуть неспішну мову, коли і як скинути на землю мокроту. Василина дивиться  на них, задумано розказує Юстині:
    - За водяними ризами простору, не видно ні золотого надвечір’я, ні косих променів сонечка. Сльота іде до нас. Вона має у собі щось незміренно добре і чванливе. Люблю дощову, затяжну, осінню вроду.
    - І я її поважаю щиро. Тільки-що згадала кінець літа. Досвітками до нас долітали аромати м’яти і чабрецю. Їх багато у долині, і придолинку. Рвала їх у травні, потім у серпні - нині заварю чай. Тітка Зося, за покликом старої осені, приходила до мами, клала на стіл пакетик з чабрецем і м’ятою, йшла в розмову, і під напиток із цих трав, розказувала казку за красуню Мелюзину, яка дуже гарно співає. Її покохав Вітер, а вона не відповіла йому любов’ю. З того часу, Вітрець ночами плаче її голосом. Люблю слухати його наспіви. У них можна уловити все: веселий сміх, важке завивання, мелодію високої скрипки, таємничий плач сови, трелі польових пташок, поклик зірок, і … багато іншого. Син Олекси Даниловича грає на арфі. Цікавий інструмент. Саме у нім вчуваю пісню Мелюзини.
    - Я ніколи не була у театрі. Батько обіцяв, що по закінченню першого курсу,  поїду з ним до Києва. Тоді попаду не тільки у театр, а і у музеї.  Дивлюсь на ваші картини, на душі стає приємніше. Жаль, що я не малюю. А ось співати люблю. У новорічні свята у нас пройде концерт.  Прийму і я у нім  участь, - радісно ділиться новинами Василина.
    - Навчаючись у Чернігові, дружила з дівчиною, по імені Анеліна. Вона кохалась у віршах. Іноді ми збирались гуртом у кого-небудь дома. Анела дарувала нам стільки радощів, що я проживши свої сорок п’ять, не чула ні від кого таких розмов.
    - Де вона нині?
    - Давай краще підемо в будинок. Там затишно, і можна відкрито спілкуватись, - радить Юстина.
    З кухні неслись приємні запахи. 
    - Дивись, тістечко, на пироги, підійшло, - сміється Юстя. – Через годину на столі будуть пиріжечки.
    … Наближався Новий рік. Мати Василини передала сімейству Росенків, через сусіда,  два гарних пакунки з м’ясною провізією,  відерце з квашеною капустою і яблуками. 
    - Твоя ненька боїться, щоб ми тут не голодували у святкові дні, - розказує Юстина. – А я їм передала солодкі подарунки.
    …Перший день Нового року був за бажанням людей тихий, світлий, приємний. Після обіду, до Михайла і Юстини завітали старі приятелі - Захар Давидович і Марія Василівна. У кошику  принесли гілку ялини, три дуже гарні новорічні іграшки, горіхи, яблука і печиво, яке нагадало Василині бабусині калачики. Через хвилин двадцять -  прибули  Аркадій з Раїсою. Гарні розмови полонили гостей. Потягнулись святкові слова, про новоріччя, яке несе у собі людські звичаї і традиції. Марія Василівна розказала, що колись у давнину, Новий рік відмічали по різному. У одні віки він починався з березня, у інші – з вересня, а дехто зв’язував з ним половину літа.
     Аркадій не прислуховувався до розмов, нервово перебирав рушничок, який йому подала господиня, задавав якісь слизькі питання, та тільки збити, з розумної мови Захара і його дружину, не міг. А коли Марія Василівна заспівала стару народну  пісню про кохання, усі підтягнули, як хто міг, і полинула вона кудись у височінь, у небосхил, у глибину Космічної далини.
    - Все життя любила і люблю розмовляти віршами. Не має такого дня, щоб не читала їх. Іноді сама собі, іноді чоловікові, а буває таке, що, коли до мене приходять сусідки, декламую їй.
    - А яких поетів ви більше всього любите? – запитала Василина.
    - Старих. Особливо близька мені творчість Шевченка. Поруч ставлю творчість Лесі Українки, Ольги Кобилянської. Російські поети такі, як Пушкін, Лермонтов, Тютчев вводять мене в глибину високих роздумів. Ось послухайте рядочки з творів Лесі.
                …Ніч обгорнула біленькі хати
                Немов маленьких діточок мати.
                Вітрець весняний легенько дише
                Немов діточок до сну колише.
      А далі рядки взяті поетесою, з свого життя:
                …Знов весна і знов надії
                В серці хворім оживають.
                Знов мене колишуть мрії
                Сни про щастя навівають.
       - Почитай Шевченка. Люблю його твори понад усе, - зітхає тихо Михайло.
    - Можна почитати і Тараса.
                …Не слухала Катерина
                Ні батька ні неньки,
                Полюбила москалика,
                Як знало серденько.
     - Дякую щиро. Вони мені нагадали батьків, і їх вечорові розмови, де завжди цвіло поетичне слово, - радіє словом Юстина. 
    - А я люблю поезію про природу, - вступає у розмову Захар Давидович. - Куди не іду, знаходжу у ній відраду. У мене є зошит, у який   записую гарні вирази за неї. Я же по суті вчитель ботаніки.  Коли не вистачало учителів, проводив уроки по інших предметах. Правда, за арифметику не брався. Її у нас вів Петро Петрович. Мудрий чоловік. Йому би у університетах учити студентів. Та …трапилось те, що трапилось. У Петровича хворіла дружина. Він  затримався тут заради неї. Не жалів за великим містом  - вірність шлюбу, мала для нього велике значення.
    - Цікаво говорите, - каже Раїса. – Твердите, що куди би не йшли, вас втішала красота природи. А що скажете відносно зимової темної ночі?
    - В ній живе велика таємниця, яку не може розгадати ніхто. У музеях Києва є кілька художніх полотен, присвячених таким ночам. Дивишся на них, а сам тут же відчуваєш загадкову темряву навколо себе. Люблять такі ніченьки мешканці землі, за їх особливість красоти кольору. Тисячі казок і  оповідань з пригодами, які трапляються саме в чорняві ночі, хвилювали і хвилюють, до цього часу людей землі.   
    - А картини, які ми нині бачимо на стінах кімнат наших друзів Михайла і Юстини, як вони вам? – хитро задає питання Аркадій.
    - Хороше питання. Картини друзів цінні і потрібні. Думаю, що з ними у сімейства Росенко живе якась притяжна сила. Шаную людей, що зберігають любе мистецтво від порушення.  Слава і шана їм, - киває головою у бік Михайла і Юстини, Захар.
    - Дійсно хвала їм. У мене до вас ще одне питання: - поправляючи комірець сорочки, веде мову Аркадій. - Відносно їхньої Ікони, яка по моєму розумінню має велику цінність, що скажете?
    -  Нам з вами потрібно низько поклонитись чоловікові, який зберіг її від знищення. Мабуть знаєте - Ікону знайшов на смітнику мешканець міста, якому було вигідно взяти за неї гроші на випивку. Не купив би її батько Юстини, пропала би. Тут вона знайшла притулок і місце серед інших мистецьких робіт, які доповнюють її присутність і значення. 
    - Я з вами згоден. Але є і інша сторона відносно таких шедеврів, які мають місце тут. Вони повинні знаходитись у музеї, - злегка усміхнувся, улесливо веде мову гість, зиркаючи у бік Юстини.
    - Життя підкаже, що буде далі, - змінив тему розмови Давидович. 
               

                Розділ п’ятий

      Над містом літав мелодійний тоненький вітерець. Низько стелився під ноги, лякав прохожих, сміявся, коли залітав комусь за комірець.
    Василина неспішно іде  на зустріч з хлопцем, з загадковим іменем Анісій. На питання, хто дав йому таке ім’я, з задоволенням сказав: - «Татусь. Він у мене освічений і розумний чоловік. Прийде час,і я познайомлю тебе з моїми батьками».
    Слова хлопця засоромили дівчину,  бо ще ніхто і ніколи не казав їй таких слів. Анісій закінчив технікум, працює механіком, мріє поступити учитись у університет. Вчора вів розмову, що отримав листа від тітки Агапи, яка мешкає у Києві. Вона його хресна матінка. Живе у приміському районі міста, має невелику пасіку, вирощує різні овочі, над якими проводить експерименти, і добивається гарних успіхів у урожайності. Тітонька не закінчувала ніяких учбових закладів, усе у неї від дідуся, який знав багато з агрономії.
     З такими думками Василина перейшла дорогу, вдивляючись у гарненький будиночок, який нещодавно тут побудували.
     - А ось і я! – почула голос Анісія. – Вийшов навпроти тебе. Хочу  показати дуже привабливі куточки містечка. Зараз звернемо поза високий будівлю,  вийдемо до Слобідського Узлісся. Не бійся,  ніякого лісу немає. Від нього залишився один хвостик. 
    - Я ніколи тут не була, - каже Василина, розглядає три високі сосни, що притулились до воріт старої, гарно прибраної хати.
    - Підемо у низи. Сама зрозумієш, що мені по душі, - веде приємну розмову хлопець. – Там живе минуле, яке поступово щезає з обрію сучасності.
   Василина озирнулась у бік рядка будиночків і …ахнула. Перед нею показався хуторок, осяяний вечірніми фарбами неба, у яких переважали оксамит і позументи дивної красоти.
    Біля півгодини ходили незнайомими вуличками передмістя Анісій з Василинкою, придивлялись до старих хат, нових будиночків, до розмальованих хвірток, і срібних  вікон, за якими вирувало людське життя.
    - Зараз звернемо правіше, і, через п’ять хвилин ступимо на  міську вулицю, яка веде до центрального майдану, - подає дівчині гілочку, на якій тримається один жовто-рудий листочок.
- Сила життя, - каже Василина. - Бач, як тримається за гілку. Мені завжди
стає  журно, коли бачу, як вітрисько зриває листя. Я чую їх крик, жах,  біль.
    - Романтична ти у мене, - ніжно обіймає хлопець дівчину.
    Через п’ять хвилин, Василина з Анісієм уже  йшли  центральною вулицею міста, вели розмову про зиму, сніги, які сипали білі гори, про хуртовини і віхоли, які реготали і плакали, про морози, що скрипуче-виспівували свої  загадкові пісні.
    На розі Гринькової вулички хлопець зупинився, запитав:
    - Завтра вийдеш?
    - Ми же домовились, - засміялась щасливо.
    Анісій неспішно звернув у бік майдану,  а вона зупинилась,  слухала, як затихають його кроки. Серце  наповнялось ласкою і щастям.
    … Дома, за вечерею, Михайло, перегортає у мисці ложкою кашу, каже спокійно:
    - Є пасквіль на мене. Правда, йому не придали значення, але … Коли  прийде другий, може бути гірше.
    Дружина перестала їсти, глянула на чоловіка, запитала:
    - Робота Аркаші?
    - Не він писав. Скоріше,  з його наводки.
    - Краще мати сто сусідів таких, як сімейство Сімонових, чим одного як … - не договорила Василина.
    - Вірно. Поживемо – побачимо.

               
                Розділ шостий
      
     … Весна увійшла у місто неждано і скоро. Три дні назад ще сичав мороз, а у наступний день потепліло, і навіть добре потепліло. Березневі  дні почали виповнюватись світлом, високим синім небом.
    - Бруньки тріщать, травка під кущиками  килимки розстеляє, стежина між грядками тепла, - веде розмову Юстина з сусідкою.
    - У мене у квітнику підсніжники витягнули ніжні білі квіточки. Я їх посадила два роки назад.
    - Потрібно буде і собі посадити. Я  теж принесла деякі лісні рослини. Не усі приживаються. Медуниця і  фіалки знайшли  місце у межі, і біля хвіртки. А півники – витяглися у дужечки, скоро зацвітуть.
    - Скоро заверне квітень. Він  відповідає своїй назві, - усміхається сусідка. - Хочу рекомендувати мешканцям Польової  вулиці, прибрати паркани всім однаково. Посадити поруч з ними різнокольоровий в’юнок.
    - А може, кожній господині,  висадити квіти, які вона любить. Появиться  квітковий  вінок, від тину до тину. Стане не тільки гарніше, а ще й цікавіше, бо від нас візьмуть приклад інші господині, - пропонує,  Юстя.
    - Можна і так. Почну новину розповсюджувати на роботі. Скажу приятелям, друзям, знайомим - нехай висівають квіткове щастя.
    - А я, у нижній межі посаджу три кущі троянд. Анісій обіцяв саджанці, - злегка ніяковіючи, каже Василина. 
    -  Давно хотіла мати при садибі побільше троянд, - піднімає з землі  огризок гілки Юстина. – Дивіться, він нагадує долоню. Заберу його для себе. Надумала створити щось для майстерні чоловіка. Є у мене пеньок, стружка з дерева, кора старого дуба, засохлі гриби, камінчики. Добавлю моху і …
    - Цицерон сказав, що наші руки творять у природі природу, - мовить сусідка. – А давнина і сучасність  зливаються у одне ціле, якщо цього захоче чоловік.
    - У долині вже літає галантна дзиґа. У неї пара очей, які складаються із 30000 лінз, - придивляється, до розпуклої бруньки Василина. – За неї я вичитала у книзі про комах. Книгу дав Анісій.
    - Розумний у тебе хлопець, що радить  читати корисну літературу, - ніжно обіймає племінницю Юстина.
    - А ви звідки його знаєте?
    - Від твого поводження. Михась бачив вас біля клубу. Ти не хочеш нас  познайомити?
    - Ми тільки товариші, - зашарілась личком дівчина.
    - А з товаришами не знайомлять близьких людей?
    …  День хилиться до вечора. Василина стоїть на порозі, чекає Юстину і Михайла. З дороги до неї долинули знайомі голоси.
    - Де це ви так довго ходите? Вечеря стигне і…  марніє, - сміється дівчина.
    - Пахне салатом, - сміється Михайло.
    - Такий салат готують кухарі у ресторанах. А ще його любили їсти пани. Я не жартую. Тут є листя щавлю, глухої кропиви, пастушої сумки, листочки Петрового батога, зелень цибулі, яйця, сметана, гірчиця, сіль і рослинне масло. А до салату картопля підсмажена. Ще я зварила напій з листя молодої малини, - радіє дівчина.
    - Звідки усе взяла?
    - Анісій розказав. У нього мається стара книга з рецептами харчування. Він її береже, як зіницю ока. Дісталась від двоюрідного дідуся, що працював кухарем  у графа.
    - Цінна річ, - годиться Юстина.
    - Нехай нікому не розказує за неї. Мій товариш, поплатився за старі книги, - добавляє чоловік.
    - Сьогодні у нас свято, - пробує салат Михайло. – Я завжди кажу, і буду казати, що свято для душі, проходить з близькими людьми. Зі мною розмовляє Благовіст, і рекомендую його стріти завтра, у селі, у родичів.   
    … Сільська весняна іділія привітала гостей у господарстві Гайових, радісним настроєм, який сміявся у очах Степана і Ярини, у світлих кімнатах біло-мальовничого будинку, у розквітлих нарцисах, тюльпанах, конваліях і перших суцвіттях бузку.
    Обідали за круглим столом, який приладнали під молоду грушку, посаджену хазяїном на розі хати.
    - Це деревце колись буде розказувати нашим онукам, як ми жили у 1930-х роках, про що мріяли, чим тішились, як сприймали дійсність буття.
   …В місто Юстина з чоловіком і племінницею вернулись завчасно. Відкриваючи хвіртку, хазяйка почула поклик сусідки:
    - Юстино, до вас нині два рази приходили Аркадій з дружиною. Блукали по подвір’ю, заглянули у шибки, розводили руками, мабуть дивувались, чого  вас немає дома.
    - Щось передали? – спішно запитав Михайло.
    - Бачила через вікно. Боюсь його. Очі у нього недобрі. Погляд колючий, хоча словами підлесливий.
    Дружина звернулась до чоловіка:
    - Що ти думаєш, відносно непрошених гостей?
    - Не зовсім чемні люди. Завтра сповістять. Міркую, хтять завітати у гості на свята Першого травня.
    … Вечірні сутінки ідуть поруч з Михайлом. При хвіртці стоїть Василина з Анісієм, ведуть тиху розмову.
    - Чого у дорозі,  а не у будинку? – питається Михайло.
    - Спішу. Прийшов запросити Василинку на концерт. Вона ще подумає, - з легеньким сумом, зітхає хлопець.
    - Піде. А яка дівчина не любить такі заходи? А зараз проходьте у дім, будемо вечеряти, і розказувати один одному, гарні історії з життя.
      …Першотравень прийшов у житло Росенків тихим сумом. У Юстини боліла голова, а у Михайла давило серце. Незважаючи на все, пішли на центральний майдан, де зібрались майже усі мешканці міста, святкувати велике свято.
    Через дві години, попрощались з приятелями, Юстина з Михайлом поспішили додому, бо Аркадій з Раїсою попередили, що прийдуть у гості.
    Випив дві чарки горівки, Аркадій кинувся у розмови, які торкнулись першотравня, далі потягнув речення у бік, як чинно і правдиво вершать справи керівники держави. Михайло піддакував, злегка переводив розмову на повсякденність, бо слова Аркаші, відносно керівництва, мали якийсь смішний характер, ніби то вони не за святковим столом, а на партійних зборах. Коли Юстина поклала  на стіл домашнє печиво, Рая раптом засміялась, стала розказувати, як колись давненько її дядько, так гарно відмітив першотравень, що заблудився, і прийшов у чуже село, а там впав у ярок і проспав до ранку. Розбудив його песик, що примостився біля нього відпочивати. – «Сміху було багато», - тішиться розказаним гостя, а сама потягнулась до чарки, випила, ікнула голосно.
    - А ваш синок коли приїде? – змінив розмову Аркадій.
    - Не знаю. Чекаємо після свят, -  відповів Михайло.
    - Один,  чи? ..
    - Мабуть з другом.
    - Це той який малює?
    - Дід у нього художник.
    - А батько, коли завітає сюди?
    - Хочете познайомитись?
    - Хочу. Думаю - запросите нас для знайомства. Чув за нього.
    - За довгі роки проживання тут, його знали багато людей.
    - З багатих він міщан. На нього працювали три чоловіки.
    - Він їх не обкрадав. Платив за роботу і талант. Я теж працював. Не гніваюсь, а  навпаки дякую, що маю фах столяра, який люблю душею. 
    - А без нього, ви би не добились того, що маєте нині? – нахабно наголосив, звузивши очі, гість.
    - Хто знає. То був час, коли вчились фаху не в школі, а у майстрів. Те навчання давало мені уроки не тільки столярської справи, я ще отримував гроші за навчання.
    - Мабуть працювали від зірки до зірки.
    - Що ви? Ні. Хазяїн бачив мої старання, тому і платив.
    - А я грішний, подумав, що у вас появилось почуття не до праці у підприємця, а до його доньки.
    - Почуття родилось і прийшло, набагато пізніше.
    - Бачу, ви не відказались товаришувати з Адамом Христофоровичем, коли узнали, що усі його багатства потрібно віддати державі?
    - Не відказався.
    - Цікаво, хто  інформував, щоб він сам  написав заяву, аби його майстерню з’єднали  з столярним цехом Клименка,  у  єдине підприємство державного призначення?
    - Відповісти на ваше питання не можу. Не знаю, що явилось причиною   такого рішення.
    - А з Юстиною хто вас познайомив?
    - Ми з нею познайомились не у нашім місті. В обласнім. Так мабуть відмічено, і воно повинно було статись.
    - Ким відмічено?
    - Космосом.
    - Ви, добродію відходите від мого питання.
    - Я вірю у Розумний  Космос.
    - І в Ікону, яка висить у вас на стіні?
    - Ікона це є цінність мистецтва. У ній  бачу  Минуле, Нинішнє і  Майбутнє. У обличчі святої Марії виражена, у першу чергу людська Матір.
    Аркадій враз замовк, випрямив плечі, глянув  на Михайла, хитнув головою, ніби кінь перед вуздою, заговорив охайно, підбираючи слова:
    - Не будемо продовжувати наш діалог. У вас своє бачення життя, у мене своє. Давайте вип’ємо за наше пролетарське свято Перше травня.
    …Коли Василина прийшла додому, Михайло з Юстиною сиділи у кімнаті задумливі і пригнічені. Тітка наспіх розказала, як Аркадій «ловив» Михайла, щоб вивести його із себе, але йому не удалось це зробити.
   - Не приймайте більше їх у себе, - гнівно виказала дівчина. – Знайдіть причину не дружити.
   - Він скоріше знайде причину викинути нас з нашого будинку, -  зітхнув Михайло. – Будемо терпіти, а там побачимо, як складуться обставини.
    - Відчуваю, нам потрібно буде продати тут мешкання, і перебратись у Київ до сина, або до тата у Чернігів, - ставить на стіл стакани з яблучним соком, Юстина.
    - Аркадія дуже кортить познайомитись з Адамом Христофоровичем. Прийдеться нам розказати батькові про це, - радить Михайло.
    У кінці травня Юстина отримала пакет від сина. Розгорнула, ахнула. Перед нею лежав чудовий пейзажний малюнок – приміська стара будівля, з рожевим сонечком у небі. Пробігла очима лист, щасливо засміялась:
    - Все життя мріяла малювати такі пейзажі. Не виходять вони у мене. А тут, чиясь чужа майстерність зворушила серце сина і моє. Богдан пише, що купив цей шедевр у знайомого чоловіка, який продає будинок, майно і усе, що там є, переїжджає жити до доньки у інше місто. 
    - У вас є дві рамки. Давайте зразу же поставимо цю радість під скло, і  повісимо на стіну, - пропонує Василина.
    - Так і зробимо. От здивується Михайло.
    Михайло не тільки зрадів подарунку сина, він довго придивлявся на художню роботу, а потім задумався, сказав серйозно:
    - Дійсно, цінна річ.
    …Перший день червня завітав у двір Росянків  неспокоєм. Юстина зашпортнулась, пролила молоко, а  Михайло вийшов з подвір’я, і тут же вернувся, сказав, що забув блокнот.
    У столярний цех фабрики Михайло зайшов за кілька хвилин до початку робочого дня. Перевірив накладні, рішив подивитись, як виконує роботу молодий фахівець Ян, і зразу взявся за ескіз нового стола, для амбулаторії. Через годинку, розглядаючи своє накреслене, почув:
    - Товариш майстер, вас викликають до директора, -   повідомив робочий.
    - Іду, - відповів, і закрив блокнот, пішов у бік дверей.
    У кабінеті директора сиділи два незнайомих чоловіки. Михайло провів їх поглядом, спокійно запитав:
    - Визивали?
    - З вами хтять познайомитись, - кивнув у сторону прибулих, керівник фабрики, Іван Трохимович.
    - Мене звуть Гордій Іванович. У яких органах  працюю, ви мабуть догадались. Скажу коротенько: до нас дійшли слухи, і не тільки вони, що у вас знаходиться цінна Ікона, яка має велику важність. Вона пам’ятник мистецтва 18 віку. Мабуть знаєте, що у нашому місті відкрився невеликий історичний музей, де мається відділ полотен художнього мистецтва. Не вам мені пояснювати, що це таке. Ми чекали, що ви самі вирішите питання віддати Ікону у музей.
    - Правду сказати, ми з дружиною не думали про це. Раз ви зацікавились,  не станемо перечити рішенню керівників міста, і подаруємо її музею. Приїжджайте, і оцініть її вартість. Можливо, це не є пам’ятник мистецтва 18 віку. Ми невеликі оцінювачі таких художніх праць. По тих знаннях, які має мій тесть і дружина, Ікона дійсно цікава своїм змістом і потребою. Я готовий зараз же їхати до мого будинку, щоб ви на місті вирішили її долю, - спокійно, і ввічливо, промовив Михайло.
    - Розумний ви чоловік, - лагідно сказав директор.
    - З нами поїде Ігор Васильович, людина  із обласного центру,  корифей живописного мистецтва , - озирнувся на свого супутника,  Гордій.
    - Я вам буду потрібен? – запитав директор фабрики.
    - Не помішаєте, - піднявся з стільця Ігор.
    - Хвилиночку. Скажу заміснику, що відлучусь на деякий час, - звернувся до Івана Трохимовича, Михайло.
    - Не потрібно. Я передам усе через секретаря.
    Яскравий промінь грався на долівці коридору, відтіняючи стіну, на якій висів план будинку, і  оголошення. Скоро, всі разом  вийшли у двір,  де біля воріт стояла чорна машина.
    - Сідайте сміло, - хихикнув Гордій. – Місця всім хватить.
    Машина видала звук скреготу заліза, видихнула порив початку руху, покотилась у бік Польової  вулиці. За п’ять  будинків до свого житла, Михайло примітив гурт людей,  що спішили у бік його мешкання. Що це? – раптом вбігло у голову питання. – Чого це вони так біжать? Що скоїлось?
    - Візьміть лівіше? – звернувся до водія, Іван Трохимович.
    Ворота і хвіртка у Михайлове подвір’я навстіж відкриті. На сходах у дім стоять люди у черзі, зайти у нього. Чоловіки, які приїхали з господарем, зупинились у подвір’ї біля майстерні, а хазяїн, спішно обійшов людей, зник за дверима будинку. Те, що він побачив у кімнаті, не тільки здивувало, воно змусило його стати на коліна, як це робили люди, які тиснулись сюди. З Ікони лилось дивне світло,  і  заповнювало усе навколо. Такого Михайло ще ніколи не бачив, лише чув, що у деяких людей стали відновлятися Образи, та як це проходило - не відав. А тут раптом, у його мешканні чудне явище відновлення ІКОНИ проходить на очах десятків жителів міста. Біля вікна стояла Юстина з Василиною. Тихо підійшов до них, обійняв обох зразу, сказав ледь чутно:
- Нас чекають, - і обійшов якусь жінку, яка стала голосно молитись,
вийшов з будинку.
     Іван Трохимович зустрів його у  порозі, кивав  головою, почісуючи потилицю.
    - Давайте запросимо наших дорогих гостей у приміщення. Так буде краще для нас всіх, - запропонував господар мешкання.
    Директор, кліпаючи очима, тихо запитав:
    - Що це?
    Михайло нічого не відповів, підійшов ближче до Ігоря Васильовича і підбираючи слова, сказав без емоцій:
     - Прошу до житла. Самі повинні узнати, що трапилось.
     Гості мовчки стали пробиратись у кімнату. Перше, що вони побачили – було-золотисте  чудне світло, яке поступово тягнулось знизу Ікони до верху, від чого частина її вже мала вигляд свого первородного полотна, заґрунтованого і покритого фарбами, коли якийсь невідомий майстер живопису, почав роботу над ним.
     Висока худа жінка, яка тільки що ввійшла у будинок, голосно сказала:
    - Господи, Твоя Воля! Небесне знаменіє! Воно не просто являється людям, це знак, що Бог знає що робить, - і, широко перехрестилась, стала на коліна, зашептала молитву.
    Гордій з Ігорем переглянулись, дивились  у бік Ікони, яка світилась неземним світлом, мовчали.
     Як і коли гості Михайла вийшли з кімнати і сіли у машину, він не бачив.  Зупинився біля майстерні, де стояла дружина з племінницею, підвів очі в бездоння небес, махнув рукою, прошепотів щось, мабуть подяку Богові, який допоміг відвести ще одне зло для його сімейства, а саме головне,  розлучення  з ІКОНОЮ, яка стала Оберегом від напасті і печалей його родини. 
    До самого вечора у двір Росенків йшли і йшли люди, чинно  вітались з господарями, і побачивши, як відновляється ІКОНА, високо зітхали, хрестились, а деякі, навіть, плакали.
    Місто спокійно, святково і велично прийняло новину, що увійшла у нього чудотворним Благовістом Істини,  Правди і Божої Сили.







