Я гидую пiдняти очi, –
I вiд того стаю одиноким на весь бiлий свiт, –
Та я бачити вже не хочу
Тих щурiв, що мене оточили i плигають iз чобiт.
Що втiкають через щiлини
З кораблiв, якi тонуть, хоч їх будували не вони –
Їм пошвидше б знайти мiлину,
Не вмикаючи розум, – i кишать уже ними човни.
О, як я тепер розумiю,
Чому помирають люди в ранковий сонячний день –
Бо утратили вже надiю,
Бо нема вже кого любити, бо нема уже справжнiх пiсень.
Можна якось iще прожити,
Вiд бридливостi не пiднiмаючи своїх очей, –
Тiльки як менi це стерпiти,
Коли пiдлiсть чужа i ницiсть нестерпно в грудях пече.
Можна, мабуть, когось жалiти,
Як жалiють мерзотну огидну осклизлу твар,
Кажуть, тварi ті також є Божi дiти,
Iснувати вони мають право – і право на свiй вiвтар.
Тiльки як же я маю жити
Сотнi лiт, в нiмотi, серед тисяч пустих i безбарвних очей?
Господи, як не завити,
Я не хочу спускатися в їх нудотний, в їх липкий блювотний глей.
А я хочу, всього лиш хочу,
Я собою лиш хочу бути і тягнутись до неба вгору.
Хочу – настіж розкрити очі,
І – все бачити, і все чути, зливи щастя отримати море.
Жити хочу. Творити Всесвіт,
Не спинятись на півдорозі, бо інакше не варто й ступати на шлях.
Тільки чую щурячий скрегіт,
І не знаю, чи зможу жити, чи захочу піти в небеса, як птах.
Боже, хочу я жити, хочу!
Світ пізнати таким, щоб від захвату крила зросли з плечей.
Тільки щурість вже так белькоче,
Що не в силах я чути, не в силах я вгору підняти повіки очей.
І я хочу закрити вуха,
Щоб не чути нічого, бо кидає в холодний недобрий злітаючий піт.
Господи… а навколо задуха…
Та невже не створив ти інакшого, аніж цей невблаганний жорстокий страхітливий світ.
А любити вже так хотілось,
І вірити в те, що зумію прокласти незвідані нові шляхи,
В те, що з друзями я зустрінусь,
Які будуть відкриті і чисті, довірливі, як дітлахи.
Що візьмемось за руки
І станемо в коло, і світло Любові огорне, прийме нас на вічні віки.
Що не буде розлуки,
Що усі будуть щирі, і що Душу свою не зміняють на сріблені копійки.
Я не хочу ні плазувати,
Ні згинатися нижче, щоб у стічній канаві ловити купюрний бруд.
Я не хочу себе ламати,
Підлаштовуватись не хочу ради купи мінливих фальшивих приблуд.
І чи є тоді сенс жити,
Якщо Ти у підтримку надію і поміч мені не пришлеш.
Та чи будеш Ти це робити…
Обіцяв так багато, Ти казав, що по вірі даси мені все.
16.08.2015
Братіслав Лібертус Поет
(до збірки "Ніч - це час почути Бога")
-
Переклад з російської на українську виконала: Лариса Прокопенко (http://www.proza.ru/avtor/belgorod)
Дата перекладу: 25.09.2015
Пряме посилання на переклад: http://www.proza.ru/2015/09/25/691
Оригінальна назва вірша: "Когда противно поднимать глаза"
Пряме посилання на оригінал: http://www.proza.ru/2015/08/16/1587
© Copyright: Братислав Либертус Новинки, 2015
Свидетельство о публикации №215092501115