Тринадцята мелодiя

Серафима Куцык
Знову, як гарячий трактор, приперлося літо і все кругом перестало нагадувати весну, яка ще в травні почала потроху здавати всі свої позиції, а до 25 травня вже й черешні стали закінчуватися. Агата чекала літа, школа не подобалася їй з першого дня, бо на лобі в неї (звісно в Агати, а не у торкінської школи №5, як ви могли б собі подумати)  невидимими чорнилами було написано, що вона знову, як і минулий раз, попала не в свою тарілку. Агата мала рідкісну вроджену хворобу - дисграфію, вона все писала з неймовірними помилками, навіть у тих словах, де просто неможливо було помилитися, а вона, бач, просто не могла не помилитися там, де всі інші ніколи не помилялися, і ось за це над нею кепкували в школах, про які Агата мріяла забути. А у всьому іншому, коли вона кидала ручку і зошити, вона була кращою від всіх оточуючих її дітей.

Сім’я Міллер переселилася з США в місто Торкі на півдні Англії у графстві Девоншир. Міллери були заможні, жили у великому будинку з видом на море, мали сад, оранжерею.... Сусіди холодно і аристократично здоровалися з Міллерами, але вигляд у них все був недоброзичливий, як і той великий камінь за пазухою, ледве не у кожного торкіанця (звучить як із „Зоряних воєн”, подумала б Агата, якби жила в 2018 році).

- Мабуть оце всі  англійці не люблять американців за те, що ті зовсім не так говорять англійською мовою, як оце всі тут довкола - думала собі Агата. В свої дванадцять років вона мала ледь помітний американський акцент. Хоч би й як вона не намагалася старанно наслідувати місцеву говірку, що, по правді сказати, також була далеко не лондонською, але повного успіху так і не було дотепер ніким із Міллерів досягнуто, бо вдома батьки говорили між собою американською – легкою, теплою і веселою говіркою, а при дітях одразу педагогічно переходили на холодну, гостру як ніж, англійську. Як вони (старші Міллери) думали, у них все виходило добре, хоча ще з колиски їхніх дітей свербіло від такого „нарочитого” придурювання дорослих.

У Агати була старша від неї на 11 років сестра (Маргарет Фрері)  та старший (на 10 років) брат (Луїс Монтан), якого всі по життю називали просто «Монті». Одним словом, Агаті і сьогодні було сумно. Монті і Марго зараз вчилися у Лондоні, але приїзджали в Торкі на Різдво, Великдень, дні народження, відпочинок літом і невідомо коли ще.

Містечко Торкі (наголос на останній склад, як у французькій) простягнулося собі уздовж берега затоки Торбей і було одним з трьох самих модних морських курортів Великої Британії. Через той свій клімат, ця місцина отримала прізвисько „Англійська Рів'єра”. Завдяки теплій атлантичній течії Гольфстрім тут був незвичайно м'який клімат, а 35 кілометрів берегової лінії моря з пальмами, соснами, кипарисами – були як фотоальбом з раю! Вікна Агатиної кімнати виглядали на протоку Ла-Манш, на другому березі якої було іноді було видно Францію у вигляді темної тонюсінької полоски на горизонті вдень і смарагдових пагорбів - уві снах Агати.

Все ж тато Міллер вибрав для своєї сім’ї місто з самою теплою зимою й найчудовішим літнім кліматом у всій Великій Британії. А до нього, ще у 43 році нашої ери, сюди вперше допливли на галерах стародавні римляни – у Британії самі точні хроніки. Так ось, прийшли (припливли) собі ті римляни на південно-західний півострів Англії і, всього за якихось 12 років, окупували тут всі землі, які тоді населяв не менш стародавній кельтський народ. Хоча вже за якихось 250 років стародавні кельти все ж повернули свою стародавню владу на свою батьківщину. Перемогли, значить, як то кажуть, „сам Рим”, чим дотепер кожен житель міста таємно гордився і показово передавав цю виплековану ним гордість у спадок тільки своїм дітям. Чужим дітям не випадало в Торкі гордитися перемогою їх предків над самим Римом. Агаті в голову не прийшло гордитися тим, що американці перемогли аппачів та команчів, а ті дотепер їх ще не спромоглися повиганяти з Америки, вже більше як 350 років. Агата часто заздрила всім цим потомственним кельтам, які випромінювали спадкову історичну гордість перемоги їх племені над самим Римом (з Вергілієм, Калігулою і Юлієм Цезарем, тощо).

Агаті, звичайно ж, у спадок така гордість передана ніким не була, тому вона все не могла знайти спільну мову з отими рудими місцевими дівчатами і веснянкуватими хлопцями, які по своїй крові з пеленок були „переможцями Риму”. А Агата Мері Кларисса Міллер була „ніхтом” поряд з цими „велетнями”, що завжди ставилися до неї зверхньо, чи може їй лише так здавалося. Самі розумієте, саме тому, ніякі місцеві краєвиди, „пальми-кипариси”, „гольфстріми-ламанші” не могли замінити 12-річній Агаті радість від банальної „одної-і-тої-самої” розмови „ні-про-що” в колі  подружок, яких мали всі крім неї одної. Поки вона їхала сюди з Америки, всіх-всіх подружок уже розібрали і для неї нічого не залишилося. От так!

Ну, раз так, то саме 25 травня 1903 року, в неділю, Агата перестала ломитися в закриті двері і вперше подивилася на цей світ з впевненістю, що вона і без цих рудих кельтів знайде собі в цьому житті свою окрему дорогу, яка приведе і її до перемоги над Римом. Хоча для чого їй перемагати той Рим? На світі є стільки цікавішого ніж ці живописні пальми з гордими кельтськими племенами на їх фоні.

Ця несподівана доросла впевненість в собі, з того дня, далі по життю, її ніколи більше не залишала. З відчаю підліткової дівчачої самотності, Агата почала систематично і багато читати. Батьки забрали її зі школи – далі вона вчилася тільки вдома. Окремим захопленням для неї стала музика. Уроки музики розвинули в ній почуття прекрасного і відчуття небуденної гармонії та міри по відношенню до всього, що зустрічалося в її житті. Малювання та історія культури розширили свідомість і енциклопедичний кругозір юної Агати аж за горизонт... У житті всіх підлітків настає такий час, коли їм здається, що вони вже про все на світі знають, причому краще за всіх їх оточуючих і без будь-яких зусиль для досягнення цього – от просто знають і все. Агата також зараз була „такою ж”.

