Иду селом...

                ІДУ СЕЛОМ …

    Автор книги:   Лозінська Світлана    

    РЕДАКТОР: Людмила Заімова
   

              Книгу присвячую моїй землячці села Михайлівці, гарній і   
              мудрій жінці Наталці Герман. 
             

Виношу щиру подяку за грошову підтримку випуску книги
моїй подрузі, чуйній і розумній жінці Ліді Гинді.


                Молдова, Кишинів, 2017р.



           ІДУ СЕЛОМ …



           Дзвенять мої стежки,
            Дзвенять мої дороги,
            Не пройдені і пройдені –
            Дзвенять!
            Мов - струни весняні
            Від отчого порогу
            Промінять
            Веселкову благодать.
                М. Гриценко


ІДУ СЕЛОМ …
Іду селом, де білі хати,
Високий соняшник вухатий
На мене дивиться здаля.
Моє село. Моя земля.
Рядком тополі при шляху,
Весело птаха у садку,
Про щось весело говорила.
А я була така щаслива,
Що знов приїхала в Поділля
В святково-радісну неділю
Із всіх моїх сто-ста доріг.
А день високий тихо ліг
В порозі батьківського дому,
А двері в співанку-розмову
Пішли ласкаво сповіщати,
Що донечка прийшла до хати
Принесла спомини собою,
І відгук слова слободою
Лункою хвилею майнув,
Гостей спросити не забув…
Ой, як весело спів-сміявся,
Коли мій рід гуртом зібрався:
Тітка Наталка, тітка Ніна,
Дядько Микола і Марина
Минулим правдою ходили
Про рід Лозінських говорили
Спліталась мова золота
А згадка ласкаво-цвітна
Летіла в мріяні світи,
Де нам пройдешнє не знайти.
Зате, є зустрічі високі:
Вкраїнські, щиро-синьоокі
З моїм селом,
З моїм буттям
На довгі роки у життя.













МОЄ  СЕЛО
Моє село таке далеке
І таке близьке кожну мить.
За ним сумую я здалеку,
І щось зітханнями болить.
Живе в душі мій жаль глибокий
За волошками у житах,
За шляхом довгим синьооким,
За піснею хлібів в полях.
За тихим ранком вересневим,
Що ходить в світ моїм літам;
За запахом садів вишневих,
Де цвіла юності весна.
За стежкою попід городи,
Що йде туди, де батьків дім.
За молоком парним корови
І за дитинством золотим.
Там жаль мій в світ летить щоденно
І носить згадку за селом.
Сумує ласкаво-пісенно
Махає звисока крилом.


    РАДІСТЬ МОЯ ПОДОЛИННА
    Радість моя  Подолинна
    Край добрий, веселий, родинний
    Прийди до мене у снах,
    Всміхнися стежками в полях,
    Де ниви співають житами,
    Межею вінки волошками
    Коралями роси в траві
    Вечір’я казками рясні
    Люстеречком неба блакить,
    А днина дзвіночком дзвенить.
    Шляхами далекими віз -
    Хтось щастя у поле повіз.
    Село вишневе цвітне,
    Вже нині не кличе мене.
    Втомилося ждати. А я
    До нього уже не пішла,
    Бо теж притомилась.
    Прости –
    У снах хоч до мене прийди.
               

    ТИХА ПОВІСТЬ СЕЛА
    Вулиці у моєму селі
    Є широкі, є зовсім вузенькі.
    Хати в садах великі й малі -
    Є нові і трішки старенькі.
    Ходить згадка минула свята,
    У будинки, у кожне подвір’я.
    Історії правди слова -
    Живуть, як давнє повір’я.
    Кулібанська гора,
    Джегрія ставок,
    Гаманщини вулиці сині.
    Є маленький лісок, що зветься Ріжок,
    І Лозінських криниця в долині.
    Слобода - мов розніжена синь,
    Біля неї кругленька левада.
    І несеться над всім незрівняне:
    - Дзінь!Дзінь! -
    То церковна надія й порада.
    Дідів ліс стереже давнину -
    Чуйний Теребіж порад не питає.
    Лине сповідь села в далину,
    Мовчанкою небо зітхає.
    Старий парк. Будинок в нім -
    То Собанського графа садиба.
    У куточку садовім цвітнім
    Є альтанка, а поруч калина.
    Між Вигодою й старим селом -
    Були панські поля із гаями.
    До сіх пір птах махає крилом
    Над зарослими зовсім ставками.
   Дуб Козацький верхів’ям в віки -
   Розказати не може словами,
   Як ридали сільські «кулаки»,
   Коли босі ішли за возами.
   Нові книги пише село:
   Тут події великі зростають.
   Та історія знає давно -
   Про що люди чомусь забувають.
   Про дідівські розмови життя -
   Їхня правда – неписані книги...
   І живе у людей каяття -
   Не сховалось без хресту в могили.
   … Вулицями Михайлівець йду:
   - Добридень!- людям всім кажу...
   Тиху повість села в світ веду,
   Внукам-правнукам  про неї розкажу....


   МОЄ ГНІЗДО
   Батьківський сад у краю села,
   Вишня рясно зацвіла.
   Сідаю тихо біля неї.
   Травиця в кущику зелено.
   Вітрець з розчулених полів
   Приніс  весняний переспів.
   Курлик! Курлик! ...
   Над всім селом -
   Лелеки радісним гуртом
   Кудись з надією летять
   І ні хвилинки не мовчать.
   Махаю вслід...
   Вже їх немає...
   А з ними радість відлітає.
   Мабуть гніздо своє шукають
   Свій шлях додому добре знають.
   Рідне подвір’ячко знайдуть,
   Їх щиро і родинно ждуть...
   А я гніздо батьків лишила –
   У світ безкрило полетіла.
   Тепер не знаю, де воно
   Моє родинне те гніздо.
   Моя печаль...
   Летять лелеки
   Такі  рідненькі і... далекі.

    ЗАПАХИ СЕЛА
    Ранок заплітає вербам довгі  коси,
    Жменями з джерельця  срібну воду п’є,
    Туманчик досвітній мерехтить в  покосах,
    Соловейко довго  світлі пісні  в’є.
    Блиснуло  у шибці сонного віконця.
    Батько із відерцем  до криниці  йде,
    Виплива  на сході вмите ранком сонце,
    У дорозі кроки – розпочався день.
    Дзенькнуло в сусідки, гукнуло в долині,
    Прості соковиті  звуки, мов пісні.
    Сплітаю віночком радість Подолинну:
    Любити у місті ці селянські дні.
    Там частенько буду їх перебирати,
    Слухати далеке, дякувать,  що  є…
    Відерце повненьке тато вносить  в хату.
    Косар у долині дзвінко косу б’є.
    І стає на серці щасливо й надійно,
    То дарує сили Вкраїнська  земля.
    Знаю буде зустріч, ласкава і  мрійна
    З запахом  духмяним  рідного села.

 
    ВІРА
    Я вірю – нинішня весна
    До мене щастячком озветься.
    Мого бажання давнина
    Віршовим птахом в небо рветься.
    Злечу у далі голубі
    Над  українськими  хатами.
    Розгорну роздуми  собі
    Розсіятись кругом віршами.
    Нехай летять вони у світ –
    Словами добрими всміхнуться.
    Їх довгий і щасливий літ
    У збірці-книжечці збереться.
    Надія словом оживе -
    Присяде  у поріг родини.
    Моє написане  хтось жде
    В селі  Подільському родиннім.
    А я розмову віршову
    Складаю,
    І -  болить за краєм…
    У нім я  нині  не живу,
    Лиш називаю його раєм.
    І вірю щиро у хист свій
    Пишу вірші пісенним словом.
    Cміється, плаче віршик мій,
    В кудись  уже летіть готовий.

    БУЛО …ПОМИНУЛО …
    Життя моє спіле в незнане летить.
    Його не спинити, а серце болить
    За тим, що відбулось в минулій порі.
    Стеряється днями земний мій поріг,
    Який  вишивався з дитячих років
    Й прожитих юних змережених днів.
    Було… Поминуло… А думка туди,
    Де хата-білявка у синь-слободі
    Очима до сходу співала мені,
    Вкраїнські величні калинові пісні,
    Де матінки мова з дідівських віків,
    Де татова пісня старих кобзарів,
    Де вишите щире Шевченкове слово…
    Зітхала ласкаво квітуча діброва
    Майбутнім сплітала бруньковий мій світ,
    Розшитим узором горнула мій вік.
    … Я у дорогу зібралась й пішла,
    В Молдову стежина мене повела.
    Її обійняла, назвала своєю,
    І стала вона щасливо моєю.
    … Вже осені листя встеляє мій шлях,
    А думка літає в Подільських полях.
    Спомини-діти  сідають в вірші,
    Моє незабутнє в них від душі.
    А роки сміються,
    А серце болить,
    За тим що минає, яке не спинить.
   
    ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ ВІК ЛЮБЛЮ…
    Двадцять перший вік кмітливий,
    Спірний, у собі вродливий
    Підганяє мої роки,
    Лиш якийсь чудний неспокій
    В нім заліг. Його питаю,
    Що  мені він відміряє,
    Що складає в майбуття
    Для осіннього життя.
    Змовчав вік. Стишив слово.
    Усміхнулася діброва
    Потрусила  листопад…
    Не верну усе назад –
    Знать, записано мені
    Карбувати буття дні,
    Так, як вік оцей мудрує.
    Серцем я його шаную
    Нехай і таким буде
    Творчість  він мені несе
    У жовтневій спілій вроді,
    Залишає їх в комоді
    Яку Бог подарував.
    Двадцять перший вік люблю
    Слова віршові йому 
    Заплітаю у вінки,
    Бо мені з ним ще іти
    До Омеги, до кінця
    Віковічного вінця.
   
    А Я ЛЮБЛЮ СВОЄ СЕЛО.
    А я люблю своє село -
    Від нього йде у світ тепло.
    В садах вишневих білі хати,
    Криничні журавлі крилаті
   У небо дивляться собою...
   Дорога довга слободою
   Біжить до татових воріт
   Попри лозовий жовтий пліт.
   В подвір’я, що добром живе
   Й  мене до себе денно зве.
   На шопі чорногуз сідає,
   Дротяник ластівку  гойдає...
   І шепче хтось: - Верни сюди,
   До своєї хати...Слободи...
   Іду з поклоном до землі
   Де мешкають батьки мої,
   В село, що жде мене щодень,
   Й співає сто святих пісень.

   ВЕЧОРНИЦІ У СЕЛІ
   Вечорниці! Вечорниці!
   Спішать дівки й молодиці.
   Хлопці гарні і пригожі
   На пісні високі схожі.
   Хтось несе кужіль веселу,
   Хтось Дідух святий під стелю.
   Ганна пироги рум’яні,
   Іра – млинчики духмяні.
   Сало й ковбаса Подільська,
   Є й горівка українська.
   Вареники всіх сортів –
   Повниться дубовий стіл.
   Таня рушничок принесла,
   Ще й з травички перевесло.
   Кошичок ним зав’язала
   Примівочку в нім припняла.
   Усміхнулась довга лавка,
   Бо на ній присіла байка.
   Рветься в світ велике слово
   Давно у казки готове.
   Двері рипають щораз:
   - Добрий вечір! Ждали нас?
   Гостей повниться оселя,
   Жарт дотепний аж під стелю.
   … А за вікнами нічними
   Вітри носяться щосили.
   Гу-у-у -  і – Гу-у-у!  - це у трубі.
   Тіні тайною  густі
   Пальцями шкребуть в шибках.
   Ухнув таємниче дах.
   … Оля очі прижмурила,
   До подружки притулилась:
- Гляньте, друзі, у вікно
   Там стоїть вже хтось давно.
   Не людина й не коняка,
   Якась страшна забіяка.
   … Юра в подив радість взяв,
   Казку здалеку почав,
   Що ніби то, в якимсь краї,
   Які люди кличуть Раєм,
   Жили-були три сестриці…
   Попритихли вечорниці.
   … А десь там з Високих далей,
   Яких люди знають мало,
   Хтось спускався до Землі,
   В руках дзвони золоті,
   Щоб звітати святий день,
   Покликати до пісень
   Благость святочка високо.
   Даль незміряно широка
   Стане з ними теж співати
   Вечорниці прославляти.
   Українські,голосні,
   Незабутні, родові.
   
  МОЇ ВІРШІ
Вірша про батька написала -
Та не повірили мені.
Я нищечком засумувала,
Взялись вузлом  тугі жалі.
Я пишу знову, про калину,
Яку татусьо посадив.
Летять вірші в село без впину -
Поштар селом носив й носив
Конверти, що пропахли клеєм...
Моє ж написане - як  цвіт!
Густим  квітневим цвіт-розмаєм
Летить пелюстками у світ.
…Пройшли роки –
І ті же твори -
Надрукували...
Що було!
Слів похвали високі гори -
І небо щастям розцвіло.
Збиралася моя родина,
Носила в даль високий спів.
Й цвіла розніжено калина,
Яку мій тато посадив.

СІЛЬСЬКА ЯРМАРКА
У вишневій усмішці неділя
У моєму рідному Поділлі.
Ярмарок - велике св’ято -
Треба його шанувати.
З ним в єднанні є щось добре,
Ним надія усіх горне.
Тут новини на шнурочку:
Хтось про сина -
Хтось про дочку.
Хтось когось давно чекає
І очима виглядає.
Довга гомінка розмова
Мила радісна св’яткова.
Так було і так буде -
Нитку ярмарок пряде
Із куделечки життя,
Що подіями рясна
І веселкою біжать,
І надіями спішать.
Для сердець и для  очей -
Ярмарок  для всіх людей.

ЦЕРКОВНІ  ДЗВОНИ
Дзвін церковний  у неділю
Виголошує  надії.
Свято нині. Треба йти,
Щоби там своє знайти.
Купол  в золоті високо,
Дзвони в просторі широкім
І молитва!
Боже, милий
День стоїть такий  вродливий.
У проханні всі до Бога…
Добром стелиться дорога
Дзвони ласкаво-сумні
Усім людям і мені.
 
    СІЛЬСЬКИЙ  БІЛЬ
    Замітає хату тітка,
    Скрипить глухо стара хвіртка.
    Хтось іде…
    Може то вітер –
    Неспокійне нині літо.
    Вчора хмари, нині зливи
    Дні вологою кмітливі
    Крапотіло  цілу ніч,
    Хоч пали у хаті піч.
    Вимокли людські городи…
    Вчора дядько при колоді
    Говорив, що сіно змокло,
    Згнили й старі околоти.
    Тітка довго підмітає,
    Сльозу тихо витирає,
    В світ нудьгує, бо сльота –
    Біль нескінчена сільська.

   
    А Я ВІРШІ ПИШУ
    Блакитні дощики весною,
    Хмаринки ходять чередою.
    Сонце добре пригріває,
    Потім дощик посіває.
    Йду дорогою край поля,
    Шляхом в вись рядком тополі.
    Тут батьки мої живуть,
    Мене у гості завжди ждуть.
    Назустріч Ганна:
     - Ти  до мами?
    Газета  наша знов віршами
    Нам всім нагадує тебе...
    Над нами небо голубе
    Всміхнулося мені у душу...
    Я нового вірша  напишу,
    Що Ганну стріла у розмові...
    І поетичне добре  слово
    Людям  щасливо усміхнеться
    І тихим відзвуком  озветься
     Ласкавим спомином життя
     В земне високе майбуття.
   