                ЧУЖІ  ЛИСТИ
   
                Кожному хочеться бути справедливим,
                але не кожному удається. 
                Д. Голсуорсі


     Крізь сон Стефанія чує, як дзвенить телефон. Проснутись не може через чудне сновидіння, ніби хтось тягне до неї гілку білого бузку, а вона ніяк не дотягнеться до нього. Ще мить і… гілочка буде у неї. Напряглась і …прокинулась. Телефон не переставав дзвеніти. Поволі взяла трубку, сказала напівсонним голосом:
    - Ало…
    - Стеша. Вибач, що непокою так рано. Погано мені…Я не знаю, як далі жити, - плачучи, зриваючись на голосне завивання, розказує  Дана.
    - Що трапилось? – здивовано запитала Стефа.
    - Не знаю, як сказати. Маю такий сум, що не уміститься ні в які земні мірки.
    - Ти захворіла?
    - Ні.
    - Що же сталось?
    - Трапилось те, про що ніхто не повинен знати, тільки ти і я. Третій день не сплю, не їм, не виходжу з квартири.
    - Лікаря визивала?
    - Сказав, що у мене нервовий стрес.
    - З чого він у тебе?
    - Ой-й! - знову заголосила Дана.
    - Не плач. Зрозуміла. Нині приїду. Зараз піду на роботу, відпрошусь на три дні. Чекай.
    На другому кінці проводу тягнулись лиш глибокі зітхання.
    - Ти мене чуєш? – запитала Стефа подругу. – Не плач. Попробуй випити теплого молока з медом і …лягти спати. Це  самий вірний спосіб заспокоїтись.
    - Добре, - тихо відповіла подруга.
    - До зустрічі, - м’яко мовила Стефа.   
    Стефанія поклала  трубку, сіла у крісло, стала розкладати по словах усе, що почула від Дани. Яка біда скоїлась у подруги - не зрозуміло. Не так давно, днів десять тому, розмовляли по телефону. Дана умудрилась навіть розказати невеликий анекдот. А тут враз плач, стогін, голосіння. Перше що прийшло у голову, зв’язано з роботою. Даночка багато років працює завідуючою аптекою - а там лікарства. Пройшов час деякі  із них списувати, а тут … якась причина, вона їх не списала.  Ревізія. Неприємності…
    У коридорі почулось гучне тупотіння, це сусідка бігла по сходах. Усміхнулась, подумала: - Молодість бігом спішить. Сусідці двадцять три роки. Чомусь знову глянула на телефон, махнула рукою, пішла  у кухню. Поставила на плиту чайник, стала складати план, що у першу чергу робити. Перевела погляд на годинник, зрозуміла -  встигне полити квіти, зібрати у дорогу валізу, зателефонувати чоловікові, який нині знаходиться у Москві у відрядженні, навести довідки на залізничній станції руху потягів до Києва. Від’їзд буде залежати від того, як, і коли її  відпустять з роботи. У половині восьмої ранку уже спішила до міської зупинки. На душі усівся неспокій, і якась незрозуміла туга.
    При вході у банк, де працювала Стефа, зустрілась з замісником директора, поздоровалась, направилась у свій відділ.
    - Чого хмурно? – раптом запитав Степан Львович.
    - Подруга захворіла. Просить, щоб  приїхала.
    - У чому річ? Їдьте.
    - Я напишу заяву на три дні за свій рахунок.
    - Про що  кажете? Яка заява? Я вас відпускаю.
    Стефа аж зупинилась від таких слів. В очах з’явились сльози.
    …Через сорок хвилин вона уже  сиділа у купе вагона, і знайомилась з сімейством Петра Заварука, його дружиною Ольгою, і донькою Франею, які їхали до Києва, на весілля до родичів. 
    - У цю ніч ми спали тільки чотири години, - каже Оля. – Несподівано до нас завітали друзі із села. Вечеряли до ранішніх півнів.
    - Раджу вам зразу же подрімати. Тут є можливість відпочити. А я, тим часом, почитаю, - порадила Стеша, і  присунула до себе журнал.
    Через кілька хвилин почулось смішне і, добре сопіння Петра. За ним солодко позіхнула Ольга і, тільки Франя заснула тихо, лагідно.
    Стефа підперла голову, не переставала дивилась через вікно у миготливі краєвиди. Думки не стояли на місці, вони то блідніли, то світліли, то круто пірнали у звістку від Дани. Коли у сімействі мир і спокій,   чоловік любить говорити: - «Всесвітня симфонія під назвою: - «Настрій» несе нам радість».  Нині симфонія ранку, принесла їй недобру звістку від подруги. 
    У коридорі хтось заговорив про погоду, нібито обіцяють тепле і сонячне Бабине літо. До пам’яті вернулись роки юності. У восьмому класі познайомилась з дівчиною, яка перейшла учитись у школу, у її клас. У той же день дівчата подружились, і так до цього часу, їх щасливе товаришування не припиняється. Іноді думає, що Дана не тільки подруга, вона їй як рідна сестра. Стільки прожито, пережито, перемішано усього життєвого - не розказати. Пам’ятає,  як вперше до Дани став залицятись хлопець з десятого класу. Високий, гарний, ніжний,  Сергійко не знав, як і про що вести  мову з дівчиною. Коли темніло – смілів. Розказував мальовничі повісті з життя своїх батьків, друзів і приятелів. Після закінчення школи поїхав учитись до Ленінграду. Писав довгі листи, слав картки, а одного разу прислав світлину, де він стоїть біля пам’ятника Пушкіну. Дана йому писала рідко. Він терпів, а коли на свої листи не отримав відповіді, перестав слати вітання.
    Дана славилась у школі красунею. Білокура, з великими темнити очима, з усмішкою, яка влітала у юначі серця, і манила у незнані краї Кохання, куди Даночка не спішила. Уперше вона закохалась у хлопця, по імені Олексій, студента з Москви, який приїхав у містечко, до своєї бабусі. Зустрілись на танцях. Розказати про їх любов неможливо, потрібно краще побачити.  При зустрічах обоє сміялись щастям. Дана навіть учитись стала краще, щоб порадувати Олексу оцінками. Коли хлопець приїхав на осінні свята, Дануся тайком призналась: - «Якщо я його розлюблю, то тільки тоді, коли Хтось Інший зуміє полонити моє серце Вічним і Вірним коханням». На питання,  чому вона нібито сумнівається у Олексі, сказала, перебираючи рукою носовичок: - «Іноді здається, що він не зможе мені дати те, про що я мрію».
    Закінчуючи школу, Дана повторяла: - «Потрібно зберігати сімейну традицію. Мій дідусь працює у аптеці. Коли прийде час, я його заміню».
    У десятім класі Даночка  йшла на медалістку, розказувала: - «Соромно донці директора заводу дружити з трійками».
    Усе що було задумано – здійснилось. Подруга поступила у медичний, а вона, Стефанія - у фінансовий інститут.
     Спогади  перервались, коли хтось відкрив двері, та перевірив, що попав у друге купе, тут же закрив.
     Стефанія усміхнулась, зиркнула за вікно, де бігли переліски, далі низька долина з поруділою, у деяких місцях травою, кущистою межею, між двох дальніх полів. Порилась у сумці, знайшла пакет з світлинами, стала задумливо розглядати. Сама не знає чому, захотілось взяти їх з собою. Ось перед нею фото з минулих літ. Тут є Дана, сусід Костя і вона. На другій – Дануся з Григорієм у Києві. Кілька світлин групових – друзі біля входу у метро. Дві фотокартки нинішні – вона з чоловіком і сином у саду тітки Килини. Поклала світлини на стіл згадала - сьогодні почті нічого не їла. Налила з термоса чай, дістала бутерброд і, тут знову роздуми пробігли молодими роками. Навчаючись у Києві,  жили з Даною, у різних місцях. Даночу до себе запросила  двоюрідна тітка її батька,  Авдотія Боянівна, яка мешкала з внучкою Фросею –  веселою дівчиною. Коли зустрічались разом – сміх так і лунав навколо дзвінкою піснею.
    Дні неслись туди, звідки немає вороття. За два роки навчання, Дана зустрічалась з хлопцями, про яких говорила: - «Всі вони не готові до серйозних побачень».
    На верхній поличці почулось легке позіхання – то Франя перевернулась на другий бік. Стефа запитала сама себе: - «Цікаво знати, як нині проходить молодість у таких, як її син Яким, і ось ця дівчинонька Франечка?»
     До пам’яті  знову притиснулось минуле. На третьому курсі їй запропонували практику у одному банку. Здивувалась, чого саме їй, а не комусь іншому, а ректор тут же відповів: - «У вас хист до праці у такій установі». Саме тоді вона познайомилась з хлопцем, який  став до неї залицятись. Звали його Ліон, і був він старший на три роки. Спочатку придивлялась до нього, а у один раз, коли не прийшов на побачення, зрозуміла – вона його  любить. Другого дня бігла у банк наввипередки з вітром, їй конче потрібно було глянути на Ліон, і почути, що скаже. Його на роботі не було. Хтось повідомив, - Ліона визвали телеграмою батьки. Від серця відлягло. З того часу вони стали дружити, не ховаючи любові, яка жила між ними. Через рік побрались, а ще через рік народили сина Якима, що  вчиться  нині у Харкові.
    Ковтнула чаю, Стефанія  згадала випадок з студентських років. Якось Дана запропонувала піти відпочити у недалекий лісок, на березі річки. Зібралось десять чоловік. Йшли веселим бадьорим гуртом. Хтось підтягнув пісню, хтось розказував якийсь жарт, а одна дівчина весь час збирала трави, складаючи їх у книгу, говорила про них скоріше сама собі, чим товаришам.
    - Для навчання чи для себе? – звернулась до дівчиноньки Дана.
    - І те, і інше. Хочу бути ботаніком. Поки що, учусь на другім  курсі, але маю бажання знайти себе у науці. 
    В лісок прийшли через хвилин тридцять. Хлопці вибирали місце, де була би вода, і гарна поляна. Знайшли криничку, яку хтось доглянув, бо поруч стояло відерце, кружка, і три великі пні для сидіння.
    Після довгого обіду Микола, хлопець з Даниного курсу, запропонував:
    - А давайте підемо у розмову про природу. По черзі станемо читати вірші, говорити словами поговірок, можна і заспівати. 
    - З тебе і почнемо, - хіхікнула Катя.
    Юнак потер чоло, сказав серйозно:
    - Цікаво знати, скільки цьому дубові років. Думаю, якби він міг повідомити про своє життя, ми би почули велику повість. Уявіть собі - дереву сто років. За століття стільки він бачив і чув, ні  одна людина не змогла би передати  того, що передав би він. Моя тітка, яка нині працює у одному важному інституті, каже, що дерева набагато більше знають, чим люди.
    - Як так? – перепитала Ксеня.
    - Просто. Людина учиться у Природи. Прислухайтесь до старшого покоління, які твердять, що дерева наперед знають зміни у погоді. І не тільки дерева – трави, кущі, тварини. Не стану перелікувати, як і коли вони  відчувають, що буде злива, мороз, спека. Мені було сім років, коли  з батьками поїхав до бабусі у село. Ранком бабуня каже: - «Після обіду буде великий дощ. Не ходіть далеко». Мама повела плечима, а бабка показує якусь рослину, яка стулила пелюстки.
     - Дощ був? – запитав Остап.
     - Злива була. Гриміло страшно, кричало у хмарах, і… дивно мовчало при блискавицях.
    - Моя родичка теж знає, коли буде мінятись погода. Вона працює у метеослужбі. Крім того, що каже наука, жінка все життя учиться у людей, як узнати, скажемо у травні - за погодні явища у січні.
    - А якою буде нинішня зима, не сказала? - цікавиться, усміхаючись,  Петро.
    - Не питала я її.
    - Моя ненька напрочуд гарно висловлюється за природу, - веде далі розмову, Ксеня. – Зараз передам деякі її вирази. Наприклад, нещодавно за сніданком сказала: - «Снились мені смуги лісів,  а над ними золотими сполохами сміялось надвечір’я». А вчора, у обідню пору летів над містом літак. Стала  шукати поглядом його у височині, а матуся мовить: - «Ти краще послухай, яким дивним земним дзвіночком співає якась пташка, а літак – нищить її голос». У минулу осінь лелеки зібрались у небі для відльоту. Ненька сумно сказала: - «Птахи собою написали нам слова прощання».
    На мить на поляні усілась тиша. Усі, хто там був, думали одне і теж, що ніхто не знає, що воно таке життя людини на Землі.
    - Стефанія, - тихо, проснувшись, заговорила Ольга. – Ми не мішаємо вам?
    - Ні.
    - Чоловік має звичку хропіти.
    - І я іноді тягну носом, аж відлуння ходить по кімнаті, - сміється Стеша.
    - Усі ми недалеко відійшли один від одного. Від бабусі мені передалось спостереження за людськими діями. Якось пішла вона з подругою до церкви. Вернулась, розказує: - «З Дашею прийшли у святе місце вчасно. Там було уже декілька чоловік, але їх не було чути зовсім. У церкві стояла така тиша, що я і зараз відчуваю її». І тут же задумалась,  доповнила свою розмову, ще одним живим прикладом, що у церковнім дворі росте стара, висока сосна. Вона записує історію всього, що там відбувається, і передає її молоденькій сосонці, що зросла недалеко неї. А та, в свою чергу збирає навчання у одне ціле, аби при  нагоді передати далі по поколінню.
    - Цікаво. У людському роду, все, як у дерев.
    - На землі все пов’язане.
    Ольга позіхнула,  сказала, протягнувши слова:
    - Піду у сон, який перервала. Утома дає за себе знати.
    - Блакитних вам бачень, - усміхнулась Стефа.
    Потяг злегка загальмував, охнув, щоб через хвилиночку, знову витягнутись для бігу.
    У Стефанії перед очима замайоріла одна  рання весна молодості. У  гуртожиток до неї прийшла Дана, присіла, задумалась.
    - Чого мовчиш? – поцікавилась у подруги.
    - Не знаю, що і сказати. Сни сняться недобрі. Якась важка подія  відбувається зі мною, саме в тім місці, де Круте роздоріжжя, що недалеко від батьківського будинку.
    - Про сни нічого не можу знати. Матуся каже, що вони передвіщають щось, але …піди розгадай їх.
   - Я медичний робітник. Наука не може доказати його значення для чоловіка. Правда, деякі науковці стверджують, що сни бувають передвісниками.
    - А я, все таки, прикметам вірю.  Вони провірені людьми. Але …
    - Те, що має статись – станеться, - повела плечима Дана, і, повернулась у бік вікна, добавила: - Чомусь сумно мені.
     - А ти візьми себе в руки, перетри сум веселими думками.
     - Так і зроблю.
…Студенти чекали травневих свят, особливо Дня Перемоги,  бо він якраз випадав на четвер. Багато із них зібрались  до своїх домівок, як каже Дана, у такі дні молоді повинні бути з тими, хто воював,  або пережив ці страшні роки.
   - Поїду додому у четвер вечором, - каже Дана, розглядаючи  книгу.
   - Не спіши. Потяг прибуває у місто пізно. Не виспишся, і заважиш відпочинку домашнім, - радить Стеша.
    Дана ніби не чує подругу, малює на аркуші паперу високе дерево, а поруч нього калюжу з водою.
     Четвергове надвечір’я затягнулось хмарками. Пішов густенький дощик. Річечки зразу же забурлили, заспішили, голосно вливались у води Дніпра. Лягаючи спати, Стефанія думкою повернулась у розмову з Даною, відносно її снів. Не хотіла сказати, що чула від багатьох людей, - недобрі сни несуть у собі негатив. Сама переконалась у цьому. Колись зібралась  до тітки, а у ніч приснився сон: ніби усе навколо покрилось туманом, вона блудить у ньому,  не може вийти. Ранком за сновидіння розказала мамі, а ненька задумалась, порадила: - «Поїздка до тітки відміняється». Згодилась з мамою. На другий день почули погану новину - у тітчинім селі випав град, був ураган і злива. Ледь не загинув пастух, який попав у річку, що утворилась від зливу води у Глибокій долинці. З того часу злі і, страшні сни її  тривожать.
    Наступний ранок приніс їй важкий сум, що поїде одна, без Дани.  Пробігли видіння, як Даночка уже гостює у батьків, дарує їм  подарунки, гарні новини із свого життя тішиться побаченням.  Глянула у вікно – угледіло хмурне небо, задумалась, аби не попасти під дощ, поклала у валізу тонкий плащик.
    Потяг уже чекав на неї, так їй здалось, чи можливо, воно і насправді так буває, що нас виглядає транспорт, на якому ми вирушаємо у дорогу. Якась важка думка не відходила від неї, ніби хотіла про щось повідомити. Подивилась у вікно, де, у  віковічних  далях гойдались хмарки, і, чомусь занепокоїлась. Піймала себе на тому, що  спішить, підганяє час, з нетерпінням перекладає на столику газети і журнали.
    …Батьківський будинок зустрів її сумом. Двері відкрила матуся, і тут же гірко заплакала, розказала, що вчора вечором машина наїхала на Дану, і тепер вона лежить у лікарні. Від сказаного мамою зупинилась,  кинула сумку, різко розвернулась, побігла до зупинки. У пам’яті крутилось щось неймовірне, грізне, страшне. Згадала розмову з Даною, як радила їй не їхала у ніч. Тільки тепер не можна  вернути ті хвилинки назад, щоб відкласти поїздку. Раз трапилась аварія, значить Даночка лежить у травматології. Бігла через парк, у бік лікарського корпусу. Звернула ліворуч, стала біля дверей центрального входу. Перед нею виросла фігура лікаря. Глянув на її бліде лице, запитав: - «Вам погано?».
     -  Ні. Хочу знати, як себе почуває Дана Вянко».
     - Присядьте, випийте водички. Зараз у неї находиться завідуючий відділом Євген Романович.   
    Високе яскраве сонечко освітлило палату, у якій лежала Даночка. Лице у подруги бліде, щічки впали, рухи тихі, голос лагідний. На питання, як себе почуває, усміхнулась, відповіла, що могло би бути кращим, тільки на роду їй  написано попасти у аварію.
    - Все пройде, як з білих яблунь дим, - поправила подушку Стеша. – Ти молода, здорова, витримана. Чула  я гарні розмови за лікаря, який, тільки що у тебе був. Він уже  спас не мало людей, з більш важкими травмами.
    - Знаю, - тихо відповіла Дана. - Ми з ним  познайомились.
    В словах подруги відчула якусь особливу нотку спокою і надії.


