-АНТОНІЙ. ЗАНУРЕННЯ В ТЕМІНЬ-
Остання репліка Антонія мене вельми заінтригувала. “Ким же ти є, чоловіче дивний, що з'явився в моєму житті так несподівано і сповідуєшся тут переді мною?” - подумав я. Я вирішив перевести нашу розмову на жартівливий лад.
- Добре, Антонію. То ким же ти є насправді? Прибульцем чи ніфілімом?
- Всьому свій час. Розповім все. Зараз хочу показати в які нетрі спускався Антоній. Той Антоній, якого ви знали в п'ятирічному віці, вже майже не існував. Може хіба що у споминах мами.
- Що так все стало погано?
- Як сказати? З точки зору людей, вкорінених в український соціум все було в нормі. Вродливий хлопець. Талановитий. Відмінник в навчанні. Вже сам заробляє достатньо аби не думати про гроші. Що ще треба? Хто ще може похвалитися в двадцятирічному віці своїми здобутками?
- Ну так.
- Так. Все так. Якби не прагнення до авантюр. Хотілося екстримів.
- І екстрими не забарилися. Так?
- Та звісно. Розповім про одну історію. Як на мене дуже знакову з кількох перспектив. Був у мене друг. Дуже близький. Нас пов'язували спільні інтереси щодо різних паранормальних явищ. Крім псі-фактору мого друга цікавили також позаземні контакти. Він був добрим аналітиком, умів заглядати в корінь проблеми та ставити вельми слушні питання. Підозрюю, що я його цікавив, як об'єкт чи суб'єкт дослідження більше, ніж друг, з яким було цікаво спілкуватися.
- Ого. То я не останній, хто тебе досліджував?
- Та, мабуть, що ні —
Антоній посміхнувся і продовжив.
- Мій друг походив з родини київських підпільних мільйонерів, так званих цеховиків. Мажор такий собі, який не афішував особливо хто він і звідки. Його батько і дід були мізками напівкримінального світу. Знали ціну освіті та розуму, тому хлопця поки що не пускали в бізнес, а давали можливість розвиватися. Грошей звісно ніхто на нього не шкодував. Хлопець багато подорожував. Міг навчатися де завгодно. Мене він приваблював своїм авантюризмом, креативністю, легкістю з якою ставився до життя. Його бачення життя було дуже просте — воно є захопливою грою, в яку треба пірнати з головою.
- І ти пірнув разом з ним?
- Так. Якось непомітно я перебрав від нього цей стан захоплення грою. При чому гра була не завжди м'яко кажучи чесною. Попри те, що ми були більш ніж забезпеченими юнаками, мій друг любив щось поцупити. То могла бути пляшка дорогого алкоголю чи коробка цукерок, дорогий сир чи шинка. Робив він це майстерно, використовуючи мене, як щит від очей охоронців чи камери відеоспостереження.
- Ти погодився грати в такі ігри?
- Так. Правда дивно? З моїм то вихованням. Ви є пам'ятатєте мою маму?
- Так.
- Знаєте, мені сподобалася така гра. Адреналін швидко підсаджує на себе.
- Ще б пак! І вас ні разу не впіймали?
- Ні. Ви би бачили в якій одежі ми виходили на свої акції.
- Щось особливе?
- Так. Ми ніколи не займалися шоп-ліфтінґом в повсякденній молодіжній одежі. Строгий стиль. Класичні костюми, накрохмалені комірці, краватки, метелики. Наваксовані туфлі. Бездоганні зачіски. Дорогі парфуми. Впевнені в собі юнаки. Дуже часто ми вдавали іноземців. Говорили поміж собою англійською. Треба сказати, що наша вимова була досконалою, тому навіть іноземці не могли запідозрити в нас українців.
- Ого. Ювелірна робота.
- Ти випадком не наводив на персонал транс?
- Ні, посміхнувся Антоній.
- І чим то для тебе все закінчилося? Не було внутрішнього конфлікту. Гризоти сумління?
- Ні. Мені це подобалося. Було переконання, що я маю право робити все, що мені подобається. Дуже скоро мені набридло бути другим номером і вирішив спробувати попрацювати під прикриттям свого друга. Все вдалося. Я зрозумів, що я можу проробляти те штукарство не гірше.