І, накінець, англійська мова. Агата вивчала з різними домашніми вчителями вимову всіх (які є) графств Великої Британії. Завдяки цьому, потім все своє подальше життя вона могла розуміти і „бачити” характер шотландця, уельсця (валлійця), ірландця, девонширця, ... всіх. Мова (вимова) стала для Агати найкращою подружкою, яка її по життю ні разу не зрадила, навпаки – у всьому їй допомогала. Агата згодом стане самою відомою Агатою на світі, але 25 травня 1903 року вона ще не здогадувалася про це.

Кажуть: „Людина, яка знає одну мову – не знає жодної”. Дійсно, така людина не має з чим співставити багатство своєї однієї мови з діалектами тої ж мови, або з іншими європейськими мовами, та з їхніми сільськими говірками. Цей багатий мовний світ захопив Агату, і далі вона все життя купалася в тому знайденому нею багатстві європейських мов, хоча по крові Агата все ж була американкою. І саме ця „американська жилка” не дала їй назавжди втонути в цій красі і величі англійської мови. Вона не втонула. Бо мала, як і у всіх американців, план на своє життя.

- Не в цьому щастя, - театрально вирішила для себе Агата, майже як ветхозавітний Соломон, якого в неділю згадували в церкві на проповіді. Але так воно й було насправді - вона ні на чому ніколи надовго не зупинялася, вчилася все життя, писала все життя, шукала все нове і варте уваги, не тільки її, а й цілого світу. І світ пізнав її, оцінив і не забув дотепер. Вона таки стала більш відома, ніж ті кельтські племена, які 250 років виганяли „сам Рим” з Британії і накінець таки вигнали. Проте, цей факт далеко не був таким цікавим, як все те, що написала за все своє довге майбутнє життя наша Агата. Думаю, що вона, по великому рахунку, все ж перемогла кельтські племена, які перед тим перемогли сам Рим.

Я не пишу біографію Агати. Мене цікавить тільки той особливий один день з її життя – 25 травня 1903 року, коли Агата в душі стала детективом і залишилася ним навсе. І ось як воно все там було.

Зранку, як я вже сказала, передчасно, як завжди,  приперлося м’яке літо, ще до того, як Агата відкрила очі. В 1903 році мобільних телефонів ще не було, будильників з дзвониками і молоточком – також, отож на першому поверсі будинку Міллерів, посеред вітальні, як завжди, бомкнув сім разів камінний годинник і почав награвати нову „механічну” мелодію, яких було у ньому цілих 24. Агата повернулася зі сну в своє тепле ліжко в її спальні на другому поверсі. Лежала і слухала своїми музичними вухами годинникову мелодію і точно знала, що вже сьома година, бо ця мелодія була тільки о сьомій ранку. Очі Агати ще не відкривалися, хоча вікно в її кімнаті було відкрите всю ніч – комарі біля моря не літають. Внизу і шуміло справжнє море, якого боялися комарі. Вітер дихав шторою. Був вихідний день. Нічого особливого не відбувалося.

- Вставай, подружко, - жваво сказала собі Агата.

- Знову ти, - згодом собі відповіла вона ж, але театральним голосом, яким говорять заклинателі змій у цирку, що так рідко заїздить у наше Торкі.

- Смійся-смійся! – сказала на кухні місс Тіффані. Вікна у всьому будинку були відкриті – хоча голос місс Тіффані, кухарки Міллерів, було б чути Агаті навіть через закриті вікна – вона (місс Тіффані, а не Агата, боронь Боже) була глухувата, тому говорила так, що її було чути і французам через Ла-Манш. Зараз вона (місс Тіффані), як завжди зранку, говорила до кота. Лінивого обормота, який знову програв змагання з мишоловкою, яку тільки місс Тіффані знала куди саме треба покласти так, щоб миша точно принесла їй перемогу у змаганні з котом, який вмився і слухав зараз місс Тіффані склавши свої кельтські вуха в трубочку, не зводячи з неї голодних ранкових котячих очей.

- А як ви знаєте, куди теба ставити мишолапку, аби спіймалася мишка? Добрий ранок! – випалила Агата, яка прибігла подивитися на перші прояви дня в неділю і, як завжди, „заплуталася своїм американським язиком за правильні англійські слова”, -  як би сказала місс Тіффані.

- Леді прокинулася, але не зовсім. Добрий ранок, місс Агата. Не „ставити”, а „класти”. Не „мишолапку”, а „мишоловку”. І так далі, місс. А „аби” кажуть лише моряки, і то в морі, коли їх крім риби ніхто не чує. Тут не Америка з томагавками і віскі. І так далі – місс Тіффані постійно і у всьому поправляла Агату. Але тільки тоді, коли вони були на кухні двоє. А це бувало тільки зранку, коли весь дім все ще спав, крім мишей, моря, вітру, кота, місс Тіффані і нарешті – Агати, яка саме за це любила такі ранки з громоподібними англійськими уроками на кухні від тих кельтів, що розгромили Рим, колись там давно.

- Ось Ви, місс Агата, розумніші за мене – вже скоро закінчите сьомий клас. Може хіба Ви розгадаєте – що то було таке тут, в Девоні, 50 років назад (Девон – він же Девоншир, але тільки справжні потомки кельтів вміли так вимовляти: „Девон”). Бо наші всі по „це” знають, з ними нема про „що” тут говорити, а Ви ще про „це” не чули. Може ваш свіжий молодий розум послухає стару історію і збоку воно стане видніше якось.

- Кажіть-кажіть, місс Тіффані, - здивовано зраділа Агата. Це було щось особливе. Отак зразу. Обличчя місс Тіффані було сьогодні урочисто  задумливе.

- Отже тоді все було так. Я, поки готую сніданок, то встигну вам поволі все й розказати. – Шум: шурхіт, бряцання, шкрябання, плюскіт, стук, грюк ... – все це не заважало малій Агаті зачаровано слухати розповідь місс Тіффані - Вночі, з 7-го на 8-ме лютого 1855 року, десь о 1-ій чи 2-ій  годині ночі, після страшного снігопаду, потім після раптом страшної відлиги і потім знову обледеніння, на снігу біля будинку, де я жила, коли мені було стільки ж років, як оце зараз Вам, місс Агата, раптом невідомо як з’явилися сліди величезних копит! 10 сантиметрів в довжину і 7-8 сантиметрів в ширину, з кроком 20-40 сантиметрів один за одним, ланцюжком! – Місс Тіффані зупинилася, замовкла, ніби гортала в голові якусь книжку чи альбом з фотографіями. Потім дуже голосно сказала:

- Головне не це. Головне, що ці сліди тягнулися на 160 кілометрів через весь Девоншир! Мати Божа! Господи помилуй!