                Розділ другий

      Отримавши диплом, Стефанія зібралась їхати у своє рідне місто, де її чекало велике сімейне життя.
   …Літо грало на всіх музичних інструментах, які придумали люди. Мелодії носились над містом такими октавами, що хотілось танцювати. Можливо це так здавалось, бо  якраз тоді, у кінці червня, Даночка почала учитись ходити.  Далі для подруги був санаторій. Згадала, як вона до неї туди їздила. Берег великого озера, лісок, рівні доріжки біля корпусу, квітник і …невеликий гай, який там називали парком.
    - Я намалювала олівцями один гарний куточок цього славного місця, - показує малюнок Дана, а сама  поглядає уздовж корпусу.
    - Ти когось чекаєш? – запитала подругу.
    - Євген Романович. Обіцяв провідати.
    І тільки тоді вона помітила, з яким настроєм Дана каже за лікаря, який приклав немало зусиль, щоб вона уже ходила. Між ними ніколи не було таємниць, тому, через кілька хвилин, Дана розказала, що за час перебування у лікарні вона закохалась  у Євгена. Там бачились щоденно, а його присутність була для неї ліками. Він зателефонував, що при нагоді, завітає до неї у гості. Пізніше Дана повідомила  листом, що приїздив Женя, і у них було перше щасливе побачення, яке переросло в постійне. По словах Дани, довге і міцне.
   … З того часу пройшло немало днів і років. Дружба між нею, Стефанією, і Даною не переривалась. Сімейними домами приїздили у свята, у відпустки, а іноді – просто шукали зустрічей, і … знайшовши вільні дні, збирались для побачення, спілкування, радощів.
     Нині вона нежданно, на поклик подруги, їде у Київ, де живе Дана. На серці млосно, щось тисне і пече, бо те, як вела мову Дана по телефону – не радість –  біда.

               
                Розділ третій.
   