    
    
НЕ МОЄ УЖЕ ПОЛЕ
Перепілкою у літі
Визріває срібне жито.
Червень у сопілку грає,
Мене поле виглядає.
Воно кличе - я не йду,
Несу осені журбу
Ще й роки своєї втоми
Не до батькового дому.
До іншого - що у місті,
Де присіли дні намистом,
Вишивають світ для мене,
Снують полотно життєве.
Перепілка пісню  в світ
Аж болить жіночий вік.
В житнім полі – не моїм
Тепер уже, у чужім....


АКАЦІЇ ЧЕРВОНІ
Гуртом акації червоні...
Червень ласкаво по волі
Кудись тихенько не спішить
Метеликом у світ бринить.
Квітки  запахом солодким,
Сміються у світи високо.
А я милуюся стою -
Акації весь вік люблю.
Сто тисяч промінців щоранку
Їх обіймають на світанку.
Вечір’я стишиться, почує,
Як хтось когось отут цілує.
Зав’яжеться любов  зітханням,
Дівочим радісним чеканням.
Акації цвітуть й цвітуть
Мене для зустрічі зовуть,
В моїм селі,
В моїм краю
Який я все життя люблю...

СТАРЕ СЕЛО.
У старім цвітнім селі
Дні зібралися малі.
Листопад листочки сіє,
Шлях від нього червоніє.
Стара жінка Катерина
Згорблена від літ людина
Йде в крамницю потихенько...
Стежка довго-коротенька
Підганяє її в плечі,
Щось болить її  і плаче,
Бо не може вже робити...
Треба ще іти й спішити.
Сім хатинок залишилось -
Щось велике зачинилось.
Тільки раз у тиждень хліб
Їм привозить їх сусід.
Він років ще мало має,
В місті нині проживає.
Старість йде в старе село -
Що своє вже віджило.

 РАНОК У СЕЛІ
 В мальовничий  ранок сонечко зійшло
 В віршовій розмові Подільське село:
 То корба  всміхнулась, то гавкає пес,
 Сміхом  молодиця, возом хтось  кудись.
 Корова пасеться, пташка не мовчить
 Півень на воротах про своє кричить.
 Вітерець повіяв,  і зразу ж притих -
 Бо уже давненько до всього привик.
 Раночок у гомін.
 Так було, так є –
 Село свою пісню клубком-щастям в’є.

ВДІВЦІ
Далекий ліс у видноколі
Біля нього жовте поле.
Дозрівають пшениці.
Два старесеньких вдівці
Туп! Туп! – шлях тепленький,
Їх розмова у світ ладненько.
Ідуть додому два сусіди.
Сонце уже до обіду.
Один каже:
-  Бач життя,
Немає в старості пуття.
Все б робив очима нині:
Траву  косив би у долині,
Сапав би з ранку бурячки.
Та не ті уже роки.
Другий очі прижмурив:
- Я би теж усе робив,
Та болять страшенно ноги -
Неслухняні мов колоди.
День високий з ними йде
Дідів за руку веде.
Їх розмова у жалі
Превеликі і малі.


АВТОСТАНЦІЯ МУР-КУРИЛОВЕЦЬ
Звучить об’ява:
- Друга каса
Дає квитки у Могилів.
Упали на дорогу роси,
І ранок гожий тут присів               
В районнім місті невеликім,
Де  автостанція цвітна.
Звідсіль у свято й будень звично,
Спішу до рідного села.
Нині чекаю знов автобус –
Усмішку горне висота.
І крутить Всесвіт земля-глобус,
У нім я крапелька мала.
Я в світі цім проста людина:
Живу, ходжу, працюю в нім.
Є Батьківщина, є  родина,
Є край Подільський добрий мій.
Там шляхом світлим Подолинним
Біжать на зустріч тихі дні.
Край  поля у дворі журавлиннім
На мене ждуть батьки мої.
Пройшла година.
Знов об’ява…
І я уже спішу туди,
Де у Михайлівцях родинних
Пропахлись яблуком сади.


ДЯДЬКО І ДЕНЬ
Дядько глухий, наче пень.
Присів поруч із ним день.
Так сидять собі удвох.
А я чую: Ах! і Ох!
Дід не може з стільця встати.
Розморило, хоче спати.
Каже мені:
- День підвів
Дуже теплий нині він.
Я чекав із ним розмови -
Не почув від нього й слова...
Бач, як він мене зморив.
Дядько довго говорив.
День  дивився і...мовчав,
Дядькові тепло звивав...

ЦЕРКВА
Забули  про церкву в селі…
Днини великі й малі
Летіли роками кудись,
Гнівилась нескінчена вись.
А люди дивились туди,
Де церкви лишились сліди.
Плаче будівля без сліз –
Двері уже без завіс,
Стіни стемніли давно,
Дощ у відкрите вікно…
Хто його знає чому
Потрібно було це комусь…
Забули, лишили, пішли –
А правда кричала в світи –
Церква рятунку ждала
Від мешканців свого села.
…Пробігли страшенні роки –
Цвітуть біля церкви квітки,
І образ новенький святий
У відбитку днів золотих,
Й молитва щира в світи …
Не гнівайся, Боже, прости!..


ПОЛЬОВА МЕЖА
Межу зорали за селом -
Аж щось зболілося кругом.
Подумали : “Земля буде...”
А що біда сюди прийде,
Нікому в голову не йшло.
Собою стишилось село...
Цвіла межа - широкий клин
Тягнувся до цвітних долин.
Росли красуні-черешні
Родили ягоди рясні...
Зорали...
Небо із вітрами
Кричало-плакало світами.
Хтось знов сказав:
- Межа потрібна
Проста, сільська, ласкаво-рідна.
Будуть кущі, дерева, трави
Зцвітуть змережені галяви.
Бджолиний спів, квітковий рай.
І знов межа...І знов квітки
Любов’ю ходять тут думки...
Великий спокій присідає
Межа людей в гості чекає.

СЛІПА ХАТА
Стара хата у краю поля,
Біля неї дві тополі
І садок напівсухий
Розчехатий і сумний.
Нема хвіртки, мов не було,
Вже про неї і забули.
Грядки бур’яном зросли,
Мов ніколи не цвіли.
Градобій вікна побив -
Горе хаті залишив.
Дні і ночі плаче тихо -
Не розказане це лихо.
Аж болить...
Стара.
Одна.
Самотинна і ...сліпа...
 
У ДОРОЗІ
Віл один в шляху стоїть,
Їздовий на возі спить.
Розморило, задрімав…
День дивився  і мовчав –
Нехай чоловік спочине
Довга ще робоча днина.
Так стоять собі в дорозі –
Віл, і їздовий на возі.

ГНІЗДЕЧКО
Колише вітер гніздечко.
А в нім рябесеньке яєчко
Лишила птаха золотенька,
Кудись злетіла вже давненько.
Висока даль синьо-вродлива
Із вітром тихо говорила,
Щоб не було біди пташині…
А у цвітній круглій долині
Сокіл до вечора літав
Й гортанно у світи кричав.
Маленька пташечка в кущах –
Напав на неї важкий жах…
Аж вечором в гніздо вернулась…
Весна тихесенько зітхнула
Гойдала з вітерцем гніздечко,
Де пташечка несла яєчко.
 
ЧЕРВОНА ДАЛЬ
Червоно хмари в захід сіли,
Червоно небо в ніч іде.
А хтось уперто, тихо, сміло
Червоне щось сюди веде.
Червоні кущики шепочуть
В червонім промені зорі.
А простір лагідно лепече
Гільцем червоним у горі.
Земля в червоне вся убралась,
Червоним взялась тиха даль.
І тільки чорним зав’язалась
Чиясь непрошена печаль.

ЩЕ ОДНЕ ЛІТО ПРОЙШЛО
Хтось стукає в двері уперто, щосили:
Може то вітер осінній кмітливий?
Може то нічка проситься в хату –
Не стану я двері їй відкривати.
Світло засвічу, дам йому волю –
промінь далекий в розгорнуте поле.
Дощик густенький – осені сльози,
Вечір таємно присів на сторожі.
Малесенький смуток, думки в далечінь,
Тисне у груди минулого тінь.
Ще одне літо кудись відплило,
Вже не вернути ніколи його.

ВІТРИСЬКО
Вітер в ніч кричав щосили,
Був він напрочуд щасливий,
Бо гуляв один на волі
У селі й широкім полі.
Дмухав так, що дах скрипів,
Гулко в комині свистів.
Колисав на крилах нічку,
Дув у шибку гасив свічку -
Тільки вогник все горів.
Вітровий безмірний гнів
Переповнював його…
Призадумалось село.
Ждало ранок. Сонце ждало.
Погодоньку виглядало.
А вітрисько не вщухав,
Право нині своє мав.

ЗИМА У МОЄМУ САДУ.
Акації червоним цвітом -
Село моє ласкавим літом
Мене чекало, виглядало,
Рушник-здибанку вишивало,
Стелило в стежці, у дорозі...
А мама – у хатнім порозі
Усім казала, що приїду
Буду вже скоро, до обіду...
…А нині,
У селі цвітнім,
Родиннім, добрім, золотім,
Такі ж акації цвітуть
Вони мене як завжди ждуть.
А я не їду і не йду...
Зима січе в моїм саду.

ДЯДЬКО СТЕПАН
Стежкою іде Степан,
Несе запашний бур’ян.
Каже мені:
- Це корові…
Днини літечка здорові
Його тісно обіймають,
На побачення чекають.
В досвіт він уже з відром,
Під обід спішить з серпом.
Порядкує у садочку,
Кличе до вечері квочку,
Сіно в копички складає.
- Добрий день! – комусь гукає.
Розказує:
- Я один,
Та не гублю я хвилин,
Ніхто мені не поможе,
Осінь моя у дорозі
З нею праця завше є…
Жовтень дядьку думки в’є.
Вуса в нього поруділи,
Роки трохи постаріли.
Не кидає радість-праці.
А у вечорі на лавці
Ходить в спомини зі мною.
… Десь далеко слободою
Біжать його юні роки
Носять йому тихий спокій.


ВІТРЕЦЬ
Зітхає тітка:
- У подвір’я
Всілась шкодою подія,
Хтось у ніч схилив ворота,
Поламав кусочок плоту.
- То вітрисько-розбишака
Сміття змів під мою хату, -
Обізвалася сусідка. -
А ще моя нова хвіртка
Знайшла місце у садку.
А на старому току
Цілі гори патиків
Вітер у клубок скрутив.
…І пішло селом спішити -
Людям треба говорити…
А вітрець побіг в долину,
Колисати трави сіні.

ЖЕНУ КЛОРОВУ
Жену із полечка корову,
Тиша  одвічна поруч йде.
Днина спіла кольорова
Додому нас в село веде.
Корівку ніжно підганяю:
- Іди, Красуне, вже обід,
Матуся нас давно чекає,
Із наших сонячних доріг.
Трава духмяна попід ноги,
Живим м’якеньким килимком.
Зійшлися дідівські дороги
За рідним Вінницьким селом.
Я усміх свій ласкаво горну,
Де межі довгі польові.
Небесна даль.
Родинне поле.
Село-галунка вдалині.

ДЯДЬКІВ ПЕСИК
Дядько із села іде
Песеняточко веде.
Стрів сусіда:
- Де ти ходиш,
Чом до мене не заходиш?
Є горівка, сало є,
Неділенька в гості зве.
Бач, знайшов я песеня –
Тепер не один вже я.
Рижий – ім’я буде мати,
Нас чекає обід в хаті,
Бо не гоже отак жити,
Немає з ким поговорити.
То заходь,
Й жінку поклич,
Ставлю нині могорич.
…Аж до вечора пісні
Українські голосні
Свято нині у хатині
Песик в дядьковій родині.


    ВОГНИК
    Скрипнула  хвіртка.  Вітер кругом.
    Ніч хазяює  густа за вікном.
    Лячно в кімнаті. Скиглить старий дах,
    Жах  поселився  в нічних деревах.
    Хмари  косматі лунко гудуть,
    Білим веретеном сніжини  прядуть.
    Світло засвічу. Хоч вогник малий,
    Та враз  просвітліє будинок старий.
    Промінь тоненький крізь шибку побіг,
    В мороці ночі золотом ліг.
    Вітер суворо зірвався  в ту ж мить!..
    Та не злякався  мій вогник – горить!
    Ласкаве світло до ранку в вікні -
    Дарує мені радість й пісні.


    САМОТНЯ  ОСЕЛЯ
    Занедбане  обійстя.
    Днина осені густа
    Все ходила і чекала
    У дорогу виглядала,
    Тихо кликала хазяйку -
    Та закрила брама клямку.
    Сутінки в кутках сиділи
    Про минуле говорили.
    Щось в далеке відбуло,
    Що у хаті цій жило.
    Всі сусіди очі в жаль –
    Плаче одинока даль.
    Не йде вже ніхто сюди
    Тільки погляд Слободи
    Подивиться і … піде…
    Вітер в комині гуде,
    Бо оселечка одна –
    Без господарів вона.

    ДОРОГА
    Цвітним селом біжить дорога –
    Знайома жіночка іде.
    Насилу тягне старі ноги
    Правнука за руку веде.
    Питаю тітку:
    -  Куди йдете?
    І як живеться вам отут?
    - Життя у нас нині обдерте,
    Не так й черешні вже цвітуть
    Старіти стали. Вік недовгий
    Я теж старенька вже давно…
    А день несказанно моторний
    Відкрив небесне синь-вікно.
    - Чого журитися? Є хата,
    Город, садок, долина є…
    - Та я як скриня та щербата,
    Та й обійстя вже не моє…
    Синок живе давно зі мною
    Минуло п’ятдесят йому…
   … Вони пішли.
    А я в сумлінні
    Задумалась. - Чого? Чому
    Оці черешні повсихали,
    Що так сміялися в житті?
    Квітками  по весні співали
    Родили ягоди  густі.
    … Сільська дорога усміх звила
    Мене з собою позвала.
    Вона  вже теж трохи змарніла,
    В краю  Подільського села.

   Частина друга

        Цвітними вулицями, багато літ назад
        Ходила я до мами в жовтневий листопад …
                С. Лозінська
   

    ГОЛОС МАТУСІ ЧЕКАЮ
    Мама казала:
    - Світланко,
    Сонце очима до ганку.
    Корівка на тебе чекає
    Тихенько в подвір’ї зітхає.
    Літо до мене сміялось,
    Сукенку мою  линяло.
    Трави шовкові високі
    В межах квітучих широких,
    Там павутиця клубками
    Я її рвала руками
    І частувала корову:
    - Будь же, Квітоля, здорова!
    Ноги прудкі до криниці:
    - Пий же, корівко, водицю!
    Днини в сопілочку грали
    Юність мою підганяли.
    Нову сукенку купили,
    Нову спідницю пошили.
    Стрічки білі й червоні
    Мов маки в широкому полі.
    Рік за роками в майбутнє
    Дівочі пісні не забутні
    Ходила сміялась коханням
    Раділо солодке вітання.
    Нині у осінь вбігаю –
    Голос матусі чекаю,
    Де через роки - Світланко,
    Сонце сміється до ганку…
 
    МАМИНА  КАЛИНА
    Червону ягоду калини
    Несу матусі із долини.
    Вона у собі, ще гірка,
    Як осінь мамина терпка.
    Червоні ягоди на руки
    Матусі.
    А вона до купи
    Їх зав’язала й пригорнула
    Поцілувати не забула
    В очах зібралися жалі,
    Дві слізиночки  малі
    На гроно ягоди-калини,
    Що я принесла із долини.
    А я горну мамі слово -
    Летить, дзвенить наша розмова:
    Гірко-солодкими вінками
    Калина зріє в долю мами.
   