- Скі-льки?! – перепитала так само голосно Агата і закрутила-закрутила ще не чесаною зранку кудлатою зі сну головою – Як це, 160 кі-ло-метрів?

- Уявіть собі, місс Агато, я не вигадую. Я і тоді і потім збирала всі наші газети, журнали про це. І в Лондоні, в самій „Таймз” про це також писали, і в „Ноутс’н’Кверіс,” і в „Ілюстрейтед Лондон Ньюз”, знову ж таки. Я збирала все, що вони надрукували, і зберегла його дотепер, і не далі як вчора наткнулася на коробку з цею чортівнею – місс Тіффані не жартувала. Агата розуміла, що таке не вигадає ні кухарка, ні Шекспір, ні Герберт Уеллс. Чому ж тоді Агата про це нічого ніде не чула дотепер?

- Ви самі „це” бачили? Яке „воно”? „Хто” це був? – загорілася Агата питаннями, що пекли її зсередини – аж не можу!

- Звичайно бачила! Навіть пальцями торкалася! – зловісно зповільнено сказала місс Тіффані і підняла вказівний палець лівої руки догори (вона була шульгою. Росіяни б сказали на неї – „лєвша” ).

- Кого?! – заверещала Агата, мимоволі вилізаючи з ногами на стілець.

- Та ні, місс Агата. Не чорта я торкалася, а тих слідів на снігу. Такі рівненькі і однакові. І далеко-далеко тягнуться собі.... Всі „наші” дивувалися і розказували, як ото їхали вони собі по тому глибокому заледенілому сліду, щоб знайти хоч якийсь, в біса, початок або кінець отих слідів – та так нікому і не вистачило цілого дня, щоб доїхати! Але там і другі люди було міряли. Не тільки „наші”. З Лондона самого приїхали були якійсь .... І поліція нишпорила. Одним словом, весь Девоншир шукав „того”, хто оце так хитро походив, що його ніхто й толком не побачив. Ну „ніхто” за одну ніч би не пробіг тих 160 кілометрів через нашу місцину, де проживає цілий мільйон людей – і його ніхто не побачив, не почув, навіть собаки! А дурні собаки не брали слід нічного вершника, чи як його там. Похвалися у свої буди, чи від холоду, чи від страху – місс Тіффані подивилася на кота, але коту було все рівно - ні собаки, ні копита, ні сліди – коту не „цього” було треба від місс Тіффані, з якою вони були знайомі вже десь вісім років.

- Так „ніхто-ніхто” його „ні разу-ні разу” не знайшов?!! За 50 років!!? І ні один живий чоловік його не бачив?!! – Агата загорілася і також почала голосно говорити. Кіт тепер дивився на Агату, а не на місс Тіффані.

- Уявіть собі, місс Агата! Ніхтосенько дотепереньки так і не знайшов що то „воно” там таке ходило. Будь йому неладно! Сиділо би собі до біса в тому свому пеклі! Що за біда по нашому Девоні внадилася собі ходити-нудити!

- А чого б то не кінь якийсь міг бути? Копита і в коня ж є. Десять на вісім. Я не знаю. Чому ви зразу про пекло? Біс? Біда? – Агата почала перебирати вголос перше, що їй приходило в голову. А приходило мало.

- Так отут то й „воно”! – загриміла далі місс Тіффані. – Чи може той твій кінь, Ваш кінь, місс Агата, чи може він залишати через кожних 40 сантиметрів свої сліди від своїх же копит, і на дахах будинків, і поверх парканів, і навіть на засніжених копицях з сіном, на сараях, та по всьому льоду ген через лиман Ексе? Таке може той ваш кінь?! Га, місс Агато!!! – наповал добила Агату місс Тіффані своїм самим „убивчим ” аргументом. Настала театральна тиша-пауза. Ні, той агатин кінь не міг „такого” зробити.

- Як це – на дахах…? Він що, … літати вміє? – злякалася і якось притихла і собі Агата, прокручуючи повторно в своїй голові тільки-но почуте від місс Тіффані. А це почуте якось не поміщалося в її маленьку голову.

- „Цей” все вміє, те що ніхто не вміє! – також притихлим урочисто піднесеним голосом продовжила місс Тіффані. – По верху нашого старого цегляного паркана і по старезному сараю з дровами – сліди були такі самі рівненькі, як оно на дорозі. І ні дах не проломився, і ні сарай не впав, хоча ледве дихав. – місс Тіффані задумалася надовго і згодом знову продовжила:

- Але як „воно” по стіні йшло – я не розумію. А сліди копит були – я сама бачила, на свої очі, і за 50 років забути їх не можу. Ми, „свої”, про „це” між собою вже й не говоримо. Багато старших за мене було, які ще більше бачили. Помалу вже всі повмирали. Може вони щось і знали „таке”, але мені не розказували. Я вам, місс Агата, так скажу – страшно всім було! Страшний тоді переляк був! Навіть наші священники не говорили про „це”. Бо були ще страшніші розповіді. Я правда не бачила. Казали, що були такі місця, десь в Дорсеті, де сліди підходили собі до одного кінця звичайної, знаєте, стічної труби і йшли собі, як ні в чому не бувало, далі по трубі вузесенькій, ВСЕ-РЕ-ДИ-НІ труби, виходили собі спокійненько з другого боку тої труби – і, як ні в чому не бувало, йшли собі далі. От ЯК це собі і нам якийсь вчений чоловік пояснить? ЯКИЙ тут кінь через трубу пройде і піде собі далі, такими ж рівненькими слідами, по стінам, по дахам, через паркани, річки, лиман...? Cтрашно подумати, що ото „воно” таке було! Досить! Бо я так сніданок не встигну приготувати. – завершила саму страшну і найтихішу частину своєї грандіозної історії місс Тіффані і знову почала собі жваво гриміти посудом по всій кухні та вправно поратися біля печі.

- Як?! Оце так? Все закінчилося? – вибухнула як феєрверк Агата. Вона тільки почала слухати і її розум горів як сонце. – Місс Тіффані! А що ж казали всі кого ви знаєте? Невже „таке” просто пройшло і забулося? Хіба кожен день у вас тут таке..., неймовірне..., трапляється? Га?!!