       Потяг прибула у Київ вчасно. До Дани їхати недалеко. По дорозі зайшла у гастроном, купили дещо з їжі, спішно піднялась на другий поверх, стукнула у дверну ручку.
    - Так може стукати тільки моя рідненька Стефочка, - ласкаво сказала Дана, відкрила настіж двері, кинулась у обіймами, плачучи,  і сміючись разом.
    - Заходь у кухню, - запрошує господиня. – Там саме надійніше, і найдобріше місце для розмов.
    Стеша глянула на подругу: личко припухле, у очах блиснули сльози, вигляд неважний. Стефанія увійшла у кухню,  побачила знайому обстановку. Усміхнулась, стала викладати на стіл пакунки з їжею, і подарунок для господині: череп’яну розписну чашку. Погляд зупинився на миснику, переробленому у стиль нового часу. Далі, круглий невеликий стіл, покритий білою скатертиною з мережкою. Такої скатертини у Дани вона не бачила, мабуть подруга нещодавно придбала. Стільці вигнутої форми, з малюнком на сидінні, теж не нового виробу, подружжя їх придбало у знайомих, які купались у розкоші нового інтер’єру, а старі меблі віддавали, або продавали. На підвіконнику квітучі примули. На поличці прикраси зроблені самою Даночкою – невеликі закручені корінці виноградної лози, у яких легко пізнати високого чоловіка з сопілкою біля вуст. Лівіше, на відкритій стіні красуються дві дерев’яні постаті: вовк і вовченя, що стало на лапки перед матінкою. Вона пам’ятає, коли Євген приніс цю прикрасу, і подарував Дані, яка любить вироби із дерева. У куточку трикутний столик, заказаний у столяра для цього місця. На ньому старенький образ, а поруч,  у золотистій глибокій мисочці яблуко і квіти настурції. Дана не поганий фахівець творити прикраси з плодів, овочів і квітів.
   На серці стало лагідно і затишно. І цей затишок і лагідність стануть початком її спілкування з подругою. Усю дорогу Стефанія думала, як би їй з початку зустрічі не зразу перейти до питань, що привели Дану до такого стресового зриву, а розказати про щось інше, суттєве, приємне. 
    - Будемо пити чай, і вести розмову, - каже хазяйка. – Можливо ти голодна, тоді піджаримо ковбаску з цибулькою, як ти любиш.
    - Як хочеш. У мене є пиріг. Він ще теплий.   
    - Давай пиріг, - зітхнула Дана.
    У відкрите вікно влетів м’якенький вітерець. Стеша протягнула  руку, чи то для вітання з вітерцем, чи подала йому руку для поцілунку, задумалась на кілька секунд.
    - З тої хвилиночки, коли ми з тобою розмовляли по телефону, не переставала думати, що ж могло скоїтись, про що ніхто не повинен знати тільки ми з тобою. Прийшла до висновку – це щось дуже особисте.
    - Вірно зрозуміла. Коли ти згодилась приїхати – я ніби ожила. Усе зробила, рекомендоване тобою. Підвела рискою минуле - вирішила, що, саме  з нього,  почну свою розповідь. Так більш доцільно зрозумієш мій розпач, і мій смуток.
    - Згідна. Я тебе слухаю.
    Дана взяла з миски пиріг, сказала, задумливо:
    - Почну з тієї митті, а це було три дні тому, коли надумала зробити перестановку у кімнаті Євгена. Що на мене найшло – не відаю. Знаєш, він був людиною дуже самостійною. Усе, що було його власним, не дозволяв нікому, не те щоб користуватись, але і торкатись. Я привикла до такого порядку, і ніби не бачила, що в його кімнаті робиться. Коли його не стало,  не прибирала там нічого.
     Через деякий  час, появилась думка переглянути  його статті.  Читала з задоволенням. Відібрала, які потрібно залишити, а інші - віддати його товаришу, з яким вів трудові праці.
    Дана встала, принесла і поклала на стіл кухлик з водою, усміхнулась: - Водичка свята. Мені її принесла сусідка.
     Промінчик від шибки упав на стіл, ковзнувся по череп’яній мисці,  торкнувся руки хазяйки. Вона узяла його у долоні, сказала: - Не балуйся, - і … продовжила свою розповідь. - За роки, коли ми переїхали жити у Київ, мій Женя, ужився тут з новими меблями, але не розлучився з своїм «вічним» столом, котрий перевіз сюди разом з тими паперами, які тримав у нім, як цінність юнацьких літ.
    - Що то були за папери?
    - Хто знає, що воно там у нього було. Якийсь чудний зошит обшитий тканиною, альбом з малюнками, папка зі старими вирізками із газет і журналів, дві старі жовті книги, і якісь інші дрібниці. Він не пускав мене у своє минуле життя.  Примхи, чи характер діяли у нього ціпко і власно.
    - Скажу правду, я теж примітила, що твій чоловік мав характерні риси упертості. Якщо розділяти все по нормі життя, то упертість грає іноді хорошу роль. Але … не завжди.
    - За всім добрим, що жило поміж нами, я не звертала уваги на його негативні сторони. Мені хватало гарного відношення, настрою, сімейної ласки, якою мене огортав.  Не любив  розказувати, і про свою службу. Ти мене знаєш, я не цікава  курка придивлятись і прислухатись до усього не свого. Іноді на нього щось нападало, міг спілкуватись годинами. Правда, дуже мало згадував свої молоді роки. Якби ти мені задала питання, як саме він їх провів, не змогла би відповісти.
    - Знала його  непогано. Але переді мною він  відкривав себе не завжди чесно. Жила у ньому якась таємниця. Та у кого із нас її немає?  При  зустрічах радів, сміявся широко, тепло, привітно. Мій Ліон часто згадує Женю. Розумом твого чоловіка Бог не обділив. Я бачила у ньому не тільки лікаря, але і філософа, історика, літератора. Одного разу примітила – провіряв якусь статтю,  і тут же намалював  суглоб, хоч він і не художник.
    - Коли  Женя покинув  наш Білий Світ, я забрала з його кабінету один блокнот, і залишила  ось тут, у ящику кухонного столика. Зараз покажу.  По моєму, йому більше тридцяти років. Тут можна знайти вірші, нариси, висловлювання, вирази із народної мудрості, малюнки, гарні цитати, і навіть рецепти. Чудно все …
    - Людиною він був цікавою, але у деяких випадках закритою і … недоступною для пізнання, - каже, розглядаючи блокнот Стефанія. - Ось тут написані такі слова: - «Мудрість – історія наук». Підпис: Цицерон.  А трохи нижче гарний вираз: - «Саме менше у житті – це багатство, саме велике – мудрість». Так сказав Лессінг. Євген був розумним чоловіком. Коли ви приїздили до нас на день народження Ліона, він вразив мене своєю фактичністю відносно старшого покоління. Хочу підкреслити, він,  не любив деяких керівників влади. Особливо не долюблював людей з кругу міліції, і інших подібних їм чинів. Ти не поясниш, хто у нього були батьки?
    - Вони пропали у тридцяті роки. Як саме – мені невідомо.  Не міг, чи не хотів  про це говорити. Зате про бабуню з дідусем розказував гарно, тепло і довго. Його рідне місто Кам ‘янець-Подільський. Ми з ним ні разу там не були. Їздив туди сам. Родичів у нього залишилось дуже мало, і ті живуть, хто в Харкові, хто в Полтаві, а хто на Далекому сході. Приїздив до нас його двоюрідний племінник, гостив три дні, розказав багато з подій свого біологічного фаху. Дружини у нього немає, і звісно, дітей теж. А троюрідна тітка Євгена заїхала  випадково, мала дорогу через Київ. Гарні і мудрі люди його родичі. Я тобі розказувала, серед них є професор, доктора наук, географи і учителі. Рід був великий, тільки розтягнула їх нова вада у всі кінці землі.
    - Євген сказав Ліону, що у нього є внучка за кордоном. Не рідна – від двоюрідного брата. Але у якій країні, не повідомив.
    - У Канаді.
    - Вибачай, за різними розмовами не запитала, як живуть твої батьки, - ставить на стіл блокнот Стеша.
    - Вони не знають, що у мене трапилось. Я нікому не сказала про це. У основному - почувають себе непогано. Їм славно живеться у кутку столиці. Знаю, як тобі там подобається бувати. Сосновий ліс, ставок, видолинки, аж до перших сіл.
    - Мене відпустили на три робочих дні. Плюс – два вихідних. Будемо гуляти і … відпочивати.  Поїдемо до них. Провідувати батьків - перший обов’язок дітей. 
    - І тут ти правду кажеш.
    Від  слів подруги, Стефа задумалась, запитала:
   - Чого це ми сидимо, і не покоштуємо рибки, яку  привезла з нашого рідненького міста. Купила цю смакоту у знайомих рибаків. Замаринував її Ліон. Він у мене домашній рибак. Нині він у Москві. У відрядженні. Обіцяв привезти мішок новин. Наш синок  Яким,  радує  хорошими працями у галузі журналістики. Приїжджає, веде з нами такі розмови, що ми очі круглимо. Як не кажи – він вертиться серед грамотної братії. Моя матуся називає його вченим політологом, бо їй ця посада подобається, як дієва і сучасна.
    - Рибу я люблю. Хвилиночку. У мене мається варена картопля.  Підсмажу,  буде банкет.
    За вікном бурлило велике місто. Перегукувались машини, дзенькали тролейбуси, людський гомін легкою хвилею долітав до квартири Дани, а хазяйка зовсім не звертала увагу на все, що там проходило. Стефанія звикла жити у обласному місті, та і мешкання її знаходилось у більш затишному куточку, а тут вона ясно відчула присутність чогось великого і бурхливого.
    - Ти завжди привозиш те, що я люблю, - підсовує миску з картоплею Дана. - Немає поруч з нами мужиків, які би, переглянулись, поклали  би на стіл пляшечку червоного, чи білого вина. 
    - Завтра підемо у ресторан. Я давно збираюсь гульнути так, щоб потім боліла голова, - сміється гостя.
    На першому поверсі хтось включив на всю потужність телевізор. Музикальні ноти влетіли у кухню з такою силою, що задзвенів посуд у миснику. Та то була тільки коротка мить, далі все стишилось, заспокоїлось,   
    - Сусіда у мене  чудним буває. Я звикла. Одного разу Євген рішив нагадати йому, що ми те ж можемо попробувати силу музики. Включив радіо на всю силу звуку, і став слухати. Знизу мовчали, не обурились, хитрили. А тут, нещодавно, він знову почав гратись своїми іграшками. Може це його заспокоює, бо не знаю, де, і ким він працює.
    - Нас оточують різні чоловічі натури. Є такий вираз, що люди діляться на дві половини: ті що створюють, і ті що руйнують. Можливо ваш сусіда не зовсім руйнує атмосферу проживання, та чомусь свербить сказати, що він не створювач, бо навіть  його маленькі хиби несуть негатив.
    - Євген ніколи не дозволяв собі погано висловлюватись відносно людей. Навіть тоді, коли хтось ображав його. З роками, іноді, закривався у собі, як у раковині. Гнітила його якась причина. Не придавала  значення, думала, все це від роботи.
   - Приглядаюсь і я до свого Ліона. З літами стає поважнішим. Ходить не так швидко. Дивує у ньому щось особисте з його фаху. Як кажуть люди, що праця чоловіка відкладає на ньому окремі риси. Ця прикмета  відобразилась і на мені. Працюю з натхненням, не дозволяю собі відриватись на  зайві переговори. А коли приходжу додому, – можу розказувати сама собі свої думки.
    - За тиждень, як  надумала поміняти меблі, знайшла старі давні книги. Частину із них подарували батьки. Що у ту мить зі мною сталось, - не знаю -  почала вголос читати вірші, прозу, цілі сторінки діалогів. Було приємно і …загадково. У пам’ять присіла хвилька минулого, коли   закохалась у Євгена. Перед тим, як він до мене підійшов, я задрімала. Чи снилось щось, чи ні - не пам’ятаю, а коли  відкрила очі, побачила перед собою усміхнене чоловіче обличчя.  На душі стало легко, легко. Я тут же  забула де я, і що зі мною. Він привітно погладив мені руку, хитнув головою, а  я подумала, що то був поклін для знайомства. І скільки би не згадувала той день, мені та зустріч бачилась щастям. 
    Стефанія уважно слухала  Дану, ловила сказане нею. Подумала -  подруга  натиснула на слово, просто: ЗУСТРІЧ. Значить усе що сталось з нею три дні назад, зв’язано з Євгеном.
    - Приблизно місяць тому, завітала я до старої матусиної приятельки  Лукери, яка живе недалеко від нас, у маленькому містечку Яблунівці. Там непогано збереглись кілька старих, але гарних будинків, які розказують собою історію міста. Загостилась у неї довгенько. Біля шостої  дня, вирішила вертатись додому. Жінка пішла провести мене до автобуса. Йшла і  розказувала за своє селище так гарно, що я здивувалась. Проходили ми попри стару наполовину зруйновану  церкву. Лукера перехрестилась, витягнула з кишені свічку, засвітила, постояла п’ять хвилиночок, сказала ледь чутно: -
«Прости, Боже, тих, хто не відає що робить з тобою». Я не вимовила ні слова. Далі вона перейшла дорогу, глянула у бік двох будівель, заговорила виразно: - «Придивись уважно до цієї ліпнини. Майстер залишив не тільки красоту, але і написав нею чи то початок, чи кінець повісті, взятий з історичного минулого. А правіше, там де йдуть стики стін, у самому вершку, мається вензель сімейства, які тут жили. Його мало видно, але, коли світлі тіні  граються у ранішні часи, він виступає як пам’ять давніх літ. У другий раз  пройдемось другою вулицею. Там до цього часу чуються людські відголоски, і спів колишнього». Я не знала, що відповісти на її розмови. Про Лукеру знаю багато драматичного. Її життя пройшло не зовсім просто. Дійсне її ім’я Лікіна. Так колись нарекли її батьки, вихідці з торгового люду. Вона ніколи не розказує за своє кохання – болить воно у ній до цього часу. Любила ЙОГО всім серцем, а він …зрадив у саму важку хвилину її земного буття. Сумувала довго. Потім закрила цю тему у собі. Коли ми прощались, вона сказала: - «Золото-трубний вересень кожен ранок витягує для мене сумні пісні занотовані моїм же життям».  На цій особливій ноті ми з нею більше не розмовляли про життя – поділились тільки тим, що я від’їдаю, а вона стане чекати мене знову до себе у гості.
    Дана змовчала, поклала на мисочку рибку, попробувала її, усміхнулась загадково, злегка сумно. Стефанія зрозуміла, розказала подруга їй про Лукеру, не просто так – в її розмові закладена суть чогось важного і прикладного.
    - В житті, як у довгій ниві, - піддакнула Стеша, і, розгорнула пакет з цукерками, висипала їх керамічну посудинку, кивнула Дані:
    - Солодкі як мед, - так висловлюється мій Ліон, відносно цукерків.
    - А я люблю бджоли. Жаль, що я не бджілка.
    - В романтику потягнуло, - усміхнулась подруга. - Признатись, я ніколи не відносила себе до романтиків. Та з роками відчуваю, що у душі  стаю схожою з ними.
    Дана обняла подругу, притиснулась до неї тісно, сказала, ледь стримуючи плач:  - Яка я щаслива, що ти у мене є.
     Високі промені осіннього сонечка торкнулись будинку Дани, присіли на долівці кухні, золотими іскорками майнули попід стелю, і залишились там.
    - Ти сказала,  що всі люди різні. Хочу задати тобі питання, - по твоєму розумінню, які ми були з Євгеном? Що нас об’єднувало? Чим ми були схожі? - розвертаючи обгортку цукерка, питає подругу, Дана.
    - Хочеш вір, хочеш ні, я іноді дивилась на вас, і тут же порівнювала. Якщо підвести риску хто ви, і що вас тримало разом, то у вас було багато спільного. По-перше: ви обоє розумні, виховані, терпеливі і чемні. У вас жило одне і теж – згода у сімействі. Ви здатні були підкоритись, якщо це потрібне було для вас обох. Об’єднувала вас ще й кухня – любили одні страви. Відносно друзів, тут можна зробити висновок – у вас їх не багато, зате вони гармонічно підходили і Євгену і тобі. Можливо грала роль ваша внутрішня сила, і один і той же фах праці. Євген був чоловіком злегка закритим. Ми нині уже про це згадували. Знаючи його багатенько років, я ніколи не чула, щоб він розказував за своїх рідних людей.
    Дана зітхнула, провела рукою по скатерті, перевела погляд на  Стефу, доповнила:
     - Був він не тільки злегка закритим, його життя мало двійне дно. Одне було для мене, інше для його тайни. Листувався він з різними людьми. Листи йшли на квартиру, до лікарні, а ще й на пошту, які він отримував по паспорту. Коли запитала, чому не шлють по адресу проживання, глянув на мене так, я не знала що сказати. У колі друзів за минуле, дуже мало згадував.
    - Не раз пробувала завести балачки на тему його юності, та він тут же знаходив причину, переходив на інші розмови, або вибачався, і спішив з кімнати. Ліон міркує, що у Євгена мабуть трапилось щось таке, яке усе життя тиснуло його серце. 
    - Тиснуло, - сказала Дана.
    Стефанія відчула у голосі і інтонації подруги, якусь велику таємницю, що стояла між нею, і її чоловіком довгі роки. Подумала – можливо у Євгена була друга жінка, яка увійшла у його серце, і залишилась там назавжди.
    - Хочу вернутись у життя назад. Коли ви купили квартирку у Києві, ми з Ліоном приїхали до вас. Женя був таким веселим, не розказати. Сміявся, згадував якісь приємні історії життя, показував книги, які придбав на скупці, читав з них дотепні вирази. На другий день ми всі разом поїхали у Синю балку, до твого племінника. Там зібралось гарне коло друзів. Серед них були молоді жіночки. Слухала жарти якогось чоловіка,  озирнулась і побачила, як з будиночку вийшла гарна чорнява жінка з косою до пояса, бархатними очима, з яких лився подив темної загадкової української ночі. Євген ураз легко зблід, зупинився там де йшов, навіть плечі його поникли. Незнайомка йшла назустріч нам,  і коли  була, приблизно, за десять кроків, Женя зітхнув, випрямився,  ніби хтось враз забрав з його плеч щось важке. Мені чомусь закортіло запитати його, що то було, але він тут же поспішив до столу. Пізніше, я не раз верталась згадкою про Синю балку, і твого чоловіка.
    Дана з такою увагою дивилась на Стефу, що та здивовано запитала:
    - Що з тобою?
    - Зараз узнаєш, - сказала похапцем, і зірвавшись з стільця, поспішила у кімнату, і, через кілька секунд поклала перед Стефанією світлину, на якій зображена гарна, інтелігентна жінка з модною зачіскою чорних пушистих кіс.
    - Ой, - сказала, Стеша, - вона похожа на ту, яку я бачила у Синій балці. Тільки у цієї личко трішки видовжене, а у тої -  кругле. І погляд тут інший.
    Стефанія враз змовкла, глянула на подругу, у очах якої знову появились сльози, сказала, мов витиснула з себе слова:
    - Вступна частина нашої зустрічі закінчена. Перейдемо до основної…
    - Іди зі мною, - запросила подругу, Дана. – Зараз  зрозумієш, чого у мене був нервовий стрес.
    М’яко відкрились двері у колишній кабінет Євгена. Усі меблі знаходились на тих же місцях, як це було півроку назад. Ось тільки старий робочий стіл хазяїна, привезений ним з минулого житла, стояв почті посередині кімнати.
    Дана витягнула з нього одну шухляду, сказала тремтливо і сумно:
    - Придивись уважно сюди, - провела пальцями місце, де знаходилась тонка перегородка. – Це Женин тайник. Дві шухляди перероблені у одну. Саме тут знайшла в’язку листів, які гріли душу і серце Євгена усе його  доросле життя. Ось вони,  чужі листи написані жінкою, фотографію, якої я тобі показала, - показала пакет, який одиноко і болісно лежав на підвіконнику.
    У кімнаті запанувала глибока, жалісна тиша. Дана взяла пакет, і …гірко заплакала.
    Стефанія злегка зблідла, подивилась на пусту шухляду, обняла подругу, промовила спокійно і ласкаво:
    - Не плач. Я би хотіла знати, що в цих листах написано.
    - На основі того, що там написано, можна видати великий драматичний роман.
    Дана протягнула подрузі складені, і перев’язані стрічкою листи, витерла сльози, мовила тихо:
    - Він мене ніколи не любив.
    Стефанія розв’язала стрічку, взяла верхній конверт, витягнула лист, стала читати. Почерк виразний. Справа чітко означене  число, місяць і рік. Далі вітання, таке ніжне і кольорове, що тут же появився висновок  – жінка, яка писала цей лист, культурна, грамотна, вихована, розумна. Далі кілька речень, про те, як вона сумує за Євгеном після їх незапланованої зустрічі. Наступні рядки - згадки про минуле, яке заплело їх долі в єдину,  так вона висловилась, і  Євген призначений  Богом бути для неї чоловіком, а вона його дружиною.  На другій сторінці листа написано, що розлуці прийде кінець, настане година їх сімейному затишку, який вони заслужили своїм  коханням. Слова незнайомки завиті таким любовним почуттям, що Стефа навіть розхвилювалась, які високі і світлі пориви признання любові торкались Євгена.
    Прочитала до кінця лист, Стефанія  перевела погляд на подругу, личко якої було блідим, погляд сумний, а рука тихо і нервово весь час поправляла складку на халатику.
    - Правду скажу - я зрозуміла кому написаний лист, а хто вона ця жінка – не знаю, - хитнула головою Стефа.
    - Вибачаюсь. Забула сказати, щоб ти почала читати з перших послань, інакше заплутаєш у них.
    Стефа взяла лист, який подала їй подруга, пробігла очима, потім погляд перевела на величеньку купку конвертів, усміхнулась:
    - Можливо буде краще, коли  розкажеш про відношення Євгена з Кароліною. Так її зовуть? Буде  коротше і … доцільніше.
    - Дійсно. Маєш рацію. Читати прийдеться довго. Тема написаного одна і та: кохання, зітхання, сум за зустрічами, і, чекання об’єднатись у сімейну пару.
    - З прочитаного листа, зрозуміла, їх перша висока і особливо-ніжна любов,  перервана кимсь, чи чимось, дала свої зерна. Обом здалось, вони повинні бути разом, інакше … як далі жити? І навіть тоді, коли, їхні долі розвело у різні сторони, вони не  перестали зустрічатись, і виносити плани бути разом. 
   - Все було так. Тільки обставини буття розвели Ліну і Євгена, із-за не зовсім вірного продуманого ними  плану. Сідай поруч. Передам, як зможу, історію мого чоловіка, і, тієї жінки, яка увійшла і залишилась на довгі роки  в його серці.
    У сусідів, що жили за стіною квартири Дани, хтось почав стукати  молотком, чи чимось важким, грізно, голосно,  повторюючи: - «Заб’ю так, як потрібно, інакше …» Що значило слово інакше, не договорили, але вдарили так, що задзвеніла шибка. Дана встала, прислухалась, та, тільки махнула рукою, передала: -  Забивають гвіздок, який кожен раз тікає з того місця, де вони його цілять залишити.
    Розв’язавши стрічку на листах, Стефа, примітила:
    - Гвіздок сусід забив. Тепер нам ніхто не мішає спілкуватись.
    Дана погладила руку подруги,  зітхнула, почала розмову, яка, по її розумінню, повинна покласти чи то крапку, чи продовження того, що, перевернуло її життя уверх дном. 
    - Вони познайомились у місті Чернівці, коли були студентами, - кивнула в бік світлини, де красувався молодий Євген з Ліною. -  Кохання прийшло у їх серця, і привело думки на щасливу сімейну згоду. Як трапилось, що біда завітала   у  родину Кароліни - не знаю. В післявоєнні роки розпочався другий 1937-й рік. І це страшне не обійшло родину Ліни. Були арештовані її батьки і старший брат. Вона,  з бабусею рішили допомогти їм. Зрозуміло, бабку ніхто не хотів слухати, а ось врода дівчини прийшлась до серця одного чиновника, по імені Гордій.  Він розумів, що Кароліна просто не вийде за нього. Тоді сказав  відкрито: якщо вона стане його дружиною - врятує життя рідних. Було так, чи може це моє бачення, не відаю. У однім листі Кароліна нагадала, яким уважним був Гордій. Не проходило дня, щоб не приносив їй подарунок. А ще дуже любив їх дітей, які віддячували йому такою ж любов’ю. Хочу підкреслити, у один період  листування між Євгеном і Кароліною стало невиразним. Мабуть чогось боялись писати. Далі настала перерва листуванню. Збереглась записка, де Ліна сповіщає Євгену, що заявила своєму чоловікові,  про розлучення. Вона тоді ходила вагітною, і як виявилось пізніше, під серцем носила дитя не Гордія, а Євгена. Ось чому були коротесенькі, малозрозумілі зашифровані записки.
    Дана порилась у купі паперів, знайшла невелику фотокарточку, показала Стефі, де Євген стоїть у обіймах з Кароліною  біля квітучої яблуні.
    - Це було тоді, коли вони чекали дитинку - промовила невиразно, і сухо.
    З вулиці донеслось скрипіння заліза, мабуть хтось різко загальмував. Стефа виглянула у вікно, але там вже нікого не було, присіла на стілець, сказала:  - Згадала, як мій Ліон якось вернувся з роботи, мовив задумливо: - «Зірки теж плачуть». Скільки я його допитувалась – не відповів мені, чого саме плачуть зірки. Можливо у них теж є кохання і …зрада, подумала тоді я.
    - А може вони плачуть від того, що ми руйнуємо Небо, - висловилась Дана. – Я читала у одній розумній книзі, що люди творять усе за гроші, і тільки одна Природа робить усе даремно. Мабуть від того, сумують і плачуть зірочки.
    Перед під’їздом почулись голосні розмови. Дана розказала: - Дід Паній веде агітацію назавтра прибрати двір. Він має право так діяти. Колишній хазяїн, дуже славного господарства у селі Довжани. Мудрий  дядько. І як сказав Лессінг, а я цей вираз  відношу до  Панія: -  саме менше у житті благо - це багатство, а саме більше – мудрість.
    - А Біант добавив: - «З молодості у старість бери мудрість, бо немає у світі надійнішого надбання», - виразно запевнила Стефа.
    - Мудрість – джерело науки, - раніше всіх сказав Цицерон. Як по твоєму, ми з тобою мудрі? Тоді скажи своє - Гордій кохав Ліну чи ні? З листів узнала -  він її так любив, що в один раз, рішив покинути Україну, і перебратись жити на Далекий Схід Росії.
    - Чому не поїхав?
    - Не знаю. В листі про це не написано більше ні слова. Мабуть лист загубився, чи щось інше трапилось. Я примітила, що не всі послання збереглись. Ліна звідти не могла вирватись, хоч  дуже хотіла. Особливо, коли  народила сина від Євгена. Років два назад написала, що якби вона розійшлась з Гордієм, він би не дав життя ні її братам, ні батькам. У його руках знаходилась біографія її старшого братіка Олексія, який  у свій час служив у білій гвардії, а пізніше перебрався мешкати  у Литву.
    - Слухаю тебе, і думаю - мабуть  життя Євгена і Кароліни так переплуталось важкими обставинами, які мали місце якраз тоді, що вже  переробити ніхто нічого не міг, - перечитує якусь маленьку записочку, Стефанія.
    - Це був початок 1950-х. Ми тоді  у школу ходили. Коли арештували нашого вчителя німецької мови, я навіть плакала.
    - Саме тоді  попав у в’язницю наш сусіда – механік з заводу.
    - Листи Ліни Євген поділив на три частини,  перев’язав їх різними стрічками. Перші, написані до її від’їзду, пов’язані рожевою стрічкою. Їх небагато. Як він жив, можу догадуватись. При перших наших зустрічах розказав, що покинув Чернівці не випадково, так було потрібно.  Працював у Житомирі, аж поки його хороший товариш, головний лікар Вінницької лікарні, не перетягнув до себе. Тут він зразу же зайняв посаду завідуючого травматологічним відділом, де і пройшло наше знайомство
    - Не можу зрозуміти, чому саме він одружився з тобою. Є випадки, коли одружуються із-за жалості, багатства, печалі, безвихідності. А тут раптом – ніжні відносини і …весілля, - перекладає листи подруга.
    - Не можу сама себе зрозуміти, чого це я так зразу, з першого знайомства  пішла Євгену назустріч. Як кажуть люди – розкривши обійми ринулась у кохання, не питаючи, як він до мене відноситься. Мабуть моє почуття  будувалось на його фахові, він рятував мене від каліцтва. Ти собі не можеш уявити його відношення до мене. Коли  заходив у палату,  тягнулась до нього молитвою, аби допоміг стати на ноги. Його усмішка, доторки руками, слова, підтримка поглядом, зробили свою справу – я полюбила його такого, якого собі бачила: вродливого, щирого, розумного і … бажаного.
     - Думаю, у тобі він знайшов відраду, яка доповнила його життя. Не можу сказати, що  Євген не любив тебе. Тільки це була інша любов, більш досконала, зріла, продумана. Що його тягнуло увесь вік у обійми Кароліни, не можу знати. Але… тяга їх сердець, має свої тайни. Ні один учений у області  любовних відношень чоловіка і жінки, не міг би відповісти, на це питання.
    - Приблизно те саме думаю і я.
    - Непогано було би почитати щось із Ліниного власного написаного, в вигляді щоденника. 
    - Мені здається, що у однім листі Кароля призналась, що пише чи то щоденник, чи щось у його вигляді. Пориємось у папках, які знаходяться у шафі, що міцно затягнуті сірими полотняними тканинами. Деякі навіть зашиті ними.
    - Добре. Завтра і займемось. Скажи, ти ніколи не думала за його зраду?
    - Ні. Їздив у відрядження не один. Привозив  доекументи, щоб відчитатись.
    - А як він відносився до тебе, коли  приїздив назад?
    - Як завжди. Дарував подарунки, квіти, радів зустрічі. Правда, іноді бував задумливим, ніби щось загубив. На запитання, що трапилось, відводив очі, казав, що не збулось те, що планував.
    - Чудно усе. Не можу, не признатись - у мене не раз появлялись легкі підозри відносно Євгена.
    - Мабуть були причини?
    - Були. Не чіткі, але…Років п’ять назад стала свідком, коли Євген обійнявши за плечі якусь жінку, мабуть це була Кароліна, йшли  Хрещатиком у бік театру. Несла я тоді  великі торби, не змогла їх догнати. Пізніше думала, а можливо то був не він, а похожий.
    - А жінка була чорнява, чи… ?
    - Не бачила її з личка.
    Дана відкрила шкап, витягнула папку з паперами, розкрила її, сказала тихо:
    - Тільки тепер згадую, як він, іноді збирався, і не казав куди їде. Телефонував одному із своїх друзів, передав, що є причина зустрітись, і обміркувати дещо відносно нового у медицині. Вірила у його працю. Якраз тоді, він «закривався» у лабораторії на два, іноді на три дні, навіть додому не приходив.
    - Не могла його провірити?
    - Він телефонував сам.
    - Цікаво. Ти ніколи про це не розказувала, - відкриває штору, Стефа.
    - Хвилиночку, я ось що згадала.  Його короткі поїздки збільшились після нашого переїзду у Київ. Згадай Кіру, яка училась зі мною. У один день  зателефонувала, що «ніс до носу зустрілась» зустрілась з Євгеном у Одесі. Я тут же знайшлась, відповіла: - «Він там у відрядженні». У другий раз, мама повідомила,  ніби то Женя стояв біля готелю, і чекав когось.
    - Ти не запитала чоловіка, чого він був у Одесі?
    - Він сам мені сказав, що їздив з Віталієм Львовичем у Одесу, на  семінар.
    - А можливо він дійсно був там з Львовичем?
    - Все могло бути.
    - Я зараз попробую перечитати кілька листів. Виберу сама.
    - Читай. Я тим часом приготую для нас вечерю. Знаю твій смак – буде тобі ресторанна закуска, - смішним голосом, ніби робила доклад, сказала Дана.
    До думки Стефанії ураз прийшли слова, які вона прочитала у  журналі. Пам'ять зафіксувала їх ціпко надовго. – «Завжди дій для користі ближнього. Роби добро кожному – так, як хочеш, щоби другі робили тобі. Думай не про те, що тобі хтось повинен, а що ти перед другим у боргу». Нині її місія замикається у тому, щоб розібратись, нехай не зовсім глибоко, але, узнати основну причину, як трапилось, що Євген любив одну жінку, а жив з іншою. І не тільки жив – по своєму був прив’язаний до неї. Без неї йому було скучно і важко.  У голові крутяться чудні згадки про людей, які попадали у схожі життєві події, шукали вихід, знаходили його кожен по своєму. Поки що вона не придумала, як би хоч злегка загладити біль подруги. 
    Пробіглась очима  надпис на конверті, Стефа,  прислухалась за шумом за вікном, зрівняла його з  бджолами  у вечірньому вулику. Чомусь згадка побігла у минуле, як вона з чоловіком, зовсім випадково,  приїхали до Києва і тут же попали, з Євгеном і Даночкою, в село до їх друзів. Там тьмяно пахло осінніми яблуками, м’яким туманцем, солодкими запахами чорнобривців і купчаків. Перед очима проплили короткі хвилинки, коли нишком узріла, як Євген ніжно цілував руку Дани, а другою вона гладила його по голові. Що то було?  Може порив щастя, за прожиті роки? Можливо висока миттєва любов до жінки, яка віддає йому почуття, не знаючи, що він кохає іншу? Відповісти на все,  що знає за любовні проявлення Євгена до Дани – не може, як не може бути того, щоб він не любив Даночку. І ось ці листи написані для нього другою жінкою, - свідчать відповіддю про високі почуття до іншої. Можливо відносини з Кароліною -  це лірично-філософське кохання, зав’язане молодістю, і збережене на роки. І тут же, до пам’яті прийшло - колись  Євген сказав, що… ЛЮБОВ – це небесна полум’яна птиця молодості.
    - Стефа, - покликала Дана. – Тобі смажити, чи тушити?
    - В’ялити – засміялась подруга. – Саме головне, завари чорний чай. У мене розлізлись думки, а хочу їх з’єднати. 
     …В кухні пахло змішаними травами, смаженою  морквою і ковбасою. На столі красувався глиняний посуд, який господиня прикрасила букетом осінніх квітів.
   Довгий спілий вечір уніс у квартиру тихі нотки якоїсь невідомої для хазяйки, і її гості, музики. І під її мотиви, присівши у м’які крісла, вели розмови дві подруги, яких зв’язували великі роки, і спомини прожитого і пережитого. Дана, у міру заспокоєна,  розказувала Стефанії за батьків, за друзів, за роботу, яку любить усе життя, за те, що вона збирається на конференцію, яка буде проходити у Москві, за сусіда Дмитра Павловича, що умудряється передати їй кожен день нову повість свого життя.
    … Київський ранок, не похожий на Вінницький, розбудив Стефанію мелодією годинника – це за стіною він так  будить сусідку, яка трошки не дочуває.
    - Чим ми нині займемось? – запитує Дану, подруга.
    - Тобою і мною.
    - Чому окремо? Може краще буде – нами! – сміється Стеша.
    - Поїдемо до батьків. 
    …Поїздка у пригород відвела сумні думки Дани, а природа соснового лісу і озера – заполонила спокійним настроєм.
    Стіл для обіду, поставили біля будинку, де красувались кущі калини, рясно вбраних у червоніючі ягоди. Березові пеньки, заміняли стільці, нагадали Стефі дні, коли вони тут гостювали сім’ями. На серці шкрябнуло, у горлі стало сухо, а погляд кинутий на Дану, витягнув жаль. І  тут вона почула голос Даниного батька, який почав розмову про Марка Кропивницького.
    - А чи знаєте ви, що він заклав гарний гай, який друзі пізніше назвали «Маркові дуби». А хутір, де жив письменник, носить назву – «Надія».
    - Він більше всього любив пісно: - «Зелена діброва», - втрутилась у розмову, матуся Дани.
    - Я нещодавно пригадав свою бабку. Мова її була схожа на польове джерело. Хтів би я послухати романс, чи прелюдію такої мелодії, - веде мову хазяїн обійстя,  і кладе на миску Стефанії пиріг з яблуками.
    - А я поведу розмову віршами Валентини Штинько:
                … Перед іскристою глибінню джерела
                Благовійно опускаюсь на коліна
                І бачу, як пелюстками долонь
                Чекає хтось настояний неспокій…
                Невже то я?
                А може давня посестра моя
                На мене дивиться із глибини віків
                Очима чистими і юними як небо?
     - Дякую, - злегка поклонився батько Дани. – Пошукаю у бібліотеці вірші цієї славної доньки України. Вік живи …
    Мати принесла глечик узвару, жартуючи сказала:
    - Моє вино. Без спирту. Похоже на шампанське, але …
    - Я теж таке готовлю. Навчилась від вас, - наливає у філіжанки напиток Стеша: - Давайте вип’ємо за нашу зустріч. На вулиці осіння згода. До нас долітає запах дозрілих трав. Люблю прибережні міські подвір’я.
    - Вірно підмітила. Я кожен день веду розмови зі своїм хазяйством. Невелике воно. Але …Наприклад, учора задала питання своєму маленькому закоханому в життя садочку - що сниться йому у темні ночі, коли приходять сюди вітри, сніги, негода. І знаєте, що він мені відповів? Ні? Зовсім не здогадуєтесь? Йому сняться дні весни. З нею у нього пов’язане щось нове, звеличене, веселе, надійне, благословенне. Згодилась  з ним. Потрібно уміти переживати тривоги, жалі, сум. За ними прибудуть на гривастих конях гінці щастя, надій, нового буття.
    Дана встала, підійшла до мами, обійняла, заплакала як мала дитина, яка шукає у матері пораду і підтримку.
    - Ти чого? – звернувся батько до доньки.
    - Від щастя за вас, - тихо відповіла Дана.
    Щоб відвести в інший бік розмову, Стефанія впірнула у згадку, коли вона попала літом під дощик, а він ішов, і розказував їй довгу повість свого народження.
    Сусіди Даниних батьків ще довго слухали, як осінній день гостював біля будинку, у якому нині, чи то свято, чи може  дуже щасливе побачення родини.
   
