Свічка, що згасає
- Вибачте, якщо задамо вам не дуже етичне питання, - стримано говорила по телефону молода жінка, - скільки вам років? Нам потрібна така доглядальниця, якої б не соромилась наша мама. Вона нікого не підпускає до себе! З тих пір, як злягла, навіть медпрацівників не слухає. Що робити – не знаємо! Ви ж допоможете, правда?
Благальні нотки ледь не зривалися на плач. Як тут відмовити? Швидко зібралась в дорогу і через півтори години була у місті.
Хвора мешкала в однокімнатній квартирці колишньої малосімейки. Її син разом зі своєю дружиною (вона мені телефонувала) провели мене до ліжка. На ньому лежала дуже виснажена жінка з настороженим поглядом і відвертим небажанням з кимось спілкуватись.
Подружжя не затримувалось, показали крихітну кухоньку з нехитрим скарбом – двома алюмінієвими мисочками, крихітною каструлькою та закіптюженим емальованим чайником. Вказали на ліжко біля протилежної стіни – для доглядальниці, відкрили двері до ванної та туалету. От і всі зручності. Вода – тільки холодна, її ж не важко нагріти на плиті в кухні.
Ми з хворою залишились самі. Як же наблизити її, бідненьку, до себе, як умовити помитися і поміняти підгузки? Адже сморід не давав дихати ні їй, ні мені.
Я мовчки підійшла до нещасної, присіла на стілець. Вона пильно дивилась на мене і раптом посміхнулась:
- Це ти, подружко? От не чекала… Я, бачиш, зовсім злягла… А як там у вас з погодою? Я вже не виходжу на вулицю. А пам’ятаєш, як ми бігали з тобою до Дніпра? На каблучках, по східцях! Тільки дріботіли ніжки… Усі хлопці на нас оглядались!
Я зрозуміла, що вона прийняла мене за одну із своїх подруг. І це якраз той ключик, який мені потрібний!
- Моя дорогенька, ти ж не знаєш, скільки новин я повинна тобі повідомити! Ми з тобою виберемось на зустріч випускників минулих років. Нас там дуже чекають. Оце й прислали мене, щоб загітувати нашу красуню, симпатію усіх хлоп’ят.
Далі розмова вже потекла тим звичайним руслом, коли забувають про прикрощі і хвороби, коли живуть приємними спогадами і прагнуть радісних емоцій.
Очі моєї нової знайомої засвітились живими вогниками, вона потяглася до моєї руки, піднялась на подушці:
- Слухай, а як же це ви правильно придумали! Мені тут треба трохи привести себе в порядок і я – готова! А хто ще буде з наших?
Звісно, що не відразу я стала наполягати на гігієні. Довелось підтримувати цю незвичайну гру якомога довше і обережніше. Ми говорили про зачіски, про вбрання, про босоніжки, якими дріботіли до Дніпра…
А підступний біль ось-ось міг нанести удар по нашій казці, зруйнувати прекрасні мрії. Я знала, саме біль поставить все на свої місця. Тому приготувала знеболююче, щоб було поруч, набрала склянку води.
Посмішка ще не покидала впалих щік, на яких з’явився ледь помітний рум’янець. Треба було поспішити, щоб випередити невблаганну хвилину відчаю і безсилля. Вона таки допустила подружку, тобто мене, з теплою водою, милом і рушником. Ми справились! Вона прилягла на свіже простирадло і втомлено закрила очі. Ніби заснула…
Я миттю відкрила двері на маленький балкон, щоб випустити задуху з кімнати, дістала зі своєї сумки освіжувач повітря (цей балончик часто виручав мене), натиснула на ковпачок і приємний аромат розлився по приміщенню.
Ой, та й недовго примусив себе чекати, отой осоружний біль. Раптом обличчя хворої спотворила жахлива гримаса. Руки її почали здійматись над ковдрою, мов палички диригента – вгору, вниз… І стогін, стогін з благанням до Господа, щоб допоміг здолати пекельну муку.
Ніч минула в безкінечних стражданнях. Знеболююче вже не допомагало. На ранок настало якесь тремтливе забуття, певно від повного знесилення. Від їжі хвора відмовлялася, нічому вже не раділа і благала тільки кінця, тобто смерті.
- Господи, поможи мені виконати цю роботу! Поможи піти від мук…
Ці слова й досі відлунюють у моїх спогадах. На вечір прийшов син і залишився біля матері до ранку. Подякував за мої послуги, порадів, що мати погодилась привести себе в належний вигляд. Але ми обоє бачили, що Господь таки змилостивиться над сердешною. Від такого усвідомлення неминучості син припав до материного сухенького тільця і заридав, як мала дитина…
Щоб врівноважити ситуацію, я запропонувала викликати «швидку». Близько півночі прибули дві медсестри. Одна з них, приземкувата і незграбна, накинулась на бідолашного чоловіка:
- Що це за цирк!
Ми отетеріли від такої оцінки ситуації. Син перепитав про цирк, що вона, мовляв, мала на увазі. А медпрацівниця продовжила:
- Ви що, не бачите? Свічка догорає! Що ви хочете від нас?
Її напарниця присіла біля хворої, зміряла тиск і похитала головою: дуже низький. Вони порадились біля розкритої медичної валізи, обрали препарат для підвищення тиску. Молодша звично ввела його у видиму частину стегна, приліпила шматочок ватки. Син провів жінок до виходу.
Через півтори години хвора пішла у небуття. Син обливався сльозами і нічого не міг вдіяти з собою. Мені довелося сповістити про смерть відповідним органам і все увійшло в належний ритм: правоохоронці зафіксували, медицина підтвердила, ритуальна служба зайнялась підготовкою покійниці до виносу у під’їзд, де стояла труна.