Роздуми у пустотi поки ще молодого часу

все швидше і швидше оберталася планета всередині нього. цього ніхто не помічав. дні для нього стали в десять разів коротшими і автоматичними, ніякої пам’яті по них не залишалося, як не пам’яталася послідовність скорочення м’язів при ходьбі. все денне життя було за бортом його залишкового фокуса сприйняття світу. як scotoma scintillans не залишає тобі шансу побачити те, на що направлений твій погляд – це у тебе забираєш ти сам, саме у тебе, не у себе, так і думки залишалися у первісному „образно”-до-„слівному” стані, не лилися неперервним потоком слів і значень з чіткими краями і контурами смислів в суб-ординаційній причинності. існування звузилося до розпачу пульсуючої безпро-світної самотності і глухої без-порадності. він ходив містом, здоровався за руку, посміхався, підтримував розмову, жартував, цілував у щоку на прощання, піднімав угору пальці лівої руки поки сумно дивився через дорогу як вона заходила в метро і все оглядалася йому. все було сповільненого кольору сепії старих померлих фотографій, монотонним, невиразним і нікому не потрібним. їдуть собі безперервним плесом машини, ідуть собі на всі боки люди, півнеба забудовано високими будівлями, решта сіре і пусте. ще день, але він вже бачить ніч. ні. йому лише здалося, що він почав її бачити. вона тут з ним вже була з самого початку. це вона стирає в ньому всі старі смисли буття, залишаючи як в пустій полишеній сільській церкві лише безнадій без сподівань. це не голод і не спрага і не глухий кут. це вичерпаний рівень розвитку у площині і тавтологічне кільце прикрого розчарування тим що неможливо зупинити час. ти топчешся по колу і фальш повторення пригнічує свіжість твого знайомства з подіями дня. це все вже було, я все це вже чув, бачив, переживав, я вже говорив ці слова, я думав цю думку вже багато разів. чтобы разорвать эту бессмысленную череду летопоступков ти маєш зробити крок у прірву. час розриває свій ланцюжок, лише коли ти йдеш на жертву самим цінним для тебе, при цьому щось у тобі назавжди відмирає і далі – ти – не ти. саме це дозволяє тобі перейти в інше коло твого життя. ти роздвоюєшся. і це тільки тому, що той старий ти, до жертовного поступка, так і залишився у тому зацикленому часовому лабіринті, який ти вже сходив поколіна, і який зсірів і покрився безпросвітною сепією минулого. новий ти, після сакральної жертви, з кровоточивою душевною раною, все бачиш свіжим кольоровим і безповоротнім по відношенню до твого минулого. не оглядайся, не зупиняйся. поспішай. набирай сили поки світ кольоровий і кличе тебе, а не повернувся до тебе спиною. через якийсь час тобі знову доведеться заплатити чимось самим дорогим для тебе, щоб вирватися з глухого кута буття. і так до повної знемоги. битва за битвою з собою і своєю перемагаючою пустотою.