-АНТОНІЙ. НАСТУПНІ СІМ РОКІВ-
Антоній замовк. Було відчуття, що простір в якому ми перебували став щільнішим. Так буває, коли намагаєшся з'єднати різнойменні полюси магніту. Я поставив на паузу диктофон і запитав Антонія що йому заварити: кави чи зеленого чаю. Він вибрав чай.
Я налив нам запашного, добре настояного напою. Простір не змінився. Надпивши з філіжанки кілька ковтків, я клікнув на іконку play і запитав:
- Антонію, а чому сім років? То є рубіж чогось?
- Власне, якщо проаналізувати мою життєву історію, то в ній явними є саме ці семиліття. Вони ніби розділи книги зі своєю внутрішньою логікою. Кожні сім років я ставав ніби іншою істотою. Відкривалося щось нове в мені. Ховалося старе. При чому ховалося так глибоко, що виникав жаль, навіть туга.
- А що саме сховалося?
- Знаєте, я перестав гортати барвисті малюнки прожитих днів. Десь поділася та ейдетична пам'ять, яку ви діагностували в моєму п'ятирічному віці.
- Справді?
- Так. І що ж натомість?
- Пам'ять у мене залишилася феноменальною. Я легко запам'ятовував величезні шматки музичних текстів. Ніби фотографував нотні листи. Навиграшки запам'ятовував математичні формули. Навіть вірші, яких не любив, вивчав майже з першого прочитання. Але вся та пам'ять була якась чорно-біла, може навіть монохроматична.
В голосі Антонія відчувалося ледь помітне невдоволення. Він якось спохмурнів.
- Антоній, тобі не подобається твоє друге семиліття?
- Важко сказати. Не те, що воно мені не подобається. Там було по-своєму цікаво. Але, якщо говорити метафорично, то було вигнання з раю. Зникли барви, світло, відчуття тотального щастя. Не було поряд когось дуже рідного. Було багато буденщини, праці. Музика, математика, знову музика.
- Тобі стала набридати музика?
- Ні. Що ви! Музика не могла набриднути. Вона поглинала мене, володіла моїм єством. Але мені не подобалася технічна змагальність, яка панувала в школі. Класи різних педагогів конкурували. Цей музичний спорт, акцент на техніці певною мірою виснажував. Я хотів грати музику, а не практикуватися в техніці.
- Я читав, що ти став віолончелістом. Як це сталося?
- О. Цікава в історія. У третьому класі я подивився з мамою дуже зворушливий французький фільм про великого музиканта 17 століття, який грав на віола-д-аморе. То був геніальний фільм з чудовим сауд-треком. Я закохався безповоротно і сказав мамі, що хочу вступити до класу віолончелі. Звісно моя Софія Львівна була категорично проти і попереджала, що то вплине на мої піаністичні успіхи. Але я був тим ще впертюхом.
- Заняття у класі віолончелі вплинули на твою успішність?
- Тільки в позитивний бік.
Антоній посміхнувся і подобрішав. Ми допили вже майже холодний чай і продовжили.
- Що ще цікаво трапилося, крім такого різкого повороту до ще одного інструменту. Я правильно розумію, що віолончель не була другим інструментом?
- Так. Я навчався паралельно. Цікавого було багато. Чи було воно значним чи визначальним то інше питання.
- І що саме?
- З дев'яти років я почав брати участь в міжнародних дитячих музичних конкурсах. Мій дебют був напрочуд вдалим. Перший конкурс і перша перемога в Австрії. Я повернувся в школу маленькою зірочкою з купою приємних вражень про конкурс та Європу.
- Який інструмент?
- Фортепіано. То вже потім, коли мені було дванадцять років, я став лавреатом серед віолончелістів у Франції. Ми поділили першу премію з дівчинкою з Японії.
- Ти прагнув до чемпіонства?
- О так. Спрагло і затято.
- Та спрага стосувалася музики?
