Сегодня услышал песню Монро "40 лет не 40 дней". Заводная песенка. Как раз в стиле, наверное, 40-летнего характера. А Монро, насколько я знаю, как раз приблизительно столько и есть. Интересно, она всегда была такой заводной и весёлой? Или только к сорока годам стала такой?
Смотрел её последнее видео, про её прогулку по Харькову, выложенную сегодня. Было интересно увидеть Харьков через призму её камеры. Увидев то, что видит она - я невольно с брезгливостью передёрнулся внутри: "Фу, какой же он убогий... По-моему, ещё более убогий, чем мой родной Петрозаводск. Всюду нищета... Фу. А впрочем, наверное, более нищего города, чем мой Петрозаводск - наверное не найти: с его двух-этажными бараками, которые пестрят по всему городу через каждых три дома. А в Харькове хотя бы бараков нет... Хотя с другой стороны - Харьков весь равномерно нищий и убогий, а мой Петрозаводск понемногу обновляется: сносятся бараки потихоньку, а на их месте строятся красивые новенькие многоэтажки в современном стиле модерн. Хотя асфальт что там, что там - одинаково страшный".
М-да. Давно ли я стал таким брезгливым по отношению к нищете? Если вспомнить, где я вырос - в селе, которое до 1991-го года даже самостоятельным населённым пунктом не считалось, а считалось всего лишь отделением другого, находящегося в семи километрах от...
К хорошему быстро привыкаешь. Наверное, я избаловался красотами городов, в которых побывал. Тот же Киев, хоть и не самый убогий город, но всё же красивее Харькова. Хотя самый красивый город - это, на мой взгляд, Львов. Хотелось бы его ещё раз увидеть... Монро, кстати, тоже там побывала. Одесса тоже так ничего, с точки зрения архитектуры и чистоты. Правда, там атмосфера злая... Когда слушаешь одесские шуточки издалека - то они кажутся смешными. Но когда попадаешь в этот город непосредственно, и вдыхаешь этот воздух - то понимаешь, что это столица вовсе не юмора, а злого сарказма... Это злой город. Фу...
А вот Котовск - совершенно иначе запомнился, хотя он совсем рядом с Одессой. С Котовском у меня остались самые светлые воспоминания. Очень уютный город. Небогатый, но уютный.
Понравилась Винница. Она тоже уютная, - несмотря на то, что находится на перекрёстке всех дорог. Но она очень хорошая.
Тернополь запомнился теснотой улочек, с лёгким запахом нищеты. В общем, грустноватый городок, который даже городском не воспринимается, из-за удивительной тесноты улочек: так, что там с трудом разъезжаются две машины... Он просто шокирует своей теснотой.
Другое дело Львов!... О, Старий Львів - то казка... Куди там Парижу.
Але я хотів не про це. Почав про Монро, про її позитивний характер у її 40 років. І хотів про себе, для порівняння. Точніше, написати про сум.
Здавалося б, що якщо мені не вистачає позитивізму такого, як у Монро - то я мабуть сумний. Але ні. Сумним я себе не вважаю. Бо я аж надто спокійний, щоби бути сумним. І цей спокій настільки вріс в мене, що я навіть сам не уявляю себе іншим. Чи давно я такий? Так, я пам'ятаю, відколи я таким став. Відтоді, коли розлюбив Катюшу. Я пам'ятаю, як був у неї шалено закоханий, і кров бурлила в мені від пристрасті та від надлишку емоцій... Це було вперше і востаннє в моєму житті. Переживши таку емоційно шалену закоханість, я досить швидко втомився всебічно, і сказав собі: "Все! Більше не хочу закохуватися, ніколи в житті не хочу подібного пережити повторно". І більше з тих пір, дійсно, жодного разу подібних почуттів ні разу не переживав.
А нещодавно, - десь може роки півтори тому ("Розбір про сенс життя": http://www.proza.ru/2017/01/18/491) - у мене Батько спитав: "Чи хочеш закохатися?". Я відповів одразу: "Ні". Але потім замислився... Подумав у собі: "Слухай, але ж роки ідуть... Якщо зараз відмовлюся, то вже потім не зможу. Тобто, мені має скоро випасти шанс закохатися востаннє."
І я подумав: я скористаюся цим шансом. Якщо він, звісно, випаде. А він мусить випасти. Якщо в мене Батько про це спитав - то однозначно приготував мені дещо смачненьке. Лише дав мені час подумати: в кого саме я би хотів закохатися: в хлопчика чи в дівчинку. В жінку чи в чоловіка. І я оцей увесь час коливався в собі, роздумував... Деякий час мені здавалося, що мені все одно. Все одно більше, ніж на платонічні стосунки, я не розраховував і не хотів. Тому, якщо стосунки без сексу - то абсолютно все одно, в кого закохуватися: чи в дівчинку, чи в хлопчика. Тим паче, що досить довгий час мені хотілося мати брата... Але Алекс не захотів. І я зів'яв, зібгавши свою дитячу мрію мати брата.
І тільки нещодавно почав замислюватися про пристрасть... Про секс.
Одне діло: хотіти сексу самого по собі. І зовсім інше - і хотіти сексу, і бути одночасно закоханим. Зовсім третє діло: бути закоханим, і сексу не хотіти.
А час іде. Роки йдуть. Тим паче, при моєму теперішньому здоров'ї - взагалі не варто розраховувати на довготривалість життя. Хоча хто знає, можливо, мені зараз закоханість зовсім ні до чого, бо моє серце може не витримати останньої пристрасті...
І нещодавно, коливаючись між цими "все одно", я зрозумів: я хотів би останню пристрасть пережити саме з дівчинкою. Чи з дорослою жінкою, старше мене. Мені вік не критичний. Головне, щоби ця пристрасть була взаємною... Останній раз.
Останній раз з кимось лежати у ліжку. Харчуватися сексом, фруктами, і поцілунками. Боже, я так давно не цілувався... Я вже забув, що таке цілуватися. Коли і з ким був останній секс - пам'ятаю. А коли востаннє цілувався - ні... Так склалося, що цілувався я значно рідше, аніж займався сексом. Так склалося... І, схоже, що востаннє я цілувався саме з Катюшою. Тобто, більше, аніж 10 років тому... Боже-Боже.
Що я можу сказати. Може, я не стільки за тою пристрастю скучаю, не стільки за тим сексом, скільки за поцілунками... Почуй мене, Боже.
Що я можу додати?... Ось і увесь мій сум. Ось і усе, що не дає мені розтормозитися, і вийти зі стану непохитного спокою. Але остак бути роками спокіним, як я - це ненормально, Боже... Адже я ще молодий. А я - як отой Доріан Грей... Красивий, але холодний.
Більше мені немає, що додати на сьогоднішній день. Хочу в Фінляндію... Може, там знайду чорнооку дівчину, схожу зовні на Аннелі Маттіла. Щоб з такою міцною широкою попою, щоби було, за що узятися... Вона мені страшенно подобається, як жінка. Точніше, як прототип, а не сама вона. Настільки, що здається, готова снитися мені. Снитися, як я залізаю рукою їй під під кофту, роздягаю догола груди, і торкаюся губами її сосків... Потім спускаюся губами нижче, до пупка, потім ще нижче, одночасно знімаючи з неї джинси та трусики...
Боже, про що я думаю. Озирнися, Кар'яшику, і подивися на реальність. Який з тебе коханець, хто тебе захоче?... Навертаються сльози на очі, і хочеться плакати... Розпливається клавіатура перед очима, пора закруглятися.
24.04.2018, 22:25
Кар'яле Лібертус, армас Юмалан пойгу