    ТАК  ТРЕБА
    Йдемо  з мамою селом –
    Назустріч нам знайомі хати.
    Небо всілося шатром
    І сонце - соняшник крислатий.
    Так преспокійно тут іти –
    Всесвітня тиша легко сіла.
    Травневий день, цвітуть сади,
    За медом бджілка полетіла.
    Стрічають люди: «Як живеш?
    Ти знову у свою дорогу?
    Чому назавжди не вернеш
    До материнського  порогу»?
    Мені б прийти, спинити час
    І залишитись біля мами,
    Щоб вогник в хаті не погас
    Світив предовго вечорами.
    Та я вже нині не одна -
    У мене є своя сім’я
    І зве до неї синь-дорога
    До мого нового порогу.
    - Пробач, матусю! Поспішу,
    Я ще повернуся до тебе,
    Щоби відвести жаль-журбу –
    Сказав би батько: «То так треба».
    …Автобус боком повернув,
    Сльозу утерла тихо мати.
    І хтось мені услід махнув
    Біля воріт сільської хати

    СЛАБУЄ  МАМА
    Слабує мама, зве когось до себе –
    Мені печалі в серце залягли.
    Весна хмарами затягнула небо,
    Струмочки гучно в річку поплили.
    Сумує шлях болотяний в калюжах.
    Зібрався жаль у сірому вікні.
    І навіть день, і той сумненько журить,
    Вітри притихли довгі і гучні.
    Сумує хата ганочком до сходу,
    А дні втомились бачити дощі.
    А березень нудьгує в непогоду,
    Зігнулися  оголені   кущі.
    Усе сумує, бо слабує мама
    І світом цим сумую з нею я.
    А ніч до купи всю нудьгу зібрала
    Притихла в хаті зболена сім’я.
    Зберу надію і відкрию двері
    Попрошу Всесвіт, щоб мені поміг.
    Іде весна не радісно в оселю
    Із маминих відходжених доріг.

    ЛОБОДА
    Гнівить мама:
    - У саду треба зжати лободу!
    Заросла…Кущитись стала,
    Вся трава звідтіль пропала,
    Вирву з корінцем її
    Не зросте знов по весні!
    Лободу тут же скосили,
    Покосами сад встелили.
    День пішов у тихий вечір
    Тінь тулиться нам на плечі
    Присідаємо на лавці.
    Зірки з місяцем у танці,
    У минуле йдемо словом –
    І вертає наша мова,
    Як колись в голодні роки
    Несла лобода нам спокій
    Ми варили з неї суп,
    Добавляли жменьку круп,
    Вона була  не проста –
    Ледь солодка,  ледь  гірка.
    Нині спомин лободою
    Ходить тихою сльозою,
    Як колись давала сили –
    А тепер її скосили.
    Кажу лободі: «Прости».
   … Щось велике у світи.
 

    ЖИТТЄВІ  СКРИНІ
    У бабусиній  дубовій скрині
     Рушники і дві ряднини.
    Усміхом усе лоскоче
    І розказує охоче.
    Слово-пісня:
    - Ой, було!..
    Щось для бабки зацвіло
    І минулий чуйний спів
    У її вустах присів.
    Ходять мрії в довгі роки
    Носять добрий спілий спокій –
    Він для неї в рушниках
    У сільських цвітних ряднах,
    У сорочці-вишиванці,
    У змереженій фіранці
    Її роки там живуть
    Ниточку життя снують…
    Я же слухала й зітхала,
    Щось для себе я збирала,
    Бо й в  моїй  життєвій  скрині
    Будуть рушники й  ряднини.
   
    ВІЛЬХА
    Вільха виросла в долині,
    Де квітки густенько сині, 
    Де усміхнені купави
    Вінком  звилися всі трави.
    Ходить сестра примовляє:
    - Нині вільху я зрубаю.
    Треба дров і дощок треба.
    Хмурно взялось тихе  небо.
    Дощик впірнув  до сльоти,
    Десь кричали когути,
    І надувся захід сонця
    Затулив хатнє віконце.
    Про вільху сестра забула,
    Іншу працю пригорнула.
    Кажу її:
    - Нехай  вільха отам буде
    Дрова ти собі здобудеш,
    Знайдеш  собі  і дошки…
   … Сипле вільха в світ квітки.
   
    МАМИН  ЛИСТ
    Пише мати лист маленький
    Букви густо сіли.
    День у ньому ліг тихенький
    Золотисто-спілий.
    Пише:
    - Хату побілила
    Призьбочку підвела,
    Фіраночки почепила -
    Стало скрізь весело.
    В грядках квіти різнобарвні –
    Врода загадкова.
    Вечори святково вбрані
    Просяться в розмову…
    - Приїзжай…Побудь в Поділлі,
Все тебе чекає…
Букви дрібні,слова спілі
Мамою зітхають.
    Все  життєве  написала -
    Про себе забула.
    Крапка у кінці зітхала
    Бо остання була.


    ПЕРША ХУСТИНА
    Закрутила мене тітка
    В тернову хустину.
    - Будеш гарна нині, Світко…
    Я через долину
    Йшла,  радіючи, у люди.
    А очі сміялись.
    Так хотілось, щоби всюди
    Мене впізнавали.
    Нове пальто, нові боти,
    Хустина – то мрія.
    Світ дитячий безтурботний –
    Солодка  надія.
    Я ще довго потім бабці
    Про це говорила.
    У вечір всілася на лавці
    Богу помолилась.
    І просила Його  чітко,
    Щоб була здорова,
    Щоб була моя, не тітки
    Хустина тернова.
    …Не одну, не дві хустини
    Зносила роками.
    Тільки першу, ту, єдину
    Згадую сльозами.


  БАТЬКО МАТІНКУ ЛЮБИВ.
  Батько радощі носив -
  Батько матінку любив.
  Згортав щастячко до купи,
  Цілував їй ніжно руки
  Говорив, що її вкрав.
  Погляди цвіті  в’язав.
  І сміялося буття
  В  довге ласкаве життя.
  А мені казав: “Дивись,
  Щоби й в тебе заплелись
  Роки, у сімейну згоду
   Щоб жила в хаті погода,
  Як у нас».
  Минався вік -
  Обсипався життя цвіт.
  Нема батька.
  Нема мами.
  Тільки пам'ять голосами
  Їх любовного настою
  У мою жіночу долю.
   

    ПАМ'ЯТЬ ЖИВЕ
    Вже п’ять років, як тата немає –
    Лише пам'ять живе не вмирає.
    Пахне медом солодко в  подвір’ї,
    Де живуть його тихі надії.
    Ходить мама з відром  до криниці –
    Їй ночами у літі не спиться.
    За фіранками тіні лякливі
    Й шепіт ночі тужно-тремтливий.
    У шафі  ще одяг татуся
    До мене минулим всміхнувся.
    У стежках, й дорогах широких
    Чую його тихесенькі кроки.
    Ходжу словом і сумно зітхаю –
    Жив тут батько, а нині – немає
   
     НЕ ТРЕБА ПЛАКАТИ
    Печаль велика слободою -
    - Не треба плакати за мною…
    В подвір’ї всілась тишина
    В останні батькові слова.
    Сум-відголосок попри стелю –
    Відкриті двері у оселю.
    Вітерець поніс кудись розлуку,
    Із свічки віск на білі руки.
    В тернові хусточці чорненькій
    Моя матуся потихенько
    Комусь казала все про тата…
    Зібралася в печалі хата –
    Було, минуло – одна  мить…
    Небо дзвонами дзвенить.
    Не стало батька.
    Один сум –
    Біль превеликих чуйних дум.
    - Не треба плакати…
    Світами
    Слова татуся в світ роками…

    ТАТУ НЕБО ПРИГОРТАЮ
    Дні літечка тихо  в’ються –
    Болить серце у татуся.
    Кажу йому:
    - Йди в лікарню.
    Не відтягуй днів ти марно.
    - Був я там…То все не те -
    Життя  вереснем цвіте.
    Скоро снігом позаносить
    Вітром довгим  заголосить.
    Нині піду у поля
    Де родинно жде земля.
    Не спиняю. Нехай йде –
    Лік надією знайде.
    Все життя тато у полі –
    Знайшов там свою він долю.
    Зав’язав із  ним всі  роки
    І носив високий спокій
    Говорив:
    - Поле – життя
    В нім вся істина свята.
    Він пішов – я стояла
    Небо тату пригортала.

     КОЖУШИНА
    У сінях висів кожух,
    Йшов від нього теплий дух.
    Якось його внесли  в хату
    Одягнув одежу тато.
    Ні, не модна кожушина…
    Усміхнулась тихо днина.
    Кожух зляканий чужий
    Довгий, дужий і смішний.
    Мати його розпорола –
    Пішла радісна розмова.
    Перешили в коротенький,
    Став він  у собі  ніжненький
    Батько в радість одягає:
    Кожух нової співає.
    Гарна стала кожушина
    Давня дідівська родина.
    
 
    БАТЬКОВА ПОРАДА
    Рубає дрова тато:
    Стук! Стук! – Летять тріски.
    Відчинена навстіж   хата
    Густо килимком листки.
    Усміхаючись  питаю:
    - Нащо стільки дров тобі?
    Батько спину розгинає:
    - Бачиш хмари голубі?
    Це вони підгонять осінь,
    Зиму приведуть сюди.
    Ще у день яскрава просинь.
    Скоро грудень з висоти
    Вітри прижене косматі,
    Сніжну заплете косу,
    Ось тоді дрова до хати
    Я до грубки принесу.
    Вогник ласкою зігріє
    Нашу хату, наш поріг…
    Приїжджай, коли збіліє
    Зимонька зимних доріг.
    Я вслухаюся в пораду:
   … У видінні сніг іде …
    В вікні вогник й тиха рада:
    Хтось мене  тут завжди жде.


    МАТУСИНА СКРУТА
    В зажурі матуся:
    Дощі і дощі,
    Змовкли пісенні веселі хрущі.
    Травень травою високо поріс,
    В долині із неї видиться ліс..
    Мокрі дороги, плачуть стежки,
    Схилили голівки у грядці квітки.
    Ходять хмарини над тихим селом,
    Трусять водичку сивим мішком.
    Очі у мами, як ранок сумний
    Рветься із неба день голубий,
    Та щось заважає на землю зійти –
    Печалять далекі й незнані світи.
    Травень уперто сльоту веде.
    Матуся сумує, дощик іде…


    ВОГНИК У ВІКНІ
    Засвічу вогник у вікні –
    Його промінчики рясні
    Комусь у ніч про щось розкажуть,
    І спомином життя  зав’яжуть.
    Осінньо дощик крапотить,
    Ніч мокра у собі не спить.
    Хтось у дорозі крок-у-крок –
    Ні місяця, ані зірок
    Одні лиш дощики шепочуть
    Мої думки сонно лоскочуть.


 НІХТО НЕ ЧЕКАЄ
Чекала мене мати, в шляху виглядала,
Днина у сопілку про різне співала.
Думки у єдине в барвистий віночок,
Та дощик кмітливий зібрався гурточком.
Вітри із снігами - груднева погода.
Чеканнячком мами  сумніла дорога.
Листи довго-жданні - та що то казати -
Вони же не зустріч, не свято до хати.
Пішла моя мама  у Всесвіт до зірки...
Ніхто не чекає мене біля хвіртки...
    

СТЕЖКА СТАРОСТІ
Усміхнулась далечінь,
В синім небокраї.
А синичка: Сінь! і -  Сінь!,
Маленькі печалі.
Дядько хату зачинив -
Бо до міста їхав.
Із подвір’я  не спішив.
Ніби щось в нім слухав.
Людське життя – одна мить,
Мов вітром подуло.
Щось несказане болить,
За тим що минуло.
Постояв ще, та й  пішов.
Вітер листям грався.
Стежку в старості знайшов.
До дітей зібрався.
Хата помахала в слід.
Жалем засміялась.
Листя з вишеньки мов мідь
За ним розсівалось.


КОЛИСКОВА СИНУ
Спи, синочку, спи дитино...
Задрімала вже й долина....
Вітер вечір колисав,
Наш садочок задрімав.
Позіхає добра тиша,
Не шкребете навіть миша,
Бо солодко в норці спить.
Сон із неба нам спішить
Обіймає нашу хату
Й стару грушку розчехату.
Тебе ласкаво гойдає,
Сам тихенько засипає.
Люлі! Люлі! Спи дитино,
Моя  зоренька єдина...

ПРАВНУЧКА  СОФІЯ
Правнучка Софія диво із див:
Щастя і ласка  цікавий мотив,
Той, що щоденно світ відкриває,
Усміхом щирим у мене питає:
   - Бабцю, бабусю, підемо з тобою,
Туди, де трава килимком під вербою,
Де золотом бджілка піснями дзвенить,
Мураха зелена поволі спішить.
Фонтан носить бризки піснями води.
Підемо у парк до тієї сосни,
Що тишею горне наші слова.
…Розмова Софії у світ розцвіла.
- Бабцю, бабусю, розкажи про зозулю,
Чого її пісна радіє й сумує?
Відкрий таємницю, що значить роса,
І як же то зірка на небі зійшла?
Очі у дівчинки круглі питливі,
Личко усміхнене весело-вродливе.
Ходить й мудрує: - Компютер включу,
Тебе і себе в казки поведу.
Хочеш, навчу тебе вальс танцювати,
А може ти хочеш зі мною співати?
…Слухаю Соню – весь світ пригортаю.
У Неба у Бога щиро питаю,
Щоб дав в нашім світі мир і надію,
Щоб огорнув ним правнучку Софію.
…А дівчинка знову і знову своє:
- Як-то павук павутину плете?
- Де живе пісня, де ходить розмова?
Рожево цвіте її радісне слово…
Я тішу себе, що дожила до літ,
Щастям сміється мій прожитий вік:
За Соню, за внука, за доню свою,
Яких нескінченно і ніжно люблю.

Я  І  НІЧ
Я іду, а ніч чорненька
Вслід кульгає потихенько.
Тіні густі і мохнаті,
Чорнозубі і вухаті.
Попри мене, з-заді мене
Очі страшні і зелені.
Наче ноги, наче руки
Тягнуть все разом до купи.
Пізня осінь темно-чорна,
Причуд нескінченних повна.
Кажуть завше старі люди -
Мара ночі є повсюди:
У лісах, полях, шляхах,
У розхрещаних стежках.
Я руками гоню їх.
Чую подих, чую сміх.
Раз! – і щезло все кудись.
Хмари тихо розтяглись.
Ніч розвиднено зітхає,
Мене більше не лякає.


