Є в нашім краї село. Краще б сказати – сельце. Півтора чи два десятка хат стоять в один ряд, біля кожної – хлів для худоби та птиці, невеличкий садочок і город. За городом луки, аж до самої річки. Є у цьому селі річка – міленька, вузенька, вся поросла очеретом, лише посередині виблискує тоненька смужечка води.
У хаті, що найближче притулилася до річки, живе мій знайомий хлопчик Андрійко. Скільки йому років? На той час, коли я про нього узнав, до школи ще не ходив. Чи вік не дозволяв, чи батьки притримали. Школи там нема, вона у сусідньому великому селі, а до нього не близько. То, може, батьки й сказали:
– Рано в люди йти. Хай ще рік вдома посиде.
Андрійко, хоч і малий був, дурня не валяв. Зранку носив воду з криниці. Батько зробив йому маленьку цеберочку, ось він і забезпечував водою все їхнє господарство. Цеберочка маленька, та води потрібно багато. А криниця далеко, аж на луках. Набігається хлоп’я зранку – п’яти горять. Впорається, поснідає і жене пасти гусей.
Пастушити Андрійко любив. Вижене зграю на вигін, гуси пасуться, а він порсається у траві, грається і спостерігає за життям, яке вирує навкруги. Ось повзе, нікого не помічає, жук-рогач. Поставе Андрійко йому перепону на дорозі – приміром, бур’янинку зломе. І ось цей маленький мандрівник намагається її подолати. Б’ється настирно, поки не перелізе. «Характер!», – відмічає спостережливий хлопець. Поруч коники метушаться. Що, здавалось, тієї комахи! А стрибає – дорослі людині не під силу. Теж є чому повчитися.
Заграється Андрійко і не помітить, що гуси від нього вже втекли і, напевно, десь у шкоді. Може, у чийсь город увалилися. Поскаржаться господарі батькові, а той, як годиться, накрутить Андрійкові вуха. А ще гірше, коли поведе гусак зграю у колгоспну пшеницю. Наскоче об’їздчик, поб’є гусей батогом, донесе голові. На батька накладуть штраф, а той, з осердя, надає зашийників, а не то кине образливо:
– Бовдур здоровий, а такий нікчема.
А спробуй знайти тих гусей. У них одна дорога, у Андрійка – десятки. Бувало, бігає розгублений хлопчик у всі боки, та даремно – і слід гусячий давно прохолонув. Врешті, допоміг випадок.
Була в їхній сім’ї сопілочка. Колись грав на ній батьків дідусь, якого Андрійко знав тільки по фотографії. Старий помер, а сопілочка залишилася і лежала на шафі як пам’ять. Батько грати не вмів, але синові сопілочку брати не забороняв.
– Пробуй, якщо тягне, – казав він.
Андрійко брав її в руки, пробував грати. Сопілочка переважно свистіла, як соловей-розбійник, але іноді народжувала мелодійні звуки, від чого хлопчик отримував справжнє задоволення. Одного разу Андрійко взяв цей нехитрий інструмент до гусей. Хлопчик помітив, що його неслух’яні підопічні до сопілочки не байдужі. Почувши її звуки, гусак здіймав голову і починав гелготіти. Зграя збивалась до купи і, як не дивно, бігла до Андрійка. Може, шукати захисту від небезпеки, яка могла причаїтись, у цих дивних звуках. З того часу так і повелося: загубе Андрійко гусей – заграє на сопілочці, а вони й біжать до нього.
Понад усе Андрійко любив річку. Любив в ній купатись, любив стежити за її життям. Ось дрижить осока – це коропи гуляють. Ось вода завирувала і кипить, кипить – то пірнає видра. Ось хлюпа, високо здіймаючи ноги, чорногуз – це він переходить з місця на місце, шукає жаб – свою любиму їжу. Над водою носяться стрекози, по воді бігають комахи – плавунці...