- Остинь, дитино. Легше треба. Бо гарячка нам не потрібна на кухні! – зкомандувала місс Тіффані. Агата зковтнула і присіла на лавицю біля вікна, подивилася вперше у вікно. Всюди їй тепер ввижалися сотні слідів копит. Великих. 10 сантиметрів в довжину і 7-8 сантиметрів в ширину. І так далі...

- Десь були роздвоєні навіть – казали в Тетнесі... Але я бачила тільки такі, як підкови. – стримано повернулася до розмови місс Тіффані і почала набирати воду у велику мідну кастрюлю.

- Чекайте. Як роздвоєні? Їх там що - декілька було? Чи то один – роздвоювався якось...? – бовкнула Агата і одразу зрозуміла, що сказала дурницю, дурним голосом, з дурної голови...

- Якось – відповіла місс Тіффані і посміхнулася. Мабуть і вона, в свій час, таке саме собі говорила, 50 років назад, коли на свої очі бачила це страшне диво. Страшне тим, що не було відповіді: кому оце потрібно було увесь Девоншир так перелякати цією бісовою 160-кілометровою стежкою на нічному снігу через Торкі, Тетнес, Уеймут (Дорсет), Лінкольншир, Ексмут, Топшем, через лиман Ексе до Дуліша і Тінмута. Місс Тіффані досить погано знала карту Девоншира, тому міста вона згадувала в неправильному порядку. Якби той дідько дійсно петляв в такому порядку, то тут він накрутив би і всі 300 кілометрів із-за плутанини місс Тіффані. Їй чомусь не було смішно від того всього. І нікому з девонширців також не було смішно. Тоді. У 1855-му.

Поки повністю не зійшов весь сніг, Девоншир вночі весь світився і не спав з 8-го лютого 1855 року і до 3 березня. Люди чекали кінця світу. Який тут сон! Газети мовчали. Телебачення і інтернету не було. Зовсім. А самий сміливий тижневик „Західний світоч” з Ексмута першим, лише через тиждень мовчання, почав писати все підряд, що лише чув від переляканих людей. Ну, а через тиждень після події, самі розумієте, все обросло такими бородатими чутками і вигадками!... Ов-ва! Чого вже ж тільки й не говорили. Такого незвичного тут, в Девоні, не траплялося ніколи, ні до того, ні після того. Зима 1855 року в Англії видалась рідкісно сувора, як ніколи: річка Тейн і лиман Ексе, від берега до берега, замерзли (а ну, згадайте, коли ще таке траплялося). В ніч на лиховісне 8-го лютого йшов особливо сильний, з завірюхою, сніг — з вечора і десь аж до середини ночі. Потім враз температура різко піднялася, і сніг на льоту перетворився в дощ. А до ранку температура знов понизилась, і та каша зі снігу і льоду знову замерзла. Намертво. Такого розхристаного співпадіння різних погод не буває. Із-за цього замерзання-розмерзання і знову замерзання „ці” загадкові сліди загадкового нічного привида закріпилися і налякали силу-силенну людей своїм безмовним страшним існуванням і єдиним поясненням – „такого не буває”. Можливо якщо б тоді, 8-го лютого, не замерзло все те, що от-от було б розмерзлося, то ми б і не знали, що щось там „таке” собі ходить так дивно своїми копитами 10 на 7-8, які то роздвоюються, то – ні. Може „воно” часто так ходить собі, а потім вітер до ранку замітає його сліди – і нічого на ранок не лишається, навіть згадки про нічні химери. Ніхто й не хвилюється тоді.

Агата задумалася над почутим. Слова „так не буває” дуже заважали зараз їй думати. Все це якось не поміщалося в 12-річній голові. З’являлося дуже багато питань, на які нікому було відповідати. Що ж робити?

- Спокійно. – подумала Агата. – Перед тим як думати, треба придумати порядок „як думати”, бо все так перемішано, як оце місс Тіффані у кастрюльці ложкою помішує щось на сніданок чи то на обід – хто його знає.

- Щоб щось таке заплутане розібрати – думала Агата, - треба клубок розпутувати в тих скупченнях, де це можливо. Якщо далі в цьому місці не розплутується, то треба тут кидати і переходити до другого скупчення – і так далі. Якщо клубок витягнеться навіть у 160-кілометрову доріжку – не страшно. Ми тут з місс Тіффані таке підняли на поверхню, що тепер навряд чи ще щось буде більш заплутане ніж ця жахлива 50-річна нічна таємниця слідів у Девоні – так Агата сформулювала свій інтуїтивно-науковий дедуктивний підхід до розплутування клубочків з таємницями. Це „ноу-хау” сильно пригодилося їй потім по життю. Ба! Та навіть сьогодні і пригодилося.

Сім’я Міллерів в обід того ж дня вся зібралася у вітальні. Оскільки з Лондона приїхав Монті – було жваво і гамірно в усьому будинку. Маргарет чомусь не приїхала, хоча пошта її Величності працювала без перебоїв. Монті привіз татові антикварний кишеньковий годинник без ланцюжка, а мамі – китайську велику табакерку з сумними темними малюнками та білими ієрогліфами на її лаковій поверхні. Мама Міллер збирала старожитності, весь будинок був у китайських вазах різних розмірів, а батько Міллер любив техніку, тому збирав собі різний старовинний мотлох, який тягнув до себе пилюку наче магніт – так казала місс Тіффані, коли без особливого задоволення витирала порохи в кабінеті тата Міллера. Пилососів тоді ще не було, і тому порохи поволі пересідали собі з місця на місце, але з кімнати ніяк не хотіли виходити, що бісило місс Тіффані, яка не любила техніку.

Тато Міллер і Монті про щось говорили собі стоячи біля каміну. На камінній плиті, біля величезного годинника, лежала мамина китайська табакерка і татова цибулька кишенькового годинника без ланцюжка. Мама Міллер вже звикла на англійський манер обідати строго о першій годині. Стіл у вітальні було накрито. Але страви місс Тіффані почне заносити і класти на стіл лише за 5 хвилин до першої години – так щоб рівно о першій годині вся сім’я Міллерів почала сьорбати той класичний англійський суп, одночасно з усією багатійською частиною населення Девонширу.

Рівно о 12.55 місс Тіффані  відкрила двері до вітальні і сюди в’їхав білий столовий столик на дерев’яних коліщатках, як побілений троянський кінь. На поличках цього столика була майже вся кухонна робота місс Тіффані за сьогодні.