ПРИ КРИНИЦІ
Ходить мама до криниці,
Спішать туди й молодиці.
Усі пліточки села
Мова сміхом розцвіла.
У Докії кум сидів
Капелюха там забув,
Йшов, і лисину світив,
Мабуть там горівку пив.
У Мотруні знов свати...
Вода взяла  два мости.
День розмови їх збирав,
Молодичок цілував.
Ніна раптом схаменулась - 
Що в розмовах забарилась.
Ганна тут же:
 - Ще три  слова…
Знову тягнеться розмова.
І новина у новину...
Усміхнулась світла днина.
Так щоранку при криниці -
Моя мама й молодиці....
   
НЕ СПИТЬ МАМА
Не спить мама в ніч глибоку,
Превисоку і широку.
Думка в думку поспішає
У клубок роки сплітає.
Була весна.
Було літо.
Мати зжала своє жито.
Ой, як гарно спів співався!
Серпень у світи зібрався
Не спитав, чи хоче мати.
Прийшла в двір зима мохната,
Аж зболілося в очах....
Вітер верещав в садах
Так, що хата затулилась....
Темнота навколо вилась
Дні мов мак:
Світанок, вечір...
Ніч з мішком чорним на плечах
Ходить довго і… мовчить.
З нею щось сумне болить.
Ні, не спиться в ніч високу
Моїй мамі одинокій.
 
ОСІННЯ МОЛИТВА
Матуся мовить молитву -
Нічка осіння  в світи.
Просьба надією звита -
Ласкаве тихе:
-  Прости!
Чуйність присіла в хаті,
Де мрії світлі живуть.
Слова всі від серця крилаті
Бога до себе зовуть.
Розмова щира, висока.
Словами молитва зроста.
А там, де Всевидяще Око,
Чекає її майбуття.
Слухаю довге зітхання:
В кімнату ввійшла тишина.
А з нею  Боже вітання…
Осінь лицем до вікна.

НЕСУ ОСІНЬ МАМІ.
Несу в осінь своїй мамі
Спіле листячко з піснями.
Їх розстелю у порозі -
Цвітним килимком під ноги.
В сінях лишу чорнобривці,
Гілку ясеня на хвіртці.
Ягоди від горобини
В жменях принесу з долини.
З саду в кошику лозовім
Будуть яблука червоні.
Спілими, як мідь стежками
Несу осінь моїй мамі.

БАТЬКО ТРАВУ КОСИТЬ
Косить тато траву у долині -
Пісня косою дзвенить.
Травень росистий, раночок синій
Зі мною до батька спішить.
Татусьо сміється:
- Вмийся росою,
Буде щасливим твій день...
Радість-дитинство синь-слободою
До зозулиних пісень.
Мокрий подолок сукенки,
Сіла в нім срібна роса.
В косах  віночком краплинки
Криштальна травнева краса.
Всьому радію – плекаю мрію:
Цей ранок - дарунок мені.
З татом в долині,
Де трави сині
Косою співають пісні.


МАМИНЕ  ЗІТХАННЯ.
Мамину тернову хустину дівочу
Сестра  закрутити у неділю хоче.
Торочки зелені – квітки по всім полі.
Хустина св’яткова у дівочу долю.
Сестра  на здибанку вітерцем майнула -
У порозі мати тихенько зітхнула.
Доня у кохання, у ласкаву змову
В високо-солодку нічку чорноброву.
Тернова хустина - то людське кохання.
А я й досі чую мамине зітхання.

ЗНОВ СУМУЄ МАТИ.
Від’їздаю із села -
Досвіток зірками.
Наче тут я не жила
Цілий тиждень в мами.
Наче радісні пісні
Не співались вчора.
Роси у межі рясні
В прощання діброва.
Мама усмішку несе,
А в душі - печалі.
Тиха сльоза на лице,
Аж зітхнули далі.
Поцілунок і...прощай...
Автобус до купи
Згріб надію, шум і гам
У наш час розлуки.
Я в дорогу...
А село -
Залишилось ждати...
Щось у світі відцвіло -
Знов сумує мати...


БАТЬКОВА ЗИМА
Шляхом білим батько йде,
Сам себе в хату веде.
Йду на зустріч:
- Ти з села?
Сива в тата голова,
Інеєм взялась густенько.
У подвір’ячко  рідненьке
Несемо слово золоте,
Про побачення цвітне.
В теплій хаті вечір з нами,
Довгими у світ думками
Ведемо мову про життя
В світле щире майбуття.
…А на завтра, я в дорогу
Від родинного порогу
Шли з татусем ми поволі…
Зітхав вітер в краю поля.
Мій автобус заскрипів –
Батька в шляху залишив
Й його зиму
Що снігами
Віє, плаче поміж нами.

ТАТІВ  РАНОК
Досвіток іще зіркатий,
У порозі з словом тато.
Поклонився низько сходу –
Очі загорнули вроду.
На гілочці дві синички:
- День вам добрий, молодички!
- Синь! Привіт! – разом сказали –
Вони його виглядали.
При криниці горобина
Й кущ усміхнений калини,
У розмові батько з ними,
Каже, що вони родина.
Півень ранок голосив,
Тато його попросив
Не кричати, бо кругом,
Спить ще все солодким сном.
Ходить батько і мудрує:
То сміється, то жартує.
Небо тягне йому руки,
У життя, а не в розлуку.


    СТАРІСТЬ
    Осінні вітри рвуться із  неба,
    Старий будинок скрипить.
    Дах шепче тихо. - Не треба…Не треба …
    Ніч нікуди не спішить.
    Вітер холодний тисне щосили,
    Дме, аж болить все кругом.
    Думки мотузкою тягнуть всі жили,
    Плаче печаль за вікном.
    Стара будівля тремтить і нудьгує,
    Стогне, ніби чогось жде.
    Листопад промерзлий високо крокує
    Не знає і сам куди йде.
    То морок густенький, то вітер дзвоном
    Товчеться в затильній стіні.
    Голосить трубою, здіймається хором.
    Дощики  ходять рясні.
    Жінка в будинку давно одинока
    Мрії й надії святі.
    Слова до Неба, до Бога високі
    В молитві щирій  її.
    Ходять пречорні  ночі вітрами –
    Старий будинок скрипить.
    В’яже життя роки пацьорками –
    Осінь у зиму біжить.
   
    РОЗМОВА
    Дядько Данько несе палку –
    Стара немічна хода.
    Зустрів в стежечці Одарку:
    - Ти чого така худа?
    Була гарна, ніжна, гожа
    На цвіт калини дуже  схожа.
    Нині згорбилась, стулилась
    І очима засмутилась.
    - Глянь на себе! Став такий,
    Мов пеньок в межі старий.
    Колись був як дуб високий:
    Міцний, смілий, кароокий.
    Поглядом усім сміявся,
    Як до мене залицявся.
    - То було…
    - Я ще нині…
    А десь там, в старій долині
    Плакав хтось. Мабуть роки
    Дядька й тітоньки квітки.
    - Охо! Хо! Піду…Бувай!
    За розмову вибачай.
    Розійшлися, тільки жаль
    Побіг сумом в синю даль.

   

    ЖМЕНЯ  ЖИТА
    Колоски збираю в полі.
    Вечір сів у видноколі
    Махнув здалеку рукою.
    Село моє під горою.
    Ще хоч трошки, бо ще треба….
    Хмарки обійняли небо
    Вже хмурніє. Не біда
    Жіночка я молода
    Не боюся темноти…
    Треба вже, ой, треба йти.
    Біжу полем навпростець,
    Вечір спритний молодець
    Завів в хату.
    Діти сплять –
    Роки бідністю дзвенять:
    Повоєнні, не прості,
    Що були в моїм житті.
    …Нині в снах знов колоски
    Жменя жита у роки.

    ЛЯЧНА НІЧ
    Ніч крилатими вітрами
    І нудними голосами,
    Щось кричала, когось звала
    Дощем сльози вимивала.
    Хмари купчились густі,
    Річки взялися прудкі
    У куми вино я пила
    Сама собі говорила
    Що додому треба йти.
    Як же стежечку знайти?
    Чвакотіло і скрипіло,
    Чорним маревом шипіло.
    Хтось крокує…Я за пліт
    Руки тягнуться до віт,
    Вже й хтось горнеться до мене –
    Серце стукає шалено…
    Поцілуночок у руку
    І якісь знайомі звуки -
    Та це ж песик мій босяк
    Топче з радості гопак!
    Засміялась,
    Пішла в хату…
    За вікном вітри крилаті.
    Ніченька з кимось сварилась
    Своїм вона не ділилась
    А я весело сміялась -
    Трішки з псом не цілувалась.

    ЯКОСЬ БУДЕ
    Простудився дід Іван.
    Заварив  травиці жбан
    Ковтнув добресенько із нього,
    Потім парив довго ноги.
    Все один, давно один,
    Мов старий забутий млин.
    Кучері його линяють
    Зиму життєву чекають.
    Діти в місті, там і внуки –
    Роки осені в розлуку.
    Жіночка його лишила
    В Вічну Вічність поспішила.
    Жити випало ось так –
    Мабуть долі такий знак.
    Ранок вікно розбудив,
    Промінь золотий ходив
    Встав Іван. Легше нівроку
    Не болить в грудях і збоку.
    До дітей не піду в місто,
    Від людей там завжди тісно.
    І не те буде у нього –
    Чоловіка вже старого.
    Своя хата і криниця
    Для душі кришталь-водиця…
    Якось воно і буде…
    Вітер у трубі гуде
    Грудень хмари розтягає
    З дядьком довго розмовляє.

 

    ЧАСТИНА ТРЕТЯ

         На плечі місяць золото розлив,
         Воно по грудях лагідно стікало…
         Уперше ти ЙОГО вже не чекала,
         І вперше він ТЕБЕ вже не любив.
                М. Гриценко


    ЛІТО СКРИПКОЮ
    На зупинці ти і я,
    Та, на жаль ти не моя.
    Червень піснею жартує,
    Промінь ніжністю цілує.
    Крок …і я уже з тобою –
    Усміхнувся сам з собою.
    Очі в очі – одна мить –
    Наш автобус в світ біжить.
    Ловлю щирий погляд твій
    Такий світло-молодий.
    Стоїмо, а щось між нами
    В’яже зустрічі піснями.
    Помовчали. Ані звуку:
    Чи в любов це, чи в розлуку.
    Серце просить: будь зі мною –
    Літо скрипкою, струною…

   РАННЯ ОСІНЬ У РОКИ…
   Осінь золотом до мене,
   Та ще листячко зелене.
   Ще усмішку хтось дарує,
   Вечір ласкою жартує.
   Тільки день коротше став,
   Сам себе у сон зібрав.
   Вітерцем гуляє нічка.
   Місяць - золота обручка,
   Не мені вона там сяє –
   Милий нині не кохає.
   Ловлю літа передзвін –
   Та утік повз мене він.
   Рання осінь в мої роки
   Несе в роздуми неспокій.
   
   ГОЛОСЯТЬ ДОЛІ
    Відлетіло спіле літо
    Визріло врожаєм жито.
    Зав’язався сніп тісненько –
    Не зі мною мій миленький.
    Ти з другою в Сільській раді
    Шлюбну взяв собі пораду.
    У житті, як в довгій ниві
    Ти, мій друже, не щасливий.
    Йдеш на зустріч – зір сумує –
    Твоя  думка не квітує.
    Літо мрійними піснями  -
    Не весело поміж нами.
    В десь голосять наші долі
    У широкім житті-полі.

     НЕ  ЖДУ
    Дзвонить довго  телефон.
    Січень снігом до вікон.
    Ніч вповилася хмарами
    Немає згоди поміж нами.
    Мовиш слово: «Вибачай…»
    А хтось шепче: «Не прощай,
    Бо він вітер…»
    Тихне двір…
    У кімнаті: Дзінь! Дзінь!
    Світло в тьму від вікна 
    Думка звилася рясна
    В мріях з нею кудись йду
    І тебе уже не жду…

   МЕНІ НЕ ХВАТАЄ ТЕБЕ
   Мені не хватає тебе,
   А небо таке голубе,
   Розгорнута осені синь,
   Прозора у світ далечінь,
   Горну її тихо, як було колись,
   Де наші дороги для щастя зійшлись,
   Де плани звивав у довгі роки,
   А нині їх слід ніяк не знайти
   Замурувались від тебе, від нас –
   Летить незміренний розкраяний час,
   Відспівує дзвоном небесних дзвіниць
  У десь невідоме спішно летить.
  Лишає лиш пам’ять, що в  серці живе,
   Весь вік мені не хватає тебе.   
   
    МАЛЕНЬКЕ Й ВЕЛИКЕ
    Чужі ми з тобою, чужі.
    Та щось залишилось в душі.
    Велике, як небо,
    Маленьке, як крапля,
    Що плаче і жде свого завтра.
    Згорним  клубочком печалі –
    Розвидняться зболені далі.
    Променем чистим ранковим
    Сплетемо  коханням розмову,
    Оту, що була в перші роки:
    Юні, далекі, високі.
    Та рветься на двоє надія –
    Буде чи не буде довір’я,
    Яке ми  без дум зруйнували,
    Коли майбуття малювали.
    Велике сміється й тікає
    У нас воно вже не питає
    І плаче маленьке, як крапля,
    Що в сумнівах жде свого завтра.
   
   
    ХТО ВИ, ХУДОЖНИКУ?
    У музеї пейзажна картина -
    На ній небо розніжило даль.
    Й літа день сідає в долину –
    Сплітаючи радість і жаль.
    Птахи на гілці гурточком
    Піснею довго собі.
    Кудись задивилися боком
    Квітки на цвітнім полотні.
    Вітер летів і сміявся,
    Що весь він пропах полином.
    З подивом майстра зустрівся –
    Не біг уже більше бігом.
    Художник лишив все в картині:
    Птиці, проміння, вітри
    В широкій літні долині…
    Хто же, художнику, ви?
    Мене ви заставили знову:
    Ходити, шукати ту мить,
    Любити  літо любов’ю,
    Де щось нескінченно болить.
    Плакати серцем до болю -
    Дивитись картину сто раз.
    Щастям високим з сльозою
    Думку збирати про вас.