Найдужче ваблять Андрійка качечки. Ранньої весни прилітають вони з далеких теплих країв. Тільки розтане сніг, зачорніє на городах рілля, вдивляється Андрійко в небо. Чи не летять його качки додому? Ось один клин пролітає над селом, другий. Ні, не вони. Це чужі. Пролітають мовчки, тільки повітря свистить від змахів їхніх крил. Та ось летить іще клин. Він теж ніби-то пролітає за село. В якусь мить ватажок подає голос (певно, впізнає своє село, свою річку), зграя стишує літ, клин змінює свою будову – кут розширюється, змінює напрямок і починає наближатися до землі. Попереду, ніби маленький літак, – ватажок. За ним, витягнувшись у скручену верьовку, слідує вся зграя. Ось вони все нижче, нижче, ледь не зачепивши крилами Андрійка, проносяться над садками, городами, луками, очеретом і плюхаються у воду. Чуються радісні крики, плескотіння води. Андрійко біжить до річки і дивиться на них, дивиться – не може намилуватися. Качки на нього не звертають ніякої уваги, що якось, навіть, ображає хлопця. Бач, він ждав їх усю довгу зиму, зустрів, а вони, навіть не помічають його. Але він прощає це їм, бо дуже їх любить.
Угамувавши жагу по рідним місцям, качки на якусь мить затихають. Притомились. Шлях у них був дуже довгий. Після короткого відпочинку вони парами розпліваються у різні боки і зникають в очеретяному сухостої. Тільки в ньому ранньої весни можна сховатись від хижого ока. Молодий очерет ще не викинув свої зелені пагони. Андрійко довго стоїть на березі. милується річкою. яка тепер чудодійно перетворилася і зажила новим життям.
Качок довго не видно. Десь у гущавині вони нанесли яєчок, сидять – висиджують потомство. Трапляється, косарі знаходять гніздо на луках, його бережно обкошують, залишаючи навколо велике пасмо трави, щоб не тривожити качку.
Минає час і на воді з’являються перші виводки. Каченята, як волохаті кульки, пливуть за мамою. Андрійко стежить за ними. Йому хочеться поторкати іх рукою, як домашніх, але він знає: це неможливо. Качка неголосно крякне, щось скаже їм своєю мовою, малюки підберуться враз і швидко відпливуть з нею в небезпечне місце.
Ближче до осені каченята підростуть, вкриються пір’ям і вже їх не відрізнити від батьків. У середині серпня окремі сім’ї збиваються в зграю. Від скупчення птахів рябіє річка. Йде підготовка до відльоту у теплі краї. Андрійко готується їх проводжати. Якось, надвечір, птахи піднімуться з води, вишикуються клином, крякнуть на прощання Андрійкові, чи, може, всьому селу, і полетять. Хлопець буде стежити за ними, доки клин не перетвориться на розмите чорне п’ятно, потім на крапку і, невдовзі, розтане в вечірніх сутінках.
Здавалося, що так і буде завжди добре. Але трапилась біда. Про качок провідали мисливці. Одного разу, на кінець дня, Андрійко помітив, що до річки під’їхали три потужні легковики іноземного походження. З салонів повилазили незнайомці, слідом за ними повистрибували здоровенні пси.
– Що це за гості? – подумав здивовано Андрійко.
Приїзджі голосно розмовляли, ходили вздовж берега, розмахуючи руками, та час від часу вказували на качок. Оглянувши річку, вони зібралися біля машин. Після короткої розмови почали порсатися в багажниках та салонах своїх небачених, в цій глухій місцевості, авто. Андрійко стояв осторонь і спостерігав за ними. Незнайомці розістлали на траві брезент, виставили на нього горілку, почали розкладати ковбасу, сир, косерви, та ще безліч всіляких харчів. «Але що це? – здригнув Андрійко. – Вони дістають рушниці! Що вони тут будуть робити?!» Він прибіг додому, знайшов батька і розповів про все побачене. Той мовчки вислухав сина, дістав з кармана газету і прочитав декілька рядків. В них йшла мова про відкриття мисливського сезону на водоймищах.
– І що, вони будуть стріляти по качкам? – злякано запитав Андрійко.
– Будуть, ти ж чув? – глухо відповів батько.