Рівно о 12.59 стіл у вітальні був повністю сервірований і сім’я Міллерів зайняла свої стільці за столом. Тато допоміг сісти мамі, підсунув її стілець  звичним жестом. Лакея, або мажордома Міллери не мали. Не такі й вже вони були багаті. Тому тато особисто піклувався про маму, а мама керувала місс Тіффані, яка чинно ходила кругом столу і розливла по тарілкам суп. Монті сидів  по праву руку від батька. Він не допоміг Агаті посунути стілець, так як тато – для мами. Агата сама собі, як завжди, сіла на свій величезний стілець за величезним довгим столом, що був зайнятий лише на одну десяту. Меблі Міллери купили разом із будинком, тому меблі були антикварні, як і порцеляновий посуд, камін, дзеркала, канделябри, бра...

Мама, тато і Монті почали якусь світську бесіду між собою. І тут, рівно в 13.00, один раз бамкнув камінний годинник, щось зажужжало і годинник почав грати свою тринадцяту мелодію. Агата знала напам’ять всі денні, вечірні та ранкові мелодії. Як музично обдаровану дитину, її коробило від механічної музики, а мамі, татові і Монті таке чомусь подобалося. Монті перший голосно зрадів від вже забутої ним мелодії. Вони з татом сміялися, їли суп і збоку нічим не відрізнялися від справжніх заможних англійців.

Агата думала про девонський сніг із слідами копит, коли дивилася на цю білезну і довжелезну скатертину на столі. Після супу було ще щось там. Агата не запам’ятала, бо знову ж – думала про свого коня з крилами, який біг по стінам, дахам, замерзлому озері (ні, то був лиман Ексе), вночі, ... Цікаво!...

Обід повільно закінчився, як і мало бути, до 14.00. Рівно по годиннику Міллери встали з-за столу і аристократично повернулися з „столової” частини вітальні у „м’яку” частину, туди де камін, стелажі бібліотеки і все інше, що було таким нецікавим для Агати в її віці. А  їй було, нагадаємо для всіх, всього 12 років. У неї не було подруг. Не було аккаунта в Фейсбуку...

Монті подивився на камін і зблід. Мама подивилася на Монті і скрикнула: „Боже мій! Що сталося? Монті!”. Старший Міллер дивився на них обидвох і взяв Монті за лікоть. Агата була далі ніж всі інші Міллери від Монті, тому швиденько додатково витягнула шию (аж на три міліметри вгору, щоб далі бачити), широко відкрила очі (щоб краще бачити) і нашорошила свої музичні вуха ( які були виключені під час її мрій про девонське нічне чудовисько і коня з крилами, з копитами, і звичайно, 10 на 8 сантиметрів).

- Що там? – спиталася Агата і самою останньою підійшла до каміна, який так чудесно заставив Монті накінець замовчати і „так” збліднути.

       Місс Тіффані піднесла воду, намочене полотенце і роздивлялася збоку, кому б то його запропонувати, але ніхто чомусь не зомлів і не падав. „Ніби не так і страшно”, - подумала вона і стала чекати розвитку подій.
Монті пальцем показав на камін і здивовано сказав: ”Тату, я його тут поклав. Ти бачив. Ми пішли за стіл. А тепер його немає.” - Монті знову ніяк не приходив у себе, як після страшного потрясіння. Агата також не пам’ятала брата „таким”. І не розуміла, що ж „не так” із тим годинником. Тато сказав що ніби все в порядку, а він в техніці розбирається і збирає годинники. Вже десь цілих сто старих годинників у кабінеті має в коллекції.

- Кого немає? – вставила своїх англійських п’ять копійок раніше за всіх Агата. Щось тут зав’язувалося таке, ніби буде якась пригода, подумала Агата.

- Так, - спантеличено повторив тато Міллер, - кого немає, Монті?
Тільки після питання батька, Монті став знову Монті, бо до цього він був точнісінько як воскова фігура з музею мадам Тюссо на Меріленд-роуд в Лондоні, де маленька Агата була з мамою і Марго минулого літа.

- Твій годинник! – сказав Монті і підійшов до каміна, заглянув у камін. Оглянувся. Вперше посміхнувся. Якось невдало у нього це все виходило. Щось було не так, але що саме  - Агата не розуміла, але ВСЕ було не так.

- Ну а що там не так з моїм годинником? – старший Міллер занепокоєно оглядав камінний годинник, який тільки що перед тим закінчив грати свою механічну мелодію. Мама була блідою. Місс Тіффані запропонувала їй зволожене біле полотенце, але та відмовилася від цього особливим кивком голови, який місс Тіффані зрозуміла з півслова, як то кажуть в Англії.

Місс Тіффані також оглянула камінний годинник у тому ж порядку і по тій, роками виробленій траєкторії, по якій вона звикла витирати порохи на цьому механічному чудовиську. „Все ніби як завжди”, - подумала вона і підняла очі на Монті. Місс Тіффані ніколи не влізала, в розмови Міллерів. Питання – відповідь. Питання – відповідь. Якщо нічого тебе не питаються Міллери, то і нічого відповідати, або першою говорити. Такий був протокол.

 - Мій годинник! – сказав Монті. Тато Міллер уважно подивився на сина, потім на дружину і сказав: „Нічого не розумію, Монті, що з тими годинниками! Дотепер це був МІЙ годинник. Як то він тепер ТВІЙ?”

- Не цей годинник, чорт візьми! Вибачте. А той, що я привіз тобі з Лондона! – пояснив Монті батькові. – Він був тут! А тепер його тут немає! А я точно саме СЮДИ його поклав перед тим як сідати за стіл. Ти ж сам все бачив. Зліва від табакерки! Ось тут!

- Так і було. Тільки це Я його поклав, а не ти, бо це я останній його розглядав перед тим, як ввійшла місс Тіффані. Пригадай. Але це не важливо хто. Головне, що МИ його тут поклали, я зараз його немає!” – старший Міллер говорив голосно, бо і його допекло загадкове зникнення з під самого його носу того антикварного годинника, який він ще не встиг навіть розгледіти. Ланцюжка не було, тому незручно було крутити цибульку цього годинника в руках – могла легко впасти на підлогу. „А може він упав на підлогу?” – завершив свої роздуми тато Міллер.