   КОНІ В ДОРОЗІ…
   Коні в дорозі підковками крешуть –
   Вітри м’якенькі гриви їм чешуть.
   В поле широке втечу з тобою –
   Піде розмова гучна слободою,
   Що зрадила хлопця, з яким стрічалась
   Мати його вже рушничок зібрала.
   Юнак кароокий милий, пригожий.
   На радість для  щастя з піснею схожий.
   А я не до нього -
   До тебе спішу
   Любов свою світлу тобі я несу.
   Що ж то буде, коли досвіт проснеться,
   Шлях довгополий гнівом озветься.
   Може лишитись?
   Та серце не чує –
   Коні-вороні зустріч гаптують,
   Спішу у любов таємно-щасливу
   В моє жіноче крадене диво.
   Ти з усміхом став у моєму порозі,
   Ласкаво промовив:
- Коні в дорозі…
   Все залишаю. У травневі роси…
   Де ти розплетеш й  заплетеш  мої коси,
   І сотні медових цілунків твоїх -
   Для втіхи, для щастя для згадок моїх.
   … Я знов  буду ждати, як станеш в порозі,
   Любовно  всміхнешся:
  - Коні в дорозі…
   
   ПОЛЮБИЛА МУЗИКАНТА
   Весна сонцем у гаї.
   Днина радісно мені.
   У селі нині весілля
   У поріг сіла неділя.
   Я збираюся іти,
   Де музики, там і ти.
   Полюбила музиканта.
   Скрип…Закрилась в хвіртці клямка –
   Я уже в путі-дорозі,
   Справно ідуть  мої ноги,
   До будинку, де святкують,
   І весільної чаркують.
   Виглядаю там тебе
   Моє щастя не просте.
   В світ високою трубою,
   Летять вальси слободою,
   В них мелодія цвітна
   Хлопця, що кохаю я.
   А як тільки прийде вечір
   Він пригорне мої плечі.
   Небо стишиться над нами
   І солодкими словами
   Скаже ніжно:
- Я люблю.
   Тебе, музику й трубу.

   Я НІЧКУ ОСЕНІ ЦІЛУЮ…
   Темні осені ночі
   Кличуть мене у казки –
   Дідусеві, мрійно-охочі,
   Де нині таких не знайти.
   За вікнами темінь колише
   Колиску з мокресеньких струй,
   В ній сіло усе, що римою пишу –
   Повість з розгорнутих дум.
   В нім рясно вплітаю далеке,
   Що в юнім дитинстві жило –
   Байку, як синій лелека
   Ходив до людей у село.
   Про Мавку вірш зримувала,
   Що в хаті вдовиці жила,
   В господарстві їй помагала,
   За донечку в неї була.
   А нічка тріпоче, шкребеться
   Гіллям сливи в вікно,
   Нагадує те, що минулось
   В минулім далекім давно.
   Я нічку осінню цілую,
   Дарую їй довгі думки.
   Й казками дідуся мандрую
   В мої вже доспілі роки.

   ЧОЛОВІК ІЗ МІСТА …
   Друг мій сердечний, чоловік із міста
   Їздить до мене в село.
   Каже весело, що там йому тісно,
   Морщить високе чоло.
   Очі-волошки, усміх як пісня,
   Мова сердечно-проста.
   Не знаю й сама, як все оце вийшло –
   До мене вернулась весна.
   А він у розмову, що жити щасливо,
   Що зустріч ворожить любов.
   Моє  чарівне, несказанне диво,
   Стежку до мене знайшов.
   Вечір обійму, хвіртку відкрию,
   Буде щасливим мій світ.
   Чоловік із міста, де йому тісно,
   Коханням ласкавим в мій вік.
   
   ДЕ ТИ НИНІ?
   Друг сердечний, де ти нині,
   У якій живеш родині?
   Хто тобі пісні співає
   І в віконці виглядає,
   Коли йдеш з роботи ти…
   Нам минуле не знайти,
   Що с тобою змайстрували,
   Коли щастя гаптували
   У сімейну згоду літ…
   Нині сипле вишня цвіт,
   Ту, яку садили разом …
   А життя великим часом
   Роки в роки підганяє,
   В нас поради не питає,
   Бо не разом ми, мій милий,
   Мій ласкавий, мій єдиний,
   Я до нині все одна…
   Плаче доленька моя –
   За минулим, за тобою
   Тихою у  віт журбою.

   ДЕНЬ ГАПТУЄ ЖАЛЬ
   Сніжний день такий вродливий,
   Білим маревом цвіте.
   Я спішу туди, де милий
   Не мене, а іншу жде.
   Боже правий, як все стало
   Він мене одну любив.
   Ніч і я його чекали,
   Вірність у очах носив.
   Осені чарівні змови
   У дорогу польову.
   - Я твоя … - шептали зорі
   У надієчку святу.
   Листопадом ніч сміялась,
   Ми любили кожну мить.
   Нині чомусь розійшлися,
   Серце і душа болить.
   Я іду, де вальсом січня
   Вечір тішиться в собі.
   Не мені лишив обручку,
   Для кохання в довгі дні.
   …Щось зболіле відболіло -
  Я покинула село.
  Ти давно один мій милий,
   Я одружена давно.
   …В роздоріжжі стрів, всміхнувся,
   Очі наче волошки:
   - Як тоді я помилився …
   Сум нескінченний  в світи.
   Стоїмо, а день широкий
   Нам обом гаптує жаль.
   Мова стихла.
   Щось високе
   Затягло хмарами даль.

   ОСІНЬ ДО СЛЬОТИ
   Чвакає болото –
   Осіння сльота.
   Недбала морока,
   Ніч дощем густа.
   Ти сказав весело:
- Мене підіжди
При межі в городі,
Де густі сади.
Іду і … нудьгую –
Люблю я тебе –
У тебе ж дружина…
А думка цвіте,
Що ще хоч на хвильку
Почути твій сміх,
І жаркі обійми
В мій липневий вік.
Не можу й не хочу
До тебе не йти…
Погода дощами –
Осінь до сльоти.

    ЩЕ ПОКИ…
    Упали тумани на сільські дороги
    Не хтять спішити на здибанку ноги.
    Та стежечка кличе  у стару леваду
    Дам собі я нині розумну пораду:
    Щоби не зблудити із чужим коханим,
    Щоби не вертатись одиноко в ранок,
    І знову чекати, щоб прийшов на хвильку:
    Замкну і  зав’яжу сама від себе хвіртку.
    Залишусь у хаті і вікна закрию…
    Та сумує серце і біжить в надію,
    Поки ще не осінь – літечко квітує,
    Хтось медово-ніжно в  вуста цілує…
    Тумани густенько. Хай буде що буде
    Простять і забудуть гріх мій добрі люди.
    Стежина в леваду, там любов охоча
    Крадена, щаслива, солодко-жіноча.


    ЧУЖИЙ МИЛИЙ
    А я любов свою велику
    Шукаю в тому чоловіку,
    Що косить трави у межі
    Чужий, пригожий а не мій.
    Очима ніжу його очі
    Такі вродливі і охочі.
    Колись було,
    Тай розійшлися
    Нині у досвіток зійшлися.
    - Чому не мій? – питаю в долі,
    Лиш жаль стулився в видноколі,
    І замовчав.
    Я знов сумую,
    До тебе мрією мандрую,
    Де косиш трав  ранком сині,
    Мій єдиний, не мій милий.

 
Я ВАМ УСМІХ ПОДАРУЮ
А я вам усміх подарую,
Не бійтеся – не зачарую.
Сімейна я уже  давно –
Сміється щастя у вікно.
Ви задивляєтесь на мене -
У вас не літечко зелене
У скронях звилась сивина
А мрія ще в любов цвітна.
Автобус зупинив ту мить,
Коли щось поглядом болить.
Ви десь поїхали в кудись
І ваші мрії не збулись.
І щось несказанне мені
Лишилось у погляді сумнім...

ЗБУЛАСЯ ДУМКА
Жінка в вечір йде  по воду,
Обіймає червня вроду.
Задивився він на неї -
В кого очі ой, зелені...
Вилися нічні зірки,
Пахли ніжно в світ квітки.
Місяць любов колисав,
Досвіт нічку цілував.
Ранок враз засяяв світлом,
День умився теплим літом.
Відра в хату несла жінка
Ой, збулася її думка -
Той, кого давно чекала
Цілу нічку обіймала.

МОЛОДИЦЯ
Ой, красуне, молодице,
Ходиш в вечір до криниці,
Я дивлюся тобі вслід -
В очах твоїх зимний лід.
Ланцюжок тихо дзвенить,
Зустріч ласкою біжить.
- Моя люба, не гнівися,
Ти на мене озирнися...
Не озвалась…
Відра: - Дзінь!
Колихнулась легка тінь.
Зупиняю:
-  Йди за мене
Буде літечко зелене.
Усміхнулася сльозою.
Жаль пробігся слободою.
На цибрині при криниці
Плаче в вечір молодиця...
   
    
ХЛОПЕЦЬ ЛЮБИВ
Йшов зі мною хлопець в вечір -
Обіймав мене за плечі.
Гарний, гожий, молодий -
Тільки не мій, а чужий.
Горне мене і...мовчить...
Надієчка у світ сурмить.
Може, то уже любов?
Може, то вже він прийшов
У моє життя дівоче?
Думка серденько лоскоче:
Буде радість, а чи горе...
Усміхнулися простори.
Падали кудись зірки.
Плело літо з  мрій думки.
Вечір в нічку не спішив -
Хлопець тулить і ...любив.
    
КАШТАН КАРООКИЙ
У Києві цвіли каштани,
А ми з тобою йшли  і йшли.
Сміявся зоряний світанок -
Щасливими собі були.
Розмова довга і солодка -
В твоїх очах великий жаль.
- Ти,  ще приїдеш, синьоока?..
Зітхнув кудись каштанів май.
Не верну я…
А біль не гасне -
Не відболить ця зустріч в світ...
Чому?
Чому - нам так невчасно
Зацвів в любов  каштанів цвіт?
Чому побачення, мов зрада
Не  наші тішила гаї.
Мовчить розчулена порада,
Кудись нескінчені жалі...
Моє життя в світи широкі -
Журю я Києвом твоїм....
Каштан мій любий, кароокий
У місті зоряно-цвітнім.

ЩО МЕНІ ДІЯТИ?
Хлюп! Хлюп! – Дощ іде,
Мокроту в осінь веде.
Листя густо попід ноги.
Зболотилися дороги.
Торбу кинула на плечі,
До куми іду під вечір.
В неї свято – іменини.
Не гублю такі я днини.
За столом стали співати,
Аж відлуння поза хату.
Він постукав дзвінко в двері
В кого очі, ой, зелені!
Чаркували до світанку.
Молодець провів до ганку.
Сказав тихо:
- Іди спати…
Що ж мені тепер діяти?

СПОМИН ЗА ХЛОПЦЕМ
Вереснем спілим день кароокий,
Несе мені тихо-задумливий спокій.
Іду навпрошки думками в життя,
Де стежка у юність квітками рясна.
У барвінково-зелену долину,
Кладка вербова там є і понині.
Живе там і мова з хлопцем пригожим
На радість любові він усміхом схожий.
Та скоро десь взявся чужий і нелюбий,
Він мрії мої собі приголубив
У вітровий вечір  з ним простояла
Обіцянку в шлюб йому обіцяла,
Та не любила…
О, Боже мій милий,
Чому ота осінь була нещаслива?
В неділю - «Словянку» музики грали,
Весілля мені весь день святкували.
… А в вечір, в долині, хтось довго плакав,
Жаль мій високий дощами закапав.
…Думками знов-й-знову іду у долину,
Де спомин за хлопцем живе і понині.


У ВАШЕ ЖИТТЯ НЕ ПРИЙДУ
У ваше життя не прийду,
Сивин не торкнуся руками.
Радощів вам не знайду,
Не втішу своїми піснями.
Життя ваше знов розцвіло
Надія, як світ оживає.
Що було - уже відбуло -
Думка розлуку схиляє.
Пішла би,
Втомилась ходити...
Тішити знов вас не хочу.
Не можу нещиро любити,
Нещиро дивитися в очі.
То вибачте, друже, мене,
Що вам я не те проспівала.
Хтось інший мене в любов зве,
Яку я так довго чекала....

НЕ ВЕРНУСЯ
Не вернуся, не надійся
Радіти з тобою...
Візьму з сонця веселечко
Човном за водою
Буду пливти й личко мити
І пісні співати.
Зійде сонце повним щастям
Біля моєї хати.
Кину журбу у болото -
Нехай пропадає.
Нехай собі люди кажуть,
Я щастя не маю,
І тобою залишена
В середині літа....
Розмережу нову стежку
Я до свого житла.
Ту доріжку, де ходив ти,
Спішно розруйную,
Розкопаю, розгромаджу -
Травицю посію.
Не вернуся,
Не надійся
Радіти з тобою....
Пливе човен мій у літі
Тихо за водою....

ВЕСЕЛА МИТЬ
Той чоловік, що так сміявся
Сказав недбало:- ” Будь моя”.
Вечір у тіні заховався.
Я відповіла: - “ Не твоя.
Ти дуже гарний, ти як мрія,
Яка веде в любов-світи,
І невелика це подія,
Що усміхнувся  мені ти».
А серце б’ється так шалено,
А ти стоїш,  і ждеш чогось,
Тулиш погляди до мене.
В душі щось ніжно заплелось…
… Весела мить нас ворожила,
А щастя звело на два дні.
Розлука довго не тужила...
Ми знову вже самі собі.

Я ЩАСЛИВА
Спілим літом пропахлося поле,
Довгі ниви в цвітнім видноколі,
Срібна нічка стоїть у межі -
Ми з тобою уже не чужі.
Крав мене від мого чоловіка.
Ходить мова в селі превелика,
Що зблудилася в теплому літі,
Що у мене цвіте уже липа...
Я цілую твої сильні руки
І не вірю у дійсність розлуки.
Покохала – а серце співає
Про все інше мене не питає.
Тільки в вечір загорнуться  далі
Я відкину маленькі печалі:
Навпростець -
До тебе у поле....
Я щаслива. Така моя доля...


ОСІНЬ РОЗЛУКОЮ В ЖУРБІ
Не ласкаво зустрів мене,
А думка взялася в сумне.
Сад затулився у собі.
Надія сіла у журбі.
Дививсь під ноги... М’яв слова ...
Аж розболілась голова.
Все про минуле. Про торік.
Кривився усміх твій у бік.
Я промовчала.
Нема слів -
Розлукою тут біль присів.
Щось тісненько до грудей,
Сльозою гірко до  очей.
Пішла самотньо сумувати
В долиноньку, від твої хати.
Наші дороги розійшлись -
Думки єдині розплелись...
Ти в десь собі, а я собі...
Осінь розлукою в журбі.

НЕВІРНИЙ
Беру палку і... іду
Миленького я знайду.
Сказав:
- Іду на хвилинку...
Та знайшов мабуть, що жінку,
Ту, що радісно учора
Вела з ним в дорозі мову.
Із-за хвіртки я  дивилась,
Думка  у бійку завилась.
Чужа хата. Є грядки.
Попід тин цвітні квітки.
Із ганочка в світ розмова -
Кину я туди зле слово.
Бучком:
- Трісь!
Відкрились двері.
Тиша звилася під стелю.
Мій Грицько сидить мов квітка ...
Відчинила ним я хвіртку.
-Геть, додому!..
А тобі,
Розвідниці молоді
Два, три буки! Будеш знати ,
Як чужих собі приймати!..
Плітки вела слобода -
Плакала й... сміялась я...