– Ходімо, не дозволимо їм цього робити, – ледь стримуючи сльози, попросив хлопчик.
– Там, Андрієчку, милий синку, такі пани…
Батько похитав головою і нічого більше не сказав.
Андрійко сам побіг до річки. «Гостей прибуло», – відмітив він, бо з’явились ще два легкових автомобіля. Поки ці гості пили та їли, Андрійко стояв осторонь з надією на диво. Та ось всі вони неквапливо почали вдягатися у мисливські костюми. Зарядили рушниці. Серце хлопця тривожно билося, він весь тремтів від передчуття неминучого жаху. Коли мисливці (тепер у нього не було сумніву, що це вони) рушили з зарядженими рушницями до води, Андрійко не витримав.
– Не стріляйте. Не вбивайте качок, – пронісся над річкою дзвінкий дитячий голос.
– Айте чок, ок, ок, – відповіла луна з протилежного берега.
Андрійко підбіг до височенного на зріст чоловіка, вхопив за рушницю і потяг на себе. Той розгубився, почав невпевнено пручатися і вмовляти:
– Відпусти, хлопче, не чипай рушницю, бо вона стріляє.
– Не вбивате качок, – благав Андрійко, – хіба Вам нічого їсти?
Андрійко з повними сліз очима дивився незнайомцю в обличчя і повторював:
– Не вбивайте, дядечку. Прошу: не вбивайте качечок.
– Що ти з ним панькаєшся? – гаркнув кремезний, з обвислим животом, мужичище. – Геть, хлопче, нам дозволено полювання.
Він схопив Андрійка за комір і грубо рвонув на себе. Хлопець не втримався і впав на спину. Не встиг Андрійко підвестися на ноги, як пролунали перші постріли і в одночас почувся, краючий на шматки душу і серце, крик качок. Його кривдник замахнувся прикладом.
– Геть швидче додому, – гаркнув він, – усе полювання спаскудив.
Постріли повторилися. Били разом з десятка рушниць і одиночними, і дуплетом. Качки виром підіймалися у небо і, як чорна хмара, носилися над річкою. І кричали так жалібно і відчайдушно, що, здавалося, ніяке людське серце не витримає такого видовища. Але мисливці спокійно спустошували патронташі, вщерть заповнені набоями. Андрійко бачив, як застрелені птахи, склавши крила, падають в очерет, як вивчені пси біжать за здобиччю, а мисливці від радощів регочуть і поздоровляють один одного з влучними пострілами. У відчаї хлопчик побіг додому. В повітрі пахло порохом. Було чути, як дріб січе по очерету, бур’яну, пасмах некошеної трави, здавалося, падає прямо під ноги.
Андрійко вбіг до хати, впав на ліжко і невтішно заплакав. Зайшла мати, почала заспокоювати:
– Не плач, синку. Так вже заведено у людей. І ми ж ріжемо домашніх качок.
Андрійко довго нічого не міг вимовити. Сльози річкою текли з його очей, голос зривався.
– Вони розтривожили всю річку, – нарешті, вимовив, поглинаючи сльози, вкінець збентежений хлопчик. – Тепер качки до нас ніколи не повернуться.
Андрійко ще довго лежав, шморгав носом. Потім підвівся, вийшов з хати і пішов у розпачі блукати по садку. Сутінки, майже, все охопили навкруги. З річки долітали хлопки одиноких пострілів, хлюпання води під ногами у мисливців та їхніх собак, шелестів очерет, чувся глухий гомін цих непрошених гостей. Під яблунями, ледь помітно, блищали опалі яблука. Андрійко машинально підняв одне, оперся на стовбур дерева, почав їсти. Раптом він почув тяжке дихання і, навіть, стогін, що надходили із-за розлогого куща порічки. Андрійко, затамувавши подих, почав обережно наближатися до місця, звідки чулися ці незрозумілі звуки. Коли він зовсім наблизився до куща, заворушилося якесь чорне п’ятно. Жалібно крякнула качка. «Вона поранена», – майнуло в Андрійковій голові. Він навпомацки схопив качку. Та билася, виривалася з рук і голосно крякала.