- Ми б почули! – підключилася до розмови і мама Міллер. – Згадай-но, з яким гуркотом все у тебе падає в кабінеті зі столу, а камінна плита – вище ніж твій стіл, на півметра. Подумай. Ви ж були весь час в цій кімнаті. ЯК би ми всі не почули таке падіння? Та і не котяться твої годиннички, бо мають вухо для ланцюжка. А чому не було ланцюжка, Монті? – мама повернула голову до сина. Вона вже заспокоїлась, коли зрозуміла із-за чого син так збентежився. Які ж то все дрібниці! А Монті, він такий, з дитинства розстроювався з-за будь-яких дрібниць. А став доросліший, то ще більше.

 - А я знаю! – закричала Агата, - він зменшився! Так буває! Я зараз читаю Свіфта! Про Гуллівера! Він зменшився, не пам’ятаю як. І все там стало маленьким. Треба взяти у тата в кабінеті лупу, або мікроскоп – і пошукати твій, Монті, годинник. – Місс Тіффані, закотила очі на соту секунди раніше, ніж Монті відповів: „Йди-но, Агато, читай собі далі „Гуллівера”. Потім нам розповіш – де татів годинник”. Всі: тато, мама, Монті і, нарешті, місс Тіффані – всі, з докором, подивилися на Агату, яка заважала їм, бач, зосередитися та знайти той зниклий годинник. Настала тиша. Агата присіла на кушетку та очима почала виглядти по всіх закапелках вітальні золоту цибульку годинника, що щез. Але замість годинника, вона всюди бачила лише сліди копит на снігу, що досі ввижалися їй поверх паркету і на стелі, і...

І раптом всередині 12-річних (не по тривалості, а по віку) роздумів Агати щось дзенькнуло, як каса в аптеці – ніби їй показали розгадку загадки, а потім кинули Агату прямо у море – і вона з переляку забула ту розгадку.

- Треба згадати. Думай повільніше – сказала вона собі – Почни спочатку розкручувати клубок, по-порядку. Реконструкція подій з горизонтом 12.55.
Агата стала на точку відліку вітальні, де знаходилася о 12.55, коли місс Тіффані відкрила двері і в’їхав білий столик на дерев’яних колесиках.

- Що я бачу? – сказала собі подумки Агата. – Ага. Тато і Монті біля каміна. Мама – біля столу в „столовій половині” нашої найбільшої кімнати в цілому будинку – вітальні. Місс Тіффані – на порозі зі столиком на колесах. Кіт на кухні. Наче всі в будинку мною розставлені, як шахматні фігурки перед початком партії. Далі  треба намалювати по пам’яті місце злочину. Саме так Агата і подумала. А як інакше? Пропав годинник – злочин! У вітальню з 12.55 ніхто не заходив, і ніхто не виходив. Це значить, що злочинець серед нас! Ух, тииии!!!
Агата аж присіла від страху.  Оце дореконструювалася!

- Спокійно! – розсудливо, мовчки, Агата заспокоїла всіх присутніх. Хоча її слів ніхто так і не почув. Міллери про щось собі зхвильовано говорили, але Агата їх не чула – вона була у „процесі”, так би мовити, „детективної” реконструкції подій на місці злочину. Якби решта Міллерів чули, що у голові Агати йде така копітка професійна оперативна слідча діяльність, то вони всі б накінець замовкли і здивувалися таланту наймолодшої Міллер. А поки що цей талант дивував лише одну Агату. Мабуть та бісова історія про сліди на снігу від місс Тіффані розбудила в Агаті пристрасть до розгадування самих дивних загадок. Агаті якось взяв і передався від місс Тіффані її 50-річний сконцентований трепет перед загадковим світом, прихованим від очей всіх-всіх. Ця іскра, як естафета від кельтів до американців, була передана від натрудженої місс Тіффані – безпосередньо до 12-річної Агати – гора з пліч для всього Девону. Агата відчувала гордість за те, що вибір кельтів „упав” саме на неї, а не на тих злих, рудих, кучерявих, конопатих всі як одна, дівчат з її школи. Агата не підведе! Вона завзята, вперта і „думаю що” розумна.

- Повернемося до справи, панове! – далі мовчки повідомила всіх присутніх Агата. Знову ніхто вухом не повів. Тільки місс Тіффані з острахом дивилася на Агату. В її очах була надія, що її, як „не Міллер” не будуть робити крайньою в цій пропажі годинника. Місс Тіффані тричі перевірила кишені свого фартуха, двічі перебрала поштучно все добро білого столика на колесиках. „Хто його зна?” – думала вона, - „Може якась мара поцупила той годинник і мені встромила, щоб я і не знала, а всі на мене подумали” – Вона також любила місцеві плітки, як і всі торкіанці. Ми пробачимо їм, адже тоді ще не було телебачення з мильними серіалами. Був 1903 рік. Англія. Торкі. Вітальня будинку Міллерів. Пропав годинник. Злодія ще не спіймано.

- Я точно бачу, як Монті тримає о 12.55 годинник, показує на нього пальцем другої руки, щось розказує батькові, обидва усміхнені. „Заходить” потиху біленький столик на колесиках. Монті кладе годинник на камінну плиту і повертається лицем до мами. В цей час батько бере з камінної плити той „монтійовий” годинник, секунду придивляється без окулярів до нього і задоволено кладе його назад, на камінну плиту, повертається лицем до Монті, бачить, що Монті дивиться на маму. Тоді і тато повертається до мами, і всі, як завжди, однаково, сідають за наш довгий стіл. Годинничок-цибулька точно лежить собі на камінній плиті, зліва від маминої китайської табакерки. Агата бачить, як Агата в 12.57 також сідає на свій стілець і даремно чекає, що Монті допоможе їй з її важким стільцем, так як тато в цей же час допомагає зручно вмоститися мамі. Але ж це Монті. Він такий, як і був... А де в цей час місс Тіффані? – Агата посміхнулася – Не турбуйтеся місс, я вас бачу, ви закінчили сервірування столу дві хвилини тому назад о 12.57 і о 12.59 поклали супницю посередині столу, зняли з неї фарфорову кришку, опустили ополоник в супницю. Далі і татові, і мамі, і Монті, і мені ви налили запашний суп у тарілки. Перфектно, як завжди, це – просто вистава, англійська національна гра – обід у вітальні Міллерів, в неділю, 25 травня 1903 року.

- Хто ж злочинець тоді, якщо всі тут?! – уявно вдарила по столу Агата. – Ніхто не заходив, не виходив. Від столу ніхто з присутніх до каміна не відлучався. І на тобі – нема годинника! Чортівня, якась! Майже як ті сліди копит 10 на 8, поверх копиць-сіна-соломи... Може тут ВСЕ так відбувається – у Девонширі. – Очі Агати розширилися і вона відчула, що їй щось підказує її дівоча 12-річна інтуіція: „Щось ти пропустила, Агато. Важливе”.