ОЙ, ЯК ДОБРЕ ЩО Є ДІТИ
Яблука в саду дозріли.
Ми з тобою поділили
Все, що можна поділити.
Не ділились тільки діти.
- Я візьму...
- Ні, я візьму...
Плаче вітер у трубу.
В хаті тиша тісно сіла -
Любов дітей не ділила.
Ранок з ніжністю прийшов,
День розласканий знайшов.
Ти всміхнувся у кудись,
Наші мрії знов зійшлись.
- Я іду вже на роботу...
- А я маю тут турботу...
Тішить думка:
Так буває,
Час з життя зле розганяє.
Ой, як добре що є діти,
Їх не треба нам ділити...


ЗАКРИВ ВІКНО
У кімнаті знов мовчанка
Цілу добу.
День в фіранку
Промінці густо завив.
Ти вже, знов, кудись спішив.
Сказав тихо, зло, навмисно:
- Нам обом у хаті тісно.
Може й тісно...Я бо знаю,
Що тобі уже мішаю.
З іншою ходив в кіно -
Закрив наше в світ вікно,
І не хочеш відкривати...
Не пущу тебе до хати.
Буду одна.
Доля плаче,
Тільки ти цього не бачиш...


ЇЇ  ОЧІ
Оксамитні в неї очі,
До коханнячка охочі
Кине погляд чоловіку -
Не забуде він до віку
Оцю зустріч ненароком.
А життя веселим оком
Й думкою майне до неї...
Оксамитово-зелені
Очі б довго цілував
І нічого б не питав
Хто вона, і де живе.
Погляд усміхом зове.
Бо у неї такі очі –
Оксамитові охочі...

СКРИПКА ВЕСНИ
Вечір. Тихо. Скрипить хвіртка,
Ти по стежечці ідеш.
В небо вийшла перша зірка,
Місяць в обрії пливе.
Губиш ти слова, зітхаєш
І розмова та-не-та…
Хтось далеко в ніч співає,
Бродить пісня голосна.
Загубив ти свою мрію
З моїм покликом журби.
Не ходи, не тіш надію -
Відцвіли наші сади.
Йдеш по стежці одинокий,
Вже на хвіртку тінь лягла …
А в душі мені неспокій -
Плаче скрипкою весна.

ВІН І Я
Ніч травнева. Синь-покоси,
Він і я. Це не сім’я.
Мокнуть трави в густих росах –
Щира доленька моя.
Він приїхав вчора з міста –
Нині трави тут косив…
Сяйво зір криштально-чисте
Космос нам обом розшив.
Досвіт паленів шалено
І писав, писав вірші…
Милий мій ішов до мене
Співав любов від душі.
…Через тиждень він в дорогу –
Я стояла край воріт.
Відкосилися розлогі
Трави в полі моїх літ.
Спомини живуть роками…
Він і я…Росиста ніч,
Де покоси синь-вінками
В мій солодкий жінки вік.

ЛЮБОВНІ НОЧІ
В твої обійми я тікаю,
У вечір стишаться гаї.
Бо грішна я, і добре знаю
Про що співали солов’ї.
Вони надію, а не зраду
Вселяли у мої світи.
Зберу сама собі пораду,
А в ній один, як подив - ти.
Запахне здибанка медово,
Наші цілунки - ніжний жар.
А в небі ранок. День вже скоро,
Любовна зустріч  - вищий дар.
Зорі загорнуть мить кохання,
Жіноче щастя збережуть.
Ласкаві ночі у зітхання
Мені коханнячко несуть.

ТИ НЕ ОДИН
Півні довго в ніч співали
Годиночки рахували.
Не спалося жінці гожій,
Була вона на сторожі
Хтось постукав у вікно,
І відкрилося  воно.
Шепіт тихий : “Я люблю
Тебе нині украду!”
Впала зірка не в сади:
- Не ходи більше сюди,
Не один ти. Я одна.
Чогось ніч стала сумна.
Біля хати хтось ходив –
Той, що жіночку любив...


НЕ ЖАЛІЮ
Тікаю від тебе  з другим у світи.
Згортаю слова - проси, не проси.
Не верну. Не буде того, що було.
Розмовами ходить велике село.
Блудливою звуть,
І сміються у очі...
А ночі літа розкішно-охочі,
З іншим з любов’ю  п’ю я  росу,
А він розплітає цілунком косу.
В’яже для мене вінок запашний.
Простір широкий зірками густий
Відкритий любов’ю і сміхом для нас.
Знаю, пройде наших зустрічів  час
Трубою у небо зголосить розлука,
Сум і печалі  зійдуться до купи…
Ні, не жалкую, що від тебе тікала -
Щастя із другим все літо згортала.
   
ОЧІ В ТЕБЕ СВІТЛО-СИНІ
Очі в тебе світло-сині,
Мій миленький, мій єдиний.
Усміхнувся у прощання,
А я плакала до рання.
Осінь купчаком присіла.
В тебе скоро вже весілля,
Тільки ти чогось у сум
Чоло морщиться від дум.
Ти  направо - я  наліво
Об’єднатись не зуміли.
Повернися, мій єдиний -
Сумом гордо очі сині.

НЕ  ПИТАЙ
Не питай мене, де нині
Я ходила у кудись.
Пішла спати в захід днина
Хмарки тихо розтяглись.
Золотом злетіла зірка,
Небо всілося шатром.
Проскрипіла сонно хвіртка,
Сон улігся над селом.
Не питай. Не скажу правду.
Тільки знає він і я.
Знайшла для себе пораду
Мабуть я вже не твоя.
Не питай...
Стихають кроки
В тиху даль, в  нічні світи.
У душі присів неспокій,
Що не прийдеш більше ти.

ЧЖА ЖІНКА
Чужа жінка щось шептала,
І нічого не питала
Чи є сім’я. Яка вона.
Сказала тихо:
- Я вдова...
Люблю  давно тебе чужого,
Нехай на день. Може, на два...
Ти нині мій, а я твоя.
Ніч гукала листопадом
Сміялась  осінь жовтим садом...
А хтось жалів,
А хтось любив,
А ранок встати не  спішив....

ЗАГУБИЛИ КЛЮЧ ЖИТТЄВИЙ
Одну хату відкривали -
Одну пісню ми співали.
Ти згубив наш ключ життєвий.
Плакав вітер вересневий,
Складав листя у порозі,
Ти не їздив тут на возі,
Двір мій довго обминав -
Не мене в любов чекав.
Ніч у хвіртці одиноко,
Життя пішло криво й боком -
Я ключі твої шукаю,
Де згубив ти їх, не знаю.

КОХАННЯ ЖИВЕ.
Відцвіли акації білі  і червоні,
У лугах далеких зжовтілась трава.
Взяла осінь днини, ніжністю в долоні
У даль кольорову неспішно пішла.
А я у кохання медово-солодке
Піду, як ходила двадцять літ назад.
Несе місяць небом превисокий спокій.
У любовну змову сіє листопад.
Нехай і сміються, що не молоденька:
Не хочу, не можу до нього не йти.
Здибаночка звабна, стежечка вузенька,
Своє тихе щастя хочу з ним знайти.
Щоб сміятись щиро, щоб любити ніжно,
Забути, що жовтень у життя пливе.
Відцвіли акації білі і червоні,
Жіноча надія коханням живе.



НІ
Я сказала просто:
- Ні.
Зав’язались вузлом дні.
Ви зажурено ходили.
Люди в селі говорили,
Що поїдете кудись.
Дощики гуртом взялись.
Ваш автобус вже прийшов -
На зупинці вас знайшов.
Я махнула...
Даль змовчала,
Біль у серці закричала.
Стало гірко враз мені,
Чом я  вам сказала:
-Ні.


МОЛОДИЦЯ ЧОРНООКА
Юнак із Армії вернувся
Біля хвіртки зашпортнувся.
Йшла дорогою вона
Чорноока молода
Жіночка як світ-краса.
Впала у траву роса.
Хлопець спів в вуста зібрав -
Місяць зіроньку вітав.
- Куди йдеш? Хто ти є?
Слово в слово ласку в’є.
Простояли до півночі.
Півні піснею охоче
Горло дерли в курнику.
А у тихому садку
Чорноока молодиця
Обіймає і сміється...
Він про щастя і сім’ю.
А вона: - “Люблю! Люблю!”

П’ЯНЕ ВИНО
П’ю вино я черешневе.
Сіло сонечко рожеве
В небосхил,
Що взявсь квітками -
Золотистими хмарами.
Друзі гарні за столом.
Пісня радужним крилом,
Напій хмільний у стакані
Думочки медово-п’яні...
Обіймаю юнака -
Серце горне гопака.
А він погляд – не мені.
У солодкому вині
Заблудилися слова -
Не моя вже й голова...
Йшла додому.
Ніч співала -
І зі мною чаркувала.

А ТИ ХИЛИВ ВИСОКЕ НЕБО
А ти хилив високе небо,
Казав ласкаво: «То так треба».
Журливо в світ кудись дивився
І словом ласки зупинився.
Всміхнувся ніжно: “Я один -
Життя звернуло до сивин...”
Я зрозуміла - лиш не знала
Чого тебе я не кохала.
Чого спішила з другим в вечір?
Він обіймав мене за плечі
Сміявся ...Заглядав у очі,
Де вилися думки жіночі.
А ти горнув високе небо
І жалем говорив: “Так треба...”
   

СОЛОВ’ЯМИ НІЧ
Солов’ми ніч співала,
Тихі радощі збирала.
Аж болить - таке глибоке
Небо зірне  жовтооке.
Дзінь! Упало з висоти...
Усміхнулися світи,
Зірочку хтось підібрав -
У кохання дарував.
Кроки тихі у гаю
Хтось комусь шепнув :”Люблю...”
Запівнічні солов’ї –
Не до сну тепер й мені.


НЕ МОЯ
Співай, дівчино, серце просить,
Я їду у далекий край.
Зсумує тихо жовта осінь,
Захлипає із жалем гай.
Довгенько будеш край дороги
Махати ласкаво мені.
Упаде листячко під ноги,
У жаль загорнуться пісні.
Зболіє серце у прощання:
Обійму усмішку твою.
Співай мені, моя кохана,
Тебе як світ оцей, люблю.
Чого щомить кудись зітхаєш,
Ховаєш очі і... мовчиш?
Я знаю, другого кохаєш
До нього думкою спішиш.
Відзолотилась моя осінь,
Летять листочки в майбуття.
Співай, дівчино, серце просить -
Бо ти вже більше не моя.


ГОРНУ ВСІМ ВИСОКЕ НЕБО
Вибачайте мені, бо не варто,
Ждати зустріч у день золотий.
Погляд мій зухвало-відвертий
Понарошку  веселий такий.
Подивилась,
Забрала усмішку -
Залишила її у собі...
Літо в’яже коханням маніжку
Комусь в радість – кому-то в журбі.
Може молодість, може щось інше…
Я радію й сміюся щомить.
Живе в мені ласкаве і втішне -
А воно же у когось болить...
Усміхнулась очима, вустами,
Ніби кажу:
- Дивіться, це я!
Ходить ніжність моїми роками
В світ радіє юність моя.
Знаю винна -
Гнівитись не треба...
Ношу погляд ласкавий комусь.
Горну всім я високе небо.
І щасливо медово сміюсь.
   

ТВОЇ ОЧІ.
Задивилась в твої очі
І ...замилувалась.
Ой, веселі !
Ой, охочі!
Ніби обіймали
І кликали за собою...
А я би  побігла...
Та не встигну за тобою -
Ти неначе срібло.
Засвітилось, заіскрилось
І тут же пропало...
Твої очі ой, охочі -
У згадці зостались....

    

ОЙ, ЯКА ТИ БУЛА У ТОЙ ДЕНЬ МОЛОДА!
Ой, яка ти була у той день молода,
І сміялася в світ вся твоя слобода.
А музика  вальсом  несла травня весну -
День сплітав для гостей стрічку довгу, цвітну.
Ти усмішку свою залишила в лиці...
Велін білий, як сніг,  букет квітів в руці.
Пригорталась йому – він очима любив
Марш “Слов’янки” селом не до мене спішив.
…Літні спілі роки у високе життя,
Ти давно вже одна, лиш одружений я.
Нині стрів, запитав: “Як живеш, моя ніжна любов?”
Очі тихо до сліз: “Чом тоді не прийшов?”
Листя густо в стежки - річечками вода...
Ой, яка у той день ти була молода!

НАДІЯ ЦВІТЕ
Автобус різко загальмував,
Я не утрималась, хитнулась.
Ти лагідно про щось спитав -
Усмішку в собі загорнула.
У тебе очі - дві журби,
І щось незміряне високе.
Кругом у світ цвітуть сади
У дні змережено-широкі.
Ідемо рядом...Мовчимо...
Дві долі, у яких вже літо.
Відкрию навстіж я вікно -
Давно одна у білім світі.
Не хочу смутку і жалів -
В твоїх очах любов посію,
Для нас каштан уже зацвів
Його й тебе любить зумію.
Вечір’я зоряне ввійде
У нашу зустріч несказанну.
Надія  щастям в світ цвіте,
І пахне солодко-духм’янно.

ЗУСТРІЧ  НЕ ЗІБРАЛАСЬ
Мед-вино є на столі -
Усміхнувся він мені.
І сказав:
   - Дружина є,
Вона вина так не п’є.
Відповіла:
    - Вибачай,
Заварю солодкий чай...
Схилив очі:
    -  Не спіши,
До вина дай ковбаси.
    - Ні, козаче, йди додому,
З жінкою веди розмову...
А він тихо:
     - Я жартую,
Тебе тісно поцілую.
     - Ні, не буде в нас здибання,
З-за вина твоє кохання.
Він пішов.
А я сміялась -
Зустріч йому не зібралась.


МОЛОДУ КОХАЮ Я
Дівчину кохаю я,
Хоч і сива борода.
Та як тільки її стріну,
Молоду оту дівчину –
Думаю, що це не гріх.
Серце зразу біжить в сміх.
Маю садок й нову хату,
Є у мене стара  мати
Їй під сто –
Вона ще гожа,
На осіннє листя схожа.
Цілі дні щось гомонить,
Дуже мало вона спить.
Не втрималась моя жінка…
Мені нині дуже гірко –
Молоду кохаю я,
Хочу, щоб була сім’я.
Та біда прийшла у вечір –
Дівчина взяла за плечі:
   - Йди, дідусю. Жду другого,
Коханого й  молодого.
Йшов додому я  один -
Жовтень тягне до перин.

ЛЮБОВ ВЕРЕСНЕВА
Радість мрійно в’яжу,
Нікому не кажу,
Що кличеш у зустріч мене.
Роки рожеві,
У дні вересневі
Любов ця мене не мене.
Листя вальсує,
Милий цілує.
Боже, у мене ж роки!
Місяць рум’яний,
Ми наче п’яні,
Під ноги падають зірки.
Рука у руку,
Не треба розлуки,
До мене вернулась весна.
Щастя безмірне
Високо-чарівне –
Любов вереснева моя.

МИЛИЙ ПІДІЖДЕ
Дощик злиться, вередує.
Прошу його, він не чує.
Не пускає мене з хати
На побаченнячко  мати.
У подвір’ячку річки.
На шибках вздовж пацьорки.
Закрутився день хмарами,
Тарабанило дощами.
Зачекаю.
Дощ пройде,
Мене милий підіжде.