                Розділ четвертий   
   
 - Дана, - зве Стеша подругу. – Сніданок готовий. Піднімайся, інакше…
    - Що це? – показує хазяйка на стіл, на якому красуються листки клена, а серед них миски зі стравами. Де ти цю осінь знайшла? 
    - За порогом будинку. Приємного смаку. Пробуй салатик. Він з мрій, настрою, добра і щастя. Сама придумала. Поки ти ходила під руку з Морфієм, прочитала у твоїм блокноті вірші, і рішила показати тобі, як я можу їх декламувати. Жаль, там не написано хто їх автор:
                …Покохало русяве літо
                Бойночубого зелень-вітра.
                Все дочікується неділі,
                Бо в неділю у них – весілля.
    А ще ось такі рядки, під які танцювати хочеться:
                Килими чудові,
                Килими казкові
                Осінь розіслала
                На столи дубові.
                Меду запашного
                Розлила в тарілки
                Бийте, барабани!
                Вигравай сопілко!
     - Там є вірші Лялі Рубан.  Думаю, вони написані про мене.
    - Чого так?
    - Ти послухай:
                …Про неї думають: звичайна,
                Дотепна, вміє розсмішить.
                Але життя її – це тайна
                Не всім доступної душі.
    - Добре. Прочитаю. Зараз закінчимо передивлятись чужі листи і …зробимо підсумок. Нам конче потрібно розібратись у них, щоб підвести риску, раз і назавжди. Не дає спокою одне покладене переді мною питання. Я ніби стою на розпутті, і ніяк не втлумачу, як з нього вийти. Тут мається дві дороги, тільки не знаю, яка вірніша.   
     - А переді мною – два шляхи.   
    - Значить ми на вірній стежині. Довго не могла заснути. Думки клубились, як  хмари перед непогодою. Ген  за північ,  прийшла до висновку -  потрібно ще раз глибоко копнути життя Євгена, тільки тоді ми прийдемо до рішення нинішньої задачі.
    Теплі сонячні промені влітали у відкрите вікно, сідали на руки, обличчя, плечі Стефанії, грались кольоровими переливами, ніжно дивились у очі, коли вона  спокійно взяла з купки листів один, стала читати. Після перших слів вітання, виведених каліграфічно, і підкреслено червоним олівцем, мова-згадка пішла за давню зустріч, саме тоді коли вона переїхала жити сімейно в місто Миколаїв. Побачення з Євгеном відбулось у Одесі. Стефі здалось, що написане пахне морем, і закоханими словами. У кінці, Кароліна дописала, що хвороба її чоловіка не вилікувана. Він ходить при допомозі палки, але все це веде до чогось поганого.
    Наступний лист наче палав яскравим світлом,  від радощів і утіхи побаченням з Євгеном у Києві. – «Я твій подарунок тримаю на столику, де знаходяться мої прикраси. Кожен ранок торкаюсь його руками, тулю до грудей, шепочу самі найкращі слова, мрійно відсилаю тобі поцілунок». Весь лист підведений натхненням, і, надією на наступне побачення.
    День тягнувся до обіду. Дана прибирала у кімнаті, коли Стеша сказала, протягуючи слова:
    - Прочитала кілька листів, прийшла до висновку - все це юнацька поетична закоханість, яка родилась і, не перервалась душевно-сердечними зв’язками, що утримувались споминами першої, високої любовної іділії. А цю іділію просто, як це буває у житті, порушили земні обставини. Їх розвели долі, протягнули кожному  власну дорогу, яку вони не прийняли, бо вірили у єдину, і в почуття, яке жило між ними. Я задала собі питання, чому ні один із них не приклав сили волі, не знайшов виходу з цих сплетінь, якими вони були пов’язані? Любов їх була на відстані, і вона їх задовольняла, підкидала солодку мрію, про майбутнє, яке вони собі малювали в уявленні. А якщо б вони сімейно зійшлися, і їх  тісно обійняли життєві стосунки фаху і праці, виховування діточок, згоди і незгоди сімейних буднів –скажи мені,  закоханість сміялась би тими самими  поривали душі, про які вони пишуть одне одному, чи може… ? Саме це дає відповідь, що їх кохання - МІРАЖ минулих літ. Я не відриваю того, що можливо між ними жила би любов, але не така, яка влетіла у них, коли їм було по сімнадцять чи вісімнадцять років. В трьох листах Кароліна згадує, що хоче розійтись з чоловіком, тільки не розходиться. Чому? Мабуть була для цього причина не розбігатись.
    - Я зрозуміла, що Гордій її не відпускав, тримав силою, - схилявши голову каже Дана.
    - Не такий він і деспот, як ми зрозуміли. Вона привикла до нього, а тим більше, коли він хворів, робила все, щоб зберегти сім’ю, і продовжити йому життя. Жінка жила ілюзіями вічного кохання.
    - А що ти можеш сказати, відносно Євгена?
    - Те ж саме, що і Кароліни. Правда, ми не знаємо його мотивів, як він рішав ваш розрив. В одному листі Ліна натякнула, що він прив’язаний до тебе, і не просто – між вами, по її розумінню, живе щось більше чим звичка. А ще вона, нагадала Євгену одну зустріч, коли він кілька разів назвав її Даною. В послідуючому листі, з легким сумом сповіщає, ніби то він більше чотирьох днів не затримувався з нею, в їх побаченнях. Що це, дійсність життя, чи мальовниче-продумані ними майбутні дні під одним дахом? Познайомившись з їхніми  романтичними посланнями, прийшла до висновку -  складена ними програма, вроді гвіздка,  який вбили у стіну, а витягти -  не захотіли. Як по твоєму, - звернулась Стеша до Дани, - якби вони побрались - жили і любили би одне одного так, як там пише Кароліна? Ні. Утопія, придумана подіями буття. Якщо ти уважно читала усі послання, повинна була  доцільно продумати і зрозуміти  – написане Каролею, і твоїм Євгеном, скоріше  всього, це не дозрілі мрії, якими  довгі роки будували один будинок з сипучого піску. Вони  будували, а він тут же розсипався.
    … Вересневий день не спішив, повільно плив над Києвом, розуміючи, що повинен порадувати мешканців і гостей міста, гарним настроєм і теплотою. Дана виглянула у відкрите вікно, пішла розмовою, смішно піднявши високо над очима брови:
    - Ти ніколи не думала, щоб прив’язати хмару?
    - Ні. А ти?
    - Мені зараз хочеться полетіти кудись у незнані краї, де немає питань до життя, ні суму, ні жалю.
    - Не перестаю думати, як би нам вірно розв’язати твоє, а можливо трошки і  моє питання, відносно Євгена. Як не підійти до всього, що маємо на сьогодні, ми повинні повернути листи тому, хто їх писав.
    - Я теж так хотіла би зробити. Але як – не розумію. Мені не хочеться її бачити, яка … - Не договорила Дана,  тихо зітхнула. 
    - Все геніальне – просто. В одному листі  знайшла коротеньке речення, де Кароліна пише, що від її будинку до кінцевої зупинки автобуса номер тридцять, кілька десятків кроків.  Ще ми знаємо прізвище і ім’я  її чоловіка. Значить нам відома адреса. У таких районах міста, в основному розташовані власні будинки. А далі все буде видно на місці.
    - А що ми скажемо Гордію?
    - Ми прийдемо не до Гордія, а до Каролі. 
    - Вона мабуть знає за Євгена, що його не стало, - пересилюючи себе, каже Дана.
    - Думаю,  знає. Їй відомо, де він працював. 
    …Листи Стефанія перев’язала тасьмою, поклала в пакет, відкрила широко двері, сказала серйозно:
    - Поспішимо, бо вечір не за горами.
    …Вийшовши на конечній зупинці автобуса, Стефа зразу же звернула у бік одноповерхових будинків, які витягнулись вздовж міської вулиці. За ними ішов чоловік, якого вона тут же запитала, чи не знає, де живе Гордій з Кароліною.
    Незнайомець здивовано глянув на жінок, відповів якось спішно, похило:
    - Помер Гордій. А його дружина, мабуть, ще на роботі. Будинок їх третій звідси. Хвіртка зелененька. 
    - Ось тобі й пироги, - тихо заговорила Стефанія. – Прийдеться чекати хазяйку. Але все це не так і важливо. Ми у цілі.
    - Ви когось шукаєте, чи мені здалось? - почули голос жінки, яка вийшла з двору навпроти.
    - Ми до Каролі.
    - Прийшли провідати. Вона пішла на цвинтар. Попередила, що до неї можуть прийти її знайомі.
    - Ми зачекаємо, - привітно відповіла Дана.
    - Тоді, милості прошу, присідайте біля моїх воріт на лавку. Тут проводимо вечорниці з подругами. 
    - І з Кароліною теж? – запитала Стефа.
    - З того часу, коли помер Гордій, скоро буде півроку. Кароля  іноді приходить до мене поспілкуватись. Ми з нею дружимо давно, з часу, коли вони купили цей будинок. Вона молодша, та це в сусідстві не заважає. Допомагала я Гордію, коли один залишався дома. Як не кажи, рухався  при допомозі коляски. Жаль було дивитись, та …
    - У вас дуже цікаве житло, - каже Дана, озираючись на дворик жінки.
    - Мене Марією Василівною звуть. Кажете, що будинок цікавий? Він появлявся у три рази. Спочатку ми його почали «ліпити» з моїм чоловіком. Важко прийшлось, а жити потрібно було, збільшувалася сім’я. Тут народились наші дітки: син і донька. Коли моєму Петру стукнуло сорок п’ять, він закохався у молоду жінку і …я залишилась одна з діточками. Тільки не пофортунило моєму Петрику пізнати ще одне кохання, - молода пасія вигнала його.
    Марія змовчала, поправила завиток волосся на чолі, усміхнулась:
    - Живе мій дружок у чужому малесенькому місті. Має приятельку, яка керує ним, як хоче. Та що йому залишилось робити – живе, як може.
    - Не приймете назад?
    - Ні. Перекипіло, переболіло, перетерлось. Покинув мене у дуже важких днях, коли хворіла.  А тут син засватав дівчиноньку, чекали весілля.
    - Життя прожити, не поле перейти, - зітхнула Стефа.
    - Вірно.
    - З Божою милостю я вийшла з скрутного становища. Допомогли родичі, знайомі, сусіди. На весілля Петро не прийшов – не відпустила  коханка. Не зовсім пам’ятаю, як  витримала все. Не мені його судити, нехай буде, як є, а далі життя покаже. Тут же, на весіллі сина, оголосила молодим, що вони житимуть поки що при мені, а по весні почнемо будувати їм своє мешкання. Так і стало. Пізніше, донці теж прибудували будиночок. Гарно вийшло, ніби так і потрібно було. Нещодавно, два роки тому, син з зятем подарували мені окреме мешкання – хатиночку, з такою пічкою, як була у моєї бабусі і неньки. Живу нині, як шляхетна пані, - тішиться новинами життя жінка, ласкаво поглядаючи на Стефу з Даною.
    - А я думала, що це так задумано вами спочатку, - дивується Стефанія. 
    - У Кароліни сотка землі під грядки, а у мене дві. Звемося господинями, засіваємо овочі по три рази у рік.
    - Як це  три рази? – хапає продовження розмови Дана.
    - Ранньою весною садимо те, що скоро зріє. І тут же садимо другий врожай. Третя посадки в кінці літа. Під зиму у нас є молода цибуля, кріп, часник, редька.
    - Раціонально, - хитає головою Стефанія.
    - Коли Гордій хворів, я багато допомагала їм, - знову перейшла на розмову про чоловіка Ліни, Марія. – Кароля на роботу, а він мучився при переїзді з одного кінця садочку, у інший. А я тут, як тут. Бувало, з нетерпінням чекав він дружину, коли  та затримувалась. Любив Ліночку високим коханням. Руки цілував, розказував щось приємне, згадував, як вони жили у Сибірі, які гарні друзі були у них. Один із тих, далеких друзів живе у Києві. Він приїздив до них, забирав Гордія до себе на тиждень-два.  А ще у Гордія були друзі, які допомогли йому зробити операцію. Син у Гордія лікар, живе у Москві. Другий  - у Одесі. Та що це я розказую, - схопилася сусідка. – Ви і без мене все знаєте.
    - Знаємо дещо, те що потрібно знати знайомим, - мнучи слова, видає Дана.
    - Я рідко бачила таких людей, як Гордій. Його безмірне почуття до Каролі було таким великим, що обійняти руками неможливо, - рве листок бузку жінка, і приклавши до лиця, продовжує розмову. – Якось,  зібрав китиці цвітучої травиці, подарував їй, а вона,  сумно глянула на подарунок, сказала: - Краще було би, якби ми з тобою ніколи не зустрілись.
    - А чого так нелюбо, ви не питали її?
    - Ні. Наглядала іноді за ними. Він, у чомусь, був ніби винен перед нею.
    - Винен? – запитала Дана.
    - Так. Не так давно,  вів розмову з кимсь по телефону. Випадково чула. Жалівся, що не склалось життя так, як мріяв.
    - А хто був той, з яким вів розмову? – спішно запитала Стефанія.
    - Не знаю. Чоловік точно, бо звертався він, як до чоловіка. Ім’я його не згадував, просто говорили і все.
    - А від чого захворів Гордій? –  запитала Стефа.
    - Перших  симптомів захворювання не знаю. А коли переїздили сюди, він надірвався більше. Скоріше усього, хребет у нього був надломлений. Від цього усе і пішло.
    - Я чула про такі випадки, - піддакує Дана. – Ноги відказують вмить.
    - Лікарі твердять, що майже всі захворювання від нервів.
    - Вони ж мирно жили, - м’яко веде мову Стеша.
    - Всяко бувало, як у кожному сімействі. Пам’ятаю - Гордій поїхав у санаторій, а Кароліна через три дні зібралась у туристичну поїздку. Я здивувалась, а вона такою веселою була, ніби закохалась. Повернулась через п’ять днів, вся аж сяє від настрою і щастя. Тоді я зрозуміла, що її поїздка мала під собою закохану зустріч. Не хочу судити нікого. Знать судилось її жити з чоловіком без високого кохання.
    - А можливо та любов була крадена у другої? – перепитала Стефа.
    - Можливо. Чого не знаю, того не знаю. На долю їй випало поховати двох близьких  людей, якось, навіть, дуже зразу. Один з них Гордій. А хто інший – не запитала. Так плакала, що я ніколи не бачила такого суму. Нині трохи відійшла. А тоді…
    Дана провела поглядом сусідку, потім  Стефу,  дала зрозуміти, що догадались, за ким так сумувала Кароліна.
    Низький вертлявий вітерець пробігся по дорозі, завернув до жінок, що сиділи на лавці, підхопив кілька листочків, поніс їх в бік повороту вулиці. Марія випрямила плечі, провела руками по голові, зітхнула, і, глянувши в сторону транспортної зупинки, радісно промовила: 
    - А ось і Каролінка іде.  Не стану мішати зустрічі. – Каролю! – гукнула жінка, - до тебе гості.
    Стефанія з Даною пішли назустріч Ліні, і, не доходячи кілька кроків зупинились.
    - Вибачте, ми до вас. Маємо  розмову, - взяла вузди правління у свої руки Стеша.
    - Тоді запрошую до будинку, - спокійно сказала жінка.
    - Постоїмо біля хвіртки. Нам виставить три хвилини сказати те, раді чого прийшли сюди.
    Дана дивилась на Кароліну одягнену у чорний одяг,  на помарніле обличчя, на великий вузол кіс, притягнутий до голови срібною шпилькою, на руки, які почали нервово теребити кучерявий завиток біля вуха, на бліді вуста. Перехопила її сумний погляд, зрозуміла – жінка здогадалась, хто стоїть перед нею.
    - Прийшли, щоб віддати вам листи. Знаєте, кому ви їх писали, - подаючи пакет Каролі, мовила виразно Дана.
    Кароліна спокійно притулила їх до грудей,  розв’язала стрічечку, стала переглядати конверти.
    - Не має, - сказала розгублено жінка.
    - Чого немає? – ринулась з питанням Стефанія.
    - Останнього листа.
    - Звідки ви знаєте?
    - Він був у великім конверті з малюнком весни, - знову нервово почала перебирати  пакет, Кароліна. – Так і є – немає.
    - Що там було такого дивного написаного, що ви так хвилюєтесь? Я усі листи перечитала, - додала Дана.
    - Відповідь на його лист, де він написав, щоб ми залишили в минулому те, що уже вернути неможливо.
     Стефанія з Даною знову переглянулись,  помовчали, а Кароліна глибоко зітхнула,  сказала чи то сама собі, чи може їм, а можливо Комусь незримому, але діючому у ці хвилини: - «На чужому горі своє щастя не побудуєш. А я забула цю людську мудрість».
     - Підемо? – чомусь, дуже тихо, попросила Стефа подругу.
    Вони йшли, а біля хвіртки гарного будинку стояла самотньо жінка у чорному вбранні. Вечірні сутінки поступово огортали її постать до того часу, поки вони не з’єдналась разом з нею. 