- І що саме?  Ось всі сидять за столом. Камін далеко. Може кіт? Ні. Його і двоє дорослих далі кухні нікуди не зможуть витягнути. Що ще?  Якщо без чортівні і містики, то начебто все реконструйовано, а розгадки так і немає.

- Бамм! - перервав внутрішній монолог Агати той же камінний годинник.

- Ось, що я пропустила! – Агата засіяла. Крім Міллерів і місс Тіффані у вітальні був ще один персонаж – камінний годинник. Отакої! За час з 12.55 до моменту виявлення зникнення об 14.01 цей персонаж двічі про себе заявляв – бамкав і грав свої механічні мелодії. Що це міняє? Не вкрав же камінний годинник цю злощасну золоту цибулинку, яку Монті привіз з Лондона для тата. Може він (персонаж) ревнував і вбив цю нещасливу цибульку з тих ревнощів, або це була брудна конкуренція між годинниками за увагу старшого Міллера? Дурниці!  - Агата вже хотіла перегорнути цю невдалу сторінку слідства, як їй здалося... Але, зачекайте!... Ще не все було ясно з цим останнім фігурантом кримінальної справи про зникнення золотої цибулинки. Щось інтуїтивно їло Агату всередині – вона відчувала, що тримає злодія за рукав і треба їй лише один крочок ще зробити, щоби все стало ясно! Нова мелодія камінного годинника почалася згодом після триразового „бамкання”. Зблизька механічна мелодія годинника була ще неприємнішою для музично обдарованої Агати, десь в сто разів, або більше...

- Чекайте-зачекайте! – спішно мовчки знову голосно сказала Агата до всіх присутніх, але її знову ніхто не почув. Агата стрімко підбігла до столу і  сіла на те місце, де вона перед тим сиділа від 12.57 до 14.02. Сіла! І що? Ну, щось було не так! Вона нашорошила свої музичні вуха. – Дійсно! Мелодія зараз звучала чистіше ніж о 13.00 – тоді крім мелодії від каміна доносився ще якийсь звук. Це точно! Агата добре згадала, що ще ЩОСЬ звучало тоді разом із тринадцятою мелодією камінного годинника. Але що то було!?

- Тату! – Агата взяла батькову долоню в свої маленькі руки. – Допоможи мені будь-ласка! Мені це дуже зараз потрібно від тебе.

- Що, донцю? Кажи – тато дивився на Агату своїми добрими очима. Всі замовкли і з інтересом подивилися і на тата і на доньку біля каміна. Зрештою всі вони були біля каміна, але в центрі всіх подій зараз знаходилася Агата і її батько – старший Міллер, і камін, і зниклий загадково годинник...

- Тату, а годинник ...може піти назад, якщо... його так підрутити... якось? – невпевнено і тихо Агата підбирала слова для побудови зв’язного речення – підсумку всіх тих вигуків і пропозицій, що наперебій, одночасно, штовхаючи одне одного ліктями, будували свої неправильні речення зараз у неї в голові.
- І як я ЦЕ маю зрозуміти? Я не можу зробити щоб годинники почали ходити назад – так не буває. Кому це потрібно? І що з цим робити, якщо навіть таки годинник почне ходити назад...? – тато Міллер розчаровано дивився на доньку. Після „Гуллівера”, друга спроба Агати влізти в розмову виглядала ще безглуздішою. Це визнали всі присутні...

- Ні! Не так! Не ходити назад!... Мені потрібно знову зробити 12.59, щоб я почула тринадцяту мелодію нашого годинника. Щось із нею було ТОДІ не так! Ось як я хотіла сказати! – випалила Агата швидко, поки батько геть не розчарувався в ній. Батько задумався, подивився на годинник, потім на Агату.

- Все рівно я вас не розумію, Агато Мері Клариссо Міллер! – тато так називав її останній раз, коли Агата робила в оранжереї ТІ свої хімічні досліди. Тоді все пішло якось невдало, „трошки” вибухнуло, вікна в оранжереї всі чомусь повилітали. Тато також через секунду вилетів зі свого кабінету прямо в оранжерею, і, коли побачив її живою і переляканою, то не сварив зразу, а лише сказав: „Агато Мері Клариссо Міллер! Прошу вас зайти негайно у мій кабінет”.

Хіба зараз щось знову вибухнуло? Хіба то Агата винувата, що зник годинник? Чому тато так хвилюється? Мабуть це вперше за пам’яті Агати щось пропало в домі Міллерів. Тут би викликати англійську поліцію. Але кого підозрювати, коли всі тут у вітальні. Може нас всіх арештують?!!

- Тату! Я прошу просто повернути стрілки годинника на 12.59 – щоб я почула тринадцяту мелодію нашого годинника. От і все, що я прошу! Це надто важливо для мене і для всіх. Саме зараз! Благаю – не гнівайся, таточку!... – останнє слово Агати чомусь стало самим змістовним для старшого Міллера. Він задумався вже якось „добріше”. Потім глибоко зітхнув. Махнув головою і простягнув свою руку до скляної вітрини камінного годинника. Його вправні пальці ак-ку-рат-но, по-віль-но по-вер-ну-ли хвилинну стрілку рівно на 780 градусів проти годинникової стрілки.

- Прошу! Маєш, доню, знову 12.59 - сказав найстарший в кімнаті Міллер доньці. Звучало як „машина часу” – перший роман (1895 року) Герберта Уеллса. Міллери нещодавно купили цю книжку і потім жартували про неї.

Агата без пояснень бігом посіла своє місце за столом і почала згорблено та уважно чекати на 13.00. Вдруге за цей день - 25 травня 1903 року.

- Баммм! – сказав годинник. Агата сиділа за столом. Всі інші Міллери стояли перед каміном. Місс Тіффані вже другу годину стояла біля дверей в бік кухні, але боялася вийти з вітальні, щоб не подумали на неї, що вона хоче винести той крадний годинник. „Лиха йому година! Отому бісовому годиннику!” Міллери уважно дивилися через всю вітальню на Агату, яка втягнула голову в плечі, так як не знала, що її інтуіція хоче від неї і від всіх інших Міллерів. „Якийсь тупик!” Годинник нарешті почав грати свою тринадцяту мелодію, повторно замовлену Агатою у тата...

   І тут... сталося таке ... чого не буває...!!!

