-1-
Ця історія почалася в далекому вже 1991 році в Ізмаїлі Одеської області. На той час я був там в тривалому відрядженні, пов'язаному з організацією першої в регіоні приватної клініки. Окрім організаційних та менеджерських функцій я також займався медично-психологічним просвітництвом серед місцевого населення. Кожного тижня в п'ятницю та суботу в місцевого будинку культури за спонсорства нашої майбутньої клініки я читав лекції та проводив майстер-класи з психічної саморегуляції. Одного разу після лекції “Резерви людської психіки або чому ми всі талановиті?” до мене підійшла гарно вбрана пані років тридцяти з п'ятирічним сином і попросила проконсультуватися стосовно талантів свого малюка. Ми домовилися, що наступного дня я зможу прийняти її приватно в нашій клініці.
Отож наступного дня молода жінка разом зі своїм янгельського виду сином постукала в двері мого кабінету. Ми познайомилися. Жінку звали Світланою, а хлопчика Антонієм. Виявилося, що Світлана занепокоєна занадто швидким розвитком дитини, який народився недоношеним і перші півроку його життя було під загрозою. Але якось так чудодійно ті загрози минули і Антоній став наздоганяти однолітків у рості та вазі. А далі почалися всілякі чудасії. Малий вже в рік почав розмовляти. В два роки почав малювати та ліпити і то доволі вдало. В три роки Антоній став самотужки підбирати мелодії на фортепіано. В чотири якось непомітно став читати. Зараз Світлана, вчителька музики, вчить сина грі на фортепіано і він якось аж надто швидко опановує інструмент. Але разом з тим Антоній майже не грається з дітьми і воліє спілкуватися лише з дорослими. Але що найбільше спантеличує Світлану, то це та свобода у спілкуванні з дорослими, яку демонструє хлопчик, так ніби він їм рівня. Все це їй здається ненормальним і вона боїться чи не нашкодить такий стрімкий розвиток здоров'ю дитини.
Вислухавши маму, я попросив дозволу залишитися з Антонієм віч-на-віч для проведення тестів та клінічної бесіди, на що вона якось полегшено погодилися. Тестування та клінічна бесіда з малюком дуже скоро виявила всю безглуздість клінчного підходу до такого випадку. Я бачив перед собою очі дорослої людини, слухав її мудру мову, відчував якусь незбагненну життєву силу, яку випромінювало маленьке тіло хлопчика. Я розумів, що маю справу з геніальною дитиною, якій потрібно дати шанс розвиватися поза межами звичних для нашої країни систем виховання та навчання. Антоній оповів мені, що любить читати татові книжки. То були довідники з математики, фізики та курс термодинаміки. Принагідно зазначу, що тато був нечастим гостем в родині, бо працював старшим механіком на судні.
Закінчивши бесіду з малим, я запросив Світлану і порадив її не лякатися, бо вона щаслива мама дуже обдарованого хлопчика, якому не завадять розумні навантаження, якщо вони будуть направлені на те, чим він цікавиться. Тому, якщо у них є можливість переїхати до Одеси, буде дуже добре віддати Антонія в спеціалізовану музичну школу і не заважати йому читати все, що він хоче. Також я сказав їй, що у хлопчика яскраво виражені математичні здібності помножені на феноменальну пам'ять, тому паралельно з музикою хай вчить математику. В Одесі можна знайти чудових репетиторів, які знайдуть як правильно розвивати незвичайного хлопчика. Світлана сказала, що у них вже були плани переїзду з Ізмаїлу в Одесу. Після того ми всі троє відчули якесь дивне піднесення і я зголосився провести маму з сином додому. По дорозі ми всі троє розкуто спілкувалися, сміялися дотепам малого і почувалися ніби ми давно знайомі. Провівши Світлану з Антонієм додому і попрощавшись, я повернувся в клініку ще якийсь час попрацював. О п'ятій мені подзвонили з Києва і я мусив терміново їхати до Одеси аби встигнути на нічний рейс літаком до столиці.
Далі буде