-АНТОНІЙ. ПЕРШІ СІМ РОКІВ-
Антоній прийшов до мого офісу вчасно. Я відкрив на своєму лептопі диктофона і ми почали розмову.
Антоній: “Думаю ви мало знаєте з того яким я був насправді, окрім того, що я демонстрував якості вундеркінда”
Я: “Звісно. Переді мною сиділи вродлива мама і малюк-вундеркінд. Але я відчував, що ти незвичайний малюк не тільки тому, що мав гарну пам'ять, математичні здібності, абсолютний музичний слух та купу інших якостей, яких би стачило на кількох малюків. З тобою було дуже комфортно. В тобі відчувалася присутність невимовної сили. Так буває, коли зустрічаєш справжнього духовного цілителя. Я мав щастя до зустрічі з тобою подибати кількох таких осіб, яких на Заході називають хілерами.Я того не говорив твоїй мамі. Вона і так була збентежена тобою і переживала чи не вплине то все на твоє здоров'я”
Антоній: “Так. То правда. Мама дуже переживала і боялася, що я себе надто навантажую і мене чекає лиха доля більшості вундеркіндів. Але мама всього не знала про мене. Вона не підозрювала про моїх друзів, яких бачив лише я. Вони опікали мене і допомагали. Вона не знала про те, що я довго не засинав вночі та ніколи не спав вдень, хоча вона або тато в ті нечасті приїзди додому, присипали мене і провалювалися в глибокий та цілющий сон. А що в цей час робив я? Переглядав яскраві картинки та мультики з мого такого ще короткого, але насиченого життя. Ви мабуть думаєте, що то були прояви ейдетичної пам'яті, так?”
Я: “Звісно. Я так і пояснив твоїй мамі, що твоя незвичайна пам'ять є ейдетичною і що ти маєш звуко-тактильну синестизію.”
Антоній: “Так. Але не зовсім. Ті насичені кольорами та подіями рухомі картинки виринали не тільки з моєї пам'яті на події, що я був їх свідком. Там було щось інше. Мої гіди чи добрі друзі, як я їх тоді називав, пояснювали, що то була моя пам'ять про інші світи та мої минулі реєнкарнації”
Я: “Ти віриш в перевтілення?”
Антоній: “Чому вірю? Знаю. З цим живу. Для мене це так же звично, як дихати чи пити воду”
Я: “Тобі щастить. Я можу лише приймати все це на віру з великою долею сумнівів. А ті твої добрі друзі як вони виглядали?”
Антоній: “ Знаєте, вони були схожі на голографічні зображення, але такі, що ніби зіткані зі світла. У них були імена. Їх було двоє. Я знав їх імена. Коли я був зовсім маленьким я розмовляв з ними словами, потім вони навчили мене спілкуватися телепатично. За два тижні до зустрічі з вами, вони сказали, що я зустріну чоловіка, який буде важливим для мого подальшого життя. За три дні вони попрощалися зі мною, сказавши що я забуду до часу їхню науку і нікому не називатиму їх імена. Коли ми з мамою йшли до вас на прийом я вже був без гідів. Я міг переглядати перед сном кожен мій прожитий день, але те, що вони мені показували вже не міг ні побачити, ні згадати. Щось блокувало доступ до тих віде-файлів.”
Ми посміхнулися і Антоній продовжив свою розповідь.
“Тієї осені ми переїхали до Одеси. Все складалося дуже вдало для нас. Тато мав гроші щоб купити гарну квартиру в дуже інтелігентних євреїв, які в той рік втікали з Радянського Союзу, як ніби відчували якусь загрозу. Але були і такі, що залишалися. Мені пощастило. Моєю першою вчителькою в школі Столярського, де я був наймолодшим в нульовому класі, була Софія Львівна, педагог від бога, жінка з великим серцем. Вона дбайливо розкривала мій музичний талант, навчала не тільки техніці , але й розумінню музики. То було якесь неймовірне навчання. Перетікання знань я би то так назвав.”
Я: “А що з математикою?”
Антоній: “О. То окрема історія. До шести років, мама не реагувала на мої постійні нагадування про вчителя математики, якого ви рекомендували мені знайти. Вона боялася, що музики та математики буде занадто для мене. Але нулівка закінчилася і нам почали викладати крім музичних загальноосвітні предмети. І тут виявилося, що я вже знаю програму з математики не тільки за перший клас, а й за всю початкову школу, а може і далі. Власне я і не знав толком, що я в тому першому класі роблю, бо читав я уже товсті книги для дорослих, розв'язував задачки на виграшку. Тому мама, отримавши від вчительки зворотній зв'язок, що дитина нудиться на урокахі чимось їїтреба завантажити, вирішила все таки знайти мені репетитора. Ним виявився молодий вчитель математики Артур Володимирович несамовито закоханий в математику, який любив своїх учнів та використовував ігрові методи навчання. З ним було дуже цікаво. Йому зі мною також. Саме він зробив з мене математика. Інші викладачі, що траплялися мені далі були передавачами якоїсь інформації, вмінь. Артур дав глибинне поняття математики, чогось такого сакрального, де потрібно виходити за межі. Вмикати уяву. Відчувати благословенне світло, закодоване в числах”.
Я: “Ух ти! Не сподівався, що так буде.”
Антоній: “Ага. Я навчався у Артура довгих сім років. Потім він поїхав за кордон і наші життєві шляхи практично не перетиналися. Хоча час від часу ми обмінюємося електронними листами”.
Я: “А якісь паранормальні явища ти спостерігав?”
Антоній: “Так. Не часто, але траплялося. Для мене то була буденність, з якою я жив від народження. Мабуть тому не розповідав нікому про ракету, яка пролітала повз вікно моєї спальні якоїсь весняної ночі. Також і не оповідав про те, якою бачив Одесу з вікна на горищі будинку, куди ми з пацанами залазили подивитися. Справді про що говорити, коли всі те бучать. А бачив я велику кількість храмів з визолоченими куполами. Було таке враження, що місто купається в золотому світлі. Потім підлітком я знову хотів те все побачити, виліз на горище, підійшов до вікна, визирнув і побачив сірі, облуплені будинки, покриті пилюгою дерева і жодного золотого купола. Отака от історія”
Я: “Дивовижно! А скажи, Антонію. Це ж важко шестилітній семилітній дитині витримувати такі навантаження. Музика, математика. Читання запоєм книжок. Як то все вдавалося вундеркіндові?”
Антоній: “Я завжди вмів відновлювати сили, поринаючи в такий стан, який ви мабуть називаєте медитативним. Я заплющував очі. Перед моїм внутрішнім зором поставала жовта дорога. Вона рухалася через мене. Я був тією дорогою. Відчував дивовижний спокій, якусь невимовну гармонію. Жодної думки. Просто рух жовтої дороги. Безкінечність. Інше сприйняття часу. Мені достатньо було побути в тому стані п'ятнадцять хвилин аби я відчув себе знову повним сил. Цих сил було так багато, що мені здавалося ніби простір почне іскритися”
Далі буде...