                ДОВГЕ ЧЕКАННЯ 
               
                Людина відображається в своїх діях.
                Ф. Шіллер               

     Ближче обідньої пори Тимофія Кожухаря запросили у заводське управління, поклали перед ним ордер на квартиру, і ключі від неї, які тут же світло блиснули стальним відтінком новизни.
    - Ось, - сказав головний інженер. – Ключики від однокімнатної квартири.
    - Мені потрібна двохкімнатна, -  запротестував Тимош.
    - Іншої поки немає. Беріть те, що є. Ми вас залишимо першим по черзі на двохкімнатну.
    Злегка задумавшись, чоловік сказав: -  «Хочу побачити, що воно таке», -  взяв тільки ключі, попрямував до дверей.
    - Да, чи ні – скажіть після обіду, - вслід кинув головний інженер. 
   Через тиждень сімейство Кожухарів перебралось у нову квартирку, якою більше всіх тішився їх двохрічний синок, Денис. Хлопчисько бігав від столу до дивану, потім у кухню, повертав знову у кімнату, щось смішне розказував, зиркаючи на щасливих батьків.
    Пройшло два тижні. Весняна пора гуляє над містом кожен день, міняючись собою. Ось вона уже присіла на вітах бузку, який почав тріщати бруньками, а далі влетіла у відкрите вікно хазяйки, яка варить смачний суп і, вхопивши його аромати понесла  кудись.
    Тимофій поспішає додому - обіцяв дружині допомогти повісити гардини, які вона сама пошила.
    - Це ти? – почув голос Русани.
    - Я. Через десять хвилин почну роботу, - каже чоловік, і погладив  сина по голові, який розкладав на дивані машинки. 
    -  Нас запросили у гості Василенки.
    - Якесь свято?
    - День народження доньки. Їй три роки. Приїжджають батьки Людмили. Тато - доктор наук,  мати – журналістка.
    - Подумай, що нам подарувати Заночці.
    - Мабуть іграшку. Завтра піду у магазин, - весело розказує дружина, ставить на стіл миски, кличе сина: - Денисик, їсти хочеш?
    Хлопчик хитає головою, а мати усміхнено добавляє: - Синок нині втразно сказав два слова. Угадай які?
    - Щось для мене?
    - Ага.
    - Тоді: – Де тато?
    - Дійсно так. 
    - Він схожий на нас обох, - радіє батько.
    …Кінець квітня порадував населення міста спочатку сонцем, потім мілким дощем, подав надію на квітучий травень, який ось-ось прийде зеленим маревом.
    - Завтра затримаюсь на роботі. Домовились з Данилом попрацювати  над одним раціональним винаходом. Є гарна думка відносно скорочення праці токаря над виробом деяких заглушок. Гроші, які ми отримаємо за наш винахід, потратимо на літній відпочинок, - перегортає журнал, веде розмову Тимофій.
     З самого ранку Русана зайнята пошиттям нової блузки. Денис не заважає ненці, під м’яке сопіння складає будинок з кубиків, ахає, коли ненароком рушиться побудова.
    Ближче обіду блузка готова. Приміряючи обнову, усміхнулась. З вулиці почулось гуркотіння машини, за ним голосні розмови чоловіків. Відкрила кухонне вікно  побачила, як  з кабіни важкувато вийшла не молода жінка, присіла на лавку, глянула на вхід у під’їзд. Два  молодці розкрили борти машини, навантажену меблями.
    - Синочку, - звернулась ненька, - у нас новина. У квартиру, що знаходиться під нашою, засиляється  жінка. Будемо мати нову сусідку.
    Хлопчик заплескав у долоні, ніби зрозумів маму, потім схопив свою машинку, загудів гудком автомобіля.
    Русана знову подивилась у вікно, побачила сусідку Галину Михайлівну, яка разом з своїм чоловіком Дмитром Івановичем, помагали носити речі у квартиру номер один.
    - Любий, збирайся гуляти, - звернулась мати до хлопчика.
    Дитина від радощі закрутилась на місці, а через три хвилинку, Денис уже стояв біля дверей з своїм  кошичком, у якому були складені його іграшки.
   Беріг озера м’яким вітерцем привітав маму з сином, а знайома жінка з дівчинкою років трьох,  усміхнулась, сказала привітно:
    - Чужі діти ростуть скоріше своїх.
    - І не кажи. Недавно мала зустріч з своєю однокласницею, яка вийшла заміж рано, в сімнадцять. Нині її сину шість років. Він уже збирається у школу, а батькам заявляє, що буде ученим.
    - Чому саме вченим?
    - Чоловік Марисі з родини високоосвічених. Йому тридцять, а він займає велику посаду. Збираються переїхати до Києва. Туди його запрошують у якийсь інститут.
    - Повір, коли розмова йде за великі міста, я ніби відгороджуюсь від них. Не признаю тісноти людей.
    - Я про це не думала. Мені приємно відкрити ранком очі, слухати високу тишу. У столиці, у такі часи стоїть гул. Мої батьки вихідці з села. Давненько переїхали у наше, не таке й велике місто, і …народили мене, яка влюбилась у нього, і ніколи не розлюбить.
    - Ми з тобою думаємо однаково. Подивись, яка красота навколо! Чого тільки стоїть це озеро! Краєвиди за краєвидами відкриваються з любої його сторони. Весняні кучері верб задивляються у водяне люстерко, а водиченька у ньому ніколи не спить, щомиті цілує різко-кольорові береги. 
     - Ти любиш поезію?
     - А хто її не любить?
     - В школі писала віршики, і здавалось, що вони цінні. А коли моя сусідка прочитала їх, усміхнулась, сказала, що це не вірші, а уява про них.
     Хлюпотіли озерні хвильки, шепотіли про щось кущі і дерева обіймаючись з вітром, а синьоокі хмарки плили у незнані людям далі, не залишали за собою ніякого сліду.
     Вечірні мілесенькі сутінки збільшили рух у дворі будинку, де живе сімейство Кожухарів. Біля під’їздів збираються мешканці, передають новини, тішаться житлом, повертають погляди у бік озера, звідки доноситься приємне свіже повітря.
     Русана виглядає чоловіка, через відкрите вікно.
    - Денік, папа наш іде! 
    - Папа?! – весело гукнув хлопчик, і побіг відкривати двері.
    Тимофій сміється, подає синові пакет, жмурить смішно очі:  - Це тобі від тітки Докії. Вона дуже добра жінка. Тут яблука і цукерки.
    - Ти був у Данила?
    - Ні. Його мати передала нам подарунок. Яблук  їм привезли з села. Вони поділились з нами.
    - Мийся і … за стіл. Ми з Денисом сидимо голодні, чекаємо тебе.
    - Я бачив світло у першій квартирі.
    - Там поселилась жити не молода жінка. Мені здалось, що вона погано бачить.
    - Звідки такі відомості?
    - Розказала Галина Михайлівна.
    - А вона звідки її знає?
    - Працювали разом.
    - Тоді друга справа.
    - Ми з Денисом нині довго гуляли на березі водойму. Він не хотів спати, бігав наввипередки з вітерцем.
    - Я теж не люблю довго спати, - тягне до себе тарілку з кашею, Тимош, і тут же лагідно мовить  синові: - Кашу потрібно їсти. Від неї будеш рости високим і сильним.
   - Звати її Вінда, - продовжила розмову Русана. – Михайлівна за неї знає багатенько. 
   - Прибалтійське ім’я, - стверджує Тимофій.
   - Дійсно. Її привіз сюди перед війною міський чоловік. Жили на квартирі, поки не купили собі третю частину будинку, що знаходиться біля Панської вулиці. Тіснились у одній кімнаті, потім прибудували приміщення для кухні і сіней. 
    - Я знаю район, де знаходиться цей будинок. Там живе Іван Петрович, гарний майстер різьби по дереву.
    - Галина розказала, як доля звела її з Віндою. Працювали у міськім торговім відділі. Вінда - в управлінні,  Галя – бухгалтером. Хвалила її за тягу до знань. А вона під свої сорок років училась на заочнім, у педагогічному технікумі. По закінченню, її  назначили начальником відділу кадрів. Собою була гарна, худенька, жвава, приємна. А ось чоловік її був вітрогоном. 
    - Ким? – перепитав Тимофій.
    - Це я так, для зрівняння. Звали його Еміль. Видний з себе. Гарно співав, танцював, міг з ходу створити гурт співаків. Ти пам’ятаєш,  як після війни кругом діяли самодіяльні гуртки.  Чоловік Вінди працював у культурно-діючих місцях – вів культуру у маси. Люди казали, що Емільчик «частенько скакав у чужі городи».
    - Буває, - засміявся Тимофій. – А тим більше, що тоді чоловіків було мало. Жінки закохувались навіть у старих.
    - Так чи не так, як ти кажеш, та ось тільки Вінда ніби й не бачила всього,  що чинив її коханий. Вона його так кохала, не розказати словами. Усі гріхи Еміля прикривала, як могла. Ось так жили до того часу, поки він не перейшов «в прийми» до однієї молодиці, яка була молодша нього на десять років. Але і тоді Вінда, не жалілась за свого судженого. Винила себе, що не догляділа, не додала любові, не шанувала його талант, тому він і пішов від неї. Пройшло кілька років. Коли їй виповнилось сорок вісім, Еміль повернувся назад, і зажили вони душа у душу, мило і дружньо. У ту пору він  працював у Будинку культури. За себе розказував, що артист. Прийшов час, і Емільчик почав їздити з своїм колективом у інші міста і села з концертами. І тут знову повіялись слухи, що чоловік Вінди має коханку. Як не крути, а правда вилізе обов’язково. Скоро Еміль зійшовся жити з дівчиною, якій виповнилось двадцять. Ходив з нею містом, взявшись за руки. Дехто бачив, як вони цілувались на березі річки, грались у жмурки у лісовому кутку міста, їздили відпочивати у Одесу.
    - Цікаво. А його дружина, що на це казала? Могла би і пожалітись керівникам Будинку культури.
    - Усе пропускала крізь пальці. Крім того, він іноді до неї заходив, вибачався, просив грошей у борг.
    - Вона йому їх давала?
    - Давала. Любов звеличує людські бажання. Мабуть Вінда  однолюбка. Буває таке, що прикипить до серця людина, і весь вік тримається там.
    - Він з нею розійшовся по документах, чи …?
    - Ні. Жив Еміль з іншими жінками, як каже моя бабуся, на віру. Вінду хвалили на роботі. Вона дуже багато читала, закінчила школу стенографістів, курси шиття, школу малювання. Багато літ вела гурток природолюбів.
    - Зачекай хвилиночку. Вінда випадково не працювала у Будинку піонерів?
    - Саме там вела гуртки.
    - Дружина мого товариша Діна Петрівна  розказувала за неї. Це вона привила любов її,  до вишивання. Нині Діночка заслужена вишивальниця міста.
    - Можливо і так. Галина навіть заплакала, згадуючи жінку молодою. Трапилось - Еміль занедужав. Віндочка взяла відпустку за свій рахунок, поїхала з ним у столицю робити операцію.
    - Він що, знову вернувся до неї?
    - Ні.  Просто прийшла йому на поміч. А коли лікарі сказали, що чоловік повинен дотримуватись особливої дієти, молода пасія пішла від нього. Куди йому дітись? Приліз до Вінди. Клявся, що кохає тільки її, а все інше, то біс попутав. Стала готовити йому окремо, бо страви для хворого були дуже винятковими. Розказувала - іноді годувала свого Емільчика з ложечки. Через два роки він поправився. Ходив лебедем. Гарний, свіжий, ласкою привертав увагу жінок. Вінда продовжувала працювати, її не хотіли відпускати на пенсію. Тим часом стукнуло шість десятків років Емілю. Відсвяткували, побажали здоров’я, любові, гарного настрою і… скоро він ухопив у обійми усе що побажали йому друзі, завів роман з сорокалітньою вчителькою.
      Тимофій встав, прикрив вікно, налив дві чашки чаю, сказав, підкреслюючи вираз: - «Як кажуть люди – горбатого могила виправить».
    - Вірно. Я не здивувалась, коли Галина Михайлівна продовжила повість Вінди, що Еміль, прожив з новою подругою деякий час, і вони разом втекли з міста так тихо і незвично, що дивувались навіть ті, хто знав його  різні походження.
    - Втік? – спішно запитав Тиміш.
    - Йшли різні розмови – ніби то вчителька, Зоя Борисівна, з якою закрутив любов Еміль, прибула у місто біля двох  років назад, нікому не розказувала, де вона жила, і чого опинилась тут. Одна з її приятельок звідкись узнала, що Зоя втекла від свого громадянського  чоловіка, який дуже ревнував її. Залишила йому квартиру, а сама поспішила куди очі бачили. І ніби той, ревнивець,  обіцяв, що розшукає її, де б вона не жила і …поверне назад. Вона його дуже боялась, навіть коли він їй снився, тремтіла. Містом ходила чутка - Зоєнька хвилюється за своє життя, тому, що знає одну таємницю, за колишнього коханця. Можливо тому і втік Еміль з нею.
    - Давно це було?
    - Давненько. Вінда так сумувала за Емільчиком, що  вирішила пошукати його. Їй допомагала одна  молода особа з міліції, по імені Ада. Йшли пересуди, що вона довідалась, де він живе. Роки йшли, бігли, скакали. Жінка постаріла, змінилась, уже не працювала. Галина сказала, що Адочка їй проговорилась, ніби то Вінда вірить, що Еміль вернеться обов’язково, бо колись давно вони дали клятву, що їх розлучить тільки смерть.
    - Вона дуже хвора? – запитав Тимофій.
    - Ні. Так, як стара людина: то серце гулко стукає, то печінка пече, то тиск тягне вверх. Їй під сім десятків, не так і багато.
    - Я чув, що на тому місці, де було помешкання Вінди, стануть споруджувати поверхові будинки. Місце там вигідне. Лісок, кольорове узгір’я, мальовничі береги річечки.
     - Вінді  виділили оцю квартиру, та вона не задоволена. Жаліється, що  ніби украли у неї місце, де жило її щастя.
    - Люди звикають до місць, де пролжили багато років. Згадую свою Батьківщину. Усе життя сниться.  Коли вперше поїхав у місто учитись, часто дивився  у  бік, де залишилось рідне село.
    …  Минуло три місяці, як Вінда стала сусідкою Кожухарів. Русана  частенько заходить до неї, а жінка, у свою чергу, гостить у неї, ділиться новинами, згадує минуле, ходить планами у майбутнє.
    … Днина літа витягнула у небі золотаво-блакитні хмарочки, тішила місто приємною погодою. Русана збирається йти з сином гуляти. Виглянула у вікно, зупинила погляд на постаті Вінди, яка йшла у напрямку озера. «А ось і подруга по відпочинку» - усміхнулась і, поспішила до дверей.
    …Озеро, завжди радіє, коли хтось приходить до нього у гості. Русана відає про це, тому, як тільки вони зустрінуться поглядами – шле рукою  вітання. Біля високих білокорих тополь побачила Вінду, яка розглядала щось на землі.
    - Доброго дня, - сказала ласкаво. - До вас можна?
    Жінка усміхнулась, кивнула головою, відповіла затишно:
    - Подивіться, які гарні камінчики. Я випадково, два дні тому, замітила біля стежки невелику сиво-зелену каменюку. Попробувала її витягти. А з-під неї посипались різнокольорові гальки. Всі відшліфовані, різного відтінку, різної величини. Сьогодні взяла ніж, рішила глибше розрити землю.
    Русана стала перегортати камінці, які були дуже привабливими і цікавими.
    - З них можна зробити коралі. І не погані би вийшли обручки, кільчики, браслети, і інші прикраси, - каже сусідка, кладе один на долоню, сміється щасливо.
    - Давайте візьмемо все це багатство собі. Будемо мати пам’ять за нашу зустріч, - каже Русана, і, озирнувшись на Дениса, який розглядав прибій, тихо додає: - Створимо з них щось виняткове. 
    - Вірно кажете. Я спробую утворити пейзажну картинку. Це буде мій подарунок Емілю.
    Сана глянула на Вінду так, що та примітила її погляд, зітхнула:
    - Ніхто не вірить, що Еміль вернеться. Чую серцем, йому погано. У нього катаракта.
    - А ваші очі, як почувають  себе тепер?
    - Краще. З того часу, коли Галя привела до мене старого лікаря, мию очі завареною травою, яку він мені дав. Навіть читати стала.
    - Рада за вас.
    - Як добре, що тут є озеро. Воно прикрашає місцевість, ніби хоче, щоб люди пізнали його виняткову історію.
    - Як то?
    - Все на Землі має своє народження. Придивіться краще,  про що розказують береги цього водойму?
    - Вони не рівні. Той, що навпроти нас, крутий, скелястий. Нижній – навпаки, пологий. А той, що лівіше – загадково-розумний. У нього хвилясте розташування землі. Та і рослинність скрізь неоднакова. Я примітила це давненько. Ходила навколо і, …зрозуміла - тут діє якась таємниця.
    - А ви цікава особа, - усміхнулась Вінда.
    Русана подумала: – А вона на свої роки має гарний вигляд.  Особисто з того часу, як Михайлівна стала навідуватись до неї, запрошувати на природу, повела до лікарів, оточила жінку увагою, і, подарувала гарну надію на майбутнє.
    - Ви сказали, що тут діє таємниця. Мабуть хотіли узнати, звідки  появилось це озеро. Ні? Не читали нічого про нього? Я писала листи у академію, у науковий інститут, у центральний державний музей. Мені відповіли, що наш водойм виник вслід розлому земної  скелі. Міркую, науковці відають більше, та …нам, простим землянам не все розказують. 
    -  А як вам живеться на новім місці?
    - Думала, що не звикну. Там, де прожила великі роки, де був зі мною Еміль, де пройшла моя спіла весна, погоже літо і молода осінь, була такою щасливою, що ні один письменник не зміг би описати усе словами. Я вам  розповідала дещо про моє кохання. Та то тільки крихточка з нього.
    - Ви не сказали, де і як познайомились з Емілем.
    - У невеликому місті біля Києва. Там я жила з бабкою. Правда, була вона не моєю рідною, але …Коли виросла,  дізналась – бабуня Орися спасла мене від смерті. Як все трапилось, точно не відомо. Мої батьки були розстріляні якимись виродками, а я лежала під матінкою жива і цілісінька. Орися забрала мене до себе. Училась не погано. Закінчила школу, учительські курси, працювала на фабриці. У містечко приїхав  невеликий гурт самодільних артистів. Пішла на концерт, а повернулась додому  уже закоханою, у ведучого концертної програми  Еміля Ставицького. На другий день стала його шукати і … знайшла. То була моя доля. Жили у бабусі. Потім переїхали у Миколаїв. Далі були ще два міста, поки не зупинились на його батьківщині. Вірніше сказати, - його місце народження у тридцяти кілометрах звідси, але він туди не повернувся, казав, що там залишились тільки далекі родичі і спомини.
    - З ним випадково не вінчались?
    - Як здогадались?
    - Не знаю. Серцем відчула.
    - Вінчались. Слово дали бути разом у щасті і в горі. Можливо тому ми так і тягнемось одне до одного. Нас роз’єднували роки, та  то тільки мить, все інше було з нами, і у нас.
    Вінда поправила зачіску, замріяно тихо і спокійно пішла  думками кудись, мабуть туди, де жило її минуле, яке вона кожну мить тулить до себе. 
   