– Не бійся, дурненька. Зараз я тобі допоможу, – ледь не плачучи, благав хлопчик.
Він вніс качку у двір. Голосно загавкав пес Барсік. Переполохана качка рвонулася з рук хлопця так, що він її ледь втримав.
– Цить! – гримнув Андрійко на Барсіка і поніс свою дорогоцінну знахідку у хату. Там він поклав її на підлогу. Повз Андрійкових ніг з хати метнулася перелякана кішка. Качка знову заполохалася, заметалася по кімнаті. На підлозі з’явилися сліди крові. Андрійко вгамував качку, посадив її в кошолку, накрив ковдрою. Згодом вони з мамою надали їй допомогу: перев’язали перебите крило і ніжку. Потім знову посадили в кошолку, насипали зерняток, налили водички. Ні на воду, ні на їжу качка, навіть, не глянула. Це дуже непокоїло хлопчика.
– Вона боїться незнайомої обстановки, – зауважила мати. – Пройде час – звикне.
Андрійко трохи заспокоївся, знову вкрив її ковдрою. Качка затихла. Час від часу він тихесенько підходив до неї.
– Диха, – промовляв він с задоволенням.
Всю осінь і зиму виходжував Андрійко качку. Вона до нього звикла і, як домашня, дзьобала зерно з рук. Іноді Андрійко грав качечці на сопілочці. Вона уважно слухала його мелодії і інколи крякала, ніби в знак подяки. Одного разу під час таких музичних концертів за вікном пролунав постріл (чи то, може, мисливці по зайцям стріляли). Відчувши небезпеку, качка підхопилася і почала літати по кімнаті. Ледь вгамував її Андрійко. Пройшов час, качка заспокоїлася. Але ж коли знову прозвучала мелодія, під час якої вона почула постріл – розтривожилася, почала голосно кричати. «Вона розрізняє мелодії», – зробив висновок Андрійко.
Навесні, сподівання хлопця виправдалися – качки повернулися. Чи, може, за зиму забули ті страшні хвилини, коли по ним стріляли з десятків рушниць? Забули, як падали на воду їхні смертельно поранені брати і сестри, як несли їх в зубах своїм господарям вивчені пси. Чи, може, вони люблять цю річку, як любить її Андрійко, і не можуть поміняти ні на яку другу? Хто зна? Головне: вони повернулися. Андрійко мерщій прибіг додому, вхопив качку і понісся з нею до річки, де сиділа зграя, що тільки-но повернулася з далекої подорожі. Випустивши качку на воду, став спостерігати. Та замахала крильми і підлітом подалася до своєї родини. Андрійко з задоволенням відмітив: прийняли за свою.
– Восени полетить з усіма, – сказав він впевнено.
Нарешті підійшла осінь. Почався і мисливський сезон. Знову до річки понаїхало всіляких машин з мисливцями, мисливськими псами, рушницями, горілкою, ковбасою… Все повторювалося. Мисливці випили, закусили, зарядили рушниці… Здавалося біда неминуча.
Та раптом над річкою понісся голос сопілки. Звучала та сама мелодія, коли качка почула постріл за вікном. Слідом за сопілкою пролунав тривожний голос Андрійкової качки. По тривозі всі качки зринули в небо і полетіли геть від цього страшного тепер для них місця.
Мисливці здивовано позадирали голови в небо і не могли збагнути: що ж трапилось? Коли вони отямились, почали стріляти в небо, по очерету. Стріляли і страшенно лаялись. Та даремно. Поїхали додому ні з чим. Ще декілька разів вони приїзджали полювати качок, але їх випереджував голос сопілки. Мисливці на сопілку не звертали зовсім ніякої уваги. Вони розгублено здіймали плечами й вигукували:
– Яка ж то нечиста сила їм допомагає?!
Восени Андрійкова качка полетіла з усією зграєю на південь. Крякнула Андрійкові в знак подяки і полетіла. А що ж Андрійко? Він поїхав у сусіднє село і почав ходити до школи, у перший клас, і сопілочку з собою взяв – може, ще на яке добре діло згодиться.