ПЛАЧЕ ХВІРТКА
Гарна жінка, дуже гарна,
Та міркує вона  марно,
За чужого чоловіка.
Хвірточка у ніч відкрита.
Він не йде. Вона ж чекає,
Коси чорні розплітає,
В вікно поглядом щомить,
Але щастя не дзвенить.
Він лиш тихо усміх склав,
Але серцем не кохав.
Не йому ця гарна жінка …
Плаче в ніч відкрита хвіртка.

ТЕБЕ ВИГЛЯДАЮ
Вірші цвітні щодень писав -
Вечором мені читав.
Гукала у оселю мати.
Дрімало все навколо хати.
Я сміялась:
- Пиши знов,
Не забудь там про любов.
Нагнівався.
Пішов від мене.
Зітхало літечко зелене.
Побігла по селі подія –
Аж засмутилося подвір’я,
Що іншій ти вірші складаєш,
І їх до півночі читаєш.
Була і третя,
І …десята.
Сміялися кругом дівчата.
Лиш я віршову ждала мову,
З тобою скрізь піти б готова.
…Роки втекли.
Осінь зітхає –
Тебе з віршами виглядаю.

СІЛЬСЬКА ДРАМА
Ходить мова неприємна
Селом моїм не даремно.
Посварилися сусідки,
Заскрипіли болем хвіртки.
Хто ж бо знає,
Як це було.
Одна іншу перестріла
І питання учинила, 
Буком добренько  побила,
І кричала:
- Будеш знати,
Як у вечір цілувати
Мого милого Івана.
Зав’язалась сільська драма.
Плаче одна,
Плаче друга,
Сіла в хатах обох туга.
…А він втік в трете подвір’я…
Живе у людей повір’я –
Раз він жінку залишив,
До сусідки поспішив,
То він вітер, ой зрадливий –
Не стане з ним ніхто щасливим.
Із таким не йдуть до шлюбу,
Бо він сам себе лиш любить.

РАДІСТЬ В ПІСНІ СОЛОВ’Я
Вино п’яне, п’яна й я –
Всю ніч пісня солов’я.
Роси срібно долинами,
Досвіт всівся над хатами.
Йду додому.
Зашпортнулась,
Аж стежина загорнулась.
Оселя спить солодким сном –
Понеділок над селом.
Хтось по воду вже пішов,
Ранок працею знайшов,
Тільки я іду з весілля…
В мене в голові неділя
І прегарний молодець,
Сказав тихо, що вдовець.
З ним вино пила я п’яне
Й цілувалася без тями.
Він шептав:
- Будеш моя…
Радість в пісні солов’я.


ЧОЛОВІК З ВЕСНИ
Як давно ми з вами не стрічались,
Милий, ніжний  чоловік з весни.
Ви тоді так ласкаво сміялись –
Квіти в серці піснею цвіли.
Нині айстри несказанним дивом
В хуртовині барвів край воріт.
Спіла осінь ласкаво-вродлива,
Нотами Шопена у мій вік.
Де ви нині, чоловік із міста,
Кому тихо шепчете: Люблю…
Уже осінь сіє листя густо
А я вас все жду і жду.


Я ПОВІРИЛА В ЛЮБОВ
Чвак! Чвак! – шлях широкий.
Чоботи важкі в болоті.
Парасольку вітер рве –
Милий в роздоріжжі жде.
Була з ним зваблива  змова,
Дала йому чесне слово,
Що прийду його любити…
Що мені тепер робити?
Дощ не капає – товче.
Роблю я вже щось не те.
Добре змокла. Зупинилась,
Раптом враз я послизнулась.
Хляп! – упала у болото,
Відійшла любов-охота.
Чвак! Чвак! – назад йду,
Сама з себе сміх веду,
Що повірила в любов,
А він взяв і … не прийшов.


ДУША-ВОЛОШКА
На лавку жіночка присіла,
Довго мамі говорила,
Що серпень спілий в її роки
Завів коханнячком неспокій.
А він при хвіртці не спинився…
Подив її зажурився –
Дві сльози – одна журба -
Вона вже не молода,
Лиш душа в неї волошка,
Літечка  прикраса-брошка
Знать невчасно розцвіла
При межі її села.               

ЛЮБОВ-НЕБО
Йшов повз мене чоловік.
Усміх кинув у мій бік.
Спохватилась,
Зупинила,
В очі його зазирнула.
Вкрала зустріч в ніч веселу
Тиху, зоряну, червневу.
Так любила – світ сміявся.
Він в дорогу вже  зібирався,
Сказав просто:
- Від’їзджаю,
Я дружину в місті маю.
Ти  у згадках будеш жити
Спомином любов носити.
Промінь шибку освітив
Милий  щастя залишив -
Любов медом у мій вік.
Міський гарний чоловік.

    ЗАГУБИЛА ТАМ СЕРЦЕ
    У містечку маленькім
              Кольорові хати,
    Чепурні, затишненькі -
             Більш таких не знайти.
    Загубила там серце
             З чоловіком чужим.
    Знає тільки озерце
            У відлунні цвітнім,
    Як зустрілись очима
            (Може треба було?)
    Він сказав просто : «Мила…»
            А в душі  зацвіло!..
    Я назавтра в дорогу –
            Потяг спірно в життя.
    Де за жалем  розлогим
           Не знайти майбуття.
     Щастя мить коротенька –
            Не вернуся я знов,
     Та шепоче серденько:
            Може й справді любов?
     Помахала з віконця:
          - Не сумуй! Прощавай!
     А колеса по рейках:
        - Приїжджай! Приїжджай!
 
    СИПЛЕ  ПОЛИНЬ  ЦВІТ
    Визріває літо у травах високих
    Зве до себе спіла доріжка в поля.
    Чекає в кохання милий чорноокий
    А я забарилась,
    А я не пішла.
    Боюсь, що не буду йому за родину –
    Є у нього жінка, мов чарівний май.
    Заросла між нами бур’яном стежина
    Шепче літо серпнем:
    - Уже не чекай!
    Ніч крилами довго темноту носила,
    Хмарочками тісно небо затягло.
    Літо, моє літо, чого полюбила
    Того, що чекає мене за селом?
    Розлучені думи  сумне мені водять
    А як його стріну шепочу: «Люблю…»
    У жіноче серце щось  зболіле ходить
    Сипле полинь цвітом у долю мою.


    ПИШУ  ТОБІ
    Пишу тобі я велично
    Тишею мого села.
    В долині цвітній романтичній
    Травнем трава відцвіла.
    В дуплах старих поселились
    Птахи цвітні голосні.
    Ластівки в шопі спинились
    Ліплять хатинки свої.
    Сільські ранкові причуди
    Щиро цілують шибки.
    Сонечко  радісно всюди
    Буйно у грядці квітки.
    Ти лиш приїдь, я чекаю
    З тишею мого села.
    Хтось довго у вічність зітхає  –
    Ніч у далеке пішла.

    ВИСТАВКА  СУМНА
    На виставці людський потік –
    Ти від мене раптом втік.
    Виглядаю: де ти є,
    Коханнячко моє сумне?
    Ношу подив, в’яжу думку
    Веселий день грає в сопілку.
    Притишені кругом розмови:
    В усмішці жінка чорноброва
    Хтось озирнувся – очі-сині
    Мов квітка в ласкавій долині.
    В розмовах люди – я ж одна,
    І виставка стала сумна,
    Бо ти утік кудись від мене –
    Печалить літечко зелене.


    ХВІРТКУ ЗАКРИТИ ЗАБУВ
    Простуджений   вітер. Розчулена ніч.
    Гасне і гасне розпалена піч.
    Дмухаю довго, аж серце болить
    Думка за тебе нині не спить.
    Вітер скажено  товче  у шибки.
    Сіли печалі у темні кутки.
    Погода примхлива холодом дме
    Біжить попри хату сварливе і зле.
    Може то тільки одні лиш мені
    Мрії завились  високо-сумні?
    Любив і сміявся – пішов і … нема.
    В подвір’ї  гуляє розлука-зима.
    Хвіртка відкрита – закрити забув
    Мого зітхання з-за вітру не чув. 


    ЖІНОЧА НАДІЯ
    Відцвіли акації білі і червоні,
    У лугах широких зжовтілась трава.
    Взяла осінь днини у теплі долоні
    У своє далеке вечором пішла.
    А я у кохання медово-солодке
    Піду, як ходила двадцять літ назад.
    Несе місяць небом превисокий спокій
    У зустріч любовну сіє листопад.
    Нехай і сміються, що не молоденька –
    Не хочу, не можу до нього не йти.
    Коханнячко звабне, стежечка вузенька
    Своє спіле щастя хочу з ним знайти.
    Щоб сміятись щиро, щоб любити ніжно,
    Забути, що жовтень у життя пливе.
    Відцвіли акації білі і червоні
    Жіноча надія коханням живе.

    Я У ВЕРЕСЕНЬ ЛЮБЛЮ
    Несу тобі своє кохання  –
    Милується  любов’ю  гай.
    В усмішці радісне вітання -
    Ти в роздоріжжі  зачекай.
    Твої обійми теплі сильні
    Я не забула. І у снах
    Цілую очі твої сині
    Цілунком щастя на вустах.
    І знов почую, що єдина
    Лиш не повірю, що на вік.
    Цвіте в моїм житті жоржина
    Зсипає густо ніжний цвіт.
    Пелюсточки зберу в долоні,
    Устелю стежечку твою.
    Хоч посивіли мої скроні -
    А я у вересень люблю.

    МИЛОГО ПРОСПАЛА
    Шалапутна  ніч мені –
    Тіні довгі і рясні.
    Я в долину до стежок
    Небо сміхом до зірок.
    Пахло солодко весною
    Сон спішив у слід за мною.
    Я присіла,
    Тай заснула
    Про побачення забула.
    Ранок мною зашпортнувся
    Превесело усміхнувся.
    Нічка сон мій цілувала –
    Я же милого проспала!
    Шалапутна ніч мені
    Зустріч-любов була в сні.


     ЗАЧЕКАЙ
    Зачекай!
    Слова надії засміялися в довір’ї.
    Зачекай!
    Північні роси зав’язали травам коси.
    Зачекай!
    Всміхнувся ранок, в золото згорнувся ганок.
    Зачекай!
    Чого чекати? Лишу, зачекай, край хати
    Знайду тебе в краю ночі,
    Поцілує місяць очі
    Прошепочу тобі щасливо:
    - Зачекай мене вродливий…
    Сама з іншим до долин,
    Щоб не гаяти хвилин.
    А ти, зачекай, на  мене –
    Там, де літечко зелене…

    
    ЯБЛУКА ГЛУХО ПАДАЮТЬ В САДУ
    Було, поминуло…Не  верну   назад
    Відцвів потихенько мій  зоряний  сад.
    Вже яблука  глухо  падають в  саду,
    І листячко  пісню співає  руду.
    Осінь  медово сплітає  думки
    Збираю  для  когось цвітні  купчаки
    Сама собі мовлю:
    - Куди оце я?
    У нього дружина…У мене – сім’я.
    А він-то чекає, де осені  гай.
    Шепочу  ледь  чутно:
    - Прости! Вибачай!
    А яблука глухо падають в саду
    В траву помарнілу жовто-руду.


    ЖАЛЬ НЕСКІНЧЕННИЙ
    Похилився долі мій ласкавий сад.
    Кажеш зухвало:
    - Не вернуся назад!
    Кажеш, що завтра не радість буде,
    Кажеш:
    - Бур’яном  стежка зросте!
    Кажеш…
    Навіщо? Не треба казати,
    Де була, не була не можеш ти знати.
    Скрутилась розмова для нас мотузком.
    Ходять плітки недобрі селом.
    Знаю, що винна – іншого жду –
    Солодко цілую й шепочу:  «Люблю!»
    Ти вже для мене став зовсім чужий,
    А той, що цілую -  навіки мій.
    А жаль помарнілий в кімнату зайшов,
    Крикнули двері -  ти  з хати  пішов.


    НЕ ЗРІЄ ЖИТО
    Солодко стелиш – гірко  лягати,
    Як тільки вечір – тікаєш з хати.
    У відповідь мовиш:
    - Ночами працюю…
    Я ж бо то знаю,
    Я ж бо то чую,
    Як дзвонять дзвони у телефоні.
    Ховаєшся ними у тихій розмові.
    Хтось усміхнувся – ти же повірив
    Слова хвалебні похожі на співи.
    Важко нам жити, з словами неправди –
    Немає  кохання  – немає й поради.
    Прошу спокійно:
       - Забудь за мене,
    Не зріє жито наше зелене…
    Погляд надії не усміхнувся
    В розлуці нашій не зупинився.

   
    ТЕБЕ ПОКИНУ
    Тебе покину, бо забути хочу
    Твою неправду і свою журбу.
    А дощ у вікна щось своє лопоче
    В травневу даль стемніло-голубу.
    Громами відгриміли всі розмови –
    Ти  щось крикливо й довго  говорив,
    Що вже не ходиш з нею до діброви
    І думати за  зустріч залишив.
    Тулишся до мене і… зітхаєш -
    Погляд твій далекий і чужий.
    Я серцем  знаю  – ти її кохаєш,
    Що, друже мій, ти з нами наробив?
    Тебе покину, так буде вже нині,
    Можливо щось я і не те чиню.
    Хтось плачелині -
    Травнева ніч дощами у весну.
   
    ІДУ ЯК КОЛИСЬ
    Розгорнуті далі землі
    Всміхнулись привітно мені.
    Іду босоніж, як колись,
    Де з хлопцем ласкавим зійшлись,
    Що жито косив у полях.
    Там ніжно пташиною птах,
    Радів весело всьому…
    А хлопець гукав: - Я люблю,
    Землю вкраїнську свою,
    Й тебе, дівчиноньку мою!
    Його цілувала слова -
    Та доля в сім’ю не ввійшла.
    Друга забрала його,
    Зморшка лягла на чоло.
    У шлюб я із другим ходила -
    Доля своє ворожила.
    … А нині іду як колись,
    Де трави в вінок заплелись.
    А птаха:
  - Люблю! – в далині,
    Та тільки уже не мені…

   ТЕБЕ ЛЮБЛЮ
   Замріяно цвітуть сади.
   Де ще живуть твої сліди,
   У тім гайочку край села,
   Де я тебе в любов ждала.
   Наші побачення – то рай…
   Радів коханню світлий май,
   А ти гукав:  - Люблю тебе!
   Доля нас в сім’ю зове!
   А я сміялась …
   А вже нині,
   Ти горнеш сміх чужій родині
   Й тішиш плани для життя…
   В ніким незнане майбуття.
   Злетів в печаль наш юний  цвіт…
   …Червнева днина  літ моїх
   Зове мене знову туди,
   Де відгуком твої сліди,
   Де відгуком твоє:
   - Люблю!
   Тебе одну!
   Тебе одну!
 