- Дивіться! – закричав Монті, хоча всі і так дивилися туди,  куди він показував пальцем. Агата встала з стільця і також дивилася на камін. А там...
Що ж це було?!! А було наступне: з самого початку тринадцятої мелодії камінного годинника, мамина китайська табакерка, яку Монті оце привіз з Лондона, почала вібрувати, далі трястися і тихенько жужжати. Через три секунди з-під дна табакерки невідомо як поволі висунулися чорні ніжки, круглі як олівці. Ці ніжки висувалися повільно з дна табакерки  - від цього табакерка повільно „росла”, тобто піднімалася на цих чорних ніжках. Коли табакерка виросла за п’ять секунд десь на два дюйма – знову щось зажужжало в ній – і ріст ніжок припинився. А далі...

Місс Тіффані втратила свідомість і потихоньку сповзала собі по стіні на підлогу – але ніхто з Міллерів і не поворухнувся щоб їй допомогти. Тут таке відбувалося, що може зараз і вони всі також попадають, на підлогу, як місс Тіффані, яка все пропустила і не бачила, що було далі у вітальній Міллерів...

Отож ріст ніжок у табакерки припинився. Камінний годинник далі грав свою музику. Раптом табакерка поворухнулася уже не вгору, а вліво. І пішла як павук на отих чорних ніжках!!! Вліво. Повільно. Але пішла! Жах! Під музику! Ніхто з притомних не міг ні на мить відвести від тої чорної табакерки-павука своїх очей, забуваючи навіть дихати – от такі то були дива!   

- Все – сказав камінний годинник і припинив свою тринадцяту мелодію.

Чорна китайська табакерка завмерла. Її ніжки непомітно сховалися. Вона знову як ні в чому не бувало просто лежала собі на камінній дошці. І нічого в її лежанні не було особливого. Хіба те, що оце три секунди назад ця табакерка була механічним велетенським павуком і ходила на своїх чорних ніжках перед самим носом у всіх Міллерів. Загалом цей жахливий павук пройшов добрих 20 сантиметрів і після цього знову став мирною табакеркою. 

Першим оговтався Монті. Він підскочив до табакерки. Без страху взяв її в руки.  Почав крутити по-всякому, туди і сюди. Ніжок не було, навіть сліду. Звичайна собі табакерка. Китайська. Щось написано ієрогліфами – невідомо що. Може так китайці завчасно попередили Міллера про те, що тут відбулося.

Другою оговталася мама Міллер. Вона одразу підбігла до місс Тіффані,  табакерка чомусь менше цікавила її в цю хвилину. Місс Тіффані від слів пані Міллер повернула собі свою свідомість назад. Потихоньку встала і витріщила очі на Монті, який крутив ту чортову коробку в руках. „Такого” місс Тіффані точно ніколи ще не бачила! Це було навіть еффектніше ніж „сліди на снігу” – тоді, 50 років назад. Тоді ж вона не втрачала свідомість! Не те що тепер!

Третім оговтався тато Міллер. Він чомусь одразу подивився на Агату, яка ще не оговталася і стояла нерухомо витріщена, як портовий маяк. Міллер відігнав першу хибну і панічну думку, що це знову Агата щось експериментувала, як тоді, коли всі оранжерейні вікна повилітали, рік назад.

- Ні. Агата не по таким справам мастак. А дійсно, як то вона знала, що буде з тою табакеркою така чудасія? – батько Міллер потряс за плечі Агату і ще раз повторив уже вголос – Агато, а звідки ти знала про таку дивину, що всіх нас так налякала? Ти ж не торкалася навіть тої табакерки! 

- Я і не знала – стомлено сказала Агата. Це її інтуіція знала, а сама Агата нічого не знала, як воно все піде, ота карусель на каміні. Хто б міг подумати!

- Ну ти, мала, молодець! – вперше в житті Монті похвалив Агату. – Звідки ти знала? Ти таке десь бачила, чи читала десь? Розказуй, мала!

- Ні. Я просто реконструювала ВСІ події між 12.55 і 14.03. Я пам’ятала, що саме о 13.00 наш годинник якось по другому сьогодні грав свою мелодію. Тому я попросила тата вернути час назад у 12.59 і тато це для мене зробив. А далі ви всі самі все бачили. Я сама не чекала, що все так буде. Але чекайте, ми дотепер ще не знайшли годинник! Монті, ця табакерка ожила під годинникову музику, то може коли вона була павуком, то тоді вона і з’їла твій годинник! Може твій годинник досі у животі цеї павукової табакерки!

- Дайте мені дорогу – перебив Агату батько – Я на таких китайських штуках з табакерками не особливо розуміюся, але ви ще менше в цьому тямите. Дайте-но я розберуся з цим. – Монті віддав татові чорну коробку. Старший Міллер менше хвилини крутив її по-всякому, туди-сюди, в своїх беручких руках над столом...

   Раптом табакерка скрипнула... і... відкрилася.

- Ну от! – сказав батько, зазирнувши першим на дно табакерки. Він підніс коробку очей до Агати. Агата зазирнула всередину і собі також,  побачила цибульку-годинник і засіяла...

- Ура! – заволала Агата, як американські аппачі. Вона дістала годинник і торжествуючи простягнула його татові – Прошу! Ось він! Справу розкрито – мамина табакерка вкрала татів годинник, але ми її викрили і здамо в поліцію!

- Ні – сказала мама – це моя табакерка. Я її якось виховаю і вона далі красти не буде. Перший раз ми її пробачимо. Якщо і місс Тіффані пробачить. Ми всі за вас хвилювалися – сказала мама до кухарки. Місс Тіффані з полегкістю зітхнула і без слів почала собі буденно систематично, по англійськи, збирати все зі столу на свій білий столик на колесиках.

Батько з Монті крутили в руках коробку біля каміна. Вони вже мали декілька пояснень як ця коробка ожила і чому саме від тринадцятої мелодії. Агата чесно ще не могла зрозуміти їхніх гіпотез – їй ще було рано таке розуміти. Але вона сьогодні зрозуміла одне: вона –детектив (таємний), про якого ще ніхто не знає, крім місс Тіффані, мами, тата і Монті. Через одинадцять років Агата одружиться з Арчібальдом і стане місіс Крісті – Агатою Крісті, але в той день вона ще цього не знала. І світ ще не знав її.

Годинник показував 13.13, хоча насправді було 15.31. Такого безладу в домі Міллерів не було вже добрих двадцять років, з того часу, як старший Міллер купив цей будинок.