                Розділ другий


     …Пройшло чотири роки, з того часу, коли Русана познайомилась з Віндою. Сімейство Кожухарів перейшло жити у будинок, який величаво і пишно звівся недалеко від озера. Квартира у них у три кімнати, так як за ці роки Сана народила дівчинку, яку батьки назвали Зоріною, бо появилась вона на світ, у високу зоряну ніч. 
    - Тимиш, - звертається дружина до чоловіка: - зайди до Вінди. - Мені здається, що вона хворіє. Питаюсь – мовчить, тільки важко зітхає. Поспілкуйся  з нею. Галина казала, що нібито примітила, вона щось багато пише.
    - Зайду сьогодні же.
    …За вікнами квартири ходить осіння пора. Клени і черешня, що ростуть майже поруч з балконом Сани, розфарбувались такими кольорами, погляд відірвати не хватає сили. В квартирі тихо, мирно, надійно. Зорінка заснула, а Русана присіла на кухні пити чай. Раптом до неї прийшла думка, піти вечором до Михайлівни. Не подобається їй настрій жінки. Якась хандра, чи внутрішня хвороба, про яку вона не розказує,  взяла верх над її бадьорістю.
    Тиміш вернувся з роботи, розглядає газету, каже жінці:
    - Заходив до Вінди. Мені здається - задумала вона кудись їхати. На столі повно паперів і … атлас України. Може розберешся ти, бо мені вона не сказала нічого втішного.
    - Зараз й піду. А ти приглянь за дітьми.
    Рипнули тихо двері. Відлуння скорої ходи жінки відбилось від стін коридору, далі все стихло.
     - Вінда Михайлівна, - готовте чай, який я люблю, - жартуючи, каже Сана, відкриваючи двері у квартиру сусідки.
    - Він вже готовий, - усміхається хазяйка. – Вибачай, я тут трохи закидалась. Признаюсь тільки тобі – пишу в усі інстанції листи. Шукаю Еміля. Мучать мене надії, чи зустрінемось з ним у останній раз. Відходять у незнане мої літа. Скоро листопадні дощі принесуть непогоду, а за ними зима холодними руками стане обіймати мене, і носити над будинком високі плачі. Хто мене зігріє тоді? Хто віджене забубонні голоси темних ночей і стогін самотинності? Моя подруга Ада, яка  уже померла, говорила, що бачила у вісні, як розтаяв барвистий туман у долині її молодості, і… скоро її не стало. А я сьогодні відчуваю звуки відлуння моєї долі. Пам’ятаю, як бабуся казала, що деяким людям у житті потрібна СТЕЛЯ, а іншим НЕБО. А мені потрібне НЕБО, а НЕБО - мій Еміль.
    Русана сиділа мовчки, слухала Вінду, яка то тихо, то голосніше вела високо-розлогу  розмову.  Потім раптово встала, пошукала щось серед паперів, знайшла листочок списаний дрібним почерком, сказала, м’яко тиснучи на виразність: - «Ось тут написано, що сохнуть думки моєї пам’яті, а душу омивають майбутні судні дні, які несуть ще наснагу для надій». Цей лист я написала давненько, але не відправила, бо не знала, чи отримає його Еміль, чи ні. Вирішила упорядкувати все, що мною написане і … вже тоді чекати побачення. Він повинен приїхати. Інакше  …
   Додому Русана несла тривогу, і сум від зустрічі з Віндою. Чоловікові сказала, що болить душа за жінкою такою самотньою і такою вірною у любові, що в романах такої не знайти.
     Небо збирало докупи  купчасті хмари. День був хмурним, коротким, загадковим. Тимофій вернувся з магазину, переступив поріг квартири, якось незвично сумно промовив:
    - Сказала жінка, яка живе у нашій, колишній квартирі, що чула  кілька раз як плаче і стогне Михайлівна.
    - Стогне?
    - Так і сказала.
    - Хворіє вона у останні дні. Запитую, що болить, а вона каже: - «Душа». Галина ходить до неї часто. Недавно поділилась зі мною новиною, нібито Вінда приготовила документи для Еміля. Він же приписаний у неї, має право на квартиру.
    - Якби мені хтось колись розказав історію такого кохання, можливо не повірив би. А тут …
     … Телефонний дзвінок розбудив Русану. Обізвалась Галина. Збиваласмь, стала розказувати з перервами, що померла Вінда.
    - Ти розумієш, вчора ми з нею сиділи за чашкою чаю, а нині … - заплакала голосно жінка. - Я збиралась іти на базар, вирішила зайти до неї і запитати, що їй купити. У кухоннім вікні горіло світло. Стукаю в двері, а вони відкриті.  Зайшла і …- знову заголосила жінка.
    … Поховали Вінду у високий осінній день останніх чисел листопада. Прийшли провести у вічний шлях її давні подруги, приятелі, товариші. З сумним словом виступила на цвинтарі Галина Михайлівна. Вона так виразно, і з такою повагою сказала про Віндину долю, здалось плакало все навколо, навіть небо. Русана з Тимофієм стояли біля могили мовчки чекали, поки робочі цвинтаря не приберуть всі грудочки землі, і не почистять доріжку до купи вінків, які прикрили горбочок землі над померлою.
    - Колись давно, прочитала у журналі вірш, який запам‘ятала  зразу же, - зітхаючи, каже Русана, чоловікові. Послухай. 
                …Все.
                Стомлено руки зложила востаннє.
                Лиш луна понад луки
                Обізвалась гуком
                На людські ридання.
                Тільки верби край ставу
                В жалобі коси
                Схилили долу…
                Вітер над світом пісню розносить
                Про її долю.
                Ой, як уміло серце любити
                Від щастя п’яне…..
      … Пройшло більше тижня, як не стало Вінди. Галина взяла на себе усі турботи, відносно квартири померлої. Дійсно, право на мешкання має Еміль. На нього записане у нотаріуса все майно, і гроші у банку. А ще  на тумбочці складена велика в’язка листів. Всі вони написані на його же ім’я.
    - Давайте завтра зберемось у мене. Згадаємо сусідку. Буде дев’ять днів по її смерті, - пропонує Михайлівна, Сані. – Ми же хрещені люди. Так учили нас батьки.
    - Добре. Зварю холодець, нароблю голубців, куплю рибки.  Зателефонуйте її старим приятелькам, а я скажу деяким нашим жінкам, нехай приходять, пам’ять не повинна вмирати разом з людиною.
   … Перші дні грудня припустили маленьким морозцем, потім запорошили снігом, стало у дворі світло, святково. Тимош з сусідом Романом вирішили почистити двір перед будинком.
    - Гляньте, яка красота навколо, - усміхнено радіє сусіда. – Завтра зліпимо снігову бабу. Дні дуже короткі. Три години після обіду, а люди засвітили світло. Будинок, де ти жив, нагадує  ялинку у вогниках. А які різноманітні вікна! Мабуть абажури у мешканців різного кольору.
     Тимофій озирнувся у бік колишнього дому і … раптом завмер – всі вікна у квартирі  Вінди світились. В грудях щось різко драпнуло. Покинув лопату, спішно попрямував в сторону колишнього мешкання. Зупинився, побачив, як незнайомий чоловік закривав фіранку у кухоннім вікні квартири Вінди. – «Невже хтось без дозволу і права рішив зайняти житло»? – майнула думка, і він тут же поспішив до дверей. Через кілька секунд перед ним винирнула постать незнайомого,  не молодого чоловіка.
    - Хто ви? – запитав виразно.
    - Я Еміль.
    - А я сусіда Вінди Михайлової. Як ви узнали, що її не стало?
    - Серце підказало. Збирався приїхати раніше, та відкладав …совість мучила …А коли …ось …не застав … - заплакав чоловік, і, тихо притулився до стіни, став поволі спускатись на підлогу.
    - Так не годиться, - сказав Тимофій. - Давайте я вам допоможу. Зараз ми присядемо на дивані і … все буде добре.
     Зима завіяла снігами, заголосила вітрами, затріщала морозами. Галина Михайлівна прийшла у гості до Русани, розказує, що Еміль прийшов у себе від сердечного приступу, став поправлятися, виходить у двір, навіть завів собі друга, бездомну собаку, яку тут називають Нічийним.
     - Був він у мене вчора. Спочатку мовчав, розмовляла я. Потім поступово став щось згадувати. Розказував, як він блукав по світу, все шукав і шукав щось особливе для себе. Потім вернувся згадкою до Вінди. Спочатку не приділив уваги на її відношення і любов до нього, міркував, що так воно повинно бути. В один час його відвідало горе,  ледь не попав у в’язницю. Виручила Вінда. Другий раз вона відвела від нього наркотики. Якраз тоді, він  повінчався з нею. В третім разі вийшло так, що  заборгував  приятелю великі гроші. Зібрався тікати, коли перед ним знову появилась Віндочка. Як вона узнала за борг, не зрозумів. Прийшлось їй самій залізти у позичку, щоб відвести від нього арешт.
    - Тобі Михайлівна розповідала щось подібне? – запитала Галина.
    - Не все. Весь час згадувала про життєві події, де був Еміль. Як я зрозуміла –  чекала його довше, чим були разом.
    - Вона жила для нього, а він…?
    - Не знаю, як, і що сказати, - теребить носовичок  Русана.
    - Виходить що чекала його усі роки. І щоб зібрати  її чекання до купи, то воно було дуже довгим. Вона і зараз виглядає там, у небі, свого Еміля. Прийде пора,  і вони будуть разом.
     Жінка замовкла, розглядаючи небесну далину через шибку кухонного вікна, де велика біла снігова хмара,  зашпортнувшись, за горизонт, витягнулась над містом і собою розказувала,  що скоро замете все навколо сніговою завірюхою.
 



               


                ЗРАДА
               

                Ніяка пристрасть не ворожить так людину,         
                як кохання і заздрість. 
                Ф.Бєкон