- Ні. Я доволі рано, в десять років став цікавитися статевою стороною життя. Мабуть тоді почалися гормональні зміни. І бути лідером у всьому стало потребою. Хотілося подобатися дівчаткам. При цьому не якійсь одній, а кільком зразу. Але то таке. Нічого особливого. Звичайне життя музичного та математичного вундеркінда обтяженого підлітковою еротоманією.
Антоній посміхнувся і попросив принести йому води. Зросивши горлянки, ми продовжили інтерв'ю.
- Антонію, а було щось незвичайне, паранормальне в той період твого життя?
- За винятком однієї випадкової зустрічі з незвичайною жінкою, все було в рамках норми. Фізичний розвиток, шліфування талантів, поглинання інформації з книжок, фільмів. Еротичні фантазії. Відсутність справжніх друзів. Якось так.
- Зрозуміло. А що за зустріч?
- Оглядаючись назад, мушу сказати, що зустріч була ну геть не випадковою, якщо врахувати, який вона мала вплив на моє майбутнє. Такі події я називаю знаковими. А людей, які їх ініціюють я вже давно називаю посланцями.
- А можна детальніше?
- Отже було це так. Десь за кілька місяців до мого чотирнадцятиліття батько, Артур і я поїхали до Києва на олімпіаду з математики, яку проводив якийсь міжнародний інноваційний фонд. Я потрапив на нього, вигравши регіональну олімпіаду в Одесі. Ми їхали в купейному вагоні нічного поїзда, де нашою попутницею була елегантно вбрана жінка років сорока. Вона не була красунею. Такі обличчя не запам'ятовуються. Але її широко розставлені карі очі по-справжньому вражали. Складалося враження, що ті очі заглядають кудись глибоко в тебе. А ще вона якось невимушено створила атмосферу приязного товариства в нашому купе. Батько, Артур і та жінка почали гомоніти про щось таке, що мене особливо не цікавило. Але я чомусь не міг відірвати від тієї пані погляду. За якийсь час вона здалася мені давно знайомою.
- Вона тобі нагадувала когось?
- Ні. Просто відчуваєш, що ти знаєш людину, але не можеш згадати звідки.
- Дежа вью?
- Можна і так сказати. Але справа не в тім. Жінка запропонувала погадати на руці. Треба сказати, що мій тато та Артур були затятими матеріалістами і таку пропозицію зустріли з великим скепсисом. Але жінка попередила, що про майбутнє вона мало говоритиме, а продемонструє, як багато в лініях рук зашифровано інформації про характер людини та її таланти. Дуже скоро скепсис чоловіків став розвіюватися, бо жінка говорила про уподобання, риси характеру та заняття тата і Артура, ніби читала їх дос'є. З деякою інформацією про себе мій тато не погоджувався, але я то знав, що жінка каже святу правду. Просто татові та правда не дуже подобалася. Потім жінка взялася за мої руки. Нічого нового про себе я не дізнався. Все я і так знав: про свій музичний талант, про успіхи в концертних залах. Але потім вона почала говорити мені про майбутнє. Чесно кажучи наші бачення майбутнього різко контрастували. Вона сказала, що математика, яка є нині моїм хоббі стане основою для вибору професії. І навчатимусь я чи то інженера чи на програміста. А щодо музики, то вона на якийсь час відійде в сторону. Але коли мені виповниться 21 рік, в моєму житті з'виться молода жінка чи дівчина, яка різко змінить моє життя. Мене чекатимуть якісь надзвичайні події, що перевернуть мої уявлення про світобудову та свою життєву місію.
- Так і сказала “життєва місія”?
- Так. Ту зустріч я пам'ятаю достеменно у всіх деталях. Тато з Артуром дещо скептично посміхнулися на віщування елегантної дами. Але вголос нічого не сказали. Скоро ми всі повлягалися спати.
- А як вранці ви попрощалися з тією дамою?
- Ніяк. Коли ми прокинулися у Фастові, жінки в нашому купе вже не було. Мабуть вона вийшла десь у Вінниці чи Жмеринці.
- Дивна історія. Вона має продовження?
- Так, але про це я оповім пізніше.
Далі буде...