   ЗНАТЬ  СУДИЛОСЬ …
   У долині, при вербичці
   Дві пригожі молодички.
   Здибались. Слова в слова,
   Що весна їх відцвіла,
   Що в них сіло уже літо,
   Стежка в юність вже закрита.
   Тут одна з них думку звила
   У минуле полетіла:
   - Я дружина Василя,
   Така доленька моя.
   Лиш коли іду селом,
   Тихо зиркаю кругом,
   Все шукаю Йванка очі,
   Такі милі і охочі.
   Знаю, він уже не мій,
   І далекий, і чужий …
   А для мене, - каже друга,
   Хлопця викрала подруга.
   Я же і сама не знаю,
   Чого в вечір виглядаю,
   Коли він іде з роботи,
   І бере мене охота,
   Ще хоч раз отут, де кладка
   Цілуватись з ним солодко.
   Він один такий у світі
   З ким так хочеться радіти…
   А мій Петро мене кохає,
   Хай нам Бог з ним помагає…
   Жінки змовкли.
   Даль зітхнула -
   Вона знала, вона чула
   Сповідь двох сільських жінок
   І їх незвершених думок.
   Не вернути, те, що було
   І в який бік повернули
   Їхні долі молоді,
   І веселі, і сумні.
   Знать, судилось їм любити,
   Тих, із ким лишились жити.
 
   ДОГОРЯЄ  СВІЧКА
   Догоряє свічка у моїм віконці.
   Виплило із сходу яснооке сонце.
   Тіні тихо-довгі у моїм подвір’ї,
   Цілу ніч чекала і тішила мрію -
   Та він не побачив свічки у вікні…
   Горнуться клубочком мого літа дні.
   … Роки за роками свічка догоряє,
   А я лиш одного все життя чекаю.

   РВЕТЬСЯ СІМЕЙНА СТРУНА
   Пелехатий вітер тихесенько плакав,
   А дощик на нього все крапав і крапав.
   Вимок вітрисько.
   Осінь велика,
   Жду я додому свого чоловіка.
   Під вечір пішов, розтаяв в долині
   Стемнілися в собі хмариночки сині.
   Усе змінилось. Хата стулилась,
   Думка у думку мені зажурилась.
   Сонно подвір’я. Північ в порозі,
   Нікого не чути в нічній дорозі.
   Оселя господаря давненько чекає,
   Його же до ранку не чути, не має.
   Розлукою рветься сімейна струна –
   Плаче у осінь недоля  моя. 

    ВОГНИК НАДІЇ
    Ворота всю ніч  чогось  сварились,
    Вітри через сад щосили носились.
    Солом’яна стріха зібралась в собі.
    Гуділо трубою  у пічній  трубі.
    Дощик із снігом лякав білу хату:
    Тріщали крокви, плакали лати,
    Бо були трухляві тонкі і старі.
    Хмари крутились густо в горі
    Трусили себе, аж боліло кругом
    Мокресенька тиша  над сірим селом.
    В хатнім віконці світло горить –
    Ніч загасити вогник спішить.
    Та не змогла. Не пускали шибки.
    В оселі осінні жіночі думки
    Тужили в пітьму  велику нічну,
    Збирали у нитку надію сумну:
    Чого і чому у ніч не прийшов,
    З ким він до ранку забаву знайшов.
    Може так треба, а може – ні.
    Вогник надії до ранку в вікні.


    УТЕЧУ В ЛЮБОВ СВОЮ
    Вишня білим цвітом сіє,
    В сході сонечко жевріє.
    Йду додому.
    Двері: - Рип!
    Дошки в сінях разом:  Скрип!
    Ой, біда, проснеться мати,
    І буде мене питати,
    Де була?
    Невже це ранок?
    Хто відкрив родинний ганок?
    Усміхається оселя,
    Промінь зайчиком під стелю,
    Потім ліг на подушки
    Золоті лишив стежки.
    Сонце хату обіймає –
    Сон мене давно чекає.
    Завтра знов за левадами
    Де дуби ростуть рядами.
    Утечу в любов свою,
    Бо давно його люблю.
 

    ВІНКИ РОЗПЛЕЛИСЬ
    Юнак ласкавий йшов зі мною –
    Сусіди довго слободою
    Питали маму: «Хто оце?»
    Цвіло в весну моє гільце.
    А він високо ніс зітхання –
    Не збулося в нас кохання.
    Стежку інша перейшла
    Своє кохання з ним знайшла.
    Мене забув. Пішов кудись –
    Вінки  надії розплелись.
    Сусіди знову: «Він один».
    Туман осінньо до долин.
    Всю ніч хтось стукав у вікно,
    Яке закрила я давно.


    А ДЕСЬ У ДОЛИНІ
    Біжать кудись мої роки,
    Яких вже більше не знайти.
    І тої стежечки в долину,
    Де ти косив покоси сині.
    Ходив ти легінем високо,
    Любив мене ти однобоко.
    Не кликав в шлюб. А я зітхала
    При хвіртці в вечір виглядала.
    Бігли мої думки до тебе.
    Зібралося хмарками небо -
    З Ганусею пішов в Сільраду
    Мені лишив високу зраду.
    Я же покинула село,
    Де щось любов”ю відцвіло.
    … Роки в роки – давно один,
    Твої літа вже до сивин.
    Зустрів в дорозі… Очі в жаль,
    Сказав зітхнувши:
    - Вибачай,
    Не зрозумів колись тебе,
    Любив лише я сам себе.
    Жінка від мене десь пішла
    В мені кохання не знайшла.
    Дітей не було…
    День стояв
    На нас дивився і мовчав…
    …А десь дзвіночком у долині
   Косив хтось сміхом трави сині.

   ОСІННЬО СТЕЛЯТЬСЯ ТУМАНИ
   Осінньо стеляться тумани
   А я спішу до своєї мами.
   Несу їй мову українську,
   Квітучу ласкаво-подільську.
   Несу барвисті цвіт-розмови
   Й червоні  грони   калинові
   Вона їх любить з давніх літ…
   Стежина попри довгий пліт,
   Ворота, хвіртка і ялина
   Матусина уся родина…
   Веселий ганок відкрив двері,
   Кугут горластий на оборі
   І хор пташиний у садку –
   А я сюди любов несу –
   Всьому тому, що тут живе,
   Мене з надією зове
   До злагода в цвітнім подвір’ї,
   І зустріч всядеться  в довір’ї –
   Отім, що зжилося отут,
   Де люди правдою живуть.
   В фамільний дім, де суть віків,
   Де рай землі буттям присів
   В людські земні великі роки,
   Щоби знайти із ними спокій.


   ЧСАСТИНА ЧЕТВЕРТА

      Земля двері відкрила
      У цвітний вернісаж…
                Л. Линдюк


  ЖОВТНЕВА РАДІСТЬ
   Вітер рве і гне дерева,
   Осінь ласкою рожева,
   Вітром ходить, листя трусить,
   І нічого не пропустить.
   Кришталеві роси впали,
   Землю-матір цілували.
   Бух! – це яблука в саду…
   Хтось гукнув: - Зараз прийду! ..
   Вечір нічку доганяв,
   Потім лагідно відстав.
   Дощик хлюпнув, й раптом зник.
   Півень співав, бо привик.
   Я оце все підглядала,
   Листя у саду збирала,
   Занесла його у хату:
   Пахне грушка, пахне м’ята,
   Все,що жовтень розтрусив,
   Мені радість залишив.


    НІЧНИЙ ДОЩ
    Селом нічка шкандибає,
    Осінь дощиком гуляє,
    Водить сумну мокроту
    У  розмочену  сльоту.
    В хатах вогники горять,
    Там, до півночі не сплять.
    Личко чуйне до вікон -
    Може тьма,  а може сон.
    Чвак! Чвак! – чаклун йшов…
    Хрусть! – весело знов і знов.
    …Дощик йшов і ляк носив
    Листопадом  в світ спішив.
   
    КНИГА  ОСЕНІ КІНЧАЛАСЬ
    Клубками вітер рвавсь в хату –
    Не хотів зими чекати.
    Десь високо: Гу! Гу! Гу!
    Наче хтось у стальну трубу
    Витягав чудні пісні
    Занедбані і сумні.
    Туман клаптями сідав –
    Вітер його розтягав.
    У шляху густе болото,
    Горобці гуртом на дроті:
    Цвіль! Цвірінь! і…полетіли
    Заховатись поспішили.
    Неспокійно у дворі.
    А десь там, у святій горі
    Зима груднем починалась –
    Книга осені кінчалась.


    ЩИРИЙ ЖОВТЕНЬ
    Дні тепленькі , цвітні, свіжі –
    Осінь ними себе ніжить.
    Шур! - листочки із черешні
    Нинішні, а не вчорашні.
    Стук! – горіх упав весело
    Розбудив сонну оселю.
    Вийшла жінка, усміхнулась,
    До одвірка пригорнулась.
    Сад в низенькому поклоні.
    Трісь! – шкарлупки на долоні.
    Молодиця їсть горіхи.
    Горобці з старої стріхи:
    Цвіль! Цвірінь! – десь полетіли
    Осінь радістю  зустріли.
    Сто пісень у ранок гожий
    Щирий жовтень на сторожі.

    ВІТЕР
    Вітер всівся на хліві
    Думочку рішає.
    Плани довгі і малі
    В голові складає.
    - Вхоплю Павла за плече
    Раптово й хутенько
    Дуню щіпну за лице
    Колюче й тісненько.
    Хлюпну воду із відерця
    Ганні на спідницю.
    Поцілую щирим серцем
    Марусю-вдовицю.
    Докіїних курочок
    Криком налякаю.
    А в Наталочки гусок
    У хлів позганяю.
    Зірву з шопи околіт
    Кину на обору.
    Дошки витягну з воріт
    Засуну в комору.
    Петра п’яного в дворі
    Примушу поспати,
    Погашу всі ліхтарі
    Біля його хати.
    В Марти украду  рядно
    Занесу до Варки,
    Хоч пошарпане воно,
    Зате буду сварка.
    Стару Теклю розбуджу –
    Гукну у оселю,
    Чужим голосом скажу:
    - Йдуть свати веселі.
    Думав вітер, та й заснув,
    Мабуть притомився.
    Зле на світі все забув,
    Бо таким вродився.

    ОСІНЬ
    Бігла осінь біля мене
    Несла лист рожевий  клена,
    Рушничок враз ним розшила,
    Калиночці почепила,
    Золотистий килим ясний
    Тихо кинула під ясень,
    Чепурила горобину,
    Черво-кільчики шипшині,
    В хустці світло-мальовничій
    Покружляла  при криниці,
    Густим дощиком умилась
    У  моїх віршах лишилась.


ХОР ЖАБКІВ.
У ставочку : “ Кум! і Кум!”
Вечір ласкою до дум.
Друга жабка : “Тра! Ля! Ля!”-
У краю мого села.
Третя – в березі сидить:
“Сюр-р!» - У даль кудись дзвенить.
Через декілька хвилин
З усіх стишених долин
Хором жабки у світ співали,
Тишу літа розв’язали.
Так весело...Так надійно,
Несказанно, дивно, мрійно...
У серці щось велике сіло -
Земним щастям говорило.
Кум! Кума!..
Ква! Ква!Ква! “-
Пісня в ніч летить цвітна.

СІЛЬСЬКИЙ СТАВОК
Хвилька у беріг: Хлюп! і Хлюп!-
Літа теплий світлий звук
Каченята в очереті...
Промінь на воді верету
Золотисту залишив
У кудись враз поспішив.
Гульк! – це жабка відізвалась...
Кум! – це друга засміялась.
О-ха-кха! - хор до пісень...
І так довго кожен день.
Ставок при селі живий -
В світ подіями рясний.

СІЧЕНЬ
Ох! і Ах! – у димарі...
Січень вітром у дворі.
Хльос! У воротах щось упало,
У саду когось гукало.
Ха! Ха! Ха! -  побігло полем...
Хрусть!  Трісь! - в старій тополі.
Блим!  Блим! – світло в хаті...
Тіні у кутку вусаті.
Я із книжкою сама -
За вікном в світи зима....

ЗИМОВИЙ ВІТЕР
Йду, а вітер снігом в очі,
В вуха дзвінко й зло регоче.
Вдарив в спину,
Сів під ноги.
Закидав усі дороги.
Не проїхати - ні йти -
І від нього не втекти.
Що же мушу я робити?
Хочу його вже й побити.
Тісно вітер я схопила,
Мотузкою закрутила.
Занесла в свою кімнату
Заставила в тиші спати.
На вулиці все мовчить -
Вітер в хаті моїй спить.

КАШТАН
Густо каштани  на брук,
Добрий, розніжений звук.
Сіло у нім літо  цвітне,
Сонце тепленьке рясне.
Липня тонесенька мить.
Колір вечірніх зірниць.
Серпня нічний зорепад...
Ой,не  вернути назад,
Те що зібралось в каштан,
Нікому його не віддам.
Горну  тихенько до рук -
Осені ласкавий звук.
   

    ЖУРАВЛІ У ОСІНЬ
    На південь журавлі летіли,
    Слід за собою залишили.
    Чи жаль, чи сум а чи надію;
    Біжать осінні в світ події.
    Щодення тихе і високе
    У небо тягнеться глибоке.
    І кличе птахів в переліт,
    У дивно-вересневий світ.
    З селом журавлики прощались,
    Печалі у душі кричали,
    Аж заболіло все кругом…
    А птахи стомленим гуртом
    Лиш їм відомими  стежками
    Шляхи на південь тарували.
   
    ЗИМА БЛИЗЬКО
    Темна ніч хмарами взялась,
    З вітром ніжно цілувалась.
    Затягнула місяць, зорі,
    Що жили в небеснім морі.
    І сміялася   щомить…
    Над селом сон не біжить –
    Жовті вогники в шибках.
    Десь далеко чути: Бах!
    Блим! Скрип! – у темноту
    Широченну  і густу.
    Стогне у дворі вітрисько –
    Мабуть, зима уже близько.

    ВЕСЕЛА НІЧ
    Ніч купалася в росі,
    У несказаній  красі.
    Обіймав її вітрець -
    Темноокий молодець.
    Про щось сміхом говорив,
    З поцілунків вінок вив.
    Аж до ранку: Ох!  Ах! –
    Ніч сміялася в садах.

    А Я ВІРШАМИ…
    Люблю по осені тумани,
    Що густо в’ються долинами.
    Великі ранки загадкові
    І кожен день собою новий.
    Гуртом ворони в низький літ,
    Росиці кришталевий слід,
    Городи скопані давненько,
    Грядки на зиму чепурненько.
    Стежини зморені змокрілі,
    Вітри від старості зруділі,
    Кудись летять, і не вертають
    Жовтневі погляди вітають
    В осінню тишу…
    А я віршами
    Веду тумани долинами.


ОСІННЯ ВРОДА
Вітром довго в ніч гуділо -
Щось, кудись уже спішило.
Затріщали дерева
Аж зболілась голова.
Я до шибочки бігом:
Старий ясень над хлівом
Ще стоїть, лиш три гиляки
Нахилилися до хати.
От біда! Вітрова осінь...
Кажу її: - Уже досить...
Зупинися…
-  Йди у поле
Гуляй  там на вільній  волі.
Тільки ніч мене не чує
На горищі вередує.
Балки стогнуть, плаче шіфер,
Та не бачить цього вітер.
…Не спалося аж до ранку.
Відкриваю я фіранку:
Тиша сіла у дворі
Спокій  неба у горі.
Беру відра, йду по воду,
І цілую осінь-вроду.