У циганської баронеси
А наступною моєю підопічною виявилась розкішної краси циганка. Вона лежала на білосніжному ліжкові і її смагляве лице, обрамлене густим смоляним волоссям, виражало глибокий сум. Вона не реагувала ні на що, ні з ким не розмовляла. Це був останній етап її життя. Зі злоякісною пухлиною у мозкові їй відводився тільки місяць. А вже минав і другий. Мені випало бути з нею до кінця. Він наближався стрімко і невідворотно. Я не уявляла того жаху, який трапиться ось-ось.
На стіні у вітальні висів портрет вродливого цигана – то циганський барон, її чоловік. До неї, як до баронеси, кожного вечора сходились жінки. Неголосно розмовляли, час від часу заглядали до спальні, віталися зі мною.
- Ми не прості цигани, - казала донька хворої, - ми елітні, нас усі поважають.
Я в цьому переконалася. Наступила прощена неділя і до двору потяглася ціла юрба людей. Назустріч вийшла донька, їй вклонялися і заходили до хворої. І старі, і малі – усі цигани мусили просити прощення у неї, баронеси.
Вона так само не реагувала ні на що, дивилась кудись убік, мовби вже була мертвою. Але нікого це не засмучувало, кожен старався виконати те, що належало. Дехто нахилявся і цілував її руки.
Моя підопічна лежала із затиснутими кулачками і я попросила дати їй по носовичку у кожну руку, щоб не так пітніли долоні. Донька із вдячністю глянула на мене і щось по-циганському пояснила жінкам, які зазвичай сиділи у вітальні за довгим столом. Всі привітно закивали головами і обмінялись посмішками. Відтоді ставлення до мене стало більш привітним. А донька взагалі питала у мене про кожну дрібницю, яка стосувалась гігієни.
Невдовзі баронесі стало гірше. Обличчя стало блідішим і застигло, як маска. Донька запитливо заглянула мені у вічі. Мати дихала уривчасто і часто. Я порадила викликати лікаря, хоча було зрозуміло, що всі зусилля даремні.
Він з’явився дуже швидко, зміряв тиск, ніяково повів плечима:
- Ви ж розумієте, що таке пухлина. Навіть, якщо вона розміром з насінину і то давить на мозок. А в неї вона далеко більша від дрібної насінини.
Одягнувся і попрямував до виходу. Настала ніч і я попросила, щоб хвору не турбували. Сподівалась, що донька захоче бути з нею поруч до ранку. Ні, така доля випала мені. Опів на четверту ранку баронеса захрипіла, ще деякий час глибоко подихала і раптом застигла. Мені було дуже страшно, жах скував м’язи настільки, що важко й поворухнутись. Перемагаючи саму себе, я погукала доньку. Незабаром кімната сповнилась людом.
Мене попросили залишитись на три дні. Стільки часу треба було на процес поховання і поминок. І моє робоче місце перемістили… на кухню, мити посуд.