- І те все тобі зійшло з рук?
- Не зовсім. Власне про те ж і мова. Знакова подія. Скажемо так, потрясіння. Дзвіночок, який пролунав, але я його ще не здатний був почути.
- Ого. Якось загадково!
- Отож слухайте. Мій друг поїхав за кордон в якихось там своїх справах, про які він не хотів розповідати, а я не мав бажання розпитувати. Залишився я сам. Було літо. В Одесу я не поїхав і вирішив розважитися в київських бутіках. Займався шоп-ліфтингом дорогого барахла: светрики, футболки, джинси. Робив крадіжки елегантно, артистично і не відчував жодних докорів сумління. Мистецтво заради мистецтва. В той час була в мене подруга з Білої Церкви. Знаєте буває така дружба з елементами сексу, але без зобов'язань. Ірина була старшою за мене десь на рік з гачечком. Дуже комфортні стосунки. Але суть не в них. Запросила вона мене до себе, була одна дома. Я ранесенько виїхав до БЦ і вже о десятій був у місті. Жила Іра поблизу парку Олександрія, то ж ми домовилися зустрітися біля парку об одинадцятій. У мене було вдосталь часу, тому щоб його якось змарнувати з користю для себе я зайшов до двоповерхової приватної крамниці, де і став жертвою самовпевненості. Моя вистава з примірянням, в ході якої я поцупив блузку для своєї подруги, закінчилася тим, що мене взяли під білі руки двої охоронців і повели на другий поверх в службове приміщення (в примірочній була крихітка камера спостереження, яку я не помітив).
- Оце то так! Сподіваюся ребра тобі не нам'яли з конфіскацією всіх наявих грошових знаків та постановкою на лічильник?
- Слухайте. Це дуже цікаво. На якусь мить, від несподіванки я втратив контроль над собою та над ситуацією. Все відбувалося ніби в уповільненому темпі. В коридорі другого поверху я оговтався, але відчуття уповільненості не зникало. Я поприсив охоронців не тримати мене попід руки, бо звідси я все одно не втечу. А йти у трьох у вузькому проході не зручно. Вони погодилися. Один пішов попереду, інший позаду мене. Видно, що мене ведуть для серйозної роботи. Але тут мене ніби щось повело праворуч до дверей. Різко натиснув ручку. Двері відкрилися. Охоронець ззаду кинувся за мною. Я різко вдарив його дверима, зачиняючи їх. В кімнаті було кілька жінок за столами з компьютерами. Вікно було відчинене. Я скочив на стіл і опинився на підвіконні. Влетів другий охоронець з криком “Тримайте!”. Жінки спробували мене затримати, але я вже стрибнув.
- З другого поверху?
- Так. Але фокус в тому, що під вікном була прибудова, на дах якої я приземлився. А вже з неї на землю. Далі побіг в глиб двору, перебрався через паркан і опинився в приватному секторі, який знаходився біля Росі. Через вузенький прохід я вибіг до річки, повернув ліворуч і вздовж берега побіг в напрямі центру.
- Звідки ти знав куди бігти?
- Не знаю. Все відбувалося само собою. Як в кіно чи уві сні. Якби не Ірина, яка потім запитала чому я не приїхав, я би повірив у те, що все мене приснилося. Справді, ябув ніби в трансі. Мене вело подалі від небезпеки. Вона була реальною. Як потім я дізнався, та крамниця була у власності білоцерківських братків.
- Можу собі уявити!
- Так ото ж! Неподалік мосту я повернув знову ліворуч і швидкою ходою попрямував до вулиці, де чувся гуркіт авто. На моє щастя на вулиці стояло вільне таксі. Далі була дорога до Києва.
- Які ти висновки зробив з тієї події?
- Перший: треба зав'язувати з іграми. все ж таки я не злодій. Другий: щось у цьому світі не просто так. Мав відчуття, що мені допомогла врятуватися якась вельми приязна до мене сила.
- Думаю, що десь воно так і було.
Далі буде...