     - Євеліка, Єва, Ліка! – шепоче хлопець, обіймаючи дівчину. – Глянь, зірочка упала. Не встиг нічого загадати. Є у мене пропозиція разом придумати одне бажання, і чекати, коли упаде друга. Загадане -  збудеться, - круглить очі, пропонує Ярослав.
    - Я уже придумала? – сміється дівчина.
    - Здогадався. Хочеш, щоб  скоріше пішов додому. А я не піду, бо маю новину, про яку ти дуже хочеш знати.
    - Яку?
    - Нині вів розмову з головним агрономом, відносно себе.
    - Цікаво, що він сказав?
    - Що сад пахне весною.
    - І все?
    - Все. Цим він дав зрозуміти, що буду працювати під його керуванням.
    - Ура! – тихо гукнула Євеліка. – Зараз спіши виспатись, бо іспити попереду, а ти повинен все здати на відмінно.
    - Я уже йду, - цілує у щічку дівчину, хлопець.
    Ранок розбудив Єву розмовою батьків з сусідкою.
     - Мамо, у мене сьогодні  дві пари. Маю багатенько вільного часу. Спечу паляниці і печиво. Дівчата дали хороший рецепт.
    - Тато буде радий. Він любить коли ти хазяйнуєш. Хотіла запитати відносно Ярослава, як у нього справи? 
    - Вчора придумав створити, і здійснити наші мрії. Вірить, коли падає зірка - задумане збудеться.
    Ха!Ха!Ха! – регочуть мати з донькою.
    … До технікуму Єві недалеко. Прикрила за собою хвірточку, оглянулась у бік батьківського будинку, згадала вчорашній вечір, як Слава пручався, не хотів іти додому. На серці стало легко, затишно. Ось уже чотири місяці, як вони зустрічаються. Ярослав кілька разів натякав на шлюб з нею. Якось недавно промовив, нібито хоче взяти ділянку землі під будування  власного будинку. Живе у ньому надія на хорошу сімейну ідилію, на фах, який він сам собі вибрав, на майбутнє, без суму і печалі.
    Вийшла на центральну дорогу, здалеку побачила дівочу постать, у якій розпізнала свою подругу Стеллу. Думка сяйнула у минулий рік, у перший день навчання. По дорозі з технікуму зайшла в крамницю купити альбом, коли побачила, як якась незнайома дівчина, риється у сумці і кишенях, мабуть, шукала грошей, щоб купити зошити. Чи то вона не взяла їх з дому, чи десь загубила, а можливо поклала серед книг і не може знайти, аж зашарілась від несподіванки.
    - Потрібні зошити? – запитала дівчину.
    - Дуже потрібні. Посіяла десь гроші, - сказала, і знову ринулась шукати в кишенях.
    - Я заплачу за вас, - сказала лагідно.
    - Дякую, - знайшлась дівчина. - Борг віддам нині же. Скажіть тільки, де ви живете?
    - Зустрінемось завтра, де вам зручніше.
    - Учусь в медичному технікумі. Якщо вам по дорозі, зустріну, де скажете.
    - По дорозі, - відповіла і, усміхнувшись добавила, - Ми побачимось перед заняттям.
    …З того часу вони стали товаришувати, а ближче нового року подружились. Пізніше дівчина розказала, що живе у своєї далекої родички. Допомагає їй впоратись з донькою, яка учиться у першому класі. Дівчинка часто хворіє, пропускає уроки, не встигає у навчанні. А так,  як тітка працює на швейній фабриці начальником цеху, буває часто зайнятою, тоді Стелла приглядає за дівчам. Крім першокласниці у Марії Пилипівни  ще  двоє синів, один з них учень шостого класу,  другий -  у четвертому. За ними теж потрібне пильне око. За  її допомогу, тітка не бере  гроші за проживання, та ще й іноді «підкидає» дещо з харчів.
    Коли Євеліка стала дружити з Стеллою, деякі дівчата з її кругу здивувались. А одна із них, Ірина Зварич запитала: - «Що тебе звело з цією рапатою?» Єва розсміялась на слово «рапата», а Іра, яка за словом у кишеню не полізе, доповнила: - «У неї язик рапатий, який може вколоти так, що кров вийде. Подивись на її носяру, аж острах бере. Баба-яга і все тут». Від здивування Єва не знала, що сказати, а коли до неї дійшло, про що веде мову Іринка, пішла у захист дівчини: - «Зате очі у неї великі, чорні, привабливі».
    - Які такі великі очі, та ще й привабливі! – заспішила сказати подруга. – Самі що не є – прості оченята. Вона похожа на гидкау комаху! – не здавалась Ірина.
    Про дружбу Стелли з Євелікою знали всі. Так сталось, що Єва навіть допомагала подрузі з книгами, конспектами, навчанням. Зі знаннями Стелла не зовсім дружила. Можливо від того, що мати за неї не дбала, а можливо вона від природи така. Та це не турбувало дівчину, вона знала, що за середні оцінки отримає стипендію. На питання батьків за нову подругу, Єва відповідала, що їй дівчину жаль. У  матусі  Стели було п’ять чоловіків, і троє дітей від різних татів. Якось, у зимовий день,  Ліка віддала Стеллі свій костюмчик, матері сказала: - «Вона не має одягу піти на новорічний вечір».
    - Доброго ранку! – здалеку гукнула Стелла. – Я вчора  отримала два листи. Один від мами, другий від сестри.
    - А третій мабуть у дорозі, - усміхнулась Єва. – Я маю на увазі, лист від брата.
    - Сестра написала, що брат хоче залишитись служити у Армії. Я за.
    - Що вони ще пишуть?
    - Сестра скоро стане матусею. А ненька вигнала свого старого чоловіка, придбала нового і молодого.
    - Як вигнала? Він же так гарно до вас відносився.
    - Давно поклала око на недалекого сусіда, який заробляє гарні гроші. Водій на машині. Ненька хоче перекрити хату. Та і тин у неї схожий на немічну людину. Тепер все буде у порядку.
    - Дивно. А новий мамин чоловік, був одружений?
    - Жінка не стінка, відсунеться, - засміялась Стелла.
    У цю мить Єві стало якось ніби незручно. Відповідь дівчини відносно маминого нового коханця, вразив її.
    - Глянь, - звернулась Стелла до Євеліки, - як важко іде Катя, моя сокурсниця. Я їй кілька разів радила менше їсти, а вона... Ось і важить сто кіло.
   - Слоновість нікого не прикрашує. Медицина твердить, що її можна  лікувати дієтами. Потрібно мати велику силу у характері, щоб весь вік пильнувати себе у кількості їжі.
    - Сестра обіцяла послати грошей, - перевела розмову Стелла. – Куплю  тканину на сукню і спідницю. Марія Пилипівна пошиє до травневих свят.
    - Будеш мати гроші, піди до хорошого перукаря і підстрижи коси.
    - Ти так думаєш?
    - А ти ні?
    Ха!Ха!Ха! – регоче Стелла, аж оглянувся старий чоловік.
     Біля центрального корпусу технікуму стоять, і ходять студенти. Єва підійшла до Ірини і Олі, запитала яка година.
    - До дзвінка чотирнадцять хвилин, - добродушно відповіла Іра. – І не надоїла тобі вірна подружка, у якої заздрощів повний мішок? – не утрималась, запитати дівчина.
    - Вчора вона плюнула своїй товаришці на зошит, - розказує, переглядаючи  щось у портфелі, Оля.
    - Я про цей випадок уже знаю. Мабуть пчихнула не туди, куди потрібно.
    - На уроці контрольної роботи, Стелла пчихає на зошит однокурсниці? Вона списувала відповідь на завдання. Тані надоїло це, закрила рукою сторінку, а «рапата» з пересердя плюнула. Має щастя, що учителька не бачила. Виправдалась, нібито хотіла щось товаришці сказати  і …
     - Вона тобі не призналась, як украла хлопця у своєї товаришки, можна сказати подруги, -  сміється Іра. 
    - Як вкрала?
    - Мовчки. Надія познайомила Стеллу із своїм хлопцем, і стали вони ходити разом на танці. Максим непоганий юнак, працює на заводі, хоче поступати в інститут, але  у нього мало знань для такого учбового закладу. А тут трапилось горе – захворіла Надюша. Батько повіз її у обласний центр. Там  зробили операцію. Місяць пролежала у лікарні. А за цей період у Стелли враз прорвалось кохання до Максима. Вони стали зустрічатись. Так пройшло три тижні. Надя повернулась додому, а тут гірка новина  - Стелла зустрічається з Максимом. Я не можу сказати, хто, чи що, порушило любовні відношення Макса і Стелли, тільки один хлопець розказував, нібито Максим пізніше назвав Стелку  «липучкою», яка приборкала його поцілунками, обіймами і солодкими словами про кохання.
    - Коли це було? – здивувалась Єва.
    - Давненько. Якраз на Жовтневі свята.
    - Я бачила цього хлопця. Вона навіть нас познайомила, і розказала, що він сам почав за нею ходити, обіцяв любов, зустрічі і т.п.
    Пролунав дзвінок. Євеліка поспішила у аудиторію, і тут же забула розмову дівчат, відносно  Стелли.
     … Травневі свята пройшли у Єви на Ура! Два дні першотравня провела з Ярославом і Стеллою, а на День Перемоги їздила з батьками до родичів у село.
     - Подивись, - каже мати Єві. –  летять лелеки. Мабуть, сядуть у долину за містом. Там їх чекають болота, занедбані стави, і воля вільна. Іноді думаю, що птахи єднаються з нашими думками у одне ціле. Почуття маленької тривоги за ними, не вщухає у мені ніколи.
    - Чому? – питається донька.
    - Не всі відлетять назад. Знесилені і старі, іноді зашиються тут на
зиму. Тільки зиму нашу їм не осилити. Люди кажуть, що вони хтять померти там, де народились.
    - Дивуюсь твоєму розумінню життя.
    - Доживеш до моїх літ, теж будеш так міркувати. Пам’ятаю тітку Зосю, яка порівнювала життя зі всім тим, що нас оточує. Сяде, бувало, на лавку біля будинку і… починає розмову: - «Оксамитова хвиля під пісню юного серця водила мене у кохання….» І тут же добавляє: - «Не зацвіли мої надії любові з тим, кого леліяла душею. Нині уже плаче сивий туман у долині моєї молодості. Колись давно сплітала радість зі щастям, що обминало мене, де потрібно і не потрібно. А роки мої, то залишені верби при моєму ставочку юності, які давно постаріли і знівечились». Повір мені, я слухала тітусю так, як ти слухаєш мене. А перед тим, аби відійти у потойбічні світи, сказала: - «Колискою і мавзолеєм землі є Альфа і Омега, з якої ми всі вийшли, і в неї підемо». Запам’ятай донечко, самим мудрим вчителем у нас є ЖИТТЯ.
    …Єва весь час розказує батькам, що турбується за випускні іспити, хоч на всі питання до них знає відповідь.
    - А як твоя практика? – питається батько.
    - Краще матусю спитай за це, - сміється донька.
    - Все буде добре, - каже тато і, приголубивши донечку, цілує у голову, каже: - Бог допоможе моїй красуні.
    Травневі ранки світлі і свіжі. Євеліка любить сісти біля столику під яблунею і, не розхлюпуючи думок, вести спілкування з темами у книгах. День поступовий, лагідний і надійний, витискає ранок, входить у  батьківський двір, тішить все своїм буттям.
    - Ліка! – чує дівчина голос Ярослава. – Де ти є?
    - Відшукай, дам цукерку.
    - Так і знав, заховалась під яблунею. Прийшов сповістити, у неділю збираємось на маївку.
    - Хто йде?
    - Мої друзі, і деякі дівчата. Компанія майже у п’ятнадцять  чоловік.
    …Березняк, так називають люди лісок, розташований недалеко від міста, прийняв гостей з відкритими обіймами. Семен розтягнув гармошку, заграв марш «Слов’янки», перейшов на веселий краков’як, сказав звучно:
    - Дівчатонька, не підкачайте зі столом, - і тут же поклав на скатертину фляжку горівки, добавив виразно, - це для тих хто не п’є вино.
    - Нас рівно чотирнадцять чоловік, - наголосив Петро, смішний і дотепний хлопець.
     Про що тільки не розмовляли  всі прибулі.  І, ті, хто через місяць буде здавати вступні іспити у інститут, і ті, хто стане чекати повістку у Армію, і ті, хто буде уже працювати. Василь Велетнюк обіцяв друзям писати довгі листи, бо їде з братом у сторону Камчатки,  на нове місце проживання. Ліда Воліна – відмінниця і розумниця буде жити у Києві – там її чекає інститут Мистецтв.
    … Кудись спішили секунди, хвилини, години, які тихо, рівно і важно відносили у десь пісні, музику, віру у світле життя, і…  маленький сум, бо всі, хто тут нині зібрався, знали – подібна зустріч уже ніколи не повториться.
    Коли сонце стало хилитись до обрію, а лісні тіні довшали і темніли, Семен розтягнув гармошку, вигукнув:
    - Танець з поцілунками!
    У коло зібрались разом. Петро схопив хусточку, вбіг у середину гурту, ухнув, весело засміявся, став приглядатись, кого вибрати для поцілунку.
    - А, ось вона, та дівчинонька, про яку мріяв довго і впевнено, що поцілує мене три рази підряд! – заговорив високим голосом, і почав присідати танцем перед Лідою.
    Дівчина вийшла до хлопця, стала перед ним, величаво і красиво показала, щоб він зупинився. Петро, не роздумуючи, постелив хусточку на землю, став на одне коліно, запросив очима Ліду, щоб вона зробила, як він.
    - Цілуй, - сказав ласкаво, і підставив щічку.
    Далі Петро став у круг танцюючих, а Ліда, покрутившись у центрі, визвала для поцілунку Івана, тихого, не зовсім смілого юнака.
     Поцілунок їх був самим простим, скорим, не визвав ні здивування, ні сміху.
   Коли Івану у руки попала хусточка, він  злегка зашарівся. Топчучись на місці, якось криво і несміло підійшов до Стелли, хитнув головою, сказав:
    - Виходь до мене…
    Стелла не розгубилась ні крапельки. Вона ніби чекала свого часу показати, як вона танцює, і як вершить показ солодкого і веселого танцю. Єва навіть здивувалась умінню подруги так крутитись у яркім темпі музики. Дівчина носилась по кругу з високо піднятою рукою, у якій тріпотів носовичок, схожий на пташку, що хотіла злетіти, та не могла. Усі танцюючі, у ці хвилинки мовчали, спостерігаючи танець Стелли, яка, то вигиналась у талії, то міняла хід, то підстрибувала м’яко без напруги, то крутилась мов дзиґа над водою. Мить і …дівчина зупинилась, м’яко і спрямовано підійшла до Ярослава, закинула руку з хусточкою за його шию, вивела у коло, на секунду затрималась, обійшла його м’яко, ніжно, повільно, притопнула ногою, знайомо постелила носовичок, запросила співуче:
    - На коліна, козаче.
    Ярослав злегка розгубився, але на коліна став. Стелла одним ривком розкрила руки, мов крила, тісно обійняла хлопця за шию,  припала поцілунком до його вуст,  і так довго тривав її поцілунок, що дехто став озиратись на Єву.
    І знову мить, і …знову Стела уже у колі вибиває веселу мелодію танцю.
    … Додому Єва прийшла з Ярославом,  коли батьки сідали вечеряти. Слава  райдужно став розказувати за красоту лісу, за веселу компанію, за ті неповторимі розмови друзів, які велись, як ніколи раніше.
    Наступні днини крутились несамовито скоро. Можливо це  здавалось Єві, бо вона вставала раненько, сідала читати конспекти, потім йшла у технікум, щоб звідти забігти у лікарню на практику.
    - Чотири дні не бачу, і не чую Ярослава, - сказала мати за вечерею.
    - У нього не тільки заняття – він з Іваном Івановичем у саду. Якісь експерименти творять. Прийде завтра. Я передам привіт від вас, - мовить донька.
    - А чому перестала ходити Стелла?
    - Була вчора. Забігла на хвилинку. У неї радість – мати приїздила. Сестра переїхала жити у Ленінград.
    - А хто у неї чоловік?
    - У кого? У сестри Стелли? Інженер. Жили  і працювали у якомусь місті, недалеко Архангельська. Тепер їх перевели на нове будівництво у Ленінграді.
    - Стелла мабуть переїде до сестри.
    - Можливо. Як не кажи – родина.
    У технікумі скоро іспити, які  нагадують для старших курсів випуск, а молодшим – канікули.
    Два дні дощило. Ярослав появився у Євеліки ближче вечора. Розказував якісь мілкі дрібниці з життя,  відносно практики, хилив слова у бік, смішно позіхав, вибачався, що не має часу піти з Євою у кіно, чи просто погуляти.
    - Не турбуйся, - каже дівчина. – Я все розумію, бо й сама кручусь, як білка у колесі. У мене гарна новина. Можу через місяць поїхати вчитись у інститут. Рекомендація головного лікаря району дає змогу на таке навчання. Поки що, все іде добре.
    - Як це добре? А що, раніше цього доброго не було?
    - Я кажу за заліки, які здала на п’ятірки. А відносно іспитів, тут уже інша справа. Учу. Ніби й все знаю, тільки …
    - Мені потрібно йти, - раптом сказав Ярослав.
    - Хтось чекає? – жартівливо запитала Єва.
    - Ти кого маєш на увазі?
    - Книжки…Зошити … Батьки... Хто може тебе виглядати?
    Через хвилинку спішні кроки Слави затихли за хвірткою, лише, якась пташка різко злетіла з яблуні, затріпотіла крилами, гукнула чудним голосом, полетіли у бік центра міста.
    Єва іде на лекції з надією, що почує розклад іспитів. З Кривого провулку вийшла Белла, дуже приємна дівчина, продавець у магазині.
    - Привіт! – усміхнулась Беллочка. – Ти вся у клопотах. Видно по тобі, що готовишся стати медсестрою.
    - Турбот хватає.
    - Бачила вчора твого милого.
    - Коли саме?
    - Пізненько вечором. Йшов не один, з Стеллою.
    - Можливо і так. Був він у мене вчора. Змучений і смішний. Не звик до такого ритму життя. Залишається жити у місті. Працювати буде у радгоспі, молодшим агрономом-садоводом.
    - Заходь до мене у магазин. Завтра получимо новий товар. А сукенка для випускного готова?
    - Так. Мама подбала.
    - І усе-таки, будь пильніша у коханні.
    - Ти про що?
    - Про все, - усміхнулась Белла.
    …Травневі дні світлі і ласкаві, кличуть молодих на побачення, у круг пісні, сідають у замріяні очі розвідниць, вдів, руладами соловейків звуть заблукати зоряними стежками у тінистих і теплих обіймах ночі. Єва вийшла у двір, глянула у вечірнє небо, знайшла дві зірочки які Славик нарік: Євелікою і Ярославом. Присіла на лавку, подумала, що хлопець міг би прийти вечором, тільки чомусь уривчасто розказував за зайнятість. Сьогодні субота. Батьки пішли до тітки Ганни, а Стелла має якусь роботу дома, не може зайти до неї. Вечірній камертон малесенького батьківського садочку, у якому дві яблуні, сливка, три вишні і черешенька, нагадав їй, як вони з Ярославом мріями уже садили сад біля нової будівлі, яку Славік хоче мати для свого майбутнього сімейства. За хвірткою тиша. Місто поступово тихне, заспокоюється, замовкає. Слава так і не завітав нині до Єви,  не повідомив зарання, що не прийде. Щось млосне і важке влетіло у горло, та вона пересилила себе, щоб не заплакати. 
    …Святкова неділя ворожить людей своєю красотою і подіями. Дехто уже має відпустку, другий їде у гості до родичів у село, а більшість мешканців шукають радість відпочинку на берегах озер, річки, у гаю, леваді чи лісі. Сонце розсипало перед Євою яскраві промінці. Мама розказує, що у тітки Ганни грядки такі гарні, хоч на виставку вези.
    - Мені сон снився дивний, - вмішується у розмову батько. – Ніби то Єва стелить рушник на столі, а якась дівчина зняла його і …втекла за хвіртку.
    - Яка дівчина? – перепитала мати.
    - Близько не бачив. Вроді би знайома і незнайома. 
    - Не можу розгадувати сни. Потрібно запитати Ганну, вона знахарка їх, - ставить на стіл коровай хліба мати, а сама з захмуреним чолом, вийшла у двір.
     Під вечір над містом гаркнув грім. Єва стоїть біля хвіртки, наглядає, як спішать люди, бо мокренька пузата хмарина нависла низько над будинками.
   - З великої хмари малий дощ, - сміється мама. – Зливи не буде. Пересіє тихо, і заспокоїться. А нічка нині буде зоряна.
   - Люблю світлі ночі, - зітхає легенько донька.
   - А темні? Вони не гірші світлих. Згадай, скільки казок розказували тобі, про нічні пригоди. Головними героями байок, при чорних ночах,  були привиди, які схожі на глибокі ями.
    - Мені іноді здається, що Вечір носить у жменях місяць, а ранок – сонце, - говорить Єва.
   - Коли  була малою, спішила рости, щоб більше знати. Зараз не хочу спішити ні роками, ні думками, ні надіями, бо все, що має бути, прийде до нас само, - зітхає ненька. 
   Годинник водить стрілки так, як йому потрібно водити, а Єві здалось, що він спішить, бо на вулиці сутінки стеляться уже тісно і густо, а Слави знову немає і немає. Вийшла у двір. Глянула за хвіртку, зустріла тільки відносну здивовану тишу. І тут раптом відчула - десь глибоко у серці, що Ярослав не прийде. Суть буття виразно підказала, що у її відносинах з ним діє сила, яка гальмує, чи навіть рушить їх. До пам’яті прийшли останні дні, коли він приходив до неї, ховав погляд, спішив, розказував, ніби то дуже зайнятий. Не розуміючи, що робить, стала збиратись зайти спочатку до Стелли, а потім у Будинок культури, де нині «крутять» кіно.
   Спішно зібралась. Спішно прийшла до будинку, де живе Стелла. Постукала у двері, сказала: - Добре, що ти одна. Слава обіцяв прийти, та чомусь не прийшов. Не хочеться сидіти дома. Збирайся. Через тридцять хвилин почнеться сеанс. Ми ще встигнемо.
   - Не можу, - злегка розгубилась Стелла. – Ганна Пилипівна гостює з чоловіком у сусідів. В домі повинен хтось бути.
    Євеліка посиділа кілька хвилин, прощаючись, сказала:
    - Ладно. Піду  додому. Одній не хочеться ходити.
    - Я теж так думаю, - відповіла товаришка. – Завтра починаються іспити. Треба відпочити.
    Вечірня вулиця не спить. Єва звернула до свої хвіртки, коли почула ласкаво-радісне:
    - Привіт! Ти куди так не спішиш?
    Зупинилась, угледівши Людмилу з Лідою.
    - Привіт! – відповіла світло.
    -  Звідки так повільно?
    - Ходила до Стели. Звала у кіно. Не може піти, по причині від неї не залежної.
    - Іди з нами, - запропонувала Ліда.
    Єва на кілька секунд задумалась, махнула рукою, згодилась весело:
    - А чому би ні?
    …До початку фільму залишалось п’ять хвили. Не йшли, а ніби бігли.
    - Встигли, - зітхнула Люда.
    - Слава, Богу, - доповнила Єва.
    - Я за квитками, - рвонулась до каси Ліда.
    Через дві хвилинки усі разом зайшли у залу.
    - Люблю сидіти  з краю, - сказала Єва. 
    - А я, всередині, - весело відізвалась Люда.
    У цю ж хвильку світло виключили, заграла музика, освітився екран. «Крутили» спочатку журнал. Двері відкривались, і, закривались,- це останні люди спішили попасти у зал. Хвилинка, і на екрані пішли надписи прізвищ режисерів і артистів, які мали відношення до фільму. Єва стала перечитувати імена, коли двері знову відкрились, і якась пара, узявшись за руки, поспішила до вільних місць. У одну мить погляд Євеліни здивовано прикипів до хлопця, що вів дівчину,  якраз біля неї. «Що це?» - майнуло питання. – «Невже це Ярослав з Стелою?» Хотіла встати, сказати, що  сидить ось тут, тільки враз стрималась, провела поглядом, куди вони підуть. Неспокій різко сколихнув серце. Якась сила заставила подивитись, де вони сіли. Те, що було далі, ніяк не вміщалось у її голові. Слава тісно пригорнув до себе Стеллу, залишив руку на її плечі, про щось тихо розказував.
    З цієї митті Єва уже більше нічого не бачила і не чула. Кіно для неї не діяло, не звало розібратись у сюжеті, у темі, у подіях, які там відбувались. Що змусило її сидіти до кінця сеансу, не знала. Тіло було у такій напрузі, ніби його зашнурували мотузками, і приклеїли до стільця. Коли потух екран, а у залі появилось світло, Єва встала, і одною із перших пішла до виходу. Там, завернула ліворуч, зупинилась у тіні біля стіни, стала наглядати, як виходять люди. Ярослав з Стеллою показались почті у кінці, весело про щось вели розмову. Вийшла з схованки, Евеліна направилась у сторону площі, ховаючись за людей. Раптом примітила, ті двоє, Слава і Стелла,  дружньо звернули у бік парка.
    Як і коли прийшла додому - не зрозуміла. До пам’яті приходили куски дня: її чекання Ярослава, Стела, з книжкою біля столу, Люда з Лідою, початок кінофільму,  і враз …щось ніби обірвалось і… зупинилось біллю у серці і душі. Стала розглядати, де вона, і хто тут є. Провела рукою, намацала столик, лавку, гілку дерева. Наморщила чоло, згадала - це ж її двір. Присіла, пішла думками у недалеке минуле, яке визрівало перед нею плямами. Пройшов деякий час, поки не вернулось у пам’ять, що з нею трапилось. Невідома їй до цього часу висока туга заповнила її всю, від ніг до голови. Сльози полились річечкою, та вона не звертала на них уваги - у свідомості жило одне – її зрадили самі близькі друзі. За що? За її безмежну любов і доброту до них, чи може за те, що довіряла, не помічаючи чогось страшного і пекельного, яке готовили вони для неї? 
    Коли і як, з будинку вийшла мати, не помітила, відчула її лише тоді, коли ненька ніжно обійняла доньку, стала гладити їй плечі, руки, голову, шепочучи: - «Євочко, рідненька, що трапилось?»
    Донька упала мамі у обійми, повторюючи: - «Вони мене зрадили обоє. Зрадили, а за що, не знаю!».
    - Хто зрадив? – м’яко запитала мати.
    - Ярослав і Стелла. Я їх бачила разом у кіно.
    - Що?
    - Слава обіцяв прийти, та не прийшов, - хлипаючи, і гублячи слова, стала розказувати Єва ненці все, що було. -  Зайшла до Стелли, запросила піти зі мною у кіно. Вона відказалась… У кіно мене покликали Люда з Лідою. Я пішла… А через кілька хвили Ярослав з Стелою, взявшись за руки, пройшли поруч мене у зал.  Після фільму поспішили у парк.
    - Не плач, цим горю не поможеш. Заспокойся. Нехай це буде у твоїм житті перша, і остання зрада твоїх близьких людей. Вони ніколи не зможуть бути разом. Розійдуться, бо стануть боятись одне одного. Повір, я прожила на світі у два рази більше, знаю що кажу.
    Єва ще тісніше обійняла матінку, хлипала до тих пір, поки не заспокоїлась.
   
   
   
                Пам’яті доброго товариша, щирого чоловіка,
                талановитого художника, світлої людини Землі
                Петра Германа.
               
               
                ЙОГО ОБРІЙ
   

     Зима. Неділя. Їду тролейбусом у сторону Телецентру, у гості до старого товариша, щирого, доброго, ввічливого, талановитого,  заслуженого художника і скульптора України і Молдавії, Петра Германа. Два дні назад, зателефонував, сказав весело:
    - Є причина для зустрічі. Зберемось нашим гуртом у моїй майстерні.
    - Хто із наших буде? – запитала.
    - Кілька чоловік. Попович Костянтин Федорович, Валерій Драган, Віталій Баштан, Марія,  Юрій Дячук, Сашко - наш невтомний  романтик і, можливо загляне на вечорниці Галина Рогова, якщо не поїде  у Дрокію, там вона знімає фільм, про одну славну  родину. Не додзвонився  до Володі Синицькго. Ще є час. Знаю -  не відкажеться. Живе у цьому чоловікові славна сторона характеру, якщо візьметься за творчу працю – не відірвати його від неї.
    - Прийду, - згодилась я. – У мене до тебе виникло одне прохання. Обіцяла нашому гурту, приготовити смачну, по старому рецепту страву,  а саме – запіканку з овочів, фруктів і  м‘яса. Але … готовити її  потрібно  на вугликах. Можливо ти дозволиш  засмажити її в твоєму каміні? 
    - А чому ні? Приходь. Буде тобі і камін, і вуглики, - відповів Петро.
    - Тоді  прибуду на годинку раніше.
    …За  вікном тролейбуса зимова днина дивиться на мене, і радіє зі мною гарною подією – зустріччю з друзями, які ввійшли у моє життя уже давненько, і, без яких мені не обійтись, бо кожна зустріч – СВЯТО, яке  залишається у пам’яті на довго.
    … А ось і моя зупинка. Переходжу дорогу, і … через десять хвилин, ми з Петром уже тішимось, що казан з стравою гарно ввійшов у камін, і там затих.
    - Коли почне шкварчати, це признак, що все гаразд, - прикриваю дверці, дивлюсь у бік стіни, дивуюсь:
    - У тебе нові етюди?
    - Є нові, є старі.
    Підхожу ближче, придивляюсь до малюнків, на яких зображені краєвиди, горизонти, небосхили.
    - Оці три - з минулого. А ось цей крайній, я писав не так давно. По згадках.
    - Мабуть тут зображене твоє село.
    - Дитинство зображене.
    - Чому саме дитинство?
    - Для кожної людини дитинство дуже пам’ятне, і бачиться по своєму.
    - Давно хочу попросити, аби розказав про свої дитячі літа. У розмовах, ми всі, торкаємось дитячих літ, але, за тебе знаю не так і багато. 
    - Можу розказати. Моє дитинство зв’язане з обріями.
    - З чим? – спішно перепитую.
    - З небосхилами, або як це явище називають – горизонтами.
    - Більш доцільно можеш передати?
 Петро злегка задумався, усміхнувся:
    - Щоб почати згадки за обрій, попробую вернутись у минуле, коли я
підростав, а матуся не встигала відповідати на  мої питання. Їх у мене було дуже
багато. Але …одним із важливих і цікавих явищ, залишалось головне, - мріяв
знати, як це небо сходиться з землею. Чого воно так, і що там між ними.
Мати поясняла, що то є  ОБРІЙ, який випускає ранком, і ховає  вечором -
сонечко. Крім того, він є великою загадкою для людей.
    - А до нього можна дійти? – питав матусю.
    - Можна, - зітхнувши, відповіла ненька. -  Кожна людина шукає свою стежину до
нього, за яким він підкаже місце, де чоловікові  треба жити. 
    З того часу  знав – за обрієм, діє велика ТАЄМНИЦЯ. У один день, рішив піти
за село, і звідти добре роздивитись, що воно таке, те єднання ЗЕМЛІ з НЕБОМ.
Зібрався і … пішов. Те, що побачив – вразило мене. Усе зрозумів. Там
мені відкрився широкий ОБРІЙ, куди ідуть життєві шляхи людей. Саме
тоді появилась відповідь на моє питання.
    Петро, поправив комірець сорочки, задумався.
    - Дитячі роки – таємниця із таємниць, - кажу я, розтягуючи слова.
    - А я і донині йду до нього, і дійти не можу.
    - Як це, не можеш дійти?
    - Ось так і не можу. Не ту стежку вибрав, якою потрібно було прямувати у життя.
Моя доріженька не дотягнула до Обрію над Україною. Скоротив я її.  Повернув
у бік Молдови, і …
    - Ось як, - здивовано кажу я.
    - Весь вік згадую слова матері, яка казала, що у кожного чоловіка землі
є своя стежина до обрію, але її потрібно шукати серцем і душею. Я, свою, не
відшукав, мабуть що спішив, чи можливо не хотів шукати.
     У каміні шкварчало, булькало, потріскувало. Петро підійшов до вікна,
заглянув у широкий квадрат неба, про щось глибоко думав. Я не стала більше
його перепитувати за ОБРІЙ, зрозуміла – з ним у нього пов’язане не тільки
дитинство, але і доросле життя.
     - Придивись, - раптом заговорив Петро. – На вулиці іде сніг. Білі снігові метелики
танцюють під свою же музику, бо, думаю, ти як поет і письменник знаєш, що
сніжинки не тільки танцюють, вони ще й співають.
    … Йшли роки. Ми частенько, гарним творчим  гуртом, зустрічались у майстерні
Петра, щоб поділитись творчими планами, новинами, настроєм. Для того, щоб
здибатись, ми знаходили причину, чи то якихось свят, чи самі придумували
їх. І кожна зустріч – радість буття і … мила, висока ностальгія за тими, хто уже
ніколи не ввійде у його майстерню, і, вдихнувши  запах вишні, груші, чи липи,
скаже, щось добре і завітне.
    … Нині, мені дуже сумно і незвично. Ніяк не можу згодитись з думкою, що уже
ніколи не зустріне мене на порозі своєї майстерні  чудовий чоловік, вірний
товариш, доброзичливий і талановитий художник і скульптор, Петро Герман.
У кудись,  за невідомий людям ОБРІЙ, повела його стежина, саме туди, куди
йому назначено іти, після земних доріг.
   

                2015р. м. Кишинів
                С.І. Лозінська