Кого врятував Миколай Чудотворець?
19 грудня 2015 року неподалік міста Синельникового сталася дорожньо-транспортна пригода. Виїхавши на зустрічну смугу, розбилося маршрутне таксі з вісьмома пасажирами. Водій загинув на місці, а в салоні борсалися покалічені люди, стиснуті з усіх боків сидіннями, поручнями, східцями… Прибули рятувальники, почали розрізати транспортний засіб, щоб дістатися до потерпілих.
Були серед них вимушені переселенці зі сходу - бабуся і внучка, колишні мешканки міста Луганська. Їм дуже хотілося знову побачити свою оселю, сусідів, знайомих. Везли із Західної України, нинішнього місця проживання, чимало гостинців, мріяли про теплу зустріч. Але не судилося… Внучка, прийшовши до тями, гукала:
- Бабусю, я жива! А ти?
Бабуня чула, але відповісти не могла: все її обличчя перетворилося у криваве місиво, вона не відчувала ні ніг, ні рук. Двадцять сім переломів нарахували хірурги, складаючи в реанімації осколки її кісток, повертаючи на місце вибиті суглоби.
Зустрілися ми з нею у лікарняній палаті, коли зять для тещі віднайшов в Інтернеті моє оголошення про послуги доглядальниці. Люб’язний молодий чоловік запевнив мене, що поруч з постраждалою знайдеться і для мене спальне місце, до того ж ми зможемо разом харчуватися.
Насправді ж все виявилося не так вже й гладко. Спальне місце – це слабенький матрац під батареєю опалення (на ранок все негайно прибиралося), їжа – тільки лікарняна, тобто те, що належало б споживати пацієнтці. Оскільки вона не могла їсти непотерті страви - їй приносили все збите блендером (рідкі супи, овочеві пюре), то я з голоду не пропала. Робота по догляду за покаліченою жінкою була для мене знайомою, ми швидко налагодили стосунки.
Вигляд моєї підопічної викликав жах, але поступово вдалося звикнути. Довгі зимові ночі часто були безсонними. Крім нас у палаті було ще три жінки, їм я також часто допомагала, бо санітарки не завжди з’являлись швидко і вчасно.
Звісно, що від такої роботи та її умов не кожна доглядальниця буде у захваті. Але жалість вже поселилась у моєму серці і я миттю підхоплювалась з місця, коли чула бодай найменший порух ковдри, вже не кажучи про стогін чи крик потерпілої.
Отак ми відбули з моєю підопічною у травматологічному відділенні довгих дев’ять днів і ночей. Попереду у неї ще декілька операцій, які повинні відбуватися за місцем проживання.
Наступив день виписки. Приїхали дві дочки забирати матір і за її проханням запропонували мені поїхати з ними, щоб продовжити догляд в одному із міст Хмельниччини. Там, у найманій комунальній квартирі, нам випало спілкуватися-лікуватися ще майже місяць.
За цей час ми настільки подружилися, що розлучатися довелося зі сльозами на очах. Хвора проявляла велику силу волі, терпіла страшенний біль і вірила, з усіх сил вірила, що одужає і знову вийде на вулицю – струнка, вродлива, приваблива.
Знав Святий Миколай, кого рятувати…