Майже бувальщина
Багато снігу зимою – багато води навесні. Так завжди буває. Трапилось таке й цьогоріч. Спочатку з осені і аж до самого січня все хлюпотів дощик, а з другої половини січня і до березня навалило стільки снігу, як ніколи раніше. І от вже настав квітень, а сніг все лежить та й лежить надворі, хоча й сонечко вже пригріває. А що зробиш? У природи свої закони.
«Треба навідатись на дачу»,– подумав Петро. Він завжди ретельно слідкував за їхньою дачною ділянкою й маленьким домиком при ній. Днів з десять тому він там був. Сніг лежав на городі, наче у лютому місяці. Але зараз сонечко сяє, тож що там з отим снігом?
Петро хотів сказати про це дружині, та згадав, що з учорашнього дня вирішив з нею не розмовляти. Скільки? А скільки витерпить. Хоч і місяць! Правда, це не вперше він так вирішував, та більше двох днів його мовчання не тривало. Ну як його змовчиш, коли то те, то се треба сказати жінці. А вона ще й під’юджує:
– То ти, мабуть, котлет переїв, що мовчиш? Ну то нічого, пройде!
А з чого трапилась теперішня мовчанка? Та з вина. З якого? З отого, яке Петро наробив ще восени зі свого винограду з їхньої дачі. Націдив соку, додав цукру, закріпив двома пляшечками спирту медичного з аптеки, і через місяць чи трохи більше таке винце вийшло. П’єш його й прицмокуєш. Навіть жінка іноді куштує разом з чоловіком. А чоловік – той усе ковть та ковть перед обідом та вечерею. От Олена його й почала йому допікати:
– Ти вже, бачу, без вина й їсти не можеш. Чи в алкаші записався?
Жінчине бурчання Петра аніскілечки не хвилювало, але оте згадування про алкашів його завжди нервувало.
– Як до сімдесяти алкашем не став, то вже тепер не стану ним і поготів, – казав він Олені, та вона все своє торочить. От і вчора. Тільки він за пляшку до вечері, а вона йому про отих алкашів. «Ну, бісова жінка! Пожди, пожди. Не буду розмовляти з тобою!» – сказав сам собі Петро та й почав грати у мовчанку. Тож зібрався він, рюкзак за плечі й подався на тролейбус.
– Принеси з п’ятеро капустин! – встигла крикнути Олена чоловіку вслід, та він і голови не повернув, хоча й добре все почув.
Дачка розташована в межах їхнього міста. Тобто можна й пішки до неї дійти. Раніше Петро так і робив, щоб не чекати отой клятий тролейбус. Та з віком навіть і оті два кілометри, чи скільки там до їхнього городу, здавались йому чималою відстанню. Крім того, колись за транспорт йому треба було платити, а тепер їздить безкоштовно. Бо давно вже пенсіонер.
Отож чалапає Петро у гумових чоботях по снігу та калюжах по дачній вуличці й дивується, що сніг хоча й посірів і зжужмився, але все ще лежить зимовим одіялом на дачних ділянках. На їхній ділянці снігу теж було чимало, хоча й всюди проглядали зелені віконця жита, яке вони з Оленою посіяли восени, щоб земельку удобрити. Пройшов він цементованою стежкою до ґаночка, відімкнув двері й ступив у домик. Звідти пахнуло йому в обличчя прохолодою. «Ще не прогріло стіни сонечко», – подумалося йому. Швиденько переодягся й відчинив ляду на погрібці, щоб узяти капустини, про які казала йому Олена. Перед тим клацнув вимикачем, та електролампочка під стелею не блимнула. «Все кіловати економлять… на рядових дачниках, а як дачне начальство приходить, то вмикають», – мимоволі промиготіло в нього на думці. Тож дістав він з кишені ліхтарик і натиснув пальцем кнопку. Глянув униз і спочатку очам своїм не повірив. Унизу блищала водяна поверхня, на якій плавали білі капустини. Погрібець на третину був заповнений водою. У сусідів таке бувало щовесни, а в них це трапилось вперше за п’ятнадцять років з того часу, як вони придбали отут ділянку й збудували домик. Бо їхній погрібець був неглибокий, всього півтора метра.
Петро приніс з сарайчика відро, прив’язав до нього товстий мотузок і заходився тягати з погреба воду та виносити її на дорогу. Виніс відер з тридцятеро і зрозумів, що це марна справа, рівень води не зменшувався. Треба було негайно витягувати наверх овочі. Інакше й садити картоплю буде нічим. Не довго думаючи, він роздягся й ступив босоніж на східці драбини назустріч ґрунтовим водам.
А Олена тим часом почала якось нервувати. «Нічого не взяв їсти з собою. Що він там зараз робить, чортів мовчун?» – думалось їй. Отже думалось, думалось, та зібралась вона, взяла дещо попоїсти й пішла на тролейбусну зупинку.
Олена зайшла в домик. Там було сутінно. Лише з відчиненого погрібця миготіло слабеньке світло. Вона зазирнула туди й скрикнула від несподіванки. Унизу на стінці висів ліхтарик, і… бовтався її чоловік. В одних трусах. Забрьоханий по самі вуха. Губи посиніли й дрижать, очі витріщені, мов у скаженого. Ловить руками капустини й пхає їх у поліетиленовий мішок.
– Що ж ти, негідник, затіяв? У тебе ж поперек болить! – не тямлячи себе, криконула Олена. – Вилазь!
– Давай… приймай… поки воно тут не погнило, – ледве вимовив Петро. На нього напали дрижаки.
Через півгодини він сидів на кушетці, що стояла в домику попід стіною між грубою і вікном. Хекав у долоні й клацав зубами. Вона витирала його й розтирала йому поперек, примовляючи:
– Який дурень! Це ж тільки сказати кому. Додумався голим залізти у льодяну воду.
Олена винесла у дворик ящики з посівною картоплею та морквою на просушку, простелила в домику біля груби газети й висипала туди картоплю з двох пів мішків. Потім розтопила грубку. Плитка трохи дмухнула димком, ніби прокидаючись від зимової сплячки, а тоді аж загуділа. Незабаром тепло пішло по хатинці, повіяло живим духом. Олена закип’ятила воду й заварила чай.
– А знаєш, що головне я тільки-но зробив? – проказав несподівано Петро.
– Що ж ти таке зробив?
– Знайшов у погрібці, у віконечку, пляшечку з винцем нашим, яку я поставив туди ще восени.
– О господи… знову ти зі своїм винцем!
– А що, вино – це радість у серці, – мовив Петро й ласкаво подивився на пластикову літрову пляшку, яка красувалась на столику.
Підвечеряли вони тим, що принесла Олена, випили потроху винця та й сиділи на кушетці, пригорнувшись один до одного. Вже звечоріло. У хатинці було напівтемно, лише на столику тьмяно світив ліхтарик. На душі у них були тиша й спокій, незважаючи на розгардіяш, що вчинила весна. Раптом Петро потягнувся до жінки, міцно поцілував її в губи й почав мацати й тискати за груди, потім повалив на кушетку.
– Ти що, здурів з переляку? – прошепотіла Олена.
– Та хіба тут не здурієш? – також тихо мовив Петро, остаточно забувши про свою мовчанку…
Вони ще довгенько сиділи біля розжареної грубки й посміхалися один до одного збудженими очима.
Отакі от бувають ґрунтові води.