"Спасибо, Господи! Отец, спасибо
За мир в душе, и за надежду,
что не умрём, но будем живы
Вечно живы в Царствии Твоём!..."
Саме цей приспів відомого псалма мені захотілося зараз проспівати, відчуваючи всередині себе велике полегшення...
Я познайомився з Максимом. Ми поспілкувалися. Поговорили про життя, про його дівчину, зовсім трошки про Бога, і багато про психологію...
Ідея познайомитися з ним з'явилася спонтанно. Оскільки він часто з ким-небудь знайомиться, і ділиться результатами знайомств з усім інтернетом, - то мені теж захотілося з ним поспілкуватися на відверті теми відверто: якраз так, як любить він і люблю я.
Ми з ним обоє циніки. Ми обидва любимо бути цинічно чесними. І мені було цікаво поспілкуватися з точно таким же циніком як і я. Було цікаво взнати, що з того вийде. І взагалі, як воно: спілкуватися з таким як я. Побувати, так скажемо, в шкурі моїх співбесідників...
Чесно кажучи, я думав, що оця манера взаємної цинічності стане для мене випробуванням, таким собі екзаменом для психіки. Я думав, що це буде випробуванням на міцність нервів...
Але ні. Натомість того я отримав велике моральне задоволення. Виявилося, що спілкуватися з власним відображенням - навіть приємніше, аніж можна подумати. Я думав, буде холодно. Але натомість отримав дозу щирого тепла.
Одним словом - мені сподобалося.
І я зрозумів: я хочу знайти собі отакого циніка, чи отаку цинічку - на все життя. Бо мені буде цікаво з нею спілкуватися завжди. Як оце зараз мені було цікаво спілкуватися з Максимом. Чесно кажучи, він відкрив для мене цілий світ. Цілий світ мене самого. Бо до нього я навіть не підозрбвав, наскільки я всередині багатий. Я просто цього не помічав, не бачив, не розумів, не усвідомлював.
І цей світ - не в словах, як виявилося. Хоча слів багато. І в нього, і в мене. Але виявилося, що секрет зовсім не в словах. А в емоціях. Які, як я досі вважав, у мене відсутні. І в нього так само відсутні. І власне, вони дійсно відсутні. І в той же час вони присутні в словах. Які, як виявилося, значать не стільки багато, як я думав раніше. Бо насправді сила - в тому теплі, які слова випромінюють... І тут справа зовсім не в самих словах. Можна написати слово "холод" - і відчути тепло.
Боже... Як же мені знайти слова, щоби це пояснити? Коли беземоційні слова несуть емоції, якиї ти не відчуваєш і в той же час відчуваєш тепло в холодних бездушних словах. Настільки тепле тепло, настільки світле світло - що стає легко дихати...
Бо справа насправді - в щирості слів. І також в доброті серця того, хто пише ті слова. Він може писати холодні слова. Але його серце настільки добре, в ньому стільки щирої доброти, що підсвідомо зігріваєшся тією щирістю, і зігріваєшся тим світлом...
Він може написати холодне слово "сніг" - а ти одразу бачиш сліпуче чисте світло, яке той сніг випромінює. І ті промені такі по-весняному теплі, що проникають в душу наскрізь, і одразу зігрівають...
І це настільки добре... Що хочеться співати подумки:
"Спасибо, Господи! Отец, спасибо
За мир в душе, и за надежду,
что не умрём, но будем живы
Вечно живы в Царствии Твоём!..."
23:57, 17.04.2018
Карьяле Либертус, армас Юмалан пойгу
http://www.proza.ru/diary/libertustestis/2018-04-17