Поглянь, мій милий друже
Я без тебе давно живу
Бувають чорні й білі смуги,
Помалу забуваю, що тебе люблю.
Я дихаю на повні груди, вільно
Буває навіть, іноді сміюсь,
Не мучу вже себе я добровільно,
Від прикрощів вже більше не кривлюсь.
А сонце сходить щоранку, неначе
Ми все ще разом, взаємно ще любим,
Як ніби світ не помер і дихати важче,
Неначе те щастя не обернулось на згубу.
Все йде своїм ходом, минають роки,
Як ніби ніколи я не торкалась,
Своїми губами твоєї щоки,
Як ніби ми не навіки прощались.
І будуть цвісти пишні квіти в саду,
Своїми сльозами я їх поливала,
Всі ждатимуть теплу привітну весну,
Та що мені з того, без тебе зав'яну.
І як ми живем, неначе нічого не сталось,
І серденько б'ється, хоть воно вже не ціле,
Воно так боліло, коли ми розстались,
Душа не хотіла ні жити, ні вірить, ні мріять.
А місяць світить так само яскраво,
Для інших, так само закоханих пар,
І перед собою ми все ще обоє лукавим,
Що вірим у силу страшного слова "прощай".
Заглянь в мою душу глибоко, мій милий,
Там в самому дні мовчки плаче печаль,
Обійми мої ще відкриті, молюсь, щиро вірю,
Моя голова спочине в тебе на плечах.